Вступ

Ніхто не може бути названий злочинцем, доки не винесений обвинувальний вирок

Чезаре Бекаріа

 

Актуальність теми. Стан суспільного життя в Україні, зміни, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній сферах, зумовлюють необхідність перегляду багатьох норм і порядку правового регулювання суспільних відносин, розроблення та впровадження законоположень, що відповідають вимогам сучасності. Адже правова держава, якою Україна є за Конституцією, — це така суверенна, політико-територіальна організація влади, яка існує та функціонує в громадянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права, в якій на його основі забезпечуються права, свободи, законні інтереси людини та громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому, в якій держава та люди несуть взаємну відповідальність згідно з правовим законодавством [1, с. 10]. У зв’язку з цим не втрачають своєї актуальності питання попередження злочинності, зміцнення законності, забезпечення охорони конституційних прав і законних інтересів громадян, дотримання етичних норм, суворого виконання принципів соціальної справедливості. Суттєву роль у реалізації поставленої мети відіграють кримінально-правові заходи боротьби із злочинністю, насамперед, інститути кримінальної відповідальності, покарання та презумпції невинуватості. Викладене свідчить, що п%8инцип презумпції невинуватості є надзвичайно важливим для нашої молодої держави, що потребує дослідження й уточнення.

Всі дослідники визнають метою покарання загальне та спеціальне попередження злочинів, а на думку М. Шаргородського, вони є єдиною метою покарання. Інші метою покарання вважають також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового Кримінального кодексу (далі — КК) України вирішили це питання позитивно. Серед вітчизняних учених, які досліджують покарання, можна виділити В. Осадчого [2, с. 15], С. Стахівського [3, с. 19], В. Плугатира [4; 5], П. Захарченко [6, с. 67], В. Бодаєвського [7, с. 128] та ін. Слід зазначити, що публікації згаданих авторів є достатньо актуальні та важливі, але вони не вичерпують усіх проблем, з якими стикається принцип презумпції невинуватості.

Але в науці кримінального процесу України відсутні новітні комплексні дослідження принципу презумпції невинуватості в порівняльному аспекті. Презумпція невинуватості потребує ґрунтовного аналізу з урахуванням, зокрема, Конституції України, ратифікованих Україною Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та інших міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства, законодавства інших держав.

Метою роботи — дослідження витоків, ролі та значення презумпції невинуватості як основи кримінального процесу в правовій державі, визначення сутності покарання — одного з центральних інститутів кримінального права та важливого інструменту держави для охорони найбільш важливих суспільних відносин.

Об’єктом дослідження є реалізація принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесі України, положення про права і законні інтереси громадян та про особливості їх реалізації в сфері кримінального судочинства.

Предметом дослідження є принцип презумпції невинуватості у кримінальному процесі України.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти презумпції невинуватості

1.1. Презумпція невинуватості як один із принципів кримінального процесу

Чезаре Бекаріа висвітлив два основні аспекти, що стосуються злочинів і покарання: критику феодальної системи кримінального судочинства та проголошення нових принципів, на яких мають будуватися кримінальне право і процес [6, с. 67].

На відміну від феодального права, яке розглядало зізнання обвинуваченого як «царицю доказів», а катування — як основний спосіб збирання доказів, Ч. Бекаріа пропонував звернутися до презумпції невинуватості обвинуваченого, доки його вина не встановлена судовим вироком, заснованим на сукупності всіх доказів у справі. Адже, якщо злочин доведений, то катування не має сенсу, оскільки зізнання обвинуваченого вже не потрібне, а якщо злочин ще не доведений, то неприпустимо застосовувати катування до людини, яка до винесення обвинувального вироку повинна вважатися невинуватою.

Іншими словами, презумпція невинуватості як один із принципів кримінального судочинства з’явилася давно. У прийнятій в період Французької буржуазної революції Декларації прав людини та громадянина (1789 р.) згадане поняття визначалося так: оскільки кожна людина передбачається невинуватою, доки її не оголосять винною, то у випадку необхідності її затримання будь-яка жорсткість, яка не є необхідною для забезпечення його особи, повинна суворо каратися законом (ст. 9) [6, с. 68].

Презумпція невинуватості — це конституційний принцип кримінального процесу притаманний кримінально-процесуальній діяльності та діє на всіх її стадіях. Суть презумпції невинуватості в тому, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду й відповідно до закону (ст. 15 Кримінально-процесуального кодексу (далі — КПК) України), тобто особа, відносно якої проводяться процесуальні та слідчі дії з боку суб’єктів, які здійснюють функцію обвинувачення, вважається невинуватою. Цей принцип є не тільки формальною вимогою. Він закріплений у ст. 62 Конституції України й є основною кримінально-процесуальною гарантією.

Слід згадати провідну функцію кримінального процесу — обвинувачення. Це регламентована законом діяльність суб’єктів обвинувачення (дізнавача, слідчого, прокурора, потерпілого), які наділені правом викрити особу, яка скоїла злочин, у вчиненні інкримінованого їй діяння й обґрунтувати її кримінальну відповідальність [3, с. 20].

Як взаємодіє презумпція невинуватості та функція обвинувачення? Все розпочинається після порушення справи: слідчий виносить постанову і тим самим закладає фундамент для протистояння функції обвинувачення та презумпції невинуватості. Таким чином, кримінальний процес в Україні носить змагальний характер, тобто позиції функції обвинувачення та презумпції невинуватості однакові. Уповноважені правоохоронні органи в особі слідчого здійснюють після порушення справи обвинувальну діяльність, що полягає в збиранні, перевірці, фіксації, оцінці доказів, які свідчать про скоєння злочину саме цією особою. Докази в кримінальному процесі мають дуже важливе значення, адже правильне визначення доказів є «однією з необхідних умов досягнення істини, а отже, — і забезпечення законності в розгляді кримінальних справ» [8, с. 112].

