Предмет та потерпілий від злочину в науці кримінального права України

Вступ

Актуальність теми дослідження. Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. Кримінального кодексу України (далі — КК) потребує не тільки розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо правильного його застосування, а й проведення досліджень фундаментальних проблем кримінального права з метою вивчення сутності та ефективності кримінального законодавства, опрацювання пропозицій з подальшого його вдосконалення. Досягнення зазначених цілей ставить перед наукою кримінального права як одне з найважливіших завдань усебічне дослідження проблем учень про злочин та покарання, зокрема, потерпілого від злочину.

У КК неодноразово вказується на потерпілого. Термін «потерпілий» вжито у п’ятдесяти одній статті, у ста сорока семи статтях вказано на види потерпілих: громадянин України (ст. 8 КК), малолітній (ст. 67 КК), професійна спілка, політична партія, громадська організація (ст. 170 КК), той, хто займається господарською діяльністю (ст. 206 КК), національна, расова або релігійна група (ст. 442 КК), Україна або союзні з нею держави (ст. 431 КК) та ін. У кримінальному законі також йдеться про обставини, пов’язані з потерпілим, зокрема, про такі види поведінки потерпілого, як неправомірні чи аморальні дії (ст. 66 КК), або про такі його стани, як безпорадність (ст. 152 КК), матеріальна або службова залежність від винуватого (ч.2 ст. 120 КК) тощо.

Дослідження теорії кримінального права, положень кримінального закону та практики його застосування дають підстави для висновку, що потерпілий від злочину та обставини, пов’язані з ним, мають значення для встановлення соціальної сутності злочину, з’ясування характеру та ступеня його суспільної небезпечності, криміналізації та декриміналізації діянь, диференціації кримінальної відповідальності. Потерпілий та обставини, пов’язані з ним, дозволяють відмежувати один злочин від іншого; виступають ознаками складу значної частини злочинів; сприяють конкретизації інших ознак складу; враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, а також при вирішенні питань чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі, звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання.

Разом з тим, при всій очевидній теоретичній і практичній значущості проблем потерпілого від злочину, їх комплексного кримінально-правового дослідження в Україні ще не проводилось. Ті ж праці, що мали місце в дореволюційні та радянські часи, в сучасних школах кримінального права Російської Федерації та інших країн, з одного боку, не відповідають повною мірою реаліям кримінального права України, а з іншого — мають фрагментарний та багато в чому дискусійний характер. Все це обумовило актуальність обраної теми: «Предмет та потерпілий від злочину».

Метою є виявлення та визначення особливостей потерпілого від злочину та обставин, пов’язаних з ним, з позицій предмета науки кримінального права.

Завдання роботи:

— визначити поняття предмету та потерпілого від злочину в науці кримінального права України та зарубіжних держав;

— потерпілий від злочину в системі ознак складу злочину;

— потерпілий як сторона обвинувачення у справах приватного обвинувачення.

Розділ 1. Предмет та потерпілий від злочину в науці кримінального права України та зарубіжних держав

1.1. Потерпілий від злочину в кримінальному праві

Проблема потерпілого від злочину в кримінальному праві є ще недостатньо розробленою. Вона має комплексний і міжгалузевий характер. За загальним правилом, потерпілим визнається фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Потерпілими вважаються тільки окремі індивіди (учасники суспільних відносин), а отже, юридичні особи за чинним законодавством не можуть виступати потерпілими. Згідно з КПК (ст. 49) [4] потерпілий є учасником кримінального процесу (при цьому має бути винесена відповідна постанова особи, яка проводить дізнання, слідчого, судді або ухвала суду), він має певні процесуальні права та обов’язки. Щодо кримінологічного аспекту, то в межах віктимології (вчення про жертву злочину) вивчаються всі потерпілі — жертви злочинних посягань: живі та загиблі, засуджені та недієздатні, у відокремленні та у своїй сукупності.

Кримінально-правове розуміння поняття «потерпілий» має певні особливості. КК пропонує декілька варіантів позначення потерпілого від злочину: «потерпілий» (ст. 116), «потерпіла» (ч. 2 ст. 134), «потерпіла особа» (ч. 1 ст. 152), «потерпіла (потерпілий)» (ч. 2 ст. 154) [3] тощо. Структура особи потерпілого включає три основних компоненти (так звані підсистеми):

1) соціально-демографічні якості (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо);

2) соціальні ролі особи, включаючи сукупність видів її діяльності в системі суспільних відносин як громадянина чи члена трудового колективу, сім’янина;

3) морально-психологічна характеристика, що відображає ставлення особи до соціальних цінностей і соціальних функцій, які вона виконує. У своїй сукупності потерпілий від злочину та його поведінка мають важливе кримінально-правове значення, оскільки враховуються при кваліфікації злочинів і призначенні покарання [8, с. 165].

Сама ж кримінально-правова оцінка поведінки потерпілого та її вплив на кримінальну відповідальність залежить, по-перше, від ролі цієї поведінки у вчиненні злочину і, по-друге, від його соціальної, моральної та правової характеристики. Наприклад, у статтях 116, 118, 123, 124 КК передбачено значне пом’якшення кримінальної відповідальності у зв’язку з неправомірною поведінкою потерпілого, що викликала стан сильного душевного хвилювання, перевищення меж необхідної оборони або перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Навпаки, у ст. 350 КК встановлюється більш сувора відповідальність за погрозу вбивством, умисне нанесення побоїв, заподіяння легкого, середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов’язку. Перелічені обставини також визнаються такими, що пом’якшують або обтяжують покарання (див., наприклад, п. 7 ч. 1 ст. 66, п. 4 ч. 1 ст. 67 КК) [3].

