referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Правовий статус приватного нотаріуса в Україні

ВСТУП.

РОЗДІЛ 1. Правова природа нотаріальної діяльності.

1.1. Поняття, сутність та становлення нотаріату.

1.2. Місце та роль норм, що регулюють нотаріальну діяльність в правовій системі країни.

1.3. Визначення правової природи приватної нотаріальної діяльності та статусу приватного нотаріуса.

Висновок до 1 розділу.

РОЗДІЛ 2. Правовий статус приватного нотаріуса в Україні на сучасному етапі розвитку.

2.1. Державне регулювання приватної нотаріальної діяльності.

2.2. Система суб’єктів відносин в сфері державного регулювання приватної нотаріальної діяльності.

2.3. Форми та методи державного регулювання приватної нотаріальної діяльності.

Висновок до 2 розділу.

РОЗДІЛ 3. Перспективи розвитку приватної нотаріальної діяльності в Україні та проблемні питання правового статусу приватного нотаріуса.

3.1. Дуалізм правового статусу приватного нотаріуса в умовах реформування засад державного управління нотаріатом в Україні.

3.2. Аналіз зарубіжного досвіду державного регулювання приватною нотаріальною діяльністю та пріоритети запозичення в Україні.

3.3. Перспективи розвитку державного регулювання нотаріальної діяльності в Україні: теоретичні та практичні аспекти.

Висновок до 3 розділу.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

ВСТУП

Актуальність теми.Новітній етап розвитку українського суспільства, що ґрунтується на Конституції України 1996року, пов’язаний із реформуванням національної правової системи в цілому та окремих правових інститутів зокрема. Це потребує наукового аналізу низки проблем, серед яких значне місце займають і питання становлення та функціонування нотаріату в Україні.

Нотаріат покликаний створювати належні умови для ефективної реалізації норм права фізичними та юридичними особами, захищати їхні суб’єктивні права і законні інтереси, надаючи правочинам публічної довіри і більшої доказової сили документам. Крім того, нотаріат виконує превентивне завдання, запобігаючи суперечкам між сторонами цивільних правовідносин, захищаючи права осіб від можливих порушень у майбутньому, утверджуючи між ними стабільні й передбачувані відносини. Відтак він є одним із важливих чинників формування правової держави.

На всіх історичних етапах свого розвитку основним завданням нотаріальних органів було надання юридичної вірогідності актам, хоч обсяг їхніх функцій у той чи інший період змінювався. Зокрема, це є характерним і для історії цього інституту в Україні. Умови для зародження вітчизняного нотаріату виникли з утворенням у IXст. Київської Русі. Упродовж подальшої історії розвитку держави і права України органи, покликані виконувати нотаріальні функції, були і залишаються складовою її правової системи, адже повноваження нотаріату об’єктивно необхідні і затребувані суспільством. Поступовий розвиток нотаріальної діяльності зумовлювався зростанням економічного потенціалу, а відтак і цивільного обороту, розширенням кола об’єктів та суб’єктів приватної власності.

Деякі питання історії нотаріату в Україні досліджували такі вітчизняні вчені, як Р.Кочер’янц, В.Баранкова, С.Фурса, В.Черниш. Проте зазвичай у працях названих науковців висвітлювалися здебільшого галузеві проблеми.

Під час написання роботи були проаналізовані та використані також праці вчених, що займаються безпосередньо дослідженням питань нотаріату, серед яких слід відзначити Н.І. Авдєєнко, В.Н. Аргунова, Л.Ф.Лесницьку, В.В.Комарова, В.В.Баранкову, С.Г.Пасічник, ЛГ.Б.Романовського, О.В.Романовську, та публікації юристів-практиків – О.В. Лавриновича, Л.М.Павлової, Ю. М. Козьякова, В.В. Марченка тощо.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є поглиблення історико-правових знань щодо становлення та розвитку інституту приватного нотаріату впродовж XX-ХХІ ст., а також на цій основі пропозиції щодо вдосконалення законодавства України про нотаріат.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

— дослідити передумови, обставини, форми та закономірності становлення та розвитку приватної нотаріальної системи;

— виявити передумови становлення та простежити еволюцію інституту нотаріату в Україні;

— уточнити особливості функціонування приватного нотаріату на території України за законодавством;

— показати європейські впливи та специфіку розвитку нотаріату на українських землях;

— визначити особливості організації приватної нотаріальної справи та її правову природу;

— дослідити місце та роль інституту приватного нотаріату в правовій системі сучасної України та сформулювати пропозиції щодо його удосконалення;

— системний аналіз елементів механізму державного регулювання нотаріальної діяльності та його співвідношення з державним управлінням зазначеною галуззю;

— узагальнення зарубіжного досвіду державного регулювання нотаріальною діяльністю та основних передумов його запозичення в Україні;

— визначення основних тенденцій розвитку державного регулювання нотаріатом, формулювання ключових проблем, пов’язаних із розвитком даного інституту в Україні;

— розробка пропозицій щодо вдосконалення законодавства в сфері державного регулювання нотаріальною діяльністю в Україні.

Об’єктом дослідження єсуспільні відносини у сфері нотаріальної діяльності, її правової природи та регулювання.

Предметом дослідженняє закономірності та особливості становлення і розвитку інституту приватного нотаріату в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи.

У роботі використовувався, зокрема, діалектичний метод, який дав змогу виявити взаємозв’язки, динаміку та особливості розвитку і функціонування інституту приватного нотаріату в Україні; історико-правовий метод використано для з’ясування закономірностей та тенденцій розвитку інституту нотаріату на різних етапах його функціонування; порівняльно-правовий метод застосовано для виявлення подібних та відмінних рис інституту нотаріату в Україні та європейських правових системах; формально-юридичний метод дав змогу проаналізувати правові акти, а метод тлумачення – з’ясувати їхній зміст.

Структура та обсяг роботи.Робота складається із вступу, трьох розділів, що містять 8 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (80 найменувань). Повний обсяг роботи становить 103 сторінок, у тому числі основний текст – 98 сторінок.

РОЗДІЛ 1. Правова природа нотаріальної діяльності

1.1. Поняття, сутність та становлення нотаріату

Виникнення і розвиток приватної власності вимагали правового забезпечення різних угод щодо цієї власності, її переходу за спадщиною, а також посвідчення інших обставин, які мали значення для реалізації суб'єктивних цивільних прав. Тому виникнення нотаріату було зумовлене певними об'єктивними закономірностями розвитку цивілізованого суспільства.

Нотаріат виник як інститут цивільного права ще за часів республіки у Стародавньому Римі. Тоді в Римі вже існували службові особи — писці, в обов'язки яких входило ведення судових журналів, різних записів публічно-правового характеру. Крім цих службових писців, у багатих римлян домашніми секретарями працювали приватні писці, які вели ділову переписку та оформляли різні юридичні угоди, їх називали нотаріусами (від лат. nota — знак, позначка), бо вони користувалися стенографічними значками для швидкого запису.

Подальший розвиток цивільного обороту викликав у Римі появу табеліонів, яких можна назвати родоначальниками сучасного нотаріату. Будучи особами вільної професії, вони стягували за вчинення нотаріальних дій винагороду, розмір якої встановлювався державою. Табеліони складали судові папери, а також посвідчували різні угоди. Процесуальний порядок їх посвідчення був настільки досконало розроблений, що гарантував їхню законність і виключав будь-яку можливість оспорювання справжності угод, бо законність посвідчення повинна була бути підтверджена ще й судом.

Нотаріуси завжди відігравали значну роль у суспільному житті країн. їхня діяльність стосувалася дуже важливого аспекту існування людей — їхньої власності. Тому особа нотаріуса завжди була оточена ореолом таємничості і поваги. Це були люди, сповнені почуття людської та професійної гідності. І сьогодні професія нотаріуса є однією з престижних і важливих.

У нашій країні за роки радянської влади нотаріат втратив своє значення, тому що було скасовано приватну власність на землю, на засоби виробництва. Серед правоохоронних органів він посідав останнє місце, бо його діяльність в основному стосувалася людини, її власності, її прав та інтересів. Людині з вищою юридичною освітою працювати в нотаріальній конторі було непрестижно: низька заробітна плата, непристосовані для роботи приміщення, відсутність необхідних технічних засобів, нецікава робота, бо 70% нотаріальних дій — це засвідчення достовірності копій документів, тоді як у країнах із розвиненою правовою системою ці дії становлять усього 7-10%[74, c. 9].

Нині в системі органів, які здійснюють правоохоронну функцію, важливе місце належить саме нотаріатові. Його роль, значення, авторитет невпинно зростають із розвитком нашої державності, що зумовлюється новими економічними відносинами, виникненням приватної власності на засоби виробництва, на землю. Особливо це стосується підприємницької діяльності, пов'язаної з оформленням і реєстрацією договорів, створенням різних форм власності та угод щодо цієї власності. Це спричинило виникнення великої кількості угод, раніше невідомих нашому законодавству, ускладнило їх посвідчення. Відтак виникла потреба в детальному подальшому регулюванні нотаріальних дій, підвищенні кваліфікації нотаріусів та їхньої відповідальності — адже саме від якості роботи нотаріальних органів залежить правильне функціонування цивільного обороту в господарстві, ефективність захисту майнових прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на яких покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону України «Про нотаріат» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 39, ст.383).

Це поняття містить суб'єктивний та об'єктивний боки діяльності нотаріату, а також мету вчинення нотаріальних дій.

Суб'єктивний бік поняття вказує на систему нотаріальних органів, до якої входять державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, приватні нотаріуси. Крім того, у населених пунктах, де немає ні державних, ні приватних нотаріусів, деякі нотаріальні дії мають право вчиняти уповноважені на це особи місцевих рад. Нотаріальні дії за кордоном вчиняють консульські установи України, а у випадках, передбачених законом,- дипломатичні представництва України. Відповідно до ст. 40 Закону України «Про нотаріат» посвідчення заповітів і доручень може вчинятися відповідними посадовими особами. Наприклад, головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями, директорами і головними лікарями будинків для престарілих та інвалідів, капітанами морських суден, начальниками експедицій та ін. Таке посвідчення прирівнюється до нотаріального посвідчення і має на меті забезпечити в невідкладних життєвих ситуаціях вчинення цих нотаріальних дій.

Об'єктивний бік поняття нотаріату вказує на повноваження нотаріальних органів і посадових осіб стосовно кола тих дій, що їх вони, відповідно до Закону України «Про нотаріат», можуть вчиняти. При цьому вчинення передбачених законом нотаріальних дій не повинне викликати спору, бо предметом нотаріальної діяльності є справи, у яких відсутній спір про право цивільне. Якщо у процесі вчинення нотаріальної дії такий спір виникає, то він підлягає вирішенню в органах суду чи арбітражного суду, а сама нотаріальна дія в такому разі зупиняється до набуття рішенням законної сили.

Отже, нотаріус посвідчує безспірні права та безспірні факти, в наявності яких він може впевнитися безпосередньо або на підставі відповідних документів, а також вчиняє інші дії, спрямовані на юридичне підтвердження та закріплення цивільних прав, щоб запобігти їх можливому порушенню в майбутньому[65, c. 44-45].

Конституція України (ст. 59) [1] гарантує кожному громадянинові право на отримання кваліфікованої правової допомоги. Нотаріат поряд з іншими інститутами забезпечує реалізацію цього конституційного права громадян, при цьому предмет його діяльності обмежений рамками безспірної цивільної юрисдикції.

Відповідно до ст. 1 Закону[2], нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на яких покладено обов'язок засвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, і вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Нотаріат є інститутом, що забезпечує охорону й захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом вчинення нотаріальних дій від імені держави. Нотаріальна діяльність спрямована на надання офіційної сили, вірогідності юридичним правам, фактам і документам. Діяльність нотаріату має певну спільність з діяльністю інших органів цивільної юрисдикції. Разом з тим, нотаріальна форма охорони й захисту відрізняється від інших форм. Особливість нотаріальної форми полягає в тому, що вона, як правило, спрямована не на безпосередній захист, а на попередження порушення права і тому предмет її діяльності специфічний. На відміну від судової діяльності, предметом якої переважно є спори про право цивільне, предмет нотаріальної діяльності складають безспірні справи. Як указує В. Н. Аргунов, нотаріус оформляє волю суб'єктів угоди, суд та інші правоохоронні органи вирішують спори учасників сформованих у результаті угоди правовідносин.

Діяльність нотаріату відчутно впливає на різні аспекти суспільного життя країни. Від якості його роботи залежать нормальне функціонування цивільного обороту країни, ефективність охорони й захисту майнових прав та законних інтересів громадян і організацій. Формування ринкової економіки, основу якої становить приватна власність, потребує посилення правового регулювання господарських відносин, а отже, і підвищення ролі нотаріату як регулятора цих відносин. Це, у свою чергу, визначає і завдання нотаріальних органів на нинішньому етапі розвитку нашого суспільства.

Завданням нотаріату є забезпечення захисту та охорони власності, прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, сприяння у зміцненні законності та правопорядку, попередження правопорушень[16, c. 89-90].

Отже, можна виділити три основні завдання, які виконує нотаріат. Перше завдання — захист і охорона власності, прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Нотаріальні органи в основному виконують правоохоронну функцію, але нотаріальна діяльність може бути засобом захисту прав, наприклад, у разі вчинення виконавчих написів, протестів векселів, посвідчення несплати чеків. Виконання цього завдання буде ефективним, якщо воно реалізовуватиметься відповідно до процесуальних норм, установлених Законом України «Про нотаріат»[2], який гарантує захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій при вчиненні нотаріальних дій. Порушення цих процесуальних норм веде до недійсності нотаріального акта.

Таким чином, що їх вчиняють нотаріальні органи, забезпечують захист і охорону важливих прав та інтересів громадян і організацій, які пов'язані з їхнім буттям, існуванням, діяльністю, бо стосуються їхніх майнових прав та гарантування подальшої реалізації інших суттєвих прав громадян.

Виконуючи функцію контролю за законністю в цивільному обороті, нотаріат реалізує своє друге завдання — зміцнення законності і правопорядку. Вчиняючи певну нотаріальну дію, нотаріус чи посадова особа підтверджує цим законність і достовірність вчинюваної нотаріальної дії та запобігає в майбутньому можливим порушенням прав та інтересів осіб, які звернулися до нотаріуса чи посадової особи.

Таким чином, підтверджуючи законність і достовірність нотаріальної дії, нотаріус виконує і третє завдання — запобігає можливим правопорушенням. Так, скажімо, якщо нотаріальна дія, за вчиненням якої звернулися заінтересовані особи, не відповідає законові, нотаріус відмовить у ЇЇ вчиненні, запобігши в такий спосіб правопорушенням і можливим негативним наслідкам для цих осіб.

Завдання запобігання правопорушенням виконується також через правові консультації, роз'яснення наслідків вчинення нотаріальної дії.

Виходячи із завдань, що їх виконують нотаріальні органи, можна зробити висновок, що сутність нотаріальної діяльності полягає в посвідченні та підтвердженні певних прав і фактів, у юридичному закріпленні цивільних прав із метою запобігання можливим порушенням або є засобом захисту вже порушених прав[25, c. 65-66].

Органи нотаріату здійснюють тільки їм властиві функції, серед яких найбільш істотними є такі.

1. Функція забезпечення безспірності й доказової сили документів. Нотаріально засвідчений договір на випадок спору, що випливає з договору, в суді полегшує стороні можливість довести свої права, тому що зміст прав і обов'язків сторін договору, дійсність їх підписів, час здійснення договору офіційно підтверджені нотаріальним органом і тому є достовірними, безспірними.

2. Функція забезпечення законності при укладенні угод (контрольна функція). Стійкість договору, іншої угоди чи юридичного акта зв'язується з їхньою правомірністю, і тому нотаріус перевіряє наявність необхідного складу юридичних фактів, у тому числі правоздатність і дієздатність сторін, приналежність їм суб'єктивних прав, що вони передають іншим особам, і т. ін. Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону[2], нотаріус зобов'язаний відмовити у вчиненні нотаріальної дії у разі невідповідності останньої законодавству України чи міжнародним договорам. У зв'язку з існуванням приватного нотаріату особливо слід зазначити, що контроль за законністю угод є функцією державною і тільки держава може покласти цю функцію на приватного нотаріуса, наділивши його певними повноваженнями.

3. Функція надання правової допомоги особам, що звернулися за вчиненням нотаріальних дій. Останнім часом ця функція набуває все більшого значення, що зумовлено багатьма обставинами. По-перше, Конституція України (ст. 3) [1] проголосила, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Ці найважливіші положення Конституції реалізуються, зокрема, і з допомогою діяльності нотаріату. По-друге, реалізація даної функції наближає українських нотаріусів до нотаріусів латинської школи, що беруть безпосередню участь у підготовці контрактів, здійснюють певну діяльність як радника сторін, прагнучи виключити саму можливість появи правових суперечок. Таким чином, і наявність даної функції свідчить про те, що інститут нотаріату покликаний не тільки засвідчувати факти чи фіксувати обставини, що мають юридичне значення, а й надавати суб'єктам правових відносин всебічну правову допомогу[24, c. 57-58].

Основною функцією нотаріату при здійсненні правоохоронної функції є регулювання нотаріусом прав на стадії їх реалізації. Оскільки нотаріус, застосовуючи норми матеріального і процесуального права, впливає на правовідносини з метою надання їм визначеного законом змісту, то фактично встановлюється ще один критерій правової діяльності — праворегулююча функція нотаріату. Саме на нотаріуса покладається виконання державного завдання сприяти громадянам у правильному, юридично грамотному здійсненні їх прав. Якщо уявити чинну правову систему, то вона асоціюється з лабіринтом, у якому юридично необізнаній особі важко знайти шляхи для правильного, законного волевиявлення без надійного провідника — нотаріуса.

Однією з функцій нотаріату є визначення дійсних намірів сторін шляхом повідомлення їх про зміст правовідносин, що виникають на підставі посвідчуваної угоди.

Нотаріальні органи — це чи не єдині суб'єкти, які належать до правозастосовних, праворегулюючих та правоохоронних органів і мають право діяти в межах аналогії із законом, коли виконують правоохоронну функцію. Нотаріат виділяється як орган, що має право аналізувати вимоги закону і робити висновки щодо можливості або неможливості застосувати аналогію із законом для виконання покладених на нього правоохоронних функцій і реалізації волевиявлення громадян.

Таким чином, нотаріату властива правоаналізуюча функція. Нотаріус має право визначати межі дозволеної поведінки в тих правовідносинах, що врегульовані законом, а також, коли така регулятивна функція надає можливість для декількох альтернативних варіантів правової поведінки, які не мають прямої заборони закону і не порушують прав інших суб'єктів, а, крім того, коли навіть такі правовідносини не мають аналогів.

При охороні прав громадян та юридичних осіб роль нотаріату значна і відповідальна, й аналогів його діяльності у виконанні цієї ролі немає, оскільки в адміністративному порядку можуть охоронятися лише визначені законом права та інтереси осіб.

Праворегулятивна функція нотаріату встановлює, що нотаріус може визначити в договорі певні межі прав та обов'язків суб'єктів правовідносин при імперативній формі регулювання їх у законі у повній відповідності з дійсними намірами сторін. У свою чергу, загальне поняття «праворегулятивна функція» складається зі встановлення прав (правовстановлююча функція) та обов'язків суб'єктів правовідносин, а також відповідності між цими елементами правовідносин. Це пояснюється тим, що за умовами договорів виникають права та обов'язки суб'єктів правовідносин, які не можуть не збігатися за обсягом та часом настання. Тобто в нотаріальному процесі має регламентуватися конкретний час виникнення права вимоги, з якого в майбутньому може рахуватися строк позовної давності тощо. Так, при посвідченні договору купівлі-продажу квартири може бути зазначена умова про її звільнення і визначений термін. Тому безспірне право покупця вимагати звільнення квартири настане лише у разі невиконання свого обов'язку продавцем після закінчення терміну, передбаченого в договорі [22, c. 102-103].

При вчиненні будь-якої нотаріальної дії, нотаріус приймає юридично значуще рішення (у формі свідоцтва чи посвідчувального напису), що впливає на правовий статус заінтересованих осіб. Прийняття такого рішення можливо лише в результаті розгляду і вирішення юридичної справи, тобто застосування норм права до окремого явища — правової ситуації. Тому нотаріальну діяльність варто розглядати як специфічну правову форму діяльності, сутність якої полягає в тому, що в рамках її здійснюється застосування правових норм шляхом реалізації нотаріатом юрисдикційних повноважень у безспірних справах.

Застосування права (у тому числі нотаріатом) є особливою формою його реалізації — державно-владною діяльністю, в результаті якої шляхом винесення індивідуальних правових актів суб'єкти суспільних відносин наділяються конкретними суб'єктивними правами й обов'язками.

Необхідність застосування права у визначених сферах суспільних відносин визначається природою й характером цих відносин. Воно необхідне там, де а) правовідносини, що виникають, мають пройти контроль з боку держави в особі його компетентних органів; б) для виникнення правовідносин потрібно спеціальне встановлення наявності чи відсутності конкретних фактів; в) потрібно формально закріпити ті чи інші дії, оформити їх як юридично значущі факти з одночасною перевіркою їхньої правильності і законності, що саме і має місце в діяльності нотаріату.

