Вступ.

1. Загальна характеристика конституційно-правового статусу народного депутата.

2. Елементи статусу народного депутата України та їх правове регулювання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність дослідження. Після здобуття незалежності Україна, як і низка інших пострадянських республік, відмовилась від побудови державної влади на основі принципу верховенства Верховної Ради України над всіма іншими державними органами і сприйняла принцип організації державної влади на засадах її поділу на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову (ст.6 Конституції України).

Відповідно з цим нововведенням Конституція України 1996 р. вперше у вітчизняній конституційній правотворчості конституювала Верховну Раду України — парламентом, який виступає єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст.75 Конституції України).

Політична реформа, доктринальною ідеєю якої є перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, органічно пов’язується з подальшою трансформацією Верховної Ради України. Вона полягає в необхідності підвищення її ролі, укріпленні позицій парламентаризму, що відповідає найбільш поширеній у демократичних країнах Європи моделі. Вирішення цього завдання — надзвичайно важлива, складна, комплексна проблема, яка має багатоаспектний характер. Одним із центральних напрямів його реалізації є наукове дослідження інституту народного депутата України, особливо — конституційно-правового статусу народного депутата України.

Актуальність теми дослідження зумовлена, з одного боку, потребою у створенні сучасної вітчизняної теорії конституційно-правового статусу народного депутата України, з другого – необхідністю розроблення науково обґрунтованих пропозицій щодо реформування конституційно-правового статусу народного депутата України, з третього – орієнтацією України на світові досягнення розвинутих демократій з метою врахування прийнятного досвіду задля оптимізації інститутів вітчизняного парламентаризму.

1. Загальна характеристика конституційно-правового статусу народного депутата

Статус парламентарія є, по-перше, публічно-правовим, оскільки регламентується нормами публічного права, насамперед, конституційного. По-друге, статус депутата є явищем політико-правовим. Депутат як член загальнонаціонального органу законодавчої влади безпосередньо впливає на формування і функціонування в країні відповідної політичної системи, взаємодіє з іншими суб’єктами політичних відносин: партіями, громадськими організаціями, які переслідують політичні цілі, лобістськими групами тощо, – а отже, є політичним діячем. По-третє, про статус депутата парламенту доцільно вести мову лише у випадку наявності всіх його складових елементів, оскільки за своїм змістом він є інтегративним. По-четверте, статус члена парламенту має, до певної міри, об’єктивний (імперативний) характер. Його зміст не залежить від волі й свідомості окремої особи і навіть скільки-небудь більш широкого кола людей. Він встановлюється конституцією й законами, а тому може бути змінений лише шляхом внесення відповідних змін і доповнень до чинного законодавства, що регламентує статус парламентарія. І, нарешті, статус усіх парламентаріїв є, за деяким винятком, рівним.

Статус парламентарія суттєво відрізняється від правового становища інших категорій посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема, державних службовців, депутатів представницьких органів державної влади суб’єктів федерації (стосовно країн з федеративною формою державного устрою) та представницьких органів автономій (щодо країн, до складу яких входять автономні утворення), органів місцевого самоврядування тощо[1].

Виходячи з природи статусу депутата та враховуючи погляди вітчизняних і зарубіжних вчених на проблему складу правового становища особи, здобувач відносить до його структурних елементів повноваження (права й обов’язки) парламентарія, гарантії реалізації цих повноважень та відповідальність народного обранця.

В основу класифікації повноважень парламентарія можна покласти два критерії: 1) місце здійснення; 2) форму (спосіб) реалізації. Відповідно до місця здійснення всі депутатські повноваження поділяються на ті, що здійснюються ним в межах: а) парламенту; б) виборчого округу; в) поза межами парламенту та виборчого округу. За формою (способом) реалізації права й обов’язки парламентарія поділяються на індивідуальні та колективні (колегіальні, кооперативні, спільні).

Систему гарантій реалізації депутатських повноважень складають соціально-економічні й трудові гарантії; політичні гарантії; організаційні й інформаційні гарантії, а також особисті гарантії депутата.

Відмінною рисою відповідальності парламентарія є те, що поряд із юридичною відповідальністю перед державою він несе ще й політичну відповідальність перед виборцями за результати своєї діяльності. Процедура притягнення його до деяких видів юридичної відповідальності, зокрема, кримінальної, відзначається певними особливостями через наявність інституту депутатського імунітету.

Депутатський імунітет – це особиста гарантія (проте не привілей) парламентарія, яка є невід'ємною складовою системи гарантій реалізації депутатських повноважень. Депутатський імунітет слід розглядати як одну із складових системи стримувань і противаг у державному механізмі. Він складається з двох компонентів: депутатської невідповідальності та депутатської недоторканності[2].

