Вступ

Актуальність теми. Процеси реформування власності супроводжуються структурною перебудовою економіки й зумовлюють створення фондового ринку як складової частини ринкових відносин, що забезпечує вільний обіг коштів у формі цінних паперів.

Фондовий ринок має сприяти обігу та раціональному розміщенню фінансових ресурсів, дає можливість самостійно оцінювати ефективність управління підприємством, створює умови для  добросовісної конкуренції та обмеження монополізму. Процеси ринкових реформ у суверенній Україні проходять дуже непросто. Особливо це відчутно в такій галузі ринкових відносин, як операції з цінними паперами.

Держава має усі можливості щодо захисту прав власності та формування ефективної системи регулювання ринку цінних паперів. Тому створення і удосконалення інституційних основ державного регулювання ринку цінних паперів України є одним з умов, що визначають можливість подальшого розвитку даного ринку. Сьогодні, в економіці України, створений цілий ряд системних суперечностей як загального, так і приватного характеру, що мають ознаки інституціонального дисбалансу. Провідні науковці та фахівці зазначають, що саме низька якість інститутів регулювання ринку цінних паперів є ключовим фактором кризових явищ на даному ринку.

Специфіці розвитку фондового ринку в країнах з перехідною економікою присвячено праці як російських, так і український вчених, таких як М. Агарков, М. Алексєєв, Б. Альохін, О. Мозговий, Я. Міркін, С. Оберемок, В. Опришко, Ю. Петруня, Ю. Петрушенко, В. Соболєв, І. Шкодіна та ін.

Серед вітчизняних учених ґрунтовні дослідження визначення ролі інститутів ринку цінних паперів в економічній системі провели О. Баула, Є. Первак, В. Полюхович.

Незважаючи на значні наукові наробки, недостатньо приділяється уваги питанням інституційного розвитку ринку цінних паперів перехідної економіки. Разом з тим, саме ці питання, на наш погляд, мають найбільш істотний вплив на розвиток даного ринку України в умовах сьогодення.

Основна мета дослідження — проаналізувати основні чинники впливу на інституційну структуру ринку цінних паперів в Україні. Запропонувати заходи щодо підвищення ефективності функціонування ринку цінних паперів через систему державного регулювання.

1. Система управління ринком цінних паперів

Система управління ринком цінних паперів заснована на використанні державних і недержавних методів регулювання.  У світовій практиці розрізняють дві моделі регулювання ринку цінних паперів:

Регулювання фондового ринку є переважною функцією державних органів. Лише невелика частина повноважень — по нагляду, контролю, установленню правил держава передає об’єднанням професійних учасників РЦБ. Така система у Франції.

При збереженні за державою основних контрольних позицій коли можливий контроль передається саморегульованим організаціям — ця традиційна система голосування й переговорів існує у Великобританії [13, c. 64].

Державне регулювання ринку цінних паперів містить у собі:

• розробку й реалізацію спеціальних нормативно-правових актів;
• розробку стандартів, тобто набору обов’язкових вимог до учасників ринку, фінансовим інструмента й т.п.
• регламентацію основних процедур і державний контроль за дотриманням чинного законодавства з боку учасників ринку

Завданнями державного регулювання ринку є:

• реалізація державної політики розвитку ринку цінних паперів;
• забезпечення безпеки ринку цінних паперів для професійних учасників і клієнтів;
• створення відкритої системи інформації про ринок цінних паперів і контроль за обов’язковим розкриттям інформації учасниками ринку.

Структура державних органів, що регулюють фондовий ринок, залежить від прийнятої моделі ринку й ступеня централізації керування. Російський фондовий ринок має змішану модель керування, тому що як  регулюючі інстанції є Центральний банк і небанківські державні органи і саморегульовані  інстанції професійних учасників ринку цінних паперів [13, c. 65]. Досвід країн з розвиненим ринком цінних паперів показує, що держава повинне здійснювати наступні функції:

• розробити концепції розвитку ринку, здійснення програм її реалізації, розробка відповідних законодавчих актів;
• концентрація ресурсів (приватних і державних) для розвитку інфраструктури ринку;
• створення системи інформації про стан ринку цінних паперів;
• створення системи захисту інвесторів від втрат;
• контроль за дотримання, застосуванням санкцій за порушення правових норм;
• контроль за фінансовою стійкістю й безпекою ринку
• запобігання негативного впливу на фондовому ринку;
• регулювання ринку державних цінних паперів
• розробка й реєстрація загальних правил функціонування ринку цінних паперів
• арбітраж про суперечки про виконання зареєстрованих правил і зобов’язань учасниками ринку цінних паперів.

