Вступ.

1. Держава остготів та правові звичаї східних германців.

2. Правові звичаї вестготів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Розквіт феодалізму в Європі в XI-XII ст. означав і повсюдне переважання звичайного права. До цього часу в західноєвропейському суспільстві були втрачені багато елементи правової культури і навіть писемності, які отримали колись широкий розвиток в античному світі, а тому й сама усна форма, в якій тривалий час виражалося звичаї, була практично єдино можливою.

Правові звичаї досить органічно інтегрувалися в феодальні відносини, закріплювали всі їхні основні види. Перш за все звичай (часто звичай-договір) регулював особистісні та Поземельні зв'язку між самими феодалами-сеньйорів і васали (лене право). У рівній мірі правові звичаї охоплювали відносини між феодалами (власниками землі) і селянами, її власниками. Ця частина правових звичаїв (маноріальне право) найбільшою мірою відбивала залежне становище селян, прив'язаних до землі, і змушених працювати на власника (манора).

Згодом правові звичаї записувалися і включалися в хартії і в інші скаржитися грамоти, в яких сеньйора визначали привілеї та обов'язки васали, городян і селян. В силу схожості самих найпростіших форм регулювання феодальних відносин правові звичаї навіть при збереженні місцевих розходжень відрізнялися тотожність багатьох своїх інститутів і підходів.

Поступово синтез римської та германської правових культур призвів до того, що римське право стало впливати на правові звичаї вестготів, остготів, франків та інших німецьких народів.

1. Держава остготів та правові звичаї східних германців

Перша германська держава остготів (східних германців) виникла в IV ст. н. є. на Дніпрі. В 375 р. був розбитий союз гунами, які прийшли з монгольських степів. Перша варварська держава вестготів (західних германців) утворилася в Пд.-Західній Франції і в Іспанії в 419 р.

V 493 р. остготи під проводом короля Теодоріха (475-526) завоювали Італію, а в 568 р. Італія стала жертвою вторгнення нового германського племені лангобардів. Ці завоювання прискорили процес феодалізації суспільства, а разом з ним — і виникнення держави. Серед завойовників-варварів найбільших успіхів добилися племена франків. Від гирла Рейну вони рушили за р. Шельду і в 486 р. підкорили Північну Галлію до р. Луари. Франкські королі охоче приймали до своєї дружини романізованих галлів. Вони були необхідні варварській державі завдяки своєму знанню писемності, римського і місцевого права, латинської мови. Середовище дружинників поповнювалося за рахунок королівських рабів, вільновідпущеників і кріпаків. Членів своєї дружини король щедро наділяв завойованою землею, спершу у вигляді подарунків, а згодом як пожалування суто феодального характеру (бенефіції).

Після падіння Римської імперії варварські королівства на заході, які вважались союзниками Риму, стали незалежними. В самійІталії у землевласників на користь варварів було забрано третину земель. Все це породжувало нові претензії германських племен.

Остготи, що жили в придунайських землях і вважалися федератами Візантійської імперії, із згоди її імператора рушили на завоювання Італії. На чолі остготів стояв король Теодоріх. Але остготам не вдалось одержати вирішальної перемоги і Теодоріх уклав угоду з Одоакром про поділ Італії. Однак згодом Одоакр був підступно вбитий на бенкеті у Теодоріха і вся Італія перейшла під владу остготів, які утворили тут королівство, до якого увійшли також області по Дунаю. Столицею була Равенна.

Теодоріх провів земельну реформу, відібравши третину земель у тих, кому її наділив Одоакр. Деякі італо-римські власники навіть збільшили свої володіння. Остготи, що оселилися в Італії, принесли сюди дрібне общинне землеволодіння. Під впливом римлян змінювалась і сама остготська община, в ній швидко йшла майнова диференціація.

Теодоріх вважав себе наступником римських імператорів, зберіг деякі римські інститути. Діяло римське право, функціонував сенат. Римська церква була урівнена з готською аріанською. Розуміючи істотну відмінність старого римського населення від готів, Теодоріх прагнув подолати цю прірву, своїм першим міністром він зробив двадцятилітнього римлянина Боеція, глибоко освіченого філософа. Боецій брав активну участь у вирішенні питань війни і миру, приймав посольства, упорядковував фінанси, обліковував урожаї, писав королівські укази. Він бачив, що в готському оточенні Теодоріха досягнення римської культури не мають жодної цінності. Він боявся, що надбання античної культури можуть бути втрачені, тому прагнув систематизувати їх в підручниках-енциклопедіях з арифметики, музики, геометрії та астрономії. Ці підручники містили не практичні поради, а філософські узагальнення. Вони були належним чином оцінені у середньовічних школах та університетах.