Усе це свідчить про те, що нотаріальна діяльність має правовий характер, який виявляється у двох аспектах. По-перше, нотаріальні дії вчиняються на підставі закону й у порядку, встановленому законом. По-друге, нотаріальні дії тягнуть правові наслідки: «Якщо провести умовну паралель, то нотаріальні дії також мають правовстановлююче значення, як і судові рішення. Різниця лише в тім, що до нотаріуса звертаються, коли немає цивільно-правового спору і сторони в добровільному порядку мають намір закріпити ті чи інші правові відносини й обставини, що випливають з них, тобто бажають гарантувати в такий спосіб захист своїх прав і законних інтересів як у даний час, так і на майбутнє» [30, c. 212-213].

Діяльність нотаріату є різновидом правозастосовчої, юрисдикційної діяльності, зачіпає найбільш важливі та істотні аспекти здійснення прав громадянами й юридичними особами і тому має здійснюватися в процесуальній формі, що забезпечує єдність і адекватність правового змісту та юридичної форми договору чи іншої юридично значущої дії; виявлення дійсного волевиявлення сторін; баланс публічних і приватних інтересів.

Відносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням нотаріальної діяльності між нотаріусами та заінтересованими у вчиненні нотаріальних дій особами з приводу посвідчення юридичних фактів (угод), прийняття заходів щодо охорони спадкового майна, видачі свідоцтв про право на спадщину й іншого, за своїм характером є процесуальними, спрямованими на вирішення матеріально-правових питань, віднесених до його компетенції (тобто нотаріальної справи).

Прийняттю нотаріусом рішення передують: встановлення кола фактів, передбачених підлягаючої застосуванню в даному випадку нормою; збирання, вивчення та оцінка документів, тобто доказів у справі; перевірка відповідності вчинених дій вимогам закону і дійсним намірам сторін і т. ін. Нотаріат здійснює такі процесуальні дії, як прийняття документів від громадян і юридичних осіб, визначення їх належності й допустимості для вчинення нотаріальної дії, витребування додаткових документів, повідомлення заінтересованих осіб тощо. За наявності підстав можлива відмова у вчиненні нотаріальної дії, її відкладення, зупинення і т. ін.

Як бачимо, нотаріальна діяльність передбачає досить велике коло юридичних дій, здійснюваних у рамках нотаріального провадження з приводу розгляду і вирішення конкретної нотаріальної справи[43, c. 62].

Таким чином, нотаріат як галузь юстиції за своєю правовою природою й сутнісними характеристиками тяжіє до судової влади і сприяє досягненню задач правосуддя, що дозволяє характеризувати його як інститут попереджувального правосуддя.

1.2. Місце та роль норм, що регулюють нотаріальну діяльність в правовій системі країни

Нотаріат як складова частина системи юстиції здійснює свою діяльність у процесуальній формі, що дозволяє говорити про існування нотаріального процесу і спричинює необхідність вирішення проблеми галузевої належності норм, що регулюють діяльність нотаріату.

Дана проблема висвітлювалася головним чином теоретиками цивільного процесу й адміністративного права, природно, з різних точок зору. Одні вчені думають, що нотаріально-процесуальні норми є підгалуззю цивільно-процесуального права, інші стверджують, що нотаріальне законодавство є складовою частиною адміністративного законодавства, зокрема адміністративного процесуального.

Представляється неправильним віднесення нотаріату до адміністративних органів, а законодавства, що регулює його діяльність, — до адміністративного законодавства. Адміністративні органи як складова частина механізму виконавчої влади покликані здійснювати особливий вид державної діяльності — виконавчо-розпорядчу, специфіка якої полягає в практичному виконанні вимог законів та інших нормативних актів. Очевидно, що органи юстиції, зокрема нотаріат, подібних задач не розв'язують, оскільки є не виконавчо-розпорядчими, а правоохоронними органами і здійснюють діяльність з охорони права від порушень, із захисту прав, а також з попередження правопорушень.

Якщо метою виконавчо-розпорядчої діяльності є реалізація функції державного управління, тобто визначення чи встановлення статусу суб'єктів права, то метою діяльності нотаріату, як уже зазначалося, є захист і охорона існуючих суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. У першому випадку результатом адміністративної діяльності виступає управлінське рішення, яким один суб'єкт (керуючий) наказує щось іншому суб'єкту (керованому), а результатом нотаріальної діяльності — нотаріальний акт як різновид правозастосовчого акта, що офіційно підтверджує вже об'єктивно існуючі суб'єктивні права і обов'язки. Таким чином, існують теоретичні підстави стверджувати, що нотаріально-процесуальні норми є підгалуззю цивільного процесуального права.

Визначення місця нотаріальних процесуальних норм у системі права і співвідношення їх з цивільно-процесуальними можливо на підставі вивчення предмета й методу правового регулювання[55, c. 26-28].

Предметом нотаріального процесуального права є нотаріальні процесуальні правовідносини, що характеризуються такими особливостями: обов'язковим їхнім суб'єктом є нотаріус; загальним об'єктом — задачі нотаріальної діяльності; їхній зміст складають процесуальні права й обов'язки суб'єктів нотаріального процесу, а також діяльність останніх; виникають такі правовідносини тільки тоді, коли існує норма права, що безпосередньо передбачає можливість їхньої появи.

Отже, предметом нотаріального процесуального права є суспільні відносини, що складаються між нотаріусами (нотаріальними органами), з одного боку, та суб'єктами нотаріального провадження — з іншого, з приводу посвідчення прав і фактів, що мають юридичне значення, а також здійснення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, що виникають при здійсненні правосуддя по цивільних справах, що не виключає, однак, деяку спільність предметів цивільного процесуального й нотаріального процесуального права, зумовлену єдністю спірної і безспірної юрисдикцій. А. Г. Гойхбарг, наприклад, зазначав, що суд, розглядаючи безспірні справи в порядку окремого провадження, діє скоріше як орган нотаріальний, який засвідчує певні факти, що є підставою для зумовлених ними прав певних осіб[18, c. 137-138]

Метод правового регулювання — це способи, прийоми, використовувані при правовому регулюванні визначеного якісно своєрідного виду суспільних відносин. У теорії цивільного процесуального права це положення конкретизоване, і під методом правового регулювання розуміють правовий режим. До елементів методу процесуального правового регулювання належать: а) загальне юридичне положення сторін (правосуб’єктність); б) специфіка юридичних фактів; в) зміст правових відносин; г) специфіка санкцій; ґ) процесуальна форма.

Загальне юридичне положення суб'єктів при здійсненні правосуддя і нотаріальної діяльності практично збігається. Особи, що звертаються за здійсненням нотаріальних дій, так само повинні бути визнані правоздатними і дієздатними, як позивачі й відповідачі по цивільних справах у суді. Так само, як і в цивільному процесуальному праві, більшість норм має дозволяючий, а не забороняючий характер; учасники процесу можуть займати тільки одне властиве їм процесуальне положення і робити тільки ті дії, що дозволені й передбачені нормами процесуального права. Але при цьому учасники нотаріального процесу вільно розпоряджаються правами, якими вони наділені відповідно до закону. Зокрема, ініціатива порушення нотаріального провадження належить переважно заінтересованим особам, а не нотаріусам. У цьому простежується елемент диспозитивності, властивої нотаріальному процесу, хоча для подальшого розвитку провадження у справі в нотаріаті потрібна не настільки значна ініціатива осіб, що звернулися до нотаріуса, як у судовому провадженні.

Специфіка юридичних фактів як елемента методу правового регулювання не відрізняється від їхньої специфіки в цивільному процесі в розумінні їх правоутворюючого значення для розвитку нотаріального процесу, оскільки вони являють собою процесуальні дії, які впливають на хід процесу внаслідок того, що через реалізацію одних прав і обов'язків, служать появі інших [31, c. 22-25]. Таким юридичним фактом, що впливає на весь процес, є, наприклад, звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини в порядку ст. 67 Закону[1].

Права й обов'язки осіб, що беруть участь у нотаріальному процесі, з урахуванням специфіки предмета діяльності нотаріату — безспірної юрисдикції — не можуть збігатися з правами й обов'язками осіб, що беруть участь у цивільному судочинстві.

Санкції як елемент методу нотаріального регулювання в основному не відрізняються від цивільно-процесуальних: це санкції скасування і процесуальних важелів (міри захисту)[25, c. 65-66].

Метод нотаріального регулювання характеризується і таким його елементом, як нотаріальна процесуальна форма. Нотаріальні норми передбачають визначений порядок, і умови діяльності нотаріусів та інших суб'єктів нотаріального процесу.

Таким чином, метод нотаріального процесуального права і метод цивільного процесуального права характеризуються низкою загальних рис і перший є різновидом другого методу регулювання.

Аналіз законодавства про нотаріат, його правоохоронної природи свідчить про специфічну диференціацію правового регулювання у сфері юстиції, генетичних зв'язках у природі й у правовій формі діяльності органів правосуддя і нотаріату. Подібно тому, як цивільно-правовий метод поширюється (з деякими особливостями) на ряд відокремлених від цивільного права зовсім самостійних сьогодні галузей (сімейне, трудове, господарське право та ін.), так і цивільно-процесуальне регулювання сприяє появі нових процесуальних галузей, що регламентують діяльність несудових органів цивільної юрисдикції. Функціональна спрямованість процесуальних норм, що встановлюють порядок діяльності юрисдикційних органів по захисту й охороні цивільних прав, справедливо розглядається М. К. Юковим як підстава для об'єднання всієї сукупності цих норм в єдину «родину», у складі якої цивільне процесуальне право є фундаментальною галуззю.

Дійсно, у процесі становлення і розвитку сучасної системи органів цивільної юрисдикції (суду, господарського суду, нотаріату), діяльність яких тісно взаємопов’язана (чим забезпечується всебічна й ефективна охорона і захист суб'єктивних цивільних прав фізичних і юридичних осіб), склалася нова система цивілістичних процесуальних галузей. До неї входять: цивільне процесуальне право, предметом якого є відносини, що виникають при здійсненні правосуддя з цивільних справ; господарське процесуальне право, предметом якого є розгляд справ у господарському суді; нотаріальне процесуальне право, що регламентує процесуальну діяльність нотаріату. Прийняття 24 березня 1998 р. Закону України «Про державну виконавчу службу», 21 квітня 1999 р. Закону України «Про виконавче провадження» дає підставу думати, що до цієї системи увійшов і виконавчий процес, який регулює діяльність державної виконавчої служби[21, c. 5-7].

Закон України "Про нотаріат" [2], що був прийнятий у 1993 p., змінив організаційну структуру побудови нотаріату в Україні. Основним прогресивним положенням Закону було створення інституту приватного нотаріату. Це поклало початок нотаріальної реформи, мета якої полягала у створенні нотаріату, адекватного ринковій економіці демократичної держави.

З часу прийняття зазначеного Закону у правовому житті суспільства з'явився новий суб'єкт нотаріальної діяльності — приватно практикуючий нотаріус. Приватний нотаріус здійснює діяльність від імені держави, що делегує йому спеціальні повноваження і наділяє його відповідними правами та обов'язками. Приватний нотаріус не перебуває у штаті державного апарату, а організовує свою діяльність самостійно.

Для того щоб стати приватним нотаріусом, необхідно одержати свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю і зареєструвати приватну нотаріальну діяльність в установленому законом порядку.

Згідно із ст. 24 Закону[5] реєстрація приватної нотаріальної діяльності провадиться Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі на підставі заяви особи, яка має свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю, та акта про сертифікацію про відповідність робочого місця (контори) приватного нотаріуса встановленим цим Законом умовам. У заяві зазначається назва нотаріального округу, в якому особа буде займатися нотаріальною діяльністю.

Реєстрація приватної нотаріальної діяльності почалася з часу введення в дію Закону України "Про нотаріат" — 1 січня 1994 р. [1] Посвідчення про реєстрацію цієї діяльності видавалися відповідними управліннями юстиції у 15-денний строк з дня надходження заяви від заінтересованої особи. Відмовляти у реєстрації приватної нотаріальної діяльності заборонялося.

Згідно з Указом Президента України "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні", який набрав чинності з 1 жовтня 1998 p. та втратив чинність крім частини першої статті 2 на підставі Указу Президента N 192/2009 [6], приватні нотаріуси мають право посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та всі інші нотаріальні дії, які вчиняються державними нотаріусами, за винятком видачі свідоцтва про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна.

Приватний нотаріус має печатку із зображенням Державного Герба України, зазначенням посади, прізвища, імені та по батькові, а також нотаріального округу.

У разі позитивного вирішення питання про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності управління юстиції у 15-денний строк з моменту одержання заяви про реєстрацію такої діяльності видає реєстраційне посвідчення. Про видане реєстраційне посвідчення управління юстиції повідомляє податкову інспекцію за місцем розміщення робочого місця нотаріуса.

У реєстраційному посвідченні приватної нотаріальної діяльності зазначаються прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, територія діяльності приватного нотаріуса (нотаріальний округ) і адреса розміщення його робочого місця[19, c. 82-84].

Нотаріальний округ визначає управління юстиції за заявою нотаріуса відповідно до адміністративно-територіального поділу України. У містах, що мають районний поділ, округом діяльності нотаріуса є територія відповідного міста, де повинно розміщуватись робоче місце нотаріуса. У разі зміни адреси робочого місця нотаріус зобов'язаний у п'ятиденний строк повідомити про це орган юстиції для внесення змін у реєстраційне посвідчення щодо адреси робочого місця, а управління юстиції повідомляє про ці зміни податкову інспекцію.

Після отримання реєстраційного посвідчення приватний нотаріус зобов'язаний протягом 30 робочих днів після видачі реєстраційного посвідчення к розпочати нотаріальну діяльність. Якщо він порушить цей строк, за рішенням управління юстиції видане йому реєстраційне посвідчення може бути анульоване.

На підставі реєстраційного посвідчення нотаріус виготовляє печатку із зображенням Державного Герба України, яка містить слова "приватний нотаріус", його прізвище, ім'я та по батькові, назву нотаріального округу.

Печатка приватного нотаріуса виготовляється за єдиним зразком та описом, встановленими Міністерством юстиції України, за рахунок коштів приватного нотаріуса в установленому законодавством порядку

На відміну від державного приватний нотаріус несе особисту відповідальність за заподіяну шкоду. Шкоду, яку може заподіяти особі приватний нотаріус внаслідок власних незаконних дій або недбалості, він відшкодовує в повному розмірі.

Згідно зі ст. 28 [5] Закону для забезпечення відшкодування заподіяної шкоди, приватний нотаріус зобов'язаний укласти з органом страхування договір службового страхування або внести на спеціальний рахунок у банківську установу страхову заставу в розмірі стократної мінімальної заробітної плати. У разі витрачення коштів на відшкодування заподіяної шкоди приватний нотаріус зобов'язаний протягом одного року поповнити страхову заставу до встановленого розміру. Розмір заподіяної шкоди визначається за згодою сторін або в судовому порядку.

Приватний нотаріус зобов'язаний повідомити управління юстиції про те, що має намір припинити виконання своїх обов'язків на строк понад тиждень, оскільки управління юстиції здійснює контроль за законністю виконання приватними нотаріусами їхніх обов'язків. Заміщення приватного нотаріуса можливе тоді, коли він має намір тимчасово, на строк понад тиждень, припинити виконання своїх обов'язків. Приватний нотаріус може укласти угоду з іншим приватним нотаріусом про його заміщення. Про укладення такої угоди він зобов'язаний повідомити управління юстиції. Заміщення приватного нотаріуса означає можливість виконання обов'язків одного приватного нотаріуса іншим із цього самого нотаріального округу на підставі укладеної угоди чи наказу управління юстиції. При цьому нотаріус, якого заміщують, не має права виконувати службові обов'язки на встановлений строк заміщення[28, c. 51-52].

Припинення приватної нотаріальної діяльності регулює ст. 30 Закону [2]. Із припиненням приватної нотаріальної діяльності реєстраційне посвідчення приватного нотаріуса анулюється і особа перестає ним бути. У ч. 1 ст. 30 Закону[2] зазначено перелік випадків, коли приватна нотаріальна діяльність припиняється. Цей перелік вичерпний і не підлягає розширеному тлумаченню.

Приватна нотаріальна діяльність припиняється в таких випадках:

1) подання приватним нотаріусом письмової заяви про припинення нотаріальної діяльності;

2) анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю;

3) неусунення приватним нотаріусом без поважних причин порушень, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 29-1 цього Закону;

4) смерть приватного нотаріуса або оголошення його померлим у порядку, встановленому законом;

5) припинення громадянства України або виїзд за межі України на постійне проживання;

6) призначення приватного нотаріуса на посаду, зайняття якої несумісне зі здійсненням нотаріальної діяльності;

7) невиконання приватним нотаріусом наказу Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі про зупинення його нотаріальної діяльності, за винятком випадків оскарження приватним нотаріусом такого наказу;

8) набрання законної сили обвинувальним вироком суду, яким приватний нотаріус засуджений за навмисний злочин;

9) набрання законної сили рішенням суду про визнання приватного нотаріуса недієздатним, обмежено дієздатним або про застосування до нього примусових заходів медичного характеру;

10) набрання законної сили рішенням суду про визнання приватного нотаріуса безвісно відсутнім" [5].

Припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса здійснюється Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі за наявності підстав, передбачених цим Законом, шляхом видання наказу про припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса.

У випадках, передбачених пунктами 1-3, 5-9 частини першої статті 30 цього Закону[5], Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі зобов'язані негайно передати приватному нотаріусу копію наказу про припинення його нотаріальної діяльності.

Приватний нотаріус зобов'язаний припинити нотаріальну діяльність з моменту отримання копії наказу про припинення його нотаріальної діяльності.

Наказ про припинення нотаріальної діяльності може бути оскаржений приватним нотаріусом до Міністерства юстиції України або до суду. Оскарження цього наказу приватним нотаріусом зупиняє реалізацію положень, передбачених частинами п'ятою і шостою цієї статті.

Особа, нотаріальна діяльність якої припинена, зобов'язана протягом одного місяця з дня одержання копії наказу передати до відповідного державного нотаріального архіву всі документи нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса. У разі якщо цей строк є недостатнім, він може бути продовжений рішенням Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, але лише один раз і не більше ніж на місяць.

У разі неможливості або відмови приватного нотаріуса особисто здійснити передачу документів нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса у встановлені строки цей обов'язок покладається на Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, яке в разі необхідності залучає до цього представників органів внутрішніх справ.

Порядок та умови здачі і знищення особистої печатки приватного нотаріуса встановлюються і забезпечуються спеціально уповноваженими органами з питань дозвільної системи.

Припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса означає припинення дії реєстраційного посвідчення[5].

Контроль за законністю виконання приватними нотаріусами їхніх обов'язків здійснюється відповідними управліннями юстиції.

Згідно із ст. 31 Закону[2] за вчинення нотаріальних дій приватні нотаріуси справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом і громадянином або посадовою особою.

З набранням чинності Указу Президента України "Про впорядкування справлення плати за вчинення нотаріальних дій" від 10 липня 1998 року N 762/98 [1] розмір плати за вчинення нотаріальних дій приватним нотаріусом не може бути менший від розміру ставок державного мита, яке справляється державним нотаріусом за аналогічні нотаріальні дії. Гроші, які приватний нотаріус одержує за вчинення нотаріальних дій, є його доходом.

З доходу приватного нотаріуса справляється прибутковий податок за ставками, встановленими чинним законодавством.

Приватний нотаріус має право відкрити контору, укладати цивільно-правові та трудові договори, а також відкривати розрахункові та інші рахунки в установах банку[36, c. 110-112].

1.3. Визначення правової природи приватної нотаріальної діяльності та статусу приватного нотаріуса

Прийнятий у 1993 р. Закон України «Про нотаріат»[2] змінив організаційну структуру побудови нотаріату в Україні. Це поклало початок нотаріальній реформі, метою якої є утворення нотаріату, адекватного ринковій економіці демократичної держави.

У правовому житті нашого суспільства тоді з'явився новий суб'єкт — приватно практикуючий нотаріус. І хоча досвід приватної нотаріальної практики в Україні вже є, питання про правовий статус вільного нотаріуса досить довго не було законодавчо врегульоване, що створювало юридичну прогалину і допускало неправильне та надто вільне тлумачення статусу приватно практикуючого нотаріуса як підприємця.

При правильному визначенні статусу приватного нотаріуса найбільш значними є такі два аспекти:

— приватний нотаріус здійснює свою діяльність від імені держави, яка делегує йому спеціальні повноваження і наділяє його певним обсягом прав та обов'язків;

— при цьому приватний нотаріус не перебуває у штаті державного апарату, а організовує свою діяльність самостійно: орендує або придбаває приміщення, наймає та оплачує працю робітників, техніку та інше обладнання. Не отримуючи заробітної платні з бюджету, приватний нотаріус за вчинення нотаріальних дій стягує платню, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом і громадянином або представником юридичної особи.

Подібна організація діяльності приватного нотаріуса за своїми зовнішніми ознаками має багато спільного з підприємницькою діяльністю. Однак за жодних умов вона не може бути визнана підприємницькою, спрямованою на отримання прибутку.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону[2], документи, що оформлюються державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу. Це свідчить про те, що за юридичним характером, за своєю сутністю діяльність приватно практикуючого нотаріуса нічим не відрізняється від діяльності державного нотаріуса. Вчинення нотаріальних дій — це особливий вид діяльності, яка є правозастосовчою, юрисдикційною за своїм характером, незалежно від її суб'єктного складу. Розподіл нотаріусів на два види зумовлений не характером їх обов'язків, а особливостями внутрішньої організації та фінансового забезпечення нотаріальної діяльності. У противному разі документи, посвідчені державним нотаріусом, мали б переваги відносно документів, посвідчених приватним нотаріусом, і в існуванні вільного нотаріату не було б жодного сенсу[35, c. 142-143].