Результати роботи слідчого полягають у рішеннях, що приймаються слідчим у справі, які оформляються постановами, протоколами. Порушивши справу, слідчий або орган дізнання допитують свідків, потерпілих, а також осіб, які скоїли злочин, як підозрюваних. Здійснюючи свою діяльність, вказані органи (суб’єкти функції обвинувачення) на стадії досудового розслідування збирають максимум доказів про те, чи скоїла цей злочин особа чи ні. Завдяки постійній і неухильній дії презумпції невинуватості всі сумніви щодо доведеності вини підозрюваного будуть тлумачитися на його користь. Крім того, обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість; обов’язок доведення винуватості лежить на суб’єктах публічного обвинувачення. Слід також зазначити, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, чи на припущеннях. До остаточного вирішення кримінальної справи до підозрюваного, обвинуваченого не можна ставитись як до винного [4, с. 7]. У найскладніших ситуаціях має бути присутня правова та духовна етика [9, с. 19].

У сучасному світі ми переконуємось, що багато причин і передумов для вчинення злочинів з’являються через зниження духовного та морального рівня людей, розповсюдження культу насильства і жорстокості, зневажання усталених норм поведінки в суспільстві. Злочин — це порушення законів соціальної природи, втілених у кримінальне законодавство, а злочинець — особа, позбавлена соціальної культури, захоплена комплексом сваволі й ілюзій. Таким чином, безкультур’я можна визначити одним із основних причин злочинів [10, с. 134].

Та яким чином діє принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі, хто вважає невинуватим підозрюваного, якщо всі суб’єкти обвинувачення намагаються довести його вину? Підозрюваного вважає таким закон. Саме закон не дозволяє ставитися до обвинуваченого як до винного. І однією з основних гарантій кримінально-процесуального закону є принцип презумпції невинуватості.

Що стосується ролі та значення покарання, то багато в чому вони залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Покарання завжди має застосовуватися з дотриманням основних напрямів, властивих каральній політиці: застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, які вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, які вчинили вперше злочини невеликої та середньої тяжкості [4, с. 6]. Поєднання цих двох напрямів відображено в новому КК України і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Виходячи з цього, можна визначити такі ознаки покарання:

• покарання є заходом державного примусу, який встановлений кримінальним законом;
• покарання застосовується лише за вироком суду;
• покарання може бути застосоване лише за вироком суду від імені держави; це надає йому публічного характеру;
• покарання — це кара за вчинений злочин: у ч. 1 ст. 50 КК зазначено, що покарання полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого; засуджений зазнає кари за вчинений злочин, яка виявляється у передбаченому законом обмеженні його прав і свобод;
• у покаранні виражається негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і особи, яка його вчинила;
• покарання має особистий характер;
• покарання тягне за собою судимість.

Верховний Суд України у постанові Пленуму «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30.05.1997 р.

зазначив, що покарання найбільш істотно обмежує конституційні права людини та громадянина, а тому повинно призначатися засудженим відповідно до вимог і завдань закону про його загальні засади та мету з урахуванням конкретних обставин справи і даних щодо особи підсудного. При призначенні покарання недопустимо зважати на обставини, не передбачені законом.

Частиною 2 ст. 50 КК України передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Отже, виходячи із змісту наведеної кримінально-правової норми, ми пропонуємо тлумачити мету покарання як:

• кару засудженого;
• виправлення засудженого;
• запобігання вчиненню нових злочинів засудженим;
• запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами.

Більшість авторів вважають, що мета покарання багатогранна. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних посягань, що неможливо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина та попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення мети покарання відповідає природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію, запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покарання органічно взаємозалежні та зумовлюють одна одну.

В. Плугатир та Т. Краснощок зазначають, що в питанні про підхід до кримінальних покарань, як свідчить аналіз ст. 50 КК України, законодавець використав усі гуманістичні ідеї, які людство напрацювало на цей час. Проте, розглядаючи покарання як кару, тобто відплату, реакцію держави на злочин, законодавець не повинен був забувати про відновлення таким засобом соціальної справедливості в суспільстві [4, с. 8]. На жаль, на нашу думку, це не знайшло свого відображення у ст. 50 КК України.

В. Бодаєвський розглядає поняття справедливості як категорію морального та соціально-правового характеру, що пронизує всі сфери суспільних відносин. Вона містить у собі оцінку тих чи інших явищ, засвідчує наявність у них добра та зла, законності та беззаконня [7, с. 128].

1.2. Зміст принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесі

Щоб правильно визначити зміст принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесі, насамперед потрібно дослідити зовнішню (об’єктивну) і внутрішню (суб’єктивну) сторони цього правового явища. Так, на думку російського криміналіста В. Д. Адаменка, презумпція невинуватості має об’єктивно-суб’єктивний характер. Суб’єктивний характер полягає в тому, що головний процесуальний орган вважає особу невинуватою, поки не переконається в її винуватості [12, с. 197]. Тобто під зовнішньою стороною необхідно розуміти нормативне вираження принципу, а під внутрішньою – усвідомлення вимог принципу суб’єктами судочинства. Так, на думку М. С. Строговича, презумпція невинуватості не є вираженням суб’єктивної думки того або іншого суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності, вона є вираженим у законі об’єктивним правовим положенням [12]. Йдеться про те, що органи, які ведуть процес, мають право і зобов’язані рішуче й ефективно здійснювати свої повноваження для викриття обвинуваченого, для доведення його вини. Але їх висновки і твердження про винуватість обвинуваченого – лише їх думка, правильність якої вони мають довести і яка стане дійсним офіційним визнанням особи винуватою у вчиненні злочину лише тоді, коли з цим погодиться суд у формі обвинувального вироку.