Залежно від певних вихідних критеріїв, усіх потерпілих від злочинів можна класифікувати на декілька груп:

1) за об’єктом злочинного посягання (потерпілий від вбивства; потерпілий від зґвалтування; потерпілий від крадіжки тощо);

2) за типом поведінки потерпілого від злочину (потерпілий з правомірною поведінкою; потерпілий з неправомірною поведінкою; потерпілий з нейтральною поведінкою);

3) за формою вини злочинного посягання (потерпілий від навмисного злочину; потерпілий від необережного злочину) тощо [14, с. 82].

Існують й інші класифікації потерпілих, наприклад, залежно від їх статі, віку, специфіки виконуваної діяльності, соціального статусу, рівня освіти тощо.

У межах кримінально-правового вчення про потерпілого від злочину ще й досі залишаються дискусійними питання про кримінальну відповідальність при «згоді» потерпілого на заподіяння йому шкоди, провокації потерпілим злочину, неповідомленні потерпілим про факт вчинення злочинного посягання тощо. Усе це повинно мобілізувати на більш глибинне дослідження різноманітних аспектів даної проблеми.

1.2. Предмет злочину

Від об’єкта злочину слід відрізняти предмет злочину. Якщо об’єкт завжди виступає в якості суспільних відносин, завжди є обов’язковим (необхідним) елементом кожного складу злочину, то предмет — це речі (фізичні утворення) матеріального світу, з приводу яких чи у зв’язку з якими вчинюється злочин; це — факультативний елемент складу, який виявляється не в усіх злочинах. Наприклад, при крадіжці об’єктом злочину є право власності, а предметом — майно, речі та інші цінності; при порушенні порядку здійснення операцій з металобрухтом об’єктом злочину є встановлений порядок здійснення операцій з металобрухтом, а предметом — металобрухт; при незаконному носінні зброї об’єктом злочину виступає громадська безпека, а предметом — зброя. Однак предмет відсутній у таких, наприклад, злочинах, як умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК), ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК) [3].

Якщо злочин має свій предмет, його називають предметним злочином. Оскільки предметом злочину може виступати, як правило, певна річ, то він є речовою (матеріальною) ознакою злочину.

В законі ознаки предмета злочину описуються по-різному:

а) предмет може чітко зазначатися в самому законі (наприклад, у ст. 245 КК міститься вказівка на такий предмет, як лісові масиви або зелені насадження);

б) предмет може безпосередньо випливати з диспозиції кримінально-правової норми (наприклад, за статтями 368-370 КК предметами хабарництва можуть бути як будь-які матеріальні цінності — гроші, продукти, предмети побутової техніки та інші речі, так і майнові блага);

в) предмет може визначатися різними нормативними актами, якщо певна диспозиція має бланкетний характер (наприклад, перелік наркотичних засобів, про які йдеться у ст. 305 КК, встановлюється не безпосередньо у КК, а в іншому нормативно-правовому акті) [3].

Кримінально-правове значення предмета злочину проявляється у таких аспектах:

1) включення предмета злочину в комплекс ознак конкретного складу злочину забезпечує повноту його конструювання, що сприяє успішному вирішенню завдань кваліфікації;

2) предмет злочину може виступати критерієм розмежування суміжних злочинних діянь. Наприклад, предметом шахрайства (ст. 190 КК) є майно, яке на момент вчинення злочину перебувало у власності держави, колективу або приватних осіб, а предметом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК) є майно, яке лише повинно було перейти у цю власність від інших суб’єктів;

3) предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування злочинного та незлочинного діянь. Наприклад, за предметом розрізняють кримінально карану контрабанду (ст. 201 КК) і контрабанду як адміністративне правопорушення;

4) ті чи інші ознаки предмета посягання можуть бути пом’якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину (наприклад, викрадення офіційного документа утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, а викрадення особливо важливих документів кваліфікується за ч. 2 ст. 357 КК) тощо [15, с. 116].

Предмет злочину необхідно відрізняти від знарядь і засобів вчинення злочину. Якщо предмет злочину — це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об’єкту злочину, то знаряддя та засоби це ті предмети, які використовуються нею для виконання об’єктивної сторони складу злочину. Так, при квартирній крадіжці можуть бути використані такі знаряддя злочину, як відмичка, ключі, лом, а також засоби злочину — автомобіль, на якому можна вивести викрадене майно. Предметом же крадіжки можуть бути різні чужі речі та майно (одяг, їжа, побутова техніка та ін.). Іноді предмет, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, «одне в інше». Наприклад, зброя при її викраденні є предметом злочину, а при вбивстві за допомогою цієї зброї — знаряддям вчинення злочину; документ при його підробленні є предметом злочину, а при використанні його для заволодіння чужим майном шляхом обману — засобом вчинення шахрайства [15, с. 117].

1.3. Потерпілий та поняття злочину в науці кримінального права України та деяких зарубіжних держав

Потерпілий та злочин — співвідносні поняття у кримінальному праві. Якщо немає злочину, то немає і потерпілого у кримінально-правовому розумінні.

Злочин та потерпілий взаємопов’язані поняття з різних боків. Так, говорити про потерпілого при заподіянні смерті неосудним або у результаті акту необхідної оборони чи у ситуації суб’єктивного випадку (казусу) — можна лише умовно. Так само, іноді діяння може бути визнано злочинним лише у випадку, якщо встановлені передбачені законом ознаки, які характеризують потерпілого. Наприклад, примушування до вступу у статевий зв’язок ( ст. 154 КК України ) [3] буде злочинним, якщо потерпіла чи потерпілий знаходились від суб’єкта у матеріальній або службовій залежності. Тут наявність злочину залежить від наявності потерпілого, який володіє особистими властивостями, що лише підтверджує співвідносний характер цих двох понять.

