Правовий статус державних банків в Україні

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ

1.1. Огляд літератури за темою дисертації

1.2. Фінансово-правові передумови створення та функціонування державних банків у світі та в Україні: історичний та порівняльно-правовий аспекти

1.3. Публічно-правова характеристика статусу державних банків в Україні

1.4. Роль та місце державних банків у фінансовій системі країни

1.5. Правовий статус державних банків в Україні та особливості управління ними

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОЩАДНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

2.1. Історичні та правові аспекти розвитку ощадної справи в Україні. Фінансово-правова політика України в цьому напрямі

2.2. Правовий статус Державного ощадного банку України

2.3. Перспективи розвитку Державного ощадного банку України

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3 ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОГО ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНОГО БАНКУ УКРАЇНИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО РОЗВИТКУ

3.1. Завдання, функції та фінансово-правова компетенція Державного експортно-імпортного банку України

3.2. Перспективи розвитку Державного експортно-імпортного банку України

3.3. Порівняльно-правові аспекти діяльності банків і корпорацій розвитку в інших країнах (приклад Хорватії та Республіки Казахстан)

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В умовах трансформації економічної системи нашої країни, виникнення нових організаційно-правових форм господарської діяльності та різних форм власності, запровадження нових фінансово-кредитних інститутів та механізмів, зростання конкуренції відбувається переосмислення предмету фінансового права, виникає потреба сформувати нові критерії, щоб визначити та розмежувати правовий вплив на ті чи інші відносини. Серед актуальних питань є реалізація статусу державних банків та державних фінансових установ, формулювання спеціальної мети їх діяльності та специфічних завдань і функцій, особливості управління такими установами, а відтак адекватне правове регулювання.

Правове регулювання діяльності державних банків є комплексним. Воно передбачає вплив адміністративного, фінансового, цивільного правового регулювання, а також застосування норм корпоративного права щодо відповідних відносин, які виникають у зв’язку із створенням та реалізацією правового статусу державних банків. Брак досліджень хоча б в одній із цих галузей зумовлює незавершеність і недосконалість правового регулювання. Як наслідок – неефективна діяльність державних банків, а отже втрати для державного бюджету та клієнтів цих банків, проблеми у фінансово-кредитній системі тощо. Або навпаки, через надмірне адміністративне та фінансове регулювання діяльності державних банків може виникнути загроза порушення конкурентного середовища на ринку фінансових послуг, економічна та фінансова неадекватність результатів роботи державного банку, маніпулювання рухом кредитних та інвестиційних коштів з боку державних органів влади та багато іншого. Як правило, статус державних банків розглядають у контексті цивільно-правового регулювання та корпоративного права. Та ця робота вивчає реалізацію публічно-правового статусу державних банків, їх роль у фінансовій системі країни, взаємозв’язки із іншими ланками фінансової системи, а також правовий режим заощаджень, який попри те, що він є невід’ємним складником фінансової системи будь-якої держави, в Україні не досліджували й не виокремлювали юристи-фахівці фінансового права. Фінансове забезпечення діяльності державних банків є одним із видів діяльності держави у сфері фінансів, тож вивчати проблеми формування, збільшення або зменшення статутного капіталу банку; визначати правовий режим майна та ресурсів державних банків; обґрунтовувати винятковість завдань, функцій та напрямів діяльності державних банків потрібно саме з позицій науки фінансового права. Тобто необхідно сформувати науковий та практичний підходи до розв’язання проблем, що виникають у зв’язку з реалізацією правового статусу державного банку, здійснення ним відповідних операцій, реструктуризації або припинення його діяльності, а також підготувати практичні рекомендації щодо розробки спеціального законодавства та його застосування.

Фундаментальною основою досліджень публічно-правового статусу державних банків є роботи юристів – фахівців у галузі фінансового права, зокрема це праці українських професорів Л.К. Воронової, П.С. Пацурківського, М.П. Кучерявенка, Н.Ю. Пришви, Л.А. Савченко, д.ю.н. А.А. Нечай, д.ю.н. І.Б. Заверухи, а також науковців Російської Федерації: професорів Н.І. Хімічевої, О.М. Горбунової, М.Ф. Карасевої, О.Ю. Грачової, Ю.А. Крохіної. Науковий доробок цих авторів містить аналіз фінансових правовідносин; визначає зміст і структуру фінансово-правової норми; предмет фінансового права та його систему, метод правового регулювання фінансових відносин; зміст та структуру фінансової системи держави; загальні та спеціальні положення бюджетного права, та процесу; державного боргу; податкового права; фінансового контролю та ін. це створило достатні наукові передумови для розроблення цієї теми дисертаційного дослідження.

В основі предмету дисертаційного дослідження є банківське право. Серед українських науковців правовий статус банків, правовий режим здійснення окремих банківських операцій та функціонування банківської системи загалом досліджують проф. А.О. Селіванов, проф. О.П. Орлюк, проф. Є.В. Карманов, проф. І.А. Безклубий, к.ю.н. В.Л. Кротюк, к.ю.н. Т.А. Латковська, к.ю.н. Я.О. Берназюк та інші. Вагомими є досягнення російських науковців у царині теорії банківського права, зокрема професорів Г.А. Тосуняна, В.А. Вікуліна, Н.Ю. Єрпильової, О.І. Худякова та ін.

У відповідній частині дослідження було враховано окремі теоретичні напрацювання у сфері корпоративного права. Йдеться про праці професорів та доцентів В.С. Щербини, В.М. Коссака, І. Спасібо-Фатєєвої, В.М. Кравчука, Е.Р. Кибенка, Д.В. Ломакіна, В.К. Мамутова, О.М. Вінник, О.С. Янкової та ін.

Також важливими в роботі стали економічні дослідження, оскільки фінансові правовідносини ґрунтуються власне на економічних відносинах. Діяльність державних банків традиційно розглядали через призму ощадної діяльності, адже історично склалося, що саме ощадна справа була предметом діяльності державних банків. Тож одним із напрямів дисертаційного дослідження стало опрацювання різноманітних наукових та історичних джерел з цієї проблематики, а також щодо банківської діяльності, кредиту тощо. Корисними та цікавими дослідженнями, що сформували певні авторські переконання, стали роботи професорів Т.С. Смовженко, В.І. Міщенко, В.М. Кравець, О.В. Кравець та ін. Автор опирався на вже доведені положення та дефініції таких фахівців (українських та колишнього СРСР) як: Ю.М. Белугін, Е.А. Вознесенський, О.Д. Василик, В.С. Сухарський, О. Кірєєв, Ю. Заруба, А.О. Єпіфанов, І.В.Сало, І.І.Дяконова, Н. Кожель, Л.А. Дробозіна, В.М.Родіонова, А.З. Дадашев та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планам, темами. Дисертація виконана у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної ради України, зокрема програми «Стратегія розвитку законодавства України» (державний реєстраційний № 0103U007975).

Мета і завдання дослідження.Мета дослідження – проаналізувати публічно-правовий статус державних банків, виокремити фінансово-правові відносини, що виникають у процесі створення та функціонування державних банків, а відтак сформулювати теоретичні та практичні висновки, пропозиції з приводу вдосконалення чинного законодавства у цій сфері та оптимізації функціонування державних банків.Щоб досягти цієї мети, потрібно було вирішити такі завдання:

дослідити природу правового впливу на відносини, що виникають у зв’язку зі створенням та функціонуванням державних банків;
обґрунтуватипублічно-правовий статус державного банку та визначити фінансово-правовий вплив на певні відносини, що виникають у зв’язку з його реалізацією;
встановити та довести взаємозв’язок та взаємодію інституту державних банків (державних фінансових установ) з іншими фінансовими та фінансово-правовими інститутами;
визначити роль державних банків та державних фінансових установ у фінансовій системі держави, дослідити взаємозв’язки різних елементів (ланок) фінансової системи через призму публічно-правового статусу державних банків;
дослідити історичні, політичні та правові передумови створення та функціонування державних банків на території України та у зарубіжних країнах;
сформулювати закономірності розвитку ощадної справи в Україні, стан її правового регулювання та виокремити проблеми правового регулювання, що існують сьогодні у цій сфері;
дослідити організаційно-правові та фінансово-правові проблеми функціонування Державного ощадного банку України та сформулювати перспективи його розвитку і напрями вдосконалення чинного законодавства в Україні;
дослідити організаційно-правові та фінансово-правові проблеми функціонування Державного експортно-імпортного банку України та сформулювати перспективи його розвитку і напрями вдосконалення чинного законодавства в Україні;
дослідити організаційно-правові та фінансово-правові моделі функціонування та реалізації правового статусу державних банків у зарубіжних країнах на прикладі Банків розвитку.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації публічно-правового статусу державних банків в Україні.

Предметом дослідженняє правові норми, що регулюють суспільні відносини, які виникають в процесі створення, функціонування та припинення державних банків, здійснення управління державними банками, а також визначають їх завдання та функції; теоретичні проблеми щодо значення та ролі державних банків; тенденції та перспективи розвитку правової регламентації функціонування державних банків в Україні.

Методи дослідження обрано з огляду на предмет дослідження та відповідно до поставлених мети та завдань.

В основу дисертаційного дослідження покладено комплекс загальнонаукових та спеціальних методологічних принципів пізнання соціально-правових явищ. Базовою методологічною основою проведення дисертаційного дослідження є діалектичний метод, який обґрунтовує взаємозв’язок та взаємообумовленість усіх соціальних процесів та суспільних явищ, зокрема тих, що виникають з приводу правового регулювання публічних фінансів. Крім цього, за допомогою спеціально-юридичного методу було досліджено природу правового впливу на відносини, що виникають у сфері банківської діяльності, а також безпосередньо діяльності державних банків; сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання відповідних відносин. Застосування цього методу можна вважати принциповим при аналізі окремих законодавчих положень і норм, що визначають правовий статус державних банків або ж спеціальні сфери реалізації їх правового статусу (підрозділи 1.3., 1.5., 2.2., 2.3., 3.1., 3.2.). Застосування логічного методу дослідження обумовило послідовність висловлених суджень, понять і висновків; дало змогу сформулювати такі базові елементи дослідження як зміст фінансової системи; елементи фінансової системи та їх взаємозв’язок; обґрунтувати виокремлення у фінансовій системі держави інституту заощаджень; обґрунтувати тезу про приналежність фондів коштів державних банків до системи публічних фінансів; вибрати оптимальну модель функціонування державних банків в Україні та ін. Поєднання логічного та історико-правового методів дало змогу сформулювати історичні закономірності становлення та розвитку інституту державних банків, їх ролі в житті держави та її економічної і фінансової систем; проаналізувати чинну ситуацію у сфері ощадної діяльності, з огляду на функціонування системи ощадних кас на території колишнього СРСР; дослідити процес, а також стан та перспективи відшкодування заощаджень населення України, здійснених в Ощадному банку УРСР згідно з чинним законодавством. Зокрема, цей метод автор застосовував у п.п. 1.2., 2.1., 3.1.

Використання системно-структурного методу дало змогу авторові проаналізувати особливості правового статусу державних банків порівняно до інших банків в Україні; взаємозв’язки у системі управління державними банками, а також між фондами коштів державних банків та централізованим фондом грошових коштів держави – державним бюджетом; зосередитися на перспективних формах організації управління державними банками в майбутньому та ін. (підрозділи 1.3., 1.4., 1.5., 2.3., 3.2.).

Порівняльно-правовий метод було застосовано при дослідженні фінансово-правових передумов створення та функціонування державних банків, зокрема при історичному дослідженні цього інституту в різні періоди часу та в різних країнах, а отже й при формулюванні висновків про доцільність запозичення окремих аспектів у національну практику правового регулювання (підрозділи 1.2., 2.1., 3.3.).

Наукова новизна одержаних результатівполягає в тому, що дисертація стала першим в українській фінансово-правовій науці комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем реалізації публічно-правового статусу державних банків. У дисертації обґрунтовано низку нових з погляду теорії та важливих для практики понять і положень, які винесено на захист.

Вперше в сучасній фінансово-правовій науці:

досліджено вплив фінансово-правового регулювання на відносини, що виникають у процесі створення та функціонування державних банків;
доведено, що фактична реалізація державним банком своїх функцій, виконання певних програм тощо є відповідною частиною змісту фінансової діяльності держави щодо розподілу та використання публічних фондів коштів держави. На межі із соціальним, економічним, інвестиційним регулюванням реалізується метод фінансової діяльності держави, що полягає у фінансуванні, а також створенні умов для подальшої мобілізації фінансових ресурсів юридичними особами публічного права задля виконання завдань і функцій держави, зокрема всіх передбачених у середньостроковій та довгостроковій перспективах державних витрат. Наприклад: житлові програми, проекти з енергозбереження; кредитування органів місцевого самоврядування та ін.;
сформульовано основні закономірності у створенні та функціонуванні державних банків, що дало змогу окреслити особливості правового статусу державних банків не лише в історичному аспекті, але й у сьогоденні;
запропоновано нове бачення змісту та структури фінансової системи держави та визначено місце в ній державних банків;
обґрунтовано доцільність залучити до інститутів фінансової системи держави інститут заощаджень. Інститут заощаджень визначено як групу однорідних суспільних відносин з приводу розміщення частинидоходу населення, яку не використовують на поточне споживання, а накопичують у відповідних, передбачених нормативно-правовими актами формах: депозитні рахунки, цінні папери тощо, щоб використати їх у майбутньому;
охарактеризовано правовий статус банків розвитку, проведено їх класифікацію та визначено відповідні особливості; у порівняльно-правовому аспекті проаналізовано правове регулювання Банків розвитку у Хорватії та в Республіці Казахстан, досвід яких, у відповідних частинах, може бути прийнятним для України у процесі формування правової бази для державних банків у близькому майбутньому.

Дістали подальшого розвитку теоретичні положення щодо:

приналежності фінансових ресурсів державних банків до публічних фінансів, зокрема їх відповідності визначеним в українській фінансово-правовій науці ознакам «публічності», а саме: формі власностіна матеріальний носій (об’єкт) правовідносин; характеру інтересу; меті виникнення відповідних суспільних відносин; методу правового регулювання відповідних суспільних відносин; формі розподілу та пристосування матеріального носія (об’єкта) відповідних суспільних відносин до використання. (див. с. 9; п. 2 висновки);
змісту принципу доступу населення до фінансів та участі населення у фінансовій системі країниу формі збереження, заощадження та примноження (інвестування) власних коштів;
становлення і розвитку ощадної справи на території Українських земель з кінця ХVIII ст.; проаналізовано радянський період, а також сучасний стан ощадної справи і стан погашення гарантованих державою зобов’язань перед вкладниками Ощадного банку УРСР у відповідні періоди;
проблем реалізації правового статусу державних банків та запропоновано шляхи і перспективи їх подальшого вирішення.

Удосконалено:

визначення фінансової системи держави та її елементів;
механізм правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку із формуванням статутного фонду державних банків, а також зі збільшенням чи зменшенням його розміру;
визначення системи організації зв’язків між органами управління державним банком з одного боку та державою – як акціонером та регулятором найважливіших суспільних відносин – з іншого, через призму фінансово-правового регулювання та впливу фінансово-правових норм.

Практичне та теоретичне значення одержаних результатівдослідження полягає в тому, що їх може бути використано:

для подальшої розробки наукових досліджень у сфері публічних фінансів, заощаджень та кредиту;
при формуванні концепції організаційно-правової форми державного банку в майбутньому, а також при визначенні цілей, завдань державних банків, специфічних функцій, що можуть реалізовуватися винятково за посередництвом державних банків;
у сфері правотворчості – при формуванні нормативно-правової бази, що врегульовувала б відносини, які виникають у зв’язку із діяльністю державних банків, та визначала б сферу їх компетенції;
у процесі правозастосування – при прийнятті рішень щодо збільшення (зменшення) статутного капіталу державних банків; при здійсненні регуляторної та наглядової політики щодо державних банків; у процесі управління державним банком тощо;
у навчальному процесі – при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників з дисциплін «Фінансове право», «Банківське право» та ін., та при викладанні цих дисциплін для юридичних та економічних спеціальностей у навчальних закладах України ІІІ та ІV рівнів акредитації.

Положення дисертації можуть бути підґрунтям для подальших наукових досліджень фінансових, адміністративних, цивільних, господарських правовідносин, правового статусу учасників ринку фінансових послуг тощо.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає також у тому, що теоретичні положення та висновки, які становлять наукову новизну роботи, представлені автором у конкретних рекомендаціях і пропозиціях щодо вдосконалення чинного законодавства, зокрема йдеться про Закон України «Про банки і банківську діяльність», участь у розробці Статуту Державного ощадного банку України та Статуту Державного експортно-імпортного банку України; участь у формуванні Програми розвитку на 2006 – 2010 роки ВАТ «Державний Ощадний банк України» (2006 рік); участь у формуванні Стратегії розвитку Державного експортно-імпортного банку України та ін.Здійснення попередніх експертиз проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, наприклад «Про акціонерні товариства в Україні», «Про банки та банківську діяльність», Державної програми приватизації та Концепції забезпечення реалізації національних інтересів в сфері приватизації, рішення Ради національної безпеки та оборони та ін. Ряд висновків і узагальнень були реалізовані дисертантом на практиці під час роботи на посадах першого заступника голови правління Державного ощадного банку України та першого заступника голови правління Державного експортно-імпортного банку України, члена Наглядових рад державних банків; під час виконання посадових обов’язків на посаді заступника Секретаря РНБОУ у сфері економічної, соціальної та гуманітарної безпеки; тимчасово виконуючого обов’язки Секретаря РНБОУ; а також на посаді голови Міжвідомчої комісії з питань фінансової безпеки при Раді національної безпеки та оборони України.

Апробація результатів дисертації. Результати проведеного дослідження обговорювали на: Міжнародній науковій конференції «Проблеми фінансового права» (Чернівці, 1996 р.); Дев’ятому засіданні робочої групи «Банки» Німецько-Української Групи (Франкфурт-на-Майні, червень, 2003 р.); Банківському семінарі «Системи банківського самообслуговування» (Единбург, Шотландія, липень 2004 р.); Російському банківському форумі «Огляд розвитку банківського сектора в Україні та Казахстані» (Москва, липень, 2006 р.); Міжнародній конференції «Бум кредитування: як обійти ризики?» (Прага, грудень 2006 р.); Другій Всеукраїнській конференції ВАТ «Ощадбанк» (Київ, 2006 р.); та ін.

Публікації. Основні положення дисертації автор виклав у вісьмох публікаціях, чотири з яких надруковані у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структуру дисертаціїобумовлено логікою, метою і предметом дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, які структурно складають 11 підрозділів; висновків; списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає – 247сторінок, основний текст — 213сторінок, список використаних джерел – 349найменувань.

РОЗДІЛ 1. ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ

Огляд літератури за темою дисертації

Спеціальних досліджень правового статусу державних банків, а також правового режиму фондів коштів банків, зокрема державних банків – в Україні не здійснювалося. Немає також в Україні жодних наукових досліджень щодо формування оптимальної моделі функціонування державних банків. Однак багатолітнє функціонування державних банків на теренах України, в різні історичні періоди, безумовно ґрунтується не лише на досвіді і практиці банківської діяльності, але й на наукових дослідженнях економістів, фінансистів, фахівців банківської справи, а також юристів – фахівців у галузі фінансового, цивільного, зокрема господарського та корпоративного права. Перш ніж окреслити доробок правників, зауважимо, що важливим аспектом дослідження стали також економічні дослідження, адже в основі фінансових правовідносин є власне економічні відносини.

Як правило, діяльність державних банків, традиційно розглядалась через призму ощадної діяльності, адже історично саме ощадна справа була предметом діяльності державних банків. Відповідно одним із напрямів дисертаційного дослідження стало опрацювання різноманітних наукових та історичних джерел, що присвячувались цій проблематиці. Це дозволило виокремити особливості державних банків, їх специфічні функції, механізм та специфіку управління цих банків, їх підзвітність тощо. Відтак, дуже корисними, цікавими та такими, що сформували певні авторські переконання, стали праці проф. Т.С. Смовженко, проф. В.І. Міщенко, В.М. Кравець, О.В. Кравець та ін. Так надзвичайно цінними знаходимо дослідження Віктора Михайловича та Олександра Вікторовича Кравець [134][1]. Учені дослідили та проаналізували еволюцію банківської справи від класичного періоду аж до наших днів і серед досліджуваних проблем окремо виділяли етапи становлення державних та муніципальних банків. Власне ця праця значною мірою стала джерелом до висновків щодо фінансових, економічних та правових передумов створення та функціонування державних банків загалом та в Україні зокрема.

Період новітньої історії України, що супроводжувався складними політичними та економічними обставинами, пов’язаними із чисельними перерозподілами території України, зміною влади, двома світовими війнами тощо, відображений в історичних джерелах, та особливу цінність для дослідження правового статусу державних банків склала колективна праця (монографія) за ред. д-ра економічних наук Т.С. Смовженко «Становлення і розвиток ощадної справи в Україні (друга половина XVIII – початок ХХІ ст.)». [263][2]

Адекватне розуміння низки категорій потребувало спеціальних знань банківської діяльності загалом та зокрема специфіки ощадної справи, її особливостей, завдань та функцій у фінансовій системі країни. Так автор опирався на вже доведені положення та визначені дефініції таких фахівців (українських та колишнього СРСР) як Ю.М. Белугін, Е.А. Вознесенський, О.Д. Василик, В.С. Сухарський, О. Кірєєв, Ю. Заруба, А.О. Єпіфанов, І.В.Сало, І.І.Дяконова, Н. Кожель, Л.А. Дробозіна, В.М.Родіонова, А.З. Дадашев та ін. [19, 21, 27, 28, 266, 70, 124][3]

Фундаментальну ж основу досліджень публічно-правового статусу державних банків, що власне і дозволило побудувати логіку викладу матеріалу, зробити наголос на правових аспектах проблем та запропонувати розв’язок деяких з них, дозволили праці юристів – фахівців у галузі фінансового права. Йдеться про наукові висновки щодо визначення предмету фінансового права, змісту категорії „публічність” у фінансових відносинах; змісту та структури фінансової системи держави; змісту публічних фінансів, особливостей формування, розподілу та використання публічних фондів коштів тощо. Зокрема це праці професора Л.К. Воронової щодо предмету фінансового права та особливостей методу правового регулювання фінансових відносин, бюджетного права та процесу [39, 41, 40][4]; праці д.ю.н. А.А. Нечай, котра у своїх монографіях сформулювала і довела доцільність використовувати п’ять ознак „публічності”, що є своєрідними критеріями розмежування приватного від публічного у фінансових відносинах, а також дозволило окреслити поняття „публічні фінанси”. Власне доведені А.А. Нечай положення лягли в основу формулювання окремих висновків даного дисертаційного дослідження в частині визначення фінансово-правового регулювання державних банків [165, 168][5].

Підґрунтям окремих висновків дисертаційного дослідження стали праці професорів П.С. Пацурківського, Ю.А. Крохіної, О.М. Горбунової, Н.І. Хімічевої, М.Ф. Карасевої, котрі у своїх працях велику увагу присвятили питанням доктрини фінансового права, аналізу фінансових правовідносин та змісту і структури фінансово-правової норми. [183-186, 187, 140, 50, 119][6]

В основі предмету дисертаційного дослідження є банківське право. Серед українських вчених дослідженням проблем правового статусу банків, правового режиму здійснення окремих банківських операцій, функціонування банківської системи в цілому, займаються проф. А.О., Селіванов, проф. О.П. Орлюк, проф. Є.В. Карманов, проф. І.А. Безклубий, к.ю.н. В.Л. Кротюк, к.ю.н. Латковська Т.А. та інші. [14, 174, 175, 16, 139][7] Значними є досягнення російських учених в царині теорії банківського права, зокрема професорів Г.А. Тосуняна, В.А. Вікуліна, Н.Ю. Єрпильової, О.І. Худякова та ін. [273, 275, 274, 318, 317][8]

Підтверджуючи факт відсутності досліджень особливостей правового статусу державних банків в царині фінансового права, беззаперечним є факт наявності окремих теоретичних напрацювань у сфері корпоративного права. Окремі з них, у відповідній частині теж стали основою цього дослідження. Йдеться про праці В.С. Щербини, В.М. Коссака, І. Спасібо-Фатєєвої, .В.М. Кравчука, Е.Р. Кибенка, Д.В. Ломакіна, В.К. Мамутова, у яких автори розкривють зміст акціонерного права, аналізують способи захисту прав акціонерів, досліджують організаційно-правові форми господарських товариств, способи управління ними тощо. [261,33,135-137,142,158][9] Вагомими є дослідження О.М. Вінник, котра серед іншого досліджувала також зміст приватних та публічних інтересів та відображення їх в господарському праві. [35][10] Цікавими були також дослідження О.С. Янкової, зокрема в частині питання правового регулювання статутного фонду комерційних організацій. [329][11]

Вагомим джерелом інформації для здійснення дослідження стали праці науковців та практиків, що публікуються в періодичних виданнях та Інтернет-виданнях. Здебільшого йдеться про постановку таких питань як доцільність існування державних банків, умови їх ефективного функціонування, перспективи приватизації, моделі державних банків у зарубіжних країнах; проблеми гарантування вкладів у банківських установах; проблеми відновлення заощаджень тощо. Серед авторів, котрі робили спроби постановки та розв’язання таких питань є зокрема: О. Бакун, А. Дмитренко, Ю. Іваненко, Н. Кожель, М. Савлук, Н. Дорофієва, В. Шпачук, О. Жолудь, М. Кухар, І. Розинський, С. Уманський та ін. [12, 13, 65, 112, 127, 249, 71, 148, 238, 285][12]

З метою достовірності інформації щодо функціонування банків розвитку, функціонування державних банків та їх приватизації у зарубіжних країнах (країнах Східної Європи) вважалось доцільним, крім літературних джерел користуватись Інтернет-сторінками конкретних банків, або сайтів центральних банків окремих країн, а також використовувати матеріали практики Державного Ощадного банку України та Державного експортно-імпортного банку України. [334-343]

1.2. Фінансово-правові передумови створення та функціонування державних банків у світі та в Україні: історичний та порівняльно-правовий аспекти

Історичний та правовий досвід засвідчують тривале існування специфічного інституту та суб’єкта у банківському праві – державних та муніципальних банків. Від початку функціонування таких банків, їх статус визначався як публічний, оскільки ці фінансові установи створювалися за рахунок публічних фондів коштів, а також здійснювали специфічні завдання, визначені державою (муніципалітетом), мали спеціальну мету, відповідні функції, а відтак спеціальне правове регулювання.

Історія виникнення та функціонування державних банків сягає другої половини ІV сторіччя до н.е. Історичні дослідження доводять, що саме в цей період в Афінах, за інінціативою полісів, державною владою почали створюватись так звані демоські трапези (demosiai trapezai, від demos – народ), що діяли на зразок приватних банків проте під повним контролем держави. Управління такими банківськими установами здійснювалось магістратами. В еллінську епоху ці установи діяли на острові Делос, у Теносі, Косі, Іліоні, Мілеті, пізніше – в Птолемейському та Римському Єгипті, Палестині. [134][13] Як відомо, в той час публічні фонди коштів (фінансові ресурси) зберігались у храмах та державній скарбниці і їх обіг був складним та витратним. Держава була зацікавлена у створенні розрахунково-кредитної установи, яка б покращувала механізм здійснення розрахунків, підтримувала фінансове управління установ державної власності, а також контролювала потоки грошових коштів держави або міста. Крім цього, функціонування банку приносило державі нове джерело доходу.

У Птолемейську еру ці банки існували під назвою базиликських трапез (bssilikai trapezai), що означало царські банки. У сукупності вони утворювали ієрархічну систему. Основним завданням цих банків була інкасація коштів царю із податкових платежів, патентів, надходжень від релігійних установ, надходжень від оренди, гарантій, штрафів тощо. Одночасно банки здійснювали розрахунки від імені царя: перерахування та здійснення виплат із заробітної плати; фінансування витрат на утримання царських володінь, суспільні роботи тощо. Крім цього, державні банки активно здійснювали комерційну діяльність, залучаючи депозити від приватних осіб, а також при здійсненні розрахункових та кредитних операцій. Рахунки царських банків контролювались економами, які уповноважувались на це службовцем, відповідальним за фінанси царства – діекет (dioiketes).

Фіскальна функція відстежується у діяльності державних банків в Греко-Римському Єгипті. Згідно історичних знахідок та досліджень, загалом жителі міста Фіви сплачували не менше як 68 різноманітних податків через посередництво банку. Платники податків могли особисто сплачувати податки до банку. Цікаво, що система була прийнятною і для платників податків і для фіскальних органів. Так платники податків могли сплачувати податки у найбільш сприятливий для них термін або ж подрібнювати платіж на кілька частин, тоді як податківці вже не працювали безпосередньо з цими платниками податків. Митні органи також переказували відповідні суми податків на рахунок держаному банку Відомо, що з 67 по 83 роки банки були особливо активні у фіскальній сфері. Єгипетські банки припинили фіскальну діяльність у 107 р.н.е., коли було створено новий інститут податкової служби – практори аргирікон (praktores argyrikon – одержувачі доходів срібними грошима). Державна форма власності банку обумовлювала відповідний механізм здійснення управління банком. Наприклад у Єгипті до 113 р. н.е. магістрат не керував банками. Ця функція покладалась на службовців, які в ієрархії державних посад посідали восьмий ступінь після трьох начальників поліції, секретарів адміністративних одиниць, топархій чи сіл, та начальника сховища зернових. У ІІ ст.н.е. керівництво демонських трапез здійснювалося колегією з трьох магістратів що призначалися на трирічний термін. Вони вважалися метрополітанською знаттю і серед них були архієпископи, колишні сенатори та інші поважні особи. [134, с.55][14]

Вивчення та узагальнення історичних досліджень щодо зародження та функціонування державних банків, починаючи з другої половини ІV сторіччя до н.е., дозволяє зробити висновок про те, що первинно завдання та функції державного банку формувались на межі банківської діяльності та фіскальної діяльності, тобто банківської установи та державного казначейства. Діяльність державних банків в той час скеровувалась на виконання делегованих державою повноважень у сфері здійснення розрахунків, стягнення податків, здійснення публічних видатків, кредитування, а подекуди, здійснення управління державним майном (активами). Таким чином, мета діяльності державного банку первинно мала публічно-правову природу.

Еволюція держави та суспільства висувала нові вимоги щодо розвитку економічних, господарських, фінансових та правових відносин. У IV – VI ст. спостерігались такі явища як падіння цін і підвищення реальної вартості праці у всій Європі, підвищення освітнього рівня населення, розвиток урбаністичної культури, що обумовило появу нових форм споживчого кредиту та гарантування різноманітних платежів в обмін на визнання боргу. У певний момент послуги банкірів-ломбардів стали не зовсім привабливими для населення, оскільки вважалось, що тільки найбідніші жителі міста вдавались до позик під заставу. Розпочався процес, завданням якого було знайти способи залучення коштів населення до ринку банківських послуг, а також поширення кредитної діяльності, зокрема під заставу. Цей процес передбачав роботу з населенням середнього та низького рівня достатку, навіть бідних. Церковна влада ініціювала створення специфічних банківських установ „монті ді п’єта”, які були водночас комерційними і благодійними установами. Існувало обмеження на розмір відсоткової ставки за кредити, а саме – від 6 до 12 відсотків річних. Наприкінці ХV ст. в Італії існувало більше як 80 монті такого типу.

У XVI – XVII ст. банки, що надавали позики під заставу, поширились на весь Середземноморський регіон. Разом з тим почали з’являтись публічні банкіські установи із чітко визначеними соціальними цілями – Ліїнберза. У 1555 році італієць Бартоломео Річельмо запропонував магістратам Антверпена створити у місті монті ді п’єта під назвою „Банко де Рефуджіо”. Цей інститут являв собою муніципального лихваря і мав надавати позики під розумні відсотки. Лотерея, організована у великих обсягах, давала змогу залучати необхідний капітал. Ті, хто вигравав, отримували певну кількість акцій (інша утримувалася містом) та правом на частину прибутків закладу. Проект Річельмо мав комерційну природу, але розмір відсотків мав бути значно нижчим, ніж у приватних лихварів. Проте цей проект не був реалізований. Пересторогою стали побоювання, що муніципалітети можуть не втриматися від спокуси брати позики у таких банках, що поставить під сумнів платоспроможність останніх. Проект не був втілений на практиці, проте багато його принципів знайшли застосування в публічних лихварських закладах, які з’явилися пізніше. [134, с. 124-125][15]

За часів Реформації публічна думка стала більш чутливою до проблеми бідності та відповідальності суспільства. Центральна і муніципальна влада стала більш схильною до надання позик під заставу за меншими відсотками. Фактично Маргарита Пермська – намісниця Нідерландів здійснила перші кроки щодо створення муніципального монті ді п’єта. З 1565 року кожна ліцензія, яка дозволяла приватному лихварю чи ломбарду займатися банківською діяльністю, містила положення про те, що вона одразу анулюється при появі в регіоні державного лихварського закладу. [134][16]

У 1590 році в Аугсбурзі зявилася Перша державна лихварська установа, відома як Ляйхауз. Це стало прикладом і для інших міст Німеччини: у 1598 р. – Ганновер, 1618 р. – Нюрнберг, 1619 р. – Гамбург, 1650 р. – Ульм, 1739 р. – Франкфурт-на-Майні, 1754 р. – Мюнхен, 1769 р. – Дрезден та у 1781 р. – Берлін. У 1585 році в Кракові було створено перший муніципальний кредитний банк Польщі. Такий заклад Ланебанк було відкрито і у Швеції, Стокгольмі, у 1668 р. На початку XVIII ст. державні кредитні банки з’являються в Росії – Москві та Санкт-Петербурзі. [134, с. 125]

Стислий історичний екскурс дозволив сформулювати певні закономірності у створенні та функціонуванні державних банків. А саме:

виключно державна політика (або політика правлячої верхівки) формує та визначає розвиток і діяльність державних банків;
управління державними банками здійснюється службовцями, обрання на посаду яких обумовлюється їх відповідністю до певних соціальних та професійних вимог;
очевидними є привілеї державного банку в порівнянні із приватним (звільнення від оподаткування, або податкові пільги; обов’язок здійснювати певні види операцій саме за допомогою державних банків);
вплив на формування цін на фінансовому ринку в цілому, а також формування певного стандарту якості тих чи інших послуг, їх видів, тощо;
за посередництвом державних банків виразнішою стає соціальна функція банківської діяльності, зокрема доступність банківських послуг для різних соціальних груп населення;
державні банки здійснювали функції державного кредиту, і саме цей фактор міг бути визначальним для держави – на користь державних банків.

Загалом це свідчить про незмінність завдань та функцій державних чи муніципальних банків протягом багатьох століть. Звичайно, розвиток банківської справи та банківських технологій, розвиток фінансових ринків та різноманітність фінансових операцій обумовлюють розвиток державних банків, розширення спектру здійснюваних ними банківських операцій. З іншого боку, розвиток демократії, розвиток економічних відносин, глобалізація економіки, міжнародна кооперація у сфері фінансів обумовлюють створення нових умов функціонування державних банків, а подекуди ставлять під сумнів доцільність їх функціонування на фінансовому ринку з огляду забезпечення конкуренції, ринкових механізмів визначення вартості послуг та ін.

Для того щоб бути об’єктивним, необхідно критично проаналізувати роль державних банків у тих країнах, де вони функціонують чи функціонували, із тим, щоб сформулювати власну позицію щодо діяльності державних банків в Україні. Історичний досвід свідчить також про те, що діяльність державних банків зосереджувалась не лише на соціальному завданні доступності банківських послуг, але і фінансовому обслуговуванні держави; одержанні доходу до державної скарбниці; можливості користування фондами коштів державних банків, а також домінування власне держави на фінансовому ринку: реалізація державної політики щодо цін на фінансовому ринку, вплив на розвиток певних галузей народного господарства, підтримка фінансових інтересів певних соціальних груп тощо.

У період новітньої історії, ідея розбудови системи державних банків була принциповою для Радянського Союзу, Китайської народної республіки, в 1960-х роках відбулася хвиля націоналізації банків в Азії, Латинській Америці, Африці. Проте вже в кінці 1970-х років стало зрозуміло, що державна власність у системі фінансового розподілу політизує банки під час проведення виборів до вищих органів державної влади, знижує економічну ефективність розподілу, негативно впливає на механізми бюджетного регулювання. Наслідками фінансового державного розподілу стають бюрократія, некомпетентність, корупція. Криза державних банків стала відчутною на початку 90-х років у всіх частинах світу. Із розпадом СРСР, розподілом активів і пасивів між усіма радянськими республіками однією із найбільш актуальних проблем стали проблеми створення власної банківської системи та приватизація державних банків. Це питання розглядатиметься більш докладно в процесі дослідження. Та в контексті порівняльно-правового аналізу вкажемо на наступні факти, оскільки в переважній більшості вони носять загальний характер. Для прикладу, в Бразилії, на початку 90-х років, банківський сектор в основному був представлений державними банками із значними фінансовими труднощами. Причиною цих проблем було їх підпорядкування губернаторам штатів та згубна кредитна політика. У Венесуелі банківська криза 1994-1995 років була спричинена бюджетними позиками, що надавались дочірнім підприємствам, які належали правлячій верхівці країни. В Нігерії державні банки і досі обслуговують політиків та високопосадовців. [276][17] У країнах з командно-адміністративними методами управління діяльність державних банків є непрозорою, передбачає монопольне становище державних банків на ринку банківських послуг і гальмує ринкові відносини.

З іншого боку, є вагомі аргументи на користь державних банків. За певних обставин, приватні банки та банківська система в цілому, не маючи відповідного рівня свого розвитку, не можуть сприяти економічному зростанню країни. Невизначена система спеціалізації, економічна непривабливість певних галузей народного господарства, рівень матеріального забезпечення населення країни та рівень готовності користуватись банківськими послугами потребують деякого регулювання з боку держави. Межі такого регулювання та впливу у фінансових відносинах повинні мати чітке правове регулювання та економічні розрахунки, зокрема, щодо сумарних активів та пасивів державних банків у співвідношенні із приватними банками, визначення специфічних завдань та функцій, які можуть виконувати виключно державні банки; закріплення гарантій конкуренції на ринку банківських послуг; об’єктивного банківського нагляду; порядок зміни форми власності та критерії її доцільності і ефективності тощо. При цьому принциповим є питання вибору моделі державного банку, його організаційно-функціональних характеристик; цілей його діяльності, завдань та функцій; розмежування повноважень органів держави та органів управління банком у відповідності до сучасних принципів корпоративного управління. Сьогодні своєрідним викликом для української держави та суспільства є організація державного банку нового типу. Про це йтиметься у підрозділах, присвячених перспективам розвитку національних державних банків. У цьому ж підрозділі звертаємо увагу на європейський досвід функціонування банків, зокрема державних, у пострадянський період та їх приватизацію.

Перш за все зауважимо, що для багатьох країн центральної та східної Європи, особливо тих, які стали членами Європейського Союзу, трансформація банківських ринків майже завершилась. Так, серед найбільш розвинутих ринків є банківський ринок Чеської Республіки, Республіки Польща, Угорщини, а також країн Балтії. Відразу зауважимо специфіку досвіду та практики Російської Федерації, що обумовлена комплексом економічних, політичних та, власне, фінансових факторів.

Естонія.За останні десять років Естонія здійснила успішну трансформацію до ринкової економіки і стала членом ЄС у травні 2004 року. Реформи банківського сектора Естонії розпочались у 1988 році. В листопаді 1999 року радянським законодавством було визнано принцип фінансової незалежності країн Балтії і в грудні того ж року Верховна Рада ЕСРСР прийняла резолюцію про відновлення Банку Естонії (Eesti Pank). Цей банк взяв на себе контроль над реформою банківського сектора, ліквідуючи філіали Соціального банку і сільськогосподарського Банку СРСР (1990), а також взяв на себе баланс відділення „Внешэкономбанка СССР” (1991) і „Госбанка СССР” (1992). У 1992 році відбулася реорганізація естонського відділення Ощадного банку СРСР в державний акціонерний банк Eesti Hoipank, чим було остаточно і успішно припинено всесоюзну банківську діяльність на території країни. Швидка приватизація державних банків не стояла як першочергове завдання реформ. У 1993 році, в період стабілізації внутрішньої банківської системи, в Естонії функціонували один банк з переважаючим іноземним капіталом, три державні банки і 17 приватних банків. Загалом – 21 банк в країні з 1,5 млн. населення. Під час хвилі злиття і поглинань, в наступні кілька років, держава повністю залишила банківський сектор економіки і він був цілком приватизований. Одночасно банківський сектор Естонії став привабливим і для іноземних інвесторів. [336][18]

Латвія.До 1988 року сучасної банківської системи, в сьогоднішньому розумінні цього слова, в Латвії не було. Усі Латвійські банківські інститути перебували під контролем Державного банку СРСР. Проте із здобуттям незалежності, у 1991 році, було запроваджено дворівневу банківську систему. Попри створені комерційні банки, Латвійський уряд був єдиним засновником чотирьох банків (1993 рік): 1). Латвійський інвестиційний банк, основним завданням якого було залучення іноземного капіталу; 2). Латвійський іпотечний та земельний банк (LHZB); 3). Латвійський ощадний банк, створений для залучення і здійснення опрацій з приватними депозитами; 4). Латвійський універсальний банк (Latvijas Unibanka), створений внаслідок злиття колишніх неприватизованих відділень центрального банку.

Ліберальна ліцензійна політика призвела до зростання кількості банків і в 1993 році у Латвії функціонував 61 кредитний інститут (при чисельності населення 2,3 млн.) Перша банківська криза у Латвії 1995 року спричинила зникнення третини всіх банків. Це стало сигналом до зміцнення системи банківського нагляду та регулювання банківської діяльності. Зміцнення банківського сектора відбувалось завдяки злиттю, об’єднанню банків, підвищенню вимог до капіталізації банків, законодавчої реформи – прийняття Закону «Про кредитні установи». [75][19]

Приватизація латвійських банків розпочалась у 1996 році. Однією із найбільш успішних вважають приватизацію Latvijas Unibanka. Вона розпочалась в 1996 році, коли її акції стали предметом торгівлі на Рижській фондовій біржі. Поступово, з 1998 до 2000 року акції придбавались Скандинавською банківською групою, засновником якої є Швеція. Латвійський інвестиційний банк теж був приватизований протягом 1997 – 2000 років. Приватизація Латвійського ощадного банку тривала довше – з 1996 до 20003 року. Сьогодні більше як 99% акцій цього банку належить приватним інвесторам і працівникам банку, з незначним залученням іноземного стратегічного інвестора.

Латвія продовжує утримувати контроль над іпотечним банком (LHZB) і фактично є єдиною Балтійською країною, де банківський сектор повністю не приватизовано.Державне акціонерне товариство Latvijas Hipotēku un zemes banka було створено 19 березня 1993 року Рішенням Кабінету Міністрів ЛР №140. [337][20] Сьогодні Hipotēku banka – єдиний комерційний банк, що повністю належить державі. З моменту створення банку, в ньому відбулися значні структурні перетворення. У 1996 році банк придбав мережу відділень Sakaru banka и став банком із 26 відділеннями у всіх районнних центрах Латвії, що забезпечило широкий доступ населення до послуг банку. [337][21] На початку 1997 року до банку приєдналось державне акціонерне товариство Latvijas lauksaimniecības finanšu sabiedrība,що сприяло швидкому зростанню обсягів кредитування, зокрема за підтримки Світового Банку. В 1999 році Кабінет Міністрів затвердив Концепцію розвитку Hipotēku banka на шість років, якою було окреслено основні напрями діяльності банку: кредитування малих та средніх підприємств, іпотечне кредитування і випуск іпотечних облігацій. Сьогодні Hipotēku banka, у відповідності до Концепції розвитку банку, переструктуровує свою діяльність у відповідності до функцій Банку Розвитку. Hipotēku banka продовжує реалізацію низки порграм розвитку, в рамках яких, за дорученням уряду, надає підтримку певним групам підприємств та населення – Програма кредитування малих і середніх підприємців, Програма кредитування розвитку житла, програми розвитку села. Весною 2002 року розпочалась реалізація Програми довгострокових сільськогосподарських інвестиційних кредитів, в січні 2003 року – Програма кредитування розвитку несільськогосподарської підприємницької діяльності, що була затверджена Урядом. У лютому 2004 року Hipotēku banka, спільно із акціонерним товариством Hansabankaпідписав кредитний договір з Інвестиційним банком Північних країн (Nordic Investment Bank) і Банком розвитку Європейського Союзу (Council of Europe Development Bank) про надання кредитної лінії в розмірі 2 млн. євро. У червні 2005 року банк вперше в своїй історії підписав договір про одержання синдикованого кредиту від 15 банків країн ЄС. Особливого значення банк приділяє видачі мікрокредитів (до 25 000 EUR) і розвитку співробітництва з кооперативними спілками ощадних кредитів [337][22]

Литва. Перші комерційні банки в Литві були створені у 1989 році внаслідок послаблення радянської влади та здобуття незалежності у 1991 році. Центральний банк Литви взяв на себе функції керівництва більшістю спеціалізованих банків, тимчасово ставши комерційним банківським інститутом. Згодом Центральний банк відмовився від здійснення комерційних банківських операцій і в 1992 році комерційні відділення були перетворені у Державний Комерційний Банк Литви. Можна вважати, що саме з цього моменту банківська система Литви стала дворівневою, хоч держава відігравала суттєву роль на банківському ринку, володіючи групою державних банків: 1). Державний Комерційний Банк Литви. Основним видом його діяльності було кредитування великих державних підприємств, які були недостатньо прибутковими, що в свою чергу дуже негативно впливало на якість кредитного портфелю банку; 2) Аграрний банк (Lietuvos Zemes Ukio Bankas, LZUB) – що надавав субсидовані кредити фермерським господарствам; 3) Ощадний банк (Lietuvos Taupomasis Bankas, LTВ).

Перша банківська криза 1995 року виявила прогалини правового забезпечення, недосконалість банківського регулювання та нагляду, довела незрілість діючих комерційних банків. На кінець 1996 року загальна кількість банків, що функціонували в Литві, скоротилась із 28 до 12 банків. У серпні 1996 року держава прийняла рішення про поступову рекапіталізацію трьох великих державних банків – LTВ, LZUB і Державний Комерційний Банк. На підставі відповідного закону, прийнятого парламентом Литви, було створено Банк Власності – Property Bank (Turto Bankas). [82][23] Саме на цей банк переводились безнадійні кредити з державних банків, а також проблемних банків. [335] [24]

У цілому приватизаційні процеси в Литві супроводжувались значними труднощами і завершились у 2002 році. При цьому ще в кінці 1999 року держава все ще контролювала три великі банки: LTВ, LZUB, а також Литовський Банк Розвитку (Lietovos Vystymo Bank, LVB), який було створено у 1994 році з метою підтримки економічного зростання шляхом інвестування приватних коштів. Перші приватизаційні зрушення відбулися в 2000 році. Протягом того року держава вела переговори з Фінською Групою Сампо про продаж їй 59% акцій LVB – найменшого з трьох державних банків, а до кінця року, Сампо Груп одержала 99% акцій банку.