Масштабні завоювання вимагали змін в управлінні. Рада старійшин була замінена постійним оточенням короля, народні збори назавжди втратили своє колишнє значення. Місце народного ополчення зайняло військо, що складалося з служилих людей. Коли франки захоплювали нові території, король наділяв у першу чергу своїх дружинників, які часто отримували володіння римської знаті, населені рабами і колонами. Так формувалася своя власна, доморощена знать.

Уже в VI ст. основна маса орних земель стає у франків вільно відчужуваною власністю, «аллодом». Земля починає зосереджуватися у руках небагатьох, переважна більшість колишніх вільних общинників вимушена шукати підтримки і захисту у сильних членів суспільства. Платою за отримане покровительство і захист ставала свобода. Бідняк отримував від покровителя ділянку землі на умовах безтермінового спадкового тримання. Іноді до неї додавалася худоба, реманент чи гроші. Натомість він був зобов'язаний сплатити за землю і відробляти своєю працею (панщина) чи продуктами тієї праці (оброк). Ці ж умови поширювалися на нащадків залежного общинника. Часто франки ставали залежними через неможливість несення військової повинності. Перші три місяці відбування служби воїн мусив харчуватися за власний рахунок, кожні три воїни повинні були мати з собою воза. Ухиляння від служби у війську каралося штрафом у 20 биків. Розв'язуючи війну, король чи герцог тим самим підштовхував збіднілих общинників до розорення і перетворення на залежних людей.

Однак покровительства часто шукали і заможні члени суспільства. Земля передавалася «добровільним» актом (він мав назву коммендація) новому власникові (графу чи монастирю) і поверталася попередньому уже в якості тримання, із зобов'язанням виконувати повинності. У більшості таких випадків, крім підтримки і захисту, тримач до своєї ділянки отримував ще й додатковий наділ. Ділянка у спадковому триманні називалася «прекарій». Повинності селян спершу були неоднаковими, більшими чи меншими. Вони встановлювалися особливими договорами, залежно від того, яким чином набу-вався прекарій, був він попередньою власністю тримача чи звичайним пожалуванням.

За втратою землі йшла втрата особистої свободи. Розпочалося з безнадійних боржників або повністю безземельних, які були готові взяти прекарій на будь-яких умовах. Згодом, коли цей процес розвинувся, уже у VIII—IX ст. королі забороняють перехід від одного феодала до іншого, вільні люди, з остраху на покарання, зобов'язуються знайти собі пана (сеньйора). Утверджується правило: «нема землі без сеньйора», людину без «покровителя» можна пограбувати, убити тощо.

Землевласники-феодали поступово захоплювали судову і взагалі усяку адміністративну владу в межах своїх володінь. Для затвердження цих захоплених ними прав феодали добивалися від короля особливої грамоти, яка визнавала за ними право на те, що вони фактично захопили самі. Така грамота називалася імунітетною грамотою, а нова влада власника такої грамоти — імуніста — називалася імунітетом. Слово імунітет в перекладі з латини означає «вийняття», «вилучення» в розумінні вилучення даного земельного володіння з-під юрисдикції короля чи його чиновника — графа. Власник такої грамоти віднині самочинно здійснював судову і адміністративну владу в межах своїх володінь і часто поза ними.

Важливе значення для характеру феодальних відносин мала реформа Карпа Мартелла (688-741). У сфері її дії після утворення імперії Каролінгів опинилася не лише Франція, а й Італія та Німеччина. Саме ця реформа дозволила франкам узяти під свій контроль численні германські племена — після неї держава франків була міцнішою за сусідів, а феодальний розвиток суспільства випереджував оточення. Карл Мартелл (Молот) був майордомом, тобто своєрідним прем'єр-міністром при кількох франкських королях у першій половині VIII ст. Він походив з багатого та знатного роду Арульфінгів, його батько також був майордомом. У 732 р. франкське військо ледве розбило арабів у битві при Пуатьє. Саме в цій битві проявилася слабкість армії франків, сформованої на основі народного ополчення. Араби мали значну перевагу в кінноті. Оскільки повне оснащення кіннотника (панцир, зброя, металічні лати для коня тощо) вартували стільки ж, як 45 корів, то у франкському війську вершників було обмаль. Влада Мартелла була настільки значною, що сучасники називали його «принцепсом». Він скористався цією владою для створення якісно нового війська. У церкви і монастирів було відібрано частину земель і роздано воїнам у вигляді бенефіціїв. Далі йшлося за ієрархією: король роздав бенефіції герцогам і графам, ті — баронам, барони — рицарям.

Держава всіляко сприяло зміцненню цієї влади. У капітулярії 787 року, наприклад, заборонялося будь-кому приймати під заступництво людей, які залишили сеньйора без його дозволу. Поступово васальної зв'язку, або відносини залежності, охоплюють всіх вільних. У 808 році їм було наказано йти на війну зі своїм сеньйорів або з графом.

