Вступ.

1. Теоретичні аспекти джерел права Європейського союзу.

2. Правові звичаї в праві Європейського Союзу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У рамках Європейського Союзу була створена унікальна система регулювання суспільних відносин, яка суттєво відрізняється від класичних систем національного та міжнародного права. Гетерогенність та багаторівнева структура цього інтеграційного об’єднання обумовила гнучкість і різноманітність способів формування правових норм, а також засобів їх вираження та фіксації – тобто джерел права.

Міжнародно-правовий звичай відрізняється від договірних норм перш за все значним розривом у часі між виробленням певного правила поведінки та визнанням за ним сили міжнародно-правової норми. Крім того, до особливостей звичаю слід віднести менший ступінь формальної визначеності та узгодженості позицій держав, важливість практики у процесі формування звичаю та складність проведення різниці між правотворчою процедурою та нормативним результатом.

Специфічною є й офіційно-документарна форма звичаю, яка, на нашу думку, включає в себе всю сукупність документально зафіксованих дій держави, односторонніх та багатосторонніх актів, заяв і т.д., які відносяться до конкретного звичаю.

Вивчення особливостей права Європейського Союзу є однією із актуальних проблем не лише у контексті унікальності цього інтеграційного об’єднання, але й як неодноразово проголошена керівництвом нашої держави мета, спрямована на європейську інтеграцію.

Серед українських дослідників, що вивчають окремі аспекти права Європейського Союзу можна назвати М. Гнатовського, В. Денисова, А. Дмітрієва, Л. Луць, В. Муравйова, К. Смирнову. Серед російських вчених слід виділити А. Капустіна, С. Кашкіна, Б. Топорніна, Л. Ентіна.

1. Теоретичні аспекти джерел права Європейського союзу

Європейська інтеграція на всіх своїх етапах супроводжувалась високим рівнем правового регулювання. Форми фіксації норм права Євросоюзу, з одного боку, слугували головним регулятором інтеграції, сприяли її розвитку, а з іншого – втілювали її результати і потреби. Внаслідок цього, в Євросоюзі склалась своєрідна система джерел права, котра відображує всю неоднорідність нормативно-інституційної структури Європейських співтовариств і Євросоюзу та поєднує елементи джерел як міжнародного, так і національного права.

створення Європейських співтовариств, а пізніше на їх основі Євросоюзу стало можливим завдяки тому, що у 50-ті роки ХХст. у цій частині світу склались необхідні передумови у вигляді унікальної комбінації факторів, які сприяли інтеграції європейських держав. Європейська інтеграція на всіх своїх етапах супроводжувалась високим рівнем правового регулювання. Форми фіксації норм права Євросоюзу, з одного боку, слугували головним регулятором інтеграції, сприяли її розвитку, визначали головні цілі та завдання, а з іншого – втілювали її результати і потреби. Тому, автор вважає, що чинники, які сприяли інтеграції, виступили також факторами, що обумовили виникнення, розвиток, зміст права Євросоюзу і, відповідно, являють собою природні, історичні, культурні, релігійні, політичні, економічні та інші фактори правоутворення об’єктивного характеру або матеріальні джерела права Євросоюзу.

Природні фактори правоутворення або джерела права у природному аспекті характеризуються взаємодією географічних, кліматичних та інших чинників, які безпосередньо впливають на правоутворення і опосередковано – на правотворчий процес. Ще в XVIIIст. Ш.-Л.Монтеск’є, досліджуючи у трактаті „Про дух законів…” процес впливу кліматичних умов на право, писав: „Якщо вірно, що характер розуму і пристрасті серця надзвичайно відмінні у різних кліматах, то закони повинні відповідати і різниці цих пристрастей, і відмінності цих характерів”. Серед природних джерел права Євросоюзу автор виділяє помірність клімату; наявність багатьох природних рубежів; близькість морів і судноплавних річок, які забезпечують легкий доступ практично до всіх частин субконтиненту; обмеженість запасу родючих земель тощо. Кожна з цих особливостей мала свої глибокі соціальні наслідки.

Історичні фактори правотворення складалися впродовж усієї історії Європи і визначаються головними віхами цивілізаційного розвитку європейських країн.

Як культурний фактор правоутворення значний вплив на Європу справила спільна правова культура, котра у всіх європейських країнах, у більшій (на континенті) чи меншій (в Англії) мірі зазнала впливу римського права.

Релігійним об’єднавчим чинником виступило християнство і, зокрема, його урбаністичний і раціоналістичний варіант – католицизм.