Згідно пункту 11.3 статті 11 та пункту 12.5 статті 12 Закону від 22.05.2003 "Про податок з доходів фізичних осіб", нотаріус є податковим агентом тільки при нарахуванні доходів, отриманих фізичними особами від операцій, пов'язаних з купівлею-продажем і міною об'єктів нерухомого, а також рухомого майна (у разі, якщо факт зміни власника підлягає державній реєстрації та/або нотаріальному посвідченню згідно із законом України) (підпункт "ж" пункту 1.3 статті 1 Закону) [6].

У випадках посвідчення інших договорів купівлі-продажу (міни) об'єктів рухомого майна податок з доходів фізичних осіб сплачується платником самостійно. При цьому нотаріус повідомляє відповідний податковий орган про посвідчення таких договорів у встановленому порядку.

Згідно пункту 11.3 статті 11 та пункту 12.5 статті 12 Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб"[6], сума нарахованого нотаріусом як податковим агентом податку з доходу (прибутку) від купівлі-продажу платником податку як нерухомого, так і рухомого майна самостійно сплачується сторонами попередньо нотаріальному посвідченню договору купівлі-продажу та міни у строки і за процедурою, встановленими законодавством для утримання та сплати державного мита.

Нарахований нотаріусом податок сплачується платником податку шляхом безготівкового розрахунку або готівкою до банківської установи.

Копії платіжних документів про перерахування податку додаються до примірників посвідчених договорів.

У реєстрі для реєстрації нотаріальних дій вказується сума перерахованого податку, дата та номер платіжного документа.

Оскільки відповідно до статті 6 Декрету державне мито сплачується і зараховується до бюджету за місцем оформлення документів, тобто за місцем вчинення нотаріальної дії, податок з доходів фізичних осіб сплачується до місцевого бюджету за місцем розташування державної нотаріальної контори (робочого місця приватного нотаріуса).

У зв'язку з тим, що нотаріус як податковий агент є відповідальним як за нарахування податку, так і за його сплату до бюджету, державна податкова інспекція за місцем знаходження державної нотаріальної контори чи місця розташування робочого місця приватного нотаріуса зобов'язана повідомити нотаріусів про відкриття такого рахунку та його реквізити. З метою спрощення процедури сплати податку державна податкова інспекція надає також зразок заповнення відповідного платіжного документу[19, c. 156-157].

Сутність нотаріальної діяльності, її завдання, як уже вказувалося, свідчать про публічно-правову природу нотаріату як органу безспірної цивільної юрисдикції.

При вчиненні нотаріальних дій і державні, і приватні нотаріуси рівною мірою реалізують усі функції нотаріальної діяльності: забезпечення безспірності та доказової сили документів, законності вчинюваних актів, сприяння фізичним та юридичним особам у здійсненні їх прав та законних інтересів.

Аналіз сутності нотаріальної діяльності як правової форми, її юридично-владного характеру, завдань та функцій нотаріату дозволяє виснувати, що нотаріат приватним бути не може. Він завжди є орган публічний. Термін «приватний» відноситься не до нотаріату, а до організаційних форм діяльності нотаріуса. Сутність нотаріальної діяльності, що здійснюється приватно практикуючим нотаріусом, не змінюється — вона залишається юрисдикційною.

Існує думка, що введення приватного нотаріату знищило монополію держави на нотаріальну діяльність. Говорити про це неправомірно, оскільки нотаріальні дії завжди вчинюються від імені держави і мають державно-публічний характер. Тільки цим забезпечується виконання нотаріальних функцій, і тільки це є гарантом доказової сили нотаріальних документів. Для того щоб акти приватно практикуючого нотаріуса мали силу офіційних, держава повинна наділити його певними повноваженнями, що в сукупності складають компетенцію нотаріуса.

Нотаріус, на відміну від підприємця, не вправі обирати на свій розсуд суб'єкта, з яким він вступить у правовідносини; відмовити у вчиненні нотаріальних дій він може тільки у випадках, передбачених ст. 49 Закону. Відмова з будь-яких інших підстав є незаконною і може бути оскаржена в судовому порядку.

Здійснюючи свою діяльність, нотаріус має бути безпристрасним і незалежним, повинен надавати рівною мірою правову допомогу всім особам, які до нього звернулися. Саме тому ч. 2 ст. 3 Закону «Про нотаріат»[2,5] забороняє нотаріусу здійснювати підприємницьку діяльність[20, c. 146].

Нотаріус не може займатися підприємницькою або адвокатською
діяльністю, бути засновником адвокатських об'єднань, перебувати на
державній службі або на службі в органах місцевого самоврядування,
перебувати у штаті інших юридичних осіб, входити самостійно, через
представника або підставних осіб до складу правління чи інших
виконавчих органів господарських організацій, кредитно-фінансових
установ, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім
викладацької, наукової і творчої, у вільний від роботи час.

Визначення статусу вільного нотаріуса передбачає і вирішення питання про статус його доходу. Вважати його прибутком лише з тієї причини, що надходить він не з державного бюджету, неправильно. Валовий виторг і чистий доход нотаріуса суттєво відрізняються. У нотаріуса має бути досить коштів для покриття витрат на придбавання та утримання власного (або орендованого) приміщення, техніки, іншого обладнання, необхідної літератури, інформаційних правових програм, для виплати заробітної платні, підвищення кваліфікації, сплати внесків на утримання Нотаріальної палати України, податків за себе та своїх працівників тощо.

Самофінансування, що є однією з основних засад діяльності вільного нотаріату, проявляється, зокрема, в тому, що приватно практикуючий нотаріус несе повну матеріальну відповідальність за вчинювані ним нотаріальні дії. У разі заподіювання шкоди внаслідок незаконних дій або недбалості приватний нотаріус зобов’язаний відшкодувати її за рахунок власних коштів. Для забезпечення відшкодування заподіяної шкоди він має укласти з органом страхування договір службового страхування або внести на спеціальний рахунок у банківську установу страхову заставу.

Існують так звані рентабельні та нерентабельні нотаріальні дії. При цьому дії, що вимагають більших затрат часу, але мають низьку вартість, як би «субсидіюються» за рахунок інших дій з високою вартістю.

Кошти, що надходять до приватного нотаріуса, не є прибутком. У літературі справедливо робилися пропозиції надати цим коштам статус коштів на забезпечення майнової безпеки громадян та юридичних осіб.

Крім зазначеного, слід звернути увагу і на те, що в нотаріальній діяльності не може бути присутня конкуренція, яка є характерною для підприємницької діяльності.

Пріоритетним у правовому статусі нотаріуса слід вважати здійснення функцій державної влади. Юридично владні повноваження нотаріусів прямо випливають із сутності нотаріату та вирішуваних ним завдань. У зв'язку з цим постає запитання про віднесення приватних нотаріусів до посадових осіб. Вирішення його спричинює певні труднощі, зумовлені різними підходами до поняття посадової особи в галузях права та відсутністю єдиного визначення поняття посадової особи у праві України[23, c. 175].

Так, ст. 2 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.[7] зазначає, що посадові особи — це керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-радчих функцій.

У гл. VII Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за посадові злочини, під посадовими особами розуміються особи, що постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальними повноваженнями.

Як бачимо, ці визначення не збігаються, але загальновизнаною є характеристика посадової особи, при якій вона ототожнюється з керівником, державним службовцем, особою, що здійснює за посадою адміністративно-управлінські функції. Однак беззастережно визнаються посадовими особами представники державної влади, до яких, безумовно, належить і нотаріус. Будь-яка посадова особа має бути наділена державою певними владними повноваженнями. При цьому вона може обіймати посаду в різних державних і недержавних органах, громадських об'єднаннях, виконувати відповідні повноваження різного характеру згідно з нормативними актами. Такими є нові підходи до поняття посадової особи.

Приватно практикуючий нотаріус володіє унікальним дуалістичним статусом, який обумовлює необхідність віднесення його до посадових осіб незалежно від того, що він не перебуває на державній службі і не включений до штату державного апарату. Ця виключність його правового становища проявляється в тому, що він виконує функції державної влади в порядку здійснення покладених на нього державою спеціальних повноважень.

До предметної компетенції приватного нотаріуса входять майже всі нотаріальні дії, передбачені ст. 34 Закону України «Про нотаріат»[2].

Та обставина, що нотаріус — посадова особа, діяльність якої забезпечує правовий контроль у сфері державного обігу і яка має державно-владний характер, зачіпає найбільш важливі права і законні інтереси громадян і організацій, визначає необхідність державного контролю як державного, тобто бюджетного, так і приватно практикуючого нотаріуса[29, c. 20-21].

Нотаріальна діяльність ліцензується в певному порядку. І державний нотаріус, і нотаріус, який займається приватною практикою, вчиняють нотаріальні дії від імені держави. При цьому державі не байдуже, яка у них кваліфікація. Тому, відповідно до ст. З Закону, нотаріусом може бути лише особа, яка отримала свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

Відповідно до статей 18 та 33 Закону, керівництво державними нотаріальними конторами і контроль за законністю виконання приватними нотаріусами своїх обов'язків здійснюється Міністерством юстиції України, управліннями юстиції Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Враховуючи те, що держава делегувала приватним нотаріусам право на вчинення нотаріальних дій, вона залишила за собою функцію контролю за законністю виконання ними своїх посадових обов'язків[19, c. 143].

Висновок до 1 розділу

Отже, приватно практикуючий нотаріус є одночасно посадовою особою, наділеною державною владою, і спеціалістом вільної юридичної професії. Саме так вирішено це питання у країнах, де традиційно діє вільний нотаріат (Франція, Італія, Німеччина та ін.).

В українському законодавстві також можна знайти підтвердження тому, що приватно практикуючий нотаріус є посадовою особою. Так, ст. 1 Закону[1] проголошує, що нотаріат — це система органів і посадових осіб. Приватний нотаріус має печатку із зображенням Державного герба України, вказівкою посади, прізвища, імені та по батькові, а також нотаріального округу.

У вчиненні нотаріальних дій нотаріуси мають рівні права та однакові обов'язки незалежно від того, чи працюють вони в державній нотаріальній конторі, чи займаються приватною практикою. Документи, складені приватними нотаріусами, мають таку саму правову силу, як і документи, складені державним нотаріусом. І державні, і приватні нотаріуси вчиняють нотаріальні дії від імені держави. Нині приватні нотаріуси мають печатку із зображенням Державного Герба України, зазначенням посади, прізвища, імені та по батькові, а також нотаріального округу.

РОЗДІЛ 2. Правовий статус приватного нотаріуса в Україні на сучасному етапі розвитку

2.1. Державне регулювання приватної нотаріальної діяльності

Після проголошення незалежності Української держави надзвичайно важливе місце у процесах реформування українського суспільства посідає реформа правової системи. Серед чинників, які сприяли прискоренню її проведення, велику роль відіграли прийняття Конституції України, а також вступ України в листопаді 1995 р. до Ради Європи і необхідність виконання зобов'язань, у тому числі правового характеру, які взяла на себе наша держава.

Сутність та функціональне призначення нотаріальної діяльності не відрізняється від організаційно–правової форми її здійснення – приватної чи державної, виходячи з цього можна сформулювати положення щодо публічно-правової природи нотаріальної діяльності, яка полягає в тому, що захищаючи суб’єктивні права і законні інтереси фізичних і юридичних осіб, фіксуючи і посвідчуючи безспірні права осіб, нотаріат сприяє створенню ефективних умов для розпорядження власністю та її охорони, та наданню суб’єктивним правам публічної сили (офіційного визнання від імені держави), з одного боку, та з іншого, здійснює делеговану від держави функцію контролю в сфері цивільного обігу. Однак враховуючи арсенал методів та засобів здійснення нотаріальної діяльності можливо прийти до висновку про відсутність у органів нотаріату владних повноважень, в нотаріальній діяльності присутня публічність, але відсутня владність.

Адміністративно-правові відносини нового типу мають бути спрямовані на забезпечення передусім пріоритету прав та свобод громадян, забезпечення рівноваги між інтересами держави та суспільства. Цей основний підхід слід застосовувати і при реформуванні системи державного регулювання нотаріальної діяльності, яке є важливою складовою прямування до становлення бажаної моделі громадянського суспільства.

Основним нормативним документом, що регулює приватну нотаріальну діяльність, є Закон України "Про нотаріат" від 02.09.93 р. №3425-XII (зі змінами та доповненнями) [2]. Статтею 1 Закону встановлено:

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу[2].

Чинним законодавством до приватних нотаріусів ставлять такі вимоги:

· бути громадянином України;

· мати вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут);

· пройти стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, який займається приватною нотаріальною практикою;

· скласти кваліфікаційний іспит нотаріату (Положення про кваліфікаційну комісію затверджено наказом Мін'юсту України від 28.12.93 р. №22/5, Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату затверджене постановою КМУ від 22.02.94 р. №114);

· одержати свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю (Положення про порядок видачі свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю затверджене наказом Мін'юсту України від 20.01.94 р. №3/5). Плата за видачу свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю становить десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (встановлено постановою КМУ від 22.02.94 р. №102);

· не мати судимості;

· не перебувати у штаті інших державних, приватних та громадських підприємств і організацій;

· не займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також не виконувати іншу оплачувану роботу[19, c. 49-51].

Водночас нотаріус має право у вільний від роботи час займатися викладацькою та науковою діяльністю, за плату складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз'яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру, бути засновником підприємств.

На сьогодні правові засади організації і діяльності нотаріальної служби закріплені в Законі України «Про нотаріат» від 02.09.93 р.[2, 5] Згідно з цим Законом вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю, причому державні нотаріуси мають дещо більші повноваження, ніж приватні. В населених пунктах, де відсутні державні або приватні нотаріуси, певні нотаріальні дії здійснюють посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних і міських рад.

Керівництво державними нотаріальними конторами полягає у визначенні мережі та дислокації нотаріальних контор, організації їх роботи, здійсненні заходів щодо її вдосконалення, підборі та розставленні працівників державних нотаріальних контор, підвищенні їх кваліфікації. Створює та ліквідує державні нотаріальні контори Міністерство юстиції України, а затверджують їх штати відповідні управління юстиції. Органи юстиції також справляють організуючий вплив на діяльність приватних нотаріусів — видають та анулюють реєстраційні посвідчення.

При Головному управлінні юстиції в Автономній Республіці Крим, управліннях юстиції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій діють кваліфікаційні комісії нотаріату, до основних повноважень яких належить прийняття за результатами іспитів рішення про можливість чи неможливість допуску особи до нотаріальної діяльності.

Контроль за діяльністю кваліфікаційних комісій нотаріату здійснює Вища кваліфікаційна комісія при Міністерстві юстиції України. Склад комісії (чотири нотаріуси, три представники від Міністерства юстиції України і два представники від Української нотаріальної палати) затверджується наказом Міністерства юстиції України. Комісія розглядає скарги на рішення кваліфікаційних комісій нотаріату про відмову в допуску особи до нотаріальної діяльності; вирішує питання про можливість складання повторного кваліфікаційного іспиту комісії особою, яка подала скаргу; розробляє і затверджує програму і порядок складання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили намір займатися нотаріальною діяльністю.

На посаду нотаріуса призначаються громадяни України, які мають вищу юридичну освіту і пройшли стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою, склали кваліфікаційний іспит та одержали свідоцтво про право заняття нотаріальною діяльністю.

Призначають на посаду державного нотаріуса та звільняють з посади Головне управління юстиції в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольске міські управління юстиції. Ці управління також здійснюють реєстрацію приватної нотаріальної діяльності та припиняють її у встановлених законодавством випадках[36, c. 111].

Зазначимо, що Закон України «Про нотаріат»[2] став значним кроком у розвитку державного регулювання нотаріатом, створивши правові підстави для впровадження поряд з державними нотаріальними органами принципово нового, раніше невідомого нашому законодавству інституту — приватної нотаріальної діяльності, соціальна необхідність введення якого виникла у зв'язку з переходом суспільства до ринкових відносин, законодавчим визнанням рівноправності всіх форм власності, розвитком підприємницької діяльності та процесів приватизації.

Однак стрімкий розвиток суспільних відносин, пов'язаних із сферою застосування цієї професії, та накопичений за минулі роки досвід (як позитивний, так і негативний) вимагали і вимагають внесення суттєвих змін до існуючого порядку і форми державного регулювання функціонування системи нотаріальних органів.

Зазначені процеси логічно зумовлюють відповідний розвиток державного регулювання нотаріальної діяльності, орієнтований на основні стандарти латинського нотаріату, поширені в усіх країнах континентальної Європи.

Контроль за законністю виконання приватними нотаріусами своїх обов'язків здійснюється Міністерством юстиції України, управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій[36, c. 112].

Приватна нотаріальна діяльність припиняється, а реєстраційне посвідчення анулюється управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у разі:

· подання приватним нотаріусом письмового клопотання про припинення своєї діяльності;

· анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю;

· якщо приватний нотаріус не уклав договір службового страхування чи не вніс страхову заставу для забезпечення відшкодування шкоди, передбачену статтею 28 Закону України "Про нотаріат", або не поповнив страхову заставу до встановленого розміру;

· якщо приватний нотаріус без поважних причин не виконує своїх обов'язків протягом двох місяців і не повідомив про це управління юстиції;

· невідповідності приватного нотаріуса займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, що на тривалий час перешкоджає нотаріальній діяльності.

Приватний нотаріус, діяльність якого припиняється, в місячний строк зобов'язаний передати документи, що стосуються вчинених ним нотаріальних дій, в державний нотаріальний архів.

Держава на сьогодні неспроможна утримувати за рахунок бюджету державні нотаріальні контори, гарантуючи їм при цьому належний рівень матеріально-технічного, інформаційного та методологічного забезпечення. Сам же термін «приватний нотаріат» викликає сумніви щодо неупередженості приватної особи та ступеня її відмежованості від власних суто економічних інтересів. Як показує світова та вітчизняна практика, нотаріус повинен бути незалежним і неупередженим під час виконання покладених на нього суспільством і державою функцій, що обумовлює встановлення над ним єдиної влади — влади закону. Саме тому нотаріат має стати єдиним.

Виконуючи свої основні функції — забезпечення безспірності та доказової (доведеної) сили документів, забезпечення законності при укладанні угод і надання правової допомоги особам, котрі звернулися за вчиненням нотаріальних дій, нотаріат запобігає виникненню спірних ситуацій і перевантаження судів. Це приводить до економії коштів і часу не лише для сторін, а й для органів держави[45, c. 6].

Здійснюючи правозастосовчу діяльність, нотаріат захищає суб'єктивні права і законні інтереси фізичних і юридичних осіб, фіксуючи і посвідчуючи безспірні їхні права, надаючи цим правам публічної сили й доказовості, офіційного визнання від імені держави. Саме ці основні функції нотаріальної діяльності визначають поняття нотаріату як публічно-правового інституту, який є системою позасудового правового забезпечення охорони та захисту прав і законних інтересів України, громадян, підприємств, установ та організацій, заснований на єдиних принципах, формах та методах організації і здійснення нотаріальної діяльності, а також державного контролю за цією діяльністю.

Цілком логічно, що таке поняття нотаріату приводить до визнання особливого дуалістичного статусу нотаріуса як представника держави, зумовленого тим, що він є одночасно і посадовою особою, наділеною певними державними повноваженнями, і особою вільної юридичної професії, яка не перебуває у штаті державного апарату і організовує свою діяльність самостійно, причому пріоритетним у правовому статусі нотаріуса слід вважати здійснення функцій державної влади.

Оскільки діяльність нотаріуса може здійснюватися тільки на підставі наділення його державними повноваженнями на вчинення нотаріальних дій, делегування державно-владних повноважень передбачає встановлення контролю з боку держави за нотаріальною діяльністю, що знаходить свій прояв передусім у тому, що держава має призначати нотаріуса на посаду. Це можливо лише у випадку, якщо у нотаріальному окрузі є вакансія або необхідність у відкритті, створенні нових посад, оскільки державні органи разом з нотаріальною палатою визначають і обмежують кількість посад нотаріусів у тому чи іншому нотаріальному окрузі залежно від чисельності населення.

Слід зазначити, що саме запровадження інституту квотування чисельності нотаріусів в округах є сьогодні найбільш дискусійним питанням як на теоретичному рівні, так і серед практиків[36, c. 113].

Основними аргументами прихильників інституту квотування є досвід інших країн: по-перше, це забезпечення певного рівня матеріального становища нотаріусів, щоб вони були спроможні відшкодувати матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок необережності чи недбалості; по-друге, уникнення конкуренції між нотаріусами, яка може призвести до зловживань з їх боку [8]. На думку опонентів квотування, процес регулювання чисельності нотаріусів не може привести лише до позитивних результатів. «Дати можливість працюючим нотаріусам отримувати добрі доходи — це обмеження доступу до нотаріальної діяльності, але це суперечить інтересам суспільства. З позицій громадян та юридичних осіб, кількість нотаріусів має бути значною, що спонукатиме нотаріусів до поліпшення умов здійснення нотаріальної діяльності. Намагання створити з нотаріусів певну адміністративно захищену «касту», забезпечити їм «тепличні» умови здійснення їх діяльності — не на користь як самій нотаріальній діяльності, так і громадянам та юридичним особам».