Перша виключає будь-яку відповідальність депутата за його висловлювання в стінах парламенту, а також поза ним, висловлювання своєї точки зору і своїх переконань, за результати голосування у парламенті, за розроблені або внесені на голосування законопроекти тощо. У залежності від можливості притягнення депутатів до відповідальності за дії, вчиненні ними в сесійній залі, невідповідальність умовно можна поділити на абсолютну (необмежену) й обмежену.

Депутатська недоторканність передбачає захист депутата від будь-якого, зокрема судового, переслідування за дії (акти), що були вчинені ним поза виконанням його функцій. У даному випадку мова йдеться про те, аби політичні противники та ідейні опоненти парламентарія не були в змозі погрожувати йому кримінальним, адміністративним або цивільним (в окремих країнах) переслідуванням з метою здійснення на нього політичного тиску. Відтак, сформулюємо її наступним чином: це особиста гарантія, що передбачає особливу (відмінну від загальної) процедуру притягнення парламентарія до кримінальної, адміністративної та інших видів юридичної відповідальності за правопорушення, що були вчинені ним поза сферою виконання депутатських повноважень, а також застосування заходів, що обмежують його особисту свободу, з метою забезпечення безперешкодності виконання депутатом своїх конституційних повноважень. Відтак, зроблено висновок, що депутатська недоторканність є винятком із конституційного принципу рівності всіх громадян перед законом. Особливістю депутатської недоторканності є те, що на відміну від невідповідальності, недоторканність депутата може бути скасовано шляхом ухвалення парламентом відповідного рішення, тобто має, до певної міри, диспозитивний характер. Як і у випадку із невідповідальністю депутатів, у залежності від характеру депутатську недоторканність можна поділити на абсолютну та обмежену[3].

На мою думку, депутатський імунітет у жодному разі не можна ототожнювати з привілеями, оскільки він має державно-правовий характер і спрямований на дотримання паритету у взаєминах законодавчої гілки державної влади з іншими гілками державної влади.

2. Елементи статусу народного депутата України та їх правове регулювання

Основу правового становища народного депутата складають його повноваження. Відповідно до ст. 79 Конституції України останні починаються з моменту складення народним депутатом перед Верховною Радою України присяги. Саме ця норма основного закону, а також рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 (справа про депутатську недоторканність) обумовили появу у вітчизняній науці конституційного права нової категорії – „усічений” (неповний) статус народного депутата України, під яким слід розуміти таке правове становища народного депутата, коли відсутні один або декілька елементів його структури. У даному випадку такими елементами є, зокрема, депутатські права й обов’язки. „Усічений” (неповний) статус народного депутата України характеризується наявністю низки ознак: 1) має тимчасовий характер; 2) за обсягом поступається звичайному статусу народного депутата, оскільки відсутні окремі структурні елементи; 3) є проміжної ланкою в процедурі набуття особою повноцінного статусу народного депутата; 4) після спливу певного часу може трансформуватися у звичайний статус народного депутата; 5) підтверджується тимчасовим посвідченням народного депутата України.

Коло повноважень, покладених на народного депутата, має відповідати тим завданням, які покладаються на нього суспільством і державою. Проте порівняльно-правовий аналіз чинного законодавства й того, що втратило юридичну силу, в сфері правового регулювання статусу народного депутата, а також рішень Конституційного Суду України з цього приводу, свідчить про поступове скорочення обсягу депутатських повноважень. Вочевидь, до проблеми тлумачення змісту й обсягу депутатських повноважень слід підходити виважено, аби не порушити один з найважливіших принципів побудови державної влади в Україні – систему стримувань і противаг[4].

Існують певні юридичні колізії і щодо процедури припинення депутатських повноважень. Так ст. 5 Закону України “Про статус народного депутата України”, зокрема, передбачає: “У разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до Конституції повноваження народних депутатів припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання”. Відтак, маємо парадоксальну ситуацію, коли не існує легітимного парламенту, але існують його повноважні члени.

Гарантіям реалізації депутатських повноважень безпосередньо кореспондується обов’язок державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності чи підпорядкування сприяти народному депутатові в здійсненні ним своїх повноважень.

Притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, а також застосування до нього заходів, пов’язаних із обмеженням його особистої свободи (затримання, арешт тощо) має певні особливості, обумовлені наявністю інституту депутатської недоторканності.

Народний депутат притягається до адміністративної відповідальності на загальних підставах, якщо можливі запобіжні заходи чи стягнення за вчинене правопорушення не пов’язані із затриманням чи арештом народного депутата. Застосування до народного обранця заходів адміністративної відповідальності, що обмежують його особисту свободу, також передбачає отримання попередньої згоди парламенту.

Певними особливостями відзначається механізм притягнення народного депутата до дисциплінарної відповідальності через відсутність відносин підлеглості між окремим народним обранцем і керівником парламенту.