У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості діє як система нормативних правил, що реалізуються на його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників [13, с. 152]. Ця система складається з певних процесуально-правових положень, до яких можна віднести такі: 1) ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно із законом; 2) обвинувачений (підсудний) не вважається винуватим, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили; 3) доказування винуватості обвинуваченого (маються на увазі також підозрюваний і підсудний) у вчиненні злочину – обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора, а у справах приватного обвинувачення – і потерпілого або його представника; 4) обвинувачений і підозрюваний не зобов’язані доказувати свою невинуватість або меншу вину у вчиненні злочину, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи. Ненадання нею доказів своєї невинуватості за жодних обставин не може бути витлумачено як доказ її вини [14]; 5) заборонено перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого, домагатись його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів [15, с. 44]; 6) обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок повинні ґрунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів; 7) усі сумніви щодо доведеності вини особи, у тому числі сумніви стосовно допустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись і розв’язуватися на користь обвинуваченого чи особи, яка перебуває під слідством; 8) притягнення особи до участі у справі як підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного [5, с. 62]; 9) до остаточного вирішення кримінальної справи, встановлення обвинувальним вироком суду винуватості особи у вчиненні злочину не можна поводитися з нею як з винуватою, а також публічно і в будь-яких офіційних документах, у засобах масової інформації посилатися на її винуватість [13, с. 154]; 10) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному плані означає його невинуватість і тягне за собою закриття кримінальної справи на досудовому слідстві й постановленння виправувального вироку – на стадії судового розгляду справи [16, с. 108]; 11) у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Презумпція невинуватості у кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України. За змістом ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості поширюється й на осіб, чия причетність до вчинення злочину з’ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних. Який би не був стан зібраних у справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винуватості обвинуваченого, у будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання вимог ст. 22 КПК України про всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи. Хоч би яким не було переконання осіб, які ведуть процес, про винуватість обвинуваченого, вони не мають права залишити жодного виправдовуючого елементу без перевірки [5, с. 63].

Таким чином, роль презумпції невинуватості в кримінальному процесі визначається такими положеннями: 1) презумпція невинуватості особи є гарантією встановлення істини в кожній кримінальній справі. Унаслідок дії цієї презумпції відбувається такий розподіл тягаря доведення, який забезпечує всебічне й повне дослідження всіх обставин справи; 2) презумпція невинуватості обвинуваченого виступає як важлива гарантія захисту особи від необґрунтованого осуду громадян, втрати престижу на роботі, у побуті. Вона є узагальненим вираженням і водночас основою всіх процесуальних гарантій прав обвинуваченого.

Презумпція невинуватості як принцип визначає правовий статус особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, впливає на розподіл процесуального навантаження в доказуванні між учасниками процесу, знімаючи відповідний обов’язок з обвинуваченого і покладаючи його на органи держави, які відповідальні за розслідування й вирішення кримінальної справи, слугує підставою повної реабілітації осіб, вина яких залишилась недоведеною; вимагає тлумачити сумніви на користь обвинуваченого; передбачає наділення обвинуваченого правом на захист і визначає змагальну побудову кримінального процесу; визначає обсяг процесуальних гарантій, достатніх для визнання особи винуватою у вчиненні злочину, а отже, проводить чітке розмежування між завданнями досудового розслідування.

Презумпція невинуватості при правильному її розумінні й застосуванні виключає упередженість, односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні й вирішенні кримінальних справ, вона не допускає необдуманих і ситуативних рішень про залучення громадян як обвинувачуваних. Вона вимагає дбайливого ставлення до особи, відгороджує її від помилкової обмови, необґрунтованої підозри, сприяє тому, щоб кримінально-процесуальні заходи примусу застосовувалися тільки до тих, хто не дотримує закону, загрожує суспільству й порушує правопорядок. Звичайно, без презумпції невинуватості працівникам органів дізнання та досудового слідства працювати, здавалося, було б набагато легше, простіше, швидше, але це лише спрощене бачення: втрата живого почуття дійсності, звичка до трафаретної діяльності, байдуже ставлення до долі людини, що залежить від результату вирішення кримінальної справи, тощо коли кримінальні справи здаються схожими один на одного, не помічаються їх індивідуальні риси. Щоб усунути вказані негативні явища, власне, і діє у кримінальному процесі принцип презумпції невинуватості.

Розділ 2. Порівняльний аналіз презумпції невинуватості зарубіжних країн та України

2.1. Система принципів кримінального процесу України, Польщі та США

Кримінальний процес як галузь права таких країн, як Україна, Польща та США, ґрунтується на певних засадах — принципах, які є узагальненим виразом його сутності, соціального призначення і розкривають властиві йому закономірності. Вони виражені в системі норм кримінально-процесуального права, складаючи його основу, і за своєю юридичною природою самі виступають нормативними вимогами загального характеру, які захищені можливістю застосування санкції.

Питання про систему принципів як основних засад кримінального процесу є одним з найважливіших і найскладніших. Сформулюємо основні вимоги, яким повинен відповідати принцип кримінального процесу.

Принцип процесу завжди повинен кореспондувати завданням кримінального судочинства. Поширюючи свій зміст на весь кримінальний процес, виражаючи його суть і призначення, принцип кримінального процесу повинен сприяти швидкому і повному розкриттю злочинів, викриттю винуватих і забезпеченню правильного застосування закону з тим, щоб кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності і жодного невинного не було покарано [1, с. 33].

Принципи процесу утворюють чітку систему взаємопов’язаних елементів, кожен з яких зумовлює наявність інших. Так, встановленню об’єктивної істини найбільш сприяють умови гласності, усності, безпосередності. Вони гарантують встановлення істини по справі, тобто забезпечують реалізацію принципу об’єктивної істини. Принцип змагальності обов’язково передбачає наявність указаних принципів і принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист. Порушення будь-якого з них призводить до порушення змагальності процесу. Тому однією з визначених ознак принципу кримінального процесу країн є його тісний зв’язок з іншими принципами. Однак кожен принцип кримінального процесу повинен мати самостійний зміст, свій власний предмет. Якщо ж у системі правових принципів (у тому числі й процесуальних) фігурує твердження, що може бути повністю зведене до будь-якого принципу тієї самої системи, його включення в систему принципів логічно невиправдане і необґрунтоване.

До критеріїв визначення певного положення принципу кримінального процесу вчені трьох країн відносять такі:

• найбільш загальні вихідні положення і дії, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визначають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів;
• принципи виражають панівні в даній державі політичні й правові ідеї, які стосуються завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах;
• вони повинні бути закріплені в нормах права;
• необхідно, щоб принципи повністю діяли в усіх або кількох стадіях кримінального процесу і обов’язково в його центральній стадії — стадії судового розгляду;
• порушення будь-якого принципу означає незаконність рішення у справі і обов’язково тягне його скасування [2, с. 100].

