Про деякі теоретичні положення цивільного права

Спочатку позначимо декілька вихідних позицій, що стосуються загальних положень теорії права та цивільного права, які ми вважаємо найбільш правильними.

По-перше, ми поділяємо думку про те, що право як система норм поділяється на публічне і приватне. Ці два утворення по суті виступають як основні підсистеми права, які функціонують досить автономно у регулюванні правових відносин. Причому ця автономність має об’єктивний характер і не залежить від форми вираження правових норм.

Друга теза безпосередньо взаємопов’язана з попередньою: зовнішня форма вираження права (нормативно- правові акти та інші джерела права) напряму не пов’язана з поділом права на публічне і приватне. Це положення випливає з тієї обставини, що в нормативно-правових актах і кодексах як вищого ступеня систематизації та узагальнення правових норм можуть міститися різні правові норми. Правильніше сказати, їх різне поєднання. Є нормативно-правові акти, їх не так багато, які побудовані за моделлю тільки однієї підсистеми права. Як приклад можна навести кримінальне право, в якому галузь права і галузь законодавства збігаються.

У більшості інших випадків у нормативно-правових актах містяться норми обох правових підсистем як публічного, так і приватного права. Це твердження стосується, зокрема й цивільних кодексів, які існують на пострадянському просторі. Так, статті Цивільного кодексу Республіки Казахстан (далі — ЦК РК) про право власності й інші речові права містять норми як публічного (наприклад більшість норм про державну власність, права господарського відання та оперативного управління, право землеволодіння), так і приватного права [1]. Значною мірою це стосується й інших інститутів і підгалузей цивільного права, які отримали закріплення у відповідних кодексах. М. Брагінський пояснює виправданість такого стану міркуваннями юридико-технічного характеру, а чужерідність публічно-правових норм підтверджується вже тим, що регульовані цими нормами відносини знаходяться поза дією загальної частини ЦК [2]. Подібних норм особливо багато в 4-й частині Цивільного кодексу Російської Федерації (далі — ЦК РФ), яка присвячена інтелектуальній власності. Почасти це пояснюється проведеною систематизацією відповідного законодавства, в результаті якої декілька самостійних законів стали частиною ЦК РФ, переставши діяти [3].

На цій підставі вважаємо неточною тезу про збіг понять галузі права і галузі законодавства. Досить часто можна почути, наприклад, такі міркування: право в Республіці Казахстан отримує вираження в нормативно-правових актах і, отже, чинне законодавство є нічим іншим, як самим правом. Цю проблему можна позначити ще ширше, звівши її до сучасного розуміння права. У цьому випадку наведене вище судження ґрунтується на так званому позитивістському розумінні права як системи норм, виражених у законодавстві. Інші джерела права відіграють у цьому вторинну роль. Для позитивізму правом вважатиметься все те, що прийняла держава у процесі здійснення особливої своєї функції — правотворчої.

Проблема розуміння права не нова. Вона налічує не одне століття і навряд чи можна сподіватися, що буде вирішена в найближчій перспективі. Так, наприклад, І. Царьков, провівши дослідження розвитку праворозуміння в європейській традиції права, доходить висновку, що існує певний конфлікт між юридичним позитивізмом (юспозитивізм) і природно-правовим (юснатуралізм) підходами (напрямами) визначення права. Основна відмінність між ними, на думку автора, полягає в тому, що «…перший відмовляє у можливості змістовної критики позитивного права, тоді як останній наполягає на необхідності такої критики». І далі зазначається, що підставою дискусії є конфлікт, що постійно поновлюється між громадянським суспільством і державою, у кожного з яких свій правовий статус і вони ніколи не збігатимуться. А відмінність правових статусів якраз і відображається у діалозі юснатуралізму та юспозитивізму [4].

Але для нас важливий інший аспект цієї проблематики. Ми вважаємо, що право і законодавство за своєю суттю повинні розглядатися як різні явища, кожне з яких має власні параметри системності. Маючи на увазі ту обставину, що Республіка Казахстан належить до країн романо-германської правової системи, вони, в ідеалі, мають збігатися. Але практично «чистоти» нормативних актів важко дотриматися, маючи на увазі суб’єктивний фактор (наприклад, значна кількість фахівців у сфері публічного права, представлених у державних органах та які беруть участь у законодавчому процесі), існуючий радянський менталітет, цілком природне бажання законодавця досить повно врегулювати певні відношення за допомогою норм різних підсистем права та інші причини.

У цьому плані можна говорити і про відсутність у системі права такої галузі, як конституційне право, але не конституційного законодавства. По суті, визнання конституційного права як галузі права ґрунтується саме на ототожненні галузі права і галузі законодавства. Так, наприклад, В. Яков- лєв називає конституційне право в якості фундаменту права, а сутність її методу вказує на закріплення у ньому засад відносин, основ громадського і державного ладу [5]. У свою чергу,

С. Алексєєв називає основоположною галуззю всієї правової системи державне право, слідом за нею він називає кілька профілюючих галузей права (адміністративне, цивільне, карне), кожній з яких відповідають три процесуальні галузі з аналогічною назвою [6].

Ми вважаємо, що твердження про особливе значення конституційного права в системі права пов’язані з зазначеним вище ототожненням права і законодавства. Конституція як Основний Закон держави є ніщо інше, як комплексний нормативно-правовий акт, який містить найбільш загальні норми, складові основи правового регулювання та державного устрою певної країни. Ці положення, по суті загальні начала, отримують розвиток у галузевому законодавстві. Напевно будь-який юрист, яку галузь права він би не представляв, знайде в Конституції норми і правила, які можна без особливих проблем віднести до «своєї» галузі.