Аналіз перспективних положень свідчить і про більш детальне законодавче регулювання таких питань управління нотаріальною діяльністю, як отримання та анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, затвердження та зміщення з посади нотаріуса, реєстрація нотаріусів, питання державного контролю за виконанням нотаріусами своїх обов'язків, територіальні межі діяльності нотаріусів, питання оплати нотаріальних послуг (мінімальний розмір якої затверджується згідно із законопроектом Кабінетом Міністрів України за погодженням з Українською нотаріальною палатою), питання соціального захисту нотаріусів, обов'язки та гарантії з боку держави по забезпеченню прав населення щодо можливості отримання нотаріальних послуг та захисту нотаріусів від свавільного втручання в їх діяльність з будь-якого боку.

Слід зупинитись і на аналізі нової тенденції регулювання нотаріальної діяльності — створення, по суті, нової форми самоврядування — професійного самоврядування, переведення його з громадських засад на державно визнаний рівень. Відповідно до Закону [2] таким органом стала Українська нотаріальна палата, членство в якій є обов'язковим для всіх нотаріусів. Причому Українська нотаріальна палата в майбутньому за своїм статусом не буде об'єднанням громадян у розумінні, яке передбачене нормами Закону України «Про об'єднання громадян». Це насамперед орган самоврядування нотаріусів, тобто об'єднана нотаріальна спільнота, яку складають всі нотаріуси України і яка здійснює професійне самоврядування як безпосередньо (загальні збори регіонального відділення УНП), так і через органи професійного самоврядування (З'їзд нотаріусів України) та виконавчі органи (ради УНП та регіональних відділень, Президент УНП, голови відділень) [45, c. 8].

Щодо співвідношення владних повноважень органів професійного самоврядування та органів державної влади, то можна дійти висновку, що, з одного боку, держава залишає за собою контрольні функції в галузі виконання законодавства про нотаріат і функції, пов'язані саме з наданням нотаріусу статусу представника держави, та частково владні повноваження на стадії затвердження нотаріуса на посаду і притягнення його до дисциплінарної відповідальності, з урахуванням позиції нотаріальної спільноти в усіх принципових питаннях функціонування нотаріату.

З іншого боку, всі питання функціонування нотаріату як незалежної системи органів мають регулюватися саме органами професійного самоврядування. В питаннях, пов'язаних з функціонуванням кваліфікаційно-дисциплінарних комісій нотаріату, органи держави і нотаріуси мають діяти на паритетних засадах.

Контроль нотаріальної діяльності визнається складовою механізму державного регулювання нотаріальної діяльності (ст. 9).

Передбачаються такі види контролю нотаріальної діяльності: державний (судовий та адміністративний) і недержавний (внутрішній професійний контроль).

Державний контроль здійснюється судом, як і за правилами чинного законодавства, у формі розгляду справ про відшкодування шкоди, заподіяної особі внаслідок незаконних дій або бездіяльності нотаріуса (ст. 15); про визнання недійсним нотаріального акту – документа (п. 14 ч.1 ст. 31); про визнання нотаріальної дії неправильно вчиненою або відмови у вчиненні нотаріальної дії незаконною (п. 14 ч. 1 ст. 31). Крім того, передбачається введення нових форм судового контролю: розгляд судом заяв регіональної нотаріальної палати про визнання нотаріуса недієздатним чи про встановлення факту, що стан здоров’я нотаріуса перешкоджає йому здійснювати нотаріальну діяльність (п. 7 ч.1 ст. 57) та розгляд заяв відповідного підрозділу Міністерства юстиції України, головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міського управління юстиції (далі – відповідного органу юстиції) про припинення нотаріальної діяльності нотаріуса, щодо якого під час проведення перевірки його діяльності виявлено неодноразові порушення ним закону при вчиненні нотаріальних дій або неодноразове навмисне грубе порушення закону, яке завдало значної шкоди правам і законним інтересам фізичних, юридичних осіб або державі (ч. 6 ст. 41).

Адміністративний контроль здійснюється відповідним органом юстиції у формі проведення перевірок організації нотаріальної діяльності та виконання правил нотаріального діловодства (ст. 41).

Недержавний контроль (внутрішній професійний контроль) здійснюється Українською нотаріальною палатою та регіональними нотаріальними палатами у формі проведення перевірок нотаріальної діяльності та застосування заходів професійної відповідальності – професійних стягнень (ст. 16, ч. 3 ст. 41, п. 6 ч. 2 ст. 48, п. 5, 7, 8 ч. 1 ст. 50)[45, c. 8-9].

Формулювання зазначених правил викликає такі зауваження.

У статті 9 Закону України «Про нотаріат» передбачається, що державне регулювання нотаріальної діяльності забезпечується, зокрема, визначенням складу органів, які здійснюють контроль нотаріальної діяльності, встановленням організаційно-правових форм такого контролю. На виконання цього положення доцільно було б передбачити в тексті нового Закону окрему загальну норму, яка передбачала б чітке врегулювання складу контролюючих органів, визначення і розмежування їх повноважень, форми, способи і наслідки такого контролю. Така норма (аналогічна за призначенням статтям 18 і 33 чинного Закону), на жаль, відсутня.

Наслідком цього є відсутність належного унормування механізму здійснення такого контролю: не проведено розподілу повноважень між Міністерством юстиції та Українською нотаріальною палатою щодо контролю нотаріальної діяльності. Наприклад, форми здійснення контролю відповідним органом юстиції є тотожними – це перевірки. При цьому за результатами перевірки, проведеної відповідним органом юстиції, заходи (накладення професійних стягнень) можуть уживатися Українською нотаріальною палатою (ст. 16). При цьому професійні стягнення можуть застосовуватися до нотаріуса як за порушення правил професійної етики, так і за порушення нотаріусом своїх професійних обов’язків[36, c. 114].

2.2. Система суб’єктів відносин в сфері державного регулювання приватної нотаріальної діяльності

Межі державного управління, його мета та зміст перебувають у повній залежності від домінуючих економічних та соціальних відносин, враховуючи стан яких на сучасний період можливо прийти до висновку про появу та розвиток процесів, які свідчать про становлення системи державного регулювання, коли безпосереднє втручання апарату управління в діяльність об’єктів зменшується, а управлінський вплив пов’язується із самостійністю тих чи інших структур.

Термін “державне регулювання” почали широко вживати з середини 90-х років ХХ ст. у наукових дослідженнях, присвячених втручанню держави у ринкову економіку, а згодом цей термін знайшов своє відображення в нормативно-правових актах. У підрозділі досліджується етимологія терміну “регулювання” (від лат. “regulo” — улаштовую, упорядковую), існуючі теоретичні положення щодо природи державного регулювання. Узагальнення поглядів, що сформувалися в науці відносно співвідношення державного управління та державного регулювання, дозволили запропонувати наступну класифікацію основних концепцій: 1) державне регулювання є більш широким поняттям, ніж державне управління; 2) державне регулювання є різновидом державного управління; 3) державне регулювання виступає функцією державного управління; 4) державне регулювання та державне управління розглядаються як тотожні за своїм значенням та сутністю, відрізняючись лише ступенем впливу на керовані суб’єкти; 5) можливий розгляд державного регулювання під різними кутами зору, наприклад як функції державного управління, як методу, як його різновид тощо.

Аналіз специфіки співвідношення державного регулювання та державного управління нотаріальною діяльністю свідчить про те, що державне управління та державне регулювання співпадають за призначенням, метою та основними функціями, але наявність двох різних організаційно-правових форм (державної та приватної) здійснення нотаріальної діяльності передбачає застосування різних методів та засобів керівництва, тобто різний ступінь імперативного впливу на зазначені елементи об’єкта. Так, відносно державного нотаріату держава завжди здійснюватиме безпосереднє управління, стосовно ж приватного більш доцільним буде застосування поняття державного регулювання, оскільки окрім публічно-правових засад (функціонального значення) правову природу приватного нотаріату характеризує і приватноправове (організаційного значення), що зумовлює опосередкування диспозитивних відносин. Крім того, термін “регулювання” точно відображає той комплекс адміністративно-правових та інших відносин, які виникають у процесі організації та функціонування приватної форми здійснення нотаріальної діяльності. У свою чергу, враховуючи тенденції до переходу в майбутньому до єдиних організаційних засад здійснення нотаріальної діяльності (на кшталт сучасної приватної форми), цілком логічно вести мову і про загальний перехід від державного управління до державного регулювання, про що свідчить і опрацювання проектного законодавства про нотаріат[31, c. 20-21].

Виходячи із розуміння державного управління та державного регулювання як суті одного й того ж явища – процесу впорядковуючого цілеспрямованого впливу на будь-які суспільні відносини, у підрозділі висвітлені основні положення доктрини адміністративного права та теорії управління щодо принципів, мети, завдань та функцій державного регулювання, спираючись на які й виділено специфіку зазначених елементів державного регулювання нотаріальною діяльністю, запропоноване власне визначення державного регулювання нотаріальної діяльності та його ознаки, як явища державно-правового характеру.

Сукупність суб’єктів, що діють у сфері державного регулювання нотаріальної діяльності розглядається як певна система, яка, у свою чергу, на підставі критерію наявності владних повноважень, розподіляється на суб’єктів, наділених владними повноваженнями, і суб’єктів, позбавлених владних повноважень.

Згідно до цього визначається, що суб’єктом державного регулювання взагалі виступає держава, зокрема створюючи саму систему нотаріату шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів. За нормативною функцією до системи означених суб’єктів належить Президент України та Кабінет Міністрів України, безпосередньо ж реалізація функції організації нотаріату покладена наМіністерство юстиції України й підпорядковані йому місцеві органи юстиції.

На підставі аналізу відповідних нормативних засад діяльності надається характеристика повноважень органів юстиції щодо реалізації функції організації нотаріату та пропонується класифікувати їх на організаційну групу (керівництво державними нотаріальними конторами, забезпечення допуску до професії нотаріуса, реєстрація приватної нотаріальної діяльності, сертифікація робочого місця приватного нотаріуса, визначення округів, квотування посад нотаріусів тощо), нормативну (видання різноманітних наказів, інструкцій, правил та інших правових актів, що стосуються нотаріальної діяльності), методичну (узагальнення нотаріальної практики, проведення методичних семінарів, нарад, здійснення відповідної видавничої діяльності, тощо) та контрольну (зокрема це контроль за виконанням професійних обов’язків та контроль за дотриманням правил нотаріального діловодства). Для ефективної реалізації наданих повноважень в органах юстиції створюються спеціалізовані структурні підрозділи (наприклад, Департамент у справах цивільного стану громадян та нотаріату Міністерства юстиції України, відділ нотаріату управління юстиції обласної адміністрації), відповідні кваліфікаційні комісії тощо. У підрозділі детально аналізується повноваження кваліфікаційних комісій нотаріату, Вищої кваліфікаційної комісії, Комісії з розгляду подань Головного управління юстиції Міністерства юстиції Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю[42, c. 40-41].

На виконання Закону України «Про нотаріат» [2] для нотаріального обслуговування населення створено 822 державні нотаріальні контори зі штатною численністю 1564 державних нотаріусів (станом на 1 січня 2008 р. вакантними залишаються 289 посад нотаріусів у державних нотаріальних конторах). Утворено 642 нотаріальні округи, в яких станом на 1 січня 2008 р. нотаріальні дії вчиняли 4047 приватних нотаріусів.

Згідно зі звітом про роботу державних та приватних нотаріусів, нотаріусами у 2007 р. вчинено більше 21 млн. нотаріальних дій, з яких державними нотаріусами — понад 4 млн., приватними — майже 17 мли.

При цьому, середнє навантаження на одного державного нотаріуса склало 3 245 нотаріальних дій, а на одного приватного — відповідно 4 189. Середнє навантаження на одного приватного нотаріуса у 2007 р. зменшилось на 13,5 %, а середнє навантаження на одного державного — збільшилось на 18,6 %. За 2007 р. державними нотаріусами стягнуто до бюджету більше 98 млн. грн. державного мита та отримано коштів від надання додаткових платних послуг у сумі понад 56 млн. грн. Приватними нотаріусами за цей період сплачено податків більше 127 млн. грн. та внесків до Пенсійного фонду понад 70 млн. грн.

Безпосереднє керівництво нотаріальними органами здійснюють Головне управління юстиції в Автономній Республіці Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські управління юстиції.

Управління юстиції створює Міністерство юстиції України і ці управління підпорядковуються йому.

Одним із завдань управлінь юстиції є організація і матеріально-технічне забезпечення діяльності нотаріату. Управління юстиції мають право:

· організовувати і перевіряти діяльність установ нотаріату, вживати заходів щодо поліпшення цієї діяльності;

· здійснювати контроль за законністю вчинення нотаріальних дій;

· організовувати роботу з добору кадрів та підвищення кваліфікації працівників нотаріальних органів;

· забезпечувати діяльність кваліфікаційних комісій нотаріату.

Щодо нотаріальної діяльності управління юстиції повинні:

• забезпечувати діяльність установ нотаріату;

• вести облік і підтримувати в контрольному стані акти законодавства та нотаріальної практики;

• організовувати і перевіряти діяльність установ нотаріату, вживати заходів щодо її поліпшення;

• здійснювати контроль за законністю вчинення нотаріальних дій державними та приватними нотаріусами, обігом спеціальних бланків нотаріальних документів і за стажуванням осіб, які мають намір здійснювати нотаріальну діяльність;

• готувати до розгляду Головним управлінням Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським управліннями юстиції матеріали щодо анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю;

• здійснювати контроль за організацією та змістом стажування осіб, які мають намір здійснювати нотаріальну діяльність;

• визначати нотаріальний округ, реєструвати приватну нотаріальну діяльність, вносити зміни до реєстраційного посвідчення приватного нотаріуса;

• призупиняти діяльність нотаріусів і готувати до розгляду Міністерством юстиції України подання щодо анулювання свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю;

• затверджувати розміри оплати за подання державними нотаріальними конторами додаткових платних послуг правового і технічного характеру;

• здійснювати контроль за використанням спеціальних бланків нотаріальних документів.

Управління юстиції повинні також залучати до перевірки діяльності установ нотаріату і приватних нотаріусів кваліфікованих державних та приватних нотаріусів з інших нотаріальних округів, а також представництв відділень Української нотаріальної палати[45, c. 9].

Систему cуб’єктів, позбавлених владних повноважень, але наділених повноваженнями щодо вчинення нотаріальних дій, це: власне нотаріальні органи (державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси та державні нотаріальні архіви), та квазінотаріальні органи, особливості статусу яких зумовлені тим, що надання нотаріальних послуг не є визначальною функцією та призначенням цих органів (консульські установи, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних та міських рад та інші посадові особи, що посвідчують лише у певних (як правило, виняткових) випадках дії, прирівняні до нотаріальних.

Враховуючи стійку тенденцію до запровадження професійного самоврядування, виділено ще одну групу учасників у сфері державного регулювання, а саме професійні об’єднання нотаріусів – спілки, асоціації тощо та Українська нотаріальна палата як всеукраїнське професійне об’єднання із своїми відповідними регіональними відділеннями, які справляють значний вплив на діяльність державних та приватних нотаріусів. Всі складові системи суб’єктів у сфері державного регулювання нотаріальною діяльністю розглядаються під кутом зору горизонтальних, вертикальних, внутрішніх та зовнішніх зв’язків[44, c. 5].

2.3. Форми та методи державного регулювання приватної нотаріальної діяльності

Адміністративно-правове регулювання нотаріальної діяльності знаходить прояв в різних формах та використовує різні методи, що забезпечує його безперечну мобільність та динамічне реагування на зміни в об’єктах управління. Аналіз основних форм та методів державного регулювання нотаріальної діяльності, шляхом використання загальноприйнятої у теорії адміністративного права класифікації форм на правові та не правові, а методів – на прямі (адміністративні) та опосередковані (економічні) дозволило виявити специфіку цих форм та методів на сучасному етапі їх розвитку, та узагальнити їх, розподіливши на певні групи.

Отже, першу групу складають ті форми та методи, що поширюються лише на державні нотаріальні органи (державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви). Специфіка даних форм та методів полягає в тому, що вони відображають субординаційний характер взаємовідносин між владними структурами та підпорядкованими їм суб’єктами надання нотаріальних послуг (застосування таких форм та методів дозволяє реалізувати функцію керівництва щодо державних нотаріальних органів, яка покладена на органи юстиції) Наступна група форм та методів впливу органів державного управління застосовується відносно тих суб’єктів надання нотаріальних послуг, які не знаходяться у прямому підпорядкуванні (приватні нотаріуси, які є самостійними суб’єктами нотаріальної діяльності, з точки зору фінансової та організаційної її побудови). Деякі з них розповсюджуються також і на державні нотаріальні контори з урахуванням їх субординаційної специфіки. Дану групу, в свою чергу, можна розділити на два види. Перший об’єднує ті форми та методи, за допомогою яких органи державного управління реалізують свої владні повноваження, адміністративні за своїм характером (реєстрація, видача свідоцтва, анулювання свідоцтва тощо, квотування посад, сертифікація робочого місця, тощо), при цьому особливої актуальності набуває контроль, межі та зміст якого повинні мати чітку регламентацію в нормативно-правових актах (що, на жаль, на сьогоднішній день відсутнє). Інший вид об’єднує ті форми та методи, де владна сутність державних органів не має адміністративно-обов’язкового характеру або не виявляється зовсім. Спираючись на них, владні органи надають допомогу та сприяння органам нотаріату в їх роботі[48, c. 101].

Державне регулювання нотаріальної діяльності полягає у встановленні порядку допуску громадян до здійснення нотаріальної діяльності, порядку зупинення і припинення приватної нотаріальної діяльності, порядку вчинення нотаріальних дій; визначенні органів та осіб, які вчиняють нотаріальні дії та які здійснюють контроль за організацією нотаріату і нотаріальною діяльністю в Україні, перевірки організації нотаріальної діяльності нотаріусів та виконання ними правил нотаріального діловодства; визначенні ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами; встановленні розмірів плати за надання додаткових інформаційно-технічних послуг та порядку її справляння.

При здійсненні нотаріальної діяльності нотаріус повинен бути неупередженим та зобов’язаний сприяти особам, які до нього звертаються, у реалізації їх прав та захисті законних інтересів, роз’яснювати права та обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду, а також відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України. Тобто нотаріус як особа, яка виконує функції, делеговані їй державою, шляхом надання кваліфікованих юридичних порад забезпечуватиме дотримання єдності інтересів громадян та держави.

Серед підстав для притягнення до відповідальності є невиконання нотаріусом своїх професійних обов’язків є безпідставна відмова у вчиненні нотаріальної дії, недотримання Правил професійної етики нотаріуса, створення перешкод працівникам органів юстиції в здійсненні ними функцій по забезпеченню державного контролю за роботою нотаріуса.

Новелою є запровадження принципу колективної відповідальності нотаріальної спільноти за рахунок утвореного ними фонду відшкодування з одночасним збереженням майнової відповідальності самого нотаріуса за наслідки своєї діяльності. Зазначене положення забезпечить належний розмір відшкодування за наслідки завданої внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса шкоди та підвищить рівень відповідальності кожного нотаріуса.

Враховуючи те, що нотаріальну діяльність здійснює уповноважена державою особа, якій делеговані певні повноваження на посвідчення прав, а також фактів, що мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної достовірності, пропонується посилити вимоги щодо допуску до професії нотаріуса, зокрема, шляхом збільшення терміну проходження професійного стажування, складання кваліфікаційних іспитів, запровадження конкурсного відбору на право реєстрації нотаріальної діяльності тощо[48, c. 102].

Важливу роль у розвитку професії нотаріуса має відігравати професійне, самоврядне, некомерційне об’єднання нотаріусів. Об’єднанню нотаріусів надано статус професійної організації, головною метою якої є об’єднання на професійній основі зусиль нотаріусів по виконанню покладених на них цим Законом обов’язків і забезпеченню прав та законних інтересів, зокрема, громадян, територіальних громад, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, а також держави від можливо неякісної або такої, що не відповідає чинному законодавству, діяльності самих нотаріусів.

Чинний Закон України "Про нотаріат"[2] передбачає поділ нотаріусів на державних, які працюють у державних нотаріальних конторах і державних нотаріальних архівах, та нотаріусів, які займаються приватною нотаріальною діяльністю. При цьому слід наголосити, що запровадження інституту приватного нотаріату з одночасним збереженням державного був викликаний об’єктивною необхідністю, що склалася на момент прийняття закону.

На сьогоднішній день, враховуючи законодавчу неврегульованість питання наділення приватних нотаріусів повноваженнями по оформленню спадкових прав, у зацікавлених осіб виникають певні труднощі у зв’язку з їх посвідченням. В першу чергу це пов’язано з небажанням нотаріусів працювати в державних нотаріальних конторах у зв’язку з низькою заробітною платою та великим обсягом виконуваної ними роботи, зокрема, при оформленні спадкових прав.