У зв’язку з постійними змінами ситуації на фондовому ринку країни багато правових норм швидко застарівають. У цілому законодавство, що регулює обіг ринку цінних паперів, має більші проблеми, не охоплює важливі області фондового ринку.

На первинному ринку державне регулювання зосереджене на підтримці єдиного порядку випуску (емісія) цінних паперів в обіг за допомогою державної реєстрації проспектів емісії шляхом ліцензування діяльності професійних учасників ринку [14, c. 80].

На вторинному ринку державний контроль здійснюється  за допомогою ліцензування діяльності професійний учасників ринку шляхом видачі атестатів, що дають право на здійснення  угод, певних видів діяльності, а також нагляду за  дотриманням антимонопольного законодавства.

Особливе місце в регулюванні розвитку ринку цінних паперів займає оподатковування операцій із цінними паперами. Виділяються наступні методи регулювання ринку цінних паперів:

• реєстрації випусків ринку цінних паперів, проспектів емісії;
• атестація фахівців;
• страхування інвесторів;
• нагляд і контроль за проведенням операцій;
• аудиторський і рейтинговий контроль за фінансовим станом емітентів;
• розкриття й публікація інформації відповідно до діючого законодавства [8, c. 52].

Зайва регулятивна структура українського ринку цінних паперів сформувалася в 1990-ті роки, коли в умовах ринку, що зароджується активно використовувався досвід Німеччини у роботі біржі з одночасним впровадженням принципів роботи ринку цінних паперів в США. У цьому  полягає головне інституційне протиріччя – спроба нав’язати економіці, що знаходиться в кризовому стані, механізми роботи ринку цінних паперів, які характеризувалася тривалим періодом трансформації, функціонували в умовах, принципово відмінних від української дійсності. Тому просте насадження чужих норм і законів зовсім не означає побудови системи ефективних економічних і правових інститутів, особливо в тому випадку, якщо «трансплантовані» інститути заміщають собою усі без виключення внутрішні інститути, які мають принципово іншу організацію [3, c. 45].

Аналогічним чином можна сформулювати проблему спроби запозичення й самої моделі регулювання ринку цінних паперів. Найбільш істотним недоліком чинної системи державного регулювання в Україні є значна кількість державних інститутів, що регулюють організацію і обслуговування обігу цінних паперів. Системі державного регулювання на ринку цінних паперів притаманна певна «зарегульованість», яка проявляється в частковому дублювання функцій окремих органів влади або встановлення додаткових вимог до діяльності учасників [2, c. 28].

2. Пріоритети державного регулювання ринку цінних паперів в Україні

У зв’язку з цим держава зобов’язана здійснювати регулювання ринку цінних паперів, формуючи ефективні механізми перерозподілу інвестицій, капіталу і забезпечуючи майнові права учасників цього ринку. Разом з тим держава на ринку цінних паперів, крім виконання регулюючих функцій, сама виступає як емітент та інвестор.

На сучасному етапі, коли регулятивні функції українського уряду на фондовому ринку прийняли цивілізовані форми, коли прийнята і діє значна частина базових законів, що забезпечують державне регулювання на загальнодержавному рівні, актуальною стає проблема державного регулювання ринку цінних паперів на рівні регіону. її вирішення дозволить дати новий істотний імпульс у розвитку регіональних економічних систем і української економіки в цілому [2, c. 30].

Як пріоритети розвитку власне регіонального фондового ринку пропонується виділити:

—         формування ринку регіональних державних боргових цінних паперів;

—         створення ліквідного ринку муніципальних облігацій (в основному по       комунальних проектах  і роз

витку соціальної інфраструктури);

—         розвиток іпотечної системи і вторинного ринку облігацій, забезпечених пулом первинних заставних;

—         введення в оборот як фінансового інструменту складських свідчень;

—         розвиток регіональною системою депозитарних послуг, створення доступного для всіх центру розкриття інформації.