Не викликає сумніву той факт, що поняття злочину є наріжним, визначальним поняттям у науці кримінального права.

Визначення поняття злочину в кримінальному законодавстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття кримінального закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах поняття злочину взагалі відсутнє. Так, у КК Японії не міститься ні поняття, ні загальної характеристики злочину.

Законодавець Республіки Сан-Марино утримався від прямого закріплення в тексті КК поняття “злочин”. Разом з тим в розділі (VII) КК Республіки Сан-Марино дається тлумачення такого терміну як “публічно” [18, с. 204].

У деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочину — його передбаченість кримінальним законом (злочин — це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність — властивість заподіювати шкоду об’єктам, взятим під охорону держави.

За часи чинності КК України 1960 р. поняття та ознаки злочину були сформульовані в ст. 7 КК, відповідно до якої: «Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок». Виходячи із змісту цієї статті вчені-юристи виділяли дві ознаки злочину: протиправність (протизаконність) і суспільну небезпечність [18, с. 204].

Відповідно до ст. 11 чинного КК України злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину [3].

У КК інших країн поняття злочину здебільшого зводиться до визначення як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму.

Так, в § 1 ст. 1 КК Польщі зазначено, що кримінальній відповідальності підлягає лише особа, яка вчинила діяння, заборонене під погрозою покарання законом, який діяв на час його вчинення.

У законодавстві Німеччини, Швейцарії і деяких інших держав відсутня вказівка законодавця на матеріальну ознаку злочину — його суспільну небезпечність.

Так, у КК Федеративної Республіки Німеччини у другій главі, яка має назву “Пояснення термінів” міститься § 12 “Злочини і проступки”. Відповідно до частини 1 § 12 злочином являються протиправні діяння, за вчинення яких в якості мінімального покарання передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від одного року і більше.

Відповідно до частини 1 статті 9 КК Швейцарії злочином визнається злочинне діяння, яке карається каторжною тюрмою [18, с. 205].

Таким чином, стає очевидним, що законодавці певних країн при визначенні поняття злочину, відмовилися від його матеріальної ознаки. Відсутність в кримінальному законодавстві Німеччини і Швейцарії категорії „суспільна небезпечність діяння» часткою компенсується наявністю акценту на суспільну небезпеку особи, яка вчинила злочин.

Проаналізувавши поняття «злочину» за кримінальними кодексами різних країн ми відмітили наявність певних розбіжностей. Зокрема, у законодавчому визначенні поняття злочину за КК України містяться принаймні три ознаки злочину: протиправність, суспільна небезпечність та винність. У КК деяких держав немає посилання на суспільну небезпечність як ознаку злочину. Яскравими представниками є КК Федеративної Республіки Німеччини і КК Швейцарії [18, с. 206].

На нашу думку, ознака суспільної небезпечності тісно пов’язана із кримінально-правовим розумінням потерпілого, оскільки вона є матеріальною ознакою злочину і прямо вказує на те, що злочином завдається шкода певним об’єктам кримінально-правової охорони. Від того як законодавець сформулює поняття «злочину» буде залежати і поняття потерпілого, його місце в науці кримінального права.

Так, проаналізувавши КК Швейцарії Говард Зер сформулював свою теорію, яка застосовується деякими зарубіжними державами в практиці примирного правосуддя.

Сутність підходу Говарда Зера полягає в тому, що противоправне і каране діяння треба розглядати не з позиції суспільної небезпечності, а з точки зору шкоди, спричиненої конкретній особі (потерпілому). Правникам пропонується зняти каральні лінзи і глянути на злочин через відновлюючі лінзи [18, с. 206].

Таким чином, Говард Зер вважає, що злочином є діяння, яке заподіює шкоду індивіду, а не суспільству в цілому. Відповідно і питання про покарання повинно ставитися в залежності від побажань потерпілого. Використовуючи процедуру примирення, злочинець і жертва (а також їх адвокати і представники правоохоронних органів) домовляються про відшкодування шкоди. У випадку виплати обумовленої суми потерпілий відмовляється від кримінального переслідування і справа закривається на будь-якій стадії. Кримінально-процесуальне законодавство деяких держав (наприклад, США) це допускає [18, с. 206].

Оскільки згідно даної концепції від злочину страждає лише конкретна особа, більшість справ пропонується розглядати як справи приватного обвинувачення. Ознака суспільної небезпечності, таким чином, майже повністю втрачається.

Говард Зер вважає, що вчинення навіть серйозних злочинів не являється підставою для притягнення злочинця до кримінальної відповідальності, якщо він повністю відшкодував заподіяну злочином шкоду і компенсував збитки.

Говард Зер вважає збереження суспільної небезпеки як ознаки злочину як “застарілу” теорію.

У науці кримінального права є критичні зауваження щодо цієї теорії. Так, О.О. Маліновський вважає, що з даною позицією навряд чи можна погодитись, оскільки виходить, що кримінально-правові відносини переходять у сферу цивільного права. На думку вченого, такий підхід може привести до того, що матеріально забезпечена людина може відчути безкарність своєї поведінки, оскільки вона може відкупитися від відповідальності за вчинення будь-якого злочину. На думку О.О. Маліновського недооцінка ролі та значення суспільної небезпечності як ознаки злочину може привести до заперечення публічно-правового характеру кримінального права, перебільшення приватно-правових аспектів [14, с. 132].