Тепер на основі викладеного з’ясуємо належність презумпції невинуватості до системи принципів кримінального процесу США.

У Сполучених Штатах Конституція 1787 р. має ряд доповнень, або так званих поправок. Перші десять мають назву «Білль про права». Ці поправки, а також 14-а поправка у формі правових норм закріпили основні принципи

процесу США, які ввійшли до Конституції країни та кримінально-процесуальних кодексів окремих штатів.

Стосовно принципу презумпції невинуватості в Конституції США нічого не сказано, але, як вважає Дж. Флетчер, суди та вчені-юристи визнають його проте важливим конституційним принципом, у Сполучених Штатах це основний принцип, відповідно до якого жодна людина не може бути позбавлена волі без дотримання правових норм [4, с. 133].

Принцип презумпції невинуватості пов’язаний з проголошеним у ст. 4 «Білля про права» принципом захисту громадян від безпідставних арештів та обшуків. У статті зазначено, що люди мають право на захист їх особи, житла, документів та особистого майна від необґрунтованого обшуку та арешту. При цьому заборонено видавати ордери, якщо для цього не існує достатньої підстави, підтвердженої свідченням під присягою. В ордері повинно бути точно вказано місце обшуку та прізвище особи, перелік речей та осіб, що підлягають вилученню та арешту [5, с. 54]. Навіть якщо є достатня підстава для проведення обшуку чи арешту або коли надійшла обґрунтована достовірна інформація про те, що на місці проведення обшуку знаходяться докази злочину, особу не можна насамперед вважати винуватою, а тим більше компетентні органи не повинні заявляти про винуватість особи.

Теорія американського кримінального процесу тісно пов’язує принцип презумпції невинуватості з «привілеєм проти самозвинувачення». У статті поправки 5 про самозвинувачення зазначено, що ніяка особа не може примушуватися у будь-якій карній справі свідчити проти себе. Цей принцип зародився в кінці XVI ст. в англійських судах загального права. Він був реакцією на практику церковних судів, які з допомогою присяги, прийнятої судом, і фізичним впливом примушували осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, давати показання проти самих себе. І сьогодні заборонено примусове визнання.

Характер визнання (добровільний чи примусовий) встановлюється на підставі всієї «сукупності обставин» стосовно такого визнання. Визнання вважається добровільним, коли воно зроблене з власної волі людини, без будь-якого тиску. Примусове визнання — це те, що робиться завдяки силовим акціям поліції, виходячи з характеру і стану підозрюваного. Побиття, позбавлення їжі, води або сну, погроза фізичною розправою вважаються примусовими діями поліції незалежно від особливостей характеру відповідача.

Прикладом може слугувати справа 1936 р. Браун проти Міссісіпі (Brown v. Missisippi). Це перша справа, де було заборонено використання визнання у суді штату через те, що поліція жорстоко побила підозрюваних [6, с. 55].

Вважається, що «привілей проти самозвинувачення» дає змогу свідку в процесі, де потрібні його показання, відмовитися відповідати на будь-яке запитання, якщо відповідь на це запитання може бути використана проти нього в кримінальному процесі.

Суворе дотримання останньої умови має велике значення на тій стадії поліцейського розслідування, коли людина, підозрювана у вчиненні злочину, не отримала прав сторони в процесі і ще не має в своєму розпорядженні доказів, які свідчать про її невинуватість. Допитуючи таку особу, поліція намагається перемістити тягар доказування на неї, поставити її перед необхідністю самій шукати і доказувати обставини, які свідчать на її користь. Це завдання практично не виконується, особливо якщо підозрюваний арештований і не користується допомогою адвоката.

З наведеного видно, що принцип презумпції невинуватості також пов’язаний з принципом права на захист у кримінальному процесі. Стаття 6 «Білля про права» передбачає, що у будь-якому кримінальному розслідуванні обвинувачений повинен користуватися правом на пораду адвоката для захисту [7, с. 40]. Хоча найважливішою частиною цього права є право відповідача на допомогу адвоката під час слухання в суді, однак порада адвоката має надаватися на всіх «важливих стадіях» розгляду кримінальної справи: по-перше, це період між заявою підсудного про невизнання власної вини та висуненням формального обвинувачення і судом; по-друге, допомога адвоката в усіх випадках спілкування з представниками влади поза межами судового слухання.

У справі 1977 р. Буєр проти Вільямса (Brewer v: Williams) відповідача перевозили з однієї в’язниці до іншої, і його адвокат поставив вимогу перед поліцейськими не допитувати свого клієнта у цей час. Проте один з поліцейських почав розмовляти з відповідачем про жертву злочину, маленьку дівчинку. Він не ставив ніяких запитань, але журився, що батьки вбитої дівчинки не зможуть поховати її за християнськими звичаями, оскільки зараз зима і її тіло швидко покриє сніг. Відповідач — віруюча людина, пацієнт психіатричної лікарні — був глибоко зворушений такою розповіддю і вказав місцезнаходження тіла дівчинки. Однак суд встановив, що таке свідчення не можна використовувати на судовому слуханні [6, с. 80].

Таким чином, презумпція невинуватості і взагалі система принципів кримінального процесу США має важливе значення. Як писав суддя І. Дуглас, конституційні принципи, які забезпечують справедливий суд, не є допомогою для адвокатів, які з їх застосуванням звільняють дійсних злочинців. У демократичному суспільстві вони мають значення як засоби досягнення мети [6, с, 67].

Кримінальний процес України конструюється таким чином, що обвинувачений не є об’єктом розслідування, він повноправний суб’єкт, який займає певне процесуальне становище, що характеризується як правами і обов’язками обвинуваченого до органів слідства, прокуратури і суду, так і повноваженнями органів слідства, прокуратури і суду щодо обвинуваченого. Якщо кримінальний процес побудований так, що особа, притягнута до кримінальної відповідальності, наперед вважається винуватою у вчиненні злочину лише тому, що вона притягнута як обвинувачена, то в такому процесі немає місця для презумпції невинуватості. У ньому діє презумпція винуватості.