І ще. Ми приєднуємося до традиційної позиції про розмежування галузей права залежно від предмета і методу правового регулювання. У цьому випадку абсолютно не важливо, чому повинен бути наданий пріоритет. Головне те, що для чіткого відокремлення одного масиву правових норм від іншого необхідною є одночасна наявність двох критеріїв. Саме тому, коли йдеться про те, що те чи інше утворення у праві будується з використанням предмета і методу різних галузей (так звані комплексні галузі права), це означає фактично відсутність і того й іншого, як і самої галузі права як такої. Подібні комплексні утворення, як уже було зазначено, характерні не для галузей права, а для галузей законодавства.

Особливості предмета та методу правового регулювання речового права як підгалузі цивільного права

Спочатку зазначимо, що будь-які структурні елементи, що належать до складу галузі права, повинні мати певні особливості, достатні для їх відокремлення. При цьому зберігається взаємозв’язок кожного структурного елемента як із самою галуззю права, так і з відповідними підгалузями та інститутами між собою. На нашу думку, такі особливості на рівні підгалузі права ґрунтуються на певних властивостях їх предмета і методу правового регулювання. Саме вони дають змогу відокремити у структурі цивільного права його найбільш великі структурні одиниці — підгалузі і, зокрема, речове право. Однак, як ми вважаємо, при формуванні та визначенні змісту структурних елементів цивільного права особливості предмета і методу враховуються недостатньо.

Питання про предмет цивільного права є перманентно дискусійним. При цьому в самих легальних визначеннях предмета цивільного права країн СНД є певні різночитання.

Так, ЦК РК встановлює правило про те, що цивільним законодавством регулюються товарно-грошові та інші засновані на рівності учасників майнові відносини, а також пов’язані з майновими особисті немайнові відносини (п. 1 ст. 1 ЦК РК). Приблизно аналогічне поняття закріплено у ЦК України (п. 1 ст. 1), але з тією лише особливістю, що у цьому акті на перше місце поставлені особисті немайнові відносини, які наряду з майновими становлять поняття цивільних відносин.

У ЦК РФ для визначення предмета цивільного права використовується описовий прийом. Згідно з п. 1 ст. 2 ЦК РФ цивільне законодавство визначає правове становище учасників цивільного обороту, підстави виникнення та порядок здійснення права власності та інших речових прав, прав на результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації (інтелектуальних прав), регулює договірні та інші зобов’язання, а також інші майнові та особисті немайнові відносини, засновані на рівності, автономії волі та майновій самостійності учасників. Приблизно аналогічне поняття предмета цивільного права зазначено в цивільних кодексах Вірменії (п. 2 ст. 1), Азербайджану (п. 2.2 ст. 2), Білорусі (п. 1 ст. 1), Киргизстану (п. 1 ст. 1), Молдови (п. 1 ст. 2), Таджикистану (п. 1 ст. 1), Туркменистану (п. 1 ст. 2), у п. 1 ст. 1 Модельного цивільного кодексу для держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав (ч. 1), прийнятого 29 жовтня 1994 р.

Незважаючи на зазначені відмінності легального визначення предмета цивільного права, навряд чи ці положення мають суттєві особливості. У цивілістичній літературі всі суспільні відносини, що регулюються цивільним правом, прийнято розділяти на дві великі групи: майнові та немайнові відносини [7]. Залишимо осторонь особисті немайнові відносини як такі, що не становлять предмет нашої статті та звернемо увагу на поняття і зміст майнових відносин.

В одному з останніх підручників з цивільного права виокремлено три різновиди майнових відносин: 1) відносини, пов’язані з належністю майна певним особам. При цьому належність матеріальних благ (речей) юридично оформляється речовим правом, а належність нематеріальних благ товарного характеру (головним чином результатів творчої діяльності) — винятковими (інтелектуальними) правами;

1) відносини, пов’язані з управлінням майном організацій — юридичних осіб (більшість з яких є корпораціями, заснованими на членстві їх учасників). Вони оформляються корпоративним правом; 3) відносини щодо переходу майна від одних осіб до інших, які оформляються головним чином зобов’язальним правом, а також корпоративним правом (при реорганізації та ліквідації юридичних осіб) і спадковим правом (у випадках смерті громадян-власників) [8].

Ми вважаємо такий розподіл умовним, тому що він не дає змоги виокремити найбільш великі структурні елементи громадянського права. Наприклад, належність майна може бути опосередковано не тільки речовим, а й зобов’язальним правом (особі належить право вимоги). У корпоративному праві також існують елементи обох підгалузей (учасники можуть зберігати як речові, так і зобов’язальні права на майно створених ними юридичних осіб, так і не мати жодних майнових прав зовсім). Як і перехід майна може бути опосередкований нормами як речового, так і зобов’язального права (наприклад земельна ділянка передається іншій особі через встановлення права землекористування).

Слід зазначити, що дискусійність питання про предмет цивільного права істотно загострюється під час реформування цивільного законодавства, і всі кодифікації цивільного законодавства радянського і пострадянського періодів, що відбулися, випереджали обговорення питання про коло відносин, які вони мають урегулювати.

Сьогодні це актуально для Російської Федерації. Один з розробників Концепції розвитку цивільного законодавства Російської Федерації

А. Маковський вказує на два принципових положення. По-перше, намір включити як предмет цивільно-правового регулювання корпоративні відносини, і, по-друге, сформувати у ЦК України комплекс взаємопов’язаних інститутів речового права [9].