Одночасно велись переговори з Хансапанком Естонії (власником якого був Швейцарський банк з 1998 року), з приводу приватизації ощадного банку LTВ. У той час цей банк відігравав важливу роль на внутрішньому банківському ринку, обслуговуючи 35% від загальної кількості депозитів і маючи переваги розгалуженої мережі. Хансапанк виграв конкурс у жорсткій конкуренції з іноземними інвесторами, включаючи інститути Німеччини, Польщі, Скандинавії, і набув 90,7% акцій банку до кінці 2000 року.

Остаточно процес приватизації банків в Литві завершився придбанням Німецьким Nord/LB – 76% LZUB, а згодом їх контрольний пакет було збільшено до 93%. [335] [25]

Угорщина. Реформа угорського банківського сектора сягає корінням 1960-х років. До реформи в Угорщині існувала монобанківська система з Національним банком Угорщини, який виконував функції як центрального банку так і комерційного банку. Приватний банківський бізнес контролювався Національним Ощадним і Комерційним банком (Оrszagos Takarekpenztal es Kereskedelmi Bank, OTP). У 70-х роках країна стала більш відкритою для західних ринків і новостворений Угорський Банк Іноземної Торгівлі (Magyar Kulkerreskedelmi Bank, MKB) почав відігравати все більш важливу роль. У 1979 році на угорському банківському ринку розпочала свою роботу перша організація за участі іноземного капіталу – Центральноєвропейський Міжнародний Банк (СЕІВ), який було створено як офшорний банківський консорціум з шістьма західними банками, що мали участь у банку.

Дворівнева банківська система в Угорщині сформувалась у 1987 році разом з утворенням трьох державних банків, що прийняли на себе більшу частину функцій НБВ у сфері комерційної банківської діяльності: 1) Угорський кредитний банк (МНВ); 2) Комерційний і Кредитний Банк (Kereskedelmi es Hitelbank, K&H); 3) Банк Будапешт.

Із 1988 року угорський банківський ринок, відповідно до законодавства, став відкритим для іноземних інвесторів і через рік комерційні банки, які спочатку були обмежені корпоративними клієнтами, були допущені на роздрібний ринок, а роздрібні фінансові установи одержали ліцензії на проведення комерційних банківських операцій. Ці кроки стали підґрунтям для конкуренції і майбутнього розвитку угорського банківського сектора.

З того часу, з моменту створення дворівневої банківської системи, розвиток банківського ринку Угорщини класифікують у три етапи:

І етап (1989-1994 роки). Незважаючи на дворівневу структуру банківської системи, існуюча структура власності залишилась незмінною, зберігаючи державний контроль над значно недокапіталізованими банками. Вказані три банки (МНВ, K&H та Банк Будапешт) успадкували великий обсяг портфеля безнадійних кредитів, оскільки в минулому надання кредитів відбувалось згідно урядового розпорядження, а не згідно розрахунків дохідності. Ситуація ускладнювалась недоліками правового регулювання, недостатністю кадрового потенціалу, неефективністю банківського нагляду тощо. До 1992 року потреба консолідації та реструктуризації банківської системи стала очевидною. Разом з тим було зрозуміло, що „часткова очистка” портфеля не зможе вирішити проблему банківського сектора, відтак об’єктивною потребою була повна рекапіталізація банків. Від рекапіталізованих банків вимагалось розроблення та надання програми консолідації, орієнтованої на те, щоб створити для банків міцне підґрунтя. Це передбачало розроблення заходів із вдосконалення менеджменту, покращення внутрішнього контролю, модернізацію банківських операцій. Ці заходи розроблялись з тим, щоб підготувати банки до процесу приватизації.

ІІ етап (1994-1998 роки). Процес приватизації. Процес реструткризації та приватизації експерти визначають як основні фактори впливу на позитивний розвиток угорської банківської системи. Основною метою цього процесу було залучення стратегічних власників, які б змогли забезпечити необхідний капітал, новітні технології, позитивний досвід роботи тощо. Фактично це означало продаж державних банків іноземним фінансовим установам. На початку приватизації уряд встановив певні квоти для участі в акціонерному капіталі визначених банків. Зокрема як „малий” акціонер у приватизаційному процесі брав участь Європейський банк реконструкції та розвитку, надаючи стратегічним покупцям свого роду гарантію надійності банку.

У 1994 році в Угорщині було створено Державне Агентство з приватизації. Це звільнило банки від їх зв’язку із урядом і дозволило керуватися ринковими принципами діяльності. Агентство мало своїм обов’язком пошук стратегічних інвесторів для щойно приватизованих установ. В цілому основними критеріями вибору інвесторів були ціна та обіцяні капітальні вливання. Приватизація банків фактично розпочалась у 1995 році. Вона супроводжувалась інтенсивною реструктуризацією приватизованих банків, змінами в структурі фінансового посередництва і збільшенням конкуренції в секторі. Одночасно вдосконалювалась система банківського нагляду з метою підвищення стабільності фінансового сектора.

Дещо утрудненими були приватизаційні процеси двох банків:

ОТР – через його розміри та монопольне становище в роздрібній банківській діяльності. Процес приватизації цього банку було спроектовано таким чином, щоб залишити його у статусі національного угорського банку. Жодному із іноземних інвесторів не було дозволено придбання частки, що перевищувала б 5%. Банк було приватизовано у 1995 році. Шляхом публічного розміщення було продано 34% акцій ОТР, 25% — залишалось у власності держави, 20% акцій було придбано іноземними портфельними інвесторами, а решта 14% були придбані національними інвесторами та працівниками банку. Сьогодні ОТР – найбільша фінансова група Угорщини, що здійснює управління низкою дочірніх компаній, включно із страховою компанією, компанією по фінансуванню купівлі автомобілів, пенсійними фондами, компанією по страхуванню здоров’я та іпотечним банком.
Postbank – через недостатньо продуману політику уряду щодо диверсифікації та прозорості структури власності неплатоспроможний Postbank було націоналізовано на початку 1998 року і тільки через п’ять років він був куплений банком Erste Bank.

Експерти називають приватизаційні процеси в Угорщині успішними. Серед позитивних наслідків, які дуже важливі для фінансової системи країни, є також забезпечення бюджетних надходжень на погашення та обслуговування державного боргу; покращення фінансових показників реструктуризованих банків, а також в цілому у банківському секторі, що зробило банківський ринок більш надійним і стабільним. До 1997-1998 року, процес приватизації банків в Угорщині фактично був завершений, тоді як інші країни Європи тільки розпочинали його.

ІІІ етап (1998 р. – теперішній час). Завершення трансформації. Покращення пруденційних показників, початок процесу поглинань і злиття між внутрішніми інституціями, розширення банківської діяльності, вдосконалення банківських технологій тощо.

Республіка Польща.

До 1989 року банківська система в Польщі була складовою централізовано спланованої економіки з Національним банком Польщі, який поєднував функції центрального і комерційного банку. Разом з ним функціонували ще декілька спеціалізованих і неконкурентних банків. Одним із перших суттєвих кроків реформування банківської системи Польщі стало створення на базі 400 відділень центрального банку дев’яти універсальних державних банків, які прийняли від Національного банку Польщі кредитні і депозитні зобов’язання. Створення цих банків було першим кроком на шляху трансформації в ринково орієнтовану економіку. Проте структура власності польського банківського сектора не змінилась. Навпаки створення „дев’ятки” означало, що існуючі державні банки залишили свої домінуючі позиції в секторі шляхом диверсифікації операцій і трансформації самих банків в універсальні. Існуюча структура власності у банківському секторі почала видозмінюватися в кінці 1989 року. Тоді чинне законодавство передбачило можливість для приватних осіб (польських та іноземних) створювати банки у формі акціонерних товариств з обмеженою відповідальністю. В період 1989-1991 було видано 70 ліцензій на право здійснення банківської діяльності. Проте ліберальні умови ліцензування призвели до чисельних труднощів, пов’язаних з недостатнім рівнем капіталізації банків, низьким рівнем професіоналізму тощо.

Фундаментальна реорганізація банківського сектора розпочалась після 1992 року, коли було започатковано нову ліцензійну політику, а також вдосконалено систему банківського регулювання та нагляду, прийнято Закон «Про Національний Банк Польщі». [347][26] Розпочався процес реструктуризації і реабілітації слабких інститутів за допомогою іноземного капіталу. Протягом 1998 – 2003 років польський банківський сектор пережив велику хвилю приватизації, консолідації і остаточної гармонізації із банківським законодавством ЄС. Проте стратегія приватизації розроблялась ще на початку 1990-х років. Початково вона була зорієнтована на підвищення ефективності банківської діяльності шляхом передачі інститутам повної відповідальності за виконання стратегії, щоденного управління і реструктуризації. Очікувалось, що приватизація позитивно вплине на модернізацію методів управління і технологію, а також забезпечить доступ до нових джерел капіталу, підвищуючи ефективність банків і їх конкурентоспроможність. Стратегія передбачала доступ іноземних стратегічних інвесторів, що приймали б на себе володіння не більше як 30% випущених акцій, та водночас, активну роль в управлінні банком. Передбачалось, що держава володітиме близько 30% акцій з обмеженим правом голосу на прийняття стратегічних рішень, в той час як решта акцій пропонувались приватним інвесторам і працівникам банку. В кінцевому результаті, дев’ять державних комерційних банків, що координувались Національним банком, були трансформовані в компанії з обмеженою відповідальністю. Держава взяла на себе управлінські функції в цих банках на період, поки вони не підготувались до приватизації. Таким чином перша фаза приватизації була позначена обмеженою участю іноземного капіталу. Ідеологічною установкою уряду було збереження банківської індустрії „національною”. Умовне ліцензування іноземним банкам здійснювалось після 1993 року, при цьому від нього вимагалась згода реабілітувати зруйнований місцевий банк.

Друга фаза приватизації обумовлювалась певними змінами стратегії. Потужне акціонування з боку держави негативно вплинуло на настрої потенційно стратегічних іноземних інвесторів. Більшість іноземних банків з більшою охотою створювали в Польщі дочірні компанії, а не відділення. Причиною тому були розбіжності, що виникали внаслідок контролю цих відділень Народним Банком Польщі. Відтак, уряд вирішив усунутись від участі в державних банках і до 1999 року кілька державних банків були повністю поглинуті іноземним капіталом.

Шляхом консолідації в банківському секторі, уряд розробив план злиття трьох з дев’яти державних банків з Польським Ощадним Бюро (Рolska Kasa Oplekі). Результатом цього об’єднання стало створення Реkao Group. [345][27] До того ж, протягом цього періоду в структурі власності банків, що діяли до 1989 року, також відбулися перетворення: 50% Банку розвитку експорту було придбано Коммерцбанком (2000 р.); 87,3% Торгового банку в Варшаві було придбано Citigroupe (2000 р.); 53,17% Польського Ощадного бюро (вже злитого з трьома іншими банками), було придбано UniCredit (2000 р.).

Внаслідок злиття великих банків залучили 25% сумарних банківських активів. Процес приватизації дев’яти банків, що виникли із структури Народного банку Польщі, було майже завершено. Активний розвиток відносин з ЄС означав, що обмеження з приводу участі іноземного капіталу в процесі приватизації були анульовані. Таким чином, іноземні банки були глобально залучені в приватизацію і наступила цілковита лібералізація фінансового ринку. На кінець 2003 року в польському банківському секторі домінували іноземні інвестори. Сьогодні на банківському ринку Польща працює 20 іноземних фінансових інститутів та банків.[345][28]

Чеська Республіка.Процес перебудови банківської системи Чехословаччини від однорівневої до дворівневої системи розпочався ще у 1989 році, до поділу країни. Функції центрального банку відокремились від функцій комерційного банку і усі функції у сфері комерційної банківської діяльності було делеговано трьом новоствореним банкам: Komercni Banka (KB), Vseobecna Uverova Banka (VUB), Investicni Banka (IB), що злився з поштово-ощадними касами в 1993 році, сформувавши Investicni a Postovni Banka (IPB). Тоді на ринку діяли ще два банки: Ceskoslovenska Obchodny Banka (CSOB) і Zivnostenska Banka (ZB), що спеціалізувались на міжнародній торгівлі і фінансуванні великих клієнтів.

У 1992 році уряд ініціював ваучерну приватизацію домінуючих в країні банків. Перший чеський банк, який підлягав приватизації іноземними інвесторами, був Zivnostenska Banka (ZB). У той рік продали 52% його акцій. Уряд приватизував також меншу частину акцій CS, CSOB, IPB та КВ, утримуючи при цьому більшу частину контрольного пакету акцій у кожному з них. Відтак у 1996 році держава все ще тримала основний пакет акцій в чотирьох великих комерційних банках разом з міноритарними акціонерами в особі інвестиційних фондів, при тому, що деякі з них перебували у власності самих банків.

Уряд здійснював контроль за банками через Фонд державного майна, який мав свого представника в наглядовій раді кожного банку. Разом з тим, економічний спад, що сколихнув країну в середині 1990-х років, виявив основні структурні проблеми, що виикли як наслідок недосконалої ваучерної приватизації. Валютні кризи 1997 року, серед яких криза азіатського фінансового ринку, дефолт Росії за її суверенним боргом та інші внутрішні чинники спричинили до значного дефіциту бюджету, девальвації валюти тощо.

Програма ваучерної приватизації великих банків призвела до невиправдано різнорідної структури власності, що у комплексі із обмеженням на іноземну участь, означали, що держава, фактично зберігала контроль над цими банками. Політичне втручання в рішення банків щодо кредитування практично означало, що ці банки продовжували надавати кредити компаніям – прихильникам позицій планової економіки. До того ж банки самі володіли значними пакетами акцій приватизованих компаній і їх подвійна роль як власників, так і кредиторів, призвела до надто тривалої та великої суми заборгованості за кредитами.

Усвідомлюючи складність тогочасних проблем, уряд вдався до суттєвої реструктуризації банківського сектора, в основі якої лежала приватизація. Оскільки процес масової ваучерної приватизації виявився неефективним методом реструктуризації сектора, уряд вирішив продати великі банки іноземним стратегічним інвесторам. Під час кризи, іноземна участь в приватизаційному процесі Чехії була нижчою ніж, наприклад, в Угорщині чи Польщі.

Незважаючи на те що зараз реструктуризацію сектора можна вважати завершеною, все таки консолідація продовжується, а функціонуванню приватизованих банків довший період часу заважали як широкомасштабна реорганізація, що повинна була здійснюватися новими власниками, так і проблеми, пов’язані з великими розмірами безнадійного боргу. Таким чином чеський банківський сектор піддався значним змінам. Адже з абсолютно державної монобанківської системи він пережив невдалу ваучерну приватизацію, хвилю безнадійних кредитів і подальший продаж іноземному стратегічному інвестору.

Отже початковий метод ваучерниї приватизації державних банків створив непрозору структуру власності, що була надто сильно роздрібнена і контроль держави був неефективним. Лише із 1997 року програма приватизації по-новому почала реалізовуватися вже із значною участю іноземних стратегічних інвесторів. Із 1998 року низку угод з приватизації було завершено, що призвело до повного виходу чеського уряду з банківського сектора. У порівнянні з іншими перехідними економіками Центральної та Східної Європи це був доволі запізнілий крок, що характеризувався низкою проблем:

Вилучення інвестицій державою з великих банків розпочався ще в лютому 1998 році – з продажу 36% державного пакета акцій ІРВ японською інвестиційною компанією Nomura Internatiuional. Це вперше, коли іноземний інвестор одержав можливість купити значну або основну долю у великому чеському банку. Проте Nomura не змогла вирішити проблеми ліквідності і недостатньої капіталізації ІРВ. Тому весною 2000 року ІРВ було примусово передано в управління його іноземним власникам. У червні того ж року, активи та зобов’язання ІРВ продали CSOB. У політичному та правовому аспектах ця операція призвела до деяких конфліктів у Чеській республіці. Проте CSOB став набільшим банком в країні;
У червні 1998 року приватизація продовжувалась, коли GE Capital придбав значну частину Agrobanka – найбільшого в той час комерційного банку. Управління Agrobanka успішно здійснювалось державою протягом попередніх двох років, оскільки з 1996 року в зв’язку з серйозними фінансовими труднощами цей банк був на межі банкрутства.
У 1998 році 47% ZB було продано Bankgessellschaft Berlin, який збільшив свою долю в банку до 85% в 2000 році. Проте згодом, в лютому 2003 року, він продав ZB UniCredit у процесі реалізації свого плану фінансової реорганізації.
У середині 1999 року бельгійський КВС купив 66% частку в CSOB. В той час CSOB був одним із найбільш стабільних приватних банків в країні і не потребував подальшої державної підтримки перед поглинанням.
У березні 2000 року Erste Bank придбав 52 % пакета акцій Чеського ощадного банку – CS. Важливо, що це відбулося тільки після того, як чеський уряд усунув значну частину безнадійного боргу і забезпечив захист новому власнику від кредитного ризику щодо кредитного портфеля CS.
У червні 2001 року процес приватизації банків було в основному завершено продажем Societe Generale 60% пакета акцій КВ. КВ вважався одним із найбільш розвинутих банків Центральної Європи, проте скандал, пов’язаний із незаконним присвоєнням експортних кредитів, викликав серйозні проблеми. Ціна, запропонована Societe Generale, перевершила очікування уряду, проте була значно нижчою, ніж видатки на державну допомогу цьому банку.
До кінця 2001 року, після приватизації на чеському банківському ринку, в руках держави залишилося всього два маленьких інститути: Czech Export Bank i Czech Moravian Guarantee and Development Bank. Державний консолідаційний банк (Konsolidacni Banka), на той період часу сконцентрував свою діяльність на управлінні активами низької якості, які передали йому з інших банків як частину програми консолідації [333][29]. У серпні 2001 припинив свою діяльність, коли його активи передали Консолідаційному Агентству (Konsolidacni Agentura).[30]

Отож практично усі країни Східної Європи пережили трансформацію банківської системи у дворівневу, що супроводжувалася певними труднощами: криза неплатежів; низький рівень капіталізації банків; відсутність досвіду корпоративного управління; надто лояльні ліцензійні умови, що призводило до надміру великої кількості банків та ін. Період з 90-х – до 2003 років супроводжувався приватизаційними процесами банківського сектору, і станом на сьогоднішній день, інститут державних банків у цих країнах здебільшого ліквідований.

Аналіз приватизаційних процесів державних банків країн Східної Європи є цікавим з огляду на ті висновки, які можуть бути використані у національній практиці функціонування державних банків та правовому регулюванні відповідних відносин. Їх можна визначити як окремі принципи, на яких базується банківська система перехідного типу:

Створення відповідної правової бази, що визначає зміст банківської діяльності та функціонування ринків фінансових послуг, правовий статус усіх його учасників, зокрема, створених за участю державної власності; механізм корпоратизації чи інших змін форм власності таких установ.
Створення належної інфраструктури фінансового та зокрема банківського ринку, а також визначення повноважень державних органів у процесі управління державних банків, зміни їх організаційно-правових форм, зміни форм власності тощо.
Контроль структури власності. Визначення та регулювання участі іноземного капіталу на ринку банківських послуг, його впливу на фінансово-кредитну систему держави, а також регулювання структури капіталу державного банку, його обсягів, механізму збільшення або зменшення, джерел фінансування банку; порядку розподілу прибутку тощо.
Готовність фінансового ринку та державного банку до приватизаційних процесів та адекватність і належність правонаступництва.
Створення надійної системи гарантування вкладів фізичних осіб.
Мінімум політичного втручання у банківську діяльність.
Гнучкість державної політики відповідно до умов що складаються на зовнішніх та внутрішніх фінансових ринках.

Публічно-правова характеристика статусу державних банків в Україні.

Сьогодні можна стверджувати, що українська фінансово-правова наука уже довела і відпрацювала багато категорій та сформулювала ряд принципів правового регулювання відносин, що виникають у сфері фінансів. Проте все ще недостатньою мірою розроблено проблеми, що пов’язані із державною власністю у фінансово-кредитному секторі економіки, а також з приводу здійснення державного управління у сфері регулювання грошового обігу, ринку банківських та фінансових послуг, зокрема в частині діяльності державних банків. На думку українських вчених сьогодні одним із головних питань проблем правового регулювання банківських послуг, інвестицій, страхування, державних цінних паперів є розмежування приватного і публічного у змісті тих чи інших відносин, зокрема через призму статусу держави як носія публічної влади і, одночасно, її статусу як юридичної особи, що дає змогу уповноваженим державою органам управляти власністю, здійснювати господарську діяльність тощо.

Держава дійсно наділена низкою спеціальних інститутів і комплексом спеціальних інструментів, що забезпечують функціонування всіх цих систем різними методами, зокрема, методами правового регулювання, що властиві публічному і приватному праву. Проте для держави, як носія публічної влади, це засіб, а не мета, оскільки метою є задоволення публічних інтересів, за допомогою фінансів і, відповідно, у сфері фінансів.[113, c. 87-88][31] Ця проблема, що виникла в період перебудови політичної системи, перебудови економічних і господарських зв’язків, створення цілком нової системи регулювання грошового обігу, кредиту та розрахунків, вважається досі не розв’язаною, адже недосконалість правового регулювання діяльності державних підприємств, зокрема, фінансово-кредитних установ державної форми власності, їх створення та припинення перешкоджає ефективності та прозорості їх діяльності і ставить під сумнів доцільність їх існування.

Отже, принциповими, з наукової точки зору, залишаються питання визначення сфер правового впливу та регулювання відносин щодо реалізації правового статусу державних банків; визначенняпублічно-правового статусу кредитної установи державної власності, що наділена спеціальною компетенцією і функціонує в конкретних історичних умовах на території нашої держави, діяльність якої забезпечується державою і гарантується нею. Крім цього, не з’ясованими є питання місця і ролі державних банків у фінансовій системі країни (див. п. 1.4.).

Аналізуючи окреслену проблему у світлі фінансового права та публічно-правового методу регулювання, вважаємо, що сьогодні необхідно сформувати наукові та практичні підходи до розв’язання проблем, що виникають у зв’язку із реалізацією правового статусу державного банку, здійснення ним відповідних операцій, реструктуризації або припинення його діяльності, а також розроблення практичних рекомендацій щодо розробки спеціального законодавства та його застосування.

Конституція та чинне законодавство України передбачають дворівневу банківську систему в державі, перший рівень якої складає Національний банк України, а другий – банки та інші фінансові установи. Конституцією України встановлено, що основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності національної грошової одиниці (ч.2 ст. 99). Законом України „Про Національний банк України” центральний банк нашої держави визначено як особливий центральний орган державного управління. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності. Згідно ст. 7 Закону України „Про Національний банк України” НБУ також: визначає та проводить грошово-кредитну політику; монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг; виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування; встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна; визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками; здійснює банківське регулювання та нагляд; веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках; здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій; аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин; здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.[32] [125]

Згідно ст. 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність” банківська діяльність це – залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. [102][33] Закон визначає також види банків в Україні, класифікуючи їх наступним чином:

Залежно від переліку здійснюваних операцій:
універсальні банки – банки що виконують весь спектр банківських опрацій;
спеціалізовані банки. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Якщо йдеться про спеціалізований ощадний банк, то таким вважається банк за умови, що більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.
За формою власності:
державні банки. Державний банк – це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених законодавством і статутом державного банку. Статут державного банку затверджується Постановою Кабінету Міністрів України.
банки створені на основі приватної власності.
За організаційно-правовою формою банку:
у формі відкритого акціонерного товариства;
кооперативного банку.

На перший погляд державний банк функціонує як юридична особа на комерційних засадах, проте принциповими є: мета створення конкретного державного банку та його завдання; суб’єкт прийняття рішень у діяльності державного банку та управління ним; надходження (потенційні надходження) до державного бюджету та витрати (потенційні витрати, що можуть виникнути з діяльності державного банку) державного бюджету; перспектива та юридичні можливості використання ресурсів державного банку для урядових запозичень тощо; співвідношення банківських операцій, що здійснюються на добровільних та договірних засадах, із високим коефіцієнтом прибутковості, до операцій, які банк здійснює як агент Уряду, а також операцій з високим рівнем ризику, які банк здійснює з метою підтримки визначених галузей народного господарства та ін.

Згідно чинного законодавства, державний банк немає владних повноважень, проте особливості його статусу в порівнянні із іншими комерційними банками є очевидними.

Участь держави на ринку банківських послуг в особі державних банків викликає багато дискусій. Зокрема це стосується: частки державних банків в активах банківської системи країни; рівня правового забезпечення функціонування державних банків та їх реорганізації або припинення; наявності чи відсутності специфічних завдань і функцій державних банків у грошово-кредитній системі; впливу державних банків на рівень цін та конкуренцію у банківському секторі економіки тощо. В літературі, а також періодичних виданнях, фахівці дуже по-різному оцінюють присутність державного елемента у банківській системі країни. Наприклад, існує позиція, що стратегічно ставка на державні банки буде означати закритість банківської системи, що в умовах глобалізації прирече її на другосортність. [238][34]

Існують припущення, що діяльність державних банків може бути де-факто квазідержавним контролем над формально вільними ринковими механізмами банківської діяльності та ринку фінансових послуг. За потужної участі державних банків у банківському секторі країни, лише зміна умов обслуговування певної категорії клієнтів державного банку вже впливатиме на рівень цін та інші фінансово-економічні показники. Занепокоєння викликає і можливість політичного впливу та політичної заангажованості державних банків. [71] [35]

Деякі фахівці вважають, що втручання держави може бути допустимим виключно з метою досягнення спеціальних завдань, на зразок кредитування інфраструктурних проектів, для допомоги малому бізнесу тощо. Прихильники цієї позиції вважають, що якщо державні банки здійснюють комерційну діяльність, то вони стримують розвиток банківської системи. Інші ж, навпаки, вважають, що в умовах слабкої фінансової системи власне державні банки надають економіці країни необхідний для розвитку капітал. [344][36]

Сучасні українські аналітики фінансового ринку вбачають суттєві переваги в існуванні державних банків. Перш за все, виділяють той факт, що держава, з їх допомогою може впливати на інвестиційний клімат: більш низькі відсотки за кредит у державних банках змусять і комерційні фінансові установи знизити процентні ставки. По-друге, через державні банки може виконуватись низка бюджетних програм. Зокрема, в контексті діяльності державного ощадного банку реалізовується програма компенсації вкладів та державних цінних паперів в установах колишнього Ощадного банку СРСР. По-третє, за посередництва державних банків держава може на пільгових умовах кредитувати програми енергозбереження, реформування житлово-комунального господарства, підтримки підприємництва і місцевих бюджетів, фінансувати будівництво. [343][37]

Однією із найбільш актуальних проблем у сфері державного управління загалом, є розмежування функцій держави та суспільних інститутів. У загальному контексті теми дослідження – це проблема ефективності та доречності впливу держави на функціонування банківської системи в силу її участі як акціонера та власника окремих банків; призначення державних банків та мета їх функціонування; визначення масштабів і функцій щодо участі держави на ринку банківських послуг, а також адекватне правове регулювання цих відносин у відповідних формах права. Дійсно, одним із дуже актуальних питань світової наукової громадськості є співвідношення участі уряду та суспільства (населення) у реалізації економічної чи фінансової політики. Концептуальна невизначеність цієї проблеми або її диспропорції призводять до суттєвих перекосів державного управління економіки, господарських зв’язків тощо. Йдеться про межі впливу діяльності уряду; проблеми права власності, зокрема державної власності на підприємства; відповідальність за фінансування та надання суспільних послуг; децентралізація ухвалення політичних та економічних рішень; наглядова та регулятивна роль держави тощо.

Аналіз проблем правового регулювання державної власності у банківському секторі економіки потребує також комплексного аналізу усіх політичних, економічних та соціальних аспектів. Цікавими є, наприклад, певні дослідження іноземних експертів у сфері фінансів країн з перехідними економіками. [63, c.19][38] Зокрема, ці учені доводять, що існує природна суперечність між функціонуванням ринкової економіки та демократичною політичною системою. На думку авторів ринкова економіка має особливу систему цінностей і власні правила ухвалення рішень. Політична система функціонує на основі іншої системи цінностей, що подекуди суперечить принципам ринкової економіки. Політичний процес – це колективні рішення, що ґрунтуються на переговорах та компромісі. Політичний процес часто вимагає, щоб уряд вдавався до дій, які не може виконати жодна інша інституція.

Найголовнішою відмінною характеристикою у системах цінностей (політичної і ринкової) є ставлення до вигоди. Ринкова система передбачає досягнення особистої вигоди, політичний процес – передбачає прийняття рішення на основі колективного суспільного інтересу, що перевищує інтереси індивідів. Суспільний інтерес спирається, перш за все, на політичний процес.

Відхід від соціалістичної системи організації державного та суспільного життя потребував встановлення цілком нової системи організації державного управління, створення нової фінансово-кредитної системи, нової системи господарських зв’язків тощо. Проте, обираючи шлях розвитку, наближений до капіталістичного, необхідно пам’ятати про властиві для нього небезпеки, які зараз спостерігаються в окремих країнах. У цьому зв’язку цікавою є думка Джеймса Тобіна (лауреата Нобелівської премії з економіки), котрий пише, що: „Ринковий капіталізм породжує більше нерівностей, ніж це узгоджується з демократичними цінностями. Джерела цієї нерівності не можна виправити не пожертвувавши гнучкістю та ефективністю капіталістичної економіки. Отже перерозподіл за допомогою державної скарбниці стає необхідним (1994)”. Видається, що це прямо пов’язано із організацією фінансово-кредитної системи держави з огляду на структуру чи її диверсифікацію за власником. Компромісна ситуація в організації економічних систем, на думку учених економістів та фінансистів, передбачає право приватної власності із певним рівнем державної власності в деяких галузях економіки або послуг. [63, c.25][39]

За ознакою форми власності банки можна класифікувати на такі типи: 1) державні; 2) банки з національним капіталом; 3) банки із зарубіжним капіталом; 4) змішані банки, ті що створені на основі спільної власності за участю державного і національного капіталу. Як правило, національний приватний капітал відіграє провідну роль у великих країнах із ринковою економікою. Важливе значення державного капіталу характерне, зокрема, для Німеччини (земельні банки), до недавнього часу – для Австрії. Десятиліття тому вплив державних банків був суттєвим у всіх країнах Східної Європи. В середньому, на державні банки там припадало не менше як половина активів банківських систем. Зовсім іншими були також співвідношення національного та іноземного капіталу, проте, власне ця проблема не складає предмет нашого дослідження. Суттєві зміни у фінансових системах цих країн відбулися внаслідок приватизації, яка відбувалась одночасно із залученням іноземного капіталу. Така політика випливала із загальнонаціонального консенсусу з приводу необхідності якнайшвидшого вступу до європейського економічного простору. [238][40]

Світовий досвід і практика засвідчують різні підходи щодо функціонування державних банків. Для прикладу, у країнах Східної Європи і Латинської Америки влада обирає політику невтручання і делегує врегулювання цих питань ринку. [262][41] В Азії навпаки, держава вважає за необхідне задавати тон в консолідації і формує політику щодо розвитку галузі. Банківський сектор в цих країнах сильно фрагментований і власники не бачать потреби роздержавлювати свої банки без особливих стимулів.

Аналіз банківського сектора різних країн засвідчує, що у світі залишилося всього три держави, де державні банки продовжують відігравати провідну роль: Китай, Індія і Росія. В Китаї влада здійснює реформи корпоративного управління банків, а потім диверсифікує їх власників шляхом первинного розміщення акцій. [262][42] У період 2000-2005 років іноземці стали власниками 14 китайських банків, а в Індії, так само як і в Росії, приватизація державних банків зазнає спротиву. В результаті цього за останні 5 років там не було приватизовано жодного банку. В Росії, група державних банків, яка складається приблизно з 20 банків, домінує, і її доля в сукупних активах сектора наближається до 40%. [262][43]

В Україні функціонує два державні банки: відкрите акціонерне товариство „Державний ощадний банк України” та відкрите акціонерне товариство „Державний експортно-імпортний банк України”. Їх сукупний капітал складає 3645 млн. грн., а його частка – 8,6 % банківського ринку країни. Згідно рейтингу найбільших банків в Україні, станом на 01.01.2007 р., Укрексімбанк посідає серед них п’яте місце (1854 млн. грн., 4,4%), а Ощадбанк – шосте місце (1791 млн. грн., 4,2%).

На жаль, правове регулювання відносин у сфері реалізації державних банків в Україні є абсолютно недостатнім і неадекватним ані до сучасних об’єктивних умов розвитку фінансової системи України та міжнародних економічних зв’язків, ані до критеріїв ефективності діяльності державних банків з огляду на їх організаційно-правову структуру, завдання та функції, роль і значення у сфері грошового обігу та кредиту.

Зважаючи на комплексний характер інституту банківського права, зокрема, різноманітності підстав виникнення правовідносин у сфері банківської діяльності, що властиві і приватному і публічному праву, а також те, що гроші, цінні папери, банківські рахунки тощо є об’єктом цивільного права і зазнають цивільно-правового регулювання, необхідно чітко розмежовувати межі фінансово-правового впливу у відносинах щодо реалізації правового статусу державних банків.

Адже факт створення банківської установи державою, без наділення її владними повноваженнями свідчить про реалізацію державою своїх прав як юридичної особи, що може своїми діями набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати господарську діяльність. Особливістю державних банків, що характеризує їх як суб’єктів і публічного права також, є наступне: форма власності на статутний капітал; особливості здійснення управління державним банком, реалізація за допомогою державних банків державної фінансової політики у визначених сферах народного господарства, грошового обігу, кредиту та заощаджень. Це наповнює відносини у сфері реалізації правового статусу державних банків особливим змістом та обумовлює особливості їх правового регулювання.

Наше дослідження ґрунтується на висновках кількох поколінь учених, котрі займалися проблемами розмежування публічного та приватного у праві; питаннями публічних фінансів; проблемою впливу уряду на розвиток економічних відносин тощо. [63,c.25; 269,146,168][44] Усвідомлюючи складність предмету дослідження, а саме той факт, що державні банки функціонують на комерційних засадах і оперують інструментами цивільного обороту, хотілося б нагадати думку, яку свого часу запропонував проф. Тихоміров Ю.О. А саме те, що сучасному праву (як і життю) характерно досить складне та тонке переплетіння „публічного” і „приватного”, що потребує ретельного дослідження. Сьогодні необхідно по-новому осмислити поняття публічності в суспільстві, не звужуючи його лише до державних інтересів і розуміти під цим також спільні інтереси людей як інтереси різного виду товариств, об’єднань, інтереси колективної самоорганізації та саморегулювання й самоуправління. [269, c.3-33][45] У продовження, нагадаємо також одну із тез проф. Крохіної Ю.О., котра пише, що сучасні тенденції розвитку фінансового права, вже як закономірність виявляють взаємопроникнення об’єктів публічно-правового регулювання в приватно-правові і навпаки.

Поєднання публічних і приватних інтересів в правовому регулюванні фінансових відносин виявляється у двох взаємопов’язаних аспектах: 1) збереження публічного пріоритету, але з урахуванням приватних інтересів; 2) взаємопроникнення і взаємодія публічно-правових і приватно-правових юридичних засобів, зокрема, категорій, принципів, дефініцій, методів. [140, c.40-52][46]

Загалом проблема розмежування публічних та приватних фінансів є доволі актуальною протягом тривалого періоду часу і була предметом дослідження українських та зарубіжних учених у сфері фінансового права. Свого часу проф. О.І. Худяков висловив думку, що банківська діяльність, яка здійснюється державними банками, є предметом фінансового права (включаючи банківські договори, які в цьому випадку набувають характер фінансово-правових договорів), а діяльність, що здійснюється приватними банками – предметом цивільного. [317, c. 36-37][47] Очевидно така теза є дуже дискусійною і навіть провокаційною. Не заглиблюючись у проблеми галузевої класифікації, договірності у фінансово-правових відносинах тощо, зупинимось виключно на особливостях фінансово-правового регулювання банківської діяльності, зокрема діяльності державних банків.

Зважаючи на ті обставини, що державні банки створюються за рахунок бюджетних коштів, а окремі напрями їх діяльності є складовою фінансової діяльності держави і здійснюються за рахунок публічних фондів коштів, а також той факт, що держава гарантує операції державного банку, змушують застановитись на особливостях правового статусу цих установ. Отже загалом підтримуючи тезу щодо фінансово-правового регулювання державних банків, все-таки є суттєве застереження щодо його меж.

На нашу думку, не можна вважати, що банківська діяльність, а згідно банківського законодавства – це банківські операції, регулюються виключно нормами фінансового права. Без сумніву, банківська діяльність, що здійснюється усіма без винятку банками, у відповідних сферах та напрямах регулюються норами конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, господарського права. У цьому зв’язку вважаємо за доцільне взяти за основу дослідження уже доведені положення про відмінність публічних та приватних фінансів, розмежування публічного і приватного у фінансових відносинах, розробити нові положення, які б узгоджувались із уже апробованими положеннями щодо змісту публічних фінансів, фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, фінансової системи тощо.

Серед останніх напрацювань української фінансово-правової науки є монографічні дослідження д.ю.н. Нечай А.А. [168] [48] Праці А.А. Нечай відомі багатьма своїми положеннями, зокрема ґрунтовним дослідженням „публічності” у фінансовому праві та іншими висновками, які будуть значною мірою використовуватись у нашому дослідженні як одні із базових фундаментальних положень фінансово-правової науки.

У своїх монографіях автор довела доцільність використовувати п’ять ознак „публічності”, які вважаємо основоположними у визначенні фінансово-правової характеристики певного правового відношення. А саме:

форма власності на матеріальний носій (об’єкт) правовідносин;
характер інтересу;
мета виникнення відповідних суспільних відносин;
метод правового регулювання відповідних суспільних відносин;
форма розподілу та пристосування матеріального носія (об’єкта) відповідних суспільних відносин до використання. [168, c. 30-33][49].

Ці ознаки жваво обговорювались в наукових колах України та зарубіжних країн і знайшли загальне схвалення. Це дає нам підстави опиратись на уже доведені фундаментальні положення фінансово-правової науки і у нових дослідженнях.

У контексті аналізу публічності у статусі певної установи цікавим знаходимо історичний факт про те, що, наприклад, Галицька каса ощадності, яка в результаті перерозподілу територій реструктуризувалась у Центральну Малопольську Касу Ощадності (1843 — 1939 роки), а також інші подібні установи – мали статус публічного інституту. Це пояснювалось: часткою державної власності у статутному капіталі банку; гарантіями за операціями цього банку з боку Крайового сейму; особливістю регулювання діяльності цього банку, що здійснювалося органами державної влади (для прикладу обсяг залучення вкладу, розміри виплат за вкладами в певний період часу тощо; використання коштів цього банку на заходи, що пов’язані із соціальним розвитком території, громади, міста тощо, розвитку інфраструктури міста на публічні цілі); ресурси державного банку потенційно слугували кредитом для органів державної влади. [263,c.12;33-39][50]

Відтак, керуючись сформульованими А.А. Нечай ознаками, спробуємо проаналізувати відносини, що виникають з приводу створення, припинення та реалізації правового статусу державних банків через призму усіх цих п’яти ознак, а також визначити особливості публічного інтересу і мети у цих складних відносинах.

Форма власності на матеріальний носій (об’єкт) правовідносин.Державний банк – це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При створенні державного банку в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування його статутного капіталу. Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку України щодо наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов’язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.

Згідно ст. 57 Закону України „Про банки і банківську діяльність” вклади фізичних осіб Державного ощадного банку України гарантуються державою.[51] [102] Таким чином, згідно логіки законодавця, відшкодування таких вкладів, у разі необхідності, відбуватиметься за рахунок коштів державного бюджету. Проте механізму реалізації таких відносин немає і порядок перетворення відповідних сум у боргові зобов’язання Уряду не передбачено. Іншими словами, юридичного носія обов’язку відшкодування гарантованих державою вкладів не визначено. Очевидно питання гарантування вкладів фізичних осіб у державних банках є одним із тих, на які потрібно знайти відповідь і надати їй відповідної правової форми. Зауважимо лише, що згідно ст. 8 Закону України „Про державний внутрішній борг України”, для фінансування витрат по розміщенню, рефінансуванню, виплаті доходу та погашенню боргових зобов’язань Уряду України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу України. До цього фонду зараховуються кошти у розмірі 50 процентів, одержані від приватизації майна державних підприємств [52] [93].

Характер інтересу.Чи не найважливішою ознакою „публічності”, А.А. Нечай вважає публічний інтерес – як сумарний, узагальнений соціальний інтерес в кожній із сфер – економічній, соціальній та іншій” [168, c.31][53]. При цьому виділено три види публічного інтересу: державний, суспільний, територіальний.[54]

Державний інтересє різновидом публічного інтересу, носієм якого виступає держава в особі відповідних державних органів. Держава делегує управління державним банком наглядовій раді, що формується, згідно ст. 7 Закону України „Про банки і банківську діяльність” Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають встановленим законом вимогам. Згідно ч.6 ст. 7 цього ж Закону Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку [102][55].

Державні банки, виконуючи властиві їм функції у сфері банківської діяльності, забезпечують для свого акціонера фінансові надходження; сприяють розвитку стратегічних галузей економіки держави і підтримують національного виробника на зовнішніх ринках; підтримують ринок державних цінних паперів; здійснюють кредитування інноваційних і довгострокових проектів; здійснюють соціально-фінансові функції; відновлюють та підтримують традиції заощадження серед різних прошарків суспільства та заохочують здійснення заощаджень у банківському секторі загалом тощо. Державний інтерес охоплює в даному випадку не лише одержання фінансової вигоди від діяльності державного банку, але й підтримку пріоритетних галузей народного господарства, досягнення низки соціальних завдань, завдань у сфері грошово-кредитної політики, боргової політики держави, розрахунково-касового обслуговування населення та бюджетних установ, інше.

В Україні діє два державних банки. Щодо Державного ощадного банку України, інтерес держави здебільшого концентрується на розвитку ощадної справи, підтримці відповідного рівня довіри до банківської системи у населення; забезпечення належного рівня банківського обслуговування у сферах та у регіонах, які є недостатньо привабливими для приватних комерційних банків.

Щодо Українського експортно-імпортного банку, інтерес держави скеровано на функціонування потужного спеціалізованого фінансового інституту, орієнтованого на сприяння розвитку державної економічної, інвестиційної, зовнішньо-торгівельної політики тощо. Реалізація державних інтересів знаходить своє відображення у відповідних інституційних та організаційно-правових формах. Для прикладу, сьогодні активно втілюється у життя ідея подальшого розвитку Укрексімбанку як Банку сприяння розвитку та фінансування зовнішньої торгівлі. Банк розвитку займатиме нішу фінансово-гарантійної підтримки експортоорієнтованих та інших пріоритетних для держави галузей, довгострокового фінансування капіталоємних інвестиційних проектів, у тому числі об’єктів інфраструктури; здійснюватиме фінансування цільових державних програм розвитку, включаючи розвиток малого та середнього бізнесу.

Суспільний інтерес – як різновид публічного інтересу означає ті суспільні інтереси, які можна розглядати як узагальнення особистих та групових інтересів, без задоволення і реалізації яких, з одного боку, неможливо реалізувати приватні інтереси осіб, а з іншого – неможливо забезпечити цілісність, стабільність та нормальний розвиток організацій, держав, націй, соціальних прошарків та суспільств у цілому. При цьому закони та інші нормативно-правові акти поступово забезпечують державне визнання, реалізацію та захист будь-яких публічних інтересів, включаючи суспільні інтереси. Згідно висновку д.ю.н. А.А. Нечай, не всі суспільні інтереси набувають ознак публічності і стають різновидом публічного інтересу, що регулюється публічними галузями права, а лише ті з них, які отримали визнання держави або органів місцевого самоврядування [168, c.33][56]. У контексті діяльності державних банків в сучасних українських умовах, надзвичайний соціальний інтерес є очевидним у сфері відновлення заощаджень, розміщенихв установах Ощадбанку СРСР, що діяли на території України. До того ж, дуже серйозним соціальним фактором розвитку фінансово-кредитного сектора економіки є довіра населення до банківської та фінансово-кредитної системи, впевненість у її надійності, зокрема щодо поверненості здійснених заощаджень, їх відплатності тощо. У цьому зв’язку цікавими є міркування І.Б. Заверухи щодо значення суспільного інтересу, зокрема у сфері заощаджень. У своїй монографії автор зокрема пише: „якщо власником державного цінного паперу чи вкладу, гарантованого урядом, чи будь-якого іншого державного зобов’язання є фізична чи юридична особа, і держава не провела розрахунку з ним, то порушується його приватний інтерес. Проте, якщо таких суб’єктів є багато і держава зобов’язалась у відповідний спосіб виконати свої зобов’язання перед населенням, то це вже набуває характеру суспільного інтересу – різновиду публічного. Крім того, боргові зобов’язання становлять відповідну частину публічних видатків централізованих фондів грошових коштів. Їхнє погашення відбувається за рахунок суспільства: в теперішньому або майбутньому часі. Таке поєднання публічних (державного і суспільного), а також приватних інтересів породжує багато проблем правозастосування.” Автор також піднімає питання про факти судових процесів щодо розрахунків за вкладами, повернення яких гарантовано законодавством. [72, c.38-40] [57]

І наука, і практика свідчать про гостру необхідність усвідомлення суспільних потреб та очікувань і відповідне інституційне та фінансове забезпечення цих правовідносин. В сучасний період успішне функціонування Державного ощадного банку своєрідним чином забезпечує тривалість правовідносин, що виникли між державою та населенням з приводу вкладних рахунків та державних цінних паперів колишнього СРСР, в силу налагодженого механізму співпраці із відповідною категорією клієнтів, широкою розгалуженістю системи Державного ощадного банку України, наявністю операційної, інформаційної бази, обліку усіх рахунків та інших документів тощо.[58]

Діяльність Укрексімбанку забезпечує розвиток експортного потенціалу країни, а соціальний інтерес зосереджується також на підвищенні рівня інвестиційної привабливості держави. З огляду на статус цього банку, його виключні повноваження у сфері державних гарантій, а також його рейтинг, сприйняття фінансового сектора іноземними інвесторами, міжнародними фінансовими організаціями, урядами іноземних держав значною мірою формується саме через державні банки.

Територіальний інтерес. Система публічних фінансів включає також фінансові ресурси органів місцевого самоврядування, серед яких фінанси комунальних підприємств. Згідно Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування. [100][59]. Серед власних повноважень, що належать сільським, селищним та міським радам, закон виділяє: управління, в межах визначених радою, майном що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад; встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад; заслуховування звітів про роботу керівників підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо визначення сфер господарської діяльності та переліку об’єктів, які можуть надаватися у концесію, подання раді письмових звітів про хід та результати відчуження комунального майна. [100, ст.29][60]

Муніципальні банки – різновид ощадних установ, першочергова діяльність яких, історично, зводилась до залучення заощаджень населення і виконання функцій скарбника муніципалітету. В сучасних умовах вони здійснюють практично всі види банківських операцій, а роль муніципалітетів зводиться до гарантії їх зобов’язань і призначення керівних органів. Найбільшого розповсюдження муніципальні банки набули в Німеччині, де на їх долю припадає близько 40 % балансу кредитної системи країни. Комунальні банки – спеціалізовані кредитні установи, призначені для кредитування та фінансування житлового і комунального господарства. Більша частина їх акцій належить місцевим органам влади.