Принцип презумпції невинуватості безпосередньо пов’язаний з іншими принципами кримінального процесу України. Найбільш тісно він пов’язаний з принципом забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, який складає важливу гарантію встановлення істини і винесення справедливого вироку. Не можна говорити про право обвинуваченого на захист, не торкаючись презумпції невинуватості. Право на захист у процесі, де не діє презумпція невинуватості, не мало б реального втілення. В той самий час презумпція невинуватості без права обвинуваченого на захист фактично позбавляється свого практичного застосування, вона як у Сполучених Штатах, так і у Польщі просто бездіє.

Презумпція невинуватості є необхідною умовою для виникнення і реалізації права на захист, в силу якої обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість.

І ненадання ним доказів своєї невинуватості в жодному разі не можна розцінювати, хоча б побічно, як доказ його винуватості. Тобто навіть у тих випадках, коли обвинувачений фактично не захищається, захист його інтересів здійснює презумпція невинуватості, огороджуючи його від необґрунтованого обвинувачення і вимагаючи надання безсумнівних доказів його вини [8, с. 86].

Порівнюючи правові системи Сполучених Штатів, України та Польщі, бачимо, що будь-яке порушення права на захист тягне за собою порушення принципу презумпції невинуватості. І навпаки, у разі ігнорування презумпції невинуватості порушується право обвинуваченого (підсудного) на захист.

Отже, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист тісно пов’язаний з презумпцією невинуватості. Однак з такого їх взаємозв’язку не можна дійти висновку, що обидва ці положення складають єдиний принцип. Кожен з них має свій специфічний зміст. Так, принцип презумпції невинуватості визначає правовий статус особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, а право на захист має своїм змістом конкретні засоби, надані обвинуваченому для захисту своїх законних інтересів і гарантії використання їх [9, с. 154].

Завдяки презумпції невинуватості у кримінальному процесі України знаходить широке застосування принцип змагальності. Оскільки обвинувачений вважається невинуватим, йому надається право на захист, яке забезпечується такою організацією процесу, за якої обвинувачений реально може захищатися в суді від пред’явленого йому обвинувачення.

Обвинувач і обвинувачений виступають у суді сторонами, яким надані рівні процесуальні права для відстоювання своїх висновків і оспорювання тверджень протилежної сторони. На підставі принципу змагальності кожна сторона має свої права і несе свої обов’язки. В силу презумпції невинуватості ці права і обов’язки розподіляються між сторонами так: обвинувач зобов’язаний довести винуватість підсудного; підсудний вправі доводити свою невинуватість, але не зобов’язаний це робити. Якщо ж він висунув будь-який доказ своєї невинуватості, то він не зобов’язаний доводити його істинність. Обов’язок обвинувача — спростувати цей доказ.

На підставі презумпції невинуватості суд, починаючи судовий розгляд, не може вважати підсудного винуватим. Лише в ході судового розгляду, коли кожна сторона наводить свої докази і досліджуються всі обставини справи, у суду формується переконання у винуватості або невинуватості підсудного, яке і знаходить свій прояв у вироку. Такий зв’язок змагальності й презумпції невинуватості.

2.2. Зв’язок презумпції невинуватості з іншими правовими принципами у зарубіжних країнах

Принцип презумпції невинуватості пов’язаний і з принципом встановлення об’єктивної істини, які зумовлюють один одного. Реальне втілення цих принципів можливе лише завдяки їх взаємодії. Як принцип об’єктивної істини, так і принцип презумпції невинуватості вимагають, щоб в основу вироку були покладені лише істинні докази; вирок не може ґрунтуватись на припущеннях, сумнівних доказах. Однак принцип об’єктивної істини не дає відповіді на запитання, як слід вчинити у випадку виникнення сумнівів. В той самий час презумпція невинуватості чітко встановлює, що всі сумніви повинні тлумачитись на користь обвинуваченого (підсудного). Далі, діючи ізольовано, принцип об’єктивної істини не зміг би один вирішити ситуацію, коли винуватість підсудного не доведена. Проте принцип презумпції невинуватості стосовно цього випадку свідчить, що недоведена винуватість є доведеною невинуватістю [3, с. 109].

У кримінальному процесі Польщі теж багато уваги приділено визначенню місця принципу презумпції невинуватості серед інших принципів. Як в Україні та США, у Польщі більшість процесуалістів відносять принцип невинуватості до групи найважливіших принципів, які передусім закріплюють найістотніші гарантії забезпечення прав людини і громадянина під час всього процесу. Хоча, як підкреслює А. Мужиньовський, не потрібно проводити надмірну ієрархію принципів чи поділ їх на важливіші й менш важливі (автор вирізняє єдиний принцип об’єктивної істини) [10, с. 125-126].

Розглянемо зв’язок цих двох принципів. На основі КПК Польщі 1928 р., в якому принцип презумпції невинуватості не був виражений, 3.Паперковський навіть сформулював погляд, що виникає він саме з принципу об’єктивної істини [11, с. 33]. Тим більше що подібне знаходимо і в радянській доктрині [12, с. 438-439].

Зрозуміло, що ця думка дещо неправильна, безперечно, зв’язок існує, але важко говорити про односторонній зв’язок підпорядкованості принципу презумпції невинуватості об’єктивній істині. Тут проявляється саме співзалежність, адже саме принцип презумпції невинуватості визначає правові та моральні рамки знаходження правди. Співпраця обвинуваченого з процесуальними органами допомагає досягненню об’єктивної істини. Принцип презумпції невинуватості не дає змоги, однак, на примушування обвинуваченого до такої співпраці, знаходження правди коштом дій проти себе, що може призвести до втрати свободи чи навіть життя.

Досягнення об’єктивної істини є завданням судочинства, але досягати цього потрібно не будь-якою ціною.