Обрання Голови Верховної Ради, його Першого заступника та заступника, а також голів комітетів Верховної Ради та їхніх заступників є одним із завершальних етапів процесу конституювання Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади в Україні.

Права Голови Верховної Ради умовно можна поділити на представницькі (внутрішньо- та зовнішньопредставницькі), організаційно-підготовчі, адміністративно-розпорядчі, контрольні, охоронні, кадрові, фінансового забезпечення діяльності Верховної Ради та народних депутатів і дисциплінарні. Особливістю прав керівника українського парламенту є те, що вони водночас виступають і його безпосередніми посадовими обов’язками.

Статус Голови Верховної Ради, певним чином, відрізняється від правового становища решти народних депутатів, насамперед, наявністю додаткових повноважень і гарантій. Суспільно-політичне значення посади Голови полягає в тому, що з одного боку він є арбітром і посередником між різними парламентськими угрупованнями, окремими народними депутатами всередині парламенту, а з іншого – уособлює собою всю законодавчу гілку державної влади в Україні. За своєю політичною вагою Голова Верховної Ради, фактично, є третьою посадовою особою в нашій державі, поступаючись лише Президенту та Прем’єр-міністру України.

Статус Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради обумовлений тією роллю, яка відведена їм чинним законодавством. Вона полягає в сприянні виконанню Головою своїх посадових повноважень, а також заміщенні керівника законодавчого органу в разі його відсутності[5].

Правове становище Голови комітету Верховної Ради та його заступників визначається місцем комітетів у системі органів державної влади. Основне їх завдання полягає в сприянні реалізації Верховною Радою її конституційних повноважень. Відтак, права й обов’язки Голови комітету та його заступників є похідними від компетенції парламенту та його робочих органів, одними з яких є комітети. Автор наводить наступну класифікацію повноважень Голови комітету: організаційно-розпорядчі, представницькі, кадрові.

Заступники голови комітету виконують ту саму роль, що й заступники Голови Верховної Ради, а саме: сприяють виконанню Головою комітету своїх посадових повноважень, а також заміщають керівника комітету в разі його відсутності.

Ретельно проаналізувавши чинне законодавство, яке регламентує статус народних депутатів України, обраних до керівних органів Верховної Ради, можна підсумувати, що правове регулювання окремих елементів потребує подальшого вдосконалення з метою підвищення ефективності управління законодавчим органом.

Вирішальним фактором підвищення ефективності діяльності законодавчої гілки державної влади в Україні є вдосконалення чинної нормативно-правової бази, що визначає статус народного депутата шляхом внесення відповідних змін до Конституції та інших законодавчих актів. Головними напрямками такого вдосконалення, на нашу думку, мають бути:

· припинення практики необґрунтованого звуження обсягу депутатських повноважень;

· збалансування обсягу державних (конституційних) гарантій реалізації депутатських повноважень і, зокрема, парламентської недоторканності народних депутатів з метою поступового наближення правового становища народного депутата до статусу парламентаріїв в країнах-членах Європейського Союзу. При цьому особливу увагу слід надати питанню збереження паритету між обсягами гарантій окремих посадових осіб вищих органів державної влади України (народних депутатів, глави держави, членів уряду, суддів), аби не порушити існуючого балансу в системі стримувань і противаг;

· подальше вдосконалення механізму притягнення народних обранців до окремих видів юридичної відповідальності;

· підвищення якості правової регламентації окремих елементів статусу народних депутатів, обраних до керівних органів Верховної Ради України (Голови Верховної Ради України та його заступників, голів парламентських комітетів та їхніх заступників тощо).

В Україні останнім часом спостерігається досить стійка тенденція до поступового звуження обсягу повноважень народних депутатів, що, вочевидь, вступає у безпосереднє протиріччя з концепцією конституційної (політичної) реформи, стержневим елементом якої розширення владних повноважень парламенту – Верховної Ради. Крім того, цей процес відбувається за відсутності науково обґрунтованих пропозицій щодо доцільності таких змін.

Недоторканність народних депутатів, зокрема щодо можливості притягнення їх до кримінальної відповідальності, носить наразі майже абсолютний характер. Такий стан речей обумовлений тією обставиною, що зазначений інститут в незмінному вигляді було запозичено із законодавства колишнього Радянського Союзу. Обсяг недоторканності українських парламентаріїв у її теперішньому вигляді не відповідає сучасним тенденціям розвитку парламентаризму в світі.

Наявність досить значної кількості рішень Конституційного Суду України (близько чотирнадцяти) з приводу уточнення змісту окремих положень Конституції і Закону України „Про статус народного депутата, які регламентують правове становище українських парламентаріїв, свідчить про їх певну недосконалість. Відтак, назріла нагальна потреба в розробці й прийнятті цілком нового законодавчого акту, що визначав би статус народного депутата з урахуванням сьогоднішніх реалій політичного життя в Україні або, принаймні, нової редакції чинного закону[6].