На відміну від О.О. Маліновського, ми у позиції Говарда Зера відмічаємо і позитивні риси. На наш погляд, у науці кримінального права недостатньо уваги приділяється проблемі потерпілого, а Говард Зер пропонує помітити реальний, об’єктивно існуючий факт, що злочином шкода заподіюється перш за все, як правило, не суспільству, а конкретній особі – потерпілому [18, с. 209].

Звісно, ми не пропонуємо перейти із однієї крайності в іншу, а лише наголошуємо на необхідності вивести фігуру потерпілого у кримінальному праві із тіні на світло, зробити її помітною. На жаль, протягом радянських часів відбувалося перебільшення категорії „публічного» на противагу „приватному». Це призвело до того, що у науці кримінального права проблема потерпілого є мало дослідженою.

Розділ 2. Потерпілий від злочину: значення для кваліфікації злочину та призначення покарання

2.1. Потерпілий від злочину в системі ознак складу злочину

Кримінальному кодексі України (далі КК) неодноразово вказується на потерпілого від злочину. Термін «потерпілий» вжито понад 70 разів. Ще частіше вказано на певні види потерпілих:

неповнолітній (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК);
професійна спілка, політична партія, громадська організація (ст. 170 КК);
той, хто займається господарською діяльністю (ст. 206 КК);
національна, расова або релігійна група (ст. 442 КК);
Україна або союзні з нею держави (ст. 431 КК) тощо [3].

У законі йдеться і про певні обставини, пов’язані з потерпілим, зокрема, про наступні види поведінки останнього (наприклад, неправомірні чи аморальні дії — п. 7 ч. 1 ст. 66 КК); про такі його стани як безпорадність (ст. 152 КК); матеріальна або службова залежність від винного (ст. 154) тощо.

Досліджуючи законодавчі приписи, можна дійти висновку, що потерпілий від злочину та обставини, пов’язані з ним, мають значення для кваліфікації злочинів (наприклад, ст. 112, п. З ч. 2 ст. 115, статті 116, 150, 155, 171, 225, 266, 271, 280, 304, ч. З ст. 314, статті 342, 377, 404, 442 КК) та призначення покарання (наприклад, п. 8 ч. 1 ст. 67 КК) [3].

Кваліфікація злочину — це встановлення та юридичне закріплення відповідності між ознаками вчиненого діяння та складом злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою [6, с. 311]. Склад злочину є сукупністю найсуттєвіших ознак конкретного злочину, які характеризуються тим, що всі вони: встановлені у законодавстві про кримінальну відповідальність або ж випливають з його змісту при тлумаченні; відображають суспільну небезпеку злочину; визначають його відмінність від інших діянь (як злочинних, так і не злочинних). У вченні про загальний склад злочину ознаки складів конкретних злочинів узагальнені і отримали загальні назви (суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки, обстановка вчинення злочину тощо). У цьому ж вченні дані ознаки залежно від того структурного елемента злочину, який вони характеризують, були розподілені на:

ознаки об’єкта злочину;
ознаки об’єктивної сторони;
ознаки суб’єкта злочину та
ознаки суб’єктивної сторони [6, с. 312].

Ознакою деяких складів злочинів є певні види потерпілих від злочинів. У цьому разі їм властиві всі ті риси, шо і будь-якій іншій ознаці складу злочину. Наприклад, обов’язковою ознакою складу злочину, передбаченого ст. 156 КК, є особа, яка не досягла 16-річного віку (потерпілий від злочину). Ця ознака безпосередньо названа у диспозиції даної статті КК. Вказівкою на неї підкреслена суспільна небезпека вчинення розпусних дій щодо особи, котра не досягла 16-річного віку, а саме те, що такі дії заподіюють шкоду нормальному моральному та фізичному розвитку неповнолітнього. За вказаною ознакою злочин, передбачений ст. 156, відрізняється від інших діянь, у тому числі незлочинних (наприклад, демонстрація порнографічного відеофільму дорослій особі).

Всі види потерпілих, котрі виступають ознаками складів конкретних злочинів, у межах загального вчення про склад злочину охоплюються загальним поняттям «потерпілий від злочину», під яким розуміється суб’єкт суспільних відносин (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або ж суспільство в цілому), благу чи праву котрого, що знаходиться під охороною закону про кримінальну відповідальність, злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої, і на якого вказано у законі чи ж який випливає з його змісту при тлумаченні [6, с. 312].

У юридичній літературі часто зустрічаються думки про те, що поняття потерпілого від злочину є частиною поняття предмета злочину або ж, що вказані поняття слід розглядати як перехресні. Однак, з нашої точки зору, з такими судженнями не можна погодитися. Потерпілий від злочину та предмет злочину мають різні ознаки. Потерпілий — соціальний суб’єкт, учасник соціальної взаємодії, суспільних відносин. Предмет — це матеріальне чи ідеальне благо, річ або явище, з приводу якого існують відносини між соціальними суб’єктами. Потерпілому злочин завжди заподіює шкоду; предмету ж у разі вчинення злочину шкода може і не заподіюватися. Отже, поняття потерпілого від злочину та предмета злочину не збігаються ані за змістом, ані за обсягом (навіть, частково).

У науці також висловлюється думка про те, що як ознака складу злочину виступає не потерпший від злочину, а «ознака, яка характеризує потерпілого» або «ознака, що характеризує особу потерпілого» [14, с. 107]. Однак така позиція також сумнівна. Дослідження законодавства про кримінальну відповідальність дає можливість зробити висновок, що законодавець, конструюючи склади злочинів, вказує не на ознаки, які характеризують потерпілих або їх особу, а безпосередньо називає види потерпілих: державний чи громадський діяч, заручник, пацієнт, суддя, народний засідатель, присяжний тощо (див. відповідно ст. 112, п. З ч. 2 ст. 115, ст. 141, ст. 377 КК та ін.) [3].