3.Мета виникнення відповідних суспільних відносин. Мета створення та функціонування державних банків є одним із найбільш важливих питань правового регулювання банківської діяльності, а також фінансової діяльності держави. Адже саме визначення мети існування даних правовідносин обумовлюватиме завдання та функції державних банків, сприятиме формуванню критеріїв ефективності їх діяльності тощо. Чітко сформульована мета діяльності державних банків, а також закріплення відповідного положення у спеціальному законодавстві – є запорукою їх ефективного та успішного функціонування з огляду економіки, фінансів та державного управління. На жаль, сьогодні формулювання „мета створення і функціонування державних банків” носить дещо абстрактний характер і немає чіткого правового закріплення її змісту. Статути державних банків, затверджені Кабінетом Міністрів України, не відображають публічний інтерес, а також значення і виключну роль держави на ринку фінансових послуг в особі державного банку [264; 265][61]. Банківське законодавство теж не дає жодної відповіді на це питання. Проте саме ця категорія є, на нашу думку, принциповою при визначенні методу правового регулювання тих чи інших відносин за участі державних банків, визначає роль та пояснює доцільність участі держави на ринку фінансових послуг, визначає методи державного управління в цій сфері та обумовлює механізм прийняття рішень. Прогресивним кроком у цьому напрямі стала робота Кабінету Міністрів України, Міністерства економіки та Міністерства фінансів, органів управління державними банками над розробленням відповідних концепцій розвитку державних банків.

Мета створення та функціонування державних банків передбачає реалізацію державної політики у сфері банківського обслуговування та здійснення банківських операцій, фінансово-гарантійної, інвестиційної підтримки формування сучасної структури економіки та концентрації капіталу на пріоритетних для держави програмах за рахунок фондів коштів державних банків, а також частки бюджетних коштів, з метою задоволення економічних потреб та інтересів суспільства. В цілому, мета реалізовується шляхом виконання ними спеціальних завдань у сфері грошової, кредитної, розрахункової, інвестиційної діяльності, експортно-імпортних операцій; у сфері заощаджень та підтримки рівня довіри населення до банківської системи, відтак реінвестування залучених коштів в національну економіку; через банківське обслуговування у віддалених регіонах країни; банківське (розрахункове) обслуговування малозабезпечених прошарків населення; пільгове кредитування пріоритетних заходів у сфері народного господарства або заходів соціального характеру.

Принципово, що одержання доходу державою, в результаті діяльності державних банків, не є визначальним інтересом держави. Мета діяльності державних банків полягає в створенні, налагодженні та функціонуванні певної інфраструктури банківського обслуговування певних секторів економіки країни – розвиток яких вимагає державної підтримки (стратегічно важливі галузі, довгострокові, інвестиційно непривабливі, нерентабельні об’єкти народного господарства тощо).

4.Метод правового регулювання відповідних суспільних відносин. В силу комплексної природи банківських правовідносин, зокрема правовідносин у сфері реалізації правового статусу державних банків, їх правове регулювання відбувається за допомогою методів, властивих як для публічних так і для приватних галузей права. У відомій в юридичних колах праці проф. Г.А. Тосуняна „Теорія банківського права” автор пише: „незважаючи на те, що у банківському праві об’єднано (співіснують) і публічно-правовий і приватно-правовий режими, та в зв’язку із значним переважанням у банківському праві публічно-правових засад, його вихідним (головним) юридичним режимом є режим публічного права.” [274, c.21][62]. Даний вид відносин регулюється нормами банківського, фінансового, цивільного, адміністративного законодавства. Учений вважає, що обов’язкові суб’єкти банківських правовідносин мають можливість вільно формувати свою волю лише у чітко передбачених межах, визначених відповідними правовими актами. При цьому, як наголошує автор, ці межі мають свої кількісні характеристики [274, c.36][63]. Йдеться про певні цифрові показники, коефіцієнти економічних нормативів тощо. Оскільки ринок банківських послуг регулюється центральним банком держави, то відповідно, регулювання значної частини правовідносин, зокрема щодо додержання економічних нормативів, правил та порядку здійснення банківських операцій тощо здійснюється центральним банком держави – Національним банком України методом владних приписів.

Разом з тим, державне регулювання власне державним банком, має ще один суттєвий напрям впливу: формування його органів управління. Наглядові ради державних банків формуються органами державної влади за відповідними квотами представників. Згідно українського законодавства – по п’ять представників від Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Крім цього, державні програми, які реалізують у відповідних межах державні банки (наприклад пільгове кредитування), здійснюються у відповідності до бюджетного законодавства, а також спеціально встановлених урядом правил. Те ж стосується і порядку проведення компенсацій за вкладами населення в установах колишнього Ощадбанку СРСР, а також державних гарантій за вкладами в Державному ощадному банку України. Таким чином, незважаючи на те, що діяльність державного банку, як комерційної установи, здійснюється у відповідності до банківського, цивільного та господарського законодавства і для них характерний диспозитивний метод правового регулювання, все-таки значна частина відносин виникає на основі вольового рішення держави, на підставі нормативно-правового акта, і для них властивий метод владних приписів.

5.Форма розподілу та пристосування матеріального носія (об’єкта) відповідних суспільних відносин до використання.Перш за все важливо з’ясувати об’єкт та предмет правовідносин, що виникають у зв’язку із створенням та діяльністю державних банків.Проф. М.В. Карасьова визначає, що об’єктом фінансових правовідносин є матеріальна субстанція – фонди коштів (гроші або грошові зобов’язання, унаслідок утворення та використання грошових фондів держави та місцевого самоврядування), а також нематеріальна субстанція (проекти фінансово-правових актів, фінансово-правові акти, звітність тощо). [119][64]. Керуючись цим визначенням, звернемо увагу на наступне: по-перше, згідно ст. 30 Закону України „Про банківську діяльність”, основний капітал банку, включає сплачений і зареєстрований статутний капітал і розкриті резерви, які створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал, загальний фонд покриття ризиків, що створюється під невизначений ризик при проведенні банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів. Зважаючи на те, що державний банк створюється та поповнюється завдяки бюджетним ресурсам, очевидним є елемент використання грошових фондів держави (при формуванні муніципальних банків – органів місцевого самоврядування) в процесі фінансової та господарської діяльності держави (органу місцевого самоврядування). Відтак об’єктом правовідносин є також безпосередньо капітал державного банку, що сформований в результаті розподілу та використання централізованого фонду коштів держави (органу місцевого самоврядування – для муніципальних банків), а також надходження до бюджету або позабюджетного фонду від господарської діяльності державного банку.

По-друге, діяльність державних банків повинна регулюватись загальним та спеціальним законодавством, у якому визначаються специфічні завдання та функції державних банків. Об’єктом цих відносин можуть бути: державні гарантії за вкладами фізичних осіб; державні гарантії за вкладами, здійсненими свого часу в установах колишнього Ощадбанку СРСР; державні гарантії за експортно-імпортними операціями; державне кредитування; заощадження (ощадна справа) тощо.

Розмежовуючи предмет та об’єкт вказаних правовідносин, в юридичній літературі знаходимо деякі висновки з цього приводу. [113][65] Так предметом правовідносин щодо реалізації правового статусу державних банків є: гроші, вклади та рахунки; цінні папери та державні цінні папери; експортно-імпортні операції; кредити; дорогоцінні метали тощо. Згідно ст. ст. 177-178 Цивільного кодексу [320][66] більшість із вище переліченого є об’єктом цивільного права, що суттєво доводить комплексність правового регулювання даного виду відносин. Та, разом з тим, засвідчує цілковиту можливість участі у даних правовідносинах найширшого кола учасників з допомогою інструментів цивільного обороту. І принципово, що це відбувається в процесі досягнення певних державних та соціальних цілей у сфері банківського обслуговування, ринковими методами, в межах реалізації державної політики в сфері фінансів, зокрема, заощаджень, реінвестування економіки, кредитування, розрахунково-касового обслуговування тощо. Таким чином предмет даного виду правовідносин (матеріальний носій) має конкретну форму свого вираження, застосування та реалізації у процесі його використання суспільством та державою у їхніх інтересах.

Повертаючись до визначених А.А. Нечай ознак „публічності”, продовжимо, що автор формулює визначення публічних відносин на основі вище вказаних ознак публічності, а також формулює поняття публічних фінансів, з урахуванням змісту та особливостей категорії „фінанси”.

Зокрема, на думку А.А. Нечай публічними відносинами вважаються відносини, які:

виникають з приводу об’єктів, що перебувають у державній чи комунальній власності, або у суспільній власності членів об’єднання громадян;
пов’язані із задоволенням одного із видів публічного інтересу, а саме – державного, територіального або суспільного інтересу, який визнано державою або органами місцевого самоврядування;
виникають з приводу пристосування матеріального носія (об’єкта) відповідних суспільних відносин до спільного використання всіма членами суспільства або членами певного суспільного утворення;
регулюються шляхом встановлення владних приписів держави або органів місцевого самоврядування. [168][67]

Здійснений нами аналіз відносин, що виникають з приводу діяльності державних банків на предмет їх відповідності ознакам „публічності” у фінансовому праві, доводить, що у нас є усі підстави вважати, що ці відносини лежать у площині „публічних фінансів”. Оскільки:

форма власності статутного капіталу державних банків є державною, а також завдання та функції державних банків реалізуються за прямої або гарантованої участі держави, що має фінансовий вимір (за рахунок коштів бюджету);
діяльність державного банку пов’язана із досягненням визначених державою специфічних завдань на ринку фінансових і банківських послуг з метою задоволення суспільних і державних потреб та інтересів у відповідній сфері. Домінуючим у цих відносинах є публічний інтерес, а не корпоративний;
діяльність державних банків пов’язана із реалізацією певних видів державних гарантій для відповідних категорій юридичних та фізичних осіб, резидентів та нерезидентів; доступністю банківських послуг для різних категорій населення; здійснення кредитних, розрахунково-касових та інших банківських операцій (обслуговування), визначених у належній правовій формі секторів економіки, галузей народного господарства тощо;
відносини з приводу створення державних банків, їх спеціалізації, збільшення чи зменшення їх статутних фондів, визначення державних гарантій, державних програм, проектів тощо – регулюються методом владних приписів уповноваженими органами держави;
правовий статус державних банків має бути визначено у спеціальному законодавстві. [190][68]

Отже відносини, що виникають у зв’язку із реалізацією правового статусу державних банків, а також їх створення, реорганізація, ліквідація тощо мають значний фінансово-правовий вплив, а ресурси, що складають: статутний капітал державних банків, державні гарантії, прибутки державних банків тощо, є складовою публічних фінансів, що складаються із державних фінансів, а також приватних, проте в силу державних гарантій відповідних операцій, створення відповідних фондів з цією метою – мають особливе суспільне значення.

Фактична реалізація державним банком своїх функцій, виконання певних програм тощо складає у відповідній частині зміст фінансової діяльності держави щодо розподілу та використання публічних фондів коштів держави. На межі із соціальним, економічним, інвестиційним регулюванням відбувається реалізація методу фінансової діяльності держави, що полягає у фінансуванні, а також створенні умов для подальшої мобілізації фінансових ресурсів юридичними особами публічного права задля забезпечення виконання завдань і функцій держави, в тім числі забезпечення усіх передбачених у середньостроковій та довгостроковій перспективах державних витрат. Наприклад: житлові програми; проекти з енергозбереження; кредитування органів місцевого самоврядування та ін.

Ці твердження узгоджується із уже усталеним та апробованим визначенням „публічних фінансів”, запровадженим А.А. Нечай, а саме: „публічні фінанси — це суспільні відносини, які пов’язані із задоволенням усіх видів публічного інтересу і виникають у процесі утворення, розподілу (перерозподілу) та використання фондів коштів держави, органів місцевого самоврядування та фондів коштів, за рахунок яких задовольняються суспільні інтереси, визнані державою або органами місцевого самоврядування, незалежно від форм власності таких фондів. Публічні фінанси регулюються шляхом встановлення владних приписів держави, або органів місцевого самоврядування щодо утворення, розподілу (перерозподілу) та використання зазначених фондів коштів, а також щодо контролю за цими процесами. [168][69]

Роль та місце державних банків у фінансовій системі держави.

Особливість інституту державних банків, як вже зауважувалось, обумовлює складність їх правового регулювання. Комплексність правового регулювання діяльності державних банків передбачає необхідність адміністративного, фінансового, цивільного правового регулювання, а також застосування норм корпоративного права. Брак досліджень хоча б в одній із цих галузей обумовлює незавершеність і недосконалість правового регулювання, що своїм наслідком має або неефективність діяльності державних банків, від чого втрачає державний бюджет та потерпає фінансово-кредитна система, клієнти цих банків тощо. Або навпаки, від надмірного адміністративного та фінансового регулювання діяльності державних банків може виникнути загроза порушення конкурентного середовища на ринку фінансових послуг, економічна та фінансова неадекватність результатів роботи державного банку, маніпулювання з боку державних органів влади руху кредитних та інвестиційних коштів та багато іншого.

Як правило, статус державних банків досліджують у контексті цивільно-правового регулювання та корпоративного права. У цьому ж дослідженні зроблено спробу звернути увагу наукової громадськості та нормотворця до ролі державних банків у фінансовій системі країни та їх взаємозв’язків із іншими ланками фінансової системи. Більше того, видається, що сьогодні буде дуже актуально виділити та акцентувати увагу на ще одному фінансовому інституті – інституті заощаджень, що є невід’ємною та принциповою складовою фінансової системи будь-якої держави, проте в Україні, так само як і на території країн пострадянського простору, не досліджувався і окремо не виділявся ученими юристами – фахівцями фінансового права.

Фінансова система – як одна із базових економічних та фінансово-правових категорій, сформувалась на ґрунті змісту категорії „фінанси”. Як правило, під фінансовою системою розуміють сукупність різноманітних сфер чи ланок фінансових відносин, кожна з яких характеризується особливостями у формуванні і використанні фондів грошових коштів, різноманітною роллю у суспільному виробництві. [306,c.41][70] У підручниках з фінансового права зміст цієї категорії викладається подібно. Проте існують деякі інтерпретації щодо елементів фінансової системи, їх змісту та їх класифікації, взаємодії між собою. З метою визначення місця і ролі інституту державних банків у фінансовій системі країни вважаємо за доцільне проаналізувати деякі з них та сформулювати окремі положення щодо цих, а також інших тісно пов’язаних із ними відносин.

У підручнику за редакцією проф. Н.І. Хімічевої автор зазначає, що кожна із ланок фінансової системи складає специфічну групу фінансових відносин. А матеріальним змістом ланок (інститутів) фінансової системи є відповідні грошові фонди – бюджетні, позабюджетні тощо.[298, c. 23-31][71] На прикладі Російської Федерації проф. Н.І. Хімічева зображає склад фінансової системи наступним чином:

Бюджетна система, що складається із державних бюджетів (федерального бюджету і бюджетів суб’єктів Федерації), а також місцевих бюджетів);
Позабюджетні цільові державні та муніципальні фонди;
Фінанси підприємств, установ, організацій;
Фінанси страхування;
Кредит (державний, муніципальний і банківський). [298, с. 23-32][72]

Проф. О.М. Горбунова розглядає фінансову систему дещо ширше, вказуючи, що тут слід розуміти: а) сукупність фінансових інститутів, кожен з яких сприяє утворенню і використанню відповідних грошових фондів; б) сукупність державних органів та установ, що здійснюють в межах своєї компетенції фінансову діяльність. [296, c.19][73] У підручнику „Фінансове право” за редакцією російських учених М.В. Карасьової та Ю.О. Крохіної сформульовано ще один аспект, а саме: система форм і методів утворення, розподілу і використання фондів грошових коштів держави, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, галузей народного господарства. [121, с.7][74]

У визначенні змісту (структури) фінансової системи проф. Горбунова О.М. наголошує, що її складають такі фонди грошових коштів та відповідні їм правові інститути:

1. Бюджетна система, що складається з федерального бюджету, бюджетів суб’єктів федерації і бюджетів органів місцевого самоврядування;

2. Державні позабюджетні фонди;

3. Позабюджетні децентралізовані фонди;

5. Фонди страхування;

6. Кредит (державний і банківський);

7. Фінанси господарюючих суб’єктів (ресурсові фонди). [296, с.20][75]

При цьому автор зауважує, що фінанси мають своїм змістом систему фондів (наприклад, централізовані, децентралізовані) і систему правових інститутів, що регулюють кожну із ланок фінансової системи. Система правових інститутів забезпечує систему фондів. [296, с.19][76]

Принципово новий підхід до вивчення та аналізу змісту фінансової системи України запропонувала проф. Л.К. Воронова, класифікуючи її на дві підсистеми:

публічні державні і муніципальні фінанси. До цієї підсистеми входять централізовані і децентралізовані фонди:

а) публічні централізовані державні й муніципальні фонди – державний і місцевий бюджети;

б) централізовані державні цільові позабюджетні фонди;

в) державний і муніципальний кредит;

г) державне обов’язкове особисте і майнове страхування;

д) фонди державних кредитних установ. При цьому автор прямо вказує у відповідній класифікації на Національний банк України, Державний ощадний банк України та Державний експортно-імпортний банк України;

е) децентралізовані державні і муніципальні фонди, створювані державними та муніципальними підприємствами, яким було передано державне і муніципальне майно.

2). Фінанси господарюючих суб’єктів:

а) фонди підприємств, що здійснюють комерційну діяльність;

б) фонди фінансових посередників (банків, страхових організацій, недержавних пенсійних фондів тощо);

в) фонди некомерційних організацій (неприбуткових). [306, c. 21-23][77]

Власне ідея розмежування публічних та приватних фінансів – як окремих підсистем фінансової системи країни є дуже важливим критерієм розмежування та класифікації різних видів правовідносин, вибору методу правового регулювання тощо. Як бачимо, проф. Воронова Л.К. прямо вказала на присутність державних банків у системі публічних фінансів України. Систему публічних фінансів більш докладно розглядала д.ю.н. А.А. Нечай і в цьому зв’язку хотілося б підтримати зроблений нею висновок щодо змісту підсистеми публічних фінансів, матеріальною основою якої є публічні фонди коштів, а саме:

Фонди коштів держави;
Фонди коштів органів місцевого самоврядування;
Фонди коштів, за рахунок яких задовольняються суспільні інтереси, визнані державою або органами місцевого самоврядування, незалежно від форми власності цих фондів. [41, c.75-76][78]

Проф. Кучерявенко М.П. розглядає фінансову систему як таку що включає наступні ланки:

бюджетна система;
кредитна система;
обов’язкове державне страхування;
фінанси підприємств. При цьому автор зауважує, що фінанси державних підприємств є безумовною складовою фінансової системи, характеризуються публічним змістом і регулюванням. [42, c.10-11][79]

У розвинутих зарубіжних країнах державна фінансова система включає такі ланки фінансових відносин:

бюджетна система;
державний кредит і кредити місцевих органів влади, а в федеративних державах кредити членів федерації;
спеціальні позабюджетні фонди;
фінанси державних корпорацій. [302, c.55][80].

Стислий екскурс фінансово-правових досліджень складу фінансової системи держави свідчить про те, що більшість учених відносять до неї фінанси державних підприємств та фінансово-кредитних установ. З огляду на сучасні тенденції розвитку фінансово-кредитної системи та державного сегменту у ній, Уряд України впродовж останніх кількох років, спільно із державними банками, НБУ, а також органами регулювання ринків фінансових послуг активно працюють над розробленням Стратегії розвитку державних банків. Згідно проектного документа, йдеться про такі державні фінансові установи: державні банки (Банк сприяння розвитку, Експортно-імпортний банк та установа страхування експорту, Ощадний банк); Іпотечну установу; Установу з питань інвестицій; Депозитарій; Страхову компанію; Лізингову компанію. Зрозуміло, що в основі змісту діяльності цих установ є забезпечення реалізації відносин у сфері заощаджень, кредиту у його різноманітних формах та страхування.

Разом з тим, специфікою власне державних фінансових установ є виконання ними особливих функцій – функцій, які не властиві комерційному сектору, або ж функцій, які є комерційно невигідними для приватних фінансових установ, проте їх реалізація є необхідною умовою розвитку економіки держави. Власне специфічна мета, завдання та функції державних фінансових установ, що носять публічний характер, обумовлюють участь публічних фондів грошових коштів у статутних фондах державних установ, елемент державного управління ними, визначення критеріїв (індикаторів) ефективності їх діяльності на ринку та їх вплив на економіку країни в цілому тощо. Принципово, що діяльність державних банків та інших фінансових інститутів, за жодних умов, не повинна заважати розвитку комерційного сектора та ринковим перетворенням у країні. Навпаки їх діяльність повинна сприяти та стимулювати такі процеси шляхом компенсації ще не сформованих ринкових механізмів. Як свідчить практика, держава, використовуючи державні банки, отримує можливість нейтралізувати ризики, характерні для економік, що розвиваються, зокрема, регулюючи питому вагу іноземного капіталу та його вплив на національну економіку; визначаючи ринкові стандарти з огляду на державні пріоритети, що в сукупності забезпечує економічну безпеку держави.

Щодо взаємозв’язків із іншими елементами фінансової системи, то державні банки тісно пов’язані із:

бюджетом – як основним централізованим фондом грошових коштів держави, за рахунок якого формується статутний капітал державного банку, а також вносяться зміни до нього; до бюджету можуть зараховуватись фінансові надходження від діяльності державного банку. Із бюджетом пов’язана система фінансових гарантій (для юридичних та фізичних осіб, резидентів та нерезидентів тощо), які держава декларує та реалізовує у механізмі функціонування державних банків.
Спеціалізованими фондами. Станом на сьогоднішній день актуальним є питання визначення носія юридичного обов’язку гарантування вкладів фізичних осіб Державного ощадного банку України, оскільки законодавство лише в загальному декларує державні гарантії за вкладами у цьому банку. Проте механізму реалізації цих відносин, так само як і чітко визначеного суб’єкта відповідальності – не вказується. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який згідно законодавства є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, поки що не передбачає своїм учасником Державний ощадний банк України. [91][81]. Відтак вважаємо, що однією із принципових засад розвитку фінансово-кредитної системи, зокрема ощадної діяльності в Україні, є – зменшення ризиків та навантаження на Державний бюджет в процесі діяльності державних банків. Це, у відповідній частині, передбачає припинення гарантій держави за вкладами Ощадбанку та його вступу до національної системи гарантування вкладів.
Кредитом. В силу предмету банківської діяльності кредит є одним із характерних видів банківських операцій. Державні банки здійснюють кредитну діяльність. Проте ще більш характерним є функціонування та діяльність державного банку у сфері державного кредиту. Історично державні банки створювались з метою кредитування держави або муніципалітету (залежно від власника банку). Досвід радянського періоду свідчить, що вклади в установах ощадного банку СРСР були однією із форм державного кредиту. Сьогодні чинне законодавство України передбачає участь державних банків на ринку державних запозичень виключно за допомогою інструментів цивільного обороту на ринкових засадах. Відтак недосконалість механізму корпоративного управління державними банками залишає теоретичну можливість використання фінансових ресурсів банків поза межами публічного інтересу. Отже серед питань, які повинні мати чітке правове регулювання є режим коштів та ресурсів державних банків, а також їх мета, завдання, функції та шляхи вдосконалення механізмів управління з урахуванням прогресивного досвіду.

Аналіз проблем правового статусу державних банків в Україні, що своїм предметом охоплює зокрема діяльність Державного ощадного банку України, дозволив виділити категорію, яка, на жаль, до сьогоднішнього дня не досліджувалась юристами фахівцями у галузі фінансового права. Ця категорія, на нашу думку, складає самостійний фінансовий інститут – інститут заощаджень[82]. Потреба виділення такого інституту обумовлюється унікальністю функції заощадження і те, що вона не поглинається будь-яким іншим фінансовим інститутом. Крім цього можна виділити і низку інших факторів, а саме: а) заощадження населення – це один із найпотужніших ресурсів кредитування економіки; б) існує об’єктивна необхідність стимулювання населення до зберігання заощаджень у фінансово-кредитній системі через чіткий і доступний механізм правового забезпечення відповідних процедур; в) значна частина заощаджень населення зберігається у банківських вкладах. Згідно інформації НБУ про основні показники діяльності банків в Україні, станом на 1 жовтня 2007 року строкові вклади фізичних осіб складають 141226,9 млн. грн. Для порівняння, станом на 1 січня 2001 року ця сума складала 4569 млн. грн.; [340][83] г) ощадна діяльність – є одним із критеріїв визначення спеціалізації банку як ощадного. Згідно Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк, 50 і більше відсотків пасивів якого складають вклади фізичних осіб вважається ощадним; г) обов’язковість гарантування вкладів фізичних осіб – як гарантія надійності банківської системи та стабільності національної грошової одиниці; д) необхідність пошуку нових та вдосконалення існуючих форм юридичного оформлення заощаджень населення; е) чинність державних гарантій відновлення заощаджень населення України, здійснених у вклади колишнього Ощадбанку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України, а також у державні цінні папери: облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 року, облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., державні казначейські зобов’язання СРСР, сертифікати Ощадного банку СРСР; є) важливе суспільне значення можливості здійснення заощаджень та збереження їх реальної вартості, з огляду довіри населення до уряду, до фінансово-кредитної та банківської системи, доступності банківських послуг тощо; ж) інші економічні та правові фактори. [191][84]

Заощадження – як складова грошових доходів населення, як зростаюча величина в процесі відновлення і безперервного приєднання до накопичених результатів попередніх років, утворюють фінансове багатство населення. Статистично заощадження населення – це накопичений залишок грошових коштів сім’ї станом на конкретну дату. Поточне зростання заощаджень, а також накопичена сума фінансового багатства є резервом зростання економіки і розвитку банків, формуючи залучений капітал банків, інвестиційний потенціал держави. У відносинах заощадження переплетено найрізноманітніші економічні зв’язки: виробничі – з приводу розпорядження частиною вартості належного власникам заощаджень суспільного продукту; функціонально-грошові – пов’язані із обігом сукупної грошової маси; боргові – при формуванні активів населення в банках, на ринку державних і корпоративних цінних паперів, в пенсійних і страхових фондах. [300, c.877][85]. У цьому зв’язку цікавою є думка про те, що в умовах сучасних форм грошового обігу заощадження населення, навіть у готівковій формі, перебувають поза обігом лише і виключно для кожного конкретного заощаджувача. Для суспільства в цілому, включаючи іноземних емітентів валют, ці гроші, дякуючи їх кредитній природі, не вибувають із активного обігу, оскільки вони заміщені кредитом. [300, c.877][86]. Цей фактор суттєво доводить комплексність правового регулювання відносин у сфері заощаджень, а саме: цивільне, з огляду на реалізацію права власності заощаджувача, а також його права на здійснення заощаджень взагалі, та фінансове – щодо регулювання грошово-кредитного ринку, державних гарантій, напрямів руху грошових потоків; визначення індикаторів дієвості ощадної справи та ефективності здійснюваних активних операцій тощо.

Ретроспективний аналіз дає підстави стверджувати, що відпрацьований механізм та налагоджені процедури ощадної справи, за часів СРСР, були принципово важливою складовою механізмів державного управління. Стабільно функціонуюча система акумулювання грошових коштів населення створювала надійне фінансове джерело, до певної міри компенсуючи недоліки планової економіки. Протягом останніх двадцяти років населення усього пострадянського простору стало свідками девальвації ролі ощадної справи, а відтак потерпіли від не виваженої державної політики у цій сфері. Ці та інші обставини свідчать про важливе значення відносин у сфері заощаджень та здійснення ощадної справи, а відтак потребує вдосконалення правового регулювання цього інституту. Перш за все йдеться про виділення такого інституту у фінансовій системі держави. Адже теоретично, гроші у функції заощадження (багатства), перебуваючи у спокої, постійно змінюють свою масу, спричиняючи тим самим нарощення попередньої маси наступною. Разом з тим, процес заощадження відрізняється від багатства наявністю мети і визначеністю періоду накопичення, обумовлених рівнем доходів, а також структурою потреб, що задовольняються за рахунок заощаджень. Особливістю відносини у сфері заощаджень є їх кредитний характер і особлива роль організованих заощаджень населення в системі грошового обігу. Залучення заощаджень у вклади – важлива передумова до розвитку безготівкових розрахунків, системи електронних платежів, тобто більш досконалих форм організації грошового обігу. Організовані заощадження сприяють також режиму економії у сфері грошового обігу (емісійно-касової роботи) за рахунок повторного використання грошових знаків, що повертаються до банку у вигляді вкладів, цінних паперів тощо.

Фінансова система – це система, що об’єктивно сформувалась у державі на певному етапі її економічного, соціального розвитку та правового забезпечення. Оскільки усі фінансові відносини можуть існувати виключно у формі правовідносин, фінансова система функціонує, видозмінюється, доповнюється тощо виключно на підставі правових норм, хоч фактори до їх прийняття можуть мати соціальний, фінансовий, ринковий, політичний характер. У будь-якому випадку ми можемо говорити і визначати фінансову систему країни в той чи інший період часу, орієнтуючись на стратегію економічного розвитку держави та відповідне правове регулювання. Критерієм приналежності тих чи інших інститутів до змісту фінансової системи є їх роль та функції у мобілізації, розподілі, перерозподілі та використанні публічних фондів грошових коштів.

Відштовхуючись від об’єктивно існуючої необхідності докладного правового регулювання без винятку усіх відносин, що складають інститути фінансової системи держави, та ґрунтуючись на усталених підходах до визначення фінансової системи, вважаємо доречним запропонувати аналіз фінансової системи конкретного історичного періоду, за допомогою наступних критеріїв:

1) За організаційно-правовою формою:

Бюджет – план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Позабюджетні державні цільові фонди, а також інші спеціалізовані фонди, що створюються та функціонують за рахунок централізованих фондів коштів або обов’язкових платежів з метою задоволення та виконання завдань та функцій публічного характеру.
Фонди державних (муніципальних) фінансових установ та державних (муніципальних) банків.
Фінанси підприємств.
Фінанси господарюючих суб’єктів.

2) За матеріальним змістом відносин:

Фінансування – як безповоротне та цільове перерахування коштів.
Запозичення – як рух позичкових коштів на засадах зворотності, строковості та платності.
Страхування – як формування та використання грошових фондів, за рахунок сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів з метою захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством.
Заощадження – як частина доходу, що не використовується на поточне споживання, а накопичується з метою його використання у майбутньому. [191][87] Вважаємо, що інститут заощадженьскладає група однорідних суспільних відносин з приводу формування частини доходу населення, що не використовується на поточне споживання, а накопичується у відповідних юридично оформлених видах (депозитні рахунки, цінні папери тощо), з метою його використання у майбутньому.

В силу вже викладених обставин, вважаємо, що відсутність чіткої державної політики у сфері заощаджень, недосконалість механізму гарантування вкладів фізичних осіб, а також проблеми юридичного оформлення зобов’язань Уряду України по вкладах населення в колишньому Ощадному банку СРСР і відображення їх у структурі державного внутрішнього боргу обумовлюють гостру необхідність актуалізації цієї проблеми, її розв’язання на теоретичному рівні та розроблення відповідного правового забезпечення. Організовані заощадження населення є важливою складовою фінансових ресурсів держави і суспільства, відтак повинні підлягати чіткому правовому регулюванню.

Оскільки категорія „фінансова система” є науковою категорією, що носить абстрактний характер, то зрозумілим є недоречність закріплення подібного положення у чинному законодавстві. Проте, як вже було сказано, усі ці інститути можуть функціонувати виключно у порядку, встановленому правовою нормою. Виключно правова норма дає можливості для виникнення, зміни та припинення цих відносин. Разом з тим принциповим питанням правового регулювання є визначення та розмежування цивільно-правового, фінансово-правового та іншого галузевого впливу. Без сумніву, відносини у сфері страхування, кредиту, заощаджень реалізуються за допомогою цивільно-правових інструментів та механізмів. У відповідній частині ці відносини складають предмет цивільного права і регулюються цивільним законодавством. Тоді як фінансове законодавство покликано визначати стратегію держави на відповідному ринку або у відповідній сфері; визначати критерії ефективності тих чи інших операцій та їх вплив на економічний чи фінансовий стан держави; визначати параметри фінансової безпеки та стабільності в державі; створювати та забезпечувати реалізацію фінансових інститутів, інструментів, що забезпечують залучення інвестицій, розвиток та підтримку національного товаровиробника, експортно-імпортну діяльність тощо.

Аналіз правового регулювання усіх чи окремих ланок фінансової системи держави не є предметом даного дослідження. Вихідним є положення про те, що зважаючи на структуру фінансової системи, а також шляхом впливу на неї, держава здійснює фінансову політику, спрямовану на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл та використання з метою забезпечення економічних перетворень в країні. Аналіз чинного законодавства, з огляду на визначені інститути (ланки фінансової системи країни), дозволили виявити прогалини правового регулювання відносин що виникають у зв’язку із її функціонуванням. Зокрема не достатньо визначеними залишаються питання організації, функціонування та припинення державних банків, а також мета та специфічні завдання функціонування цих установ з огляду на їх публічно-правові характеристики; не врегульованими є питання реалізації окремих видів фінансових гарантій держави; актуальним залишається питання прийняття законів України про державний борг України та про гарантії вкладів фізичних осіб тощо.

1.5. Правовий статус державних банків в Україні та особливості управління ними.

В Україні, станом на сьогоднішній день функціонує два державні банки:

1. «Державний ощадний банк України», який є державним банком утвореним, відповідно до розпорядження Президента України від 20 травня 1999 р. N 106, Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 1999 р. N 876, шляхом перетворення Державного спеціалізованого комерційного ощадного банку України у Державний ощадний банк України з організаційно-правовою формою – відкрите акціонерне товариство.[306][88]

2.Відкрите акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України», який є державним банком, що створений відповідно до розпорядження Президента України від 27 квітня 2000 р. N 189, Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2000 р. N 1020 шляхом перетворення Державного експортно-імпортного банку у відкрите акціонерне товариство. [264][89]

Основу правового регулювання діяльності державних банків складає загальне та спеціальне законодавство. Оскільки предметом діяльності державних банків є банківська діяльність, то відповідно регулювання здійснюється спеціальним законодавством. А саме: Законом України «Про банки і банківську діяльність», нормативно-правовими актами Національного банку України. [102][90]Важливим джерелом банківського права є також Цивільний кодекс України.[320][91]Особливості здійснення управління державним банком сьогодні визначено також і у відповідних частинах Господарського кодексу України.[52][92]Певний масив правових норм, що регулюють діяльність державних банків міститься у актах з приводу приватизації та корпоратизації. Серед нормативно-правових актів, якими керуються державні банки є акти, що визначають напрями їх діяльності і сферу виконання їх функцій. Та разом з тим, зважаючи на умови функціонування банку, що створюється за рахунок публічних фондів коштів; зважаючи на мету діяльності державних банків, що обумовлена публічним інтересом – принципово важливим є бюджетне законодавство.[24][93]Більше того, важливо, щоб законодавство у сфері функціонування державних банків, зокрема в частині визначення статутного капіталу державних банків та його збільшення, узгоджувалось із Бюджетним кодексом України та щорічними законами України про Державний бюджет України.

Цивільний кодекс України у ст. 81 класифікує юридичних осіб залежно від порядку їх створення: на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. При цьому уточнюється, що юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом. Цивільний кодекс встановлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Проте, у цивільних відносинах на юридичних осіб публічного права поширюються положення Цивільного Кодексу, якщо інше не встановлено законом. [320, ст. 82][94]

У попередніх параграфах було сформульовано особливості публічно-правового статусу державних банків та їх роль у фінансовій системі країни. Разом з тим було зазначено, що реалізація правового статусу державних банків перебуває у площині господарської діяльності, а відтак підлягає регулюванню нормами господарського та цивільного права. Зрозуміло, що діяльність банків, у тому числі державних банків, фінансових установ тощо – є складовою економічної політики держави і регулюється також нормами публічних галузей права. Більшою мірою це стосується державних банків. Адже сам факт присутності держави на ринку банківських послуг в умовах ринку та конкурентного середовища передбачає виконання цими банками особливих, виключних функцій, які не можуть бути виконані приватним сектором, або є не привабливими для нього. З іншого боку, через свою участь держава надає певні гарантії щодо відповідного рівня банківських послуг та спектру здійснюваних операцій. У цьому зв’язку принципового значення набувають проблеми компетенції, функцій та завдань державних банків, відтак їх чітке правове закріплення.

Згідно попередніх висновків, особливістю державних банків, що характеризує їх як суб’єктів і публічного права також, є наступне: форма власності на статутний капітал та ресурси банку; особливості здійснення управління державним банком; реалізація за допомогою державних банків державної фінансової політики у визначених сферах народного господарства, грошового обігу, кредиту та заощаджень.Згідно ст. 22 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання державного сектора економіки є суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів. [52][95] Згідно законодавства, державним вважається банк, сто відсотків статутного капіталу якого належить державі. [102][96]

Ст. 9 Господарського кодексу України передбачає, що у сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому. Серед основних напрямів Господарський кодекс України у ст. 10 зокрема визначає:

інвестиційну політику, що спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;
політику інституційних перетворень, що спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;
бюджетна політика, що спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;
податкова політика, що спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
грошово-кредитна політика, що спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;
валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;
зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Тією чи іншою мірою державні банки відіграють активну роль у всіх перелічених напрямах. Проте особливості правової природи їх статусу, а також законодавча невизначеність мети їх функціонування, невизначеність державної позиції щодо якісної структури першого рівня банківської системи (співвідношення національного та іноземного капіталу); майже цілковита відсутність законодавства про державний борг та державні гарантії породжують або обумовлюють низку найрізноманітніших проблем правового регулювання. А саме:

щодо форми власності та організаційно-правового статусу державного банку;
щодо управління державним банком;
щодо визначення специфічних функцій та завдань держаних банків у конкретний, чітко визначений період часу;
щодо визначення основних умов (принципів) успішного функціонування державних банків.

Без сумніву, володіння державними банками, навіть більшою мірою ніж участь держави у інших секторах економіки, повинно передбачати і забезпечувати комплекс економічних та соціальних інтересів. Іншими словами, державні банки повинні виправдовувати себе з огляду на цілу низку економічних, фінансових, соціальних факторів. Володіння державним банком повинно бути або єдиною найбільш оптимальною формою обслуговування певного сектора економіки, або ж опосередковувати регулювання державою приватизаційних процесів на банківському ринку. Відтак якість та зміст корпоративного управління є одним із найбільш принципових питань функціонування державних банків. Управління державним сектором економіки, а особливо банками, як правило, супроводжується із ризиками, зокрема правовими та політичними. Наприклад, нераціональна чи непродумана система розподілу повноважень між органами що здійснюють управління, дисбаланс між різними гілками влади, можливість політичного втручання в управління банку, або ж, навпаки, надміру пасивне та дистанційне управління державним банком чи окремими аспектами його діяльності; порівняно широке коло учасників процесу управління державного банку – в цілому накладає відбиток на ефективність його діяльності. Відтак принциповим питанням є чітка структуризація усіх управлінських елементів; визначення і розмежування відповідальності; визначення мети функціонування державних банків та стратегії їх розвитку, або ж умови та безпосередньо механізм приватизації.

Загалом, видається, що участь держави на ринку банківських послуг та перспективи її участі зводяться до двох основних положень, які повинні мати відповідне правове регулювання та економічний зміст.

Здійснення певних функцій на ринку банківських послуг державними банками – як найбільш оптимальна та ефективна форма господарювання на ринку банківських та фінансових послуг в конкретний історичний період;
Регулювання приватизаційних процесів банківського сектора та участі іноземного капіталу на банківському ринку країни.

В контексті аналізу проблем правового регулювання управління державними банками вважаємо доречним звернутись до документа, розробленого Організацією економічного співробітництва та розвитку [97], а саме – Принципів OECD з корпоративного управління на державних підприємствах [332][98] і у їх контексті (вибірково) проаналізувати чинне українське законодавство, а також практику, що склалась в Україні з приводу функціонування державних банків; сформулювати основні тенденції розвитку національного законодавства, зокрема, з огляду на виправлення виявлених проблем чинного законодавства та подальших перспектив розвитку державних банків. Серед основних положень документа є:

Забезпечення ефективних юридичних та регуляторних рамок для підприємств державної форми власності. Власне ці рамки повинні визначати рівні можливості для діяльності на ринках, де підприємства державної форми власності конкурують з приватними підприємствами, з метою уникнення ринкових коливань.
Дії держави як власника.
Неупереджене ставлення до акціонерів.
Відносини з зацікавленими сторонами.
Прозорість діяльності банку та порядок оприлюднення інформації.
Обов’язки органів управління підприємств державної власності.

Аналіз цих принципів, а також рекомендацій з їх реалізації доводить доцільність використання деяких положень у процесі управління державними банками, що функціонують у рамках національного законодавства.[99] Так, згідно документа, юридичні та регуляторні рамки в межах яких функціонують державні підприємства часто є комплексними. Якщо вони не узгоджені, то це може призводити до ринкових диспропорцій і негативно впливати на контрольованість менеджменту, а також дій держави як власника. Чіткий розподіл обов’язків та повноважень, оптимізація правових форм та узгоджені і послідовні регулятивні заходи дозволять вдосконалити корпоративне управління державними підприємствами. [332][100] Важливо чітко і однозначно визначити систему взаємозв’язків та розмежувати повноваження, компетенцію, відповідальність між усіма причетними до управління державною власністю державними органами, а також сформувати однозначні та прозорі відносини безпосередньо між державним банком та державними органами влади і управління.

Наявність державного елемента на ринку фінансових послуг обумовлює складну (комплексну) роль держави: як господарюючого суб’єкта, власника та регулятора певних відносин у цій сфері. Повне і однозначне розмежування функцій та обов’язків щодо власності та ринкового регулювання є основною передумовою для створення рівних можливостей для державних банків (державних підприємств загалом) і приватних банків (компаній, товариств), а також уникнення диспропорцій у конкуренції. [332][101] З іншого боку, це вимагає прозорої схеми фінансового управління та розмежування публічних і приватних коштів, якими розпоряджається державний банк.

В Україні, до органів та посадових осіб які виконують ті чи інші функції у сфері господарювання, власності та регулювання належать: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Фонд державного майна, Національний банк України, органи державного регулювання ринків фінансових послуг та ін. Без сумніву роль (участь) цих органів в процесі створення, діяльності та припинення державних банків є не однаковою. Згідно ст. 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку через органи управління державного банку, якими є наглядова рада та правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.

Управління державними банками. Управління державним майном від імені народу, в перший період незалежності нашої держави здійснювали відповідно Верховна Рада України, місцеві ради народних депутатів України та уповноважені ними державні органи. [99][102] У цей період було також прийнято Декрет Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», відповідно до якого таке управління покладалося на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади. Було також визначено орган, що здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю – Фонд державного майна України. [210][103]

Після прийняття Конституції України, Кабінет Міністрів України, (згідно ст. 116) здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону. У 2001 році Кабінет Міністрів України видав Постанову «Про управління державними корпоративними правами», якою затвердив Порядок управління акціями (частками), які перебувають у державній власності, господарських товариств, створених за участю Фонду державного майна, та надав лише Фонду державного майна як засновнику (учаснику) товариства повноваження з управління акціями шляхом призначення представників для участі у загальних зборах акціонерів (учасників) товариств. [215] [104]

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» державні банки створюються державою за рішенням Уряду і вказаним законом не передбачено визначення будь-якого переліку засновників в особі державних органів, наділених повноваженнями з управління державним майном, а лише встановлено, що держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку через органи управління державного банку: наглядову раду та правління. Ця норма повністю виключає існування будь-якого кола засновників та можливості утворення такого органу як загальні збори. Це передбачає особливі функції наглядової ради, у порівнянні із органами управління приватних банків, про що йтиметься далі. Єдиним прикладом прямого управління органом державної влади є положення Указу Президента України від 21.08.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств», у п. 8 якого передбачено, що засновники ВАТ (в даному випадку Кабінет Міністрів України) після прийняття рішення про приватизацію передають акції цих товариств державним органам приватизації в порядку визначеному ДКЦП ФР та Фондом держмайна України. Разом з тим це не позбавить Кабінет Міністрів України статусу засновника банку від імені держави та не надасть можливості органам державної виконавчої влади набути повноважень з управління товариством, яке мають згідно законодавства засновники. [215][105]

У контексті аналізу проблеми власності та управління хотілося б звернути увагу на роль Верховної Ради України. Згідно Конституції України до компетенції Верховної Ради віднесено затвердження переліку об’єктів права державної власності що не підлягають приватизації (ст. 85). Крім цього ст. 92 передбачає, що правовий режим власності в Україні визначається виключно законами України.

Вищим органом управління державного банку є наглядова рада, що здійснює контроль за діяльністю правління банку, з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції. Згідно ч. 14 ст. 7 Закону «Про банки і банківську діяльність» членом наглядової ради державного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи юридичну освіту, або науковий ступінь у галузі економіки, фінансів та/або права і при цьому має досвід роботи в органі законодавчої влади чи на керівних посадах центральних органів виконавчої влади України, які забезпечують проведення та реалізацію державної фінансової, економічної та правової політики, або ж в банківській установі, чи досвід наукової, практичної роботи у галузі економіки, фінансів, права. Особа, яка входить до складу наглядової ради чи іншого органу управління банку (крім державного) чи є членом сім’ї такої особи першого ступеня споріднення, або особа, яка була засуджена за зловживання у фінансовій сфері, судимість якої не погашена або не знята в установленому законом порядку, не може бути членом наглядової ради державного банку. Не допускається призначення особи на посаду члена наглядової ради державного банку, якщо таке призначення може призвести до конфлікту інтересів. Члени наглядової ради державного банку виконують свої функції без отримання будь-якої матеріальної винагороди.

Наглядову раду державного банку очолює голова, який обирається наглядовою радою зі складу її членів. До компетенції наглядової ради державного банку чинне законодавство відносить прийняття рішень щодо: визначення основних напрямів діяльності банку та затвердження звітів про їх виконання; затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора; розподілу прибутку; призначення і звільнення голови та членів правління (ради директорів) банку; визначення зовнішнього аудитора; встановлення порядку проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку; покриття збитків; створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень; затвердження умов оплати праці та матеріального стимулювання членів правління банку; здійснення контролю за діяльністю правління (ради директорів) банку; з інших питань, необхідність врегулювання яких передбачена законом. [102, ст. 38 п. 1,5, 6; ст. 39 п. 1-7] [106]

Аналіз ст. 38, 39 Закону «Про банки і банківську діяльність» засвідчує особливу природу функцій наглядової ради державного банку, оскільки до її компетенції віднесено як окремі виключні повноваження загальних зборів учасників банку так і окремі функції спостережної ради банку. При цьому, згідно ч.20 ст. 7 цього ж закону наглядова рада не може втручатися в оперативну діяльність державного банку.

Наглядову раду складає 15 осіб, котрих делегують Верховна Рада України, Президент України і Кабінет Міністрів України. Президент України призначає п’ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідного Указу. Верховна Рада України призначає п’ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідної Постанови. При цьому, в обов’язковому порядку входить не менше одного представника парламентської опозиції. Кабінет Міністрів України призначає п’ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідної Постанови. Згідно закону, з метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають встановленим законом вимогам. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку — п’ять років.

Повноваження призначеного складу наглядової ради державного банку та/або кожного з його членів можуть припинятися відповідно за рішенням Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України щодо призначених ними осіб, але не раніше ніж через один рік з дня призначення, крім випадку призначення тимчасового адміністратора.