Неважко помітити, що обидва положення пов’язані саме з предметом цивільного права. Виокремлення корпоративних відносин вимагає як особливої групи майнових відносин самостійного розгляду та аналізу, що виходить за межі цієї статті [10]. Передбачувані зміни норм ЦК РФ про речові права дають змогу порушити питання про природу відносин, що становлять предмет речового права як підгалузі цивільного права. Це завдання, як ми вважаємо, не може бути належно вирішене без перегляду деяких положень цивілістичної доктрини про предмет цивільного права.

Як вже було зазначено вище, у чинному ЦК РК майнові відносини, що становлять предмет цивільного права, визначаються крізь призму товарно-грошових відносин. Є. Суханов вказує на три ознаки, якими зумовлений товарно-грошовий характер майнових відносин, що належать до предмета цивільного права [11]. Однак згадка лише про товарно-грошовий характер майнових відносин не відповідає ні буквальному легальному визначенню предмета цивільного права, ані останнім теоретичним розробкам.

Так, законодавець Казахстану в п. 1 ст. 1 ЦК РК говорить про майнові відносини іншого роду, очевидно не припускаючи їх товарно-грошовими. Тому кращою є дещо інше трактування майнових відносин, де вирішальне значення надається вартісному характеру майнових відносин. О. Іоффе називав у якості таких громадські відносини, що володіють певною економічною цінністю, зважаючи на їх зв’язки із засобами виробництва, предметами споживання або іншими продуктами праці людини. Далі спеціально відзначається вартісний характер майнових відносин, що дає змогу розрізнити предмет цивільного права від предмета інших галузей [12].

Ми вважаємо, що товарно-грошова трактовка майнових відносин має найбільше значення для договірних зобов’язань, предметом яких і може бути товар. У цьому випадку неважливо, що саме. Товаром (благо, продукт) в економічному сенсі може бути практично все що завгодно: речі, роботи, послуги, результати творчої діяльності тощо. Так, наприклад, зазначається, що благом може бути будь- який предмет, як матеріальний, так і нематеріальний, який здатен у результаті задовольнити певні потреби споживача або може бути використаний виробником для відповідних цілей. Благами є як речі, так і їх властивості. У ринковій економіці їхні звичайні назви — товари та послуги [13]. За влучним зауваженням К. Маркса, товар є насамперед зовнішнім предметом, річчю, яка завдяки її властивостям задовольняє будь-які людські потреби[13] . Сучасні економісти вважають за краще говорити не про товар, а про потреби та блага, які їх задовольняють[14] . Крім того, розгляд деяких об’єктів цивільного права лише крізь призму товару, наприклад нерухомості, є ні економічно, ні юридично неточним. Категорія «товар» більш характерна для цивільного обороту, основу якого становлять договірні відносини. Для статики цивільного права, пов’язаної з відносинами з присвоєння різноманітного майна, володіння чим-небудь не може бути зведене до товару. Наприклад, в особи у володінні знаходиться яка-небудь річ, яка має вкрай незначну мінову цінність або ж взагалі вона у неї відсутня. Це не виключає майнові відносини, але немає ознак товару. У цьому випадку правильно говорити про майнові відносини, які мають свою вартість, що оцінюється у грошах. Ця майнова цінність може мати різну вартість. Вона може бути визначена за допомогою певних методик спеціалістами-оцінювачами, скластися під впливом попиту та пропозиції, а може мати тільки суб’єктивний характер і визначатися самим правовласником. Але у всіх випадках вартісна характеристика майнових відносин очевидна і це для цивільного права має більш важливе значення, ніж визнання майнових відносин за допомогою товарів і грошей.

Але повернемося до аналізу предмета цивільного права. На нашу думку, майнові відносини слід розглядати крізь призму легального визначення іншого ключового поняття цивільного права — майна як об’єкта цивільних прав (п. 2 ст. 115 ЦК РК). При цьому предметом речового права як підгалузі цивільного права будуть виступати тільки відносини, пов’язані з привласненням та використанням речей як матеріальних предметів. Це так звана концепція упредметненої власності, яку потрібно поширити і на інші речові права, виключивши можливість їх встановлення на інші об’єкти цивільних прав, які не є речами. Таким чином, у майнових відносинах як основному предметі цивільного права слід виокремити речові відносини. У цьому випадку слід виходити з двох сторін речових відносин, які необхідно враховувати при формулюванні відповідних правових приписів.

По-перше, це відношення особи до речі. Можливість подібних відносин завжди викликала суперечки в радянській і почасти пострадянській літературі [16]. Водночас значне число вчених не заперечує ту обставину, що речове право потребує диференційованого регулювання залежно від відношення особи до речі як до своєї або ж до чужої [17]. Більше того, ми вважаємо, що визначення ставлення особи до речі становить сутність суб’єктивних речових прав. Воно безпосередньо пов’язане з тими правовими можливостями, які надані законом для їхніх власників, тобто правонаділенням. Останнє відбувається шляхом законодавчого визначення можливих варіантів поведінки управомоченої особи щодо речі.

Важливо зазначити, що визначення відносин особи до речі не виключає, а навпаки, настійно вимагає належного правового регулювання другої сторони речово-правових відносин: відносини між особами з приводу речей. Сутність цих положень можна визначити коротко: всі інші особи не можуть втручатися у відносини особи до речі, що прямо випливає з абсолютного характеру суб’єктивних речових прав. Звичайно, сказане не означає, що немає необхідності більш детального опрацювання окремих питань зіткнення різних речових (як, втім, й інших) прав між собою, визначення пріоритету в їх здійсненні, можливості втручання з боку третіх осіб, набуття одними і припинення в інших. У будь-якому випадку необхідність урахування у предметі речового права відносин осіб до речей вимагає належного правового регулювання за допомогою розробки законодавчих моделей юридичних конструкцій всіх суб’єктивних прав, які будуть законодавцем названі речовими.