Пізні "варварські правди" свідчать і про інші зміни в соціальній структурі варварських товариств, що відбуваються у зв'язку з розвитком нових феодальних відносин. У Аламанської та Баварської правди (VIII ст.) усе частіше згадується фігура колона. Колон або раб, посаджених на землю, був відомий і римського права, яка позбавляла його господарської самостійності, права укладати договори, підписувати документи тощо

Вестготи у V-VI ст. сприйняли з Риму ці заборони. Але Остготи почали відходити від них. За ст. 121 Остготської правди, наприклад, "якщо хто давав в борг гроші колону або невільницю, без відома пана, то він міг повернути борг з пекулія", то є з майна, яким він володів.

Виникла нова феодальна форма колоната, що відрізняється від попередньої тим, що колонному міг стати не тільки раб або безземельних орендар, але і вільний селянин. Згідно Аламанської правди (22, 3) колон веде самостійно господарство, але повинен платити подати натурою церкви або відпрацьовувати барщину 3 дні на тиждень.

2. Правові звичаї вестготів

Завоювавши Італію, остготи, як і їхні попередники, воїни Одоакра, спочатку поселялися там на правах госпитів (тимчасових поселенців), користуючись третьою частиною врожаю із зайнятих ними територій, але дуже незабаром (або навіть одночасно) вони стали робити розділи земель із місцевим римським населенням, стаючи власниками третини як великих латифундій, так і дрібних парцелл.

Багато в чому в землеволодінні зберігалися пізньоримські порядки: маєтку й вілли оброблялися працею посаджених на землю рабів, либертинів (вільновідпущенників) і колонів, приписаних до своїх ділянок, нижча категорія яких — оригинарії — стояла найбільш близько до рабів.

Залишався в силі прошарок великих земельних власників, у складі якого виявлялися тепер не тільки римляни, але й готська служива знать. У ще більшій мірі вільні готи поповнювали ряди середніх і дрібних земельних власників (посессорів), у тому числі городян. Тривале збереження приватної власності на землю пізньоримського типу затрудняло процес синтезу. Це було однієї з характерних рис ранньосередньовічного суспільства в Остготському королівстві й Південній Європі в цілому.

Зміни в структурі землеволодіння у Вестготському королівстві були більше істотні, ніж в Італії. Але й там пізньоримський маєток не втратив до кінця свого значення. Тут двічі мали місце розділи земель між завойовниками й корінним населенням, у результаті яких місцеві землевласники втратили 2/з і більше своїх земель. Знатні готи могли одержувати цілі вілли-маєтки, що належали римським магнатам. Разом із землями маєтків до готів перейшла й більша частина тримань рабів, колонів і прекаристів і самі їхні власники.

В окремих районах Піренейського п-ова — країні басків, Лузитанії, у Тарраконе — збереглися залишки іберійського общинного устрою. Деякі прояви общинних зв'язків можна виявити й у властиво Вестготській державі. Общинна сходка могла виконувати й судові, і поліцейські функції. Посадові особи, що обираються сусідами, стежили за дотриманням границь їхніх земельних володінь.

У Вестготському королівстві готи й римляни спільно користувалися частиною неподілених угідь (пасовищами й лісами). Можливо, що на окремих ділянках общинників після збирання врожаю практикувався примусовий випас худоби. У той же час немає переконливих свідчень про повсюдне існування примусових сівозмін і системи відкритих полів, неприйнятних при змішаному поселенні вестготів і місцевих жителів і при пануванні полікультури.

Наявність змішаних поселень готовий і римлян сприяло прискоренню процесу майнової й соціальної нерівності, розкладанню родоплемінного ладу готовий. Положення колонів в остготів і вестготів, як і раніше, визначалося нормами пізньоримського права. Хоча вони й не були прикріплені до державного тягла, проте не могли залишати займані ними ділянки. Юридичний статус рабів як в остготів, так і вестготів також у цілому не перетерпів яких-небудь істотних змін у порівнянні з пізньоримською епохою, хоча їхнього права на майно — пекулій — зміцнилися.

В обох державах відбувалося збідніння дрібних землевласників — і римських посессорів, і готів. Деякі готи, що розорилися, і римляни навіть продавали в рабство своїх дітей.

По едикті остготського короля Теодориха, як і по вестготським законах VІ ст., все вільне населення ділилося на "нижчих" і "поважних", що свідчить про значну соціальну нерівність. У вестготів "нижчі" за свої злочини могли навіть піддаватися покаранню батогами, як і раби. В VІІ ст. збідніння дрібних вільних власників у Вестготській державі супроводжувалося втратою їхнього соціального статусу. Ці люди ставали колонами й прекаристами знатних осіб — великих землевласників, а те й перетворювалися в бездомних бурлак. Нерідко були й прямі захоплення земель багатими людьми в бідних сусідів.