У польському процесі вказують на зв’язок з принципом правосуддя та розподілу процесуальних функцій. Тільки в трисуб’єктному процесі принцип презумпції невинуватості може бути належно реалізований. Якби функції розслідування і винесення вироку були покладені на один орган, принцип презумпції невинуватості був би простою фікцією. Інакше виглядає справа, якщо функції розподілені. Суд починає судочинство не з власної ініціативи, а лише на вимогу інших суб’єктів [13, є. 37].

Крім того, вказується на зв’язок принципу презумпції невинуватості з принципами рівності сторін, правом обвинуваченого на захист та ін., і цей зв’язок розкривається за допомогою тих самих поглядів, що і в кримінальному процесі України та США.

Зв’язок презумпції невинуватості з іншими принципами свідчить про належність презумпції невинуватості до системи принципів кримінального процесу України, Польщі та США. Як принцип процесу презумпція невинуватості виступає у ролі гаранта реалізації як кожного окремо принципу кримінального процесу, так і всієї системи принципів цих країн.

Презумпція невинуватості як принцип визначає правовий статус особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, впливає на розподіл процесуального навантаження по доказуванню між учасниками процесу, знімаючи відповідний обов’язок з обвинуваченого і покладаючи його на органи держави, які відповідальні за розслідування і вирішення кримінальної справи, служить підставою повної реабілітації осіб, вина яких залишилась недоведеною; вимагає тлумачити сумніви на користь обвинуваченого; передбачає наділення обвинуваченого правом на захист і вводить змагальну побудову кримінального процесу; визначає обсяг процесуальних гарантій, достатніх для визнання особи винуватою у вчиненні злочину (тільки вироком суду), а отже, проводить чітке розмежування між завданнями досудового розслідування.

Розділ 3. Проблеми і перспективи реалізації принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі

принцип презумпції невинуватості впливає на пізнавальну діяльність компетентних посадових осіб при розгляді ними всіх без винятку приводів до порушення кримінальних справ. Так, при надходженні заяв чи повідомлень підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади чи громадськості, окремих громадян вимоги принципу презумпції невинуватості зумовлюють обов’язок слідчого перевірити інформацію, що міститься у приводі, на предмет їх відповідності дійсним подіям, передусім при наявності в приводі вказівки на конкретну особу як на таку, яка вчинила злочин.

Трохи складнішою є ситуація з появою приводу до порушення кримінальної справи у вигляді явки з повинною. У даному приводі міститься інформація, що з найбільшим ступенем вірогідності вказує на особу як на таку, яка вчинила злочин. Однак, як вважає С. Бородін, і в цьому випадку ретельному аналізу повинні піддаватися такі елементи: чи містяться в діянні особи, про яке вона повідомляє, ознаки злочину, а також її особистість і мотиви явки [7, с. 32]. Разом із тим не можна погодитися з позицією автора про необхідність зупинятися на більш ретельному вивченні перелічених вище обставин. При дотриманні правила про визнання особи винною тільки за вироком суду, що набрав законної сили, на стадії порушення кримінальної справи провадиться якомога більш повне встановлення ознак злочину, що дозволяє за-хистити особу від незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, а вивчення осо-бистості та мотивів явки з повинною забезпечує унеможливлення обмови і самообмови.

Таким чином, при аналізі приводів до пору-шення кримінальних справ з позиції забезпечення позитивної реалізації принципу презумпції невинуватості можна зробити висновок, що явка з повинною має ті самі ознаки, що й інші приводи, у зв’язку з чим вона повинна піддаватися такій самій ретельній і всебічній перевірці. Однак у ч. 4 ст. 97 КПК України зазначається, що для порушення кримінальної справи провадиться перевірка тільки заяв чи повідомлень про злочини, при цьому явка з повинною, яка згідно з п. З ч. 1 ст. 94 КПК є самостійним приводом до порушення справи, у переліку приводів, що перевіряються, не згадується. Слід зазначити, що явку з повинною не можна розглядати і як різновид заяви про злочин, тому що в явці міститься не тільки інформація про діяння, а й одночасно дається оцінка винуватості у вчиненому злочині.

На нашу думку для усунення даного поло-ження, що, безумовно, суперечить вимогам принципу презумпції невинуватості, про обо-в’язковість доказування винуватості особи, не-залежно від її показань, у тому числі від інформації, що міститься в явці з повинною, у ч. 4 ст. 97 КПК України об’єктом перевірочних дій необхідно визнати всі без винятку приводи до порушення кримінальної справи, а не тільки заяви і повідомлення.

При використанні повідомлень, опублікованих у пресі, як приводів до порушення кримінальної справи, слід мати на увазі, що в них, як правило, називаються конкретні особи і докладно описуються діяння, що містять ознаки злочину. У даному випадку керівництво вимогами принципу презумпції невинуватості забезпечує критичне ставлення прокурора, слідчого, суду до викладених подій, у зв’язку з чим ухвалення рішення про порушення кримінальної справи з даного приводу є можливим лише після всебічної, повної й об’єктивної перевірки й оцінки інформації, що міститься в публікації.

У випадку безпосереднього виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом ознак злочину, посадовій особі слід керуватися правилами, що входять у зміст принципу пре-зумпції невинуватості, вже з моменту фактичного виявлення ознак злочину, незалежно від того, чи знайшла інформація про діяння своє процесуальне закріплення.

Підстави до порушення кримінальної справи, на думку С. Бородіна, можна охарактеризувати як сукупність обставин, обов’язкових для ухвалення рішення про порушення кримінальної справи: необхідна наявність ознак злочину в діянні, про яке свідчить привід; достатність даних, які вказують на те, що злочинне діяння мало місце насправді [7, с. 37].

В. Власов вважає, що для ухвалення рішення про порушення справи досить можливого висновку про наявність злочину [8, с. 68], а Л. Кудімов поняття «ознаки злочину» пропонує розглядати як сукупність ознак саме фактичної сторони діяння [9, с. 77]. На погляд Н. Жогіна і Ф. Фат- кулліна для ухвалення рішення про порушення кримінальної справи необхідно встановити склад злочину [10, с. 7]; М. Строгович поняття «ознаки кримінального діяння» і «склад злочину» розглядає як рівнозначні [11, с. 37].