Друга проблема пов’язана з особливостями методу правового регулювання, який використовується при упорядкуванні речових відносин. їх правове регулювання не може відбуватися інакше, як крізь призму правової рівності його учасників і правонаділення. Ми вважаємо, що і для речового права зберігають значення основні характеристики методу цивільно-правового регулювання, які були розроблені В. Яковлєвим у відомій праці [18]. Автор визначає цивільно-правовий метод як спосіб впливу на відносини, що є дозвільним, характеризується наділенням суб’єктів на засадах їх юридичної рівності здатністю до правоволодіння, диспозитивністю та ініціативою, забезпечує встановлення правовідносин на основі правової самостійності сторін [18, 69].

Але єдина методологія цивільного права не виключає нюанси, які переважно пов’язані із співвідношенням імперативних і диспозитивних правил цивільного законодавства та загального поняття диспозитивності.

Досить часто диспозитивність цивільно-правового регулювання ототожнюють із диспозитивними нормами. Дійсно, значна кількість норм ЦК РК, безвідносно до свого структурного розташування, оперують такою формулою: «якщо інше не передбачено договором». Інакше кажучи, учасники цивільних правовідносин можуть змінити нормативне розпорядження, викладене в Кодексі.

Тут доречні два запитання. Перше з них можна сформулювати так: чи може диспозитивність у цивільному праві бути виражена через імперативні норми? І друге: яким має бути співвідношення імперативних і диспозитивних норм у речовому праві як підгалузі цивільного права?

На важливе значення імперативних приписів для визначення диспозитивності в цивільному праві вже було звернуто увагу в цивілістичній літературі.

Так, О. Кузнєцова зазначає, що «у формі диспозитивних норм можуть існувати деякі юридичні імперативи принципу диспозитивності, але останні можуть бути втілені й у форму імперативних норм: наприклад, «відмова від суб’єктивного цивільного права недійсна». Безліч диспозитивних норм є юридичними імперативами інших цивільно-правових принципів. Таким чином, сам факт наявності в цивільному праві безлічі диспозитивних норм не є і не може бути змістом і поясненням принципу диспозитивності» [19].

Різне співвідношення управомочуючих і зобов’язуючих норм у різних частинах та інститутах цивільного права відзначає і В. Яковлєв, який, однак, робить висновок, що в цілому правонадільчий зміст є типовим для будь-якого інституту як загальної, так і особливої частин цивільного права. Зобов’язуючі та заборонні норми в цивільному праві включаються в загальний ланцюг правонадільчого регулювання [18, 73]. Далі автор, спеціально розглядаючи диспозитивність як ознаку цивільно-правового методу, говорить, що «не слід диспозитивність як прийом регулювання пов’язувати лише з диспозитивними нормами. Імперативні норми цивільного права, що визначають поведінку в категоричній формі, також забезпечують дію диспозитивності. Вони часто містять вказівку на угоду сторін як засіб доповнення або конкретизації правила, встановленого в імперативній формі» [18, 86-87].

В. Яковлєв спеціально розкриває диспозитивність з метою диференціації підгалузей цивільного права. Для права власності диспозитивність має істотну особливість. Це проявляється в нормативному визначенні змісту права власності з урахуванням тієї соціальної ролі, яка належить кожному виду відносин власності в системі громадського виробництва, розподілу, обміну та споживання. Зазначена особливість диспозитивності, далі зазначає автор, слугує причиною майже повної відсутності диспозитивних норм у розглянутій підгалузі. Норми права власності мають переважно імперативний характер, виключаючи лише ті з них, які опосередковує перехід права власності до інших осіб або відносини спільної власності [18, 175].

Ми загалом погоджуємося з позицією В. Яковлєва, але з одним застереженням. Зазначене автором трактування диспозитивності має значення не тільки для права власності, а й для інших речових прав. Інакше кажучи, імперативна диспозитивність, якщо можна вжити цей термін, властива в цілому речовому праву як підгалузі цивільного права. Це пов’язано з тим, що правонаділення в речовому праві виходить із загального дозволу певних типів поведінки уповноваженої особи, які залежать від конструкції належних їм суб’єктивних речових прав. Знову ж таки, в речовому праві має істотне значення автономія волі правовлас- ників. Саме автономія волі лежить в основі доктринальних визначень речових прав як прав панування [20]. Але при всьому цьому не можна не бачити іншого. У речовому праві має бути значна кількість норм, що мають імперативний характер. Подібний підхід виключить можливість для правовласників передбачити будь-які особливості утримання тих чи інших речових прав, їх числа і різновидів, питань набуття та припинення, захисту. Нам видається, що імперативна диспозитивність є однією з фундаментальних відмінностей підгалузі речового права від зобов’язального. В останньому, як відомо, свобода особистого розсуду є досить широкою. Насамперед це пов’язано з однією з фундаментальних засад цивільного права — принципом свободи договору. У цьому випадку учасникам договірних відносин надана можливість укладення різних договорів, як змішаних, так і непоіменованих у кодексах, визначення умов договору, варіативність нормативних приписів та багато іншого. Імперативних приписів у зобов’язальному праві все ж не так багато і вони мають лише певне значення. Наприклад, пов’язані з необхідністю захисту інтересів слабкої сторони (споживачі). Для підприємців норми зобов’язального права ЦК РК за загальним правилом є диспозитивними, за деякими винятками.