Однак прошарок дрібних вільних земельних власників і в Іспанії, і в Італії не зник.

Процес розвитку майнової й соціальної нерівності серед готів неминуче вів до формування знаті, у першу чергу служивої, — як із дружинників короля, так і з королівських посадових осіб (графів і сайонів — наближених остготських королів із середовища придворної знаті).

Переважний вплив на структуру державного керування в Остготській державі зробили римські державні установи: продовжував існувати сенат, на чолі провінцій стояли префекти Преторія, у малозміненому вигляді зберігся римський міський пристрій, податкова й монетна системи. Протягом декількох років королівська влада в остготів з органа військової демократії стала державним органом (в інших варварських королівствах цей процес зайняв десятиліття, а те й сторіччя). Уже Теодорих зосередив у своїх руках вищі законодавчі, судові, військові, адміністративні й фінансові повноваження. Остготське ополчення швидко перетворювалося в постійне військо. Гарнізони в окремих містах одержували регулярну грошову винагороду. Держава постачала їхнім продовольством (а іноді й зброєю).

Однак з'явилися й нові органи державної влади, створені готами. У провінціях керування поряд із префектами здійснювали графи готовий, що володіли військовими, судовими, адміністративними й фінансовими функціями. Доручення королів виконували в різних сферах керування сайони. Поряд з римським правом в Остготської Італії діяло й звичаєве право остготів. Справи між остготами графи розбирали по готському праву, між остготами й римлянами, а також між римлянами — відповідно до едиктів остготських королів і римським правом при участі римського юриста. У центральному керуванні головну роль став грати королівська рада із представників як готської, так і римської знаті. Збереглися римські податки, у тому числі поземельний, але їх платили не тільки римляни, але й готи. Католицька церква визнавала авторитет готського короля навіть у церковних справах, хоча Теодорих і сповідав аріанство.

Отже, в Остготському королівстві пануючий римський суспільний і державний устрій сполучався з елементами остготських суспільних і державних структур. Синтез варварських і римських елементів уже відбувався в Остготської Італії, але було б передчасним уважати, що там почався процес генезису феодалізму. Проте вже тоді з'явилися або усталилися деякі "протофеодальні" елементи як в економіці, так і в суспільному й державному ладі. Це був не простий симбіоз різнорідних суспільств, а єдине суспільство й держава, що відрізнялася не тільки від остготського племінного союзу, але й у чималому ступені від пізньоримського суспільства ІV- V ст.

Висновки

Суспільний і державний лад Вестготського королівства виявляє приклад більше раннього синтезу варварських і римських елементів. Уже в V- VІ ст. тут відбувалося переродження органів військової демократії вестготів (народні збори, сотенна організація війська, рада старійшин, король, що обирався військом), а також місцевого римського державного устрою в ранньофеодальну державу. Король видавав закони, призначав воєначальників. На чолі провінцій і міських громад, де зберігся римський адміністративний пристрій, король ставив уже не тільки представників місцевої знаті, але й своїх дружинників. На початку V в. з'явилося писане право: вестготський король Теодорих видавав окремі закони, що регулювали розділ земель між завойовниками й місцевим населенням. Приблизно в 475 р. король Ейрих видав перший кодекс законів. До кінця VІІ ст. помітно зросла роль у війську дружин світських і духовних магнатів на шкоду значенню готського вільного ополчення.

Для Вестготського держави VІІ ст. було характерно особливо активне в порівнянні з іншими державами Європи участь духівництва в державному керуванні. Уже арианських єпископів вестготські королі залучали до виконання адміністративних і судових функцій не тільки по релігійним, але й деяким цивільним справам. Після ж прийняття католицизму при королі Рекареде (кінець VІ ст.) участь церкви в державних справах ще більше зросло. На провінційних церковних соборах, що скликалися щорічно, обговорювалися питання податкового обкладання, а також скарги на єпископів, суддів і магнатів. Особлива роль належала соборам усього королівства, що скликались у Толедо з ініціативи короля. На їхніх засіданнях були присутні єпископи й абати деяких монастирів, а з 30- х років VІІ ст. — також представники вищої світської служивої знаті на вибір короля. Собори визначали порядок престонаслідування, виборів короля. Часом вони займали незалежну позицію стосовно короля, і їхні постанови обмежували його дії. Таким чином, у Вестготському королівстві в VІІ ст. уже складалися ранньофеодальне суспільство й держава.

Список використаної літератури

1. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.

2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

3. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

4. Історія держави іправа зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

5. Історія держави іправа зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.