На нашу думку, проблема може бути вирішена досить повно, якщо при п аналізі керуватися вимогою принципу презумпції невинуватості про покладення обов’язку доказування фактичних обставин на обвинувача. При цьому слід зазначити, що С. Бородін, А. Ларін і В. Григор’єв мають рацію, вказуючи, що в ході ухвалення рішення про порушення кримінальної справи необхідно встановити лише ознаки злочину, а не всі елементи його складу [12, с. 37; 13, с. 78; 14, с. 7-8].

На жаль, порядок обліку, що існує на даний час, розцінює зупинення кримінальних справ за пунктами 1 та 2 ст. 6 КПК як брак у роботі слідчого, оскільки вважається, що справа порушена безпідставно. Однак кримінальна справа повинна визнаватися безпідставно порушеною лише в тому випадку, коли саме на момент ухвалення рішення про його порушення були відсутні достатні дані про ознаки злочину.

Вимога про обов’язковість доказування ви-нуватості особи, специфічно реалізуючись на стадії порушення кримінальної справи, породжує обов’язок посадових осіб робити перевірку інфор-мації, на підставі якої приймається рішення про порушення кримінальної справи або про відмову в її порушенні.

Разом із тим у чинному законодавстві (ч. 4 ст. 97 КПК України) передбачена можливість перевірки приводів не в усіх без винятку випадках, а лише на розсуд осіб, які вирішують питання про подальший рух матеріалів, що надійшли.

Якщо виходити з того, що наявність одного лише приводу є недостатньою для порушення кримінальної справи і з огляду на раніше висловлену пропозицію щодо перевірки всіх без винятку приводів, а не тільки заяв і повідомлень, вважаємо за доцільне внести зміни до ст. 97 КПК України, виклавши частини 2,3 і 4 даної статті у такій редакції:

«З появою приводу до порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання чи суддя зобов’язані не пізніше триденного терміну прийняти одне з таких рішень:

1)       порушити кримінальну справу;

2)       відмовити в порушенні кримінальної справи;

3)       направити привід до порушення кримі-нальної справи за належністю.

Для рішення питання про порушення кри-мінальної справи чи про відмову в її порушенні проводиться перевірка приводу шляхом відібрання пояснень від громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів.

Якщо така перевірка не може бути завершена в триденний термін, вона провадиться проку-рором, слідчим чи органом дізнання в термін не більш десяти днів».

На нашу думку, у ході ухвалення рішення про порушення кримінальної справи як за фактом особливо небезпечного діяння, так і відносно конкретної особи, порушення норм принципу презумпції невинуватості не відбувається, тому що таке рішення не свідчить про початок притягнення особи до кримінатьної відповідальності. Однак після того як рішення знаходить своє зовнішнє вираження в постанові про порушення кримінальної справи відносно особи або коли справа порушується за фактом особливо небезпечного діяння, у слідчого є відомості про громадянина як про особу, яка вчинила злочин, ситуація змінюється.

Разом із тим законодавцем не визначений момент, з якого слід вважати особу, яка вчинила злочин, встановленою, у зв’язку з чим починається вирахування строку слідства у кримінальній справі (ч. 5 ст. 120 КПК). При цьому слідчий або орган дізнання, що самостійно визначає момент розкриття злочину, може бути заінтересований в тому, щоб при порушенні кримінальної справи відносно визначеної особи або коли вона фактично встановлена, ця обставина в процесуальних документах не фіксувалася. Зазначимо, що в даному випадку істотно порушуються вимоги принципу презумпції невинуватості, тому що громадянин піддається кримінальному переслідуванню, не маючи відповідних прав.

Проява принципу презумпції невинуватості на стадії порушення кримінальної справи повинна бути виражена в забороні покладення обов’язка давати пояснення, надавати докази своєї непричетності до подій, за якими може бути порушена справа, на особу, відносно якої в подальшому можливе провадження судочинства. Однак при реалізації цієї вимоги на практиці найчастіше виникають значні складності. Так, на досліджуваній стадії один із найбільш поширених способів одержання інформації полягає у відібранні пояснень у осіб, які у випадку порушення кримінальної справи стануть учасниками процесу.

Для усунення зазначеного порушення потрібно, на нашу думку, передбачити процедуру ознайомлення особи з правом на відмову від надання пояснень, якщо це може бути використане проти неї у випадку порушення кримінальної справи. Відмітку про роз’яснення цього права необхідно робити у протоколі відібрання пояснення перед початком виконання перевірочної дії.

Отже, можна зробити висновок про те, що прийняття законного, обґрунтованого і мотиво-ваного рішення про порушення кримінальної справи або про відмову у її порушенні можливе лише при виконанні ряду умов, що входять у зміст принципу презумпції невинуватості:

• для рішення питання про порушення кри-мінальної справи чи про відмову в її порушенні у всіх випадках проводиться дослідча перевірка приводів до порушення кримінальної справи;
• за наявності достатніх даних, що дають підставу вважати, що злочин вчинений вста-новленою особою, слідчий зобов’язаний порушити кримінальну справу за фактом вчинення діяння даною особою;
• особа, відносно якої згодом можливе про-вадження судочинства, має право на відмову від дачі пояснень і відповідей на запитання;
• в описовій частині постанови про порушення кримінальної справи забороняється категорично стверджувати про винуватість особи;
• ухвалення рішення про порушення кримі-нальної справи відносно конкретної особи має спричиняти появу у справі підозрюваного з наданням йому всіх прав, передбачених ст. 43і КПК України.