Важливо зазначити, що сказане аж ніяк не виключає диспозитивність у речовому праві. Вона, звичайно, присутня. Але виявляється інакше, ніж у зобов’язальному праві. Речове право виходить із загальної диспозитивності, яка пов’язана з можливістю здійснення тих чи інших речових прав. Інакше кажучи, для речового права найважливіше значення має відомий правовий постулат: дозволено все, що прямо не заборонено законом. У цьому випадку визначення заходів юридичної свободи володарів речових прав, її кордонів і меж відбувається з використанням імперативних правил. Наприклад, власник не може перешкоджати у здійсненні речового права іншої особи, якщо відповідна можливість становить зміст останнього. Або інше, бездіяльність власника, нездійснення ним свого права може призвести до його втрати і набуття права власності за давністю володіння іншою особою. Імперативність присутня в речовому праві спочатку. Так, не можна учасникам цивільних відносин не тільки придумати будь-яке речове право, відмінне від тих, які названі в законі, а й визначити інакше ніж у законі його зміст. Таким чином, наявність імперативних правил сприяє одноманітності правового регулювання в речовому праві, створює умови для реалізації прав, конкретизує правове панування власника і володільців інших речових прав. Але імперативність будь-яких цивільно-правових приписів є відмінною від аналогічної якості публічно-правових норм, оскільки в цивільному праві вона ґрунтується на загальному диспозитивному началі. Воно насамперед виявляється у правонаділенні суб’єктів цивільного права певними юридичними можливостями, реалізація яких залежить тільки від їх розсуду. Таким чином, відповідаючи відразу на обидва порушених нами питання, можна дійти висновку: 1) диспозитивність у цивільному праві може бути виражена за допомогою імперативних норм; 2) у речовому праві, як підгалузі цивільного права, повинні переважати імперативні норми, які ґрунтуються на вседозвільності (диспозитивності) цивільно-правового методу регулювання.

До питання про систему речового права

Проблема системи речового права має дві сторони. По-перше, це структура речового права, або які інститути повинні входити до складу цієї підга- лузі цивільного права. По-друге, проблема переліку суб’єктивних речових прав, які повинні бути закріплені у ЦК.

Структура розділу 2 чинного ЦК РК про речове право, як, втім, й інших кодексів, побудованих на основі модельного цивільного законодавства країн СНД, навряд чи може вважатися задовільною. У ЦК РК немає ні загальних положень про речові права, ні спеціальних норм про володіння, ні самої системи речових прав. Більшість норм розділу 2 присвячено праву власності, законодавець обмежується тільки загальним застереженням про поширення на інші речові права норм кодексу про це право (п. 2 ст. 195 ЦК РК) [21].

У цьому плані становить особливий інтерес проект ЦК РФ, який не так давно був опублікований для обговорення. Передбачається, що розділ 2 ЦК РФ складатиметься з чотирьох підрозділів: 1) володіння; 2) загальні положення про речові права; 3) право власності; 4) окремі види речових прав. Зазначимо, що раніше в Концепції ЦЗ РФ цей розділ називався інакше — обмежені речові права (С. 72). Це поняття не зникло. Наприклад, воно вживається у ст. 224 проекту ЦК РФ. На нашу думку, пропонована до закріплення структура речового права проекту ЦК РФ є оптимальною.

Складніше йде справа з іншою стороною системи речового права, бо проблема переліку суб’єктивних речових прав є предметом наукової дискусії і по-різному вирішується у країнах континентальної правової традиції.

Спочатку зазначимо, що перелік речових прав об’єктивно можна поділити на дві великі групи: 1) право власності; 2) речові права осіб, які не євласниками (права на чужу річ, обмежені речові права). Вся проблематика стосується саме переліку та системи прав на чужу річ.

У Казахстані є дві точки зору щодо видів речових прав [22].

М. Сулейменов пропонує досить розгорнутий і великий перелік речових прав на чужі речі. Автор виокремлює сім підгруп речових прав, деякі з яких додатково диференціюються [23, 34-35]. Далі М. Сулейменов визнає у пропонованій ним класифікації певні суперечності, тому що вона проведена одночасно за двома критеріями: за сутністю речового права, незалежно від сфери застосування (наприклад сервітут або договір оренди застосовується в будь-якій сфері або галузі відносин), і за сферою застосування речового права (право природокористування, житлові права). Другий критерій певною мірою штучний, але, за зауваженням автора, він змушений був його застосувати в силу важливості цих сфер і великого поширення в цих сферах речових прав. Далі зазначається, що і в сфері природокористування, і в сфері житлових відносин більшість речових прав виникає теж на основі договору (оренди, житлового найму тощо), хоча є і винятки (постійне землекористування, заповітна відмова тощо) [23, 35-37].

Переважна більшість інших казахстанських дослідників порушують цю проблематику тільки в контексті віднесення тих чи інших суб’єктивних цивільних прав до речових прав [24].

У Російській Федерації досліджень питань системи суб’єктивних речових прав значно більше [25]. Але й тут автори, за рідкісним винятком, будують свої висновки на основі чинного законодавства на момент дослідження, яке вони проводять.

