Статус суддів міжнародних судів щодо захисту прав людини визначаються у відповідних міжнародних угодах.

До правового статусу суддів міжнародних судів щодо захисту прав людини входять такіелементи: призначуваність, незалежність суддів, судова несумісність.

Діючі міжнародні угоди у переважній більшості дотримуються принципу призначуваності. Зазначимо, що акт призначення — це аргументоване рішення влад, яке побудоване на юридично регламентованій процедурі професійного відбору, якому передує спеціальна професійна підготовка і суворі правила проходження ступенів суддівської кар’єри.

У будь-якому разі процедура формування суддівського корпусу має два етапи: попередній та безпосередній. На першому етапі відбувається відбір кандидатів на посади суддів. Зауважимо, що практично в усіх країнах вимоги, які пред’являються до професійного рівня і кваліфікації, освіти, віку, а також моральних якостей претендентів, досить високі. У ФРН закон про судців передбачає необхідність складання двох державних іспитів при наявності юридичної освіти та проходження спеціального судового стажування (п. 1 § 5). Ще більш високі вимоги ставляться до осіб, які претендують на зайняття посади у вищих судах. Так, у ФРН для обрання суддею Федерального конституційного суду кандидат має досягти 40-річного віку, володіти правом бути обраним до Бундестагу, успішно скласти кваліфікаційні іспити. Наявність ученої або академічного ступеня полегшує доступ до займання посади судді.

У зарубіжних країнах право й обов’язок проведення відбору кандидатів належить, як правило, або органу типу магістратури (Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція), або міністерству юстиції і спеціальним кваліфікаційним комісіям (Австрія, Росія, США, Угорщина, ФРН та ін.), або власне судовим органам (у Великобританії кандидатів на посаду суддів рекомендує відомство лорд-канцлера, в Японії судді нижчих судів відбираються Верховним судом). В міжнародному судочинстві право відбору кандидатів належить або вищому колегіальному органу міжнародної організації (наприклад, Генеральної Асамблеї ООН), або урядам держав-членів відповідної угоди.

Другий етап пов’язаний з процедурами безпосереднього призначення на посаду суддів. У більшості держав розвиненої демократії професійні судді призначаються на посаду. У багатьох країнах, наприклад, в Австрії та Франції, цей акт віднесений до компетенції президента. В міжнародному судочинстві право призначення належить вищому колегіальному органу.

У тій чи іншій формі майже всіма конституціями проголошується принцип незалежності суддів. Це означає, що при здійсненні своїх повноважень вони керуються тільки законом. Не припускається можливість втручання в діяльності суддів. Найбільш розповсюджена конституційна формула: «судці підкоряються тільки закону» (ст. 101 Конституції Італії, ст. 97 Основного закону ФРН, ст. 117 Конституції Іспанії та ін.).

Відповідно до статті 2 Статуту Міжнародного Суду ООН, Суд складається з колегії незалежних суддів, обраних незалежно від їх громадянства з числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам, пропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права.

Ще одним конституційним принципом, який характеризує правовий статус судді, є принцип несумісності. Це заборона суддям обіймати одночасно інші державні та громадські посади. Так. Конституція Греції у ст. 89 забороняє суддям виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу, а також займатися будь-якою професійною діяльністю. З цього правила зроблено виняток: судді можуть обиратися членами академій і професорами вузів. Схожу норму містять ст. 111 Конституції Білорусі, ст. 86 Конституції Грузії.

Стаття 16 Статуту Міжнародного Суду ООН — члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов’язків і не можуть присвячувати себе ніякому іншому заняттю фахового характеру.

Нарешті, судовий імунітет означає, що суддя не може бути притягнений до дисциплінарної, а тим більше — кримінальної, відповідальності за свої ухвали з конкретних питань.

Суддя у будь-якій державі користується особистою недоторканністю: він не може бути підданий обшуку, допиту, бути затриманим і заарештованим, притягнений до слідства і до суду, крім як у порядку особливої процедури, передбаченої законом, яка, як правило, досить складна.

Висновки до питання З.Таким чином, суддя міжнародних судів щодо захисту прав людини має особливий правовий статус, що обумовлено важливістю його діяльності. Цей правовий статус в основному збігається зі статусом професійного судді в зарубіжних країнах. Головними елементами цього статусу є незалежність та недоторканість судді. Слід зауважити, що універсальність цих ознак розповсюджується і на практику міжнародних судів.

ВИСНОВКИ

Суди стали державними установами у далекому минулому, а саме тоді, коли людство відмовилося від самосуду. Та історично відокремлення судової влади у самостійну сферу державного регулювання відбулося у ХУШ ст. Спочатку у правовій доктрині (зокрема, в теорії розподілу влад, обґрунтованій Дж.Локком і Ш.Монтеск’є), а потім і в конституційних актах (починаючи з Конституції США 1787р.) суди звільняються від злиття з органами виконавчої влади. З того часу стає правомірним використання поняття судової влади.

Судову владу часто називають “третьою гілкою влади”, оскільки в конституційних текстах і доктрині при перерахуванні гілок влади, що складають систему поділу влади, вона, звичайно, випливає за законодавчою і виконавчою. Проте це жодною мірою не применшує ні її значимості, ні чітко окресленої самостійності стосовно інших гілок влади. Більш того, у залежності від форми правління взаємозалежність законодавчої і виконавчої влади може бути більшою (парламентська форма правління) або меншою (президентська республіка). Судова ж влада при будь-якій із названих форм правління однаково відмежована від інших гілок влади, що, зрозуміло, не виключає її взаємозв’язку з ними.