Деякі автори зазначають, що до кримінального права слід ввести поняття «спеціальний потерпілий», тому що потерпілий від злочину включається у склади злочинів не завжди, а лише тоді, коли необхідно звузити коло потерпілих, відмежувати його за певними умовами (стан, аналогічний складам зі спеціальним суб’єктом злочину). Однак і ця точка зору уявляється недостатньо аргументованою. Для того, щоб стверджувати, що той чи інший склад злочину передбачає спеціального потерпілого, необхідно назвати хоча б один склад, який містив би загального потерпілого. Однак такого складу злочину в законодавстві про кримінальну відповідальність немає.

Потерпілий від злочину належить до ознак, які характеризують об’єкт злочину, тобто ті суспільні відносини, що знаходяться під охороною законодавства про кримінальну відповідальність. Об’єкт злочину можуть характеризувати і такі ознаки складу злочину, як: благо, суб’єктивне право, правовий обов’язок та соціальна норма [8, с. 315]. Наприклад, об’єкт злочину, передбаченого ст. 112 КК, характеризують і благо, і потерпілий. Вказівкою на таке благо як життя охарактеризований обов’язковий додатковий об’єкт цього злочину, тобто суспільні відносини щодо охорони життя людини, а вказівкою на такого потерпілого як державний чи громадський діяч охарактеризований основний об’єкт цього злочину, тобто суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність усіх гілок державної влади, а також політичних партій.

Ознакою складів злочинів іноді виступають обставини, пов’язані з потерпілим. Залежно від об’єктивного прояву останні можна поділити на дві групи. До першої належать різні види поведінки потерпілого (наприклад, протизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа з боку потерпілого, на які вказується у диспозиції ст. 116 КК). Другу групу складають певні ситуаційні (не соціальні) стани потерпілих (наприклад, безпорадний стан, про котрий йдеться у ст. 135 КК, або стан матеріальної чи іншої залежності від винуватого, на який вказано у ч. 2 ст. 120 КК) [3].

У межах вчення про загальний склад злочину обставини, пов’язані з потерпілим, не утворюють загальної ознаки складу злочину. Всі вони охоплюються поняттям обстановки вчинення злочину, тобто є одними з обставин, за яких відбувається суспільне небезпечне діяння та (або) настають суспільне небезпечні наслідки. Саме у такій якості обставини, пов’язані з потерпілим, характеризують об’єктивну сторону злочину [6, с. 315].

Як потерпілий, так і обставини, пов’язані з ним, будучи ознаками складів окремих видів злочинів, впливають на кваліфікацію лише у тому разі, коли до них мало місце певне психічне ставлення з боку суб’єкта злочину. Іншими словами, характеризуючи об’єкт та об’єктивну сторону злочину, вказані ознаки повинні бути представлені у суб’єктивній стороні, входити до її предметного змісту [6, с. 316].

Психічне ставлення до потерпілого та обставин, пов’язаних з ним, може мати вид:

усвідомлення,
усвідомлення можливості («допущення») цих ознак,
а також не усвідомлення такої, при тому, що суб’єкт злочину повинен був і міг її усвідомлювати.

Вид, у якому полягало психічне ставлення, враховується при кваліфікації злочину. Так, у п. 2 ч. 2 ст. 115 КК передбачена відповідальність за вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності. Вказівкою на ознаку завідомості законодавець підкреслив, що при кваліфікації за п. 2 ч. 2 ст. 115 необхідно встановлювати те, що суб’єкт злочину усвідомлював (знав), що потерпіла є вагітною (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» [11, с. 146]. У ст. 152 КК передбачена відповідальність за статеві зносини з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Така обставина, пов’язана з потерпілим, як безпорадний стан, будучи ознакою обстановки зґвалтування, детермінує спосіб вчинення цього злочину. Даний спосіб, як й інші, передбачені у ст. 152 (застосування фізичного насильства, погрози), знаходиться у тісному зв’язку із суспільне небезпечним діянням. Психічне ставлення до останнього у зґвалтуванні може полягати лише в усвідомленні. Тому такий же вигляд воно повинно мати і до способу вчинення цього злочину, а також до стану безпорадності потерпілої особи, який використовує суб’єкт злочину, вступаючи у статеві зносини з потерпілою (інша думка: п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 27 березня 1992 р. «Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочини» [11, с. 147]). У ст. 155 КК встановлена відповідальність за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості. При визначенні цього злочину вказівкою на потерпілого охарактеризований об’єкт злочину, тобто суспільні відносини, що забезпечують нормальний моральний і фізичний розвиток неповнолітніх осіб, які не досягли статевої зрілості, їх статеву недоторканість. Об’єкт злочину пов’язаний із суспільно небезпечними наслідками. Однак законодавець не обмежує психічне ставлення ані до наслідків, ані до об’єкта, ані до потерпілого. Тому для кваліфікації за ст. 155 вид психічного ставлення до потерпілого немає значення. Воно може полягати в усвідомленні, в усвідомленні можливості («допущенні») або ж в не усвідомленні того, що потерпілим від свідомо вчинюваної та бажаної для винного дії є особа, яка не досягла статевої зрілості, якщо суб’єкт злочину повинен був і міг це усвідомлювати (п. 27 наведеної вище постанови).