Основна задача розвитку ринку цінних паперів у регіонах України полягає у відновленні зв’язку між фінансовим і реальним секторами економіки, а також у відновленні нормального інвестиційного процесу в масштабі країни в цілому [8, c. 51].

Для реалізації цієї задачі і з метою розвитку пріоритетних виробництв регулюючі функції держави повинні бути спрямовані на створення умов, що спрямовують інвестиції в реальний сектор. Особлива увага також повинна бути приділена управлінню державним майном, оскільки держава має безпосередні важелі впливу на такі підприємства.

Однією з головних цілей економічної політики держави є підвищення ефективності і конкурентоспроможності підприємств. В основі економічної політики лежить вибір стратегії і пріоритетів розвитку, державне стимулювання розвитку промисловості за пріоритетними напрямами. Інструментами здійснення економічної політики є податкова, кредитна складові, регулювання тарифів природних монополій, стимулювання корпоративних перетворень, регулювання держзамовлень, адресна підтримка підприємств, стимулювання інвестицій та інше.

Як показує досвід виходу зі стану депресії ряду країн, послідовність виходу і поступового розвитку відбувається від галузей сировинної орієнтації до високотехнологічних галузей. При цьому пожвавлення чергової групи галузей повинне прямо або побічно (через державу) фінансуватися підприємствами попередніх груп галузей. Однак відмінність економіки України у цілому, зокрема, полягає в тому, що в ній присутні як елементи видобувних галузей, так і елементи обробних галузей, наприклад машинобудування. Тому не можна відмовлятися від розвитку машинобудування лише тому, що в даний момент воно є нерентабельним [10, c 43].

Україна має ряд передумов, зокрема сприятливе географічне положення, кваліфікована робоча сила, але відсутні необхідні оборотні кошти і технології виробництва високоякісних виробів, здатних конкурувати з імпортними. Тому задача фондового ринку — залучити кошти для придбання нових технологій і поповнення оборотних коштів підприємств України.

На даний момент сформувалися нові умови розвитку галузей промисловості і відповідних пріоритетів промислової політики регіонів України:

—         посилення експортного сектору і, насамперед, паливної, хімічної, нафтохімічної і машинобудівної галузей;

—         розвиток імпортозаміщуючих галузей. Очевидною є необхідність скорочення імпорту, що випливає не стільки з девальвації і скорочення попиту, скільки зі стану платіжного балансу.

Мені здається, що обмеженість бюджетних ресурсів неминуче висуває проблему вибору пріоритетів розвитку економіки і способів їхньої реалізації на перший план. Тому політика держави на ринку цінних паперів насамперед повинна бути спрямована на створення сприятливих умов для залучення інвестицій у пріоритетні виробництва [2, c. 31].

Очевидно, що спроба побудови повноцінного фондового ринку з усіма його інститутами й інструментами за схемою, орієнтованою на країни Північної Америки і Великобританію, не вдалася. Необхідними умовами нормального розвитку фондового ринку за даною схемою були наявність великої кількості дрібних індивідуальних інвесторів і формування на цій основі великих інституціональних інвесторів, високий рівень капіталізації і ліквідності, достатня прибутковість реального сектора. Вимоги ФКЦП України до професійних учасників фондового ринку, інформаційної прозорості акціонерних товариств і захисту прав акціонерів були продиктовані саме відповідно до вимог даної моделі. Однак практика показала, що вихідні передумови не відповідали умовам України. Структура, що утворилася в результаті приватизації власності, дозволяє орієнтуватися скоріше на досвід європейських країн, де потік інвестицій йде в більшості випадків через стратегічних інституціональних інвесторів, а не залучається на ринку цінних паперів від великої кількості інвесторів [1, c. 37].

На цьому етапі можна виділити такі групи потенційних інвесторів на ринку цінних паперів:

1-ша група — інституціональні інвестори-резиденти. Головну увагу дана група інвесторів може зосередити на корпоративних цінних паперах, а також паперах, що обслуговують реальний сектор. Можна припустити, що частина засобів буде спрямована на надання кредитів підприємствам.