Висновки

По суті депутатський мандат є представницькою функцією, яка покладається на депутата народом під час парламентських виборів. Отримання депутатського мандату слід розглядати як результат народного волевиявлення. Посилення ролі політичних партій у процесі формування вищих органів державної влади, насамперед парламенту, та запровадження виборів до останнього виключно на пропорційній основі, спричинило появу нового різновиду депутатського мандата – партійно-імперативного.

Особа, що отримала депутатський мандат, згодом набуває спеціального правового становища – статусу парламентарія, який хоча й ґрунтується на загальному статусові громадянина, але має низку специфічних ознак. Застосування комплексного підходу в дослідженні змісту правового становища парламентарія дозволило виокремити наступні складові його статусу: депутатські повноваження; гарантії реалізації депутатських повноважень; відповідальність парламентарія. Основу правового становища члена парламенту складають його повноваження, тобто права й обов’язки, зміст і обсяг яких визначаються конституцією та іншими законодавчими актами.

Депутатська імунітет є невід’ємною складовою правового становища парламентарія. Її слід розглядати не як особистий привілей депутата, а як елемент системи державних (конституційних) гарантій реалізації депутатських повноважень.

Ретельний аналіз конституційного законодавства окремих зарубіжних країн в сфері регулювання правового становища парламентаріїв свідчить про наступне.

По-перше, члени законодавчих органів цих країн здійснюють свої повноваження на підставі вільного (загальнонаціонального) депутатського мандата.

У переважній більшості європейських країн, де застосовуються вибори на пропорційній основі, депутатський мандат особи (прізвища яких внесено до виборчих списків) отримують непрямим шляхом, коли мандати розподіляються у відповідності до кількості отриманих на загальних парламентських виборах політичною партією (блоком політичних партій) голосів виборців.

По-друге, вони розглядаються як професійні парламентарії, у зв’язку з чим до них висуваються певні вимоги щодо несумісності їхнього мандата з іншими видами діяльності.

По-третє, в країнах, де функціонують двопалатні законодавчі органи, правове становище членів верхніх і нижніх палат може дещо відрізнятися в залежності від того, яку роль відіграє кожна з палат в процесі законотворчої діяльності парламенту.

По-четверте, тип правової системи, до якої належить та чи інша країна, визначає зміст і обсяг депутатського імунітету парламентаріїв. У країнах англо-американського права (Велика Британія, США, Канада) недоторканість депутатів, у тому числі від притягнення до кримінальної відповідальності, є досить обмеженою, що обумовлено, насамперед, історичними традиціями та наявністю сильної і незалежної судової системи. Натомість, характерною ознакою статусу парламентаріїв у країнах, що належать до романо-германського типу правової системи (країни континентальної Європи), є значний ступінь захисту від судового переслідування та обмеження їхньої особистої свободи. Проте загальні тенденції розвитку конституційного законодавства в зазначених державах свідчать про поступове звуження обсягу недоторканності членів законодавчих органів.

Список використаної літератури

1. Венгер В. Право та обов’язок народного депутата України брати участь у голосуваннях парламенту //Вибори та демократія. — 2008. — № 1. — C. 44-51.

2. Григоренко А. Гарантії здійснення повноважень народним депутатом України //Право України. — 2004. — № 5. — С.116-121.

3. Деревянко Б. Питання депутатської недоторканності //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 11. — C. 3-6.

4. Добкін М. Гарантії забезпечення статусу народного депутата України //Право України. — 2003. — № 11. — С.123-127

5. Майданчик О. Повноваження та форми діяльності народного депутата України у сфері парламенського контролю (теоретичний аспект) //Право України. — 2007 . — № 8 . — С. 9 — 13

6. Манчуленко Г. Народний депутат України:конституційно-правовий статус //Віче. — 1998. — № 1. — C. 3-12

7. Полешко Л. Депутатська недоторканість:український і європейський досвід //Право України. — 1999. — № 4. — C. 109-110

8. Радченко О. Загальна характеристика правового становища депутата парламенту //Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 10. — C. 80-82

9. Радченко О.І. Парламентський мандат як підстава набуття особою статусу депутата // Вісник Національного університету внутрішніх справ. –2002. – № 20. – С. 249-253.

10. Радченко О.І. Особливості класифікації гарантій прав осіб, обраних до Верховної Ради України // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 4. – С. 3-6.

11. Радченко О.І. Загальні принципи депутатської діяльності // Матеріали науково-практ. конф. „Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених”. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ. – 2003. – С. 114-116.

12. Радченко О.І. Особливості набуття статусу народного депутата України // Вісник Національного університету внутрішніх справ. –2004. – № 26. – С. 139-143.