Важливим аргументом на користь вільного нотаріату є самофінансування нотаріусами своєї нотаріальної діяльності, а також можливість утворення ними додаткових робочих місць. Так, за 2006 рік, не отримуючи від бюджету коштів на своє утримання, приватними нотаріусами перераховано до бюджету у вигляді податків та інших обов’язкових платежів суму понад 61 млн.грн., до Пенсійного фонду України сплачено більше 23 млн.грн., а також утворено 1201 додаткове робоче місце. В свою чергу, на утримання державних нотаріальних контор за цей же період з бюджету виділено 9,9 млн. грн.

На жаль, ще існує думка, що з ліквідацією державних нотаріусів зникне "конкуренція" між нотаріусами. Слід наголосити, що поділ нотаріусів на державних та приватних не є градацією по якості надання ними правової допомоги. Хибною є думка щодо визнання документів, оформлених державними нотаріусами, більш якісними, або такими, що мають більшу юридичну силу, у порівнянні з аналогічними діями приватних нотаріусів [56, c 76-78].

Між державними та приватними нотаріусами ніколи не існувало "конкуренції" у зв’язку з тим, що і державний, і приватний нотаріуси вчиняють нотаріальні дії відповідно до вимог закону з прикладенням печатки з зображенням Державного Герба України. Документи, оформлені державними та приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

Ще одним аргументом прихильників передчасності ліквідації державних нотаріальних контор є недостатній контроль з боку держави за діяльністю приватних нотаріусів, а тому їх "надмірна свобода".

Задля заперечення такої думки необхідним є розгляд взаємодії органів юстиції та нотаріусів.

Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 30.12.1997 (із змінами та доповненнями), Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який організовує здійснення державної правової політики, сприяє розвитку юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, в тому числі має ряд повноважень щодо організації роботи установ нотаріату та удосконалення їх діяльності.

Розглядаючи питання взаємодії нотаріусів та Міністерства і його місцевих органів, слід виходити зі статусу самого нотаріуса.

Нотаріус як незалежний носій публічної посади є незалежним від державної влади, з іншого боку, державна влада виконує по відношенню до нотаріуса певні функції.

Умовно їх можна поділити на декілька аспектів.

Першим таким аспектом є організаційний.

Він полягає у функціях Міністерства та його органів на місцях щодо відкриття та ліквідації державних нотаріальних контор та державних нотаріальних архівів, затвердження їх мережі та штатів, призначення та звільнення з посад державних нотаріусів, фінансування, матеріально-технічного забезпечення та керівництва цими установами.

Виконання таких повноважень, наданих Законом Міністерству юстиції України, є цілком обґрунтованим, оскільки ці установи в даний час входять до системи органів юстиції.

Що стосується приватних нотаріусів, то з 1994 року вони є самостійними суб’єктами нотаріальної діяльності з точки зору її фінансової та організаційної побудови.

Однак і стосовно них Міністерство здійснює ряд організаційних функцій в рамках забезпечення державного контролю: встановлює вимоги до організації робочого місця приватного нотаріуса, визначає нотаріальні округи, кількість посад приватних нотаріусів в цих округах, затверджує зразки гербових печаток приватних нотаріусів та порядок їх виготовлення тощо.

Іншим аспектом є нормативно-методичний.

Основним обов’язком нотаріуса є здійснення своїх професійних обов’язків відповідно до вимог чинного законодавства, яке останнім часом має тенденцію до динамічних змін. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус повинен повною мірою володіти знаннями у всьому масиві законодавства, вміти професійно та якісно застосовувати їх на практиці. Відповідно, в цій роботі на органи юстиції покладається обов’язок методичної допомоги нотаріусу.

Сьогодні цей обов’язок полягає у проведенні методичних семінарів, нарад, обміні досвідом, узагальненні нотаріальної практики, наданні методичних роз’яснень щодо застосування окремих положень чинного законодавства тощо[58, c. 11-12].

У свою чергу, виконуючи повноваження щодо покращання діяльності установ нотаріату, Міністерство юстиції здійснює нормативне забезпечення та проведення експертиз проектів актів законодавства, що регулюють діяльність нотаріату.

Основною метою цієї роботи є приведення українського законодавства у відповідність до законодавства країн, що входять до континентальної системи права, яка передбачає обов’язкову участь нотаріуса при укладанні угод, що мають принципове правове та особисте значення для учасників правового обігу з наслідками правового та економічного характеру.

І останнім є контрольний аспект.

Цей аспект роботи знаходить свій вираз, у першу чергу, в забезпеченні контролю за законністю діяльності нотаріусів. Нотаріус, який є учасником " профілактичного правосуддя", метою якого є попередження виникнення судового спору, сприяє справедливому, надійному і мирному врегулюванню цивільних правовідносин. Тобто він діє в тих галузях права, які відносяться до добровільної, договірної юрисдикції. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус встановлює права та обов’язки учасників нотаріального процесу, посвідчені нотаріусом документи переважно мають довготривалий характер та виключне значення для надійного захисту прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Задля уникнення можливих порушень закону при виконанні нотаріусом своїх обов’язків важливим є збереження державного регулювання нотаріальної діяльності.

Однак здійснення контрольних функцій органів юстиції відносно порядку вчинення нотаріусами нотаріальних дій, виходячи з того, що останній є самостійним суб’єктом в системі правозастосування, повинно носити, перш за все, профілактичний та попереджувальний характер і мати на меті забезпечення захисту інтересів осіб, які звертаються до нотаріуса.

Крім того, контрольні функції органів юстиції здійснюються також і в інтересах самого нотаріуса, оскільки виявлення характерних помилок при вчиненні нотаріальних дій запобігає уникненню їх в майбутньому і, як наслідок, виключає в перспективі можливість пред’явлення нотаріусу вимог про відшкодування шкоди, завданої внаслідок його незаконних дій або недбалості[36, c. 114].

В окремих випадках, зокрема при виявленні недостатньої кваліфікації нотаріуса, шкоди, завданої ним інтересам осіб, які до нього зверталися, тощо наслідками контрольної функції органів юстиції є розгляд питання про неможливість подальшого здійснення таким нотаріусом нотаріальної діяльності та анулювання виданого йому свідоцтва про право на заняття цією діяльністю.

Зазначені повноваження є дієвими на сьогоднішній день в межах існуючого правового поля.

Що стосується перспектив розвитку нотаріату, то вони, на нашу думку, повинні бути нерозривно пов’язані з посиленням ролі державного регулювання нотаріальної діяльності, яке визначається як один з основних принципів діяльності нотаріату.

Враховуючи наведене, теза щодо "надмірної свободи" приватних нотаріусів є бездоказовою.

Виважене та поетапне реформування системи нотаріату надало можливість переконатися у правильності вибору шляхів становлення професії, підвищення її авторитету та довіри до нотаріуса з боку суспільства.

Ілюстрацією цієї тези є постійно зростаюча за останні роки кількість звернень фізичних та юридичних осіб до нотаріусів за вчиненням нотаріальних дій та отриманням правової допомоги[45, c. 9].

Безпосередньо зміст державного регулювання нотаріальною діяльністю знаходить своє практичне втілення у формах та методах державного регулювання, і полягає у визначенні системи допуску до професії нотаріуса (організація стажування, прийняття кваліфікаційних іспитів, видача та анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, реєстрація приватної нотаріальної діяльності), встановленні процедурних правил здійснення нотаріальної діяльності, керівництві державними нотаріальними конторами, сертифікації робочого місця нотаріуса; контролі за законністю вчинення нотаріальних дій, проведенні організаційних заходів, надання методичної допомоги; встановленні розміру державного мита тощо.

Основними тенденціями розвитку організаційно-правових засад державного регулювання нотаріальної діяльності є: а) орієнтація вітчизняного законодавства на входження до латинської системи нотаріату; б) зміна змісту та меж державного впливу на нотаріальну діяльність (повний перехід від державного управління до державного регулювання нотаріальної діяльності); в) зміни в структурі самого об’єкта регулювання у вигляді переходу до єдиної форми нотаріальної діяльності; г) зміна форм та методів державного регулювання нотаріальної діяльності[62, c. 86].

Висновок до 2 розділу

Отже, досить чітко простежується і тенденція до встановлення підвищених вимог до особи нотаріуса порівняно з чинним законодавством. Так, нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту і отримав кваліфікаційно-освітній рівень спеціаліста або магістра, пройшов професійне стажування у нотаріуса (причому термін стажування значно збільшено — протягом двох років) та у встановленому законодавством порядку був затверджений на посаду нотаріуса. Для цього необхідно успішно скласти кваліфікаційні іспити у Вищій кваліфікаційно-дисциплінарній комісії нотаріату, отримати свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, повноваження на видачу якого має Міністерство юстиції України, та, крім того, пройти конкурс на заняття вакантної посади нотаріуса, який проводять Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія нотаріату централізовано по кожному нотаріальному округу і порядок та умови проведення якого затверджує Міністерство юстиції України.

Затвердження на посаду нотаріуса здійснюється внесенням Міністерством юстиції особи до Єдиного реєстру нотаріусів та видачею реєстраційного посвідчення. Слід зазначити, що ведення Єдиного реєстру нотаріусів покладено на Міністерство юстиції України на відміну від попередніх редакцій проектів закону «Про нотаріат», де передбачалось здійснення цього обов'язку Радою Української нотаріальної палати.

Крім того, нотаріус повинен відповідати вимогам щодо особи державного службовця, не може перебувати у штаті інших державних, приватних та громадських підприємств, установ і організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу, крім викладацької, наукової, творчої та роботи у Раді Української нотаріальної палати і в громадських організаціях нотаріусів місцевого, регіонального, всеукраїнського та міжнародних рівнів; бути спроможним забезпечити організацію нотаріального бюро (контори); мати належний моральний рівень

РОЗДІЛ 3. Перспективи розвитку приватної нотаріальної діяльності в Україні та проблемні питання правового статусу приватного нотаріуса

3.1. Дуалізм правового статусу приватного нотаріуса в умовах реформування засад державного управління нотаріатом в Україні

Досліджуючи проблеми державного регулювання нотаріальної діяльності, враховуючи гостру наукову актуальність даного питання та його практичну значущість, вважаємо доцільним розгляд основних аспектів визначення правового статусу приватного нотаріуса та висловлення власного ставлення до зазначеної проблеми.

Зазначена проблема виникла у зв'язку із політичними та економічними змінами у постсоціалістичному суспільстві, коли інститут нотаріату теж піддався певним змінам в організаційній структурі, і в умовах побудови ринкової економіки з'являється раніше невідомий радянській правовій системі інститут так званого приватного нотаріату. І хоча Закон України «Про нотаріат» [2], положеннями якого введено приватну нотаріальну діяльність, було прийнято ще в 1993 p., правовий статус приватного нотаріуса дотепер чітко не визначено, що, звичайно, призводить до негативних наслідків як у практичній діяльності самих приватних нотаріусів (досить згадати нескінченні судові тяжби нотаріусів і податкових органів, зумовлені саме неоднозначним трактуванням статусу приватного нотаріуса, які не раз висвітлювалися в періодичних джерелах), так і в державному регулюванні нотаріальної діяльності в цілому.

Проаналізувавши наявні нормативно-правові, періодичні та теоретичні джерела з питання, що є предметом дослідження, можна дійти висновку про те, що на сьогодні основною проблемою чіткого визначення статусу приватного нотаріуса є співвідношення, по-перше, із статусом державного службовця, та, по-друге, із підприємницькою діяльністю.

У літературі можна знайти твердження, що приватний нотаріус за своїм правовим положенням є посадовою особою. Так, В. Аргунов зазначає, що з появою приватної практики юрисдикційна природа нотаріату не змінилась та нотаріус є посадовою особою, що виконує нотаріальні дії від імені держави, держава в тих чи інших формах контролює діяльність нотаріусів, а нотаріуси здійснюють початковий правовий контроль за цивільним обігом, їх діяльність повинна мати державно-владний характер[62, c. 87-88].

До ознак приватного нотаріуса як державного службовця відносять також використання печатки із зображенням Державного гербу України, встановлено коло повноважень та процедурні правила їх реалізації, прийняття присяги тощо. В той самий час судова практика виходить із положення, що нотаріус не є посадовою особою, спираючись на положення кримінального законодавства. Так, Верховний Суд України своєю ухвалою від 17.01.2002 р. за касаційним поданням прокурора на вирок Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 28.02.2001 р. підтвердив, що суд, виносячи вирок, виходив із того, що нотаріус не є посадовою особою, яка наділена організаційно-розпорядчими і адміністративно-господарськими функціями у сфері застосування і виконання законодавства про податки, залишивши виправдальний вирок без змін [15, c. 21-22].

У теорії адміністративного права також домінує думка, що приватні нотаріуси не знаходяться на державній службі. Не погоджуються з таким поглядом і деякі вітчизняні науковці. Так, С. Фурса[67-77] зазначає, що визнавати приватних нотаріусів державними службовцями неможливо через відсутність у них трудових відносин із державою.

Отже, невизначеність правового статусу приватного нотаріуса знаходить вияв як у дискусійності доктринальних поглядів, так і у фрагментарності правового регулювання досить важливих питань, що негативно впливає як на всю законотворчу, так і на правозастосовчу діяльність.

Питання про те, чи є приватна нотаріальна діяльність підприємницькою, залишається актуальним, а Закони України «Про підприємництво» та «Про нотаріат» передбачають заборону нотаріусам займатися підприємницькою діяльністю.

Серед нотаріальної спільноти та науковців, що займаються дослідженням проблем нотаріату, поширена думка про те, що в нотаріальній діяльності не може бути присутня конкуренція, оскільки вона призведе до зловживань та порушень вимог закону. Така позиція є помилковою, що підтверджується практикою. У цьому контексті слід погодитися із С. Фурсою, яка вважає, що заперечення існування конкуренції між нотаріатом державним і приватним або між окремими нотаріусами, є не що інше, як намагання її приховати, причому в сучасній нотаріальній діяльності можна визначити в основному кілька аспектів конкуренції: матеріально-технічне забезпечення офісів, фаховий рівень нотаріусів, реклама, спрямована на повідомлення широких верств населення про здійснення приватної нотаріальної діяльності окремим нотаріусом. Російські вчені Г. Романовський та О. Романовська теж вважають, що не можна не визнати існування реальної конкуренції між нотаріусами.

Питання про джерела доходів нотаріусів є не тільки актуальним, а й безпосередньо пов'язаним із питанням правової природи нотаріату. За влучним висловом дореволюційного російського вченого А. Мацкевича, спір про те, ким є нотаріуси: писарями, піддячими, секретарями (нотаріями), які викопують публічно нотаріальні функції, чи маклерами (табеліонами), що надають правові послуги клієнтам за певну плату, пронизує всю історію розвитку нотаріату і є не вирішеним досі. Дійсно, саме навколо питання про статус доходів від приватної нотаріальної діяльності точаться найгостріші дискусії як на практичному, так і на теоретичному рівні[79, c. 115].

Безумовно, проблема єдиного нотаріату є наразі вкрай актуальною, оскільки світовий досвід країн класичної моделі нотаріату вже досить давно визнав вільний нотаріат більш ефективною формою здійснення нотаріальних функцій. Утворення єдиного нотаріату мало б стати важливим кроком на шляху вдосконалення українського нотаріату, але скасування державного нотаріату має базуватися на попередньому вирішенні низки проблем, які наразі не знаходять свого розв'язання. Серед інших, до них належать питання про чітке визначення складу нотаріальних органів, статусу нотаріусів; доступу до нотаріальної діяльності та порядку вступу на посаду нотаріуса; оплату вчинюваних нотаріальних дій; квотування посад нотаріусів; контроль за нотаріальною діяльністю; зупинення та припинення нотаріальної діяльності тощо.

Отже, саме законодавча невизначеність призвела до негативних наслідків у практичній діяльності приватних нотаріусів і спричинила відсутність єдності в позиціях судових органів.

Серед самих нотаріусів-практиків поширена думка, що кошти, які отримує нотаріус за вчинення нотаріальних дій, — це не його прибуток, а засоби забезпечення нотаріальної діяльності та майнової безпеки громадян і юридичних осіб, що зумовлено майновою відповідальністю приватного нотаріуса у випадку заподіяння шкоди внаслідок незаконних дій. Такий погляд знаходить прихильників і серед науковців. Так, Г. Черемних, враховуючи закордонний досвід, справедливим вважає надання цим коштам статусу засобів забезпечення нотаріальної діяльності, майнових інтересів громадян та юридичних осіб, що звернулися до нотаріуса: в іншому випадку «необхідно виключити із законодавства повну матеріальну відповідальність нотаріуса, зберігаючи її лише в обсязі обов'язкового страхування ризику професійної відповідальності нотаріуса». Погоджується з цією пропозицією і В. Баранкова.

Недостатньо чітко у всіх проектах вирішено питання стосовно статусу нотаріуса, про актуальність якого зазначається навіть у пояснювальних записках до проектів наступним чином: необхідно закріпити статус нотаріуса як публічної офіційної особи[36, c. 113].

Не можна погодитися із пропозицією (п. 8 ч. 1 ст. 59 проекту № 1286-2 — “Про внесення змін до Закону України “Про нотаріат”, п. 8 ч. 1 ст. 57 проекту № 1286-1 — Проект Закону про нотаріат від 23.01.2008, п. 7 ч. 1 ст. 57 проекту № 1286) надати регіональній нотаріальній палаті право звертатися до суду із заявою про визнання нотаріуса недієздатним. Недієздатною може бути визнана певна фізична особа, а не нотаріус, і, до того ж, коло осіб, що мають право звернутися із відповідною заявою до суду з метою порушення даної справи, вичерпно визначено у ч. 3 ст. 237 ЦПК України.

Відповідні зміни проектом № 1425 (Проект Постанови про проекти законів України про внесення змін до Закону України "Про нотаріат") пропонується внести у ст. 37, що визначає компетенцію службових осіб органів місцевого самоврядування. Проекти № 1286, № 1286-1, № 1425-1 та № 1286-2 також передбачають наділення зазначених осіб певною компетенцією щодо вчинення нотаріальних дій. Можливо, більш доцільно виключити їх із системи нотаріальних органів, надавши їм лише можливість посвідчувати заповіти та довіреності, що дорівнювалися б до нотаріально посвідчених.

Викликає серйозні зауваження правило, згідно з яким помічник нотаріуса за його вказівкою може підготувати документи для вчинення нотаріальної дії, підписувати які буде нотаріус. Разом з тим передбачається, що помічник виконує допоміжну і технічну роботу, за винятком тієї, яка належить до виключної компетенції нотаріуса. Виходить, що до виключної компетенції належить лише підписання документів та прикладення печатки. Але ж це не є так насправді, бо особисто нотаріус має забезпечити законність даної дії (угоди), з'ясувати волевиявлення сторін, викласти це волевиявлення у передбаченій законом формі. Особисто і безпосередньо нотаріус (і це найважливіше) має ознайомитися з матеріалами справи, вислухати міркування заінтересованих осіб, бо саме йому держава делегувала свої правозастосовчі повноваження. Протилежна ситуація — це є виконання нотаріальних функцій не уповноваженою на це особою, що у нотаріальному процесі неприпустимо, бо нотаріальна діяльність (тобто діяльність нотаріуса) не зводиться до суто технічних дій: проставлення підпису і прикладення печатки. Нотаріус має застосовувати право: досліджувати докази, встановлювати наявність чи відсутність обставин та постановлювати нотаріальний акт з урахуванням волевиявлення і зацікавленості сторін на підставі певних правових норм. У противному разі взагалі нема сенсу визначати органи та посадові особи, які мають право здійснювати нотаріальну діяльність[45, c. 8].

Очевидно, що нотаріальна діяльність має превентивний (попереджувальний) характер, захищаючи права і законні інтереси громадян від можливих порушень у майбутньому, надаючи нотаріальним документам безспірний характер. Правочин, засвідчений у нотаріальному порядку, гарантує набувача прав від усяких несподіванок, є правомірним і стійким. Превентивна роль нотаріату проявляється при здійсненні нотаріальних дій, при відмові в їх здійсненні, при роз'ясненні сторонам наслідків вчинених дій.

Отже, інституту нотаріату приділяється одна з ключових ролей не тільки в наданні правової допомоги громадянам, юридичним особам у забезпеченні їхньої правової безпеки, але й у запобіганні споров між учасниками договірних відносин. Участь нотаріуса при розробці умов угоди перед її практичним виконанням дозволяє уникнути виникнення споров про право між сторонами за укладеною і нотаріально засвідченою угодою, а також робить їх відносини більш стабільними і передбачуваними, особливо в умовах ринку. Участь нотаріуса дозволяє забезпечити кожну зі сторін угоди правовим захистом уже на стадії оформлення права і договору, у той час як судовий захист може знадобитися пізніше, на стадії спору.

У спеціальних дослідженнях доведено, що судова і нотаріальна діяльність характеризуються низкою загальних рис. Більш того, наявність інституту нотаріату сприяє значному зниженню навантаження на судову систему.

І для правосуддя, і для нотаріату існує спільна мета — забезпечення захисту прав громадян і юридичних осіб. І суддя, і нотаріус діють від імені держави, реалізують владні повноваження. Участь нотаріуса у посвідченні цивільно-правових відносин як представника державної влади полягає в тому, що він покликаний, по-перше, реалізувати державну функцію по охороні і захисту прав, не допускаючи їхнього порушення, і, по-друге, надати цивільно-правовим відносинам законний, стабільний, безконфліктний і передбачуваний характер. І суддя, і нотаріус при здійсненні своїх функцій однаковою мірою повинні бути незалежні і від держави, і від учасників процесу. Цей факт, у свою чергу, обумовлює такі принципи діяльності судді і нотаріуса, як об'єктивність, неупередженість, підкорення тільки закону і неприпустимість втручання в їх професійну діяльність.