Специфіка в управлінні державним банком виявляється і у повноваженнях Кабінету Міністрів України щодо державних банків. Перш за все саме від уряду походить намір створення такого банку. Адже рішення про його створення приймає Кабінет Міністрів України. Крім цього, згідно ч.6 ст. 7 ЗаконуКабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених законодавством і статутом державного банку. Отже рішення про створення державного банку, зміну розміру статутного капіталу державного банку та припинення його діяльності приймається Урядом. Разом з тим, із змісту чинного законодавства не зрозуміло, у яких випадках Кабінет Міністрів може здійснювати управління державним банком. Це дуже важливе і, можна сказати, принципове питання, адже у цьому аспекті поєднуються функції держави як власника (засновника) державного банку, управлінця, а також власника та управлінця інших державних структур, підприємств, установ, організацій, не кажучи вже про здійснення державного управління в державі загалом.

Справедливо у цьому зв’язку звернути увагу на роль Національного банку щодо функціонування державних банків.Зважаючи, з одного боку, на чинну систему організації управління державними банками, з іншого – на самостійність та незалежність Національного банку від урядових органів та виключні повноваження НБУ щодо регулювання грошового обігу та кредиту, очевидним є те, що значний вплив на регулювання діяльності державних банків має Уряд (особливо в умовах розширення представництва у наглядовій раді за рахунок представників Кабінету Міністрів України. [103][107] Це породжує проблему політичного впливу на діяльність державного банку, ставить питання забезпечення конкуренції на ринку банківських послуг та виключність завдань та функцій державного банку тощо. Цей факт провокує також дискусії щодо участі Національного банку України у складі наглядової ради державного банку, що не передбачено чинним законодавством. З цього приводу вважаємо що такий стан правового регулювання є цілком адекватним. Більше того, видається, що саме це значною мірою забезпечує розмежування функцій власника та регулятивних та контрольно-наглядових функцій держави щодо державних банків. Крім цього, чинне законодавство передбачаєне лише регулятивну та наглядову діяльність НБУ за державними банками подібно як і щодо інших банків в Україні, але й інші функції, що поширюються виключно на державні банки. А саме: надання позитивного висновку з приводу: наміру створення державного банку; здійснення державної реєстрації державних банків; наміру зміни розміру статутного фонду державного банку; у разі ліквідації (реорганізації) державного банку; узгодження кандидатури голови та членів виконавчого органу державного банку.

Постійно діючим виконавчим органом державного банку є правління, яке здійснює керівництво оперативною (поточною) діяльністю банку і несе відповідальність за ефективність його роботи. Правління діє у межах своєї компетенції та підзвітне наглядовій раді. Членами правління банку можуть бути тільки працівники банку. До складу правління входять голова, заступники голови та інші члени правління. Голова правління призначається на посаду та звільняється з посади наглядовою радою. Інші члени правління банку призначаються та звільняються із займаної посади наглядовою радою, в тому числі за поданням голови правління.

До компетенції правління належить: організація виконання рішень наглядової ради банку; винесення питань, які підлягають розглядові та вирішенню наглядовою радою банку, підготовка відповідних матеріалів та пропозицій з цих питань; затвердження стратегічних та поточних планів діяльності банку, бізнес-планів, фінансового плану, кошторисів витрат на власні потреби банку; розгляд річного фінансового звіту і балансу банку та внесення їх на затвердження наглядовій раді; організація діяльності банку, обліку та звітності, внутрішньобанківського контролю, автоматизації банківських операцій; прийняття рішень щодо створення, реорганізації та ліквідації в установленому порядку відділень банку, затвердження положень про них, надання дозволів на здійснення відділеннями операцій; розгляд питань оперативної діяльності банку, діяльності його структурних підрозділів, філій, представництв, відділень, дочірніх підприємств; затвердження найважливіших правил, процедур та інших внутрішніх нормативних і методичних документів; визначення основних засад ведення активних та пасивних операцій; затвердження порядку встановлення відсоткових ставок за активними і пасивними операціями, а також розмірів комісійних та інших винагород за послуги банку; прийняття рішень про використання фондів банку, крім фонду загальних резервів, на підставі встановленого наглядовою радою банку порядку розподілу прибутку та покриття збитків; прийняття рішення про випуск ощадних сертифікатів та облігацій банку; визначення системи, умов і розмірів оплати та стимулювання праці працівників банку; розгляд матеріалів ревізій та перевірок, звітів керівників установ банку і прийняття за ними рішень; визначення внутрішньої організаційної структури банку; підготовка пропозицій щодо створення в установленому порядку філій, представництв, дочірніх підприємств банку, а також їх реорганізації і ліквідації, розгляд проектів їх статутів, положень про них з подальшим поданням наглядовій раді банку для прийняття рішення; прийняття рішення про участь банку в банківських корпораціях, банківських холдингових групах, фінансових холдингових групах і промислово-фінансових групах та про перелік повноважень, які передаються банком таким банківським об’єднанням; підготовка пропозицій щодо зміни розміру статутного капіталу; прийняття рішень про здійснення інвестування у статутні фонди підприємств або вихід із складу засновників підприємств, про придбання чи продаж цінних паперів підприємств (акцій, паїв) у разі, коли частка банку в статутному фонді таких підприємств становить менше як 50 відсотків; укладення банком угод на відчуження майна відповідно до законодавства та статуту банку, на суму, що не перевищує 10 відсотків статутного капіталу банку; прийняття рішень про списання безнадійних активів банку, нестач та втрат його товарно-матеріальних цінностей відповідно до законодавства; прийняття рішень щодо передачі майна банку в заставу для забезпечення його зобов’язань; вирішення інших питань діяльності банку, повноваження щодо яких делеговані йому наглядовою радою, а також питань, внесених на розгляд правління за рішенням голови правління. [264, 265] [108]

Згідно міжнародних досліджень та окремих документів, основоположні принципи ефективного та інформованого володіння державою – це чітка і послідовна стратегія власності, структурований процес обрання правління та ефективне використання встановлених прав власності. Будь-якого залучення у щоденне управління державним банком потрібно уникати. Повноваження органу, що здійснює координацію чи управління майном, щодо вказівок органам управління державних банків (наглядовій раді чи правлінню) повинні обмежуватись стратегічними питаннями і державною політикою. Вона повинна бути публічною, відкритою і мати належну правову форму. Зокрема це стосується питання щодо визначення сфер, або випадків, коли уповноважений орган може давати вказівки чи інструкції.

Аналіз Принципів OECD з корпоративного управління на державних підприємствах спонукає до розмірковувань щодо другого принципу, згідно якого держава повинна діяти як інформований та активний власник і встановлювати чітку і послідовну політику власності, забезпечуючи і сприяючи тому, щоб діяльність державного підприємства здійснювалась на прозорій і підзвітній основі, з необхідним рівнем професіоналізму та ефективності. [332][109]

Для того щоб держава чітко позиціонувала себе як власника вона повинна з’ясувати і класифікувати у відповідності до обраних пріоритетів свої цілі та завдання. Йдеться про чітке закріплення завдань та функцій державних банків у сфері надання ними своїх послуг, здійснення операцій, а також визначення відповідальності. Якщо, наприклад, окремі функції та можливості державних банків покликані забезпечувати спеціальні обов’язки в контексті соціальної чи суспільної політики, то вони можуть не відповідати загальноприйнятим нормам комерційної діяльності. Проте вони повинні бути чітко визначені і вмотивовані законодавчими і нормативно-правовими актами та відображатись у статуті державного банку. Діяльність банку повинна бути прозорою. Ринок, так само як і громадськість, повинні бути проінформовані щодо компетенції державних банків, їх специфічних функцій, можливостей користуватись їх послугами, а також про їх вплив на фінансові ресурси держави і результати економічної діяльності самого банку. Необхідним є також чітке правове регулювання фінансових відносин щодо фінансової підтримки державних банків за рахунок коштів державного бюджету.

У контексті фінансово-правового аналізу статусу державних банків, одним із важливих питань знаходимо проблему фінансових можливостей та фінансового потенціалу державних банків. Структура капіталу державного банку характеризується своєю жорсткістю і специфікою механізмів щодо зміни структури капіталу банку – його збільшення або зменшення. На жаль, аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок про недостатнє правове регулювання відносин, що виникають у зв’язку із збільшенням статутного капіталу державних банків. Йдеться про відсутність у законодавстві низки принципово важливих положень щодо статутного капіталу державних банків та його збільшення. Йдеться, зокрема, про: а) перелік джерел збільшення статутного капіталу державних банків; б) механізм збільшення статутного капіталу державного банку; в) порядок прийняття рішень з приводу збільшення статутного капіталу державного банку та їх правова форма; г) компетенцію та повноваження суб’єктів, що беруть участь в управлінні державними банками в процесі реалізації механізму збільшення обсягів статутного капіталу банку.

Визначення цих питань потребують однозначного розуміння правової природи коштів, що складають основний капітал державного банку; роль державного бюджету, а відтак повноваження та компетенцію державних органів, що є носіями бюджетних повноважень у відносинах з приводу формування ресурсів державного банку; впливу цих ресурсів на бюджет; порядок використання прибутку від діяльності державних банків; формування позиції щодо призначення коштів, які складають прибуток від діяльності державного банку у державному бюджеті; особливості правової природи власності щодо державного банку та усіх активів і пасивів такого банку; інше.

Аналіз ст. 31, 32 Закону України «Про банки і банківську діяльність» дозволяє зробити висновок про те, що законодавець наголошує, щонайменше, на таких принципових аспектах формування статутного фонду банку: а) розмір статутного капіталу банку (згідно закону не менше 10 мільйонів євро); б) якість джерел формування статутного капіталу та його збільшення, визначаючи як такі підтверджені джерела про вільні кошти, що перебувають у законному володінні чи розпорядженні засновника (акціонера) у вигляді грошових внесків, та встановлюючи заборону на бюджетні кошти; в) право на збільшення статутного фонду виникає виключно після виконання усіх зобов’язань щодо оплати паїв (акцій); г) обов’язковість коригування розміру статутного капіталу, за підсумками року, відповідно до поточних макроекономічних показників, а саме індексу девальвації чи ревальвації гривні за рахунок та в межах валових доходів або валових витрат банку. [102][110]

Вивчення процесу капіталізації найбільших банків України свідчить про поступове нарощування їх капіталу. Так, за рахунок коштів акціонерів у 2006 році відбулося збільшення статутного капіталу Приватбанку на 952 млн. грн.; Рфйффайзенбанк-Аваль – 600 млн. грн.; Укрсиббанку – на 1000 млн. грн.

Для державних банків, у питаннях що стосуються їх статутного капіталу, є деякі особливості у правовому регулюванні. Це обумовлено специфікою управління державними банками; колом суб’єктів, що мають вплив на діяльність державних банків та їх правовим статусом; реалізацією за допомогою державних банків державної фінансової політики у визначених сферах народного господарства, грошового обігу, кредиту та заощаджень. Відповідно відмінними є окремі положення щодо формування статутного капіталу державних банків та механізму їх збільшення.

В основі визначення державного банку є власність на статутний капітал цього банку. Єдиним власником державного банку є держава. Більше того, закон у ч. 25 ст. 7 підтверджує, що уразі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного. [102][111]

На етапі створення державного банку визначальним є: 1) політична воля держави, що знаходить своє відображення в законі України про Державний бюджет України на відповідний рік, а також спеціальній Постанові Кабінету Міністрів України; 2) дозвіл Національного банку України (реєстрація); 3) формування статутного капіталу за рахунок коштів бюджету держави. Відповідно, усі питання, що виникають з приводу зміни обсягів статутного фонду державного банку, припинення діяльності державного банку, його реорганізації тощо апріорі можуть впливати на бюджет – основний централізований фонд державних грошових коштів. Окремим питанням, що стосується впливу на бюджет, є державні гарантії за вкладами фізичних осіб в установах Ощадбанку, інші види державних гарантій, передбачені чинним законодавством, що також свідчить про прямий зв’язок державного бюджету та діяльності державних банків.

Сьогодні очевидною є неврегульованість окремих питань, що виникають з приводу джерел збільшення статутного капіталу державного банку та суб’єктів прийняття рішень щодо цього. Згідно ст.7 п. 22 Закону «Про банки і банківську діяльність» рішення про зміну розміру статутного капіталу державного банку приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку України щодо наміру зміни розміру статутного фонду державного банку. [102][112]

Положення щодо узгодження дій із Національним банком України не викликає жодних застережень і є цілком відповідним до його основних функцій. Проте, це положення є незавершеним, оскільки відповідна норма не містить вказівки на види (джерела коштів), за рахунок яких може відбуватися збільшення розміру статутного капіталу державного банку. Крім цього надання Кабінету Міністрів України права на прийняття рішення щодо збільшення розміру статутного капіталу суперечить логіці законодавця про використання виключно бюджетних коштів у статутному капіталі державних банків, оскільки без законодавчого закріплення відповідного положення у законі про державний бюджет на відповідний рік не може йти мова про виділення бюджетних коштів з цією метою. Або ж ця норма, навпаки, допускає можливість використовувати інші джерела коштів крім бюджетних.

Впродовж 2000 – 2007 років відбувався активний пошук джерел надходження коштів до статутного капіталу державних банків та розроблялись різноманітні механізми, за допомогою яких було б можливо збільшити статутний капітал державних банків. Для прикладу, обговорювався механізм збільшення статутного капіталу ВАТ «Ощадбанк» за рахунок коштів НБУ шляхом випуску боргових зобов’язань Уряду України (векселів) із обов’язком для уряду щорічно передбачати у законах про державний бюджет суми коштів на погашення зобов’язань перед НБУ за виданими векселями. Іншим прикладом була спроба створення нового кола учасників державного банку, зокрема, обґрунтовувалась доцільність внесення змін до Закону «Про банки і банківську діяльність» в частині включення до кола учасників державного банку юридичних та фізичних осіб, резидентів та нерезидентів, держави в особі Кабінету Міністрів України та уповноважених ним органів, а також Національного банку України. Відповідні зміни пропонувались і до Закону України «Про Національний банк України». Свого часу обговорювалась також можливість участі Пенсійного фонду України в статутному капіталі «Ощадбанку» у статусі його учасника. Ці приклади свідчать про відсутність єдино законного підходу щодо механізму збільшення статутного фонду державних банків; недостатнє розуміння доцільності та доречності застосування приватно та публічно-правових норм та інструментів в процесі діяльності державних банків; недооцінювання впливу боргових інструментів на державний бюджет та стан і якість структури державного боргу тощо. Це може мати наслідком виведення поза межі банківського регулювання та пруденційного нагляду НБУ державних банків; порушення конкурентного середовища на ринку банківських послуг; дисбаланс правового режиму власності державного банку і режиму власності щодо державного банку; порушення системи та механізму здійснення управління державним банком, складу наглядової ради державних банків та прийняття рішень наглядовою радою банку; порядку розподілу прибутку, інше.

У порівнянні із наведеними показниками збільшення розмірів статутного капіталу трьох найбільших банків в Україні, зауважимо, що поповнення статутного капіталу за рахунок коштів акціонера (тобто держави) здійснювалося у 2000, 2002, 2004, 2005, 2006 та 2007 роках.[105, 104, 83-86, 97][113]. Разом з тим низка Постанов Кабінету Міністрів України свідчить про збільшення розміру статутного капіталу за рахунок прибутку державних банків. [101][114] Переважно розмір капіталу Ощадного банку України та Укрексімбанку поступово зростали за рахунок прибутку цих банків. Для прикладу, в період 2005-2006 років балансовий капітал Укрексімбанку збільшився втричі, перш за все, як наслідок його високоприбуткової діяльності. Таким чином, вагомим джерелом збільшення капіталу державного банку став його прибуток.

Відтак практика збільшення статутного капіталу державних банків та чинне законодавство дозволяє зробити висновок, що за період функціонування державних банків їх статутний капітал збільшувався:

за рахунок виділених на цю мету коштів Державного бюджету України;
за рахунок розподілу прибутку державних банків;
за рахунок додаткового випуску акцій у бездокументарній формі, відповідно до закону про Державний бюджет на відповідний рік (наприклад 2007 рік) [97][115].

Обґрунтування потреб капіталізації банків загалом не є предметом аналізу даного дослідження. Нашою метою є визначення законного механізму збільшення статутного капіталу державних банків. Відтак очевидним тут є значення наступних правових проблем, що перебувають у площині: а) визначення форми власності на державний банк та усе його майно, активи і пасиви; б) особливості управління державними банками; в) визначення суб’єктів, правомочних у прийнятті рішення щодо статутного капіталу державних банків.

Згідно законодавства, оскільки 100% акцій належить державі і держава у Конституції України, а також окремих положеннях Цивільного та Господарського кодексів прямо відносить державні банки до своєї власності – державний банк має державну форму власності. [131, 24, 320, 52][116] Проте як акціонерне товариство, а згідно законодавства та статутів саме це організаційно-правова форма банку, їм властиві ознаки приватної власності. Це свідчить про відсутність цілісного, узгодженого та єдиного бачення розвитку різних форм власності в українського законодавця. На жаль, сьогодні спостерігаємо невизначеність перехідного періоду нашої економіки, організації ринкових відносин, що повинно передбачати і чітко визначати зокрема, особливості корпоратизації та інших змін форм власності, процес роздержавлення та приватизації тощо. Відповідно це стосується і державних банків, статус яких довгий період часу залишався поза увагою теоретиків та нормотворців.

Отже, державний банк є юридичною особою, має у своїй власності відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, у тому числі укладати договори (угоди, контракти), бути позивачем та відповідачем у суді, господарському або третейському суді. Банк відповідає за своїми зобов’язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Банк є економічно самостійним і повністю незалежним від органів державної влади і органів місцевого самоврядування в рішеннях та діях, пов’язаних з його оперативною діяльністю. Банк провадить свою діяльність на комерційній основі, володіє, користується та розпоряджається майном, у тому числі будівлями, спорудами, устаткуванням, інвентарем, фондами та коштами на правах власності відповідно до законодавства. Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше як 25% капіталу банку. Це обмеження не поширюється: на приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій; на майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставоутримувача відповідно до умов договору застави; на майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Засновник відповідає за зобов’язаннями державного банку в межах акцій, що йому належать, а понад ці межі – у випадках, передбачених законом або договором. Разом з тим, державний банк не відповідає за зобов’язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.

Отже аналіз права власності державних банків і щодо державних банків дозволяє сформулювати наступні висновки: 1) чинне законодавство України жодним чином не визначає умови, порядок та етапи зміни форми власності державних банків або ж можливостей чи способів їх реорганізації; 2) державні банки України пройшли першу стадію до роздержавлення – корпоратизацію, що ставить під сумнів їх цілковите віднесення до державної власності. Державі належить корпоративне право – право власності на статутний фонд державного банку, включаючи право на отримання відповідної частки прибутку від його діяльності, активів, у разі ліквідації державного банку. Держава не є і не може бути власником майна державного банку, а лише його акцій. Відповідно, власником основних фондів (матеріальних активів) є державний банк.

Продовжуючи думку, цікавим є правовий режим дивідендів та власне прибутку державних банків. Як відомо, прибуток господарського товариства належить його засновнику. Відповідно, прибуток державного банку належить державі. Ст. 29 Бюджетного кодексу України у складі доходів Державного бюджету України передбачає серед іншого «проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств». [24][117] Отже дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств, включаються до складу доходів Державного бюджету України і переходять у режим державної власності, а не власності банку. Відповідно, виключно держава, як законний власник відповідних коштів може приймати рішення про їх використання. Це відповідає також принципу повноти бюджетної системи, який означає, що до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. [24][118]Відтак єдино законним напрямом скерування коштів одержаних у якості прибутку державного банку є державний бюджет.

Разом з тим важливо пам’ятати, що прибуток банку має складну природу свого використання. Згідно ст. 30 Закону «Про банки і банківську діяльність», крім сплаченого і зареєстрованого статутного капіталу банку, основний капітал банку включає також розкриті резерви, які створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал, загальний фонд покриття ризиків, що створюється під невизначений ризик при проведенні банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів, інші фонди. При цьому, важливо, що відрахування до фондів мають здійснюватися з прибутку; фонди повинні бути у розпорядженні банку для покриття збитків з метою необмеженого і негайного використання у разі появи збитків та ін. [102][119] Згідно статутів державних банків, прибуток банку формується за рахунок доходів від його діяльності і визначається відповідно до законодавства. Прибуток розподіляється на підставі рішення наглядової ради банку за такими напрямами:

відрахування до резервного фонду не менше як 5 відсотків щорічного прибутку банку до досягнення ним 25% розміру регулятивного капіталу;
інші фонди та резерви на покриття збитків від активних операцій. Для прикладу, банк створює фонд загальних резервів, за рахунок прибутку, після здійснення відрахувань, передбачених законодавством. Розмір фонду та порядок відрахувань до нього встановлюються наглядовою радою банку. Використання коштів фонду здійснюється за поданням правління банку відповідно до рішення наглядової ради. Фонд використовується для покриття збитків від активів. Банк може створювати відповідно до законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України інші фонди, порядок формування яких (крім резервного) визначається та затверджуються наглядовою радою банку згідно з вимогами законодавства та нормативно-правовими актами Національного банку України.
нарахування дивідендів.

Дивіденди нараховуються тільки за умови виконання банком нормативів адекватності регулятивного і основного капіталу. У разі коли рівень адекватності регулятивного і основного капіталу досягне рівня, нижче встановленого Національним банком України, дивіденди не нараховуються, прибуток скеровуються на поповнення резервного фонду та інших фондів на покриття збитків від активних операцій.

Збитки покриваються за рішенням наглядової ради за рахунок резервного фонду та інших фондів та резервів на покриття збитків від активних операцій у порядку, встановленому наглядовою радою банку. Наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошення підписки на акції та збільшення статутного капіталу. [264, 265][120]

В Законі України «Про банки і банківську діяльність» знаходимо положення про те, що до компетенції наглядової ради державного банку, серед іншого, належить прийняття рішення щодо розподілу прибутку [102, п.6 ст. 38][121].

Склад наглядової ради державного банкупокликаний забезпечувати рівновагу та баланс у прийнятті рішень з позицій Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Відповідно, приймаючи рішення від імені делегуючих органів, члени наглядової ради діють також в інтересах держави. Відтак, якщо наглядова рада приймає рішення щодо розподілу прибутку, то це рішення може стосуватися капіталізації банку в частині розкритих резервів, і не повинно вимагати затвердження такого рішення Кабінетом Міністрів України. Проте це не стосується статутного капіталу. Якщо є частина прибутку, не залучена до інших фондів банку, вона повинна визначатися як дохід акціонера – держави і відповідно зараховуватися до державного бюджету України. У цьому випадку, рішення лише Кабінету Міністрів України, з позицій законності, – не достатньо, оскільки воно повинно узгоджуватися (базуватися) на рішенні вищого законодавчого органу держави.

Отже, якщо притримуватися тези про виключне право власника (держави) на реалізацію свого права власності на прибуток державного банку, а також можливість держави здійснювати внески до статутного фонду державних банків за рахунок бюджетних коштів, то остаточне рішення щодо нього може прийняти виключно уповноважений на розпорядження бюджетними коштами державний орган у формі закону.Це передбачає обов’язкову участь тих державних органів, котрі наділені бюджетною компетенцією, зокрема, Кабінет Міністрів України – як орган, що згідно п.6 ст. 116 Конституції України та Бюджетного кодексу України розробляє проект закону про державний бюджет і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України; Верховна Рада України – як єдиний законодавчий орган держави, що серед іншого затверджує закон про державний бюджет на кожен рік. [131, 24][122] До того ж ст. 92 Конституції України передбачає, що правовий режим власності в Україні визначається виключно законами України. [131][123]

Отже, держава повинна визначати свої цілі не лише як власника, але також окреслити свої пріоритети і пояснити як буде здійснюватись управління банком, управління певними компромісами тощо. При цьому держава повинна уникати вирішення операційних питань та поточної діяльності банку, таким чином гарантуючи незалежність правління. Чітка політика власності допоможе уникнути ситуації, коли державні банки мають надмірну автономію у становленні власних цілей, або визначенні природи своїх завдань і ступеню та способів їх реалізації. Більше того держава повинна бути послідовною у своїй політиці власності та уникати частого коригування своїх загальних цілей. Чітка послідовна і точна політика власності надасть можливість державним банкам, підприємствам, ринку та суспільству в цілому прогнозованості, стабільності та чіткого розуміння цілей держави як власника, а також державних довгострокових зобов’язань. Політика власності і цілей державних банків повинні бути доступними для широкої громадськості, а також погоджена із урядовими органами та органами спеціальної компетенції щодо фінансових та банківських послуг.

Фактор ринкового, конкурентного середовища функціонування усіх банків на території держави, що передбачає єдність правового регулювання банківської діяльності, єдиних засад регуляторної політики НБУ та пруденційного нагляду, єдиний порядок захисту прав вкладників та кредиторів у банківській системі тощо, свідчать про актуальність певних засад формування та збільшення статутного капіталу для усіх без винятку банків. Йдеться про: обов’язковість додержання встановленого для усіх банків, в тому числі державних, мінімального розміру статутного капіталу; обов’язковість коригування розміру статутного капіталу, за підсумками року, відповідно до поточних макроекономічних показників (інфляції тощо); обов’язкове визначення джерел збільшення статутного капіталу для державних банків та законодавче визначення процедури його збільшення.

Як підсумок розгляду проблеми збільшення статутного капіталу державного банку зазначимо наступне. Вартість статутного капіталу, виражена у акціях державного банку, є державним майном, що сформувалось за рахунок бюджетних коштів і складає відповідну частину публічних фондів коштів держави. Чинне законодавство передбачає надто спрощену процедуру прийняття рішення про збільшення статутного капіталу державного банку (за рішенням Уряду і погодженням НБУ). Вважаємо, що збільшення розміру статутного капіталу повинно знаходити свій вираз виключно у відповідному законодавчому акті – Законі України про Державний бюджет на відповідний рік. Дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств, включаються до складу доходів Державного бюджету України і переходять у режим державної власності, а не власності банку. Відповідно, виключно держава, як законний власник відповідних коштів, може приймати рішення про їх використання. Це відповідає також принципу повноти бюджетної системи. Відтак єдино законним напрямом скерування коштів одержаних у якості прибутку державного банку (після здійснення усіх необхідних відрахувань), – є державний бюджет. Отже держава – як акціонер і засновник державного банку – має право на одержання доходу від діяльності державного банку із зарахуванням відповідних коштів до державного бюджету після здійснення усіх необхідних відрахувань до фондів банку згідно банківського законодавства. [189][124]

Принципово, що метою діяльності державного банку не є одержання прибутку для свого акціонера. Хоч прибутковість самого банку є одним із критеріїв ефективності та доцільності існування такого інституту в державі.

Мета і завдання державного банку формуються відповідно до актуальних потреб розвитку фінансового ринку держави і складають один із напрямів державної політики у цій сфері. Винятковість функцій державних банків пояснюється неможливістю їх здійснення іншими банками або учасниками фінансового ринку в силу різних обставин (рівень гарантій, довгостроковий характер, висока затратність; недостатній рівень прибутковості чи рентабельності тощо).

Будь-яка зміна в структурі капіталу державного банку (державного підприємства) повинна бути чітко узгоджена з метою державного володіння і специфічним статусом держбанку. Усі рішення, що приймаються в зв’язку з цим, повинні мати відповідну правову форму, щоб забезпечити зокрема ефективний облік, фінансовий контроль. Доцільно наголосити на важливості чітких механізмів нагляду та контролю за діяльністю державних банків, зокрема їх фінансової діяльності. А саме межі державного внутрішнього фінансового контролю, парламентського контролю і контролю Рахункової палати, а також незалежний фінансовий контроль.

З метою посилення довіри до інформації, яку надає державний банк, держава повинна вимагати, крім спеціального державного контролю, проведення зовнішнього аудиту державного банку, який би проводився у відповідності до міжнародних стандартів. Необхідно розробити відповідні процедури для відбору зовнішніх аудиторів, які повинні бути незалежними стосовно управління банку та стосовно держави і відповідати тим самим критеріям незалежності що і компанії приватного сектора.

Наступним блоком засад, на який би хотілося звернути увагу, у контексті аналізу Принципів OECD з корпоративного управління на державних підприємствах [332][125], є відносини державних банків із третіми особами. Значення цього питання випливає із критеріїв ефективності діяльності державних банків, доцільності їх функціонування, забезпечення конкурентного середовища на ринку банківських послуг та ін. Йдеться зокрема про питання відповідальності перед зацікавленими особами та комерційні засади вибору клієнтів. Державні банки, як і інші державні підприємства, фактично захищені від банкрутства та поглинань своїм правовим статусом та державними гарантіями. Проте це не виключає обов’язок держави забезпечити реальний механізм забезпечення економічних прав та інтересів клієнтів банків, вкладників та кредиторів. Це стосується механізму гарантування вкладів фізичних осіб, гарантій по експортно-імпортних операціях тощо. Важливо також, що зацікавлені сторони, зокрема і конкуренти, повинні мати реальну можливість компенсації і можливість об’єктивного застосування правових норм, якщо вони вважають, що їх права було порушено. Як засвідчує досвід зарубіжних країн, у деяких із них на державні підприємства не поширюються, або поширюються у неповному обсязі, положення законів про конкуренцію. Крім цього державні підприємства, як правило, не підпадають під правове регулювання законодавства про банкрутство, в результаті чого кредитори опиняються у невигідних і нерівних умовах щодо здійснення платежів, розрахунків тощо. З метою уникнення ринкових диспропорцій і підтримки рівня контрольованості менеджменту державних банків необхідно уникати винятків із загальних юридичних положень. Крім цього потрібно розробляти спеціальні правові механізми. Держава, як акціонер, не повинна мати особливий захист при порушенні або недотриманні нею законодавства, в той час як зацікавлені особи повинні мати можливість рівного захисту у судовому порядку тощо. [332][126]

Органи та посадові особи, причетні до управління державними банками повинні усвідомлювати важливість відносин із зацікавленими особами для ефективного стабільного і фінансово доцільного функціонування державного банку у відповідному просторі – на ринку банківських послуг. Відносини з зацікавленими особами важливі, оскільки є одним із принципових, коли йдеться про виконання специфічних завдань, функцій, соціальних зобов’язань. Адже державні банки за певних обставин і в певних ділянках можуть чинити вплив на потенціал системи в цілому або певній ділянці чи регіоні зокрема. Разом з тим державна влада не повинна використовувати державні банки для реалізації цілей, відмінних від тих що застосовуються для приватного сектора. Тобто будь-які специфічні чи особливі умови чи права, які надаються зацікавленим особам або впливають на процес прийняття рішень, повинні бути чіткими, незалежно від прав які надаються зацікавленим особам законодавством чи нормативно-правовими актами. Органи управління повинні додержуватись своїх повноважень та не виходити за межі своєї компетенції. Важливим є розроблення та реалізація механізмів та процедур, які забезпечують захист зацікавлених осіб. Вони повинні діяти в такий самий спосіб, що і компанії приватного сектора і керуватися Принципами Корпоративного управління щодо відносин із зацікавленими особами. Втілення цих принципів передбачає повне визнання діяльності зацікавлених осіб і створення умов вигідної співпраці. В цьому зв’язку державні банки, як і державні підприємства загалом, повинні забезпечити доступ усім зацікавленим особам до відповідної, адекватної і надійної інформації своєчасно і постійно, щоб мати можливість користуватися своїми правами. Зацікавлені особи повинні мати доступ до законної компенсації порушених прав. Серед принципів є положення про те, що державні підприємства, які пройшли лістинг, а також ті, які використовують державні політичні задачі, повинні звітувати про відносини із зацікавленими особами. Діючи таким чином, державні підприємства демонструють свою готовність працювати прозоро, а також підтверджують своє зобов’язання працювати із зацікавленими особами на конкурентних засадах тощо.

Складно також розмежувати функції держави – як власника державного банку та власника іншого державного майна, державних підприємств, установ і організацій, що підпорядковуються уряду. З цього приводу, Принципи корпоративного управління передбачають, що з метою запобігання конфлікту інтересів необхідно чітко розмежувати функцію власника від будь-яких економічних об’єктів в межах державного управління, які можуть бути клієнтами державних банків. Загальні правила щодо конкурсів, тендерів повинні бути для усіх суб’єктів господарювання.

Комерційні засади щодо вибору клієнтів, зокрема щодо обслуговування державних підприємств не лише сприяє конкуренції але також, у сукупності із іншими принципами, певною мірою допомагає державним банкам уникати безнадійних кредитів з боку державних підприємств. Державні банки повинні надавати кредити державним підприємствам на тих самих умовах, що і приватним юридичним особам та іншим суб’єктам. Механізми повинні передбачати уникнення конфліктів інтересів. Як загальний підхід, вироблений світовою спільнотою щодо цього питання, є також те, що держава не повинна надавати автоматично гарантії по зобов’язаннях державних підприємств.

Висновки до розділу 1

Історично завдання та функції державного банку формувались на межі банківської діяльності та фіскальної діяльності, тобто банківської установи та державного казначейства. Діяльність державних банків була спрямована здебільшого на виконання делегованих державою повноважень у сфері здійснення розрахунків, стягнення податків, здійснення публічних видатків, кредитування, а подекуди, здійснення управління державним майном (активами). Отже мета діяльності державного банку первинно мала публічно-правову природу.
Історичні дослідження дозволили також сформулювати певні закономірності у створенні та функціонуванні державних банків, а саме:
виключно державна політика (або політика правлячої верхівки) формує та визначає розвиток і діяльність державних банків;
управління державними банками здійснюється службовцями, обрання на посаду яких обумовлюється їх відповідністю певним соціальним та професійним вимогам;
очевидними є привілеї державного банку, порівняно із приватним сектором (звільнення від оподаткування, або податкові пільги; обов’язок певних категорій клієнтів здійснювати певні види операцій саме за допомогою державних банків);
вплив на формування цін на фінансовому ринку в цілому, а також формування певного стандарту якості тих чи інших послуг, їх видів тощо;
за посередництвом державних банків виразнішою стає соціальна функція банківської діяльності, зокрема, доступність банківських послуг для різних соціальних груп населення;
державні банки здійснювали функції державного кредиту, а іноді це було домінуючим фактором для держави на користь державних банків.
Здійснений аналіз відносин, які виникають з приводу діяльності державних банків, свідчить про достатні підстави вважати, що ці відносини перебувають у площині „публічних фінансів”. Оскільки:
форма власності статутного капіталу державних банків є державною, а також завдання та функції державних банків реалізуються за прямої або гарантованої участі держави, що має фінансовий вимір (за рахунок коштів бюджету);
діяльність державного банку пов’язана із досягненням визначених державою специфічних завдань на ринку фінансових і банківських послуг з метою задоволення суспільних і державних потреб та інтересів у відповідній сфері. Домінуючим у цих відносинах є публічний інтерес, а не корпоративний;
діяльність державних банків пов’язана із реалізацією певних видів державних гарантій для відповідних категорій юридичних та фізичних осіб, резидентів та нерезидентів; доступністю банківських послуг для різних категорій населення; здійснення кредитних, розрахунково-касових та інших банківських операцій (банківського обслуговування), визначених, у належній правовій формі, секторів економіки, галузей народного господарства тощо;
відносини з приводу створення державних банків, їх спеціалізації, збільшення чи зменшення їх статутних фондів, визначення державних гарантій, державних програм тощо регулюються методом владних приписів уповноваженими органами держави;
правовий статус державних банків має бути визначено у спеціальному законодавстві.

Отже, відносини з приводу реалізації правового статусу державних банків, а також щодо їх створення, реорганізації, ліквідації тощо мають значний фінансово-правовий вплив. Ті ресурси, які складають: статутний капітал державних банків, державні гарантії, прибутки державних банків тощо – є частиною публічних фінансів, що складаються із державних фінансів, а також приватних. Та в силу державних гарантій відповідних операцій, створення відповідних фондів з цією метою – мають особливе суспільне значення і обумовлюють фінансово-правове регулювання.

Зважаючи на об’єктивну потребу докладного правового регулювання без винятку усіх відносин, що становлять інститути фінансової системи держави, та ґрунтуючись на усталених підходах до визначення фінансової системи, запропоновано нові критерії визначення фінансової системи держави в конкретний історичний період. А саме: 1) За організаційно-правовою формою: а) Бюджет. б) Позабюджетні державні цільові фонди, а також інші спеціалізовані фонди, що створюються та функціонують за рахунок централізованих фондів коштів або обов’язкових платежів для задоволення та виконання завдань та функцій публічного характеру. в) Фонди державних (муніципальних) фінансових установ та державних (муніципальних) банків. г) Фінанси підприємств. ґ). Фінанси господарюючих суб’єктів. 2) За матеріальним змістом відносин: а) Фінансування. б) Запозичення. в) Страхування. г) Заощадження.
Аналіз проблем правового статусу державних банків в Україні засвідчив доцільність долучити до інститутів фінансової системи держави інститут заощаджень. Інститут заощаджень визначено як групу однорідних суспільних відносин з приводу розміщення частини доходу населення, яку не використовують на поточне споживання, а накопичують у відповідних, передбачених нормативно-правовими актами формах: депозитні рахунки, цінні папери тощо, щоб використати їх у майбутньому. Потреба виділення такого інституту обумовлюється унікальністю функції заощадження і тим, що її не поглинає жоден інший фінансовий інститут.
Сьогодні можемо стверджувати, що правове регулювання відносин у сфері реалізації статусу державних банків в Україні є недостатнім і неадекватним до сучасних об’єктивних умов розвитку фінансової системи України, міжнародних економічних зв’язків, а також до тих критеріїв, які можуть свідчити про ефективну й послідовну політику держави на ринку банківських і фінансових послуг. Чинне законодавство не передбачає сьогодні оптимальної форми та організаційно-правової структури державного банку, не визначає особливостей тих завдань, функцій та ролі державних банків, які вирізняють їх на ринку фінансових послуг серед інших суб’єктів та ін. Найпершим кроком з боку держави має бути формування єдиної та узгодженої стратегії розвитку державних банків з огляду на сучасні та потенційні потреби економіки держави, що можуть бути задоволені виключно за допомогою державних банків, а також з огляду на подальшу участь держави (у сфері управління та обсягів капіталу) на банківському та фінансовому ринках нашої країни.
Вартість статутного капіталу, виражена в акціях державного банку, є державним майном, що сформувалось за рахунок бюджетних коштів і є відповідною частиною публічних фондів коштів держави. Збільшення розміру статутного капіталу має бути відображено виключно у відповідному законодавчому акті – Законі України про Державний бюджет на відповідний рік. Дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств, включаються до складу доходів Державного бюджету України і переходять у режим державної власності, а не власності банку. Відповідно, лише держава, як законний власник відповідних коштів, може приймати рішення про їх використання. Це відповідає також принципу повноти бюджетної системи. Відтак єдино законним напрямом скерування прибутку державного банку (після здійснення усіх необхідних відрахувань згідно банківського законодавства) є державний бюджет.
Метою діяльності державного банку не є одержання прибутку для свого акціонера. Проте прибутковість самого банку є одним із критеріїв ефективності та доцільності існування такого інституту в державі. Мета і завдання державного банку формуються відповідно до актуальних потреб розвитку фінансового ринку держави і є одним із напрямів державної політики у цій сфері. Функції державних банків є винятковими, оскільки інші банки або учасники фінансового ринку, зважаючи на різні обставини (рівень гарантій, як правило довгостроковий характер, недостатній рівень прибутковості чи рентабельності, недостатня розгалуженість мережі тощо), не можуть їх здійснювати.
Принциповим питанням розвитку ощадної справи в Україні є вдосконалення системи гарантування вкладів, що передбачає комплекс правових відносин з приводу формування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та його функціонування. При цьому ініціатива розвитку і вдосконалення цієї системи має йти від держави. Сьогодні потрібно скласти зрозумілу покрокову програму реформування чинної системи гарантування вкладів, що буде спрямована, окрім іншого, на поглиблення банківського нагляду, зокрема щодо санації проблемних банків. Доцільно розглянути заходи для стимулювання розвитку жорсткішої системи рейтингування банків і створення під егідою Фонду гарантування інституту професійних тимчасових управляючих банків. Фонд має також отримати повноваження проводити власну оцінку банків і узгоджувати видачу кредитним установам ліцензії на залучення коштів фізичних осіб. Зі збільшенням фінансових можливостей економіки варто розглянути питання запровадження гарантій не лише фізичних, але й юридичних осіб.
З огляду на потребу стимулювати підвищення якості роботи банківської системи важливо, як видається, запровадити диференційований розмір внесків банків, залежно від якості кредитного портфеля і ступеня ризикованості здійснюваних ними операцій. Цілком виправданою може бути система, що передбачає єдиний базовий розмір регулярного внеску банків і підвищений його рівень у разі якщо в банків виникли проблеми із якістю кредитного портфеля або при недокапіталізації.

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОЩАДНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

2.1. Історичні та правові аспекти розвитку ощадної справи в Україні. Фінансово-правова політика держави в цьому напрямі

Попередній аналіз фінансової системи країни та авторське визначення її структури дозволили виокремити ще один фінансовий інститут у її складі – інститут заощаджень. З фінансово-правової позиції важливо, що інститут заощаджень реалізується значною мірою через спеціалізований вид професійної діяльності на ринку фінансових послуг – ощадну справу. Роль та значення заощаджень, особливо юридично оформлених заощаджень, суб’єктний склад цих відносин обумовлює потребу їх відповідного правового регулювання, а також вимагає державної стратегії щодо розвитку ощадної справи та забезпечення прав та економічних інтересів вкладників. Аналіз цього питання перебуває в площині історичних досліджень, політики та права, проблем захисту економічних прав людини, економічних та фінансових відносин тощо.

Важливо, щоб враховуючи історичний національний досвід, ментальність народу, рівень довіри населення до банківської системи, чинне законодавство та інші чинники, створити, за допомогою правових методів, систему стимулювання заощаджень населення та їх зберігання в грошово-кредитній системі.

Сьогодні чинне законодавство не містить визначення про заощадження, а також не розкриває змісту та особливостей ощадної справи як одного із видів професійної діяльності на ринку фінансових послуг. Проте історичні дослідження свідчать про великий інтерес до цього інституту з боку держави. І у світі, і в Україні ощадна справа розвивалась дуже інтенсивно, хоч цей інститут не змінювався змістовно.Його основним призначенням було залучення коштів (вкладів) від населення на умовах поверненості, платності, строковості та взаємної вигоди. Для вкладника зацікавленість полягала у збереженні суми вкладу та примноженні його реальної вартості, а для ощадної установи – акумулювання ресурсів з метою їх подальшого розміщення та одержання прибутку. При цьому держава, як публічна влада, стимулювала накопичення заощаджень в спеціалізованих установах, що було обумовлено низкою державних функцій у сфері регулювання грошового обігу, кредиту, розрахунків тощо.

В сучасний період світова громадськість продовжує працювати над розвитком інституту ощадної справи. Власне через інститут заощаджень Світова організація ощадних банків[127] пропонує реалізацію принципу доступу до фінансів.

Згідно Резолюції про доступ до фінансів, ратифікованої членами Світової організації ощадних банків в жовтні 2004 року, доступ до фінансів є основною і найбільш суттєвою для населення послугою, що забезпечує соціальну та економічну інтеграцію особи в сучасне суспільство. Доступ до фінансів (фінансової системи) передбачає реальну можливість доступу населення країни до фінансів у формі збереження, заощадження та примноження (інвестування) власних коштів. [349][128] У такому розумінні доступ до фінансів дає можливість розвивати особисті та професійні проекти, з іншого боку – це обов’язковий і незамінний двигун економічного і соціального розвитку. Доступ до фінансів є передумовою економічного розвитку, сприяє подоланню бідності, зайнятості населення, зміцненню зв’язків між різними соціальними групами. Загалом це підтримує людей, дає їм можливість володіти і розпоряджатися банківським рахунком, брати кредит, страхувати своє життя, інші цінності тощо.

Історичний аналіз діяльності ощадних банків засвідчує, що принцип доступу до фінансів був визначальним у розвитку ощадної справи в країнах Європи. Так, в основу організації перших ощадних кас було покладено принцип благодійності. Першим законом про ощадні каси був англійський Біль для сприяння і підтримки діяльності ощадних банків, ухвалений 11 червня 1817 року. [263, c.6][129] Ощадні каси виникли майже одночасно в багатьох країнах Європи. У Північній Америці вони з’явилися у першій половині ХІХ ст. тобто ще до появи приватних комерційних банків. На території сучасної України ощадні каси виникли майже одночасно із західноєвропейськими. Проте історичні умови цього періоду суттєво вплинули на розвиток банківської справи та ощадної справи зокрема на теренах Західної та Східної України. Адже після скасування Гетьманщини у 1764 році Східна Україна входила до складу російської імперії. Тоді як територіальна частина України на заході стала частиною Австро-Угорської імперії.