Однак в умовах високих процентних ставок, скорочення доходів населення і незадовільного фінансового стану більшості підприємств, відсутності діючого механізму банкрутства і загальної банківської кризи обсяг таких кредитів не може бути значним. Більшість інституціональних інвесторів (недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, банки), постраждавши від реструктуризації внутрішнього боргу, не мають достатніх інвестиційних ресурсів і самі потребують державної підтримки.

Одна з причин різкого зниження інвестиційної активності в країні, на мою думку,  — це відсутність „довгих” грошей. В Україні мало інститутів, що можуть інвестувати засоби на досить тривалі проміжки часу. Таким чином, нині необхідно вжити заходи для стимулювання розвитку даних інвестиційних інститутів [4, с. 53].

2-га група — фізичні особи-резиденти. Дослідження порушеного питання за останній рік свідчить, що ця група не бере активної участі в операціях на ринку корпоративних цінних паперів. За підсумками приватизації в трудових колективів виявилися досить великі пакети акцій більшості підприємств, однак цей відсоток має стійку тенденцію до зниження. Причини цього: низький рівень доходів, низька прибутковість більшості цінних паперів, недовіра до емітентів. Викликають великий сумнів здатність і бажання цієї групи брати активну участь в операціях з цінними паперами.

3-тя група — корпоративні інвестори. Інвестиційна діяльність корпоративних інвесторів можлива у формі самофінансування й інвестицій у суміжні підприємства або в рамках холдингів і ФПГ. Криза неплатежів істотно зменшує ці можливості і реально таке інвестування може дозволити собі лише частина експортоорієнтованих підприємств. Тому розраховувати найближчим часом на потенціал корпоративних інвесторів не доводиться. Корпоративні інвестори можуть взяти участь у процесі розвитку фондового ринку у формі довірчого управління державними пакетами акцій підприємств, що мають схожий профіль через придбання права державного представника з можливістю одержання частини прибутку від майбутньої діяльності підприємства, до складу акціонерів якого входить держава.

4-та група — іноземні інвестори. До нинішнього часу значна частина капіталу, що оберталась на ринку корпоративних цінних паперів і державних паперів, належала нерезидентам. Світова криза фондового ринку, зниження кредитних рейтингів України призвели до відпливу цього, в більшій частині спекулятивного, капіталу. Спекулятивний капітал не може задовольнити потребу в інвестиціях, а фактичний дефолт по внутрішньому і зовнішньому боргу і втрата кредитного рейтингу України відштовхують консервативних інвесторів.

До 5-ї групи потенційних інвесторів на ринку цінних паперів можна віднести саму державу. Вона насамперед повинна сприяти створенню страхового й інвестиційного фондів розвитку [7, c. 39].

Висновки

Отже, сучасний етап розвитку фінансового ринку характеризується зростанням ролі і значення ринку цінних паперів як складової його частини. Фондовий ринок є в даний час основним інструментом гнучкого перерозподілу інвестиційних ресурсів, залучення на стійкій і довгостроковій економічній основі вітчизняних і закордонних інвестицій.

Фондовий ринок забезпечує стабільну фінансову основу економічного розвитку, виступає характерним індикатором кризових явищ. Економічна криза завжди починається з фондового ринку і тільки потім охоплює інші ринки (наприклад, товарні ринки, ринок праці). При цьому вихід з економічної кризи, у першу чергу, поєднується з пожвавленням і формуванням ефективно діючої фінансової системи. Розвиток фондового ринку й усіх функцій фінансової системи сприяє розвитку реального сектора й економічної системи в цілому.

Наявність неформальних інститутів регулювання українського ринку цінних паперів породжує ще одну його особливість – високий рівень позабіржових операцій, у тому числі операцій, що укладаються між клієнтами одного брокера. Водночас формально позабіржовий ринок практично ніяк не регулюється з інституційної точки зору. Але інтереси інвесторів можуть порушуватися незалежно від того належить угода до тієї чи іншої форми організації торгівлі. Тому державне регулювання позабіржового обігу цінних паперів, створення відповідного правового поля – повинні бути одним з найважливіших пріоритетів в інституційній розбудові ринку цінних паперів.

Наявність нерегульованого позабіржового обігу невигідна для держави і для інвесторів, що мають підвищені ризики укладення недобросовісної угоди. Наявність значного за обсягом позабіржового обігу найчастіше ніяк не фіксується в офіційній статистиці держави, у результаті чого органи державної влади при розробці економічної політики в сфері ринку цінних паперів апелюють до результатів статистичних спостережень, які не відображають реальну ситуацію.