Виходячи з цього, слід сказати, що інституційно судова система і нотаріат активно взаємодіють.

По-перше, ефективна нотаріальна діяльності виключає необхідність звернення до суду і порушення цивільного процесу.

По-друге, нотаріальна форма забезпечує доказову силу правам, фактам і документам, що полегшує при необхідності в наступному процес розгляду і вирішення цивільних справ у суді, встановлення фактів, що входять у предмет доказування у даній справі.

Приватноправові засади приватної нотаріальної діяльності знаходять свій прояв у певній самостійності організації своєї діяльності. Так, приватна нотаріальна діяльність на сьогодні є відносно вільною в організаційному аспекті діяльності порівняно з державною, у зв'язку з чим в літературі набуває все більшого поширення твердження про «вільний» характер приватної нотаріальної діяльності, а терміни «вільний» нотаріат, «вільний» нотаріус вельми популярні серед представників нотаріальної спільноти, проте викликають нарікання серед науковців. Критичне ставлення до терміна «вільний нотаріат» висловлюють С. Фурса, В. Голованов, Г. Романовський, О. Ромаповська та інші, розуміючи його як синонім необмеженої та нестриманої свободи [75, c. 9].

Співвідношення статусу приватного нотаріуса та посадової особи, а також порівняння приватної нотаріальної діяльності із підприємницькою (акцентується увага на дослідженні найбільш спірних питань — наявності конкуренції, статусі доходів тощо, щодо яких сформульована власна позиція) дозволили сформулювати висновок щодо специфіки правового положення приватних нотаріусів у загальній системі органів та посадових осіб, на яких покладено виконання державних функцій, яка полягає в існуванні особливого дуалістичного статусу нотаріуса при органічному поєднанні публічно-правових (функціонального значення) та приватноправових (організаційного значення) засад. Ця дуалістичність специфічна, оскільки превалює публічно-правова складова (нотаріальна діяльність здійснюються від імені держави, забезпечує охорону та захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, здійснює контроль за законністю в сфері цивільного обігу, тощо). З іншого боку, не дивлячись на превалювання публічно-правових засад нотаріальної діяльності, неможливо визнати приватних нотаріусів посадовими особами у класичному розумінні, а відмінність нотаріальної діяльності від підприємницької слід шукати не у зовнішніх ознаках (деяка подібність яких зумовлена наявністю приватноправового елементу організаційного значення, що знаходить свій прояв у певній самостійності та незалежності професійної діяльності), а саме в сутності, призначенні та функціях нотаріальної діяльності.

Отже, можна дійти висновку щодо специфіки правового положення приватних нотаріусів у загальній системі органів і посадових осіб, на яких покладено виконання державних функцій. Окремі його елементи ідентичні з положенням державних службовців, інші подібні до підприємців, що дає змогу говорити про асигнування особливого дуалістичного статусу нотаріуса при органічному поєднанні публічно-правових (функціонального значення) та приватноправових (організаційного значення) засад. Проте ця дуалістичність специфічна, оскільки превалюючими є публічно-правові засади. Здійснюючи правозастосовчу діяльність, нотаріат захищає суб'єктивні права і законні інтереси фізичних і юридичних осіб, з одного боку, фіксуючи і посвідчуючи безспірні права осіб, надаючи цим правам публічної сили й доказовості, офіційного визнання від імені держави, а з іншого, здійснюючи делеговану від держави функцію контролю у сфері цивільного обігу. Саме в реалізації цих аспектів полягає розуміння публічно-правової природи нотаріальної діяльності (як державної, так і приватної). Однак враховуючи арсенал методів і засобів здійснення нотаріальної діяльності, можна констатувати, що у органів нотаріату відсутні владні повноваження, в нотаріальній діяльності присутня публічність[74, c. 9].

З початку червня 2009 року нотаріуси як державних нотаріальних контор, так і приватні зможуть вчиняти наступні нотаріальні дії:

1) посвідчувати правочини (договори, заповіти, довіреності тощо);

2) вживати заходів щодо охорони спадкового майна;

3) видавати свідоцтва про право на спадщину;

4) видавати свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя;

5) видавати свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів);

6) видавати свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися;

7) провадити опис майна фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме;

8) видавати дублікати нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса;

9) накладати та знімати заборони щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації;

10) засвідчувати вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них;

11) засвідчувати справжність підпису на документах;

12) засвідчувати вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

13) посвідчувати факт, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту;

14) посвідчувати факт, що фізична особа є живою;

15) посвідчувати факт перебування фізичної особи в певному місці;

16) посвідчувати час пред’явлення документів;

17) передавати заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам;

18) приймати у депозит грошові суми та цінні папери;

19) вчиняти виконавчі написи;

20) вчиняти протести векселів;

21) вчиняти морські протести;

22) приймати на зберігання документи.

На нотаріусів може бути покладено вчинення інших нотаріальних дій згідно із законом. Тобто, фактично припиняється монополія державних нотаріусів на, наприклад, оформлення спадщини. Внесення до Закону зазначених змін направлене ще й на поліпшення доступу громадян до нотаріальних послуг та їх якості, підвищення конкуренції серед приватних нотаріусів. Оскільки знято обмеження щодо граничної чисельності приватних нотаріусів у територіальних одиницях (містах, селищах, селах), в межах яких вони здійснюватимуть свою діяльність, то можна прогнозувати, що конкуренція у цій сфері значно збільшиться. А, як відомо, збільшення конкуренції є завжди на користь клієнтів, які матимуть ширший вибір серед тих, до кого їм звернутися для здійснення тієї чи іншої нотаріальної дії.

Таким чином, незважаючи на превалювання публічно-правових засад нотаріальної діяльності, не можна визнати приватних нотаріусів посадовими особами у класичному розумінні. Все це зумовлює специфічність правового статусу приватного нотаріуса і дає нам змогу говорити про його дуалістичність.

3.2. Аналіз зарубіжного досвіду державного регулювання приватною нотаріальною діяльністю та пріоритети запозичення в Україні

Визначення Україною свого стратегічного курсу на інтеграцію в Європейське Співтовариство, входження в європейську правову систему зумовлює необхідність узгодження українського законодавства з міжнародним, у зв’язку з чим особливої актуальності набуває проблема запозичення закордонного досвіду.

Аналіз зарубіжного досвіду організації та функціонування нотаріальних органів здійснено, виходячи із класифікації на систему, до якої належать країни “common law”, де роль нотаріату незначна (на прикладі США) або зовсім відсутня та країни “civil law” або латинської системи, де за нотаріатом визнана важлива роль одного із публічних інститутів, та які входять до Міжнародного Союзу Латинського Нотаріату (надалі – МСЛН), що понад 70 країн світу. Здійснено узагальнення принципів державного регулювання нотаріальною діяльністю, на яких базується латинська система нотаріату[52].

Системі латинського нотаріату, як будь-якій організації, притаманний процес постійного розвитку та рефлексії, про що свідчить існування всередині системи різних форм організації та функціонування нотаріальної діяльності. Аналіз класичної моделі здійснено на прикладі Італії, Німеччини, Греції та Австрії, акцентовано увагу на досвіді Туреччини, Польщі та Румунії, де порівняно недавно відбулися процеси реформування державного регулювання нотаріальною діяльністю. Особливу увагу приділено процесам лібералізації державного регулювання у Нідерландах, як приклад збереження основи латинського нотаріату за умов відходу від стандартів, характерних для класичної моделі латинського нотаріату[54, c. 16].

Враховуючи тотожність політичних, економічних, соціальних (особливо ментальних) чинників, проведено порівняльний аналіз стану державного регулювання нотаріальної діяльності у Російській Федерації та Україні, при цьому розглянуто як позитивний досвід реформування, так і негативні практичні наслідки запровадження концепцій, до сприйняття яких суспільство недостатньо готове. Визначені основні передумови (належність України до романо-германської системи права, орієнтація на входження до Європейського Співтовариства) та пріоритети запозичення досвіду країн, що входять до системи латинського нотаріату в частині переходу до єдиного нотаріату, визначенні статусу нотаріуса (Італія, Німеччина, Австрія, Греція, Туреччина, Польща, Румунія), процесу лібералізації державного регулювання (Нідерланди). Підкреслюється, що використання зарубіжного досвіду не повинно бути механічним, необхідно враховувати сумісність норм, що рецепіюються, та реальний стан економічних та психологічних (ментальних) факторів, ступінь розвитку громадянського суспільства (зокрема в частині запозичення складної системи доступу до професії та запровадження професійного самоврядування)[37].

Реформування національної правової системи об'єктивно передбачає оновлення і такого інституту адміністративного права, як управління в адміністративно-політичній сфері, складовою якої є державне регулювання нотаріальної служби. З одного боку, орієнтація на побудову правової держави, становлення громадянського суспільства і, як наслідок, новий погляд на сутність і призначення адміністративного права, а з іншого — визначення Україною свого стратегічного курсу на інтеграцію в Європейське Співтовариство, входження в європейську правову систему зумовлює необхідність узгодження українського законодавства з міжнародним. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває проблема запозичення зарубіжного досвіду. Не викликає сумніву, що подальше реформування державного регулювання українського нотаріату, підвищення престижу нотаріальної професії, прагнення нотаріату України увійти до міжнародної нотаріальної спільноти потребує вивчення позитивного досвіду державного регулювання, організації і діяльності нотаріатів зарубіжних країн.

Досліджуючи проблематику державного регулювання нотаріату в Україні, вважаємо за доцільне зробити аналіз закордонного досвіду в цій галузі[17, c. 28-29].

Приступаючи до класифікації існуючих нотаріальних систем, слід виходити з того, що нотаріат є складовою частиною передусім пануючої в країні правової системи, тип якої й визначає місце і роль нотаріату в тій чи іншій країні. Стосовно цього нас цікавлять дві основні правові системи — англосаксонська «common law» та континентальна «civil law».

Система «common law» діє в багатьох країнах. В одних вона панує безмежно (наприклад, Сполучене Королівство Великобританії, США, Австралія, Сінгапур, Малайзія, Кіпр, Канада (окрім провінції Квебек), Індія тощо), в інших вона співіснує з іншими юридичними системами (Аргентина, Бахрейн, Бруней, провінція Квебек (Канада), Єгипет, Куба, Ізраїль, Данія, Фінляндія та ін.).

Як відомо, найважливішим джерелом англосаксонського права (з точки зору процесу його формування) є судовий прецедент, і, незважаючи на зростаючий вплив писаного права всередині цієї системи, вона була і залишається в основному прецедентною, при цьому не існує поняття, яке б точно відповідало континентальному «публічному документу».

Отже, першу групу становлять нотаріальні органи держав -«common law», для яких характерне суміщення діяльності нотаріуса з діяльністю адвоката. До компетенції нотаріусів входить лише засвідчення документів і підтвердження автентичності підписів, складання довіреностей та документів для використання за кордоном, причому засвідчений нотаріусом документ не набуває повної доказової чинності, потребує додаткової перевірки адвокатом фактів у випадку, якщо угода буде оскаржена та особі доведеться доводити свої права в суді. Саме тому в країнах, де діє англосаксонська система, практично жодна угода не складається без участі адвокатів з обох сторін, а в самій системі з самого початку закладена презумпція судового розгляду[59, c. 67].

Усе це призводить до збільшення видатків та можливості виникнення правових спорів, кількість яких сягає 25-30 % від укладених угод, тоді як показники нотаріуса — іншої нотаріальної системи (латинської) не перевищують 5 % від кількості угод.

Слід зазначити, що останнім часом в Англії та Ірландії фігура нотаріуса набуває все більшої ваги (особливо лондонські нотаріуси, так звані «seriveners notaries»), однак акти англійських нотаріусів дійсні лише за межами Великої Британії, а в самій країні вони не мають юридичної сили.

Уже багато років американський термін «notary public» вводить в оману жителів інших країн. Так, використовуючи схожість американського словосполучення «notary public» і російського слова «нотаріус», шахраї часто вимагають від російськомовних іммігрантів великі суми за «посвідчення» документів. Такі «нотаріально посвідчені» документи не є доказами в судах і державних органах, оскільки штамп «notary public» не засвідчує правильності фактів, які містяться в документі, а всього лише свідчить, що саме та чи інша особа підписала документ. У більшості штатів кожен громадянин, який досяг 18 років, може стати «notary public», склавши нескладний тест. Плутанина з назвою «notary public» призвела до того, що багато штатів у США заборонили своїм «нотаріусам» перекладати це словосполучення на інші мови, оскільки іспанське слово Notario, французьке Notaire, чи німецьке Notar незмінно позначає професійного і досвідченого юриста, що володіє широкими повноваженнями, якими, зокрема, є цивільний нотаріус (civil-law notary) штату Флорида.

Так, у США в 1998 р. штат Флорида, прагнучи до розвитку міжнародних відносин і зв'язків, започаткував систему цивільного нотаріату, ґрунтуючись на досвіді європейських держав. Цивільний нотаріус (civil-law notary) Флориди — це професійний юрист, що практикує щонайменше протягом 5 років і має відповідну репутацію. Для того щоб одержати статус цивільного нотаріуса Флориди, необхідно успішно скласти комплексний державний іспит і одержати призначення Державного департаменту. Таким чином, на відміну від американських notaries public, які всього лише свідчать правильність підпису, цивільні нотаріуси (civil-law notary) Флориди виконують в основному ті самі нотаріальні дії, що й нотаріуси латинської школи (надання юридичних консультацій, підготовка і посвідчення угод, посвідчення правильності змісту документа, оформлення доручень, переклад документів і посвідчення правильності перекладів, посвідчення вірності копій документів). Аналогічний закон не так давно прийнято і в штаті Алабама[51].

Другу групу становлять нотаріальні органи так званого латинського типу, країн «civil law», «писаного» права, де визнається особлива вага письмових доказів, а документи, складені нотаріусом цієї системи, не потребують підтвердження будь-яким органом та набувають повної юридичної сили «публічного документа». При цьому передбачається, що вирішення спорів, які можуть виникнути в подальшому, за допомогою судових органів повинно бути скоріше винятком, ніж правилом.

Розглядаючи систему латинського нотаріату, неможливо залишити поза увагою одне із найавторитетніших міжнародних об'єднань нотаріусів — Міжнародний союз латинського нотаріату, до складу якого входять нотаріальні організації країн, законодавство про нотаріат яких належить до латинського типу, тобто ґрунтується на романо-германській системі права. Метою створення Союзу латинського нотаріату є систематизація нотаріального законодавства, удосконалення прогресивних ініціатив, поліпшення системи діяльності нотаріусів різних країн світу.

До компетенції Міжнародного союзу входить підготовка конкретних пропозицій для удосконалення чинного національного законодавства. Лише за останні роки пропозиції Союзу лягли в основу нового законодавства про нотаріат Росії, Польщі, Румунії, Китаю, Хорватії, Болгарії, Словаки, Словенії та ін. До сфери діяльності Союзу входить також обмін досвідом і пошук можливостей спрощення руху та порядку прийняття нотаріальних актів і посилення їх доказової сили на міжнародному рівні.

Союз було засновано 2 жовтня 1948 року в Буенос-Айресі за ініціативою аргентинського нотаріуса Ж. Негрі, і з того часу нотаріат латинської школи поширений майже в усіх західноєвропейських країнах (Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Люксембург, Голландія, Іспанія), а також у Канаді, Латинській Америці, Японії — всього в 68 країнах світу та має значну кількість кандидатів на вступ. Останнім часом все більша кількість країн визнає переваги системи латинського нотаріату, наприклад, на шлях впровадження такої системи вже стали Польща, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Чехія, Росія та ін.[41]

Враховуючи той факт, що аналіз чинного й перспективного законодавства, а також основних тенденцій розвитку державного регулювання нотаріальної діяльності в Україні дає можливість визначити орієнтацію нашої країни на створення нотаріату саме латинського типу, доцільно зупинитись більш детально на розгляді організаційно-правових аспектів державного регулювання інституту нотаріальної діяльності в зарубіжних країнах, що входять до латинської системи нотаріату.

Наприклад, в Італії, державі з багатовіковим досвідом існування класичної школи нотаріату, діє більше п'яти тисяч нотаріусів та є майже дві тисячі нотаріальних місць, створених за кількістю судових округів. Чисельність нотаріусів визначає міністерство юстиції кожні десять років з урахуванням кількості населення. Коли нотаріуса призначають уперше, він має можливість обирати адміністративно-територіальні одиниці, до яких він би хотів бути прикріпленим, територіальне ж закріплення здійснює державний галузевий орган. Державою також встановлені обов'язкові вимоги для допуску до професії нотаріуса: належність до громадянства Італії, вища юридична освіта, проходження стажування протягом двох років, перемога у щорічному національному конкурсі, який складається з трьох письмових іспитів та одного усного, прийняття присяги, отримання нотаріальної печатки, відкриття свого нотаріального бюро.

На сьогодні в Італії діє Національна рада нотаріату на чолі із Президентом, яку обирають нотаріуси кожні два роки. Окружна нотаріальна рада обирається нотаріусами округу та здійснює контроль за їх діяльністю, міжокружні комітети, які діють суто на громадських засадах. Функцію контролю за діяльністю нотаріусів покладено також на Нотаріальне архівне управління як галузевий орган Міністерства юстиції, Прокурора республіки та дисциплінарний трибунал. За вчинення нотаріальних дій нотаріус стягує плату за тарифами, розмір яких встановлено декретом Міністерства юстиції [52].

Подібна система державного регулювання нотаріальної діяльності існує і в Німеччині. Згідно з чинним законодавством цієї країни нотаріус повинен постійно перебувати в тому регіоні, в який його було призначено. Під час виконання своїх обов'язків він не має права порушувати певні регіональні межі: судового округу першої інстанції, округу апеляційного суду. Законодавством встановлено такі умови вступу до нотаріату: навчання впродовж 7 семестрів, складання державного іспиту після практики протягом двох років. Тільки ті, хто отримав диплом після другого іспиту, матимуть повну юридичну освіту, на підставі чого можуть бути обраними на посаду нотаріуса. Нотаріуси призначаються Міністерством юстиції.

У кожному окрузі апеляційного суду діє нотаріальна палата, яка, у свою чергу, входить до складу Федеральної нотаріальної палати і представляє інтереси нотаріусів в органах керівництва та трибуналах. Згідно із законо-давством кожна окружна нотаріальна палата виконує різноманітні функції: представляє інтереси нотаріусів у професійному, юридичному та економіко-політичному аспекті; захищає честь професії, слідкує, щоб її члени гідно виконували свої обов'язки; сприяє підвищенню кваліфікації нотаріусів, стажистів та приймає іспити помічників нотаріусів.

Певні особливості має державний вплив на організаційно-функціональні засади існування нотаріату в Греції та Австрії. Нотаріат як інститут має свої давні традиції в Греції, особливо розвинувся у Візантії за допомогою відомих законів Юстиніана та в основному завдяки першій главі Книги Епарха Імператора Лео VI Мудрого, яка вважається науковцями першим в історії Нотаріальним кодексом.

На сьогодні Міністерством юстиції Греції згідно з чинним законодавством встановлено обмежений доступ до цієї професії. Для того щоб стати нотаріусом, треба мати диплом з права та півтора року стажу за спеціальністю, отримати дозвіл на право займатися нотаріальною діяльністю. За наявності цих умов для бажаючих займатися нотаріальною діяльністю існує можливість взяти участь у конкурсі, організованому Міністерством юстиції, у разі позитивного результату — бути призначеним нотаріусом.

Професійним об'єднанням є Асоціації нотаріусів, членство в яких обов'язкове. Вони здійснюють передовсім методичні функції (влаштовують наукові семінари, видають журнали про нотаріальну діяльність, інформують членів про нове законодавство, надсилаючи циркулярні листи). Діяльність нотаріуса контролюють професійні органи, прокурор та податкова інспекція. Існує обов'язковий тариф на професійний прибуток нотаріуса [37].

Претендент на посаду нотаріуса в Австрії повинен мати вищу юридичну освіту та щонайменше 7 років стажу. Отримати цю посаду він може тільки за результатами конкурсу. Нотаріальна палата передає свої рекомендації щодо кандидата на розгляд до Міністерства юстиції, де її розглядають дві судові інстанції, і після затвердження нотаріус автоматично стає членом нотаріальної палати, яка є спільною для одного чи двох районів. На національному рівні нотаріальні палати об'єднані у єдину організацію — Австрійську нотаріальну палату. Розміри гонорарів нотаріуса встановлюються законом, і він не може запросити вищу ціну, хоча може знизити її з урахуванням численних обставин справи (наприклад, матеріального становища особи, що звернулася за наданням нотаріальних послуг, тощо). Діяльність нотаріусів підлягає лише корпоративному контролю з боку нотаріальної палати, іншого контролю не існує [61].

Досить цікавий досвід державного реформування системи нотаріату в Туреччині. Так, починаючи з середини 20-х років, Туреччина відмовилась від традиційної основної правової системи мусульманського права і почала будувати нову, за зразком романо-германської, систему права. Система органів нотаріату складається з нотаріусів, завідуючих нотаріальними конторами, управлінь Міністерства юстиції в провінціях та безпосередньо самого Міністерства. Нотаріусом може бути громадянин Туреччини, який має вищу юридичну освіту, пройшов стажування, склав кваліфікаційні іспити та одержав свідоцтво Міністерства юстиції. До стажування не допускаються особи, які мають судимість, перебувають у штаті інших державних, приватних або громадських підприємств, займаються підприємницькою діяльністю. Контроль за організацією стажування проводять управління Міністерства юстиції Туреччини та його юридичні управління.