У 1783 році Львівське губернаторство доповідало австрійському цісареві про створення в Галичині 18 ощадних кас. Метою їх діяльності було обслуговування селян і міщан. А 1843 року у Львові, на підставі спеціального цісарського привілею, було створено Галицьку Касу Ощадности, одну з найстаріших фінансових установ. Галицька Каса Ощадности створювалась за рахунок приватних внесків засновників, членів, доброчинців, проте згодом за Галицьку Касу Ощадности поручився Крайовий сейм. А коли резервний фонд установи досяг 10 % від внесеного капіталу, Крайовий сейм прийняв ухвалу про постійну підтримку Галицької Каси Ощадности. Було встановлено граничний обсяг вкладів, розміщених у Касі. В той період, ця сума не могла перевищувати 70 млн крон (35 млн злотих). Ця сума могла бути збільшена лише на підставі ухвали Крайового сейму або зі зміною Статуту Галицької Каси Ощадності. Метою діяльності каси було надання кожному можливості розмістити кошти та одержати їх при потребі із прибутком. Каса була привабливою завдяки високим відсоткам (5-10%) та гарантією їх виплати й видачі вкладів на першу вимогу. Каса надавала також клієнтам позики під заставу нерухомості, цінних паперів тощо. Цікаво, що починаючи із 60 років ХІХ ст. Галицька Каса Ощадності сприяла розвиткові міста через фінансування його установ. Так у 1880-х роках міській раді Львова було надано позику розміром 800000 злотих, яка була скерована на будівництво шкіл та казарм для військових. [263, c.6, 10-12][130]

Залучені кошти вже тоді дозволялось використовувати на придбання державних цінних паперів, облігацій залізничних позик, до оплати векселів, для процентного авансу. Згодом їх можна було застосовувати і для надання короткотермінових позик вкладникам, ощадно-позиковим і кредитним товариствам під заставу майна і цінних паперів. Цікаво, що робота кас вже тоді була прозорою. Річний звіт про діяльність ощадної каси підлягав обов’язковому щорічному публічному розголошенню і публікації в місцевій пресі її балансу та звіту про доходи і видатки. [266][131]

Загалом ощадні каси на західноукраїнських землях розвивалися як державні установи і контроль за їх діяльністю здійснювали місцеві органи влади. Одним із принципів організації ощадних кас було їх територіальне наближення до місця проживання і праці дрібних вкладників. Діяльність ощадних кас як окремих установ гарантувалася, контролювалася і спрямовувалася місцевою та регіональними державними адміністраціями. Поширення мережі поштових, комунальних ощадних кас, їх установ при фабриках, заводах, держустановах тощо визначалися і спрямовувалися державою. Для прикладу, Австрійський державний банк ініціював створення ощадних кас у галицьких містах, віддалених від Львова.[132]

Об’єктивно розвиток ощадної справи пояснювався зростанням чисельності населення міста, виникненням потреби у створенні кредитних установ, які б виконували функцію накопичення (заощадження коштів населення) та кредитування. Публічна роль ощадних кас є очевидною з багатьох прикладів, серед яких створення у 1914 році Шкільної ощадної каси для загальноосвітніх шкіл міста на базі Міської ощадної комунальної каси. Кошти цієї каси використовували для розвитку науки і освіти. [263, c.27][133]

На Буковині розвиток банківської справи значною мірою обумовлювався сильним впливом приватних лихварів, чим пояснювалась надзвичайно висока плата за кредит. Станом на 1865 рік приватних кредитів лише в сільському господарстві було надано на 4 млн. форинтів, при цьому кредит надавався під 50, 100, а то й 300%. 26 вересня 1858 року крайовий президент Буковини Карл Рот Кірх звернувся до представників великих землевласників, промисловців та інтелігенції з пропозицією про створення Буковинської ощадної каси та заснування гарантійного фонду. Чернівецький магістрат надав капітал у 5000 форинтів. Через рік, 15 листопада 1859 року, був виданий Указ цісарсько-королівського Міністерства внутрішніх справ (№24959) Про схвалення пропозиції щодо створення ощадної каси, а після консультацій було затверджено Статут Буковинської ощадної каси (11 березня 1860 року). І тільки 1879 року було створено організацію об’єднаних кредитних кас Буковини. [263, c. 17-18][134]

Проте розвиток ощадних установ Буковини був не дуже успішним. Згодом Буковина, увійшовши до складу Румунії мала значно менше ресурсів, ніж інші провінції. Відчутними були брак обігових коштів, зниження платоспроможності краю. До 1931 року майже усі місцеві банки збанкротували. [143][135]

З початку ХХ ст. діяльність ощадних кас набирає все більшого розвитку. Свідченням того є зокрема їх кількість та територіальне поширення. Для прикладу у 1900 році в Галичині працювало 44 ощадкаси на 49 повітів, на Буковині – 4 на 11 повітів, на Закарпатті – 6 ощадкас. Загалом 1902 року на західноукраїнських землях діяло понад 1000 різних банківських установ, що здійснювали ощадні операції. [326][136]

Першими, хто отримав право залучати кошти в приватних осіб на теренах Східної України, були в 70-х роках XVIII ст. Державний позиковий банк і прикази громадської опіки. Їх установи відкривались у губернських містах і обслуговували найзаможніших людей. А 1817 року було створено Державний комерційний банк із чисельними відділеннями, зокрема в Києві, Харкові і Одесі. Цей банк здійснював операції з приймання вкладів на зберігання, перекази грошових коштів, облік векселів і надання позик під товари. [144][137] Поштовхом до створення організованих ощадних кас у Східній Україні стало прийняття 10 червня 1839 року Положення про селянські ощадні каси. Цим документом передбачалось право відкривати допоміжні та ощадні каси у волостях і селах, де проживали державні селяни. Призначення ощадних кас полягало в залученні вкладів, а допоміжних – у наданні позик селянам. Ощадні каси почали організовувати місцеві органи влади в державних селах правобережної України в 50-х роках ХІХ ст. На 1857 рік у восьми губерніях Східної України діяло 373 допоміжних каси, з оборотом капіталу в 1,5 млн руб. [31][138]

Перший у Росії загальний Статут ощадних кас був прийнятий 15 квітня 1842 року. Ініціатива розроблення цього статуту належала І.Д. Черткову. На підставі саме цього проекту було створено ощадні каси при Санкт-Петербурзькій та Московській державних скарбницях, а згодом і при деяких приказах громадської опіки. В Одесі першу ощадну касу було засновано в 1842 році при Приказі громадської опіки. При інших приказах ощадні каси стали діяти з 1846 року. З того часу Уряд виявляв великий інтерес до діяльності ощадних кас. Наприклад, у Полтавському земстві на відкриття губернії та створення Приказу громадської опіки з державної скарбниці було виділено 15 тис. руб. асигнаціями і надано право приймати і видавати грошові позики, а прибутки від цих кредитних операцій мали скеровуватися на утримання лікарень, притулків тощо. [325][139] Однак діяльність кас була досить слабкою. На 1853 рік усіх кас при приказах було 37, а загальна сума вкладів в ощадних касах була мізерною і помітного впливу на обігові кошти не мала. Зміни в організації та розвитку ощадної справи були пов’язані з ухваленням Статутів ощадних кас 1862 та 1865 років. Вони визначали порядок створення установ ощадних кас, обмежували одноразовий внесок грошей і виплату процентів після досягнення максимальної суми вкладу. Мережа ощадних кас розвивалась від міських кас при всіх конторах і відділеннях державного банку, повітових і губернських казначействах, митницях, поштово-телеграфних конторах і навіть школах. Існували відділення на деяких фабриках і заводах.

Система державних ощадних кас почала діяти в Росії з 12 жовтня 1862 року. Протягом подальших 20 років функціонувало лише 90 міських ощадних кас зі 125 тисячами вкладників. На території Східної України Ощадних кас було небагато і засновували їх переважно у великих містах Так у 1863 році, як окрема установа започаткувала свою діяльність Київська міська ощадна каса. Через рік розпочали свою діяльність міські ощадні каси Одеси і Харкова, у 1865 році – Суми, 1868 – Полтава і Миколаїв. У своїй діяльності ці каси керувались новим Статутом ощадної каси, прийнятий Російським Урядом у 1862 році. На початку 1864 року в міській Ощадкасі Києва було лише 148 вкладників, сума вкладів яких складала 5,4 тис руб. Ознакою тодішніх ощадних кас було те що вони не надавали позики приватним особам. Ці установи лише розміщували залучені на вклади кошти в урядові або гарантовані урядом цінні папери. Такі цінні папери купувались за розпорядженням Міністерства фінансів. Таким чином залучені від населення кошти ощадні каси спрямовували виключно на забезпечення державного кредиту. [263, с.23][140]

З 80-х років ХІХ ст. ощадні каси зазнали нового етапу розвитку. Було відкрито каси при губернських та повітових казначействах проте більшість населення не знало про їх діяльність, тому законом від 26 червня 1889 року Державному банку було дозволено відкривати, за згодою з поштово-телеграфним відомством, ощадні каси у всіх місцевих установах цього відомства. Перші каси при поштовому відомстві було відкрито 1 листопада 1889 року з ініціативи та під керівництвом Міністра фінансів І.А. Вишнєградського. Цей закон визначав також порядок відкриття ощадних кас при фабриках і заводах. Законом від 4 квітня 1893 року було дозволено відкриття ощадних кас при митницях. [263, с. 23][141]

1 червня 1895 року було затверджено новий Статут Ощадних кас, чинний з 1 січня 1896 року. Згідно цього документу, ощадним касам було надано статусу державних, що передбачало відповідальність уряду за надійне зберігання грошей, які вкладники довіряли касам. У складі Державного банку було створено Управління державними ощадними касами. Залучені кошти ощадкаси мали право вкладати в державні виграшні облігації, заставні папери Земельного банку, облігації залізничних позик, цінні папери акціонерних компаній, переводити в Держбанк, який сплачував півпроцентну маржу. [144][142] Принципово, що Держбанк, через підпорядковані йому ощадкаси, почав асигнувати кошти для створення первинних капіталів установ кредитної кооперації: ощадно-позикових кас, кредитних товариств та ін. Таким чином ресурси ощадних кас залучалися до установ дрібного кредиту в містах і селах на значній території, що впливало на розвиток дрібногуртової торгівлі, дрібних промислів та споживчої кооперації.

У Східній Україні ощадні каси мали статус державних, а в Західних – контролювалися політичною владою. Загалом, ощадні каси були партнерами місцевих і регіональних органів влади та надавали допомогу у становленні місцевої інфраструктури.

Згодом стало очевидно, що ощадні каси можуть існувати і розвиватись не лише виконуючи функцію зберігання коштів, але й на власному фінансовому ґрунті. Із підвищенням добробуту населення ощадні каси трансформувалися з „банків бідних людей” в універсальні кредитні установи.

Перша світова війна негативно вплинула на фінансово-банківську систему Західної України. Ощадкаси були залучені у процес фінансування воєнних витрат. Перерозподіл територій призвів до руйнування єдиної мережі кас. [178, с.29][143] Одним із найпоширеніших закликів початку ХХ ст. на західній Україні був заклик до побудови міцної держави, яка постане з „праці і розумних грошових заощаджень цілого народу”. Для повоєнного періоду характерними стали низька ощадна спроможність населення, інфляція, втрата довіри до державних інститутів з боку населення. Проте поступово робота ощадних кас відновлювалась. У 1919 році провідним банком окупованих Польщею земель Галичини став Польський банк крайовий, що контролював 36 ощадних установ краю і 72 безпосередньо йому підпорядкованих. Ще 1918 року одній з найбільших кас – Львівській міській комунальній ощадній касі рішенням міської громади було надано значну фінансову допомогу і виділено приміщення. Проте лише з 1924 року діяльність каси стала продуктивною. В цей період провадилась активна агітаційна робота серед клієнтів, реклама в громадських закладах та газетах. Як наслідок, за період 1924-1925 років було придбано 15559 векселів. Завдяки кредитам Каси будувались будинки. Міська комунальна ощадкаса уособлювала ідею кредитної самодопомоги мешканців міста і стала чи не найголовнішим джерелом кредиту для населення Львова та його околиць. [263, с.29-32][144] 1929 – 1933 роки супроводжувались світовою економічною кризою, що без сумніву впливало на банківську діяльність. Згідно історичних довідок, у цей період Львівська міська комунальна ощадна каса проводила видачу кредитів гміні м. Львова на фінансування робіт, пов’язаних із упорядкуванням міста; надавала цільові будівельні кредити. В період економічної кризи каса надала 1147 будівельних кредитів на суму 22421688 злотих, які використано на реконструкцію 132 діючих та будівництво 766 нових будинків. Міська каса фінансово підтримувала соціальні програми, надаючи кошти для допомоги безробітним. [133][145]

Створення та діяльність ощадних кас було впорядковано Розпорядженням №28 Президента Республіки Польща від 31 квітня 1927 року. Розвивалися далі і державні ощадні установи. Після кризи 20-30-х років Галицька Каса Ощадности станом на 1938 рік збільшила свої оборотні капітали на 3 млн зл., ощадні внески – на 1,8 млн зл., власні капітали – на 1 млн зл.

3 березня 1938 року сейм, а 23 квітня сенат ухвалили Статут про перетворення Галицької Каси Ощадности в Центральну Малопольську Касу Ощадності. Цей закон проголосили у Зводі Законів Республіки Польща №29, позиція 256 від 28 квітня 1938 року. Закон надавав Центральні Малопольській Касі Ощадності у Львові право емісії комунальних облігацій на основі позик, які надавалися фінансовим установам для самоуправ, підприємств та інших закладів. Центральна Каса Ощадності ставала центральною фінансовою установою для галицьких ощадних кас. [263, с.33-39][146]

На теренах східної України, наприкінці ХІХ ст. було 200 ощадно-позикових товариств. [323][147]

У січні 1918 р. замість Державного банку і націоналізованих приватних комерційних банків було організовано Народний банк РССР. [263, с.47][148] У травні 1918 р. згідно із Декретом Ради народних комісарів «Про дотримання єдності каси» усі державні установи були зобов’язані здавати готівку в банк і розрахунки проводити через банк. У грудні 1918 року був прийнятий Декрет Ради народних комісарів про обов’язкове зберігання вільної готівки в Народному банку РСФРР. [263, с.47][149]

В червні 1918 р. Вища рада народного господарства прийняла Постанову про організацію безготівкових розрахунків у націоналізованій промисловості та обов’язкове зберігання всіх грошей у банку. Одночасно йшла широка агітація серед населення щодо залучення грошей у вклади. Проте інфляція зростала, а діяльність банків була неефективною. Декретом РНК від 10 квітня 1919 року усі ощадні установи, які ще продовжували функціонувати, були об’єднані з установами Народного банку РСФРР. [110][150] Подальша денатуралізація господарських відносин та зміцнення грошей зумовили необхідність ліквідації Народного банку РСФРР, яку було проведено на підставі Декрету РНК від 19 січня 1920 року. Усі його активи і пасиви були передані Центральному бюджетно-розрахунковому управлінню Наркомфіну. Це управління зараховувало в місцеві фінансові відділи вклади приватних осіб на їх поточні рахунки, з яких проводилися виплати вкладникам. [110][151] Наркомфін РСФРР у червні 1920 року видав Указ, згідно якого вкладникам пропонувалося отримати протягом 6 місяців свої вклади. Якщо ж за вкладами не звертались, то їх зараховували в дохід держави.

Ощадні каси на території Російської Федерації були організовані на підставі Постанови Раднаркому РСФРР 26 грудня 1922 року якою було затверджено „Положення про організацію державних ощадних кас” [228][152]. Вони не були правонаступниками раніше ліквідованих кас, а вважались новоствореними. Згодом вони дістали назву «трудові», що повинно було підкреслити трудовий характер заощаджень населення. Основним завданням в перший рік їх діяльності було страхування заробітної платні від знецінення грошей. З цією метою вони приймали і видавали внески в золотому вимірі, і тільки після проведення грошової реформи 1922-1924 років притік грошових коштів збільшився [67][153]. Згідно цього документу ощадкаси підпорядковувалися Наркомфіну. Ощадкаси могли приймати такі види вкладів: до запитання, умовні і на поточні рахунки. Прибуток ощадкас формувався коштом перевищення отриманих на поточному рахунку процентів над виплачуваними. Розподіл прибутку здійснювався у такому порядку: 15% на поліпшення становища працівників ощадних кас; 85% у запасний капітал. При цьому, запасний капітал не міг перевищувати 10% залишків вкладів. І якщо станом на 31 грудня звітного року він був вище цього розміру, то різниця зараховувалася у дохід держави. Перша ощадна каса була відкрита 11 лютого 1923 року в Москві, а з 16 лютого у країні працювало п’ять ощадних кас, серед них у Харкові та Києві. Для управління ощадними касами Рішенням колегії Народного комісаріату фінансів було створено Головне управління державних трудових ощадних кас. У Києві була організована Головна Державна трудова ощадна каса, яка здійснювала керівництво за розвитком усієї ощадної справи у країні. Станом на 1 жовтня 1923 року в Україні діяло 357 ощадних кас, а на 1 жовтня 1924-го – 4544. [263, с.49][154]

27 листопада 1925 року Центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів затвердили нове Положення „Про державні трудові ощадні каси Союзу радянських соціалістичних республік”. З того часу керівництво ощадних кас покладалося на Головне управління держтрудощадкас, а у союзних республіках створювались Головні державні трудові ощадні каси. Залучені ощадкасами кошти розміщувалися в державну позику, тобто, грошові заощадження населення і скеровувались на фінансування народного господарства тощо [18, с.16][155].

Ощадні каси виконували операції: вкладні, позикові та ін. Вклади поділялися на поточні рахунки, до запитання, термінові, умовні, з особливим призначенням. Був запроваджений такий порядок розподілу прибутку ощадкас: 50% — запасний капітал; 35% — у дохід держави; 15% — Головному управлінню. [263, с.50][156]

У лютому 1929 року ЦВК і РНК СРСР затвердили нове Положення „Про державні ощадні каси”. Згідно Положення кошти державних трудових ощадних кас розміщувались в державні позики. Головному управлінню держтрудощадкас було надано право за узгодженням із Наркомфіном СРСР розміщувати кошти Ощадних кас на вклади в місцеві комунальні банки та установи сільськогосподарського кредиту, що сприяло розвиткові відповідних галузей народного господарства.

Крім вкладних операцій і розміщення цінних паперів, ощадні каси з 1928 року виконували усі функції з особистого страхування життя. В результаті цього після 1932 року вони перетворилися в монопольну кредитну установу, що різнобічно залучала кошти населення для державних потреб. Крім того ощадні каси приймали платежі від населення за житло і комунальні послуги. На розширення обсягу роботи ощадкас сильно вплинула передача їм в 1931-1932 роках функцій по розміщенню державних позик, які до цього часу виконували безпосередньо фінансові органи і установи Держбанку. Таким чином, ощадкаси перетворились в єдину кредитну установу, що залучає грошові заощадження населення у внески і в облігації державних позик. В зв’язку з випуском державних позик, що розміщувались серед населення за підпискою, масштаби роботи ощадкас значно розширились [107, с.39][157]. Центральний керівний орган системи Ощадних кас було перейменовано в Головне управління держтрудощадкас і держкредиту. Підтримку в організації грошових заощаджень населення надавали громадські організації – комісії сприяння державному кредиту і ощадній справі, покликані пропагувати доцільність внесків, придбання облігацій державних позик тощо. Відповідно суми внесків збільшувались: на 1 жовтня 1928 року вони складали — 213 млн.крб., на 1 січня 1933 року — 974 млн.крб., на 1 січня 1941 року — 7 253 млн.крб. [46, с.53][158].

На початок 1933 року надходження в державний бюджет від вкладів населення становили 5,9 млрд. руб., залишок на вкладах – 974,3 млн. руб. З середини 1933 року до 1935 року ощадкаси здійснювали повне касове обслуговування сільських рад, а пізніше – підприємств та організацій громадського сектора села і районних міст. У 1933 році відбулася також реорганізаційна перебудова і скорочення мережі ощадкас з причини низької якості їх роботи. [263, с.53][159]

На початок війни в країні нараховувалося 42831 ощадна каса, у тому числі 10662 – у містах і 32169 – у сільській місцевості. Залишок вкладів станом на 21 червня 1941 року становив 6797,3 млн. руб. Суттєві зміни в діяльності ощадкас відбулися 1939 року у зв’язку із зміною територіальних меж Української РСР. Із приходом радянської влади на Західну Україну тут ліквідовано існуючу на той час мережу ощадних установ і запроваджено мережу установ кредитної системи СРСР. В обласних центрах відкриваються управління Держтрудощадкас і держкредиту з відповідною мережею підлеглих установ. Ці установи приймали вклади населення і розміщували облігації держпозик. Усього за 1940 рік ощадкаси залучили заощаджень населення в такі облігації на 1756 млн. крб., або на 43,36 крб. на душу населення. Цей показник був найвищим за всі роки існування радянської влади в Україні. [263, с.54][160]

У період другої світової війни було закрито багато установ ощадкас, втрачено ощадні книжки вкладників та багато інших документів. Для збереження в обігу держави значної частини заощаджень, залучених у довоєнний період, виплату з вкладних рахунків, до 1944 року, проводили в межах 200 крб. на місяць; запроваджувались і інші заходи. Збільшенню ресурсів державного бюджету сприяли також проведені ощадними касами за розпорядженням органів влади зарахування на спеціальні вклади сум грошової компенсації робітникам і службовцям за відпустки, невикористані під час війни. Ці суми підлягали виплаті після закінчення війни з нарахуванням доходу у розмірі 3% річних. Через ощадні каси надходили грошові заощадження, у тому числі облігації державної позики, внесені населенням у фонд оборони СРСР і Фонд Червоної армії для фінансування військових видатків. [263, с.55][161]

Приріст мережі ощадкас відбувся після визволення Закарпаття від німецьких окупантів у грудні 1944 року. Тоді ж розпочалася націоналізація установ банківської та фінансової сфер, створених Угорщиною та Чехословаччиною. Відповідно до Декрету Ради народних комісарів від 21 грудня 1944 року, всі акціонерні банки та їх філії, які до визволення існували, або були під ліквідацією на території Закарпатської України, були націоналізовані, однак, „без ушкодження прав дрібних туземних вкладників”. Рівночасно було закладено Народний банк Закарпатської України на основі ліквідації вищезгаданих банків та їх філій. Згідно із Декретом Ради народних комісарів №83 від 21 грудня 1944 року власником Народного банку Закарпатської України є Закарпатська Україна та її народ, а керувати ним може виключно Народна Рада Закарпатської України. 15 листопада 1945 року розпочався обмін угорської та чехословацької грошових одиниць на радянські карбованці. На початок 1947 року в Закарпатській області функціонувало вже 5885 ощадкас. [263, с. 56][162]

У повоєнний час ощадні каси стали єдиною загальносоюзною кредитною установою, що мала права юридичної особи.

Підвищенню авторитету і популярності ощадкас сприяли переваги і пільги, які при проведенні грошової реформи 1947 року, були надані вкладникам ощадкас порівняно з тими особами, що зберігали гроші у себе. Старі гроші обмінювались на нові по відношенню 10:1, внески до 3000 крб. (в діючому масштабі цін) не переоцінювались; внески що перевищували 3000 крб., — за пільговим відношенням 3:2, а вище 10000 крб. — по відношенню 2:1. Оскільки заощадження вкладників не перевищували 3000 крб., то умови, на яких було переоцінено внески, продемонстрували переваги організованих форм заощаджень порівняно з неорганізованими [46, с.54][163].

Постановою Ради Міністрів СРСР від 20 листопада 1948 року було затверджено новий Статут Державних Трудових ощадних кас, який замінив Положення про ощадкаси, що діяло з 1929 року. Статут визначив правовий статус, коло здійснюваних операцій, склад доходів і видатків, порядок розподілу прибутків, створив організаційну основу діяльності Державних Трудових ощадних кас [231][164].

За перші десять повоєнних років кількість ощадних кас СРСР збільшилась із 30181 до 47724.

До певних змін в роботі ощадкас призвела прийнята в квітні 1957 року постанова ЦК КПРС і Кабінету Міністрів СРСР «Про державні позики, що розміщуються за підпискою серед трудящих Радянського Союзу» [334][165]. Власне тоді було припинено (з 1958 р.) випуск державних позик, розміщуваних за підпискою серед населення, відтерміновано на 20 років погашення облігацій раніше випущених позик. Внаслідок цього змінився характер роботи по залученню заощаджень, помітно скоротився обсяг діяльності ощадкас в області державного кредиту і активізувалась робота по залученню внесків населення і проведенню інших операцій.

На кінець 1960 року в СРСР було 66,5 тис. ощадних кас, а середній розмір вкладу становив 185 руб. На кінець 1960 року мережа ощадних кас в Українській РСР становила 11,5 тис установ і проти 1950-го зросла майже удвічі. У 38% міських ощадних кас концентрувалося 81% вкладів населення. В середньому, одна міська ощадкаса обслуговувала 2000 вкладників, які в середньому мали на особовому рахунку 216 руб, а сільська – 354 рахунки із середньою сумою 126 руб. На тисячу жителів ощадні книжки в містах мали 357 осіб а у селах – 125. Середній вклад на душу населення становив, відповідно, 77,3 руб і 16,5 руб. [263, c.57][166]

З 1 січня 1963 року систему ощадних кас було передано з підпорядкування Міністерства фінансів СРСР у підпорядкування Держбанку СРСР. Було визначено завдання щодо поступового розширення їх функцій з тим, щоб поряд із залученням коштів населення у внески, вони здійснювали при необхідності розрахунково-касове обслуговування підприємств, установ, організацій, прийом різноманітних платежів населення, виконували інші операції. Приходні каси Держбанку, що раніше приймали платежі населення, були об’єднані з ощадкасами [46, c.55].[167] Таким чином кошти, залучені ощадкасами як внески, Держбанк СРСР почав використовувати здебільшого для кредитування народного господарства.

Через зміну підпорядкування ощадкаси припиняють передавати кошти вкладів у держбюджет у формі обов’язкового придбання облігацій держпозики, а використовують їх на створення єдиного союзного позикового фонду. Відтоді, станом на 1 число кожного нового року, ощадкаси починають передавати весь залишок вкладів держбанкові СРСР, який за низьку плату використовував їх на власний розсуд. [263][168]

Найбільшого свого розвиту ощадна справа стала набувати з 70-х років. Постанова Ради Міністрів СРСР від 4 травня 1972 року «Про заходи з подальшого розвитку ощадної справи і організаційному зміцненню державних трудових ощадних кас СРСР» [232][169] передбачала, серед іншого, організаційне зміцнення ощадкас, вдосконалення їх територіального розміщення з розрахунком підвищення грошових доходів населення, розширення функцій, розвиток ощадної справи в сільській місцевості. В постанові вказувалось на необхідність подальшого розвитку в ощадкасах безготівкових розрахунків і в першу чергу таких форм, як перерахування у внески в добровільному порядку коштів з грошових доходів, що належали трудящим від державних, кооперативних і суспільних підприємств, організацій і установ, а також найбільш доцільних і зручних для населення форм розрахунково-кaсового обслуговування, зокрeма розрахунків чеками ощадкас за товари та послуги. Було також визначено заходи із зміцнення господарського обороту в системі ощадкас, встановлено джерела їх доходів і утворення фондів економічного стимулювання. Цією постановою було також доручено Радам міністрів союзних і автономних республік, виконкомам крайових обласних і районних Рад депутатів трудящих регулярно розглядати питання розвитку ощадної справи, хід виконання ощадними касами планів залучення грошових заощаджень населення у внески і по Державній 3% внутрішній виграшній позиці.

Постанова Ради Міністрів СРСР від 13 квітня 1976 року «Про подальше покращення роботи ощадкас з обслуговування населення» поставила за завдання ширше втілювати безготівкові розрахунки населення з торгівельними, комунальними та іншими підприємствами. Ці вказівки стали основою діяльності системи Державних трудових ощадкас на той час [230][170].

Подальші зміни функцій, обсягу і характеру роботи ощадкас, принципи їх організаційної побудови відобразились в новому Статуті Державних трудових ощадних кас СРСР, затвердженому Радою Міністрів СРСР 11 липня 1977 року. В новий статут було внесено деякі зміни і уточнення. Зокрема, керівництво системою Держощадкас здійснював Держбанк, який визначав основні напрямки розвитку ощадної справи в країні, здійснював контроль за дотриманням діючого законодавства, наказів та інструкцій Держбанку [229][171]. Контори і відділення координували свою роботу з роботою ощадкас з питань грошового обігу і розрахунково-касового обслуговування.

В союзних республіках діяльністю ощадкас керували республіканські головні управління; в автономних республіках, краях, областях, округах і містах з районним поділом – відповідно республіканські, крайові, обласні, окружні і міські управління. Центральні ощадкаси керували ощадкасами міст чи районів. Операційні частини центральних ощадкас здійснювали всі види операцій, покладених на ощадкаси. Ощадкаси, підлеглі центральним ощадкасам, в залежності від обсягу операцій і штату працівників розподілялись на три типи: каси 1 і 2 розрядів та агентства [229, ст. ст. 29, 39 — 44][172].

До 1988 року розвиток ощадної справи і виконання операцій з обслуговування населення, згідно завдань, передбачених Статутом, виконували Державні трудові ощадні каси СРСР. Але рішенням 27 з’їзду КПРС і червневого Пленуму ЦК КПРС було розпочато корінну перебудову господарського механізму СРСР. Зокрема, було вирішено реорганізувати діючі і утворити нові спеціалізовані банки з урахуванням особливостей діяльності народно-господарських комплексів, вирішення певних соціальних проблем, більш повного задоволення потреб населення в кредитно-розрахунковому обслуговуванні. Так, замість системи Державних трудових ощадних кас СРСР було створено Банк трудових заощаджень і кредитування населення СРСР (Ощадний Банк СРСР). Банк був покликаний забезпечувати організацію ощадної справи в країні, безготівкових розрахунків і касового обслуговування населення (при необхідності також організацій і установ), реалізацію і погашення облігацій державних позик, кредитування громадян.

До 1990-років ощадні каси здійснювали більше як 60 видів операцій, пов’язаних з наданням послуг населенню, підприємствам, установам і організаціям. Основні з цих операцій: прийом, видача і перекази внесків населення, продаж облігацій державних позик і лотерейних білетів, оплата виграшів за ними, прийом облігацій на зберігання, видача і оплата акредитивів, видача розрахункових чеків, прийом платежів населення за комунальні послуги, податкових і страхових платежів та інші. За всіма здійснюваними операціями ощадкаси звільнялись від державних податків і мита. Збереження грошових коштів і цінностей, довірених ощадкасам, гарантувалося державою [18, с.60][173].

Та все ж таки, однією з найголовніших функцій ощадкас було залучення заощаджень населення. Ощадкаси приймали від населення внески: до запитання, термінові, умовні, виграшні і на поточні рахунки. Внески до запитання як на ім’я певної особи, так і на пред’явника, а внески інших видів – тільки на ім’я певної особи. Внески приймались ощадкасами без обмеження крайніх розмірів і на необмежений термін. Рівень розвитку ощадної справи на той час характеризувався даними про кількість рахунків вкладників на 1000 жителів і сумі внесків в середньому на душу населення. При цьому в розрахунок бралося все населення і окремо населення, що має дохід. Отож, станом на 1 січня 1981 року, в цілому по країні на 1000 мешканців було 538 рахунків по внесках, а сума внесків в середньому на одну людину складала 592 крб.; в розрахунку на населення, що одержувало дохід, ці показники сягали 824 рахунки на 1000 мешканців і 907 крб. в середньому на одну особу [46, с.62][174]. У 1980-1990-х роках Український республіканський банк Ощадбанку СРСР сконцентрував величезні суми нагромаджень населення України, що, на жаль, були втрачені. [263, с. 67-68][175]

Кошти, залучені на вклади, акумулювалися на кореспондентських рахунках Ощадбанку (ощадкас) протягом року. Щорічно після закінчення календарного року, відповідно до встановленого порядку, загальну суму залишку коштів на кореспондентському рахунку Ощадбанку (ощадкас) України заключними оборотами списували на кореспондентський рахунок Правління Ощадбанку колишнього Союзу РСР, звідки передавались Держбанку СРСР та Міністерства фінансів СРСР для фінансування витрат Державного бюджету колишнього Союзу РСР. Загальна сума акумульованих і списаних таким чином коштів з кореспондентського рахунку Ощадбанку (ощадкас) України на кореспондентський рахунок Правління Ощадбанку колишнього Союзу РСР станом на 1 січня 1991рік – становила 84,3 млрд. руб., що відповідало залишку вкладів населення на цю дату [236].[176]

Законом України від 21 листопада 1996 р. „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, а саме ст. 1, встановлено зобов’язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, поміщені в період до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України, а також у державні цінні папери: облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 р., облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., державні казначейські зобов’язання СРСР, сертифікати Ощадного банку СРСР. Компенсації підлягають також грошові заощадження громадян України, поміщені в установи Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху протягом 1992-1994 років і які знаходились на рахунках Ощадного банку України не менше одного повного календарного року в період 1992-1995 років [94][177].

Виплата компенсацій проводиться установами Ощадбанку, починаючи з 1997 року, на підставі законодавчих актів та Постанов Кабінету Міністрів України (1998-2008 р.р.). Протягом зазначеного періоду було розроблено різні механізми обслуговування вкладників — залежно “від віку” та “інших обставин”.

Зокрема, починаючи з 1997 року компенсаційні суми зараховувались на основні рахунки вкладникам, які досягли 80-річного віку – по 48 грн., незалежно від кількості компенсаційних вкладів. Таким же чином компенсувались вклади 100-літніх вкладників, в межах 2000 грн. за кожною ощадною книжкою. Пізніше були прийняті нормативні акти, якими передбачались компенсаційні виплати всім вкладникам без винятку. Так, рішенням Конституційного Суду України від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 року про визначення положення статті 7 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” від 21 листопада 1996 р. № 537/96- ВР було визначено, що положення в частині повернення заощаджень громадян України, іноземним громадянам та осіб без громадянства, відновлених та проіндексованих згідно з цим Законом в установах Ощадного банку України, залежно “від віку вкладника” та “інших обставин” – є такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

З 2002 року було вперше запропоновано механізм виплати компенсації всім вкладникам. Починаючи з 2002 року установи ВАТ “Ощадбанк” у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, та у відповідності до постанов Кабінету Міністрів України проводили такі виплати:

— вкладникам (по 50 гривень кожному, якщо зазначена сума не перевищує залишку проіндексованого вкладу);

— спадкоємцям вкладників, померлих у 1997-2002 роках, які не отримали компенсацію грошових заощаджень у 1997-2001 роках, в межах залишку проіндексованого вкладу в розмірі державної допомоги на поховання – 150 гривень.

Крім зазначених виплат, починаючи з 2005 року проводились виплати спадкоємцям вкладників, померлих у 2005 році, в межах залишку проіндексованого вкладу, але не більше ніж 500 гривень.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 29.07.2005 р. № 664 “Про заходи щодо проведення у 2005 році розрахунків з погашення зобов’язань держави за знеціненими грошовими заощадженнями громадян в установах Ощадного банку колишнього СРСР шляхом погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги” установи ВАТ “Ощадбанк” здійснювали погашення зобов’язань держави за знеціненими заощадженнями шляхом списання проіндексованих знецінених заощаджень на компенсаційному рахунку громадянина на суму заборгованості за житлово-комунальні послуги. Відповідну суму вказували в довідці про заборгованість та видавали розрахунковий чек для погашення заборгованості.

9 лютого 1996 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 124 “Про реалізацію статті 36 Закону України “Про Державний бюджет України на 2006 рік”, якою передбачалося наступне: у разі, якщо громадянином з будь-яких причин не погашено заборгованість за житлово-комунальні послуги протягом 2005 року за розрахунковим чеком та він повернув такий чек до 1 січня 2006 р. до установи ВАТ “Ощадбанк”, йому надавалась можливість до 30 червня 2006 р. погасити заборгованість за житлово-комунальні послуги за розрахунковим чеком або повернути його зазначеній установі для відновлення списаної суми на своєму компенсаційному рахунку. Порядок виплати громадянам України компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень в 2006 році було визначено постановами Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 р. № 1091 “Про виплату у 2006 році громадянам України компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень і страхових внесків, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України” та від 15 серпня 2006 р. № 1205 “Про деякі питання відновлення заощаджень громадян України”. Відповідно до Законів України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” та “Про Державний бюджет України на 2006 рік” на виплату громадянам України компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень через установи ВАТ “Ощадбанк” було передбачено – 590 млн. гривень.

У 2007 році одержані Ощадним банком кошти відповідно до вимог Постанов Кабінету Міністрів України від 1 березня 2007 р. № 336 та від 10 жовтня 2007 р. № 1206 розподілено так:

19144100 гривень– спадкоємцям вкладників, померлих у 2005-2006 роках, або іншим особам, які не отримали компенсацію втрат від знецінення грошових заощаджень протягом 2005-2006 років, в межах залишку проіндексованого вкладу, але не більш як 500 гривень, а також померлих у 2007 році, в межах залишку проіндексованого вкладу, але не більш як 500 гривень;
25000000 гривень– на викуп облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 року за видами товарів (предмети побутової техніки, автомобілі), перелік яких визначено законодавством;
10 000 000 гривень– на викуп сертифікатів Ощадного банку СРСР.

Станом на грудень 2007 року ВАТ „Ощадбанк” отримав з державного бюджету 535521000 гривень, що складає 83,68 % від передбачуваного обсягу фінансування на той рік. Протягом 2007 року установи ВАТ «Ощадбанк» здійснили виплати понад 646 тис. вкладникам на суму 402,8 млн. грн., у тому числі викупили цінних паперів колишнього СРСР на суму 220,6 млн. грн.

Новий етап відновлення заощаджень розпочався із прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України №1 від від 9 січня 2008. [207][178] Цією Постановою Уряд передбачив безпрецедентно велику суму, що виділялась колись на погашення державного зобов’язання перед населенням. Згідно постановизагальний розмір виплат у 2008 році повинен складати 6000 млн. гривень або його еквівалент в іноземній валюті. Зокрема через Ощадбанк заплановано здійснити виплати:

1) 5 760 млн. гривень – для компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР, що діяли на території України, а також облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 року, державні казначейські зобов’язання СРСР, сертифікати Ощадного банку СРСР, придбані на території Української РСР, у межах проіндексованих заощаджень, але не більш як 1000 гривень на одного вкладника;

2) 230 млн. гривень – спадкоємцям вкладників, які померли у 2005-2007 роках і не отримали компенсацію втрат від знецінення грошових заощаджень, або іншим особам, визначеним статтею 8 Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України», у межах залишку проіндексованого вкладу, але не більш як 500 гривень, а також померлих у 2008 році, в межах залишку проіндексованого вкладу, але не більш як 500 гривень.

Постанова передбачає також створення інформаційно-аналітичної системи «Реєстр вкладників заощаджень громадян». Реєстрація вкладника у системі є необхідною передумовою до одержання суми компенсації вкладу.

Сьогодні, процес відновлення заощаджень, що розпочався 2008 року, є однією із найбільш актуальних тем у державі та у суспільстві. На жаль, це питання набуває також і політичного забарвлення. Порядок та процедура здійснення вказаних виплат не є предметом цього дослідження, проте проблеми, які виникли у зв’язку з цим, є похідними від не вирішених сьогодні проблем управління державними банками, ефективності корпоративного управління, прозорості та звітності, відсутності механізму відповідальності, а також є наслідком недосконалості правового регулювання боргових зобов’язань Уряду, про що йшлося у попередніх підрозділах.

Фінансово-правова політика держави у сфері заощаджень і розвитку ощадної справи повинна мати на меті максимальне залучення вільних коштів населення до банківського та фінансового сектора країни, створення доступних механізмів та інструментів для розміщення таких коштів у різних формах (рахунках, цінних паперах тощо), створення гарантій надійності здійснених заощаджень щодо збереження їх реальної вартості, поверненості, платності, простоти процедури. Метою при цьому є, зокрема, реалізація принципу доступу особи (суспільства) до фінансів шляхом їх участі у фінансово-кредитній системі у вигляді юридично оформлених заощаджень та користування коштами фінансово-кредитної системи для розвитку різних форм та видів господарської діяльності. Належним чином диверсифікований фінансовий сектор, що спроможний обслуговувати усі прошарки суспільства – від найбіднішого до найбільш заможних, є одним із складових економічного розвитку держави.

У цілому позитивно, що український законодавець передбачає особливості ощадних банків, визначаючи їх як спеціалізовані банки. Для ощадних банків, незалежно від форми власності та масштабу їх діяльності, завжди надзвичайне значення мала робота із соціальними групами, котрі в силу певних обставин не мають можливості адекватного обслуговування з боку інших банків.

Існує три найпоширеніших характеристики ощадних банків у світі:

Це роздрібні банки – банки, переважна більшість клієнтів яких є фізичні особи, суб’єкти малого підприємництва, органи місцевої влади.
Широка і розгалужена мережа ощадних банків дає можливість сфокусуватись на регіональні інтереси і обслуговування місцевих ринків.
Соціальна відповідальність. Ощадні банки реінвестують свої доходи в державну (місцеву) економіку і переваги їх діяльності відчутні як в економіці, так і в суспільстві. [346] [179]

Якщо говорити про стратегію розвитку ощадної справи в Україні то першочерговим завданням у сфері правого регулювання є:

Приведення у відповідність до світових стандартів законодавства про державний борг з урахуванням у структурі державного боргу України боргових зобов’язань, гарантованих урядом України перед населенням України.
Юридичне закріплення джерел погашення боргу в частині відновлення заощаджень населення, здійснених свого часу в Ощадному банку СРСР.
Адекватне врегулювання порядку та процедури здійснення виплат за втраченими та знеціненими заощадженнями населення, здійсненими в Ощадному банку СРСР.
Реформування системи гарантування вкладів фізичних осіб у банківській системі України.

Значення перших трьох пунктів вище перелічених завдань є очевидними, оскільки важко будувати ефективний та дієвий інститут ощадної справи на негативному досвіді населення, фінансових та моральних втратах громадян України та відсутності реальних гарантій відшкодування понесених втрат. Про правові колізії та прогалини у регулюванні цих питань вже йшлося. Разом з тим не менш важливим є останній з переліку аспект, що скерований на перспективу розвитку ощадної справи та банківської діяльності в цілому. Йдеться про систему гарантування вкладів фізичних осіб. З цього пункту зауважимо, що незважаючи на важкий спадок Ощадного банку УРСР, в останні роки істотно збільшилась кількість вкладників – фізичних осіб у комерційних банках, а відтак обсяги здійснених ними заощаджень у вкладах. Цей факт актуалізує цю проблему, оскільки згідно законодавства держава гарантує вклади фізичних осіб у Державному ощадному банку України. [102, ст. 57, ч.2 ][180]

Перші спроби створення систем захисту вкладників робилися в Німеччині ще в ХІХ столітті. З того часу набуто великого досвіду, аналіз якого може бути корисним і для України. Світова практика свідчить, що ефективна система гарантування вкладів за дієвого державного регулювання може пом’якшити наслідки банкрутств банків як для банків, так і для вкладників.

Питання розвитку системи гарантування вкладів передбачає широкий спектр питань і напрямів їх розв’язання. Проте, в Україні усі вони зводяться до обговорення рівня максимальної компенсації за вкладами у разі банкрутства банків. Дійсно, визначена законодавством сума компенсації є недостатньою, проте очевидним є те, що її лінійне збільшення за незмінності підходів до джерел поповнення коштів Фонду є безперспективним шляхом розвитку системи і не принесе бажаних результатів у сфері захисту економічних прав та інтересів людини – клієнта банку.

Сьогодні ресурсна база Фонду гарантування формується за рахунок початкових внесків банків у розмірі 1% від статутного капіталу і єдиного для усіх регулярного внеску — двічі на рік по 0,25% від суми вкладів. За недостатності коштів для виплат Фонд також може запровадити спеціальний збір для банків (у розмірі, що не перевищує річний регулярний) або звернутися по кредит до НБУ або Уряду. Таким чином, у разі теоретично можливого банкрутства кількох невеликих або середніх банків Фонд постає перед необхідністю залучати додаткові кредити (що може виявитися досить тривалою процедурою і може створювати додатковий тиск на бюджет). Або ж запроваджувати спеціальний збір для банків, (що підвищить їхні непродуктивні витрати в умовах високої конкуренції та зниження рентабельності банківської діяльності, а також може вступити в суперечність із законодавством про систему податків, зборів та обов’язкових платежів).

Відсутність диференційованості внесків фактично призводить до того, що банки, які здійснюють безпечні капіталовкладення, фінансують оплату зобов’язань банків, що ведуть високоризикову діяльність. Відповідно, постійне збільшення єдиного для всіх банків розміру внеску не має сенсу з точки зору стимулювання підвищення рівня управління ризиками в банках і не є справедливим стосовно банків, які зважено підходять до питання прийняття ризиків. При цьому зростаючі витрати банків на оплату внесків до Фонду гарантування можуть бути перенесені на клієнтів банків, що віддалятиме перспективу зниження рівня відсоткових ставок за кредитами, а також досягнення необхідного співвідношення пасивів у розрізі строків і валют. Як видається, запровадження диференційованого розміру внесків банків залежно від якості кредитного портфеля і ступеня ризикованості здійснюваних ними операцій – стимулюватиме якість роботи банківської системи. Так цілком виправданою може бути система, що передбачає єдиний базовий розмір регулярного внеску банків і підвищений його рівень у разі якщо в банків виникли проблеми із якістю кредитного портфеля, або при недокапіталізації. Такі схеми сплати внесків існують у 14 країнах світу, у тому числі в США. Формування такої системи в якийсь момент поставить банки, що ведуть ризикову діяльність, перед дилемою: зменшити ризики або відмовитися від залучення вкладів фізичних осіб. Крім того, запровадження диференціації внесків до Фонду має передбачати і можливість сплати банками зменшеного їхнього розміру — якщо банк дотримується рекомендованої державою політики. Йдеться про економічне стимулювання формування оптимальної, з точки зору регулятора, структури пасивів за строками і валютами. [188][181] Наприклад, зменшення розміру внеску для банків, що залучають гривневі вклади на тривалий строк, може стимулювати банки активніше шукати можливості залучення цього виду ресурсів.

Важливо також передбачати додаткові можливості Фонду щодо формування власних ресурсів. Сьогодні існують обмеження стосовно джерел поповнення рахунків Фонду. Зокрема Фонд може інвестувати нагромаджені кошти лише в державні цінні папери, або розміщувати їх на депозити в НБУ. Для порівняння, дохідність за державними цінними паперами дорівнює 6—10%, а за облігаціями, наприклад, таких надійних емітентів, як Укртелеком, «Укрзалізниця» або Енергоатом може становити 12 – 13 %. Відтак, видається доцільним надати Фонду гарантування ширші повноваження щодо інвестування нагромаджених коштів. Було б цілком прийнятним створити під контролем НБУ або Держфінпослуг дочірню структуру Фонду, яка б здійснювала управлінням його активами у розмірі 10 – 20% від загальної суми. Право Фонду здійснювати інвестиції у корпоративні цінні папери не лише дасть змогу збільшити його фінансові ресурси, а й стане ще одним чинником розвитку національного фондового ринку.

Одним із ефективних інструментів виведення банків із кризи без їх ліквідації міг би стати дозвіл Фонду здійснювати емісію облігацій для рефінансування заборгованості таких кредитно-фінансових установ. Навіть у проблемних банків є пасиви й активи, і такий інструмент у деяких випадках може бути цікавим. Наприклад, якщо запропонувати власникам таких облігацій право на пайову участь у банку, в якому відбувається процедура санації.

Щодо збільшення суми компенсації, то позитивною тенденцією розв’язку цієї проблеми є більш активна участь держави у формуванні коштів Фонду. Зокрема в особі Національного банку України, який пропонує спрямовувати на цю мету частину свого прибутку. Цікавим у цьому зв’язку є досвід роботи Корпорації зі страхування в Японії, де формування ресурсної бази органу, відповідального за страхування вкладів, представлені у рівних частках уряду, центрального банку і приватних банків.

Ініціатива розвитку і вдосконалення системи гарантування банківських вкладів має йти від держави. Сьогодні потрібно скласти зрозумілу покрокову програму реформування чинної системи гарантування вкладів, що буде спрямована, окрім іншого, на поглиблення банківського нагляду, зокрема і в плані санації проблемних банків. Доцільно також стимулювати розвиток жорсткішої системи рейтингування банків і створення під егідою Фонду гарантування інституту професійних тимчасових управляючих банків. Фонд має також отримати повноваження проводити власну оцінку банків і узгоджувати видачу кредитним установам ліцензії на залучення коштів фізичних осіб. Зі збільшенням фінансових можливостей економіки варто розглянути питання запровадження гарантій не лише фізичних, але й юридичних осіб.

Системи захисту депозитів практикуються більше як у 70 країнах світу. Вони мають деякі відмінності за об’єктами захисту, а також різняться розмірами гарантованої суми компенсації, формою участі банків у відповідних фондах. Базовими схемами загальновизнано американську і європейську.

Створена у 1934 році, американська система захисту вкладів передбачає домінуючу участь держави. Напрацювання США були використані в Канаді, Великобританії, Японії та інших країнах. Європейська ж схема передбачає участь банків у системі захисту вкладів на добровільній основі. У Польщі вона реалізується через Фонд гарантування вкладів. Для виконання покладених на нього функцій Фонд розпоряджається фінансовими ресурсами, нагромадженими у результаті формування спеціальних фондів на балансах усіх банків – учасників системи гарантування вкладів. Застосовувана в цій країні змішана форма власності на функціональний орган системи захисту вкладів допомагає зберегти довіру населення та водночас забезпечує ефективне використання коштів банків, що залучаються для захисту вкладів.