Для вирішення проблеми обліку позабіржового обігу, зниження впливу неформальних інститутів на якість угод, що укладаються на ринку цінних паперів, а також для підвищення прозорості інформації щодо здійснених операцій, необхідним є створення механізмів, що дають можливість врахувати позабіржовий обіг у систему обліку та гарантування виконання угод, перш за все, через механізм центрального контрагента, а також через створення системи гарантування вкладень інвесторів – створення компенсаційних фондів, страхування професійної відповідальності реєстраторів тощо.

Узагальнюючи результати дослідження інституційних аспектів регулювання ринку цінних паперів України, можна зробити висновок про низьку якість формальних інститутів, про значну кількість неформальних інститутів, які мають як позитивний, так і негативний вплив на умови роботи на ринку цінних паперів. Пріоритетом у сфері державної політики щодо регулювання ринку цінних паперів має стати зміна підходу до організації процесу регулювання – від інституціонального до функціонального, а також створення правової бази функціонування ринку цінних паперів у  відповідності з потребами професійного співтовариства і стандартами міжнародних ринків з метою успішної інтеграції України у світову фінансову систему.

Список використаної літератури

1. Державне регулювання ринку цінних паперів в Україні [Текст] // Ринок цінних паперів. — 2007. — № 1. —  С. 34-41
2. Державне регулювання ринку цінних паперів України / С.П. Черничинець // Економіка пром-сті. — 2009. — № 5. — С. 28-31
3. Забучинська Т. Співвідношення державного регулювання та державного управління на ринку цінних паперів [Текст] / Т. Забучинська // Юридична Україна. — 2007. — № 7. —  С. 44-48
4. Забучинська, Тетяна. Порівняльно-правовий аналіз державного регулювання ринку цінних паперів (досвід України та США) / Т. Забучинська // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 8. —  С. 57-60
5. Колесник В. Концепція розвитку правового регулювання ринку цінних паперів в Україні [Текст] / В.Колесник // Фондовое обозрение. — 2007. — № 2. —  С. 4-15
6. Костогризов О. Державне регулювання ринку цінних паперів [Текст] / О.Костогризов // Фінанси України. — 2000. — № 12. —  С. 127-134
7. Мамонов, Ігор. Співвідношення фінансово-правового регулювання і державного регулювання ринку цінних паперів [Текст] / І. Мамонов // Юридична Україна. — 2011. — № 6. —  С. 38-44
8. Онуфрієнко О. Система державного регулювання  ринку цінних паперів: принципи побудови [Текст] / О.Онуфрієнко // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 5. —  С. 50-55
9. Остапович Г. Реєстрація учасників ринку цінних паперів як форма державного контролю [Текст] : деякі проблеми правового регулювання та шляхи їх вирішення / Г. Остапович // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 1. —  С. 22-25
10. Порядочна С. Аналіз державно-правового регулювання ринків цінних паперів [Текст] / С. Порядочна // Право України. — 2006. — № 10.- С.42-45
11. Ромашко О. Проблеми вдосконалення координації дій державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні [Текст] / О.Ромашко // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 4. —  С. 125-129
12. Самсонов Д. О. Оцінка релевантності інформаційного забезпечення державного регулювання ринку цінних паперів України [Текст] / Д. О. Самсонов // Статистика України. — 2012. — № 3. —  С. 77-82
13. Серажим, Юліан. Моделі регулюавання ринку цінних паперів : світовий та український досвід [Текст] / Юліан Серажим // Банківська справа. — 2013. — № 4. —  С. 64-72
14. Терещенко Г.М. До питання ринкового регулювання руху цінних паперів [Текст] / Г.М. Терещенко // Фінанси України. — 2006 . — № 12 .- С. 79-87
15. Шапран, Віталій. Банки на ринку корпоративних цінних паперів: створення адекватної системи регулювання [Текст] / В. Шапран // Економіст. — 2004. — № 12. —  С. 50-54
16. Шулежко М. Нормативне регулювання ринку цінних паперів [Текст] / М. Шулежко // Економіка АПК. — 2004. — № 7.- С.89-92