Висновки

Таким чином, можна стверджувати, що законодавчо сформульований принцип презумпції невинуватості в Україні відповідає міжнародним правовим актам, але механізм застосування його потребує подальшого вдосконалення. З аналізу конституційних норм і норм галузевого законодавства ми можемо зробити висновок про те, що презумпція невинуватості виражає не особисту думку особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або судді. Це є об’єктивним правовим положенням, з якого випливає ряд важливих наслідків:

• жоден невинний не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений (ст. 2 КПК);
• ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше як на підставах і в порядку, встановленому законом (ст. 5 КПК);
• обставини повинні бути досліджені повно, всебічно й об’єктивно. З’ясовуються як викриваючі, так і виправдовуючі, а також пом’якшуючі та обтяжуючі відповідальність обставини (ст. 22 КПК);
• обов’язок доводити винуватість обвинуваченого лежить на тому, хто його обвинувачує, а в суді, що розглядає справу, обов’язок доказування винуватості лежить на обвинуваченні, що бере участь у судовому розгляді (статті 22 і 264 КПК);
• обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не має право перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого (ч. 2 ст. 62 Конституції України і ст. 22 КПК);
• забороняється домагатися показань обвинуваченого й інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз, інших незаконних заходів (ст. 22 КПК);
• визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувального вироку тільки за умови підтвердження сукупності наявних доказів у справі (ч. 2 ст. 74 КПК);
• обвинувачений може бути визнаний винним за умови, якщо в ході судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена (ст. 327 КПК);
• будь-який сумнів щодо доведеності вини повинен тлумачитися на користь обвинуваченого (ч. З ст. 62 Конституції України);
• при недостатності доказів участі обвинуваченого у вчиненні злочину і неможливості зібрання додаткових доказів справа зупиняється (п. 2 ст. 213, ст. 282 КПК);
• ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також покараний інакше як за вироком суду і відповідно до закону.

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України ; Кримінально-процесуальний кодекс України: офіц. вид.:із змінами та доп. станом на 1 липня 2008 р. / Міністерство юстиції України. — К. : Ін Юре, 2008. — 557c.
2. Бояров В. І., Варфоломеєва Т. В., Вернидубов І. В., Гончаренко В. Г., Гончаренко С. В., Дороніна В. П.. Кримінально-процесуальний кодекс України: наук.-паркт. коментар:станом на 1 березня 2008р. / Верховний Суд України / В.Т. Маляренко (заг.ред.), В.Г. Гончаренко (заг.ред.) — Вид. 5-те, перероб. та доп. — К. : Юристконсульт, 2008. — 896с.
3. Kаppi Д. Конституція Сполучених Штатів Америки. Посібник для всіх. — К., 1993. — 192 с.
4. Бодаєвський В. Покарання за корисливі посягання військовослужбовців на військове майно (ст. 410 КК України) // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 3. — Є. 128-132.
5. Губська О. Проблеми визнання вини у кримінальному процесі та принцип презумпції невинуватості // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 3. — С. 144-146
6. Гуліна С. Проблеми реалізації принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 1. — С. 119-122
7. Добровольская T. H. Принципы советского уголовного процесса. — М., 1971. — 199 с.
8. Захарченко П. П., Махалачова Н. М. Роль презумпції невинуватості в кримінальному процесі: витоки та сучасність // Право і держава сучасної України: проблеми розвитку та взаємодії. — К., 2008. — Ч. 2. — Є. 67-69.
9. Іванський А. Презумпція невинуватості у публічних фінансових правовідносинах // Право України. — 2010. — № 12.- С.159-167
10. Карлен Д. Американские суды: система и персонал. — М., 1972. — 124 с.
11. Колодій А. М. Деякі проблеми розвитку громадянського суспільства та правової держави в Україні в контексті Європейської інтеграції // Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті Європейської інтеграції. — К„ 2006. — Ч. 1. — Є. 9-І5.
12. Конституция и законодательные акты США. — M., 1993. — 160 с.
13. Крижанівський В.В. Презумпція невинуватості в системі принципів кримінального процесу України, Польщі та США // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 5. —  С. 106-109
14. Крижанівський В.В. Принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі Польщі // Адвокат. — 2002. — № 4-5. — С. 43-44
15. Лисогор В. Презумпція невинуватості — основний принцип кримінального процесу в правовій державі // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 1. — С. 145-148
16. Лисогор В., Махначова Н. Правова культура як елемент механізму реалізації прав і свобод громадян // Підприємництво, господарство і право. — 2009. -№ 5,-Є. 19-21.
17. Михеєнко M. М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук. — 1997. — № 2(9). — 57 с.
18. Михеєнко M. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. — К., 1999. — 240 с.
19. Николайчик В. М. «Билль о правах» и полицейское расследование. — М., 1973. — 254 с.
20. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. — Л., 1978. — 184 с.
21. Осадчий В. І. Кримінально-правова охорона виборчого права в Україні // Державотворення в Україні: тенденції розвитку. — К, 2007. — Ч. 2. — Є. 13-15.
22. Плугатир В. С. Конфіскація майна — вид покарання в кримінальному праві України // Державотворення в Україні: тенденції розвитку. — К„ 2007. — Ч. 2. — Є. 102-104.
23. Плугатир В. С., Краснощок Т. І. Мета покарання та її узгодження із завданнями Кримінального кодексу України // Право і держава сучасної України: проблеми розвитку та взаємодії. — К., 2008. — Ч. 2. — с. 5-8.
24. Рогатюк І. Обвинувачення та принцип презумпції невинуватості при провадженні досудового слідства // Право України. — 2001. — № 10.- С.44-45
25. Рось Г. Закриття кримінальної справи зі звільненням особи від кримінальної відповідальності та презумпція невинуватості // Право України. — 2009. — № 10.- С.232-237
26. Скітейкін М. Проблеми визначення детермінації злочинів проти моральності у сфері культури // Підприємництво, господарство і право. — 2009.-№ 3.- с. 133-136.
27. Стахівський С. М. Реформування органів досудового розслідування в умовах реалізації Концепції судово-правової реформи України та Європейської інтеграції // Державотворення в Україні: тенденції розвитку. — К., 2007. — Ч. 2. — Є. 19-22.
28. Флетчєр Дж. Презумпция невиновности // Сов. гос-во и право. — 1989. — № 11.
29. Яценко С.С. Щодо відповідності інституту звільнення від кримінальної відповідальності конституційному принципу презумпції невинуватості: порівняльно-правовий підхід // Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 7. — С. 43-48