Вагомим фактором правоутворення виступили чинники політичного характеру, які спонукали європейські країни до об’єднання. Дисертант умовно поділяє політичні інтеграційні чинники на внутрішні і зовнішні. Внутрішнім фактором політичного порядку виступила необхідність припинити незлагоду між державами всередині європейського континенту. Зовнішньополітичний об’єднавчий фактор полягав у необхідності: 1)відновлення позицій європейських держав у світовій політиці після Другої світової війни; 2)об’єднанні задля ймовірного спільного протистояння зовнішньому противнику. Зокрема, прихованим стимулом для інтеграції західноєвропейських держав виявився розкол континенту на два ворогуючі табори, створення НАТО, Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського Договору.

Аналіз економічних об’єднавчих чинників і, відповідно, економічних факторів правоутворення, дозволив виділити наступні: 1.Розростання виробничих сил за межі національних ринків, що об’єктивно вимагало інтернаціоналізації виробництва і капіталу; 2.Високорозвинена ринкова економіка, котра у західноєвропейському контексті мала три складові: а)наявність розвиненого промислового потенціалу; б)ринковий тип господарювання; в)однорідність інституційної структури економіки; 3.Поліцентрична структура об’єднання.

Коло правотворчих факторів природного і загальносоціального характеру можна розширювати і доповнювати, проте обрані для дослідження чинники видаються оптимальними для того, щоб дослідити матеріальні джерела права Євросоюзу в усій їх повноті й багатоманітності.

Суспільні перетворення, котрі тягнуть за собою зміни у правовій сфері – результат дії не лише об’єктивних причин, які лежать у сфері реального життя (суспільне буття). Важливою та необхідною умовою слугує також підготовка суспільної свідомості на позитивне сприйняття майбутніх реформ. Для цього, у свою чергу, необхідно сформувати концепцію, „ідею”, навколо якої можливо об’єднати людей. Стосовно Євросоюзу такого роду концепцією послужила так звана „європейська ідея” – сукупність проектів об’єднання народів і держав Європи в єдину політичну організацію. Такі проекти неодноразово висловлювалися провідними представниками європейської суспільної думки, які на протязі багатьох століть виступали за викорінення війн в Європі і політичне об’єднання її народів.

Інституційним джерелом права Євросоюзу у найбільш загальному розумінні виступає сам Євросоюз як особлива організація політичної влади. У більш вузькому значенні інституційним джерелом права Євросоюзу є правотворча діяльність його компетентних інститутів і органів, які, за допомогою спеціальних правотворчих процедур, здійснюють об’єктивацію правових норм, що регулюють процеси європейської інтеграції, у визначені форми права.

2. Правові звичаї в праві Європейського Союзу

У міжнародному праві, іноді іменується як міжнародне публічне право, під звичаєм розуміється що склалося на практиці правило поведінки, за яким визнається юридична сила. Поряд з цим традиційним видом звичаїв у міжнародному праві як звичаю стали визнаватися правила, зафіксовані спочатку або в міжнародних договорах, або в таких неправових актах, як резолюції міжнародних нарад і організацій. Такі міжнародні звичаї розглядаються як звичаїв і в міжнародне приватне право.

Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий звичай був основним джерелом міжнародного права. З ХХ ст. більшу роль стали відігравати міжнародні договори, але й тепер він має доволі велике значення.

У разі укладення правового договору міжнародно-правовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення: він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що визнаючи правовий звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, тому він може діяти поряд з міжнародною угодою, припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст..38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці міжнародного спілкування. Для підтвердження наявності міжнародного звичаю, як правило, вказують на три головні фактори: а) міжнародна практика (прецеденти); б) opinio juris sive necessatis — думка, що визнає цю практику (прецеденти) за юридичну норму; в) фактор часу (тривалість застосування). Для того щоб кожен з цих факторів міг являти собою підтвердження наявності міжнародних звичаїв, він має сам відповідати певним вимогам.

Для створення міжнародно-правового звичаю важливою є практика тільки суб'єктів міжнародного права. Акти та дії суб'єктів міжнародного права мають виражати їх волю щодо: а) правил поведінки, які виникають; б) визнання цих правил поведінки юридично обов'язковими. Для створення міжнародно-правового звичаю міжнародними організаціями береться до уваги їх практика лише в тій сфері, на яку поширюються норми статуту. Стосовно держав береться до уваги практика діяльності органів, повноважних у сфері зовнішніх відносин. Формами прояву практики міжнародних організацій є резолюції, декларації, рекомендації, спільні заяви держав — членів міжнародної організації, консенсусні рішення тощо. Формами прояву практики держав є: офіційні заяви щодо позиції держави; заяви у міжнародних конгресах і конференціях, у міжнародних організаціях; протести; дотримання або ігнорування відповідних правил; прийняття відповідного законодавчого акта; рішення виконавчих, адміністративних органів; рішення суду тощо.

Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною і тривалою. Практика має здійснюватися протягом певного часу, але для різних звичаїв існує різний час. Для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеня визнання. Так, для польоту космічного об'єкта через чужу територію були потрібні години («моментальний звичай», «миттєвий звичай»), для інституту економічної зони — місяці, а для більшості міжнародних звичаїв — роки і десятиріччя.

Підставою для юридичної обов'язковості міжнародного звичаю є згода держав. Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може встановлюватися шляхом тлумачення, але за правилами і методами, визнаними при тлумаченні міжнародних договорів.

Складовими елементами первинного права є важливі договори (акти), а також правові звичаї і традиції, які досить часто знаходять своє відображення у заявах, деклараціях, програмах співтовариств. Вторинне право — це правові акти, що ухвалюються органами співтовариств у порядку реалізації і конкретизації актів первинного права. Акти вторинного права не повинні суперечити актам первинного права. Масив актів вторинного права значно більший за масив первинного права. До актів вторинного права, зокрема, належать регламенти, директиви, рішення, рекомендації, висновки тощо. Вони є складовою загальної ієрархічної системи європейського права, що перебуває на стадії галузевого формування.

На наш погляд, ієрархічна система джерел права Європейського Союзу складається з чотирьох рівнів та має такий вигляд:

— найвищій рівень: установчі договори, низка актів Ради, яка до них прирівняна, та загальні принципи права Європейського Союзу;

— другий рівень: міжнародно-правові зобов’язання Європейських Співтовариств та Європейського Союзу, що витікають з усіх джерел міжнародного права;

— третій рівень: прецеденти Суду Європейських Співтовариств;

— четвертий рівень: акти органів Європейського Союзу, що приймаються у межах Європейських Співтовариств, закриті конвенції, що укладаються між державами-членами у межах Співтовариств з метою реалізації положень установчих договорів а також звичаї, сформовані у процесі європейської інтеграції, що здійснюється у межах Європейського Союзу.

Підбиваючи підсумок вищезазначеного, необхідно підкреслити, що розподіл джерел права Європейського Союзу на первинні та вторинні, хоча і продовжує використовуватися, проте більше не відповідає сучасному рівню розвитку права цього інтеграційного об’єднання. Запропонована класифікація є одним з можливих підходів до розуміння системних зв’язків між різними формами закріплення норм права Європейського Союзу та базується на існуючій в ЄС підпорядкованості джерел права, у відповідності до якої норми, закріплені у джерелах, що знаходяться на більш низьких сходинках, не можуть суперечити тим, які закріплені у джерелах, що знаходяться

Висновки

Право Європейського Союзу є автономною системою права, відмінною як від міжнародного, так і від національного права, перш за все через наявність у своєму складі специфічного права Європейських Співтовариств.

Незважаючи на те, що право цієї міжнародної організації сягає коренями в міжнародне право, у процесі подальшого розвитку право Європейського Союзу набуло автономного характеру і має низку відмінностей від права міжнародного.

Через ці відмінності видозмінюються і критерії, що використовуються для виокремлення джерела права Європейського Союзу.

Слід підкреслити, що обов’язковою умовою віднесення до джерел права Європейського Союзу є наявність норм саме інтеграційного права Європейського Союзу. Крім того, право Європейського Союзу допускає можливість існування джерел права, обов’язкових лише для окремих категорій суб’єктів. Із цим фактом пов’язані особливості критерію обов’язковості.

Звичай має обмежене застосування в праві Європейського Союзу та займає один з нижчих ступенів в ієрархії джерел цього інтеграційного об’єднання. Основна причина обмеженого застосування звичаю в праві Європейського Союзу вбачається у невідповідності специфіки цього джерела права вимогам, які висуваються особливим правопорядком Європейського Союзу.

Список використаної літератури

1. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навч. посіб. – К.: К.І.С., 2004 . – 260 с.

2. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 638 с.

3. Европейский Союз: Справочник-путеводитель / Под ред. О.В. Буториной. –М.: Деловая литература, 2003. – 288 с.

4. Москаленко О. М. Джерела права Європейського Союзу (міжнародно-правовий аналіз): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. – К. 2006. – 17 с.

5. Опришко В. Ф., Омельченко А. В., Фастовець А. С. Право Європейського Союзу. – К.: КНЕУ, 2002. – 460 с.

6. Петров Р. А., Опейда З. Й., Федорчук Д. Е., Вакуленко А. О. Вступ до права Європейського Союзу. – Донецьк: ДНУ, 2001. – 244 с.

7. Право Европейского Союза: Учеб. для вуз. / Под ред. С. Ю. Кашкина – М.: Юристъ, 2004. – 925 с.

8. Смирнова К.В.Ієрархія джерел права Європейського Союзу // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. праць. – Вип. 40. – Ч. ІІ. – 2003. – С. 82–88.

9. Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник. – М.: Юристъ, 2001. – 456 с.