Після того, як у вироку суду дана кваліфікація злочину, з’являється підстава для призначення покарання. Як відомо, суд призначає покарання: у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; відповідно до положень Загальної частини КК; враховуючи суспільну небезпечність злочину та особи злочинця, у тому числі обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Зміст останніх у багатьох випадках залежить від того, хто потерпілий від злочину та які були об’єктивні фактори, з ним пов’язані. Так, до обставин, які обтяжують покарання, належать:

вчинення злочину в зв’язку з виконанням потерпілим службового чи громадського обов’язку (п. 4 ч. 1 ст. 67 КК);
вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває у безпорадному стані (п. 6 ч. 1 ст. 67);
вчинення злочину щодо жінки, котра завідомо для винного перебувала у стані вагітності (п. 7 ч. 1 ст. 67);
вчинення злочину щодо особи, яка перебуває у матеріальній чи іншій залежності від винного (п. 8 ч. 1 ст. 67) [3].

До обставин, які пом’якшують покарання, належить вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66), та інші, які хоча і не передбачені у ст. 66, однак впливають на ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину.

Тут же зазначимо, що обставини, які пом’якшують або обтяжують покарання і стосуються потерпілого, слід відрізняти від близьких за змістом, а іноді, навіть, однойменних ознак складів злочинів. Наприклад, така обставина як вчинення злочину щодо малолітнього є ознакою складів злочинів, передбачених у п. 2 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 136, ч. 4 ст. 152 та інших КК [3]. Разом з тим ця обставина у п. 6 ч. 1 ст. 67 КК розглядається як обтяжуюча покарання. Така ж ситуація має місце і стосовно пом’якшуючих обставин. Однак, якщо той чи інший потерпілий або обставина, пов’язана з ним, передбачені законом як ознаки складів злочинів, і вони вплинули на кваліфікацію злочину, то суд не може ще раз враховувати їх при призначенні покарання (ч. З ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК) [3]. У протилежному разі особа каралася б двічі або ж їй двічі знижувалося б покарання за одне і те саме діяння з урахуванням одних і тих же обставин.

2.2. Потерпілий як сторона обвинувачення у справах приватного обвинувачення

За кримінально-процесуальним законодавством України потерпілим визнається фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

Потерпілий від злочину в значній більшості випадків заінтересований в тому, щоб відносно злочинця було порушено кримінальне переслідування, а сам він був визнаний у встановленому порядку потерпілим і мав можливість відстоювати в кримінальному процесі свою позицію; щоб на особу, яка вчинила злочинне діяння, була покладена кримінальна відповідальність, а йому була би повністю відшкодована шкода. Постраждала від злочину особа має можливість відстоювати свої права та законні інтереси на всіх етапах провадження у справі [16, с. 98].

З прийняттям нового Кримінального кодексу України, по-перше, були декриміналізовані наклеп та образа (ст.ст.125, 126 КК 1960р.), й у зв’язку з цим звужено коло справ приватного обвинувачення. По-друге, зміни торкнулися процесуального регулювання етапу порушення таких справ. По-третє, як і в справах публічного обвинувачення, скасовано інститут віддання обвинуваченого до суду. По-четверте, звужено коло рішень судді, які мо жуть бути оскаржені, та коло суб’єктів їх оскарження, а також змінено момент початку перебігу строку оскарження.

Зазначені зміни та нововведення важко оцінити однозначно. Так до позитивних нововведень можна віднести:

— скасування інституту віддання обвинуваченого до суду, як непритаманного суду та правосуддю;

— більш чітку регламентацію рішень, які суддя може прийняти за результатами розгляду скарги, в тому числі про надіслання її, за наявності для цього підстав, за належністю;

— вручення підсудному не пізніше як за три доби до дня слухання справи не тільки повістки про виклик його в судове засідання, а й вручення у цей же термін копії скарги потерпілого та копії постанови судді про порушення кримінальної справи (чч.2, 3 ст.251 КПК), Стосовно решти нововведень, на нашу думку, не можна сказати, що вони повністю позитивні [16, с. 99].

Сьогодні кримінально-процесуальний закон до справ приватного обвинувачення, тобто до справ про злочини, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, якому і належить у такому разі право підтримувати обвинувачення, відносить справи про злочини, передбачені ст.125 КК (умисне легке тілесне ушкодження), ч.1 ст.126 КК (побої) та справи про злочини, передбачені ст.356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян (ч.1 ст.27 КПК) [4].

Що стосується повної декриміналізації наклепу, то навряд чи це є виправданим та обґрунтованим кроком, оскільки наклеп іноді зводиться до обвинувачення у тяжкому чи особливо тяжкому злочині в друкованому чи іншим способом розповсюдженому творі, з використанням засобів масової інформації тощо. Це діяння суттєво торкається таких охоронюваних Конституцією України загальнолюдських цінностей, як честь та гідність людини як члена суспільства та громадянина, що боляче сприймається потерпілою особою, іноді призводить до тяжких наслідків для неї та її близьких [16, с. 99]. Тому слід визнати, що декриміналізація кваліфікованих видів наклепу (ч.2 і ч.3 ст.125 КК 1960 р.) істотно зменшила рівень правових гарантій захисту честі й гідності особи, а саме, позбавила громадян кримінально-правових та кримінально-процесуальних гарантій їх захисту.

Зміни процесуального регулювання етапу порушення кримінальних справ призвели до ускладнень і навіть унеможливили подачу та прийняття суддею скарг про порушення справ приватного обвинувачення.