На нашу думку, дуже важливо те, що у проекті ЦК РФ, як і передбачалось у концепції ЦЗ РФ, міститься вичерпний перелік суб’єктивних речових прав, які планується закріпити у кодексі. Але є певні відмінності. Так, у концепції ЦЗ РФ були три групи прав, які належали до земельної ділянки: 1) право довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою, які належать до державної або муніципальної власності; 2) право постійного (безстрокового) користування земельною ділянкою, які належать до державної або муніципальної власності;

2) право постійного володіння і користування земельною ділянкою (емфітевзис) [26]. У проекті ж ЦК РФ (глава 20) закріплено тільки право постійного володіння і користування земельною ділянкою. Об’єднання по суті ідентичних прав в одне нами вітається, оскільки ми раніше висловлювали сумнів у виправданості такого підходу [27]. Таким чином, передбачувана до нормативного закріплення група речових прав на чужі речі міститиме такі суб’єктивні права: 1) право постійного володіння і користування земельною ділянкою; 2) право забудови земельної ділянки (глава 20¹);

3) сервітут (глава 20²); 4) право особистого користування й володіння (узуфрукт) (глава 20³); 5) іпотека (глава 20⁴); 6) право придбання чужої нерухомої речі (глава 20⁵); 7) право речових видач (глава 20⁶); 8) право оперативного управління (глава 20⁷).

При всьому можливому позитивному значенні закритого переліку суб’єктивних речових прав проекту ЦК РФ у нас викликають певні заперечення питання, пов’язані саме з їх системою. Ми вважаємо, що тут об’єднані непоєднувані елементи (речові права), які свідчать про зміщення підходів: з одного боку — класичних, з другого — радянських. Тут важливо виділити співвідношення зазначених вище прав між собою.

Спочатку зазначимо, що нам практично не відомі які-небудь наукові дослідження, в яких була б обґрунтована запропонована до закріплення система речових прав. Були лише висловлені найзагальніші роздуми про основні положення і напрями вдосконалення законодавства в цій сфері [28]. Про нерозвиненість доктрини в цій сфері говорить, наприклад, Є. Суханов, який вказує, що «… в нинішній російській цивілістиці вчення про речові права поки що перебуває на початку свого розвитку» [29].

Певною мірою система речових прав проекту ЦК РФ прив’язана до їх класифікації, запропонованої на початку ХХ ст. І. Покровським. У цьому випадку йдеться про три групи речових прав: 1) речові права користування; 2) права на отримання відомої цінності з речі; 3) права на придбання відомої речі [30].

З усіх зазначених у проекті ЦК РФ речових прав тільки право оперативного управління посідає особливе місце і не належить до жодної з цих груп. Це право схоже на певне обмежене право власності й по суті воно є нічим іншим як рудиментом радянського права, в якому публічно-правові елементи домінують над приватними [31]. Крім того, збереження норм про право оперативного управління, як і відмінностей у правовому регулюванні права власності, тільки залишить у недоторканності існуючі у ЦК різноманітні форми власності. Добре, що виключено право господарського ведення. Але видалення залишків радянського права вироблено не до кінця. Вважаємо, що ці положення не дозволять виключити з чинного ЦК РФ ні норми про форми власності, ні особливі правила про господарюючих суб’єктів-невласників. У результаті це буде свідчити про триваючий перехідний характер положень ЦК ще довгий час. Можливо слід обговорити можливість надання інституту оперативного управління властивостей інституту публічного права, а дії суб’єктів, що володіють правом оперативного управління, з точки зору цивільного права розглядати як діяльність самої держави (адміністративно-територіальних одиниць)? Ми вважаємо, що спроба реформування цивільного законодавства Росії, яка нині робиться, як і економічні реалії, що змінилися, дають змогу знайти заміну праву оперативного управління або аналогічним публічно-правовим інститутом, або використанням традиційних цивілістичних організаційно-правових форм юридичних осіб.

Але повернемося до інших речових прав, питань їх системи. Відповідно до зазначеної вище класифікації І. По- кровського до речових прав на чужу річ першої групи можна віднести право постійного володіння і користування земельною ділянкою, право забудови земельної ділянки, сервітут та право особистого користування й володіння (узуфрукт). До прав другої групи — іпотеку і право речових видач.

Відповідно до третьої буде віднесено право придбання чужої нерухомої речі.

На нашу думку, у кожній групі зазначених речових прав відсутні чітко виражені критерії, на основі яких проводиться розмежування.

Так, наприклад, для всіх прав першої групи очевидна мета, яка полягає в користуванні річчю. Але повинні бути і відмінності. Вони, на нашу думку, можуть полягати тільки в обсязі користування. Якщо права постійного володіння і користування земельною ділянкою, його забудови об’єднує обширність користування річчю, можливість присвоєння за допомогою цих прав плодів та інших її творів, то для сервітуту та узуфрукту це завжди тільки обмежене користування, яке відбувається в суто визначеному обсязі. Тому й особливих відмінностей між ними важко знайти. На нашу думку, узуфрукт цілком виправдано розглядати як різновид сервітуту, що не виключає можливість спеціального регулювання, але тільки всередині цієї групи.

Для речових прав другої групи проблеми знаходяться в іншій площині. Нам не зрозуміле ні виборче виділення іпотеки із застави, ні залишення у стороні права утримання речі. Крім теоретичної вразливості подібної позиції, виникає проблема співвідношення іпотеки і норм про заставу, визначення його предмета. У майбутньому ЦК РФ значна кількість норм про заставу буде міститися у відповідному розділі зобов’язального права. Крім того, є певні суперечності між положеннями проекту ЦК РФ про предмет іпотеки. За загальним правилом, це нерухомі речі. Але іпотека може встановлюватись на деякі види рухомих речей, часткою у праві власності на такі нерухомі речі, прав забудови земельної ділянки та постійного володіння і користування земельною ділянкою» (п. 1 ст. 303⁴, ст. 303⁷ проекту ЦК РФ). Тут вже виникає інша проблема — проблема об’єкта речового права. Таким можуть бути частки у праві власності та інші права — це велике питання, що вимагає самостійного розгляду.