Нотаріуси повинні мати державну ліцензію на право займатися нотаріальною діяльністю, в тому числі і засвідчувати документи, які направляються за кордон. Залежно від округу, в якому працює нотаріус, йому присвоюють певну категорію. Нотаріус проходить кваліфікаційні іспити на право отримання більш високої категорії (як правило, один раз на два роки). Крім того, важливого значення для підвищення рангу та класу для нотаріуса набуває стаж роботи. Як правило, нотаріус повинен пройти всі етапи нотаріальної служби, починаючи з віддалених провінцій до великих міст. Нотаріуси об'єднуються на професійній основі для захисту своїх законних соціальних і професійних інтересів з метою сприяння підвищенню професійного рівня та вдосконалення правової допомоги, що надається органами нотаріату громадянам, підприємствам і організаціям [38].

За часів реформування українського нотаріату та дискутування щодо нової редакції Закону України «Про нотаріат», доцільним було б ознайомлення з досвідом реформування нотаріату, зокрема, найближчих західних сусідів — Польщі та Румунії, де зазначений процес хоча і розпочався раніше, ніж в Україні, але деякою мірою триває і досі.

Нотаріат в Польщі було запозичено з Італії та впроваджено в Польщі завдяки впливу католицької церкви ще в XV ст. Під час численних територіальних змін на території Польщі в різні часи функціонували різні системи нотаріату. Після Другої світової війни, за часів Польської Народної Республіки, згідно із законом від 1951 р. нотаріат стає державним органом під наглядом Міністерства юстиції. В 1989 р. в Польщі було прийнято закон про нотаріат, який відмінив дію закону 1951 р. та впровадив систему органів нотаріату, подібну до тієї, що діє сьогодні в Україні. Існували державні нотаріальні контори та нотаріуси, що здійснювали індивідуальну нотаріальну практику. 14 лютого 1991 р. було прийнято новий закон, яким було визначено дворічний перехідний період до приватного нотаріату. Наказом Міністерства юстиції встановлено максимальні граничні тарифи на надання нотаріальних послуг.

У Польщі нотаріуса призначає міністр юстиції за заявою зацікавленої особи та за рекомендацією регіональної ради нотаріальної палати. Нотаріусом може бути громадянин Польщі, не молодший 26 років, який має вищу юридичну освіту, пройшов нотаріальне стажування, склав нотаріальний іспит і пропрацював помічником нотаріуса (asesora) не менше двох років. Винятки встановлені для професорів юриспруденції, суддів, прокурорів та адвокатів, які пропрацювали на займаній посаді не менш ніж три роки. Обов'язком польського нотаріуса є участь в заходах Загальнонаціональної нотаріальної ради та регіональних нотаріальних палат. До компетенції нотаріальної палати входить надання характеристики — рекомендації щодо претендента на посаду нотаріуса, нагляд за виконанням нотаріусами своїх обов'язків, організація навчання стажистів нотаріуса тощо. Контроль за діяльністю нотаріуса здійснюють органи нотаріального самоврядування, Міністерство юстиції через президентів апеляційних судів [54, c. 16].

Перші форми нотаріальної організації на території Румунії з'явилися у XIII ст. Якщо ж перейти до наших часів, то відповідно до положень Декрету від 1950 р. в Румунії бере початок існування державний нотаріат. Державні нотаріуси були організовані як адміністративні органи зі специфічними повноваженнями безконфліктної процедури. Нотаріальна діяльність координувалася Міністерством юстиції, а державні нотаріуси були віднесені до категорії державних службовців. З прийняттям же закону про приватний нотаріат та нотаріальну діяльність було закладено основи для переходу до функціонування єдиного нотаріату на приватних засадах. Такий перехід відбувся миттєво, «за одну ніч», без наявності будь-якого перехідного періоду чи якоїсь змішаної системи. Якщо 16 листопада 1995 р. нотаріальна діяльність була в компетенції держави, то наступного дня — 17 листопада — ці функції вже отримали приватні нотаріуси. Вони мають досить широку автономію, і в той же час здійснюють її під егідою Міністерства юстиції. Внаслідок цього перетворення поліпшилась якість нотаріальних послуг, зросла кількість вчинюваних нотаріальних дій, державний бюджет був звільнений від витрат на утримання офісів державних нотаріусів, надходження до державного бюджету, які забезпечує діяльність нотаріусів, значно збільшилися, а зайнятість у нотаріальній сфері за останні роки зросла майже в 10 разів.

У складі Міністерства юстиції засновано Управління інформації приватного нотаріату, судового виконання та юридичних радників, до кола функцій якого входить насамперед облік та впорядкування кількості нотаріальних контор і приватних нотаріусів (спеціалізоване управління оформлює документи про призначення нотаріусів та припинення їх діяльності, на підставі чого Міністерство юстиції видає розпорядження про призначення, зняття з посади і припинення діяльності) та організація доступу до професії та фахової підготовки нотаріусів[41].

Міністерство юстиції бере участь як в організації іспитів стажистів для заняття посади нотаріуса, так і в організації іспитів на право заняття цією професією. Крім того, на Міністерство юстиції покладено функцію контролю за справлянням державного мита та гонорарів нотаріусів за надання послуг.

Представницькими органами нотаріусів є Національна спілка приватних нотаріусів, а на місцевому рівні — в окрузі кожного апеляційного суду — палата приватних нотаріусів[41].

В узагальненому вигляді основні принципи, згідно з якими здійснюється державне регулювання нотаріальної діяльності в зарубіжних країнах, що входять до складу Міжнародного союзу латинського нотаріату, полягають у дуалістичному статусі нотаріуса, специфічність якого зумовлена органічним поєднанням публічно-правових (функціонального значення) та приватноправових (організаційного значення) засад, причому пріоритетним у правовому статусі нотаріуса слід вважати здійснення функцій державної влади. З цього, що є цілком логічним, випливає необхідність певного управління та контролю з боку держави — визначення відповідними законами територіальної зони діяльності нотаріусів, забезпечення оптимізації нотаріальних послуг і запобігання монополізації, що здійснюється, як правило, встановленням певних вимог для допуску до професії та кількості посад на тій чи іншій території, встановлення певних тарифів для оплати вчинюваних дій тощо. Характерним є також високий ступінь розвитку професійного самоврядування за умов встановленого державою обов'язкового членства в професійних об'єднаннях та значна роль корпоративного контролю, який, як правило, існує поряд з державним.

Запозичення здобутків зарубіжного досвіду при розробці нових проектів Закону про нотаріат повинно бути дуже виваженим, із акцентуванням уваги на сумісності норм, які рецепіюються, і реаліях вітчизняної правової системи. Реформування державного регулювання у сфері нотаріальної діяльності в Україні повинно бути націлене на більш ефективне здійснення функцій захисту прав та інтересів громадян, підприємств, установ та організацій і вдосконалення контролю з боку держави[43, c. 64].

3.3. Перспективи розвитку державного регулювання нотаріальної діяльності в Україні: теоретичні та практичні аспекти

На підставі аналізу наукових та публіцистичних матеріалів, а також перспективних положень законодавства про нотаріат (на базі проектів, що були внесені у різний час на розгляд до Верховної Ради України, враховуючи й остаточний варіант), які були досліджені у комплексі, визначено основні перспективи розвитку організаційно-правових засад державного регулювання нотаріальною діяльністю в Україні.

Нотаріальна діяльність, по суті, — система юридичних дій, здійснюваних у рамках нотаріального провадження з приводу розгляду і вирішення конкретної нотаріальної справи. З цієї точки зору нотаріальне законодавство мало б не просто ретельно врегульовувати загальні та спеціальні правила вчинення нотаріальних дій, тобто процедурні аспекти, але й унормовувати такі підстави для скасування нотаріального акта, як його незаконність та необґрунтованість.

Уявляється, що з цієї точки зору доцільним було б прийняття не нового Закону "Про нотаріат", а двох законодавчих актів: Закону "Про організацію нотаріату" та Нотаріального процесуального кодексу, який відбивав би процесуальну природу нотаріальної діяльності, регулював процедуру вчинення нотаріальних дій та забезпечував гарантії функціонування нотаріату.

Реформування державного регулювання нотаріальною діяльністю повинно здійснюватися у напрямку лібералізації доступу до професії, що призведе до активізації конкуренції між нотаріусами, та посилення державного контролю за здійсненням нотаріальної діяльності, якістю надання нотаріальних послуг населенню[45, c. 7].

Проаналізуємо деякі проблеми, які мають місце, та можливі шляхи їх вирішення.

Перш за все — це недосконалість законодавчого регулювання діяльності нотаріату, наслідком чого є питання доступності громадянина до нотаріальних послуг та їх вартість. Так, ст. 92 Конституції України [1] передбачено, що виключно законами визначається організація і діяльність нотаріату

Разом з тим практика свідчить, що нотаріальними послугами мало забезпечене сільське населення, тому потребує обговорення питання можливості створення нотаріальних контор у цій місцевості з метою наближення таких послуг до сільського жителя. Створення цих контор можливе з ініціативи та за рахунок органів місцевого самоврядування.

З цією метою для залучення юристів, які отримали свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, має бути передбачена відповідна система та механізми стимулювання (наприклад, як для сільської інтелігенції). Це — оплата праці, забезпечення відповідним житлом, земельними ділянками тощо.

Однак такі контори мають діяти лише певний період — до створення єдиного нотаріату.

Гостро стоїть питання оплати нотаріальних послуг та їх надмірно висока, подекуди необґрунтована вартість. Це не відповідає реальним затратам, які несуть нотаріуси у процесі вчинення нотаріальних дій. Наприклад, оформлення окремими нотаріусами довіреностей, спадкових прав, вчинення інших дій, пов'язаних з реалізацією прав громадян на отримання компенсаційних виплат, які проводяться Ощадбанком України на підставі постанови Кабінету Міністрів № 1 від 9 січня 2008 p., здійснювалось за непомірно високу плату. Вирішення цього питання стало можливим лише завдяки втручанню Міністерства юстиції. Так не повинно бути. Тому вбачається за можливе передбачити оплату за вчинення нотаріальних дій з визначенням мінімальних та максимальних розмірів. Такі розміри мають бути встановлені щодо нотаріальних дій, обов'язковість вчинення котрих передбачена законом, а оплату за домовленістю можна застосовувати за нотаріальні дії, обов'язковість вчинення котрих не встановлена. Крім того, необхідно врахувати окремі пільгові категорії громадян, для яких оплата за вчинення нотаріальних дій не може бути вищою встановленого мінімального розміру. Звичайно, можуть бути різні підходи у визначенні правової природи «плати за вчинення нотаріальних дій» [36, c. 112].

Однак, визначаючи орган, який має встановлювати плату за такі дії, слід виходити з того, що за Верховною Радою України у цій частині Конституція закріпила повноваження стосовно визначення засад внутрішньої політики (ст. 85).

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 2 березня 1999 p. № 2-рп/99 (справа про комунальні послуги), цінова політика, тобто стратегія держави щодо встановлення і зміни цін, є однією із складових частин внутрішньої політики. Засади внутрішньої політики — база для проведення політики органами виконавчої влади, зокрема, Кабінетом Міністрів. Стаття 116 Конституції України покладає на Кабінет Міністрів України проведення цінової політики, а ст. 22 Закону «Про Кабінет Міністрів України» основним повноваженням Уряду визначає здійснення державного регулювання ціноутворення.

На законодавчому рівні необхідно також визначити місце нотаріату в системі державного управління, виконання нотаріусами так званих «невластивих на сьогодні» йому функцій (податкові агенти, участь у боротьбі з відмиванням брудних коштів, реєстраційна діяльність тощо). Потребує законодавчого визначення статус нотаріуса як суб'єкта адміністративної та кримінальної відповідальності.

Одним з оціночних показників роботи нотаріусів є скарги на їх професійні дії.

Їх аналіз свідчить, що нотаріуси допускають порушення законодавства, окремі з них вчиняють дії, що межують з кримінальними, а контроль з боку державних органів не достатній.

Шляхи вирішення зазначеної проблеми можуть полягати у наступному.

По-перше, необхідно у повному обсязі забезпечити реалізацію конституційного припису щодо виключного законодавчого врегулювання відносин, котрі виникають при вчиненні нотаріусом нотаріальних дій, та який безпосередньо випливає зі змісту статей 8, 19, 92 Конституції України[1]. Що стосується питань діяльності нотаріуса, які безпосередньо не пов'язані з вчиненням нотаріальних дій, то вони можуть бути також врегульовані і в підзаконних актах, однак мають базуватись на приписах закону.

По-друге, постійне проведення підвищення професійного рівня нотаріусів шляхом як самостійного навчання, так і навчання на спеціально організованих заняттях, участь у тематичних короткострокових семінарах, що мають проводитись як з ініціативи Міністерства юстиції та його територіальних управлінь, так і самих нотаріусів через нотаріальне самоврядування.

По-третє, це належне виконання як Міністерством юстиції, так і його територіальними управліннями контрольних функцій за виконанням нотаріусами їх професійних обов'язків та належного реагування за наслідками виявлених порушень. Необхідно створити такі умови, за яких нотаріус був би зацікавлений в аудиті своєї діяльності. Висновки перевірок мають отримувати належну оцінку. Якщо це позитивний досвід, його слід поширювати, коли виявлено порушення закону — зупиняти діяльність нотаріуса, надавати можливість усунути помилки. Якщо перевіркою виявлені неодноразові порушення або грубе порушення законодавства, у нотаріуса має бути анульоване свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

На законодавчому рівні також доцільно передбачити повноваження Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату з розгляду питань щодо анулювання свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю та посилити персональний склад цієї комісії. У зв'язку з чим, на мою думку, до складу комісії потрібно додатково включити як науковців, так і суддів.

На вирішення проблеми професійної якості кадрів спрямована також низка наказів Міністерства юстиції, що врегульовують діяльність кваліфікаційних комісій нотаріату, посилюють вимоги до порядку проходження стажування, проведення іспитів осіб, які бажають пройти стажування на допуск до професії та кваліфікаційного іспиту осіб, котрі пройшли таке стажування. До того ж вживаються заходи, спрямовані на забезпечення прозорості системи доступу до інформації про вказані іспити (на сайті Міністерства розміщено План складання кваліфікаційного іспиту особами, які пройшли стажування в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою, Примірний перелік питань для іспиту громадян, котрі бажають пройти стажування в державних нотаріальних конторах або в нотаріусів, що займаються приватною нотаріальною практикою, а також дати проведення іспитів). Однак, вважаю, що іспити на проходження стажування мають провадити кваліфікаційні комісії, утворені при головних управліннях юстиції, а кваліфікаційні іспити для отримання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю доцільно покласти на Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату[14, c. 165].

Однією з форм стимулювання якості роботи, безперечно, є її належна оплата. Особливо це стосується державних нотаріусів, діяльність яких оплачується за рахунок бюджетних коштів. З цією метою Кабінетом Міністрів України протягом останнього часу вжито певних заходів. Так, регулювання оплати праці державних нотаріусів на сьогодні є виключною компетенцією Уряду, а не Міністерства праці та соціальної політики України, як це було раніше. Крім того, Урядом протягом року два рази піднімались посадові оклади державних нотаріусів, про що свідчать постанови Кабінету Міністрів від 11 вересня 2007 р. № 1123 «Про умови оплати праці працівників державних нотаріальних контор та державних нотаріальних архівів» та від 19 березня 2008 р. № 208 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2007 р. № 1123».

Як зазначалось вище, проблемою належного функціонування нотаріату є недосконалість контролю за вчиненими нотаріальними діями та організацією діяльності нотаріусів. Однак чинне законодавство не передбачає достатніх важелів щодо зупинення нотаріальної діяльності — такого права на рівні закону не встановлено. Тому застосування заходів реагування, встановлених наказами Міністерства юстиції, нерідко оскаржується в судах.

Вимагають законодавчого вдосконалення форми і методи державного контролю за діяльністю нотаріусів, встановлення вичерпного і чітко регламентованого переліку підстав притягнення нотаріусів до відповідальності, включаючи професійну, тощо.

Перевірки, що провадяться Міністерством юстиції та його територіальними органами, свідчать про все ще значну кількість порушень, які допускаються нотаріусами при вчиненні нотаріальних дій і, відповідно, про порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Ці порушення можуть бути усунуті за рішеннями судів, але відомо, що далеко не всі громадяни, знаючи про такі порушення, мають бажання звернутися до суду. Безперечно, що лише суд може зробити остаточний висновок стосовно законності вчиненої нотаріальної дії.

Саме держава уповноважує нотаріусів на вчинення нотаріальних дій, тому через певні механізми вона повинна мати право контролювати відповідність їхніх дій законові. Державний контроль має бути як адміністративний (з боку Міністерства юстиції, фінансових органів тощо), так і судовий (у разі звернення особи до суду). Крім того, у певних формах контроль повинен здійснюватись професійною самоврядною організацією.

Можна стверджувати, що на сьогодні питання професійного самоврядування нотаріусів на законодавчому рівні не врегульовано. Чинний Закон передбачає право нотаріусів утворювати шляхом об'єднання регіональні, загальнодержавні, міжнародні спілки та організації (ст. 16 Закону України «Про нотаріат»). Разом з цим Закон не розкриває зміст професійного самоврядування нотаріусів, його правову природу, завдання, взаємовідносини державних органів з органами нотаріального самоврядування тощо.

Не слід ототожнювати право громадян України, закріплене ст. 36 Конституції України, на об'єднання у громадські організації, з обов'язком особи, що є нотаріусом, перебувати у складі професійного об'єднання нотаріусів[45, c. 9].

Організації, які діють для вирішення питань професійного самоврядування, мають іншу від громадських організацій правову природу. Основною відмінністю є те, що держава наділяє їх певними функціями, рішення цих організацій обов'язкові для всіх учасників. Лише перебування у складі такої організації дає право займатись певним видом професійної діяльності. Крім цього, органи зазначених організацій вправі застосовувати до своїх учасників так звані професійні стягнення. Є також інші відмінності, які потребують не лише практичного осмислення, а й теоретичного дослідження.

Аналізуючи правову природу таких організацій, необхідно звернутися до практики Європейського суду з прав людини. Він визнає, що об'єднання нотаріусів у зв'язку з їх публічною природою не включаються до визначення «асоціація», зазначеного у ч. 1 ст. 11 Європейської конвенції з прав людини. Від членів такої професії може легітимно вимагатись їх об'єднання. Наприклад, Суд визнав неприйнятною заяву «О.В.Р. проти Росії», яка стосувалась вимоги належності до нотаріальної палати або, у протилежному випадку, втрати права на приватну нотаріальну діяльність.

Це — далеко не вичерпний перелік проблем, що стосуються нотаріату, однак їх вирішення має бути негайним.

Насамперед внесені до Закону зміни спрямовані на зрівняння у повноваженнях державних і приватних нотаріусів у питаннях щодо спадкування.

Адже ні для кого не секрет, що для того, аби потрапити на прийом до нотаріуса державної нотаріальної контори задля оформлення спадкових прав (отримання свідоцтва про право на спадщину тощо), раніше потрібно було вистояти не один день у черзі.

Прийняття ж зазначених змін повинно розвантажити державні нотаріальні контори, давши можливість видавати свідоцтва про право на спадщину не лише державним нотаріусам, а й приватним.

Змінами передбачається детальніше, ніж раніше, врегулювання питання нотаріальної таємниці. Конкретно наголошується, що її будуть зобов’язані дотримуватись не лише безпосередньо нотаріуси та посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, але і стажисти нотаріусів, інші особи, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків чи іншої роботи, особи, залучені для вчинення нотаріальних дій у якості свідків, та будь-які інші особи, яким стали відомі відомості, що становлять предмет нотаріальної таємниці[5].

Водночас, нотаріусом має право стати громадянин України, який має вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менше трьох років, пройшов стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса (крім випадку, коли строк стажування стажистів нотаріусів, які на день набрання чинності змінами проходили стажування, був встановлений у межах шестимісячного строку стажування, і діяв на момент набрання змінами чинності), склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Разом з тим зміни звузили повноваження посадових осіб органів місцевого самоврядування (раніше у законі їх згадували як посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів). Так, віднині вони зможуть вчиняти у населених пунктах, де немає нотаріусів, лише такі нотаріальні дії: 1) вживати заходів щодо охорони спадкового майна; 2) посвідчувати заповіти (крім секретних); 3) видавати дублікати посвідчених ними документів. Як і раніше вони не мають права на оформлення документів, призначених для використання за межами державного кордону. Законом передбачено, що нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії також у разі, якщо особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла плату за її вчинення чи не внесла встановлені законодавством платежі, пов’язані з її вчиненням (податки та збори при продажі нерухомості тощо).

Щодо контролю діяльності нотаріусів, то із вступом у силу цих змін Міністерство юстиції та його територіальні органи на місцях лише контролюватимуть організацію нотаріату в Україні, перевірятимуть організацію діяльності нотаріусів та виконання ними правил нотаріального діловодства. Натомість в разі незгоди з нотаріальними актами, нотаріальними діями або відмовами у їх вчиненні, зацікавлені особи їх зможуть оскаржити до суду[36, c. 114].