Справа полягає в тому, що раніше закон не вимагав чітко визначеної форми та змісту такої скарги. Більше того, в одному випадку приводом до порушення справ приватного обвинувачення закон іменував скаргу (ч.1 ст.27 КПК в ред. ст.251 КПК в редакції закону від 28.12.1900 р.), і особі, для того, щоб суддя порушив справу, достатньо було послатися у цьому процесуальному документі на законні підстави для порушення кримінальної справи, тобто, у чому дістали вияв злочинні дії особи, час, місце події, навести докази на підтвердження вчинення злочину та викласти прохання про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Такий мінімум вимог давав можливість на звернення до суду за захистом своїх прав та законних інтересів у порядку кримінального судочинства усім особам, навіть мало знайомим із законом, якщо злочином їм було заподіяно майнову, фізичну та (або) моральну шкоду [16, с. 100].

Новий закон встановив, що тепер скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які Кримінально-процесуальним кодексом встановлені для обвинувального висновку (ст.223 і ст.224 КПК ), і якщо вона не відповідає цим вимогам, суддя залишає скаргу без розгляду та повертає її особі, яка подала скаргу (п.1 ч.2 ст.251 КПК) [4].

Тобто, новий закон передбачив вимоги щодо форми та змісту скарги, виконати які неможливо не лише пересічному громадянинові, але й фахівцеві в галузі права, чим практично позбавив осіб, потерпілих від зло чинних посягань, можливості на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів у порядку приватного обвинувачення. Адже у кримінально-процесуальному законодавстві зазначено, що після закінчення слідства і виконання вимог статей 217-222 цього кодексу слідчий складає обвинувальний висновок (ч.1 ст.223 КПК України) [4].

Обвинувальний висновок складається з описової і резолютивної частини. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві, місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано у справі, і відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред’явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки, наявність обставин, які обтяжують чи пом’якшують його покарання (ч.2 ст.223 КПК України).

При посиланні на докази обов’язково зазначаються аркуші справи (ч.3 ст.223 КПК України) [4].

В резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть обвинувачення з зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин (ч.4 ст.223 КПК України).

Обвинувальний висновок підписує слідчий з зазначенням місця і часу його складення (ч.5 ст.223 КПК України) [4].

Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено на рідну мову обвинуваченого або на мову, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку приєднується до справи (ч.6 ст.223 КПК України) [4].

А ст.224 вимагає додати до обвинувального висновку:

1) список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, з зазначенням їх адреси і аркушів справи, де викладені їх показання або висновки;

2) довідку про рух справи та про застосування запобіжного заходу з зазначенням часу і місця тримання під вартою кожного з обвинувачених, якщо вони заарештовані;

3) довідку про речові докази, про цивільний позов, про заходи, вжиті до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; довідку про судові витрати в справі за час досудового слідства з посиланням на відповідні аркуші справи.

У списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання з метою нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких в порядку, передбаченому ст.52-1 та ст.52-3 цього Кодексу, застосовані заходи безпеки, замість їх справжніх прізвища, ім`я, по батькові зазначаються псевдоніми, а замість адреси – назва органу, який здійснює заходи безпеки, та його адреси [16, с. 101].

Повний текст вказаних статей, а саме ст.223 і 224 КПК, наведений в даному випадку для того, щоб без зайвих коментарів продемонструвати – жодна скарга про порушення кримінальної справи приватного обвинувачення просто не може відповідати зазначеним вимогам, а отже, суддя у повній відповідності із законом може залишити без розгляду та повернути особі будь-яку скаргу.

Однак далеко не всі судді дотримуються дослівно змісту вимог ст.251 КПК. Більшість задовольняється викладенням у скарзі підстав для порушення справи, наведенням доказів та прохання про порушення справи щодо конкретної особи.

Між тим уже там, де судді вимагають від скаржника вказувати в скарзі додаткові дані, наприклад, зазначити відомості про обвинувачену особу, які мають матеріальне- та процесуально-правове значення у справі, і які, згідно зі ст.223 КПК, наводяться слідчим в обвинувальному висновку, а саме: прізвище, ім`я та по батькові, рік народження, місце проживання, сімейний стан, місце та рід занять, громадянство, дані про судимість тощо, і при неодержанні цих умов залишають скаргу без розгляду та повертають її, особа повністю втрачає можливість судового захисту своїх прав та інтересів. І справа не тільки в тому, що потерпілий не має змоги зібрати такі відомості особисто, він і не вправі ряд таких даних збирати, оскільки не «допускається збирання, зберігання використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» (ч.1 ст.32 Конституції України) [1].

Отже потерпілий у справах, які порушуються не інакше, як за їх скаргою, загнані в глухий кут – їх справа не може відповідати вимогам нині чинного закону (ст.251 КПК) без викладення всіх передбачених законом відомостей (статті 223, 224 КПК), суд не вправі порушити кримінальну справу – з цього випливає замкнуте коло [4].

Критичної оцінки заслуговує також нове правило про те, що оскарженню підлягає лише постанова судді про відмову в порушенні кримінальної справи, апеляцію до апеляційного суду вправі подавати тільки особа, яка подала скаргу, і подати апеляцію вона може протягом семи діб з дня винесення постанови (ч.5 ст.251 КПК) [4].

Становище потерпілого як сторони обвинувачення в справах публічного обвинувачення дещо краще. Потерпілий в якості обвинувача може виступати поряд з прокурором, так і без нього. В цьому випадку становище потерпілого як обвинувача багато в чому схоже зі становищем прокурора. Головна відмінність полягає в тому, що потерпілий захищає лише свої права. Потерпілий, як і прокурор та інші учасники судового процесу, бере участь в судових дебатах. Ненадання слова в судових дебатах потерпілому, як й іншим учасникам судового процесу, може тягти за собою скасування вироку у повному обсязі або у частині цивільного позову [16, с. 102].