Виділення ж у якості речового права права речових видач є своєрідним членуванням змісту договору ренти та його різновиди, пожиттєвого утримання. У цьому випадку йдеться про право на отримання рентних платежів, а у разі неотримання такого надання — правомочність розпорядитися цим об’єктом нерухомості шляхом звернення на нього стягнення у порядку, передбаченому для іпотеки (п. 1 ст. 305 проекту ЦК РФ). Ця конструкція так само має легальну зв’язку права речової видачі та ренти (пожиттєвого утримання) (ст. 305² проекту ЦК РФ). Однак ця зв’язка з конструкцією ренти занадто спрощена. У проекті сказано, що договором ренти може бути передбачено встановлення права речової видачі і його умови регулюються речовим правом. Очевидно, що домінування у відповідних відносинах буде збережено за зобов’язальним відношенням ренти, а на частку речового права буде у кращому випадку припадати тільки один аспект. Це тим більше дивно, оскільки у зв’язку з прийняттям нової редакції ЦК РФ про речове право четвертий розділ ЦК РФ про окремі види зобов’язань жодних змін поки що не припускає.

Право придбання чужої нерухомої речі, що віднесене до третьої групи речових прав, визначається як виключне право перед іншими особами на придбання речі у свою власність (ст. 304 проекту ЦК РФ). Однак і тут можливе придбання іпотеки і права забудови, що також висуває на перший план проблему об’єкта речового права. Крім того, в легальному визначенні права слово «виключне» краще замінити на слово «переважне». Це необхідно насамперед для недопущення ототожнення цих прав з групою виняткових прав, що мають своїм об’єктом результати інтелектуальної діяльності. Але що більш адекватно суті цього права, то це саме переважна реалізація перед іншими можливими управомоченими особами. Тут є взаємозв’язок з іншим правом, правом переважної покупки у відносинах спільної власності (ст. 280 проекту ЦК РФ).

Ми вважаємо, що обидва цих права мають сутнісну ідентичність, але для кожного з них можна встановити деякі особливості, які в останньому випадку стосуватимуться тільки двох обставин: а) існування (наявність) цього права на підставі закону; б) особливий предмет — частка в загальній власності.

Таким чином, можна дійти висновку, що питання системності речових прав, їх переліку, співвідношення між собою та з іншими суб’єктивними цивільними правами вимагають подальшого опрацювання, яке має бути пов’язано з низкою зобов’язально-правових інститутів.

Якою ж бути системі суб’єктивних речових прав?

Ми вважаємо за необхідне спиратися на три тези. Перелік речових прав повинен бути: а) невеликий; б) вичерпний; в) враховувати досвід розвинених країн континентальної правової традиції та національні особливості тієї чи іншої країни.

У найзагальнішому вигляді система речових прав повинна бути представлена такими різновидами: 1) право власності; 2) права на чужі речі: а) речові права користування (сервітут, права, побудовані за типом прав емфітевзису та суперфіцію); б) забезпечувальні речові права (застава та утримання). Володіння ж, за прикладом концепції та проекту ЦК РФ, не повинно визнаватися речовим правом і отримати правову регламентацію як фактичний стан належності речей, який тягне за собою визначені у ЦК правові наслідки.

Звичайно, питання системи речових прав вимагають серйозного наукового дослідження й обговорення. Можливо, що в законодавстві Республіки Казахстан повинні бути відображені деякі особливості, які пов’язані з національними традиціями. Наприклад, вирішення питань використання земель для відгінного скотарства, поливного землеробства та інших подібних випадків. Цілком можливо, що ці нюанси можна врахувати в легальній конструкції сервітутів чи інших речових прав на користування. При всьому цьому майбутнє реформування цивільного законодавства Республіки Казахстан має сприяти:

1) звільненню ЦК від публічно-правових норм та інститутів; 2) виключенню і неможливості формування комплексних одногалузевих конструкцій, які викликають до життя речово-зобов’язальні явища (наприклад право оренди). На нашу думку, набір речових прав, що наводиться тими чи іншими дослідниками, тільки зовні здається безсистемним і хаотичним. Необхідно просто знайти досить розумні й обґрунтовані ознаки речових прав, на основі яких їх можна відрізнити від інших майнових прав.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Книпер Р. Некоторые проблемы кодификации гражданского законодательства в странах с переходной экономикой // Пути к новому праву : материалы международной конференции в Санкт-Петербурге и Бремене / Deutsche Gesellschaft fur Technische Zusammenarbeit (GTZ) GmbH ; под об. ред. M. M. Богуславского и Р. Книпера. — Berlin, 1998. — С. 140.
2. Брагинский М. И. О месте гражданского права в системе «право публичное — право частное» // Проблемы современного гражданского права : сб. ст. — М., 2000. — С. 70.
3. Маковский А. Л. Об интеллектуальных правах // Актуальные вопросы российского частного права : сб. ст., посвященный 80-летию со дня рождения профессора В. А. Дозорцева / Иссл. центр частного права. — М., 2008. — 350 с. — С. 193.
4. Царьков И. И. Развитие правопонимания в европейской традиции права. — СПб., 2006. — 346 с. — С. 342-343.
5. Яковлев В. Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений // Предмет, метод и система гражданского права : материалы междунар. науч.-практ. конф., в рамках ежегод. цивилистических чтений, посвященных году «Германия в Казахстане 2010», 13-14 мая 2010 г. / отв. ред. М. К. Сулейменов. — Алматы, 2010. — 800 с. — С. 67.
6. Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2009. — 576 с. — С. 176-177.
7. Гражданское право : учеб. для вузов (академический курс) / отв. ред. : М. К. Сулейменов, Ю. Г. Басин. — Алматы, 2000. — Т. I. — 704 с. — С. 14-15.
8. Российское гражданское право : учеб. : в 2 т. Т. 1: Общая часть. Вещное право. Наследственное право. Интеллектуальные права. Личные неимущественные права / отв. ред. Е. А. Суханов. — М., 2010. — 958 с. — С. 65-66.
9. Концепция развития гражданского законодательства Российской Федерации / вступ. ст. А. Л. Маковского. — М., 2009. — С. 25.
10. Ломакин Д. В. Корпоративные правоотношения : общая теория и практика ее применения. — М., 2008. — 511 с. — С. 124-130.
11. Российское гражданское право. — С. 66-67.
12. Гражданское право. Общая часть : курс лекций. — Алматы, 2006. — С. 7, 11.
13. Курс экономической теории : Общие основы экономической теории. Микроэкономика. Макроэкономика. Основы национальной экономики : учеб. пособие / под ред. А. В. Сидоровича ; МГУ им. М. В. Ломоносова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2001. — 832 с. — С. 22.
14. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. — Т. I. Кн. 1 : процесс производства капитала. — М., 1983. — С. 35.
15. Базелер У., Сабов 3., Хайнрих Й., Кох В. Основы экономической теории : принципы, проблемы, политика. Германский опыт и российский путь. — СПб., 2000. — 800 с. — С. 36.
16. Вещные права в Республике Казахстан / отв. ред. М. К. Сулейменов. — Алматы, 1999. — С. 16.
17. Толстой Ю. К. Важный этап совершенствования гражданского законодательства // Правоведение. — 1991. — № 6. — С. 11; Алексеев С. С. Право собственности. Проблемы теории. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2008. — С. 10-13.
18. Яковлев В. Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. — Свердловск, 1972. — 212 с.
19. Кузнецова О. А. Нормы-принципы российского гражданского права. — М., 2006. — 269 с. — С. 88-89.
20. Энекцерус Л. Курс германского гражданского права / пер. с нем. И. А. Граве и др. ; под ред. Д. М. Генкина и И. Б. Новицкого. — М., 1949. — Т. 1. Полутом 1. — С. 264-266.
21. Скрябин С. Гражданское законодательство Республики Казахстан и Республики Таджикистан о собственности : состояние, недостатки и пути совершенствования // Юрист. — 2010. — № 1. — С. 70-73.
22. Гражданское право. Общая часть : курс лекций. — Алматы, 2006. — С. 386-404; Скрябин С. В. Вещное право : учеб. пособие. — Алматы, 2009. — 292 с. — C. 18-19, 193-203.
23. Вещные права в Республике Казахстан / отв. ред. М. К. Сулейменов. Алматы, 1999. — 360 с.
24. Диденко А. Г. О праве оперативного управления и хозяйственного ведения как вещных правах / Вещные права : система, содержание, приобретение : сб. науч. тр. в честь проф. Б. Л. Хаскель- берга / под ред. Д. О. Тузова. — М., 2008. — С. 52-65; Жусупов Е. Б. Право недропользования как вещное право / Актуальные проблемы современного гражданского права. Том 1. Материалы международной научно-практической конференции аспирантов и соискателей, посвященной 10-летию независимости Республики Казахстан. Алматы, 20-21 февраля 2001 г. / отв. ред. М. К. Сулейменов. — Алматы, 2001. — 307 с. — С. 240-259.
25. Суханов Е. А. Понятие и виды ограниченных вещных прав; Проблема вещных прав и др. / Суханов Е. А. Гражданское право России — частное право / отв. ред. B. C. Ем. — М., 2008. — 588 с.; Щенникова Л. В. Вещное право : учеб. пособие. — М., 2006. — 190 с.; Щанникова Л. В. Вещные права в гражданском праве России. — М., 1996; Бабаев А. Б. Система вещных прав : моногр. — М., 2006 — 408 с.; Емелькина И. А. Вещные права на жилые и нежилые помещения : приобретение и защита : учеб. пособие. — М., 2003. — 128 с.; Казанцев В. И. Вещное право : курс лекций : учеб. пособие для вузов. — М., 2007. — 223 с.; Копылов А. В. Вещные права на землю в римском, русском дореволюционном и современном гражданском праве. — М., 2000. — 255 с.; Латы- ев А. Н. Проблемы вещных прав в гражданском праве. — Екатеринбург, 2003. — 186 с.; Щупле- цова Ю. И. Вещные права на природные ресурсы : публичные и частные интересы. — М., 2007. — 160 с.; Формакидов Д. А. Концепция развития законодательства Российской Федерации о вещных правах : моногр. / Перм. гос. ун-т. — Пермь, 2008. — 198 с. и др.
26. Концепція ЦЗ РФ. — С. 76-77.
27. Скрябин С. В. Современное состояние и перспективы развития гражданского законодательства Республики Казахстан о вещном праве // Закон. — 2010. — № 10. — С. 132.
28. Суханов Е. А. Понятие и виды ограниченных вещных прав / Суханов Е. А. Гражданское право России — частное право / отв. ред. B. C. Ем. — М., 2008. С. 288-310; Иванов А. А. Об основных направлениях совершенствования законодательства о вещных правах // Вестник Гражданского права. — 2008. — Т. 8. — № 4. — С. 96-108.
29. Суханов Е. А. Понятие и виды ограниченных вещных прав. — С. 247.
30. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998. — 353 с. — С. 207-208.
31. Полонский Э. Г.Право оперативного управления государственным имуществом. — М., 1980. — С. 36.