Висновок до 3 розділу

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що йдеться не про необхідність суто механічного використання іноземних моделей державного регулювання нотаріальної діяльності, а про аналіз та доцільність запозичення їх позитивних аспектів. Ретельно та уважно слід вивчити ефективність встановлення в зарубіжних країнах вимог допуску до професії, зокрема, доцільності існування складної процедури складання кваліфікаційних іспитів та участі в конкурсах, впровадження квотування. Слід особливо акцентувати увагу на ступені відповідності та готовності нашого суспільства за умов існуючих нині економічних, соціальних, зокрема психологічних та ментальних чинників, до запровадження нової для нас системи професійного самоврядування, наділення органів громадських організації функцією контролю та повноваженнями у сфері дисциплінарного провадження. Уявляється, що наше постсоціалістичне суспільство ще не зовсім здатне визнати значну роль професійних об’єднань, притаманних розвиненому громадянському суспільству, та замінити державний контроль корпоративним.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволило на підставі аналізу наявних наукових, науково-публіцистичних та нормативних джерел, в тому числі і перспективного законодавства визначити засади становлення та розвитку організаційно-правового механізму державного регулювання нотаріальною діяльністю в Україні, а також сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в зазначеній сфері та практиці його застосування.

Виходячи з історичних традицій функціонування нотаріату в Україні, а також із нинішніх українських реалій і світових тенденцій, видається, що найприйнятнішим способом організації нотаріальної діяльності в Україні є діяльність нотаріату, яка ґрунтується на принципах латинського, тобто вільного, незалежного нотаріату. Запровадження нотаріату латинського типу в Україні та входження нашої країни в Міжнародну Спілку Латинського Нотаріату є оптимальним і прогресивним шляхом розвитку українського нотаріату.

Концептуальною основою розвитку сучасного українського нотаріату повинно бути створення правових, економічних і організаційних принципів і механізмів, які б забезпечували виконання цим інститутом таких завдань: найповніше і всебічне забезпечення реалізації громадянами та державою своїх майнових й інших законних прав та інтересів; надання цивільно-правовим відносинам стабільного, безконфліктного, прогнозованого й законного характеру; підвищення правового рівня і культури громадян; забезпечення реалізації фіскальних функцій та інтересів держави; створення умов для реалізації правової, економічної та інших реформ, що проводяться нині в Україні; створення умов для надання Україні статусу економічної зони, вигідної як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів.

За загальним правилом ст. 41 Закону — нотаріальні дії вчиняються будь-яким нотаріусом чи посадовою особою, в будь-якій державній нотаріальній конторі чи виконкомі на всій території України. Але Законом передбачені й певні винятки, які передбачають певні обмеження, а саме:

— ст. 9, 36, 55 — посвідчення угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки та іншого нерухомого майна — провадиться за місцем знаходження вказаного майна;

— ст. 60, 65 — заходи до охорони спадкового майна вживаються державними нотаріальними конторами за місцем знаходження цього майна;

— ст. 66 — свідоцтво про право на спадщину видається державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини, тобто за місцем останнього місця проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, то за місцем знаходження його майна або основної частини;

— ст.ст.70 — 73 — свідоцтво про право власності у разі розподілу спільного майна подружжя, придбання з прилюдних торгів — жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок та іншого нерухомого майна видається нотаріусом за місцем його знаходження, а також в разі накладання заборони відчуження нерухомого майна;

— ст. 85 — прийняття нотаріусом в депозит грошових і цінних паперів провадиться за місцем виконання зобов'язання;

— ст. 93 — прийняття чеків для пред'явлення до платежу і посвідчення несплати чеків здійснюється нотаріусом за місцем знаходження платника;

— ст. 103 — якщо міжнародним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж їх містить законодавство України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовують правила міжнародного договору.

Крім територіальних обмежень, правовий статус нотаріуса та посадової особи виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не дозволяє вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, його (її) та своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім'я і від імені працівників даної нотаріальної контори, працівників, що перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом» або працівників даного виконавчого комітету. Посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів не вправі вчиняти нотаріальні дії також на ім'я і від імені даного виконавчого комітету. У зазначених випадках нотаріальні дії вчиняються в будь-якій іншій державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса чи у виконавчому комітеті іншої сільської, селищної, міської Ради народних депутатів. Посадові особи, перелічені у статті 40 цього Закону, не вправі посвідчувати заповіти та доручення на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка або своєї дружини, його (її-) та своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер). Нотаріальні і прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених цією статтею правил, є недійсними (ст. 9 Закону).

Але в разі необхідності вчинити нотаріальну дію відносно себе особі, яка займає посаду нотаріуса у невеликому містечку, де немає інших державних нотаріальних контор або приватних нотаріусів, що ускладнює його правове положення, то в цьому випадку нотаріальне провадження має вчиняти уповноважена на вчинення нотаріальних дій посадова особа виконавчого комітету.

Компетенція приватного нотаріуса регулюється ст. 34 Закону України «Про нотарiат». Нотарiуси вчиняють такi нотарiальнi дії:

1) посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності тощо);

2) вживають заходів щодо охорони спадкового майна;

3) видають свідоцтва про право на спадщину;

4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя;

5) видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів);

6) видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися;

7) провадять опис майна фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме;

8) видають дублікати нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса;

9) накладають та знімати заборони щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації;

10) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них;

11) засвідчують справжність підпису на документах;

12) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

13) посвідчують факт, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту;

14) посвідчують факт, що фізична особа є живою;

15) посвідчують факт перебування фізичної особи в певному місці;

16) посвідчують час пред’явлення документів;

17) передають заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам;

18) приймають у депозит грошові суми та цінні папери;

19) вчиняють виконавчі написи;

20) вчиняють протести векселів;

21) вчиняють морські протести;

22) приймють на зберігання документи.

На нотаріусів може бути покладено вчинення інших нотаріальних дій згідно із законом.

Для країн, які входять до романо-германської системи права, завжди, на всіх етапах розвитку економічних, соціальних та правових відносин характерна наявність органів, які виконують нотаріальні функції. Однак роль та місце нотаріату в правовій системі країни, обсяг функцій й повноважень, що надаються державою органам нотаріату, сутність та межі організаційно-регулюючого впливу з боку держави на нотаріальну діяльність не завжди однакові і пов’язані із ступенем розвитку економічних відносин, приватної власності та активності цивільного обігу.

Характеризуючи нотаріальну діяльність як об’єкт державного регулювання слід акцентувати увагу на визначенні її двох особливостей: по-перше, змінюючи або доповнюючи деякі свої функції на певних етапах розвитку, нотаріальна діяльність залишається незмінною за своєю основною (публічно-правовою) сутністю та призначенням; по-друге, в рамках одного об’єкта державного регулювання співіснують два, різнопорядкові за своїм правовим статусом, елементи – державний нотаріат та приватний, причому правовий статус останнього характеризується дуалістичним статусом при органічному поєднанні публічно-правових (функціонального значення) та приватно-правових (організаційного значення) засад, при тому, що превалюючи є публічно-правові засади. Саме ці основні особливості нотаріату та нотаріальної діяльності зумовлюють необхідність державного впливу на процес функціонування зазначеного об’єкта та існування адміністративно-правового механізму його регулювання, з одного боку, та, з іншого, визначають особливості такого регулювання.

Норми, які регулюють нотаріальну діяльність складають самостійну галузь законодавства з складною поліцентричною структурою та мають комплексний характер, причому інституціональну (організаційну) основу складають норми адміністративного права, в той же час так звану процесуальну основу складають норми інших галузей права (цивільного, земельного, сімейного тощо), які застосовуються у нотаріальній діяльності безпосередньо.

З точки зору уточнення правової термінології доцільним є застосування саме терміна “державне регулювання нотаріальної діяльності”, оскільки він точно відображає той комплекс адміністративно-правових та інших відносин, які виникають у процесі організації та функціонування приватної форми здійснення нотаріальної діяльності.

Державне регулювання нотаріальної діяльності — це впорядковуючий, цілеспрямований вплив держави на суспільні відносини в галузі організації та функціонування нотаріальної діяльності, межі та сутність якого зумовлені публічно-правовою природою нотаріату, та який полягає в організації нотаріальної діяльності та контролю за її здійсненням.

Державно-правовий характер регулювання нотаріальної діяльності має свій прояв у тому, що: 1) в процесі його здійснення реалізуються завдання, функції та інтереси держави, громадян й суспільства в цілому; 2) функції регулювання нотаріальної діяльності реалізуються відповідними суб’єктами, які формуються державою; 3) ці суб’єкти діють за дорученням держави і наділені необхідними владними повноваженнями; 4) діють на підставі прийнятих державою відповідних нормативних правових актів.

Метою державного регулювання нотаріальної діяльності є забезпечення ефективного функціонування системи нотаріату та сталий прогресивний розвиток нотаріальної діяльності.

Завданнями державного регулювання нотаріальною діяльністю є – а)забезпечення діяльності нотаріату; б) забезпечення ефективного, законного, своєчасного та якісного здійснення нотаріальної діяльності уповноваженими особами; в) забезпечення розвитку та удосконалення нотаріальної діяльності.

Функціями державного регулювання є планування, прогнозування, організація, керівництво, координація, контроль та облік.

Принципами, на яких базується державне регулювання нотаріальної діяльності, є: законність, цілеспрямованість, ефективність, збалансованість публічних та приватних інтересів, прозорість та врахування думки нотаріальної спільноти.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року / Міністерство юстиції України. — К. : Б. в., 2006. — 122 с

2. Закон України «Про нотаріат» із змінами та доповненнями від 01 жовтня 2008 року №614-VІ

3. Закон України «Про державну виконавчу службу» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 36-37, ст.243

4. Закон України «Про виконавче провадження» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 24, ст.207

5. Про внесення змін до Закону України "Про нотаріат" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2009, N 13, ст.161

6. Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб" від 22.05.2003

7. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.

8. Указ Президента України "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні" від 26.03.2009.

9. Указ Президента України «Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій» від 10 липня 1998 року N 762/98

10. Постанова Кабінету Міністрів від 11 вересня 2007 р. № 1123 «Про умови оплати праці працівників державних нотаріальних контор та державних нотаріальних архівів»

11. Постанова Кабінету Міністрів від 19 березня 2008 р. № 208 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2007 р. № 1123»

12. Наказ Міністерства юстиції «Про внесення змін до Порядку здійснення контролю за дотриманням вимог законодавства приватними нотаріусами під час виконання ними своїх обов’язків» від 14 січня 2008 р. за №19/14710

13. Законодавство України про нотаріат: організаційно-правові основи діяльності нотаріату: Збірник офіційних нормативних актів: (За станом законодавства на 1 травня 1998 р.). — К. : Юрінком Інтер, 1998. — 464 с.

14. Законодавство України про нотаріат: (За станом на 26 жовтня 1994 року). — К. : Б.в., 1994. — 400 с.

15. Авер'янов В. Б. Актуальні завдання реформування адміністративного права // Право України. — 1999. — № 8.

16. Адміністративне право України / За заг. ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000.

17. Баранкова В. О правовом статусе частнопрактикующего нотаріуса //Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 11. — C. 22-26

18. Баранкова В. Правова природа нотаріальної діяльності //Вісник Академії правових наук Україні. — 1998. — № 3. — C. 137-143

19. Бесчасний В. Нотаріат в Україні: навч. посіб. / Віктор Миколайович Бесчасний (ред.). — К. : Знання, 2008. — 494с.

20. Бондарєва М. Особливості організації системи нотаріальних органів у країнах латинського нотаріату //Право України. — 2006. — № 4. — С.146-149

21. Вісник нотаріальної практики: закони і законодавчі акти/ Кіровоградське відділення Української нотаріальної палати. — Кіровоград, 1997. — 80 с.

22. Гулєвська Г.Ю Правова природа нотаріату та нотаріальної діяльності як об’єкт державного регулювання в Україні: теоретичний та практичний аспект // Влада. Людина. Закон. – 2003.-№12.-С.101-104

23. Гулєвська Г.Ю. Актуальні питання реформування системи державного регулювання нотаріальної діяльності в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Спецвипуск.-2002.- №1.- С.175-176

24. Гулєвська Г.Ю. Аналіз зарубіжного досвіду державного регулювання нотаріальною діяльністю та пріоритети запозичення в Україні // Підприємництво, господарство та право.-2003.- №7.- С.57-61

25. Гулєвська Г.Ю. Генезис інституту нотаріату в сфері адміністративно-правового регулювання в Україні // Підприємництво, господарство та право. — 2002.- №8.- С.65-68

26. Гулєвська Г.Ю. Державне регулювання відносин у галузі нотаріальної діяльності в Україні та зарубіжних країнах: минуле, сучасність та перспективи // Влада.Людина.Закон.- 2002.- №9.- С.140-146

27. Гулєвська Г.Ю. Державне регулювання нотаріальної діяльності в Україні в контексті адміністративної реформи // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Актуальні проблеми державотворення в умовах адміністративної реформи” (11-12 квітня 2003 р. м.Запоріжжя).- 2003.- С.78-81

28. Гулєвська Г.Ю. Державне управління нотаріатом в Україні: аналіз деяких концептуальних положень // Вісник Запорізького державного університету (юридичні науки).- 2001.- № 1.- С.50-54

29. Гулєвська Г.Ю. До питання про державне регулювання нотаріальної діяльності в Україні: аналіз сучасного стану та основні тенденції розвитку // Підприємництво, господарство та право. – 2002.- №4.- С.20-22

30. Гулєвська Г.Ю. До питання про публічно-правову природу нотаріальної діяльності, як об’єкта державного регулювання // Молодь у юридичній науці. Збірник тез Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” м. Хмельницький. — 2003р.- С.212-213

31. Гулєвська Г.Ю. Дуалізм правового статусу приватного нотаріуса в умовах реформування засад державного управління нотаріатом в Україні // Підприємництво, господарство та право.-2004.-№1.- С.20-24

32. Державне управління та державне регулювання нотаріальної діяльності в Україні в контексті співвідношення правових термінів // Збірник матеріалів ІІ міжнародної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми управління” (27-28 листопада 2003р.).- К.: Видавництво “Хімджест”.-2003.- С.223-224

33. Дударев А. В., Абашидзе А. X. Роль и содержание деятельности Международного союза латинского нотариата (МСЛН) в современных условиях // Государство и право. — 2001. -№ 1.

34. Єрух А. М. Практичний курс нотаріату: Зразки нотаріальних документів. Роз’яснення. Коментарі/ А. М. Єрух, Ю. М. Козьяков; Київська міська палата приватних нотаріусів . — К.: Істина, 2006. — 567 с.

35. Єрух А.Довідник нотаріуса/ Алла Михайлівна Єрух, Юрій Миколайович Козьяков, Наталія Володимирівна Круковес. — К.: Істина. – 2000. — Вип. 4: Загальні питання вчинення нотаріальних дій/ Ред. С. Р. Станік. — 2002. — 190 с.

36. Єфіменко Л. Реформа нотаріату — виклики сьогодення //Право України. — 2008. — № 8. — С.110-114

37. Законодавство Греції про нотаріат // Нотаріат для вас. — 2000. — № 2.

38. Законодавство Туреччини про нотаріат та консульську легалізацію офіційних іноземних документів // Нотаріат для вас. — 2000. — № 1.

39. Законодавство України про нотаріат: закони і законодавчі акти/ Упор. М. І. Кондратенко. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 383 с.

40. Йемма А. Нотариат в условиях рыночной экономики // Российская юстиция. — 1992. -№ 17-18.

41. Каймак Ф. Організація нотаріальної системи в Румунії // Нотаріат для вас. — 2000. -№ 9.

42. Карнауук Н. Класифікація державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 3. — C. 40-43.

43. Комаров В. Законодавство про нотаріат: очікувані зміни //Право України. — 2003. — № 11. — С.60-64.

44. Комаров В. Новелізація нотаріального законодавства //Юридичний Вісник України. — 2007. — № 15. — C. 5

45. Комаров В. Перспективи вдосконалення законодавства України про нотаріат //Юридичний Вісник України. — 2008. — № 18-19 (травень). — C. 6-9

46. Комаров В. Нотаріат: перспективи унормування, законодавство, судова практика. — Х. : Право, 2008. — 536c.

47. Комаров В. В., Баранкова В. В., Малюга Л. В., Федорченко Н. В. Нотаріат в Україні: Підручник / В.В. Комаров (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 320с.

48. Корніюк О. Реформування нотаріату: перспективи і наслідки //Бухгалтерія. — 2007. — 26 березня. — C. 101-102

49. Круковес Н. Перспективи розвитку законодавства про нотаріат: погляди не завжди збігаються //Юридичний Вісник України. — 2003. — № 31. — C. 7

50. Медвідь Ф. Нотаріальний процес в Україні: Навчальний посібник/ Федір Медвідь, Володимир Усенко, Ярослав Медвідь,; За ред. Ф. Медвідя,. — К.: Атіка, 2006. — 322 с.

51. Нотариат во Флориде // Всесвітня мережа Інтернет. — http://www.russian-florida.net.

52. Нотаріат в Італії // Нотаріат для вас. -2000. — № 5.

53. Нотаріат в Україні: Нормативна база/ Укл. О. М. Роїна. — 3-те вид., виправ. та доп.. — К.: КНТ, 2006. — 512 с.

54. Організація нотаріату в Польщі // Нотаріат для вас. — 2001. — № 5. — С. 16.

55. Осипчук О. Законодавча база приватної нотаріальної діяльності в Україні //Галицькі контракти. — 2000. — № 36: Дебет-кредит. — C. 22-39

56. Павлик П. М., Кілічава Т. М Нотаріат України: навч. посіб. для дистанц. навч; / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2007. — 201с.

57. Пашковська Т. Нотаріат: перезавантаження //Юридичний Вісник України. — 2008. — № 26. — C. 6

58. Прохор Л. Взаємодія органів нотаріату та органів державної виконавчої служби //Вісник Центру комерційного права. — 2007. — № 25-26. — C. 11-13

59. Радзієвська Л. Нотаріат в Україні: Навч. посіб. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Людмила Костянтинівна Радзієвська (ред.). — 2. вид., стереотип. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 528с.

60. Семаков Г. Нотаріат в Україні: Курс лекцій / Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП). — К. : МАУП, 2001. — 120с.

61. Системи нотаріату в Австрії та Німеччині // Нотаріат для вас. — 2000. — № 6.

62. Сміян Л. С., Нікітін Ю. В., Хоменко П. Г. Нотаріат в Україні: навч. посіб. / Національна академія управління; Академія муніціпального управління. — 2-е вид., стер. — К. : КНТ, 2008. — 680c.

63. Сосименко Ю.П. Коломоєць Т.О. Гулєвська Г.Ю. Яким бути нотаріату України // Влада. Людина. Закон.-2002.- №1.- С.159-161

64. Становлення та розвиток інституту нотаріату в Україні (історико-правовий аспект): Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Л.Е. Ясінська; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. — Л., 2005. — 16 с.

65. Сучасний нотаріат України / В.М. Черниш (ред.кол.)Вадим В. Болгов (авт.-упор.). — К. : Болгов Медіа Центр, 2005. — 512с.

66. Українська нотаріальна палата 10 років //Юридичний Вісник України. — 2003. — № 22. — C. 4

67. Фурса С. Класифікація нотаріальних проваджень //Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 3. — C. 32-34

68. Фурса С. Настільна книга нотаріуса: Сімейні відносини в нотаріальному процесі/ Світлана Фурса, Лариса Драгнєвич, Євген Фурса,; Ред. В. І. Кияшко. — К.: Вид. Дім "Ін Юре", 2003. — 351 с.

69. Фурса С. Нотаріальна процедура та правосвідомость //Право України. — 2001. — № 2. — C. 101-104

70. Фурса С. Нотаріат в Україні. Загальна частина: Навч. посіб.. — К. : Вентурі, 1999. — 207с.

71. Фурса С. Нотаріат в Україні. Особлива частина: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів та факультетів. — К. : Вентурі, 1999. — 288с.

72. Фурса С. Нотаріат в Україні: Теорія і практика: Навч. посібник для студ. вуз./ Світлана Фурса, Євгеній Фурса,. — К.: А.С.К., 2002. — 975 с.

73. Фурса С. Нотаріат і нове земельне законодавство України //Право України. — 2002. — № 12. — С.86-99

74. Фурса С. Нотаріат: шляхи розвитку //Юридичний Вісник України. — 2003. — № 35. — C. 9

75. Фурса С. Нотаріат? Шляхи розвитку //Юридичний Вісник України. — 2003. — № 34. — C. 9

76. Фурса С. Правова концепція нотаріальної діяльності щодо охорони прав громадян //Право України. — 2000. — № 6. — C. 100-104

77. Фурса С. Правові ознаки, властиві законодавству про нотаріат //Право України. — 2000. — № 4 . — C. 94

78. Черниш В. Незалежний нотаріат — необхідна умова становлення громадянського суспільства в Україні //Право України. — 2000. — № 9. — C. 4-8.

79. Черниш В. Нотаріат як проблема юридичної логіки: логіка нотаріату і нотаріальна логіка //Право України. — 2003. — № 5. — С.111-116.

80. Шафаренко Ж. Теоретичні аспекти нотаріального процесу // Право України. — 2004. — № 9. — С.104-106.