Отже, слід дійти до таких висновків. Провадження у справах приватного обвинувачення має свої особливості, власну специфіку, істотно відмінну від провадження справ публічного обвинувачення. З цієї причини в процесуальному законі доцільно провадженню у таких справах виділити окремий розділ, як диференційованій формі судочинства, чі тко визначивши правовий статус суб’єктів, які беруть у ньому участь та наділивши сторони достатнім комплексом повноважень по відстоюванню своїх прав та інтересів, доведенню перед судом своєї правоти.

Оскільки судове слідство не провадиться у таких справах, а складність встановлення у них дійсних фактичних обставин справи нічим не поступається справам публічного обвинувачення, більше того, часто-густо вимагає проведення судово-слідчих дій, не характерних для судового розгляду (огляд місця події, відтворення обстановки та обставин події), запровадження інституту судових слідчих (чи слідчого судді) для забезпечення сторонам реальної можливості здійснення їх процесуальних прав та сприяння суду у встановленні об’єктивної істини – нагальна практична потреба [16, с. 102].

Потерпілий в якості обвинувача в справах приватного обвинувачення може виступати поряд з прокурором, так і без нього. В цьому випадку становище потерпілого як обвинувача багато в чому схоже зі становищем прокурора. Головна відмінність полягає в тому, що потерпілий захищає лише свої права.

Висновки

Викладене дозволяє зробити наступні висновки.

Потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

Залежно від певних вихідних критеріїв, усіх потерпілих від злочинів можна класифікувати на декілька груп:

3) за формою вини злочинного посягання (потерпілий від навмисного злочину; потерпілий від необережного злочину) тощо.

Потерпілий — соціальний суб’єкт, учасник соціальної взаємодії, суспільних відносин. Предмет — це матеріальне чи ідеальне благо, річ або явище, з приводу якого існують відносини між соціальними суб’єктами. Потерпілому злочин завжди заподіює шкоду; предмету ж у разі вчинення злочину шкода може і не заподіюватися. Отже, поняття потерпілого від злочину та предмета злочину не збігаються ані за змістом, ані за обсягом (навіть, частково).

Потерпілі від злочинів та обставини, пов’язані з ними, мають значення для кваліфікації злочинів. У цих випадках вони виступають як ознаки складів конкретних злочинів. У межах вчення про загальний склад злочину всі потерпілі, які є ознаками складів конкретних злочинів, охоплюються загальним поняттям «потерпілий від злочину». Це поняття слід відмежовувати від поняття «предмет злочину». Потерпілий від злочину належить до ознак складу злочину, що характеризують об’єкт злочину. Обставини, пов’язані з потерпілим, які є ознаками складів конкретних злочинів, на відміну від потерпілих, не утворюють загальної ознаки складу злочину. Всі вони охоплюються поняттям обстановки вчинення злочину, і саме як такі характеризують об’єктивну сторону злочину. Як потерпілі, так і обставини, пов’язані з ними, впливають на кваліфікацію лише у тому разі, коли до них мало місце певне психічне ставлення з боку суб’єкта злочину. Потерпілі від злочинів та обставини, пов’язані з ними, мають значення для призначення покарання. Вони виступають як обставини, котрі пом’якшують або обтяжують покарання.

Існує нагальна потреба у проведенні комплексного кримінально-правового дослідження проблеми потерпілого від злочину. В його рамках доцільно зосередити увагу на питаннях визначення окремих видів потерпілих від злочинів та обставин, пов’язаних з ними, які є ознаками складів злочинів або обставинами, що пом’якшують чи обтяжують покарання, розглянути особливості психічного ставлення суб’єкта злочину до вказаних ознак та обставин тощо.

Список використаної літератури

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1996. — № 30
Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-ІІІ
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційний текст. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 240 с.
Бантишев О. Ф. Кримінальне право України у питаннях і відповідях: посібник. — К. : Видавець Паливода А. В., 2008. — 280 с.
Вереша Р. В. Кримінальне право України: Загальна частина: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 959, с.
Грищук В. К. Кримінальне право України: загальна частина: навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. — К. : Ін Юре, 2006. — 567, с.
Кримінальне право України: загальна частина. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 495, с.
Кримінальне право України: Особлива частина — розділи І, ІІ: практикум. — К.: КНТ, 2008. — 252, с.
Кримінальне право України: Особлива частина. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 622, с.
Кримінальний кодекс України. Практика судів України з кримінальних справ 2007-2008 / Ак-я правових наук України, Нац. юридична ак-я України ім. Я. Мудрого; За заг. ред. В. В. Сташиса. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 383, с.
Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар /ред.: Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.
Кузнєцов В. О. Кримінальне право України: повний курс у схемах та таблицях: навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. — К.: Кондор, 2009. — 458 с.
Навроцький В. О. Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації: монографія. — К. : Атіка, 2006. — 462, с.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Ред.: С.С. Яценко,. — 4-те вид., перероб. та доп.. — К.: А.С.К., 2005. — 841, с.
Попелюшко В. Справи приватного обвинувачення: актуальні проблеми, законодавчі парадокси // Право України. – 2006. — № 4 – С. 98-100
Селецький С. І. Кримінальне право України (Особлива частина): Навчальний посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 502, с.
Сенаторов М. Поняття потерпілого від злочину в кримінальному праві // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 1. — С. 202-210
Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. — К.: А. С. К., 2007. — 1056 с.
Фріс П. Л. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. -К.: Атіка, 2004. — 486, с.
Хавронюк М. І. Судово-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 15 листопада 2005 року (відповідає офіційному тексту). — К.: Юрисконсульт, 2006. — 550 с.

referat-ok.com.ua