У Росії захист вкладів здійснює Агентство із страхування вкладів відповідно до федерального закону. Відшкодування за вкладами виплачується у розмірі 100% від суми вкладу, але не більш як 3,5 тис. дол. Для участі в цій системі банки мають відповідати встановленим центробанком вимогам щодо показників капіталу, активів, якості управління ризиками, дохідності й ліквідності. У разі, якщо банк не відповідає цим вимогам, або відмовляється брати участь у системі гарантування вкладів, його позбавляють права залучати кошти фізичних осіб. [288][182]

Для України найприйнятнішим шляхом може бути запровадження жорстких вимог до якості роботи банків, які претендують на участь у системі гарантування вкладів, за умови прив’язки права залучати кошти фізичних осіб до виконання цих вимог, як у Росії. Окрім того, доцільно підвищити ступінь прозорості і публічності учасників системи гарантування. За таких умов, участь банку в системі даватиме чіткий сигнал його вкладникам, про те, що регулятор і Фонд гарантування вкладів контролює ситуацію в банку, і у разі його дефолту можна розраховувати не лише на компенсацію, а й на виплати з ліквідаційної маси. Прикладом для наслідування може стати і Республіка Польща, де подібний Фонд, окрім відшкодування вкладникам, здійснює безпосередній моніторинг діяльності комерційних банків, вживає превентивних заходів з метою запобігання банкрутству банку як такого і подає допомогу кредитно-фінансовим установам у найважчий для них фінансовий період.

Аналіз роботи систем гарантування вкладів зарубіжних країн підказує й інші ідеї, використання яких в Україні може мати позитивний ефект. Зокрема, останнім часом загострилася дискусія про можливість вживання заходів для зниження рівня доларизації економіки. У цьому сенсі може бути корисним досвід Великобританії, де вклади в іноземній валюті не включено в систему захисту вкладів.

Цікавими є також деякі ініціативи, реалізовані в Росії. Російський Сбербанк, що є найбільшим оператором на ринку споживчого кредитування, нещодавно призупинив кредитування в інвалюті на три тижні. Коли ж валютне кредитування було відновлено, споживачам запропонували нижчі ставки за рубльовими кредитами, ніж за доларовими. Отже, ринок одержав чіткий сигнал про позицію держави через механізм економічного стимулювання: у споживача збереглася альтернатива, але змінився рівень економічної привабливості запозичень в іноземній валюті. В Україні реалізація такого кроку також можлива, але для цього потрібні передумови. Зокрема, необхідно посилити Фонд гарантування – як центр адміністративного впливу, запровадити диференціацію вкладів банків і прогресивну шкалу розміру компенсації вкладникам. [188][183]

2.2. Правовий статус Державного Ощадного банку України.

Історію виникнення та функціонування ощадних банків на території України було викладено у попередньому підрозділі дослідження. У цьому ж підрозділі метою є аналіз правового статусу Державного ощадного банку України в сучасний період, задля визначення подальших перспектив розвитку цього банку у найближчому майбутньому.

Державний Ощадний банк України було створено на базі колишнього Ощадного банку УРСР – української філії Ощадбанку СРСР. Новітня історія банку розпочинається у статусі Державного спеціалізованого комерційного ощадного банку України, що діяв у відповідності до Закону України від 20 березня 1991 рокуN 872-XII«Про банки і банківську діяльність», яким було визначено основи правового статусу Ощадного банку, його основні функції та умови діяльності щодо процентних ставок, нагляду та контролю, а також державні гарантії щодо збереження вкладів і цінних паперів громадян в Ощадному банку України та їх видачу вкладникам на першу вимогу. [102][184]

Нова сторінка Ощадбанку розпочинається 20 травня 1999 року, коли Розпорядженням Президента України було доручено Кабінету Міністрів України здійснити заходи щодо перетворення Державного спеціалізованого комерційного ощадного банку України у відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», 100 відсотків акцій якого належать державі. Метою ухвалення відповідних рішень було вдосконалити структуру та організацію управління Державним спеціалізованим комерційним ощадним банком України, створення умов для більш ефективної реалізації державою прав власника і забезпечення прозорості та стабільності діяльності банку. [246][185] На виконання Указу Президента України 21 травня 1999 р. N 876 було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України «Про деякі питання управління Державним спеціалізованим комерційним ощадним банком України», якою здійснено перетворення Державного спеціалізованого комерційного ощадного банку України у відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України». Банк визнавався правонаступником прав і обов’язків колишнього Ощадбанку із статутним фондом у розмірі 100 млн. гривень, що закріплено у власності держави. Реєстрацію банку здійснив Національний банк України, а Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку зобов’язувалась зареєструвати інформацію про випуск акцій і здійснити його до 1 червня 1999 року. [205][186]

Сьогодні Ощадбанк – це один з найбільших банків України. У його системі працює 34 тис. співробітників, 6,5 тис. відділень, банк обслуговує 93 млн. рахунків. Єдину систему банку становлять його центральний апарат, філії, територіально відокремлені безбалансові відділення і представництва. Структура банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням і складається з:

центрального апарату;
філій Банку, що виділені на окремий баланс;
обласних управлінь, Головного управління по м. Києву та Київській області, Кримського республіканського управління;
відділень;
територіально відокремлених безбалансових відділень;
представництв.

Філії, територіально відокремлені безбалансові відділення та представництва банку не є юридичними особами і діють від імені банку на підставі положень про них. Положеннями визначається їх компетенція, функції, інші питання діяльності та підпорядкування.

Банк надає Національному банку України фінансову і статистичну звітність про свою роботу, його операції, стан ліквідності, платоспроможності, прибутковості з метою оцінки його фінансового стану. Форми звітності, методика її складання, періодичність та строки подання звітності встановлюються Національним банком України відповідно до законодавства.

Банківське законодавство гарантує прозорість у діяльності банку. Так фінансова звітність банку щороку перевіряється незалежним аудитором. Після підтвердження аудитором достовірності та повноти інформації, поданої у річній фінансовій звітності, банк публікує її не пізніше ніж 1 червня року, що настає за звітним періодом, у газетах «Урядовий кур’єр» чи «Голос України». Публікуються також і квартальні баланси, звіти про прибутки (збитки) тощо.

Сьогодні система Ощадного банку фактично є частиною державної інфраструктури, як пошта, дороги чи телефон. [148][187] Сутність Ощадного банку відтворюється у виконанні певних функцій, а саме: отримання прибутку та збільшення цінності для свого акціонера – держави; задоволення потреб масової клієнтури, включаючи, головним чином, громадян України в гарантованому заощадженні та накопиченні коштів; реалізація попиту на банківські послуги з боку фізичних осіб, корпоративних клієнтів приватної та державної форм власності; реінвестиція залучених коштів в українську економіку; виконання функції агента державної гарантії повернення заощаджень; підтримка державної функції забезпечення економічного суверенітету; обслуговування державних програм соціального та економічного розвитку, базуючись на загальних засадах комерційної діяльності; в межах державної програми соціальної підтримки обслуговування верств населення, як правило із найнижчими доходами, що не мають альтернативної можливості отримувати банківські послуги; підвищення ефективності впровадження соціальних програм за рахунок створення замкнутого кола ресурсів державних підприємств, залучених до виконання соціальних програм на рівні країни.

Згідно ст. 21 Статуту, відповідно до мети своєї діяльності Ощадбанк: залучає та розміщує кредити; приймає вклади (депозити) від фізичних і юридичних осіб; провадить операційну діяльність, зокрема щодо збереження коштів клієнтів, розрахункове та касове обслуговування клієнтів тощо; провадить інвестиційну діяльність, зокрема залучає та розміщує кошти на внутрішньому та зовнішньому ринку тощо; придбаває за власні кошти засоби виробництва для передачі їх в оренду; провадить фінансову діяльність, в тому числі щодо управління власним та залученим капіталом; провадить діяльність з випуску та обігу цінних паперів; виконує функції страхового посередника, а також може виконувати функції реєстратора державного реєстру застав рухомого майна; здійснює випуск платіжних документів (чеків, акредитивів тощо), їх купівлю, продаж та зберігання, а також інші операції з ними; здійснює купівлю і продаж в Україні та за кордоном банківських металів; залучає і розміщує дорогоцінні метали (у тому числі банківські метали) на рахунках і вкладах, а також здійснює інші операції із зазначеними цінностями відповідно до міжнародної банківської практики; здійснює операції з касового обслуговування державного бюджету за угодами, укладеними з Державним казначейством; провадить інші види діяльності, не заборонені законодавством. [265] [188]

Банк відповідно до наданої йому Національним банком України банківської ліцензії має право здійснювати такі банківські операції:

приймання вкладів (депозитів) від фізичних і юридичних осіб;
відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Банк, крім зазначених операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:

надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, беручи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);
лізинг;
послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;
надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України Ощадбанк має право здійснювати такі операції:

операції з валютними цінностями;
емісію власних цінних паперів;
організацію купівлі — продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андерайтинг)

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України, банк також має право здійснювати такі операції:

здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;
перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
провадження депозитарної діяльності і діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

За дорученням клієнтів або від свого імені здійснює операції:

з інструментами грошового ринку;
з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;
з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;
довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами. [265] [189]

Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодавством та з урахуванням обмежень, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Поряд із проблемами правового регулювання створення, функціонування, припинення державних фінансових установ, про які йшлося в попередніх підрозділах, існує низка проблем внутрішньої ефективності Ощадного банку. Серед них зокрема такі:

Організаційна структура Ощадбанку, зокрема центрального апарату, не відповідає сучасним вимогам розвитку банку. Існує брак дієвих механізмів у системі внутрішнього та зовнішнього контролю, відповідальності; неналежним є рівень інформаційного обміну у системі самого банку, з огляду на найширшу в Україні філійну мережу тощо.
Існуюча практика корпоративного управління недостатньо відповідає загальноприйнятим вимогам і не передбачає оптимальної системи взаємовідносин з державою як акціонером; відчутними є проблеми звітності та прозорість у прийнятті рішень та діяльності банку. Як зовнішню проблему, ідентифікуємо факт відсутності чіткої і послідовної стратегії держави з боку власника.
Велика частка старих проблемних активів створює суттєве неприбуткове операційне навантаження, а також обмежує ефективне використання капіталу.
Банк продовжує виконувати певні соціальні функції, вартість яких є коштовною, проте механізм її обчислення не завжди відповідний.
Механізм регулювання відносин з державою щодо питань соціальної відповідальності є недосконалим і не гарантує зваженого підходу в реалізації представниками держави своїх інтересів.
Капітальна база є застарілою і потребує суттєвого оновлення та інвестицій.
Мережа розповсюдження банківських продуктів і послуг в основному представлена мережею філій, яка залежить від ручної праці, відтак потребує постійної напруженої роботи з кадрами.
Невідповідною є маркетингова стратегія і політика щодо залучення нових і утримання існуючих клієнтів.
Рівень інформаційних, управлінських і банківських технологій в загальному не дозволяє надання сучасних банківських послуг, проведення оперативного і якісного аналізу діяльності Ощадбанку і ухвалення відповідних управлінських рішень.

2.3. Перспективи розвитку Державного ощадного банку України: правові аспекти

Фінансова та правова науки сучасності засвідчують необхідність спеціальних гарантій, а також специфічних механізмів державного регулювання інноваційно-інвестиційної діяльності, підтримку експорту, страхування, розвиток ощадної справи, іпотеки, лізингових послуг, залучення інвестицій, обліку корпоративних прав власності, зв’язку тощо. Законодавство України регулює лише діяльність банків приватного сектора. Існуюча прогалина законодавства не дозволяє чітко відслідкувати функції державних банків та їх особливості, а також мету їх діяльності, їх завдання тощо.

Сьогодні актуальною є проблема розроблення, погодження і затвердження документа, змістом якого була б стратегія розвитку державних фінансових установ. Протягом останніх кількох років ведеться активна робота щодо розроблення такого документа. Проте цей процес характеризується недостатнім рівнем координованості органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, та самих фінансових організацій державної форми власності.

Державний ощадний банк України функціонує у відповідності до чинного законодавства та Статуту. Важливо, що банк окреслює також і Програму свого розвитку на певний період часу. Зокрема йдеться про Програму розвитку на 2006 – 2010 роки. Цим документом вперше сформульовано місію Ощадбанку. У цьому формулюванні органи управління Ощадним банком окреслили свої пріоритети та особливості процесу ощадної справи. У цьому визначенні проголошено ідею тривалого заощадження коштів населення на принципах справедливої дохідності та надзвичайної надійності, сприяння розвитку національної економіки та забезпечення економічних інтересів її громадян. Ощадбанк зберіг та відбудував найширшу філійну банківську мережу, для того щоб забезпечити високоякісним сервісом індивідуальних та корпоративних клієнтів приватної та державної форм власності скрізь по всій Україні. [238][190]

Роль державних банків зростає в умовах стрімкого збільшення частки іноземного капіталу в банківській системі країни. Утримання державних банків в умовах перехідної економіки, є свого роду запорукою збереження істотної частки національного капіталу в банківській системі. Звичайно не можна розглядати цей аспект як єдино можливий і правильний. Виключно регулятивна політика держави повинна визначати обсяг іноземного капіталу на банківському ринку, проте, в умовах перехідної економіки, фактор успішного функціонування державного банку відіграє важливу роль у цьому питанні.

Ст. 4 Закону «Про банки і банківську діяльність» надає право банкам самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Проте ця норма не може цілком поширюватися на державні банки, оскільки мета їх діяльності, їх завдання, функції, а відтак і спеціалізація визначаються спеціальними нормативно-правовими актами.[102][191]

Принцип рівності умов діяльності учасників ринку – єдиних засад регулювання та функціонування державних та недержавних суб’єктів ринку.
Зменшення ризиків та навантаження на Державний бюджет. Це також передбачає припинення гарантій держави за вкладами Ощадбанку та його вступу до національної системи гарантування вкладів.
Принцип конкуренції та вільного руху коштів. Тобто вибір суб’єктів ринку щодо накопичення, розміщення та обслуговування ресурсів має визначатися лише економічною доцільністю, а пріоритетність фінансування державних програм регулюватися тарифною та фінансовою політикою держави.
Поступове наближення регуляторних вимог НБУ стосовно капіталу, ризиків, нагляду та ринкової позиції до стандартів базельських угод – тобто розвиток відповідних фінансових інструментів, механізмів та інститутів, стимулюючих прозоре створення ресурсної бази довгострокового інвестування.

Щодо стратегічних цілей Ощадбанку, то основною ціллю є відбудова Державного ощадного банку України як фінансово стійкої установи, що провадить обслуговування своїх клієнтів на новому рівні якості і ефективно виконує функції належні відповідно до його місії, ролі та сутності в економічному просторі України.

Одним із векторів розвитку та вдосконалення функціонування Ощадбанку, на якому хотілося б зупинитись в контексті здійснюваного дослідження, є його взаємодія з державою. Йдеться про участь Ощадбанку у формуванні стратегії розвитку усіх державних фінансових установ; реалізації державних проектів та пріоритетів. Для прикладу, в перспективі, Ощадбанк планує приділити значну увагу на реалізації таких проектів як енергозбереження, будівництво доступного житла, реформування житлово-комунального господарства, підтримка підприємництва та місцевих бюджетів.

Важливо також сформувати оптимальну дивідендну політику. Передбачається, що з метою забезпечення прозорості процесу розрахунку суми дивіденду, буде використовуватися так звана модель фіксованого дивіденду, що передбачає фіксування дивідендної ставки, визначення бази для дивідендних розрахунків та принципів нарахування, оголошення і сплати дивіденду. Обов’язкова вимога щодо нарахування дивіденду стимулюватиме Ощадбанк забезпечити, щонайменше, визначений рівень прибутковості. З іншого боку, держава отримуватиме чіткий механізм короткострокової оцінки ефективності своїх інвестицій. Можливість безперешкодно реінвестувати прибуток, одержаний понад суму фіксованого дивіденду, мотивуватиме Ощадбанк заробляти максимальні прибутки.

Ощадний банк є єдиним банком в Україні, вклади фізичних осіб якого гарантуються державою. Така гарантія створює певні переваги для банку в процесі залучення заощаджень, однак така перевага певною мірою нівелюється навантаженням з приводу додержання додаткових вимог регулятивних органів та інших зацікавлених організацій. Реалізація гарантій, які не передбачені ані державним бюджетом, ані законодавчо закріпленими механізмами – може поступово призвести до зниження ефективності та привабливості такої гарантії як надійного інструменту. Одним із варіантів для Ощадного банку є перехід до участі в загальноукраїнській системі гарантування вкладів, за умови, що існуючу сьогодні систему буде реформовано (див. п.3.1.).

Щодо вкладів, здійснених у колишньому Ощадбанку СРСР, то заборгованість за ними визнана державою і не відноситься до зобов’язань Ощадбанку. Однак первинні документи та паперові реєстри з обліку цих вкладів все ще зберігаються в приміщеннях та базах даних філій Ощадбанку, а виплати або пов’язані з виплатами операції, фактично здійснюються через ці філії. Це великий тягар для операційних підрозділів банку і в цілому знижує ринкову вартість Ощадного банку. Початково Ощадбанк планував, за погодженням з державою, здійснити інвентаризацію вкладників колишнього Ощадбанку СРСР та створити єдину, загальнобанківську електронну базу даних цих вкладів. Це б дозволило здійсненювати виплати клієнту з будь-якої філії. Власне цей крок, оформлений відповідними правовими нормами, повинен був передувати такій масштабній виплаті гарантованих заощаджень.

Важливим також є принцип колегіальності у прийнятті рішень, що стосуються таких масштабних і вартісних проектів. Йдеться про участь представників найвижчих органів державної влади в Україні.

Другий вектор вдосконалення функціонування Ощадбанку є застосування нових та вдосконалення існуючих банківських технологій в процесі здійснення банківської діяльності (банківських операцій та банківських послуг). Важливо зауважити, що основна ідея банку – це розвиток Ощадбанку як універсальної банківської установи, що здійснює різноманітне банківське обслуговування всім видам клієнтів та підприємствам різних форм власності. При цьому основним каналом доступу усіх клієнтів до продуктів банку є його філійна мережа.

Основними роздрібними клієнтами Ощадбанку повинні залишатися широкі верстви населення зі статками середнього та нижче середнього рівня, які в перспективі стануть основою середнього класу, який є цільовим сегментом банку. Разом з тим банк активно працюватиме з корпоративними клієнтами, що буде логічним доповненням до роздрібного клієнтського сегменту. З огляду на державний статус, Ощадбанк активно співпрацює у банківському обслуговуванні із підприємствами державного сектора. Паралельно із вдосконаленням таких інструментів та проектів як термінові перекази, розрахунково-касові операції, карткові проекти, продаж небанківських продуктів (поліси страхових компаній, цінні папери інвестиційних та пенсійних фондів, цінних паперів фондів фінансування будівництва, лотерейні квитки тощо), Ощадбанк повинен активно сприяти розвитку програм, визначених державою як пріоритетні. [192]

Фактична реалізація державним банком своїх функцій, виконання певних програм тощо є відповідною частиною змісту фінансової діяльності держави щодо розподілу та використання публічних фондів коштів держави. На межі із соціальним, економічним, інвестиційним розвитком реалізується метод фінансової діяльності держави, що полягає у фінансуванні, а також створенні умов для подальшої мобілізації фінансових ресурсів юридичними особами публічного права задля виконання завдань і функцій держави, зокрема всіх передбачених у середньостроковій та довгостроковій перспективах державних витрат. Наприклад:

Житлові програми. Ощадбанк може працювати спільно з забудовниками та страховими компаніями, пропонувати клієнтам пакетні рішення – такі як будівництво, вибір фінансування, гарантування, страхування квартир, котеджів тощо. Банк відіграватиме активну роль у більш спеціалізованих програмах, створених за підтримки держави – молодіжному кредитуванні, кредитуванні військовослужбовців та ін. Ощадбанк гарантуватиме при цьому справедливі процентні ставки без непрозорих прихованих платежів та ін. Ощадбанк по суті виконуватиме функцію координації та гарантування надійності механізмів контролю у відносинах між приватними інвесторами та будівельними компаніями.
Підтримка підприємництва. Підприємці для Ощадбанку – дуже важливий роздрібний клієнтський сегмент, де банк пропонує стандартні, прості та ефективні банківські продукти за привабливою вартістю та які більше за все відповідають специфіці окремих найбільш розповсюджених видів бізнесу: роздрібна торгівля, виробництво, послуги. Зокрема інтерес можуть викликати послуги інкасації; кредитування малого та середнього бізнесу. Пріоритетною є галузь сільського господарства, адже наявність філій в сільських районах дозволить ефективно працювати у цій сфері.
Проекти з енергозбереження. Підвищення цін на енергоносії стимулює впровадження програм енергозбереження, що активно підтримується державою. В перспективі Ощадбанк фінансуватиме мешканцям (фізичним особам) придбання енергозберігаючого обладнання, утеплення помешкань тощо. У разі наявності реалістичних джерел погашення, які будуть передбачені відповідними нормативно-правовими актами та іншими документами, банк може надавати цільові позички місцевим бюджетам.
Корпоративні проекти. Йдеться про обслуговування великих та середніх кредитоспроможних системних підприємств, установ як державної, так і приватної форми власності, для яких важливим є наявність розгалуженої мережі доступу до банківських послуг. Пріоритетними в обслуговуванні є, зокрема, такі клієнти як Укрпошта, Пенсійний Фонд, Укртелеком, Енергоринок та ін. Такі клієнти, як великі мережі роздрібних продавців та житлово-комунальні підприємства, теж можуть бути пріоритетними оскільки це передбачає надання послуг як корпоративному так і роздрібному сегментам, що дозволить банку забезпечити найефективніше використання своїх конкурентних переваг.

Висновки до розділу 2

Історичний аналіз діяльності ощадних банків засвідчує, що принцип доступу до фінансів був визначальним у розвитку ощадної справи в країнах Європи. Метою діяльності ощадних банків (кас) було надання кожному можливості розмістити кошти та одержати їх при потребі із прибутком. Каса була привабливою завдяки високим відсоткам, гарантією їх виплати й видачі вкладів на першу вимогу. На теренах Східної України, у період 1862 – кін. ХІХ ст., становлення ощадних кас відбувалось під проводом Російської імперії. Ознакою тодішніх ощадних кас було те, що вони не надавали позики приватним особам. Ці установи лише розміщували залучені на вклади кошти в урядові або гарантовані урядом цінні папери. Такі цінні папери купувались за розпорядженням Міністерства фінансів. Таким чином, залучені від населення кошти ощадні каси спрямовували виключно на підтримку державного кредиту. У Східній Україні ощадні каси мали статус державних, а в Західній – контролювалися політичною владою. Загалом, ощадні каси були партнерами місцевих і регіональних органів влади та надавали допомогу у становленні місцевої інфраструктури. В радянський період, акценти у діяльності ощадних кас було зміщено у бік фіскальної мети – коли ресурси використовувалися як джерело надходжень до централізованих фондів коштів та виконання загальнодержавних програм.
Очевидною є чітка стратегія розвитку ощадної справи в радянський період, скерована на максимальну мобілізацію коштів населення до ощадних кас. Держава всіляко заохочувала і стимулуювала населення до здійснення заощаджень у формі вкладних рахунків, державних цінних паперів. Переваги організованих заощаджень були очевидними при конвертації валюти, її заміні на новішу і т.д. З іншого боку йдеться про розвиток ощадної справи, а саме: організаційне зміцнення ощадкас; вдосконалення їх територіального розміщення, з урахуванням рівня грошових доходів населення; розширення функцій; розвиток ощадної справи в сільській місцевості; були також визначені заходи із зміцнення господарського обороту в системі ощадкас, встановлено джерела їх доходів і утворення фондів економічного стимулювання. До того ж Радам міністрів союзних і автономних республік, виконкомам крайових обласних і районних Рад депутатів трудящих було доручено регулярно розглядати питання розвитку ощадної справи, хід виконання ощадними касами планів залучення грошових заощаджень населення у внески, а також у Державній 3% внутрішній виграшній позиці.
Фінансово-правова політика держави у сфері заощаджень і розвитку ощадної справи має бути скерована на максимальне залучення вільних коштів населення до банківського та фінансового сектора країни, створення доступних механізмів та інструментів для розміщення таких коштів у різних формах (рахунках, цінних паперах тощо), створення гарантій надійності здійснених заощаджень щодо збереження їх реальної вартості, поверненості, платності, простоти процедури. Метою, при цьому, є доступ особи (суспільства) до фінансів шляхом участі у фінансово-кредитній системі у вигляді юридично оформлених заощаджень та користування коштами фінансово-кредитної системи для розвитку різних форм та видів господарської діяльності. Належним чином диверсифікований фінансовий сектор, що спроможний обслуговувати усі прошарки суспільства – від найбіднішого до найбільш заможних, є одним із складових економічного розвитку держави.
Стратегія розвитку ощадної справи в Україні повинна базуватись на певних досягненнях, що сьогодні, на жаль, ще не мають адекватного відображення ані у чинному законодавстві, ані у проектних документах. Йдеться зокрема про адекватне врегулювання порядку та процедури здійснення виплат за втраченими та знеціненими заощадженнями населення здійсненими у Ощадному банку СРСР; реформування системи гарантування вкладів фізичних осіб у банківській системі України.

При затвердженні єдиної державної концепції чи стратегії діяльності державних фінансових установ, зокрема державних банків, необхідно керуватись наступними принципами: 1) створення рівних умов діяльності учасників ринку – єдиних засад регулювання та функціонування державних та недержавних суб’єктів ринку; 2) можливість індивідуального нормативно-правового регулювання діяльності конкретного державного банку, з боку Національного банку України, виключно з огляду на специфіку здійснюваних державним банком функцій (операцій), а не форми власності; 3) зменшення ризиків та навантаження на Державний бюджет, що передбачає й припинення гарантій держави за вкладами Ощадбанку та його вступу до національної системи гарантування вкладів; 4) посилення конкуренції та вільний рух коштів – тобто вільний вибір суб’єктів ринку щодо накопичення, розміщення та обслуговування ресурсів, що визначається лише економічною доцільністю, а пріоритетність фінансування державних програм регулюється тарифною та фінансовою політикою держави; 5) поступове наближення регуляторних вимог НБУ стосовно капіталу, ризиків, нагляду та ринкової позиції до стандартів базельських угод.

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОГО ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНОГО БАНКУ УКРАЇНИ.

3.1. Завдання, функції та фінансово-правова компетенція Українського експортно-імпортного банку

Зміст діяльності та функції Українського експортно-імпортного банку прямо і безпосередньо пов’язані із розвитком експортного потенціалу держави, його диверсифікації, підвищення інвестиційної привабливості держави та підвищення конкурентоспроможності національної економіки, її інтеграції у глобальну тощо. Більше того, банк є невід’ємною частиною відповідної інфраструктури і забезпечує реалізацію механізмів фінансово-гарантійної підтримки формування сучасної структури економіки та концентрації капіталу на пріоритетних для держави програмах.

Передісторія Українського експортно-імпортного банку сягає радянського періоду. В СРСР лише Зовнішекономбанк виконував міжнародні розрахунки з експортно-імпортних і торгових операцій, здійснював кредитно-розрахункове обслуговування експортерів та імпортерів. Після проголошення Україною незалежності вітчизняні підприємства продовжували обслуговуватися через союзний Зовнішекономбанк, оскільки в Україні не було банку, який мав кореспондентські відносини з іноземними банками. Наприкінці 1991 року у Зовнішекономбанку почалися проблеми з ліквідністю, а у грудні він призупинив проведення розрахунків, фактично збанкрутувавши. Неможливість здійснення розрахунків українських підприємств з іноземними партнерами стала однією з головних причин створення спеціалізованого державного банку, який обслуговував би зовнішньоекономічні зв’язки України. На початку 1992 року Президентом України було підписано Указ про створення Укрексімбанку. Він виник на базі восьми відділень Зовнішекономбанку, не ставши при цьому його юридичним правонаступником. [285][193] Наступним етапом розвитку Укрексімбанку стало його акціонування і створення відкритого акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», відповідно до розпорядження Президента України від 27 квітня 2000 р. N 189, Постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2000 р. N 1020, шляхом перетворення Державного експортно-імпортного банку у відкрите акціонерне товариство.

Сьогодні Укрексімбанк належить до групи найбільших банків України.[194] До складу банку входить головний банк,30 філій і 93 відділення (станом на 01.11.2007 р.) [334][195]

Пріоритетом діяльності ВАТ «Укрексімбанк» є реалізація державної експортної політики, залучення іноземних інвестицій, фінансування стратегічно важливого імпорту, ефективне виконання функцій фінансового агента Уряду України, надання клієнтам повного спектра банківських послуг. Укрексімбанк є фінансовим агентом Кабінету Міністрів України, що професійно супроводжує чинні внутрішні та зовнішні кредитні угоди, надані під гарантію Уряду.

Діяльність банку спрямована, перш за все, на кредитування базових та перспективних галузей економіки України, у першу чергу експортоорієнтовних, які мають стабільні показники зростання, а також галузей, продукція яких є імпортозамінною, або має платоспроможний постійний попит в Україні, а саме: машинобудування, фармацевтична, харчова, легка, поліграфічна тощо. Укрексімбанк має високу міжнародну репутацію. Сьогодні це єдиний банк, який визнаний основними іноземними експортними страховими компаніями, як прямий позичальник/гарант по середньо- і довгострокових кредитних трансакціях. Це дозволяє йому залучати кредитні ресурси в іноземній валюті для фінансування високоефективних інвестиційних проектів, що реалізуються на території України.

Згідно Статуту Українського експортно-імпортного банку, метою його діяльності є створення сприятливих умов для розвитку економіки та підтримки вітчизняного товаровиробника, кредитно-фінансова підтримка процесів структурної перебудови, зміцнення та реалізація виробничого і торгового потенціалу галузей економіки, переважно експортоорієнтованих та імпортозамінних, а також одержання прибутку в інтересах банку та його акціонерів шляхом: залучення зовнішніх і внутрішніх кредитних ресурсів та інвестицій в економіку України, насамперед у її пріоритетні галузі; отримання та надання кредитів від імені та за дорученням Кабінету Міністрів України, або іншого уповноваженого державою органу, обслуговування відповідної частки державного зовнішнього боргу України за кредитами, залученими державою, або під державні гарантії, в рамках виконання банком агентських функцій; фінансування та гарантування експортно-імпортних операцій підприємств; надання кредитно-фінансової підтримки суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності з метою просування товарів вітчизняного виробництва на зарубіжні ринки; здійснення комплексу заходів щодо фінансування інвестиційних проектів, у тому числі за рахунок бюджетних і позичкових коштів, коштів суб’єктів підприємницької діяльності, іноземних інвестицій та кредитів, супроводження інвестиційних проектів та контролю за раціональним використанням залучених ресурсів; надання банківських послуг, здійснення операцій на грошовому, валютному та фондовому ринку, зокрема у сфері зовнішньоекономічної діяльності; співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями, урядовими, неурядовими організаціями та кредитно-фінансовими установами іноземних держав з питань залучення фінансових ресурсів в економіку України; провадження інших видів діяльності та здійснення інших операцій відповідно до законодавства, ліцензій, дозволів, наданих Національним банком або іншими повноважними органами, та положень Статуту. [264] [196]

Відповідно до мети своєї діяльності, банк здійснює увесь спектр банківських операцій, зокрема: залучає та розміщує кредити; провадить операційну банківську діяльність щодо збереження коштів клієнтів, їх розрахункове та касове обслуговування; провадить інвестиційну діяльність; провадить фінансову діяльність, в тому числі щодо управління власним та залученим капіталом; провадить діяльність з випуску та обігу цінних паперів; виконує функції страхового посередника, а також може виконувати функції реєстратора Державного реєстру застав рухомого майна; здійснює випуск платіжних документів (чеків, акредитивів тощо), їх купівлю, продаж та зберігання, а також інші операції з ними; здійснює купівлю у підприємств, установ, організацій та громадян і продаж їм іноземної валюти готівкою та валюти, що перебуває на рахунках і вкладах; здійснює купівлю і продаж в Україні та за кордоном банківських металів; залучає і розміщує дорогоцінні метали (у тому числі банківські метали) на рахунках і вкладах, а також здійснює інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики; здійснює операції з касового обслуговування державного бюджету за угодами, укладеними з Державним казначейством; надає консультаційні та інформаційні послуги щодо операцій на фондовому ринку; провадить інші види діяльності, не заборонені законодавством.

Види діяльності, що підлягають ліцензуванню або вимагають отримання дозволу на їх провадження, провадяться банком після одержання відповідної ліцензії або дозволу. Укрексімбанк, відповідно до наданої йому Національним банком України банківської ліцензії та дозволу з додержанням вимог законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України може здійснювати такі операції та угоди:

приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;
операції з валютними цінностями;
емісію власних цінних паперів;
організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);
надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;
придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);
лізинг;
послуги з відповідального зберігання і надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
випуск банківських платіжних карток, а також здійснення операцій з використанням цих карток;
надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій. [264][197]

Укрексімбанк, відповідно до отриманих у Національного банку України дозволів здійснює:

інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
випуск, обіг, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;
перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
операції (за дорученням клієнтів або від свого імені) з інструментами грошового ринку, з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках, з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;
довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами.

Укрексімбанк бере участь у реалізації низки державних програм, таких як кредитування «Укрзалізниці», Енергоринку тощо. Банк активно співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями. Вже кілька років успішно реалізується проект зі Світовим банком із розвитку експорту. Зобов’язання за кредитами Світового банку для підтримки розвитку експортної діяльності в нашій країні – забезпечені державними гарантіями. Як прямий позичальник/гаранта, Укрексімбанк працює з 26 найвідомішими експортно-кредитними та страховими агенціями світу. У 2006 році банк успішно провів переговори з Міжнародним банком реконструкції та розвитку щодо залучення позики в розмірі $ 154,2 млн. для реалізації Другого проекту розвитку експорту (ПРЕ-2) в Україні. Активний розвиток міжнародних стосунків банку було відзначено підписанням кредитних угод з відомими у світі банками Calyon (Франція) та Dresdner Bank AG (Німеччина). У 2006 році також було підписано довгострокові угоди з Експортною Корпорацією Словенії (SID), Експортно-Імпортним банком республіки Корея та впливовими установами інших країн.

Перспективи розвитку Українського експортно-імпортного банку

Однією із найбільш перспективних форм розвитку Укрексімбанку є створення на його основі Банку розвитку. Банки і корпорації розвитку створювалися як спеціалізовані фінансові і кредитні установи для задоволення потреб національних економік країн Європи, Америки, Азії, Африки у фінансуванні підприємств пріоритетних галузей в умовах недостатності власних фінансових ресурсів, а також недостатнього рівня доходності індустрії для залучення приватних інвестицій. Пік створення банків розвитку припав на повоєнний період, коли більшість європейських країн зіткнулися із труднощами в одержанні довгострокового фінансування. У той період особливо актуальним було власне довгострокове фінансування реконструкції і відновлення промислового виробництва; відновлення сільського господарства; відновлення інфраструктури і побудова інфраструктурних об’єктів (транспорт, зв’язок, автодороги, система водопостачання); розробка родовищ корисних копалин тощо. І основним призначенням банків розвитку було забезпечення довгострокового фінансування державних та приватних підприємств в різних галузях народного господарства, яке було неможливим через систему комерційних банків.

Банки і корпорації розвитку створювались у світовій практиці на трьох рівнях:

Міжнародні банки розвитку.
Регіональні банки розвитку.
Національні банки розвитку.

Міжнародні банки розвитку.Їх засновниками виступали держави-донори, які своїми внесками давали можливості для довгострокового фінансування програм, що мають міжнародне значення (боротьба з бідністю, відновлення і реконструкція інфраструктури, програми боротьби з голодом, розвиток сільського господарства, розвиток систем державного управління, розвиток виробництва для забезпечення прогресу і формування виробничої бази, для стабільного економічного зростання країн-реципієнтів). Реципієнтами виступають держави, а не підприємства, а фінансування здійснюється в основному за рахунок довгострокових кредитів і грантів.

Регіональні банки розвитку.Їх засновниками виступають держави-донори, що здійснюють внески до капіталу банку. Основними завданнями таких банків є довгострокове фінансування і економічний розвиток підприємств в країнах реципієнтах. Економічна ефективність проектів, що фінансується банками, визначалась з урахуванням значення проекту для економіки країни і регіону в цілому. На відміну від міжнародних банків розвитку, вони були самостійними кредитними інститутами, які забезпечували джерела свого фінансування за рахунок рентабельності інвестованих проектів, розміщення висококласних цінних паперів тощо. Характеризуючи регіональні банки розвитку, можна зауважити, що загалом, економічне значення їх діяльності було вищим ніж політичне чи соціальне. Реципієнтами фінансування виступали підприємства, а формами фінансування – кредити (довгострокові кредити або синдиковані кредити), прямі інвестиції в капітал підприємств, технічна допомога, гранти, експортне фінансування, субординовані кредити банкам і фінансовим установам з метою мікрофінансування, рефінансування боргу та ін. Привабливість регіональних банків розвитку для підприємств полягала у доступності значних обсягів довгострокового фінансування на пільгових умовах, що не могло бути забезпечено приватними кредитними установами.

Національні банки розвитку, засновниками яких виступають уряди держав перебування цих банків. Як правило, це цілком або частково державні банки, що забезпечують довгострокове фінансування проектів і підприємств в пріоритетних для розвитку національної економіки сферах (галузях). Діяльність цих банків регулюється банківським законодавством відповідної країни і підлягає існуючій системі банківського регулювання та нагляду. Вони забезпечують фінансування шляхом кредитування (середньострокового, довгострокового, синдикованого, експортного та ін. видів кредиту), проектного фінансування, прямих інвестицій. Джерелом коштів для національних банків розвитку є кошти держави і в даному випадку банки виступають механізмом стимулювання розвитку національної економіки у відповідності до визначених державою пріоритетів. Держава делегує банку адміністрування довгострокового фінансування, управління фінансуванням, моніторинг і економічну оцінку пропонованих проектів. Тому, незважаючи на присутність комерційної складової у діяльності цих банків, національні банки розвитку є інструментом та агентом державної політики у сфері стимулювання економічного зростання країни. Подібно як і регіональні банки розвитку, національні банки розвитку фінансують комерційно обґрунтовані проекти, але порівняно з комерційними банками, надають пільгові умови довгострокового фінансування, низькі відсотки, пільгові періоди кредитування, спроможні до забезпечення тих обсягів фінансування, які не можуть забезпечити комерційні банки відповідної держави. Важливим завданням банку є також перевірка рентабельності окресленого проекту для забезпечення його економічного обґрунтування.

Одним з найбільш успішних національних банків розвитку в Європі є Кредитанштальт фюр Видерауфбау (KfW), який було створено після Другої світової війни. Як національний банк розвитку, KfW був розпорядником державних коштів для довгострокового фінансування розвитку економіки. Фінансування здійснювалось як безпосередньо через кредити підприємствам, так і через систему пільгових кредитів комерційним банкам, що в свою чергу кредитували малий і середній бізнес. Модель KfW в 90-ті роки минулого сторіччя застосовувалась в інших європейських країнах. Так на початку 1992 року три прибалтійські інвестиційних банки, що створювались в цей період, звернулись до KfW з проханням надати їм підтримку в організації національних банків розвитку: Естонського інвестиційного банку, Латвійського інвестиційного банку, Литовського банку розвитку. Восени 1993 року Уряд Болгарії звернувся до уряду Німеччини з проханням про підтримку у створенні фінансової установи, подібної до KfW, з метою підтримки малих та середніх підприємств.

В Україні робилось декілька спроб створення національного банку розвитку, зокрема у формі державних кредитно-інвестиційних корпорацій, а саме Українська Державна Інноваційна Компанія та створений нею Український Банк Реконструкції і Розвитку, Німецько-Український Фонд. Проте, діяльність цих установ, крім останньої, не мали свого розвитку, оскільки не було стратегічного бачення їх розвитку, відповідної концепції, правового забезпечення, та інших необхідних передумов.

Сьогодні, ідея створення національного банку розвитку в Україні набуває нової перспективи. Так уже історично склалося, що коли в 1991—1992 роках цей банк створювався на основі колишнього відділення Зовнішекономбанку СРСР, він був покликаний виконувати елементарні розрахункові функції з обслуговування експортно-імпортних операцій. Тому від початку навіть філософія створення цього банку не була класичною в розумінні, наприклад, Ексімбанку США. Тобто спочатку завдання було не стимулювати експорт за рахунок бюджетних коштів, а хоча б здійснювати найпростіші міжнародні розрахункові операції, оскільки ніхто в країні цього не міг і не вмів робити.

Згідно з оцінками Світового економічного форуму (World Economic Forum), за рівнем конкурентоспроможності своєї економіки Україна у 2006 році посідала тільки 78 місце у переліку 125 країн світу, поступившись країнам східної та центральної Європи, Прибалтики, а також Індії (43 місце), Китаю (54), Казахстану (56), Туреччині (59), РФ (62), Бразилії (66), Аргентині (69). Інвестиції в оновлення виробництва сьогодні не є істотними за своїми обсягами та не сконцентровані у технологічно-інтенсивних галузях економіки. Модернізація основних фондів українських підприємств відбувається недостатніми для підвищення конкурентоспроможності національної економіки темпами (майже 70% капітального обладнання перебуває в експлуатації понад 15 років тощо). Бюджетні ресурси, що спрямовуються на підтримку пріоритетних галузей та програм, експортоорієнтованих та імпортозамінних виробництв, інфраструктурих проектів, вирівнювання регіональних диспропорцій (через бюджетні позички, цільові бюджетні пограми, безповоротну допомогу тощо), не завжди досягають мети, задля якої вони виділяються. Значною мірою, причиною цього є неналежне фінансово-економічне обґрунтовання проектів, відсутність адекватної оцінки факторів ризику та належного забезпечення повернення позик, недоліки системи фінансового контролю за впровадженням проектів, їх експертизи, супроводження та моніторингу, оцінки результатів та ін.

Як засвідчує практика і досвід зарубіжних країн, значну роль у підвищенні цих показників, а також інших, пов’язаних із ними показників, відіграють фінансові інститути, що виконують функції, наближені до функцій Укрексімбанку проте реалізуються в організаційно-правовій формі Банку розвитку. Це ставить питання про перебудову існуючої системи Укрексімбанку, а його реалізація залежить від низки правових, організаційно-функціональних факторів тощо.

Сьогодні для Уряду та конкретно для Укрексімбанку стоїть питання вибору, схвалення та втілення в життя нової моделі інституційного розвитку банку.

Розроблена фахівцями Укрексімбанку концепція розвитку банку визначає, що найбільш перспективною для України є модель подальшого розвитку ВАТ «Укрексімбанк», в рамках якої нинішня установа інституційно перетвориться у банк сприяння розвитку та фінансування зовнішньої торгівлі (банк розвитку) зі збереженням бренду «Укрексімбанк». При цьому банк розвитку буде власником спеціалізованої компанії страхування експортних кредитів, а також універсального комерційного банку та можливо й іншими установами, які існують або утворюються у разі доцільності. Передбачається, що банк сприяння розвитку та фінансування зовнішньої торгівлі (Укрексімбанк) матиме форму відкритого акціонерного товариства, 100% акцій якого закріплено у державній власності. Відповідно статус цього банку матиме певні особливості і спеціальне правове регулювання. Банк розвитку користуватиметься підтримкою держави, включаючи кошти державного бюджету, що спрямовуються на капіталізацію, утворення необхідних фондів тощо. Держава надаватиме гарантійну підтримку щодо зовнішніх зобов’язань банку, а також його активних операцій у межах реалізації державних цільових програм, державних інвестиційних проектів задля забезпечення належної якості пріоритетних для держави проектів. Особливий статус та державна підтримка сприятиме забезпеченню належної якості проектного портфеля банку розвитку, крім цього дозволить розглядати його як позичальника з суверенним рівнем ризику, що істотно покращить умови залучення ресурсів на внутрішньому та міжнародних ринках. Принципово, що банк сприяння розвитку та фінансування зовнішньої торгівлі не конкуруватиме з іншими банками, а доповнюватиме їх можливості фінансування реального сектора економіки.

Напрями діяльності банку сприяння розвитку та фінансування зовнішньої торгівлі:

фінансово-гарантійна підтримкареалізації скоординованої державної економічної, інвестиційної та зовнішньоторговельної політики;
середньо- та довгострокове фінансування проектів розвитку інфраструктури, пріоритетних галузей, що сприяють структурній перебудові економіки;
цільова фінансово-гарантійна підтримка розвитку експорту;
надання тендерних гарантій щодо участі українських підприємств у тендерах за кордоном;
участь у реалізації державних цільових програм та державних інвестиційних програмах, зокрема з державної підтримки експорту товарів, робіт, послуг українського походження, малого підприємництва;
виконання функцій агента уряду з обслуговування державних інвестиційних проектів, що фінансуються на поворотній основі, а також проектів, що фінансуються за рахунок гарантованих державою позик, включаючи проведення банківської експертизи цих проектів, моніторинг фінансового стану позичальників банку сприяння розвитку та фінансування зовнішньої торгівлі та стану реалізації і обслуговування державних інвестиційних проектів;
участь у реалізації інвестиційних проектів, що мають загальнодержавне значення та виконуються на умовах державно-приватного партнерства, а також проектів створення об’єктів виробничої інфраструктури, що спрямовані на забезпечення функціонування спеціальних економічних зон;
андеррайтинг та придбання до свого портфеля цінних паперів підприємств, що впроваджують великомасштабні інвестиційні проекти;
сприяння міжнародній економічній інтеграції країни через співпрацю з міжнародними та регіональними банками розвитку, роботу з ресурсами офіційної допомоги для розвитку, міжнародних фінансових організацій для цілей національного економічного розвитку;
виконання стабілізуючої функції джерела фінансування національної економіки, у тому числі зовнішньої торгівлі у період фінансової нестабільності та криз, із забезпеченням необхідного потоку фінансування економіки шляхом прямого кредитування або надання гарантій;
фінансування українських закордонних інвестицій;
запровадження супутніх (додаткових) банківських продуктів, необхідних при довгостроковому фінансуванні (короткострокове фінансування, у тому числі обігового капіталу, операції торговельного фінансування, синдикованого кредитування тощо), проведення інших банківських операцій, що здійснюються задля обслуговування основних функцій, передбачених статутом, а також у рамках делегованих урядом повноважень.

Джерелами фінансування банку сприяння розвитку та фінансування зовнішньої торгівлі можуть бути:

Власний капітал та прибуток.
Синдиковані позики на внутрішньому та міжнародних ринках.
Залучення на ринках капіталу.
Цільове бюджетне фінансування.
Кошти спеціальних фондів розвитку.
Ресурси міжнародних фінансових організацій, іноземних банків розвитку, коштів офіційної допомоги для розвитку.

В перспективі, спеціалізована компанія страхування експортних кредитів утворюється та ліквідується Укрексімбанком (банком розвитку) відповідно до законодавства. Важливо, що компанія діятиме у сферах, недостатньо привабливих для комерційних страховиків з огляду на існуючі політичні або комерційні ризики. До її основних функцій належить:

страхування політичних та довгострокових комерційних ризиків за експортними операціями;
страхування українських закордонних інвестицій;
операції з перестрахування ризиків, пов’язаних із зазначеними вище видами страхових операцій.

Універсальний комерційний банк теж може утворюватися і ліквідовуватися Укрексімбанком, відповідно до законодавства про банки і банківську діяльність. Власне цьому банку (структурі) поступово можуть передаватися непритаманні банку розвитку функції, активи і пасиви. Основною функцією універсального банку є надання повного спектру операцій (з акцентом на фінансування експортноорієнтованих та імпортозамінних напрямів) відповідно до ліцензії НБУ.

Одна з головних переваг Укрексімбанку як базової структури для створення банку розвитку саме й полягає в тому, що він має практичний досвід довгострокового інвестиційного та проектного фінансування, високий рівень підготовки менеджменту та персоналу. Щодо правового забезпечення втілення такої структурно-функціональної перебудови Укрексімбанку, необхідними є, перш за все погодження та затвердження стратегії розвитку державних фінансових інститутів. Щодо законодавчої бази, то вважається за необхідне прийняття закону, що визначав би завдання, повноваження банку розвитку, засади його утворення, напрямів діяльності, органів управління, механізми капіталізації та гарантії держави по операціях банку, нормативи його діяльності, податкового режиму, положення щодо управління ризиками та аудит тощо. Крім цього закон повинен містити також положення щодо відокремлених підрозділів банку розвитку, а також його специфіки як банківського обєднання (у випадку створення спеціалізованої компанії страхування експортних кредитів та універсального комерційного банку).

Без сумніву, функціонування такої форми банку, обумовлюватиме внесення змін та доповнень до низки законів, що регулюються відносини у сфері ринків фінансових послуг тощо. Йдеться, зокрема про законодавство про страхування, інвестиції, інноваційну діяльність та ін. Необхідними будуть також зміни до Бюджетного кодексу України щодо державних гарантій за активними та пасивними операціями усіх структурних одиниць банку розвитку та щодо їх капіталізації, боргу, запозичень, а також фінансування видатків за їх цільовими програмами. Діяльність банку розвитку буде ефективною, за умови відповідальної та професійної роботи Уряду, у Постановах якого повинні визначатись критерії надання фінансово-гарантійної підтримки та страхового покриття ризиків з боку цих фінансових установ.

3.3. Порівняльно-правові аспекти діяльності банків і корпорацій розвитку в інших країнах (приклад Хорватії та Республіки Казахстан)

Серед країн, досвід яких, у сфері функціонування національних банків розвитку – цікавий для України, є Хорватія. Моделлю для створення Хорватського банку був Німецький KfW. Хорватський банк реконструкції і розвитку (Hrvatska banka za obnovu i razvitak (HBOR) було створено 12 червня 1992 року у відповідності до Закону про цей банк. [330][198]У грудні 2006 року було прийнято нову редакцію закону про Хорватський банк реконструкції і розвитку. [331][199]100% статутного капіталу ХБРР належить державі – акціонером банку є уряд Хорватії. Зобов’язання цього банку гарантуються державою, але при умові, що держава залишає за собою право відмови від вимог.

Хорватський банк реконструкції і розвитку є державним банком, що забезпечує розвиток національної економіки в сферах, які мають особливий державний інтерес, а також здійснює фінансування відновлення виробництва, сільського господарства і зовнішньої торгівлі. Хорватський банк є членом Празького клубу[200], крім цього, спільно з Міністерством закордонних справ Хорватії та Міністерством економіки є одним із державних інститутів, що формують і визначають зовнішньоекономічну політику Хорватії стосовно Європейського Союзу та ООН. Рейтинг банку відповідає суверенному рейтингу Хорватії, що ґрунтується на державній підтримці (державний характер), консервативній політиці кредитування і залучення коштів, жорсткій політиці з управління ризиками.

Управління банком здійснюється на двох рівнях:

Корпоративне управління реалізується через діяльність Наглядової Ради банку, членами якої є представники уряду, як основного акціонера. Зокрема до її складу входять Міністр економіки, праці і комерції; Міністр сільського господарства; Міністр з морських справ, транспорту та розвитку; Президент Хорватської торгової палати і члени парламенту. Спостережну раду очолює Міністр Фінансів Хорватії. Спостережна рада формує Правління банку, контролює стратегію і основні показники діяльності у відповідності до Закону про цей банк.
Операційне управління здійснюється Правлінням банку у складі трьох осіб на чолі з президентом (головою Правління). [342][201]

Мережева структура банку поширюється по всій території Хорватії і складається із головного офісу в Загребі та 6 офісів в регіонах.

Стратегічними цілями Хорватського банку реконструкції і розвитку, згідно закону та статуту є:

фінансування економічного розвитку Хорватії і відновлення хорватської економіки;
розвиток економіки регіонів і стимулювання відновлення економічно активних біженців в регіони постійного поживання;
розвиток малого та середнього бізнесу і стимулювання приватного, сімейного і індивідуального підприємництва;
розвиток експортоорієнтованого виробництва, сільського господарства, рибальства і комунальної сфери за рахунок довгострокового інвестування і створення умов для виникнення економічного ефективних підприємств;
стимулювання експортних операцій для ліквідації диспропорцій вторгівельному балансі країни.

Банк здійснює фінансування проектів розвитку і відновлення економіки, а також здійснює кредитування експортних операцій хорватських підприємств, винятково в рамках державних програм спеціального кредитування. Кредитна політика банку базується тільки на таких програмах і інші проекти чи програми банк не фінансує.

В рамках кожної із спеціальних програм кредитування, Хорватський БРР визначає цільові групи та профіль потенційного позичальника, що характеризується: сферою діяльності потенційного позичальника; регіоном походження потенційного позичальника; метою кредиту; максимальною і мінімальною сумою кредиту; обсягом власних коштів позичальника, що слугують забезпеченням кредиту; періодом виплати, погашення та пільговим періодом; процентною ставкою.

Кредитування проектів може здійснюватися двома способами: кредитування визначених комерційних банків, які в свою чергу кредитують кінцевого позичальника, або пряме кредитування кінцевого позичальника.

Усі кредити, що надаються Хорватським БРР є цільовими і банк (в особі своїх працівників) завжди має право перевірки цільового використання кредитних коштів, згідно кредитної угоди. Якщо кредитування здійснюється через уповноважені банки, то Хорватський БРР делегує відповідним банкам право перевірки цільового використання кредитних ресурсів позичальником. Якщо під час перевірки буде виявлено порушення умов договору щодо цільового використання кредитних коштів, то Хорватський БРР може зреалізувати своє право на розірвання кредитного договору та відчуження предмету застави.

Хорватський БРР, як правило, визначає мінімальні та максимальні обсяги кредитів для кожного позичальника в рамках кожної кредитної програми. У випадку індивідуального застосування умов програм до позичальників, Хорватський БРР може змінити розмір кредиту на 5%. Разом з тим, згідно політики банку, в рамках індивідуальних програм, банк фінансує лише частину необхідних інвестиційних ресурсів – тобто на умовах співфінансування. Частина коштів обов’язково повинна бути профінансована самим позичальником (пропорція визначається залежно від програми). Банк може профінансувати 100% необхідних інвестицій (без дольової участі позичальника), за умови, що кредитні ресурси інвестуються в галузі, або регіони підвищеного державного інтересу чи скеровуються на відновлення економічних втрат під час (в результаті) війни.

Співфінансування обсягів необхідних інвестицій здійснюється за рахунок: а) власних коштів позичальника; б) основних коштів, набутих спеціально для проекта, на реалізацію якого береться кредит; в) кредитні ресурси, надані іншими банками; г) комерційні кредити, видані постачальниками та підрядниками.

Важливо, що одержання кредиту можливе за умови додержання таких трьох умов:

одержання банком предмета застави;
сплата кредитного збору;
відсутність заборгованості позичальника перед Хорватським БРР.

Для здійснення фінансування і кредитування, Хорватський БРР використовує наступні інструменти: довгострокові кредити, забезпечені заставою; середньострокові кредити, забезпечені заставою; проектне фінансування; експортне фінансування; участь в капіталі підприємств.

Про публічний інтерес, що досягається в результаті Хорватського БРР свідчать спеціальні програми фінансування:

Кредитна програма стимулювання створення підприємств малого і середнього бізнесу (пряме фінансування і фінансування через комерційні банки)
Кредитна програма розвитку економіки Хорватії.
Кредитна програма з фінансової реструктуризації хорватських підприємств.
Кредитна програма розвитку підприємств малого і середнього бізнесу в регіонах особливого державного інтересу.
Кредитна програма для підприємств туристичної індустрії.
Програма кредитного експортного фінансування.
Програма реконструкції і розвитку комунальної інфраструктури.
Програма підтримки розвитку приватних малих і середніх підприємств.
Програма розвитку економіки островів.
Програма стимулювання самостійної зайнятості і розвитку сімейного бізнесу.
Програма портфельних вкладень у компанії.

Для кожної з програм розроблено і чітко сформульовано цілі, задачі, спеціальні умови, а також визначено профіль цільового позичальника. [348][202]

Банк здійснює також відбір і кредитування середньо- і довгострокових інвестиційних проектів в сільському господарстві, промисловості, коммунальному господарстві, транспортній інфраструктурі, туризмі і сфері послуг. Найбільш показовими прикладами проектів фінансування за підтримки Хорватського БРР є:

Проект з розвитку муніципальної екологічної інфраструктури.
Проект з ефективного використання енергії.
Проект з розвитку Бізнес-центрів.
Проект з будівництва газопроводув Хорватії. [342][203]

Джерела фінансування Хорватського БРР включають: запозичення на міжнародних фінансових ринках шляхом розміщення облігацій; державне фінансування; кредити і гранти від міжнародних організацій; кредити від банківських консорціумів.

Незважаючи на спеціальне правове регулювання статусу Хорватського БРР, до нього застосовуються такі ж умови та регулятивні вимоги, як і до інших комерційних банків в Хорватії.

Інша країна, досвід якої є цікавим з огляду на спільне радянське минуле, а також, з огляду на успіх функціонування банку розвитку, є Казахстан.

При створенні Банку Розвитку Казахстану в 2001 році консультаційну допомогу Уряду Казахстану надавали фахівці Світового банку, зокрема при формуванні структури банку, його політики, процедур запозичень і розміщень капіталу, регламенту взаємодій з урядом та державними органами. Важливість цього питання обумовлювалась невдалим досвідом створення державного банку зовнішньої торгівлі – «Эксімбанк» Казахстану, під час діяльності якого, Кабінет Міністрів наполягав на кредитуванні нерентабельних проектів. Мінімізація неекономічного впливу державних органів була досягнута з прийняттям спеціального Закону “Про Банк Розвитку Казахстану”, що розмежував сфери впливу, повноваження та можливі випадки інтервенції державної влади в оперативну роботу банку. [77][204]

Моделлю створення Банку Розвитку Казахстану були моделі Банку Розвитку Туреччини, Банку Розвитку Сінгапура, і безпосередньо Державний банк Сінгапура «Маурітіус», який було визнано одним з кращих комерційних банків цієї країни, що відіграв значну роль в розвитку її економіки. Щодо кредитної політики для малого і середнього бізнесу, за приклад взяли Індонезійський Банк «Рак’ят». А при формуванні самої концепції Банку, було враховано досвід Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, Ісламського банку розвитку та ін.

Крім Банку розвитку Казахстану уряд створив Інвестиційний та Інноваційний фонди, а також Корпорацію з страхування експорту для забезпечення підтримки експортного фінансування Банку розвитку Казахстану.

Банк Розвитку Казахстану здійснює свою діяльність у відповідності до Закону Республіки Казахстан “Про Банк Розвитку Казахстану”, Меморандумом про кредитну політику Банку, затвердженим Урядом, Законами «Про акціонерні товариства», «Про банки і банківську діяльність в Республіці Казахстан», та іншими нормативними правовими актами. [77-81][205]. Діяльність банку визначається також його Статутом, а підставами до здійснення тих чи інших видів операцій є ліцензії уповноважених державних органів Республіки.

Акціонерами банку є Уряд Республіки Казахстан в особі Міністерства економіки і бюджетного планування, а також місцеві виконавчі органи областей, міст республіканського значення, столиці. Загальні збори акціонерів, за рекомендацією Президента Республіки Казахстан та Уряду, обирають членів Ради директорів. Рада Директорів здійснює загальне керівництво діяльністю Банку, за винятком тих питань, які віднесено до виключної компетенції Загальних зборів акціонерів.

Станом на 1 липня 2005 року, приблизно 87% акцій банку належало уряду Республіки, а 13% в рівних частках – місцевим органам влади 14 регіонів Казахстану, а також містам Алмата і Астан.

Рішення про створення Банку Розвитку Казахстану обумовлювалося тим, що банківська система Казахстану не мала достатньо можливостей забезпечити довгострокове кредитування підприємств в пріоритетних галузях економіки через суттєві ризики і необхідність пониження процентних ставок в банківській системі. Крім цього, важливим чинником було те, що комерційні банки мали недостатньо можливостей здійснювати програму економічного оздоровлення структуроутворюючих промислових підприємств.

Банк має статус фінансового агентства, що працює над вирішенням державних завдань і держава, стимулюючи участь банку в великих проектах з невисокою ставкою, кредитує банк розвитку Казахстану з бюджету. Початково основним завданням банку мало бути розподіл бюджетних коштів на інвестиційні проекти (пропонувалось субсидіювання державою процентних ставок для комерційних банків).

Основна мета діяльності банку полягала у наданні підтримки в розвитку виробничої інфраструктури і переробної промисловості, а також залучення іноземних та вітчизняних інвестицій в Республіку Казахстан. Основними функціями Банку розвитку Казахстану є:

середньо- і довгострокове фінансування інвестиційних проектів;
фінансування експортних операцій;
виконання агентських функцій за проектами, що реалізуються державою;
залучення фінансових ресурсів на вітчизняних та міжнародному ринках капіталу;
співпраця з провідними іноземними інвесторами та міжнародними фінансовими інститутами.

В період 2002 – 2003 років Банк розвитку Казахстану вивчав регіони Казахстану, з метою виявлення інвестиційного попиту; аналізував конкурентні переваги виробництв в кожній із галузей. Як наслідок, було обґрунтовано інвестиційні пріоритети і банк зосередився на проектах, які могли стати елементами системи технологічно пов’язаних виробництв, що створюють ланцюжок доданої вартості.

Банк розвитку Казахстану здійснює довгострокове фінансування інвестиційних проектів, зовнішньої торгівлі – шляхом надання кредитів, здійснює проектне фінансування, портфельні інвестиції і рефінансування боргу.

Банк Розвитку Казахстану – державний фінансовий інститут, що забезпечує 25% усіх інвестиційних кредитів Казахстану. Це єдиний фінансовий інститут в Казахстані, що здійснює кредитування середньострокових та довгострокових інвестиційних проектів (до 20 років) під середній процент (приблизно 10,5 % річних). Банк забезпечує експортне фінансування і просування казахської продукції на суму більше як 900 млн. доларів США в рік. В середньому, щорічний приріст кредитного портфеля складає — 100 %.

Третина кредитів банку розвитку припадає на експортні операції, дві третини — на інвестиційні проекти строком до 20 років. Середня ставка по інвестиційних кредитах Банку складає 10,5 процента річних (порівняно із 18% комерційних банків). Переважна частина проектів реалізується в галузі виробництва харчових продуктів (49 % усіх проектів), розвиток транспортної інфраструктури — 30 %, текстильна промисловість і шкіро-взуттєва – 9 %, приблизно такий самий обсяг складають проекти в галузі будівельних матеріалів та виробництва машин і обладнання. Мінімальна маржа банку — 1,4 — 1,5%, що досягається завдяки залученню дешевих запозичень на базі високого рівня капіталізації і високих кредитних рейтингів банку розвитку.

Поряд з кредитуванням реального сектора економіки, банк забезпечує для держави реалізацію функції агента з обслуговування 10 інвестпроектів, що реалізуються в різних сферах економіки за рахунок державних і гарантованих держвою запозичень на суму близько 620 млн. доларів США.

Пріоритетними галузями для інвестування Банку Розвитку Казахстану є: виробництво машин и обладнання; металургія; електроенергетика та передача електроенергії; виробництво харчових продуктів; транспортна інфраструктура; текстильна і бавовняна промисловість; шкірно-взуттєва промисловість; виробництво будівельних матеріалів.

В своїй діяльності спеціалісти банку розвивають і контролюють інвестиційні проекти, беруть участь в реструктуризації і приватизації підприємств-позичальників, що є однією із основних умов кредитного фінансування від банку розвитку. Банк, спільно з компаніями- позичальниками розробляє стратегію розвитку і програми реструктуризації, що, як правило, означає акціонування підприємства, систематичне здійснення зовнішнього аудиту, перехід компанії на міжнародні стандарти фінансової звітності і впровадження міжнародної системи якості виробництва і управління.

Банк розвитку здійснює фінансування винятково комерційно привабливих проектів, що мають надійну заставу, рівень екологічної безпеки яких відповідає міжнародним стандартам і пріоритетам індустріально-інноваційної стратегії держави та мають мультиплікативний ефект. Фінансування забезпечується за допомогою залучення іноземних кредитів, розміщення облігацій на внутрішньому і зовнішньому ринках, державного фінансування.

Банк кредитує проекти, що складають ланцюг технологічно пов’язаних виробництв, фінансує великі інвестиційні проекти, об’єднуючи можливості не лише національних банків другого рівня, але й міжнародних фінансових організацій. Інвестиційна політика банку орієнтована на підтримку перспективних проектів виробничої інфраструктури і переробної індустрії. Банк вкладає кошти в галузі, які не пов’язані з нафтогазовим сектором, що допоможе в майбутньому уникнути економіці країни сировинної залежності. Як правило – це низькорентабельні проекти, вартістю більше як п’ять мільйонів доларів, з довгим терміном окуповуваності і які є непривабливими для комерційних банків. Для них банк розвитку виділяє «довгі» і порівняно дешеві ресурси.

Умови діяльності Банку розвитку Казахстану повинні відповідати умовам та регулятивним вимогам, що встановлюються для комерційних банків, або навіть перевищувати деякі нормативи. Для прикладу, щодо співвідношення власного та позичкового капіталу: співвідношення позичкових і власних коштів — 1:1. Коефіцієнт адекватності капіталу банку приблизно 50%, тоді як для інших банків, згідно законодавства достатньою є сума у 6%. Для прикладу, банк розвитку Китаю притримується коефіцієнта 20%.

Банк не має права використовувати для кредитування власний капітал. Цим пояснюють широку практику запозичень на міжнародних ринках шляхом розміщення облігацій. Банк розвитку, так само як і комерційні банки, зобов’язаний дотримуватися принципів доступності, прозорості, незалежності прийняття рішень щодо інвестування та додержуватися принципів корпоративного управління.

Висновки до розділу 3

1. Бюджетні ресурси (бюджетні позички, цільові бюджетні програми, безповоротну допомогу тощо), що спрямовуються на підтримку пріоритетних галузей та програм, експортоорієнтованих та імпортозамінних виробництв, інфраструктурих проектів, вирівнювання регіональних диспропорцій, не завжди досягають мети, задля якої вони виділяються. Значною мірою, причиною цього є неналежна фінансово-економічна обґрунтованість проектів, відсутність адекватної оцінки факторів ризику та належного забезпечення повернення позик, недоліки системи фінансового контролю за впровадженням проектів, їх експертизи, супроводження та моніторингу, оцінки результатів та ін.

2. Однією із найбільш перспективних форм розвитку Укрексімбанку є створення на його основі банку розвитку. Щодо правового забезпечення втілення такої структурно-функціональної перебудови Укрексімбанку, передусім потрібно погодити та затвердити стратегію розвитку державних фінансових інститутів. Щодо законодавчої бази, то необхідно ухвалити закон, який би визначав завдання, повноваження банку розвитку, засади його утворення, напрямів діяльності, органів управління, механізмів капіталізації та гарантії держави по операціях банку тощо. Функціонування такої форми банку, потребуватиме змін та доповнень до низки законів, що регулюють відносини у сфері ринків фінансових послуг. Йдеться, зокрема, про законодавство про страхування, інвестиції, інноваційну діяльність та ін. Необхідними будуть також зміни до Бюджетного кодексу України щодо державних гарантій за активними та пасивними операціями усіх структурних одиниць банку розвитку та щодо їх капіталізації, боргу, запозичень, а також фінансування видатків за їх цільовими програмами.

3. Суттєвим джерелом коштів для національних банків розвитку є кошти держави. Своєю чергою банки виступають механізмом стимулювання розвитку національної економіки відповідно до визначених державою пріоритетів. Держава делегує банку адміністрування довгострокового фінансування, управління фінансуванням, моніторинг і економічну оцінку пропонованих проектів. Тому, незважаючи на присутність комерційної складової у діяльності цих банків, національні банки розвитку є інструментом та агентом державної політики у сфері стимулювання економічного зростання країни. Національні банки розвитку фінансують комерційно обґрунтовані проекти, але в порівнянні з комерційними банками, надають пільгові умови довгострокового фінансування, низькі відсотки, пільгові періоди кредитування, спроможні до забезпечення тих обсягів фінансування, які не можуть забезпечити комерційні банки.

4. Доцільно, щоб банк розвитку користувався підтримкою держави, зокрема за рахунок коштів державного бюджету, що спрямовуються на капіталізацію, утворення необхідних фондів тощо. Доцільною є також державна гарантійна підтримка щодо зовнішніх зобов’язань банку, а також його активних операцій у межах реалізації державних цільових програм, державних інвестиційних проектів, щоб забезпечити належну якість пріоритетних для держави проектів. Принципово, що банк розвитку не конкуруватиме з іншими банками, а доповнюватиме їх можливості фінансування реального сектора економіки.

5. Щодо порівняльно-правових висновків, для України цінним може бути використання досвіду правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку із функціонуванням та реалізацією правового статусу Хорватського банку реконструкції і розвитку та Банку Розвитку Казахстану. Характерним для банків розвитку цих, а також інших країн є:

Законодавче визначення правового статусу, а також завдань і функцій Банків розвитку. Наприклад, Закон «Про Хорватський банк реконструкції і розвитку»; Закон Республіки Казахстан «Про Банк Розвитку Казахстану». Названі закони також розмежовують сфери впливу, повноваження та можливі випадки інтервенції державної влади в оперативну роботу банку.
Банки розвитку – це державні банки.
Чітке визначення завдань та функцій Банку розвиткув обох державах. Банк має статус фінансового агентства, що працює над вирішенням державних завдань і держава, стимулюючи участь банку в великих проектах з невисокою ставкою, кредитує банк розвитку з бюджету.
Джерела фінансування цих банків.Фінансування забезпечується шляхом державного фінансування; кредитів і грантів від міжнародних організацій; кредитів від банківських консорціумів; розміщення облігацій на внутрішньому і зовнішньому ринках. Виправданою може бути практика залучення і використання ресурсів місцевих бюджетів або асоціацій експортерів і підприємців, зокрема в проектах державно-приватного партнерства, в яких держава, в особі банку розвитку, поділяє кредитні ризики з іншими кредитними установами (комерційними банками, приватними інвесторами, міжнародними фінансовими організаціями).
Банк розвитку здійснює фінансування винятково комерційно привабливих проектів, що мають надійну заставу, рівень екологічної безпеки яких відповідає міжнародним стандартам і пріоритетам індустріально-інноваційної стратегії держави та мають мультиплікативний ефект.
Чітке визначення проектів та програм що фінансуються відповідним банком розвитку.Для кожної з програм розроблено і чітко сформульовано цілі, задачі, спеціальні умови, а також визначено профіль цільового позичальника. Кредитна політика банку базується тільки на визначених програмах і інші проекти чи програми банк не фінансує.
Контроль та цільове призначення кредитних коштів.Усі кредити, що надаються банками розвитку є цільовими і банк (в особі своїх працівників) завжди має право перевірки цільового використання кредитних коштів, згідно кредитної угоди. Якщо кредитування здійснюється через уповноважені банки, то банк розвитку делегує відповідним банкам право перевірки цільового використання кредитних ресурсів позичальником. Якщо під час перевірки буде виявлено порушення умов договору щодо цільового використання кредитних коштів, то банк може зреалізувати своє право на розірвання кредитного договору та відчуження предмету застави.
Послідовність реалізації діяльності банку.Першочергово Банк розвитку вивчає регіони, галузі народного господарства, з метою виявлення інвестиційного попиту; здійснює аналіз конкурентних переваг виробництв в кожній із галузей; здійснює обґрунтування інвестиційних пріоритетів; здійснює довгострокове фінансування інвестиційних проектів, зовнішньої торгівлі шляхом надання кредитів, здійснює проектне фінансування, портфельні інвестиції і рефінансування боргу; інше.

ВИСНОВКИ

Дослідження проблем правового регулювання статусу та функціонування державних банків в Україні, вивчення досвіду діяльності державних банків на теренах України у різні історичні періоди, а також аналіз практики функціонування державних банків у зарубіжних країнах, дозволило сформулювати ряд висновків. Серед висновків, що формують теоретичну основу здійснення банківської діяльності державними банками, виділяємо наступні:

Історично завдання та функції державного банку формувались на межі банківської діяльності та фіскальної діяльності, тобто банківської установи та державного казначейства. Діяльність державних банків була спрямована здебільшого на виконання делегованих державою повноважень у сфері здійснення розрахунків, стягнення податків, здійснення публічних видатків, кредитування, а подекуди, здійснення управління державним майном (активами). Отже мета діяльності державного банку первинно мала публічно-правову природу.
Історичні дослідження дозволили також сформулювати певні закономірності у створенні та функціонуванні державних банків, а саме:
виключно державна політика (або політика правлячої верхівки) формує та визначає розвиток і діяльність державних банків;
управління державними банками здійснюється службовцями, обрання на посаду яких обумовлюється їх відповідністю певним соціальним та професійним вимогам;
очевидними є привілеї державного банку, порівняно із приватним сектором (звільнення від оподаткування, або податкові пільги; обов’язок певних категорій клієнтів здійснювати певні види операцій саме за допомогою державних банків);
вплив на формування цін на фінансовому ринку в цілому, а також формування певного стандарту якості тих чи інших послуг, їх видів тощо;
за посередництвом державних банків виразнішою стає соціальна функція банківської діяльності, зокрема доступність банківських послуг для різних соціальних груп населення;
державні банки здійснювали функції державного кредиту, а іноді це було домінуючим фактором для держави на користь державних банків.
Аналіз відносин, які виникають з приводу діяльності державних банків, свідчить про достатні підстави вважати, що ці відносини перебувають у площині „публічних фінансів”. Оскільки:
форма власності статутного капіталу державних банків є державною, а також завдання та функції державних банків реалізуються за прямої або гарантованої участі держави, що має фінансовий вимір (за рахунок коштів бюджету);
діяльність державного банку пов’язана із досягненням визначених державою специфічних завдань на ринку фінансових і банківських послуг з метою задоволення суспільних і державних потреб та інтересів у відповідній сфері. Домінуючим у цих відносинах є публічний інтерес, а не корпоративний;
діяльність державних банків пов’язана із реалізацією певних видів державних гарантій для відповідних категорій юридичних та фізичних осіб, резидентів та нерезидентів; доступністю банківських послуг для різних категорій населення; здійснення кредитних, розрахунково-касових та інших банківських операцій (банківського обслуговування), визначених, у належній правовій формі, секторів економіки, галузей народного господарства тощо;
відносини з приводу створення державних банків, їх спеціалізації, збільшення чи зменшення їх статутних фондів, визначення державних гарантій, державних програм, тощо регулюються методом владних приписів уповноваженими органами держави;
правовий статус державних банків має бути визначено у спеціальному законодавстві.

Отже, відносини з приводу реалізації правового статусу державних банків, а також щодо їх створення, реорганізації, ліквідації тощо мають значний фінансово-правовий вплив. Ті ресурси, що складають: статутний капітал державних банків, державні гарантії, прибутки державних банків тощо – є частиною публічних фінансів, що складаються із державних фінансів, а також приватних. Та в силу державних гарантій відповідних операцій, створення відповідних фондів з цією метою – мають особливе суспільне значення і обумовлюють фінансово-правове регулювання.

Зважаючи на об’єктивну потребу докладного правового регулювання без винятку усіх відносин, що становлять інститути фінансової системи держави, та ґрунтуючись на усталених підходах до визначення фінансової системи, запропоновано нові критерії визначення фінансової системи держави в конкретний історичний період. А саме: 1) За організаційно-правовою формою: а) Бюджет. б) Позабюджетні державні цільові фонди, а також інші спеціалізовані фонди, що створюються та функціонують за рахунок централізованих фондів коштів або обов’язкових платежів для задоволення та виконання завдань та функцій публічного характеру. в) Фонди державних (муніципальних) фінансових установ та державних (муніципальних) банків. г) Фінанси підприємств. ґ). Фінанси господарюючих суб’єктів. 2) За матеріальним змістом відносин: а) Фінансування. б) Запозичення. в) Страхування. г) Заощадження.
Аналіз проблем правового статусу державних банків в Україні засвідчив доцільність долучити до інститутів фінансової системи держави інститут заощаджень. Інститут заощаджень визначено як групу однорідних суспільних відносин з приводу розміщення частини доходу населення, яку не використовують на поточне споживання, а накопичують у відповідних, передбачених нормативно-правовими актами формах: депозитні рахунки, цінні папери тощо, щоб використати їх у майбутньому. Потреба виділення такого інституту обумовлюється унікальністю функції заощадження і те що її не поглинає жоден інший фінансовий інститут.
Сьогодні можемо стверджувати, що правове регулювання відносин у сфері реалізації статусу державних банків в Україні є недостатнім і неадекватним до сучасних об’єктивних умов розвитку фінансової системи України, міжнародних економічних зв’язків, а також до тих критеріїв, які можуть свідчити про ефективну й послідовну політику держави на ринку банківських і фінансових послуг. Чинне законодавство не передбачає сьогодні оптимальної форми та організаційно-правової структури державного банку, не визначає особливостей тих завдань, функцій та ролі державних банків, які вирізняють їх на ринку фінансових послуг серед інших суб’єктів та ін. Найпершим кроком з боку держави має бути формування єдиної та узгодженої стратегії розвитку державних банків з огляду на сучасні та потенційні потреби економіки держави, що можуть бути задоволені виключно за допомогою державних банків, а також з огляду на подальшу участь держави (у сфері управління та обсягів капіталу) на банківському та фінансовому ринках нашої країни.
Вартість статутного капіталу, виражена в акціях державного банку є державним майном, що сформувалось за рахунок бюджетних коштів і є відповідною частиною публічних фондів коштів держави. Збільшення розміру статутного капіталу має бути відображено виключно у відповідному законодавчому акті – Законі України про Державний бюджет на відповідний рік. Дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств, включаються до складу доходів Державного бюджету України і переходять у режим державної власності, а не власності банку. Відповідно, лише держава, як законний власник відповідних коштів, може приймати рішення про їх використання. Це відповідає також принципу повноти бюджетної системи. Відтак єдино законним напрямом скерування прибутку державного банку (після здійснення усіх необхідних відрахувань згідно банківського законодавства) є державний бюджет.
Мета і завдання державного банку формуються відповідно до актуальних потреб розвитку фінансового ринку держави і є одним із напрямів державної політики у цій сфері.Таким чином метою діяльності державного банку не завжди є одержання прибутку для свого акціонера. Проте прибутковість самого банку є одним із критеріїв ефективності та доцільності існування такого інституту в державі. Функції державних банків є винятковими, оскільки інші банки або учасники фінансового ринку, зважаючи на різні обставини (рівень гарантій, як правило довгостроковий характер, недостатній рівень прибутковості чи рентабельності, недостатня розгалуженість мережі тощо), не можуть їх здійснювати.
Принциповим питанням розвитку ощадної справи в Україні є вдосконалення системи гарантування вкладів, що передбачає комплекс правових відносин з приводу формування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та його функціонування. Ініціатива розвитку і вдосконалення цієї системи має йти від держави. Сьогодні потрібно скласти зрозумілу покрокову програму реформування чинної системи гарантування вкладів. У цьому зв’язку надзвичайно актуальною є також потреба визначити носія юридичного обов’язку гарантування вкладів фізичних осіб Державного ощадного банку України, оскільки законодавство лише в загальному декларує державні гарантії за вкладами у цьому банку. Як наслідок це зменшитьвідповідні ризикита навантаження на державний бюджет.
З огляду на потребу стимулювати підвищення якості роботи банківської системи важливо, як видається, запровадити диференційований розмір внесків банків, залежно від якості кредитного портфеля і ступеня ризикованості здійснюваних ними операцій. Цілком виправданою може бути система, що передбачає єдиний базовий розмір регулярного внеску банків і підвищений його рівень у разі якщо в банків виникли проблеми із якістю кредитного портфеля або при недокапіталізації. Зі збільшенням фінансових можливостей економіки варто розглянути питання запровадження гарантій не лише фізичних, але й юридичних осіб.
Історичний аналіз діяльності ощадних банків засвідчує, що принцип доступу до фінансів був визначальним у розвитку ощадної справи в країнах Європи. Метою діяльності ощадних банків (кас) було надання кожному можливості розмістити кошти та одержати їх при потребі із прибутком. Каса була привабливою завдяки високим відсоткам, гарантією їх виплати й видачі вкладів на першу вимогу. На теренах Східної України, в період 1862 – кін. ХІХ ст., становлення ощадних кас відбувалось під проводом Російської імперії. Ознакою тодішніх ощадних кас було те, що вони не надавали позики приватним особам. Ці установи лише розміщували залучені на вклади кошти в урядові або гарантовані урядом цінні папери. Такі цінні папери купувались за розпорядженням Міністерства фінансів. Таким чином, залучені від населення кошти ощадні каси спрямовували виключно на підтримку державного кредиту. У Східній Україні ощадні каси мали статус державних, а в Західних – контролювалися політичною владою. Загалом, ощадні каси були партнерами місцевих і регіональних органів влади та надавали допомогу у становленні місцевої інфраструктури. В радянський період, акценти у діяльності ощадних кас було зміщено у бік фіскальної мети – коли ресурси використовувалися як джерело надходжень до централізованих фондів коштів та виконання загальнодержавних програм.
Очевидною є чітка стратегія розвитку ощадної справи в радянський період, скерована на максимальну мобілізацію коштів населення до ощадних кас. Держава всіляко заохочувала і стимулювала населення до здійснення заощаджень у формі вкладних рахунків, державних цінних паперів. Переваги організованих заощаджень були очевидними при конвертації валюти, її заміні на новішу і т.д. З іншого боку йдеться про розвиток ощадної справи, а саме: організаційне зміцнення ощадкас; вдосконалення їх територіального розміщення, з урахуванням рівня грошових доходів населення; розширення функцій; розвиток ощадної справи в сільській місцевості; були також визначені заходи із зміцнення господарського обороту в системі ощадкас, встановлено джерела їх доходів і утворення фондів економічного стимулювання. До того ж Радам міністрів союзних і автономних республік, виконкомам крайових обласних і районних Рад депутатів трудящих було доручено регулярно розглядати питання розвитку ощадної справи, хід виконання ощадними касами планів залучення грошових заощаджень населення у внески, а також у Державній 3% внутрішній виграшній позиці.
Фінансово-правова політика держави у сфері заощаджень і розвитку ощадної справи має бути скерована на максимальне залучення вільних коштів населення до банківського та фінансового сектора країни, створення доступних механізмів та інструментів для розміщення таких коштів у різних формах (рахунках, цінних паперах тощо), створення гарантій надійності здійснених заощаджень щодо збереження їх реальної вартості, поверненості, платності, простоти процедури. Метою, при цьому, є доступ особи (суспільства) до фінансів шляхом участі у фінансово-кредитній системі у вигляді юридично оформлених заощаджень та користування коштами фінансово-кредитної системи для розвитку різних форм та видів господарської діяльності. Належним чином диверсифікований фінансовий сектор, що спроможний обслуговувати усі прошарки суспільства – від найбіднішого до найбільш заможних, є одним із складових економічного розвитку держави. Стратегія розвитку ощадної справи в Україні повинна базуватись на певних досягненнях, що сьогодні, на жаль ще не мають адекватного відображення ані у чинному законодавстві, ані у проектних документах. Йдеться зокрема про адекватне врегулювання порядку та процедури здійснення виплат за втраченими та знеціненими заощадженнями населення здійсненими у Ощадному банку СРСР; реформування системи гарантування вкладів фізичних осіб у банківській системі України.
При затвердженні єдиної державної концепції чи стратегії діяльності державних фінансових установ, зокрема державних банків, необхідно керуватись наступними принципами: 1) створення рівних умов діяльності учасників ринку – єдиних засад регулювання та функціонування державних та недержавних суб’єктів ринку; 2) можливість індивідуального нормативно-правового регулювання діяльності конкретного державного банку, з боку Національного банку України, виключно з огляду на специфіку здійснюваних державним банком функцій (операцій), а не форми власності; 3) зменшення ризиків та навантаження на Державний бюджет, що передбачає й припинення гарантій держави за вкладами Ощадбанку та його вступу до національної системи гарантування вкладів; 4) посилення конкуренції та вільний рух коштів – тобто вільний вибір суб’єктів ринку щодо накопичення, розміщення та обслуговування ресурсів, що визначається лише економічною доцільністю, а пріоритетність фінансування державних програм регулюється тарифною та фінансовою політикою держави; 5) поступове наближення регуляторних вимог НБУ стосовно капіталу, ризиків, нагляду та ринкової позиції до стандартів базельських угод.
Бюджетні ресурси (бюджетні позички, цільові бюджетні програми, безповоротну допомогу тощо), що спрямовуються на підтримку пріоритетних галузей та програм, експортоорієнтованих та імпортозамінних виробництв, інфраструктурих проектів, вирівнювання регіональних диспропорцій, не завжди досягають мети, задля якої вони виділяються. Значною мірою, причиною цього є неналежна фінансово-економічна обґрунтованість проектів, відсутність адекватної оцінки факторів ризику та належного забезпечення повернення позик, недоліки системи фінансового контролю за впровадженням проектів, їх експертизи, супроводження та моніторингу, оцінки результатів та ін.
Однією із найбільш перспективних форм розвитку Укрексімбанку є створення на його основі Банку розвитку. Щодо правового забезпечення втілення такої структурно-функціональної перебудови Укрексімбанку, передусім потрібно погодити та затвердити стратегію розвитку державних фінансових інститутів. Щодо законодавчої бази, то необхідно ухвалити закон, який би визначав завдання, повноваження банку розвитку, засади його утворення, напрями діяльності, органи управління, механізми капіталізації та гарантії держави по операціях банку тощо. Функціонування такої форми банку, потребуватиме змін та доповнень до низки законів, що регулюють відносини у сфері ринків фінансових послуг. Необхідними будуть також зміни до Бюджетного кодексу України щодо державних гарантій за активними та пасивними операціями усіх структурних одиниць банку розвитку та щодо їх капіталізації, боргу, запозичень, а також фінансування видатків за їх цільовими програмами.
Суттєвим джерелом коштів для національних банків розвитку є кошти держави. Зокрема кошти державного бюджету спрямовуються на капіталізацію, утворення необхідних фондів, гарантійну підтримку тощо. Держава делегує банку адміністрування довгострокового фінансування, управління фінансуванням, моніторинг і економічну оцінку пропонованих проектів. Тому, незважаючи на присутність комерційної складової у діяльності цих банків, національні банки розвитку є інструментом та агентом державної політики у сфері стимулювання економічного зростання країни. Принципово, що банк розвитку не конкуруватиме з іншими банками, а доповнюватиме їх можливості фінансування реального сектора економіки.
Щодо порівняльно-правових висновків, для України цінним може бути використання досвіду правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку із функціонуванням та реалізацією правового статусу Хорватського банку реконструкції і розвитку та Банку Розвитку Казахстану. Характерним для банків розвитку цих, а також інших країн є:
Законодавче визначення правового статусу, а також завдань і функцій Банків розвитку.
Банки розвитку – це державні банки.
Чітке визначення завдань та функцій Банку розвиткув обох державах.
Джерела фінансування цих банків.Фінансування забезпечується шляхом державного фінансування; кредитів і грантів від міжнародних організацій; кредитів від банківських консорціумів; розміщення облігацій на внутрішньому і зовнішньому ринках. Виправданою може бути практика залучення і використання ресурсів місцевих бюджетів або асоціацій експортерів і підприємців, зокрема в проектах державно-приватного партнерства, в яких держава, в особі банку розвитку, поділяє кредитні ризики з іншими кредитними установами (комерційними банками, приватними інвесторами, міжнародними фінансовими організаціями).
Банк розвитку здійснює фінансування винятково комерційно привабливих проектів, що мають надійну заставу, рівень екологічної безпеки яких відповідає міжнародним стандартам і пріоритетам індустріально-інноваційної стратегії держави та мають мультиплікативний ефект.
Чітке визначення проектів та програм що фінансуються відповідним банком розвитку.Для кожної з програм розроблено і чітко сформульовано цілі, задачі, спеціальні умови, а також визначено профіль цільового позичальника. Кредитна політика банку базується тільки на визначених програмах і інші проекти чи програми банк не фінансує.
Контроль та цільове призначення кредитних коштів.
Послідовність реалізації діяльності банку.Першочергово Банк розвитку вивчає регіони, галузі народного господарства, з метою виявлення інвестиційного попиту; здійснює аналіз конкурентних переваг виробництв в кожній із галузей; здійснює обґрунтування інвестиційних пріоритетів; здійснює довгострокове фінансування інвестиційних проектів, зовнішньої торгівлі шляхом надання кредитів, здійснює проектне фінансування, портфельні інвестиції і рефінансування боргу; інше.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник: у двох томах: Том 1. Загальна частина / За ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юридична думка, 2004. – 583 с.
Алексеев С.С. Государство и право. Учебный курс. 3 – е изд., перераб. и доп. − М.: Юрид. лит., 1996. – 77 с. .
Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х томах. – Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1982. – 359 с.
Алексеев С.С. Общая теория права. – Харьков: БЕК, 1994. – 223 с. .
Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия: Некоторые тенденции мирового правового развития – надежда и драма современной эпохи. – М.: Статут, 2000. – 256 с. .
Алісов Є.О. Теоретичні проблеми правового регулювання грошового обігу в Україні. – Харків: Фоліо, 2004. – 288 с.
Андрущенко В. Фінансова думка Заходу в ХХ столітті. Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів. — Львів: Каменяр, 2000. – 303 с.
Антимонопольная политика и развитие конкуренции на финансовом рынке / Под ред. Р.А. Кокорева, А.В.Даниловой. – М.: ТЕИС, 2003. – 166 с. .
Артемов М.М. Правовое регулирование государственного кредита в СССР. — М. — 1988. — 78с. .
Бабич А.М., Павлова Л.Н. Государственные и муниципальные финансы. Финансы. – М., 2000. – 687 с.
Бабичев М.Ю. Выпуск и обращение государственных ценных бумаг. – Тверь, 1991. – 33 с.
Бакун О. Гарантування вкладів – складова гарантії фінансової стабільності // Вісник НБУ. – 2004. – №7. – С. 48 – 50 .
Бакун О. Парламентарії шукають шляхи компенсації втрачених заощаджень // Вісник НБУ. – 2004 р. – №1. – С. 57 – 59 .
Банківське право України: Навч. посібник. За заг. ред. А.О. Селіванова – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. – 384 с.
Банківське право. Навчальний посібник: Львів: “Астролябія”. – 2002 р. – 221 с.
Безклубий І.А. Банківські правочини: Монографія. – К.: Видавничий дім «Ін юре», 2007. – 456 с.
БекерскаяД.А.Правовое регулирование специальных (внебюджетных) средств: Учеб. пособие. – О., 1973. – 44с. .
Белугин Ю.М. Сберегательное дело. — М.: «Финансы и статистика», 1985. – 245 с.
Белугин Ю.М. Сбережения и безналичные расчеты вкладчиков сберегательного банка СССР. — М.: Финансы и статистика, 1988. -78с.
Бельский К.С. Финансовое право. Наука. История. Библиография. — М.: «Юрист», 1994. – 208 с. .
Белявский Н. Сберегательные кассы. – СПб, 1896.
Берназюк Я. Проблемні питання сплати банками збору до Фонду гарантування Вісник НБУ. – 2004 р. – №7. – С. 41 – 45 .
Большой энцэклопедический словарь: в 2 томах. М.: Советская энциклопедия. – 1991. .
Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України.– 2001. – № 37. – Ст.189. .
Бюджетний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 414 с. .
В’ялий О. Щодо захисту прав акціонерів // Право України. – 2000. — №4.
Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 1997. – 383 с.
Василик О.Д. Теорія фінансів: Підруч. – К.: НІОС, 2001. – 416 с.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.
Винницкий Д.В. Категория «финансовая деятельность государства» в науке финансового права // Государство и право. – 2003. – № 2. .
Витанович І. Історія українського кооперативного руху руху. Із праць історико-філософської секції НТШ. – Нью-Йорк: Товариство української коопрації, 1964 р.
Вишновецький В.М. Система фінансового права України в умовах переходу до ринкової економіки: Автореф. дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Чернівецький держ. ун-т. – Чернівці, 2001. – 22 с.
Вінник О.М. Акціонерне право: Навчальний посібник / О.М.Вінник, В.С.Щербина. — К.: Атіка, 2000. — 544 с.
Вінник О.М. Приватні і публічні інтереси, їх роль і відображення в господарському праві // Підприємство, господарство і право. – 2001. – № 4. – С. 6-9.
Вінник О.М. Приватні і публічні інтереси, їх роль і відображення в господарському праві (продовження) // Підприємство, господарство і право. – 2001. – № 5. – С.11-13. .
Вінник О.М. Теоретичні аспекти правового забезпечення реалізації публічних і приватних інтересів в господарських товариствах: Автореф. дис. .. д-ра юрид. наук. – К., 2004. – 32 с.
Вознесенский Э.А. Методологические аспекты анализа сущности финансов. — М.: «Финансы», 1974. – 128 с. .
Вознесенский Э.А. Финансы как стоимостная категория. — М.: Финансы и статистика, 1985. – 159 с.
Воронова Л.К. Бюджетно-правове регулювання в СРСР. — К.: Вища школа, 1975. – 184 с.
Воронова Л.К. До питання про систему фінансового права // Вісник Академії правових наук України. – 1994. – № 2. – С. 75-82.
Воронова Л.К. Фінансове право України: Підручник. – К.: Прецедент; Моя книга, 2006. – 448 с.
Воронова Л.К., Кучерявенко Н.П. Финансовое право. Учебное пособие.–Харьков: Легас,2003. – с. 359.
Воронова Л.К., Мартьянов І.В. Советское финансовое право. – К.: Вища школа. – 1983. – 240 с.
Гнутов Н.М. Планово-экономическая работа сберкасс. — М.: «Финансы», 1976. – 88 с.
Годме П.М. Финансовое право: Учебник. / Пер. и вступ. ст. Р.О. Халфиной. – М.: Прогресс, 1978. – 429 с.
Головаха Є.І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні / НАН України, Ін-т соціології. – К., 1997. – 156 с. .
Головачев Д.Л. Государственный долг. Теория, российская и мировая практика. М. – 1998. – 103 с. .
Горбунова О.Н. Проблемы совершенствования основных финансово-правовых институтов в условиях перехода России к рынку: Автореф. дис. .. д-ра. юрид. наук. – М., 1996. – 42 с.
Горбунова О.Н. Совершенствование финансово-правовых институтов в современных условиях перестройки управления народным хозяйством: Учеб. пособие. – М.: ВЮЗИ, 1988. – 78 с.
Горбунова О.Н. Финансовое право и финансовый мониторинг в современной России. – М., 2003. – 158 с.
Госбанк СССР и его роль в развитии экономики страны 1921-1981. Под. ред. В.С.Алхимовой. М.: Финансы и статистика, 1981.-236 с.
Господарський кодекс України, прийнятий 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144.
Госсударственные финансы: Учебное пособие /Под ред. В.М. Федосеева – К.: Либідь, 1991. – 276 с.
Грачева Е.Ю. Проблемы правового регулирования государственного финансового контроля. – М.: Юриспруденция, 2000. – 192 с. .
Грачева Е.Ю. Финансовое право: схемы, комментарии: Учеб. пособие. – М.: Новый юрист, 1998. – 76 с.
Грачева Е.Ю., Куфакова Н.А., Пепеляев С.Г. Финансовое право России: Учеб. – М.: ТОО «ТЕИС», 1995. – 232 с.
Грачева Е.Ю., Соколова Э.Д. Финансовое право: Учеб. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2004. – 350 с.
Гунель М. Введение в публичное право. Институты. Основы. Источники: Пер. с фр. – М.: Ин-тратэк-р, 1995. – 378 с.
ДавидР., Жоффре-СпинозиК. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. – М.: Международ. отношения, 1998. – 398 с.
Дадашев А.З., Черник Д.Г. Финансовая система России: Учеб. пособие. – М.: «ИНФРА-М», 1997. – 247 с.
Декрет Кабінету Міністрів України від 11.01.1993 р. „Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення заощаджень в Ощадному банку України” / Голос України. – 1993. — №12.
Державне управління: теорія і практика / За ред. Авер’я нова В.Б. Київ, 1998. – 432 с.
Державні фінанси: теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі /За ред. Ю. Немеца (переклад з англ. мови). — Київ: Основи. – 1998. – 542 с. .
Дибенко Е.Р. Корпоративное право Украины. Х., Эспада, 1999.
Дмитренко О. Ощадно-кредитна система в контексті формування в Україні власної інвестиційно-інноваційної політики // Вісник НБУ. — №1. – 2006. – С. 16 – 20 .
Дробозина Л.А., Константинова Ю.Н., Окунева Л.П. Общая теория финансов: Учеб. для вузов / Под ред. Л.А. Дробозиной. – М.: Банки и биржи, 1995. – 254 с.
Дьяченко В.П. История финансов СССР (1917-1950 г.г.) – М.: «Наука», 1978. – 492 с. .
Ермакова Т.С. Финансовые правоотношения. — Л.: Изд-во ЛГУ, -1985. — 34с.
Ефимова Л.Г. Банковские сделки: право и практика: Моногр. – М.: НИМП, 2001. – 320 с.
Єпіфанов А.О., І.В.Сало, І.І.Дяконова Бюджет і фінансова політика держави. – К.: Наукова думка. – 1997. – 301 с.
ЖолудьО. Чи потрібні взагалі державні банки? /Економічна правда. – 28.03.2007 р.
Заверуха І.Б. Державний борг України: проблеми правового регулювання. – Львів. – 2006. – 309 с. .
Заверуха І.Б. Проблеми правового регулювання державного боргу України: Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.07 / К., – 2007. – 40 с.
Закон вiд 23.02.2006 № 3480-IV „Про цінні папери та фондовий ринок” / Голос України вiд 14.04.2006. — № 69.
Закон Латвії від 5.10.1995 «Про кредитні установи» // http://www.lv.lv/index.php?mode=KDOC&id=37426.
Закон Республіки Казахстан від 31.08.1995 р. №2444 «Про банки і банківську діяльність в Республіці Казахстан» // http://www.kdb.kz/low/low/; .
Закон Республіки Казахстан від 25 квітня 2001 року №178 «Про банк Розвитку Казахстану» //http://www.kdb.kz/low/low/.
Закон Республіки Казахстан від 13.05.2003 р. №415 «Про акціонерні товариства» // http://www.kdb.kz/low/low/; .
Закон Республіки Казахстан від 2.06.2003 р. №461 «Про ринок цінних паперів» // http://www.kdb.kz/low/low/; .
Закон Республіки Казахстан від 17.05.2003 р. 31096 «Про стратегію індустріально-інноваційного розвитку Республіки Казахстан на 2003 – 2015 роки» // http://www.kdb.kz/low/low/; .
Закон Республіки Казахстан від 4.06.2003 р. №474 «Про державне регулювання і нагляд фінансового ринку та фінансових організацій» // http://www.kdb.kz/low/low/.
Закон Республіки Литва від 18.06.1996 р. «Про емісію державних цінних паперів для банку Реструктуризації».
Закон України вiд 20.12.2005 № 3235-IV Про Державний бюджет України на 2006 рік // Офіційний вісник України вiд 11.01.2006 — 2005 р., № 52, стор. 48, стаття 3251.
Закон України вiд 23.12.2004 № 2285-IV Про Державний бюджет України на 2005 рік // Офіційний вісник України вiд 14.01.2005 — 2004 р., № 52, том 1, стор. 14, стаття 34.
Закон України вiд 27.11.2003 № 1344-IV „Про Державний бюджет України на 2004 рік” // Офіційний вісник України вiд 19.12.2003 — 2003 р., № 49, стор. 7, стаття 2552.
Закон України вiд 28.12.2007 № 107-VI«Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України / Урядовий кур’єр. – 2007. — № 247.
Закон України від 26.01.1993 року «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні»// Відомості Верховної Ради України. — 1993.- №13.- Ст.110.
Закон України вiд 11.07.1996 № 315/96-ВР „Про Рахункову палату”// Відомості Верховної Ради України вiд 12.06.1998. – 1998. – № 24. – Ст. 137.
Закон України від 28.11.02. “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”.
Закон України від 12.07.2001 р. “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 1. – Ст. 1.
Закон України від 20.09.2001р. “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №5. – Ст. 30.
Закон України від 12.09.1991 р. “Про правонаступництво України” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – Ст. 617.
Закон України від 16.09.1992 р. „Про державний внутрішній борг України” // Відомості Верховної Ради України 1992 р. №41 ст.1346-1347.
Закон України від 21.11.1996 р. №537 „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” / Урядовий кур’єр.- 1997. №25.
Закон України від 23.01.1997 р. „Про структуру державного внутрішнього боргу України за станом на 1 січня 1996 року та 1997 рік” // Офіційний вісник України. – 1997. — №7 – 8. – С.5.
Закон України від 17.01.1997 р. № 8/97 „Про внесення змін до Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”.
Закон України від 19.12.2006 № 489-V «Про Державний бюджет України на 2007 рік» // Відомості Верховної Ради України вiд 23.02.2007 — 2007 р., № 7, (№№ 7-8), стор. 188, стаття 66; .
Закон України від 24 березня 1998 р. № 201/98 „Про внесення змін до Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”.
Закон України від 7.02.1991 р. “Про власність” // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого Арбітражного Суду України. – 1995. — №1. – С. 2 – 17 .
Закон України від 21.05.1997 р. “Про місцеве самоврядування в Україні” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170. .
Закон України від 20.05.1999 р. „Про Національний банк України” // Відомості Верховної Ради України. – №29. – Ст. 238. .
Закон України від 7.12.2000 р. “Про банки і банківську діяльність” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5. – Ст. 30.
Закон України від 22.12.2006 № 532 «Про внесення змін до статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» /Голос україни від 27.01.07. — №15.
Закон України від 7.12.2000 р. “Про Державний бюджет України на 2001 рік” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 2-3. – Ст. 10.
Закон України від вiд 20.12.2001 № 2905-III «Про Державний бюджет України на 2000 рік» // Відомості Верховної Ради України вiд 29.03.2002 — 2002 р., № 12, стаття 92 .
Запольский С.В. О предмете финансового права / Материалы науч. конф. «Финансовое право на рубеже векав». Май 2002. С.‑Петербург // Известия вузов. Правоведение. – 2002. – № 5. – С. 25-29.
Зверев А.Г. Государственные займы и вклады в Сберегательные кассы. — М.: «Госфиниздат», 1957. – 88 с. .
Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз / Пер. з франц. В. Ховхуна. – К.: Основи. – 1996. – 419 с.
Ивлиева М.Ф. Пределы и механизмы правового регулирования государственых и частных финансов // Материалы международ. науч. конф. «Финансово-правовая доктрина постсоциалистического государства». Вып. 1. – Черновцы: Рута, 2003. – С.57-59.
История Государственного банка СССР в документах. – М.: Финансы, 1971.
История Государственного банка СССР в документах. – М.: Финансы, 1971. .
Іваненко Ю. Як повернути заощадження в установах Ощадного банку колишнього СРСР громадянам України // Вісник Національного банку України. – 2002. — №3. – С. 47 – 49 .
Капелин О.В. Регулирование международных кредитних отношений России. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 176 с.
Капустін В. Укрексімбанк чекають структурні зміни /Дзеркало тижня. — №25, 2007 р.
Карасева М.В. Финансовая деятельность государства – основополагающая категория финансово-правовой науки // Государство и право – 1996. — №2. – С. 83 – 84 .
Карасева М.В. Финансовая деятельность государства – основополагающая категория финансово-правовой науки // Государство и право. – 1996. – № 11. – С. 76-78.
Карасева М.В. Финансовое право: Общая часть: Учеб. – М.: Юрист, 1999. – 252 с.
Карасева М.В. Финансовое право России: новые проблемы и подходы // Государство и право. – 2003. – №12. – С. 5-15.
Карасёва М.В. Финансовое правоотношение. – М.:Норма, 2001.– С.143.
Карасева М.В. Финансовое правоотношение. – М., 2001. – 283 с.
Карасева М.В., Крохина Ю.А. Финансовое право. – М.: НОРМА, 2001. – 320 с.
КарасеваМ.В., Крохина Ю.А. Финансовое право / Под ред. д.ю.н., проф. М.В.Карасевой.– М.: Изд‑во НОРМА, 2002. – 288 с.
Кельзен Ганс Чисте Правознавство: З дод.: Проблеми справедливості / Пер. з нім. О. Мокро вольського. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с. .
Кірєєв О., Заруба Ю. Підвищення конкурентноспроможності банку: стратегічний підхід // Вісник НБУ. – 2003 р. – №11. – С. 24 – 27.
Ковальчук А.Т. Банки. Кредит. Фінанси: законодавчо-правовий вимір. – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 259 с.
Кодекс адміністративного судочинства України від 6.07.2005 р. / Голос України вiд 23.08.2005 — № 158.
Кожель Н. Основні тенденції змін у структурі вкладів на українському депозитному ринку як свідчення зміцнення довіри до банків // Вісник НБУ. – 2004 р. – №11. – С. 43 — 45.
Козырин А.Н. Публичные финансы: взаимодействие государства и общества. – М., 2002. – 340 с.
Колодій А.М. Принципи права в Україні. – К.: Юрінком Інтерн, 1988. – 207 с.
Комаринська З. Правове регулювання діяльності деяких банківських установ Києва (ХІХ – поч. ХХ століття) //Вісник НБУ. – 2004 р. – №11. – С. 51 – 53 .
Конституція України прийнята 26.06.2006 р. Із змінами внесеними згідно із Законом №2222 від 08.12.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996.– №30. – Ст. 141., Відомості Верховної Ради України. – 2005. – №2. – Ст. 44.
Коссак В.М. Здійснення спільної підприємницької діяльності, пов’язаної із створенням юридичних осіб // Право України. – 1996. — №8. – С. 21 – 24 .
Котлобулатова І.П. Львівські скарбниці. – Л.: ЛА «Піраміда», 2002.
Кравець В.М., О.В. Кравець Західноєвропейський банківський бізнес: становлення і сучасність / За ред. В.І. Міщенка. – К.: Знання-Прес, 2003. – 470 с.
Кравчук В.М. Органи юридичних осіб: порівняльна характеристика європейського і українського законодавства // Підприємництво, господарство і право. – 1999. — №8. – С. 30 – 34 .
Кравчук В.М., Красовська А.В. Відступлення частки в статутному фонді господарського товариства // Підприємництво, господарство і право. – 1999. — №10. – С. 53 – 55 .
Кравчук В.М., Красовська А.В. Звернення стягнення на частку в статутному фонді господарського товариства // Підприємництво, господарство і право. – 1999. — №12. – С. 40 – 43 .
Красовський К. Отличия в ответственности учредителей (участников) в различных видах хозяйственных обществ / Юридическая практика. – 2000. — №1.
Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України: організаційно — правовий аналіз. — К.: Ін Юре, 2000. — 248 с.
Крохина Ю.А. Доктрина как фактор оптимизации финансового законодательства. // Материалы международ. науч. конф. «Финансово-правовая доктрина постсоциалистического государства». – Черновцы: Рута, 2003. – Вып. 1. – С. 40-52.
Крючкова П.В., Обыденов А.Ю. Издержки и риски саморегулирования. – М.: ИИФ “СПРОС-КонфОП”, 2003. – 104с.
Кряжков А.В. Публичный интерес: понятие, виды, защита // Государство и право. – 1999. – №10. – С. 91-99.
Кузьмович О.В. Виникнення і формування банківської системи на Буковині // Фінанси України. – 1998. — №1. — С. 108-111 .
Кульчицька Р.Б., Щибиволок З.І. З історії ощадної справи Східної України // Фінанси України. – 1997. — №1. – С.102-111.
Курбатов А. Обеспечение баланса частных и публичных интересов – основная задача права на современном этапе // Хозяйство и право. – 2001. – №6.
Курбатов А.Я. Сочетание частных и публичных интересов при правовом регулировании предпринимательской деятельности. М.: АО „Центр ЮрИнфоР”, 2001. – 212 с.
Курбатов А.Я. Частное и публичное право: критерии деления и значение // Вестн. ун-та Российской академии образования. – 2002. – №2. – С. 25-35.
Кухар М. Нова епоха Ощадбанку. Найстаріший банк України давно вийшов із кризи //http://www.zn.kiev.ua/ie/show/438/38162 .
Кучерявенко М.П. До питання про систему фінансового права // Право України. – 2003. – №4. – С.35.
Кучерявенко М.П. Курс налогового права. В 6 т.-Т. І.Генезис налогового регулирования. Ч.1. – Х.: Легас, 2002. – 665 с.
Кучерявенко Н.П Теоретические проблемы правового регулирования налогов и сборов в Украине. – Х.: Консум, 1997. – 256 с. .
Кучерявенко Н.П. Основы налогового права: Учеб. пособие. – Х.: Легас, 2001. – 304 с. .
Лебедев В.А. Финансовое право: Лекции. – Т. 1. – Вып.2. – СПб., 1882. – 725 с.
Лебедев В.А. Финансовое право. – Т. I. – Вып. 1. – СПб., 1882 / Золотые страницы финансового права России. Т. 2. – М.: Статут, 2000. – 458 с. .
Ломакин Д.В. Акционерное общество: вопросы представления интересов // Право и экономика. – 1997. — №1.
Лунц Л.А. Деньги и денежные обязательства в гражданском праве. – М.: Статут, 1999. – 352 с.
Лютий І., Юрчук О. Конкурентоспроможність банків в умовах глобалізації та лібералізації руху капіталу // Вісник НБУ. – 2006. — №11. – С. 18 – 25 .
Мамутов В.К., Чувпило О.О. Господарче право зарубіжних країн. – К.: Ділова Україна, 1996. — 352с. .
Мунипальный менеджмент /Под редакцией проф. Т.Г.Морозовой. – Москва: «ЮНИТИ». – 263 с.
Наказ Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. “Про бюджетну класифікацію України та її запровадження” // Бюлетень законодавства і юридичної практики України Бюджетне законодавство. – 2002 . — № 2.
Наказ Національного агентства України з управління державними корпоративними правами №72 від 14.05.1999 р. «Про затвердження положення про реєстр державних корпоративних прав» // Офіційний вісник України. – 1999. — №22. – С.166 .
Наказ Фонду державного майна України №1647 від 07.08.2000 р. «Про затвердження типового договору доручення на здійснення уповноваженою особою функцій управління державними корпоративними правами» // Офіційний вісник України. – 2000. — №37. – С.54 .
Наказ Фонду державного майна України №1262 від 16.07.2002 р. «Щодо концепції корпоративно-дивідендної політики держави» / Українська інвестиційна газета, 2002. — №30. – С.24.
Науменков С., Міщенко С. Особливості формування сучасної моделі фінансової системи // Вісник НБУ. – 2006. – №11. – С. 26 – 31 .
Нечай А.А. Актуальні питання фінансового права: правові основи публічних накопичувальних фондів: Монографія. – Чернівці: Рута, 2004, — 376 с.
Нечай А.А. Правові проблеми регулювання публічних видатків у державі. Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.07 / К., – 2005. – 40 с.
Нечай А.А. Предмет фінансового права на сучасному етапі // Підприємство, господарство і право. – 2004. – № 5. – С. 62-65.
Нечай А.А. Проблеми правового регулювання публічних фінансів та публічних видатків: Монографія. – Чернівці: Рута, 2004. – 264 с.
Нечай А.А. Фінансова діяльність держави та фінансове право в сучасний період: їх поняття // Право України. – 2000. – № 1. – С. 54-59.
Общая теория государства и права: Акад. курс: в2 т.: Учеб. для вузов.Т. 2. Теория права / Отв. ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. .
Огієнко В., Раєвська т. Досвід захисту вкладників у Болгарії // Вісник НБУ. — №4. – 2006. – С. 17 — 20.
Орлов М.Ф. О государственном кредите. – М., 1833. .
Орлюк О. Держава як учасник фінансового ринку // Юридична Україна. – 2003. – № 10. – С. 27 — 37.
Орлюк О.П. Банківська система України. Правові засади організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 240 с.
Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 104 с. .
Орлюк О.П. Фінансове право. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 527 с.
Основы внешнеэкономических знаний. Словарь-справочник. /Сост. С.И. Долгов, В.В. Васильев, С.П. Гончарова и др. — М.: Высш. шк., 1990. – 432 с.
Ощадна справа та Ощадний банк України: історія і сьогодення // Вісник НБУ. – 2000. — №8. – С. 28-29.
Пасічник Ю.В. Методологічні підходи західної фінансової науки до проблем державного боргу // Фінанси України. – 2006. — №4. – С.83 – 92 .
ПацуркивскийП.С. Предмет и границы финансового права постсоциалистического государства // Финансово-правовая доктрина постсоциалистического государства: Материалы международ. науч. конф. Вып. 1. – Черновцы: Рута, 2003. – С. 5-26.
Пацуркивський П.С. Основной вопрос науки финансового права: поиск современного решения // Финансовое право. – 2004. – № 2.
Пацурківський П., Гаврилюк Р., Хохуляк В. Пострадянська наука фінансового права: деякі підсумки та перспективи розвитку // Юридична Україна. – 2006. — № 6. – С. 35 – 48 .
Пацурківський П.С. Методологія юридичної науки. Чернівці: Рута, 2001. – 98 с.
Пацурківський П.С. Постсоціалістична парадигма фінансового права // Ерліхівський збірник. Юридичний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Випуск 4-5. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 8-15. .
Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави проблеми методології. Монографія. – Чернівці: ЧДУ, 1997. — 244с. .
Пацурківський П.С. Проблеми теорії фінансового права. Монографія. – Чернівці : Вид-во ЧДУ, 1998. — 275 с. .
Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. Навчальний посібник. Чернівці: Рута, 2001. .
Пишний А. Система гарантування вкладів: реформи необхідні і неминучі /Дзеркало тижня. — №32. – 2006 р.
Пишний А.Г. Правова природа статутного капіталу державних банків та особливості його збільшення // Право України. – 2008. – №1. – С. 35-41.
Пишний А.Г. Публічно-правова характеристика державних банків в Україні // Право України. – 2007. – №11. – С. 52-57 .
Пишний А.Г. Фінансова система держави та її правове регулювання: трансформація поглядів // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. 2007 р. — №4. – С. 557-564.
Покачалова Е.В. Доктрина финансового права и новое финансовое законодательство об институтах государственного кредита и государственного долга / Материалы науч. конф. «Финансовое право на рубеже векав». Май 2002. С.-Петербург // Известия вузов. Правоведение. – 2002. – № 5. – С. 50-57. .
Покачалова Е.В. Доктрина финансового права и новое финансовое законодательство об институтах государственного кредита и государственного долга // Правоведение. – 2002. — №5 (244). – С. 50 – 57 .
Положення про Міністерство фінансів України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України вiд 27.12.2006 № 1837 // Офіційний вісник України вiд 19.01.2007 — 2007 р., № 1, стор. 100, стаття 26, код акту 38364/2007.
Положення про Державне казначейство, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 31.07.1995р. №590 // Збірник постанов уряду України. – 1995. — №11. — Ст.262.
Послання Президента України до Верховної Ради України від 30.04.2002 р. “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки” / Урядовий кур’єр. – 2002. – 4 червня.
Постанова Верховної Ради України вiд 17.07.1997 № 472/97 „Про виплату в 1997 році установами Ощадного банку України грошових заощаджень громадян відповідно до Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” // Офіційний вісник України вiд 08.08.1997 — 1997 р., № 31, стор. 17.
Постанова Верховної Ради України вiд 12.07.1996 № 327/96 „Про структуру бюджетної класифікації України” // Відомості Верховної Ради України вiд 15.10.1996 — 1996 р., № 42, стаття 208 .
Постанова Верховної Ради України вiд 15.10.1997 № 571/97-ВР «Про незадовільне виконання Кабінетом Міністрів України та Державним спеціалізованим комерційним ощадним банком України Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України", Постанови Верховної Ради України від 17 липня 1997 року» // Відомості Верховної Ради України вiд 24.12.1997 — 1997 р., № 49, стаття 300.
Постанова вiд 25.05.1998 № 736 „Про випуск облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1998 року” // Офіційний вісник України вiд 11.06.1998 — 1998 р., № 21, стор. 26.
Постанова Кабінету Міністрів України вiд 26.03.2003 № 382 „Про виплату в 2003 році громадянам України грошових заощаджень, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи колишнього Ощадного банку СРСР, що діяли на території України // Офіційний вісник України вiд 11.04.2003 — 2003 р., № 13, стор. 34, стаття 577.
Постанова Кабінету Міністрів Українивiд 11.03.2004 № 306 „Про виплату в 2004 році громадянам України компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень і страхових внесків, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи колишнього Ощадного банку СРСР, що діяли на території України, і установи колишнього Укрдержстраху та викуп облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 року” // Офіційний вісник України вiд 26.03.2004 — 2004 р., № 10, стор. 162, стаття 610.
Постанова Кабінету Міністрів Українивiд 30.05.2005 № 409 „Про виплату у 2005 році громадянам України компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень і страхових внесків, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи колишнього Ощадного банку СРСР, що діяли на території України, і установи колишнього Укрдержстраху, та викуп облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 року” // Офіційний вісник України вiд 17.06.2005 — 2005 р., № 22, стор. 72, стаття 1223.
Постанова Кабінету Міністрів Українивід 29.07.2005 3664 „Про заходи щодо проведення у 2005 році розрахунків з погашення зобов’язань держави за знеціненими грошовими заощадженнями громадян в установах Ощадного банку колишнього СРСР шляхом погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги” // Офіційний вісник України вiд 19.08.2005 — 2005 р., № 31. – Т.2. – С. 348. – Ст.1863.
Постанова Кабінету Міністрів України від 21 травня 1999 р. N 876 «Про деякі питання управління Державним спеціалізованим комерційним ощадним банком України» // Офіційний вісник України вiд 11.06.1999 — 1999 р., № 21, стор. 94, код акту 7599/1999.
Постанова Кабінету Міністрів України від 6 червня 2006 р. N787 Про збільшення статутного капіталу відкритих акціонерних товариств "Державний експортно-імпортний банк України" та "Державний ощадний банк України" // Офіційний вісник України вiд 21.06.2006 — 2006 р., № 23, стор. 22, стаття 1714, код акту 36542/2006.
Постанова Кабінету Міністрів України від 9 січня 2008 р. N 1 «Про виплату в 2008 році громадянам України компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України, та облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 року, державні казначейські зобов'язання СРСР і сертифікати Ощадного банку СРСР, придбані на території Української РСР» / Урядовий кур’єр вiд 11.01.2008 — № 5.
Постанова Верховної Ради України вiд 11.07.2002 № 86-IV „Про утворення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань фінансово-економічного обґрунтування джерел і механізму відновлення заощаджень громадян України” // Відомості Верховної Ради України вiд 11.10.2002 — 2002 р., № 41, стаття 304.
Постанова Верховної Ради України вiд 03.02.2004 № 1427-IVПро Рекомендації парламентських слухань „Про державну політику в галузі повернення та компенсації втрачених (знецінених) заощаджень громадян. Стан відновлення та перспективи” // Відомості Верховної Ради України вiд 16.04.2004 — 2004 р., № 16, стаття 245.
Постанова Верховної Ради України від 07.07.1992 р №2558 «Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України» / Голос України від 04.08.1992 р.
Постанова Кабінету Міністрів від 25.08.1998 р. „Про затвердження переліку банків, уповноважених здійснювати розміщення та обслуговування облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1998 року” / Урядовий кур'єр вiд 10.09.1998.
Постанова Кабінету Міністрів від 5.02.1997 р. №138 „Про випуск облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1997 року” / Урядовий кур’єр вiд 18.02.1997.
Постанова Кабінету Міністрів України від 01.09.1997 р. № 950 „Про курсову вартість продажу облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1997 року у вересні 1997 року”/ Урядовий кур'єр вiд 04.09.1997.
Постанова Кабінету Міністрів України від 09.07.1997 р. № 722 „Про курсову вартість продажу облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1997 року у липні 1997 року” / Урядовий кур'єр вiд 17.07.1997.
Постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 р. № 791 «Про управління державними корпоративними правами» /Урядовий кур’єр, 14.06.2000 р.
Постанова Кабінету Міністрів України від 2.08.1999 р. № 1406 «Про затвердження методики оцінки державних корпоративних прав» /Урядовий кур’єр, 12.10.1999 р. .
Постанова Кабінету Міністрів України від 24.05.1997 р. № 493 „Про затвердження Порядку розрахунку відсоткового доходу за купонами облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1997 року, Порядку розміщення і розрахунків за облігаціями внутрішньої державної ощадної позики 1997 року і переліку банків, уповноважених здійснювати розміщення та обслуговування облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1997 року” / Урядовий кур'єр вiд 19.06.1997.
Постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.1997 р. № 797 „Про курсову вартість продажу облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1997 року у серпні 1997 року”.
Постанова Кабінету Міністрів України від 26.09.1997 р. № 1067 „Про затвердження розміру відсоткового доходу за купоном облігації внутрішньої державної ощадної позики 1997 року, що підлягає виплаті з 3 жовтня 1997 року”// Офіційний вісник України вiд 20.10.1997 — 1997 р., № 40, стор. 24, код акту 4060/1997.
Постанова Кабінету Міністрів України від 28.06.1997 р. № 611 „Про затвердження розміру відсоткового доходу за купоном облігації внутрішньої державної ощадної позики 1997 року, що підлягає виплаті з 3 липня 1997 року” / Урядовий кур'єр вiд 03.07.1997.
Постанова Кабінету Міністрів України від 28.06.1997 р. № 626 „Про звільнення Міністерства фінансів від сплати державного мита за операції з облігаціями внутрішньої державної ощадної позики 1997 року”// Офіційний вісник України — 1997 р., № 27, стор. 49, код акту 1801/1997.
Постанова Кабінету Міністрів України від 29.09.1997 р. № 1076 „Про забезпечення доходності облігацій внутрішньої державної ощадної позики 1997 року, проданих з депозиту Міністерства фінансів за період з 1 серпня по 10 вересня 1997 року”// Офіційний вісник України вiд 20.10.1997 — 1997 р., № 40, стор. 40, код акту 4074/1997.
Постанова Кабінету Міністрів України від 8.12.1997 р. № 1369 „Про додатковий випуск середньострокових облігацій внутрішньої державної позики 1997 року”// Офіційний вісник України — 1997 р., № 50, стор. 92, код акту 4476/1997.
Постанова Кабінету Міністрів Українивiд 25.03.1999 № 457 „Про виплату в 1999 році установами Ощадного банку грошових заощаджень громадян України” // Офіційний вісник України вiд 16.04.1999 — 1999 р., № 13, стор. 28.
Постанова Кабінету Міністрів України. Порядок вiд 17.05.2000 № 817 „Про виплату у 2000 році установами відкритого акціонерного товариства „Державний ощадний банк України” та колишнього Укрдержстраху грошових заощаджень і страхових внесків громадян України” // Офіційний вісник України вiд 02.06.2000 — 2000 р., № 20, стор. 87, стаття 833.
Постанова Кабінету Міністрів України. Порядок вiд 26.03.2001 № 275 „Про виплату у 2001 році грошових заощаджень і страхових внесків громадян України, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи колишнього Ощадного банку СРСР, що діяли на території України, і установи колишнього Укрдержстраху” // Офіційний вісник України вiд 13.04.2001. – 2001 р., № 13, стор. 97, стаття 545.
ПостановаКабінету Міністрів Українивiд 05.04.2002 № 471 „Про виплату в 2002 році грошових заощаджень громадян України, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи колишнього Ощадного банку СРСР, що діяли на території України” // Офіційний вісник України вiд 26.04.2002 — 2002 р., № 15, стор. 30, стаття 797.
Постановление СНК РСФСР от 26 декабря 1922 г. «Об учреждении Государственных сберегательных касс» // СУ. – 1923. – №1 . – С.12.
Постановление Совета Министров СССР от 11 июля 1977 года «Об учреждении Устава Государственных Трудовых сберегательных касс» / СП СССР.- №21.- С.131.
Постановление Совета Министров СССР от 13 апреля 1976 г. «О дальнейшем улучшении работы сберегательных касс по обслуживанию населения» СП СССР 1976.- №7.- С.37.
Постановление Совета Министров СССР от 20 ноября 1948 года «Об учреждении Устава Государственных Трудовых сберегательных касс» / СП СССР 1948.- №7. — С. 89.
Постановление Совета Министров СССР от 4 мая 1972 года «О мерах по дальнейшему развитию сберегательного дела и организационному укреплению государственных трудовых сберегательных касс СССР» //СП СССР 1972.- №10.- С.50.
Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 19 апреля 1957 года.
Пришва Н.Ю. Правові проблеми регулювання обов’язкових платежів. – К.: ЕксОб, 2003. – 280 с.
Про результати перевірки використання коштів Державного бюджету України на погашення заборгованості по знецінених грошових заощадженнях громадян України /Підготовлено за матеріалами Звіту департаменту контролю державного боргу та діяльності банківських установ, затвердженого постановою Колегії Рахункової палати від 22.11.2001 № 27-2/ Київ: Рахункова палата України, 2001. – Випуск 21.
Про результати перевірки стану погашення заборгованості по знецінених страхових внесках громадян України, розміщених до 2 січня 1992 року в установи колишнього Укрдержстраху / Підготовлено департаментом контролю державного боргу та діяльності банківських установ і затверджено постановою Колегії Рахункової палати від 16.03.2004 № 6-2 / — Київ: Рахункова палата України, 2004. – Випуск 9.
Проблеми фінансового права. Міжнародна наукова конференція. Т.1. – Чернівці. – 1996.
Програма розвитку на 2006 – 2010 роки ВАТ «Державний Ощадний банк України». – Київ. – 2006 // http://www.oschadnybank.com/ua/bankprogramm.html.php.
Рішення Конституційного Суду України вiд 10.10.2001 № 13-рп/2001. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України", за конституційним зверненням Воробйова В.Ю., Лосєва С.В. та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян) // Офіційний вісник України вiд 02.11.2001 — 2001 р., № 42, стор. 71, стаття 1895.
Ровинский Э.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – М.: Госюриздат, 1960. – 193 с.
Розпорядження Кабінету Міністрів уКраїни віж 18.01.2003 р. №25 «Про затвердження заходів щодо реалізації пріоритетних напрямів розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах» / Урядовий кур’єр, 26.03.2003 р.
Роз’яснення Верховного Суду України вiд 15.03.1999 № 1-5/117Про деякі питання застосування Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?user=l11377.
Розглянуто Колегією Рахункової палати 16.03.2004 Повернення страхових внесків громадянам залишається обіцянкою //http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=41196&cat_id=34671&ctime=1087377912214.
Розглянуто Колегією Рахункової палати За п´ять років повернули.. 0,3 відсотка заощаджень 22.11.2001 //http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=41196&cat_id=34671&ctime=1087377912214.
Розинский И. Умный протекционизм // «Эксперт»№4(498), 30 января 2006 //http://dengin.ru/kozlov/Centr-ehkonomicheskih-issledovanii-MFPA-bolee-poloviny-vneshnego-dolga-prihoditsja-na-goskorporacii-i-gosbanki/.
Розпорядження Президента України від 20 травня 1999 року №106/99-рп «Про акціонування Державного спеціалізованого комерційного ощадного банку України».
Рудый К.В. Финансовые кризисы: теория, история, политика. – М.: ООО Новое знание. – 2003. – 398 с. .
Русяйкина А.М. Управление государственным долгом. – Пенза: ИПК «Пензенская правда», 2001. – 108 с.
Савлук М., Дорофієва Н. Чи спроможна Україна повернути борги за вкладами населення до Ощадного банку та Держстраху колишнього СРСР // Вісник Національного банку України. – 2001. — №10. – С. 5 – 7 .
Савченко Л.А. Правовий статус Рахункової палати України: Монографія. – Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2002. – 131 с.
Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні: Монографія. – Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2001. – 407 с. .
Савченко Л.А., Цимбалюк А.В. та інші Фінансово-правовий механізм формування дохідної частини бюджетів: Курс лекцій. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2002. – 357 с.
Селіванов В. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права в системі права України // Право України. – 1996. – № 12. – С. 30-33.
Селіванов В., Діденко Н. Діалектика приватного та публічного в правовому регулюванні // Право України. – 2001. – № 11. – С. 15-22.
Селюков А.Д. Государственный и муниципальный кредит: правовое обеспечение. – М., 2000. – 63 с.
Селюков А.Д. Государственный и муниципальный кредит: правовое обеспечение. – М., 2000. – 63 с. .
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підруч. – Х.: Консум, 2001. – 704 с.
Слаженная работа государственных банков, или еще раз о президентских и кабминовских амбициях // http://president.org.ua/viewpoint/news-152655/.
Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народа (Отд. главы): Перевод. –Петрозаводск: Предприятие по торг. и изд. деятельности «Петриком», 1993. – 319 с.
Советское финансовое право: Учеб. / Отв. ред. Л.К.Воронова, Н.И.Химичева. – М.: Юрид. лит., 1987. – 464 с.
Спасибо-Фатеева И.В. Акционерные общества: корпоративные правоотношения / Национальная юридическая академия Украины им. Ярослава Мудрого. – Х. : Право, 1998. — 252с. .
Сравнительный анализ российского банковского сектора с другими странами // Промышленник России. – 2007. – №2. – С.30-31.
Становлення і розвиток ощадної справи в Україні (друга половина XVIII– початок ХХІ ст.): Монографія / За ред. д-ра екон. наук Т.С. Смовженко. – Львів: ЛБІ НБУ, 2003. – 216 с. .
Статут відкритого акціонерного товариства „Державний експортно-імпортний банк України”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 2000 р. N 1250 // Офіційний вісник України вiд 01.09.2000 — 2000 р., № 33, стор. 52, стаття 1402, код акту 16491/2000.
Статут відкритого акціонерного товариства „Державний ощадний банк України”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25 лютого 2003 р. N 261 // Офіційний вісник України вiд 14.03.2003 — 2003 р., № 9, стор. 160, стаття 399, код акту 24563/2003.
Сухарський В.С. Ощадна справа. Основи теорії і практики. – Т. : Навчальна книга-Богдан, 2000. — 255с.
СухоносВ.В. Динаміка сучасного державно-політичного режиму в Україні: антиномія демократизму і авторитаризму. — Суми: Університетська книга, 2003. – 336 с.
Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. – М., 1998. – 798 с.
Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учеб.– М.: БЕК, 1995. – 496 с.
Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. – М.: Издание г-на Тихомирова М.Ю., 2001. – 355 с.
Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. Издание 5-е, дополненное и переработанное / Под ред. М.Ю. Тихомирова. – М., 2002.
Тігіпко С. Система гарантування вкладів в Україні: сучасний стан і перспективні напрями розвитку // Вісник НБУ. – 2004 р. – №8. – С. 4 — 5.
Тосунян Г.А. Государственное управление в области финансов и кредита в России. – М.: Дело, 1997. – 304 с. .
Тосунян Г.А. Теория банковского права: в 2 т. – М.: Юристъ, 2004. – Т. 1. – 2-е изд. – 696 с.
Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Эмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть: Учеб. /Под ред. Б.П.Топорнина.– М.: Юристъ, 1999. – 448 с.
Точка зрения. «Ползучая» национализация банков «Финмаркет» http://www.nfa.ru/nfa2/calendar/20041118_fm.
Указ Президента України вiд 24.11.1994 № 698/94 Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?user=l11377.
Указ Президента України вiд 27.03.1998 № 233/98 Про додаткові заходи щодо компенсації громадянам втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України і Укрдержстраху // Офіційний вісник України вiд 16.04.1998 — 1998 р., № 13, стор. 42.
Указ Президента України від 15.06.1994 року „Про першочергові заходи щодо компенсації громадянам України втрат від знецінення цінних паперів і грошових заощаджень” / Урядовий кур’єр. – 1994. – 18 червня.
Указ Президента України від 27.04.1995р. №173/99 „Про Державне казначейство України” / Урядовий кур’єр. – 11 травня 1995 р. .
Указ Президента України від 28.02.1992 року „Про Державну внутрішню виграшну позику 1982 року” / Урядовий кур’єр.-1992.-№10.
Указ Президента України від 6.03.1992 року „Про компенсацію населенню втрат від знецінення заощаджень в зв’язку з лібералізацією цін” / Урядовий кур’єр. – 1992. — №11.
Указ Президента Українивiд 26.08.1999 № 1081/99 „Про Положення про Міністерство фінансів України” // Офіційний вісник України вiд 17.09.1999 — 1999 р., № 35, стор. 1.
Указ Президента Українивід 21.03.2002 р. «Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах» / Урядовий кур’єр, 25.04.2002 р.
Уманський С. Укпексімбанк: десять років двох тисячоліть / Дзеркало тижня. — №7. – 28 лютого 2003 р.
Ухвала Конституційного Суду України вiд 17.06.1997 № 28-з. Ухвала Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням Жовтяк Надії Федосіївни щодо офіційного тлумачення статті 8 Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?user=l11377.
Федеральный Закон №73 от 10.05.1995 г. «О восстановлении и защите сбережений граждан Российской Федерации» // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1995. — №20. – Ст. 1765.
Федеральный Закон от 23.12.2003 г. №177 «О страховании вкладов физических лиц в банках Российской Федерации» .
Финансове право (за законодавством України): Навчальний посібник для юридичних вузів та факультетів. За ред. Л.К.Воронової і Д.А.Бекерської. – К.: Вентурі, 1995. – 271 с.
Финансовое право: Учеб. / Отв. ред. Н.И. Химичева. – М.: Юристъ, 2003. – 580 с. .
Финансовое право: Учеб. / Под ред. Е.Ю. Грачевой, Г.П.Толстопятенко. – М.: ООО ТК Велби, 2003. – 536с.
Финансовое право: Учеб. / Под. ред. проф. Е.Ю. Грачевой. – М.: Право и закон, КолосС, 2003. – 384 с. .
Финансовое право: Учеб. /Под ред.Е.А.Ровинского. – М., 1971. – 391 с.
Финансовое право: Учеб. для вузов / Под ред. О.Н.Горбуновой. – М.: Юристъ, 1996. – 400 с.
Финансовое право: Учеб. для студентов вузов / Отв. ред. Н.И. Химичева. – 3-е изд., перераб. и доп.– М.: Юристъ, 2003. – 733 с.
Финансовое право: Учебник / под ред. О.Н. Горбуновой. – М.: Юристъ, 2004. – 495. .
Финансовое право: Учебник /Отв. ред. Н.И. Химичева. – М.: Юристъ, 2002.– 733 с.
Финансовое право / Отв. ред. Н.И. Химичева. – М.: Юрист, 1999. – с. 468 .
Финансовое право /Учебник под ред. В.В. Бесчеревных, С.Д. Ципкина. – М.: Юрид.лит., 1973. – 222 с.
Финансово-кредитный энциклопедический словарь / Под общ. ред. А.Г. Грязновой. – М.: Финансы и статистика, 2002. – 1168 с.
Финансово-правовая доктрина постсоциалистического государства. Междунаордная научная конференция. Випуск 1. – Черновцы: Рута, 2003. – 360 с.
Финансы: Учебник для вузов / Под ред. проф. Л.А. Дробозиной. – М.: ЮНИТИ, 2000. – С.55. — 527 с.
Финансы / Под ред. В.М.Родионовой. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 431 с.
Финансы / Под ред. Л.А. Дробозиной. – М., 2000. – 527 с.
Финансы капитализма / Под ред. Болдырева Б.Г. – М. – 1990. – 145 с.
Финансы, денежное обращение и кредит: Учебник. / Под ред. В.К. Сенчагова, А.И. Архипова. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 720 с.
Финансы. Денежное обращение. Кредит: Учеб. для вузов / Под ред. проф. Л.А. Дробозиной. – М.: Финансы, 1997. – 477 с.
Финансы. Под ред. Родионовой В.М. – Москва: Финансы и статистика, 1995. – 333 с.
Фінансове право: Навчальний посібник / За ред. проф. Воронової Л.К. – К.: Вентурі, 1998. – 382 с.
Фінансове право: Підручник/ Відп. ред. Л.К.Воронова. – Х., 1998. – 440с.
Фінансове право: Підручник. За ред. Л. К. Воронової. – Х.: Консум, 1999.– 359 с. .
Фінансове право України: Підруч. / За ред. М.П. Кучерявенка. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 320 с.
Фінансовое право. Учебник. Под ред. Е.О. Грачевой, Г.П. Толстопятенко. – М.: Проспект, 2004. – 532 с.
Фінансово-правовий словник /Укл. В.В. Безугла, О.Д. Василик, Л.К. Воронова та ін. — К.: Київ. Ун-т, 1993. – 136 с. .
Халфина Р.О. К вопросу о предмете советского финансового права, вопросы советского административного и финансового права. – М.: Изд. АН СССР, 1952. – 285 с.
Халфина Р.О. К вопросу о предмете советского финансового права, вопросы советского административного и финансового права. – М.: Изд. АН СССР, 1952. – 285 с.
Худяков А.И. К вопросу о предмете и методах финансового права // Проблеми фінансового права: Матеріали міжнарод. наук. конф. – Чернівці, 1996. – С.32 – 37 .
Худяков А.И. Правовые формы финансовой деятельности государства. Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Алма-Ата. – 1996. – 43 с.
Цивільне право: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів. В 2 ч. – К.: Вентурі, 1996. – Ч. 2. – 480 с. .
Цивільний кодекс Українивiд 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 — 2003 р., № 40, стаття 356.
Ципкин С.Д. Правовое регулирование государственного кредита в СРСР. М.: Знание, 1977. – 64 с.
Цыпкин С.Д. Финансово-правовые институты, их роль в совершенствовании финансовой деятельности советского государства. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1983. – 78 с. .
Швайка М.А., Лукашов І.І. Український кооперативний банк – фінансовий центр кооперації // Фінанси України. – 1998. — №11. – С.84-95 .
Шпачук В. Структура банку: основні засади її ефективності // Вісник НБУ. – 2006 р. — № 10. – С. 30 — 32.
Щербина Ф.А. История Полтавского земства. Дореформенный период и введение земских учреждений. – Полтава, 1914. – Вып.І.
Щибиволок З.І., Кульчицька Р.Б. З історії ощадної справи Західної України // Фінанси України. – 1997. — №7. С. 100-108. .
Юридична енциклопедія: в 6 т. Голова редколегії Ю.С. Шемшученко. – К.: Українська енциклопедія, 1999. Т. – 2. – 744 с.
Янжул И.И.Основные начала финансовой науки. Учение о гос. доходах / Золотые страницы финансового права России. Т. 3. / Под ред. А.Н.Козырина. – М.: Статут, 2002. – 553 с.
Янкова О.С. Правове регулювання статутного фонду комерційних організацій. Автореф. дис. … к.ю.н. – Донецьк., 2000. – 18 с.
Act on the Croatian Credit Bank for Reconstruction (Hrvatska kreditna banka za obnovu — HKBO) on 12th June 1992 // Official gazette of the Republic of Croatia, No. 33/92, amended NN77/93, 108/95, 08/96.
Act on the Croatian Bank for Reconstruction and Development, 13-th December 2006,http://www.hbor.hr/eng/default.asp.
Corporate Governance of State-Owned Enterprises: A Survey of OECD Countries: OECD Guidelines on Corporate Governance of State-owned Enterprises. — 2006, vol. 2005, no. 36, pp. 243 – 298 //www.oecd.org/daf/corporate-affairs/soe.
Нistory of Konsolidační banka http://www.czka.cz/ckaen.htm.
http:// www.eximb.com/about/way.
Grupa PKO Bank Polski / http://www.pkobp.pl/index.php/id=grupapko/zone=-1/section=ogol.
http://www.bankofestonia.info/pub/en/yldine/pank/ajalugu/Ajalugu/ajalugu.html?objId=306762.
http://www.hipo.lv/ru/par_banku/vesture.
http://www.turtas.lt/en/About_us/.
http://www.czka.cz/ckaen.htm.
http://www.bank.gov.ua/Bank_supervision/Dynamics/2001-last.htm.
http://www. savings-banks.com.
http://www.hbor.hr/eng/default.asp.
http://president.org.ua/viewpoint/news-152655/.
IPOгосбанков — беспроигрышная лотерея. Важно только вовремя забрать свои деньги / www.bishelp.ru/gde_dengi/invest/dopkons/ipo_bank.php .
List of representative offices of credit institutions and foreign banks operating in Poland /http://www.nbp.pl/.
Savings Banks and the Double Bottom-line. A profitable and accessible model of finance // Perspectives, September 52. – 2006. – P. 12 .
TheActontheNationalBankofPolandofAugust 29, 1997 aspublishedinDziennikUstaw (theJournalofLaws) of 1997 no 140, item 938 — PDFfile (128 KB) // http://www.nbp.pl/.
WSBI Access to Finance Resolution, Brussels, 27 October, 2004 / www. Savings-banks.com
WSBI Access to Finance Resolution, Brussels, 27 October, 2004 / www. Savings-banks.com.

referat-ok.com.ua

Правовий статус державних банків в Україні

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ

Огляд літератури за темою дисертації

1.2. Фінансово-правові передумови створення та функціонування державних банків у світі та в Україні: історичний та порівняльно-правовий аспекти

Публічно-правова характеристика статусу державних банків в Україні.

Роль та місце державних банків у фінансовій системі держави.

1.5. Правовий статус державних банків в Україні та особливості управління ними.

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОЩАДНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

2.1. Історичні та правові аспекти розвитку ощадної справи в Україні. Фінансово-правова політика держави в цьому напрямі

2.2. Правовий статус Державного Ощадного банку України.

2.3. Перспективи розвитку Державного ощадного банку України: правові аспекти

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОГО ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНОГО БАНКУ УКРАЇНИ.

3.1. Завдання, функції та фінансово-правова компетенція Українського експортно-імпортного банку

Перспективи розвитку Українського експортно-імпортного банку

3.3. Порівняльно-правові аспекти діяльності банків і корпорацій розвитку в інших країнах (приклад Хорватії та Республіки Казахстан)

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Розділи