Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи Європейської правової системи

1.1. Особливості Європейської правової системи

1.2. Проблеми класифікації європейських правових систем

1.3. Механізм взаємодії джерел європейського права

Розділ 2. Європейські правові системи: проблеми класифікації

2.1.Основні проблеми класифікації європейських правових систем

2.2. Класифікації правових систем в українській компаративістиці

2.3. Східна європейська традиція та Західна традиція права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Розглядаючи систему Європейського права, слід зазначити, що однією з обов’язкових умов успішного функціонування міжнародних (міждержавних, міжурядових) організацій є необхідність належного правового регулювання їхньої діяльності. Близько 500 міжнародних організацій нараховує система цих суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на їх чисельність, розмаїття цілей і функцій, розгалужену організаційну структуру, систему повноважень тощо, всі вони потребують не лише відповідного правового врегулювання своєї спільної діяльності, а й чіткого визначення правового статусу держав-членів, що входять до складу конкретної організації. Вже те, що дані організації створюються на основі міжнародного договору, який є, як відомо, одним із найпоширеніших джерел міжнародного права, свідчить, що їх формування має підґрунтям міжнародно-правову договірну базу: саме установчі договори міжнародних організацій є правовим фундаментом їх діяльності. У міжнародному праві система норм, які закріплюються в названих договорах, називається первинним правом. Ці норми інколи порівнюють з національними конституційно-правовими нормами.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси європейської правової системи та її класифікації.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити поняття та особливості Європейської правової системи;
• охарактеризувати проблеми класифікації європейських правових систем;
• дослідити механізм взаємодії джерел європейського права;
• проаналізувати класифікації правових систем в українській компаративістиці;
• охарактеризувати Східну європейську традицію та Західну традицію права.

Об’єктом дослідженняє європейські правові системи.

Предметом дослідженнявиступає порівняльна правова характеристика правових систем європейських держав.

Розділ 1. Теоретичні основи Європейської правової системи

1.1. Особливості Європейської правової системи

Оскільки за своїми світоглядними принципами, релігійними та морально-етичними цінностями Україна належить до Європейської локальної цивілізації, для з'ясування сутності та видової приналежності сучасної правової системи України, її місця поміж інших систем європейського права, передусім, необхідно з'ясувати придатність такого поняття як «європейське право», котре досить часто вживається в літературі і як загальна категорія, і стосовно окремих галузей права (Е. Анерс).

Але слід взяти до уваги неоднозначність цього поняття.

Зокрема, підкреслювалося, що тут треба враховувати можливість вживання поняття «Європейське право» в двох значеннях: широкому та вузькому. У широкому значенні під європейським правом розуміють звичайно правове регулювання відносин в Європі, які охоплюють організацію та діяльність практично усіх європейських міжнародних організацій, усю сукупність економічних, соціальних, політичних, наукових та культурних відносин. Отже, йдеться про регіональне право, котре є у своїй основі міжнародним правом. У вузькому значенні Європейське право — це право європейських співтовариств, доповнене певною мірою правовим регулюванням усього Європейського співтовариства. Таке право, вважає він, вже багато в чому відійшло від міжнародного права і являє собою особливий правовий феномен. Разом з тим Європейське право як у вузькому, так і у широкому значенні слова, є поняттями, що потребують уточнень, щоб не виникли труднощі при виборі адекватних правових актів та їх застосуванні.

При цьому особливо наголошується на необхідності врахування таких положень. Європейське право у вузькому значенні, як право співтовариств, являє собою окреме, особливе право, що має не лише свої межі, але й власну специфічну природу. Воно є новим правом, що істотно відрізняється від традиційного міжнародного права. Та обставина, що співтовариства зі своїм правом входять до Європейського союзу, не змінює суті справи: адже правове регулювання, котре доповнює в межах Європейського союзу право співтовариств, це право іншого характеру. Воно охоплює ділянки міждержавного співробітництва, яке виходить за межі співтовариств. А головна відмінність полягає в тому, що за своєю природою таке «додаткове право» є ні чим іншим, як міжнародним правомp[19, c. 17-18].

Потребує уточнень і поняття права співтовариств, котрі існують як три окремі структури: Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське співтовариство (колишнє Європейське економічне співтовариство — ЄЕС — перейменоване в Європейське співтовариство Маастрихтським договором 1992 р.) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом). Провідне поміж трьох названих співтовариств Європейське співтовариство є широким інтеграційним об'єднанням, що має загальноекономічний характер. Що стосується Європейського об'єднання вугілля і сталі та Євратома, то вони забезпечують інтеграцію країн-учасниць лише в окремих секторах економіки. Хоча формально інтеграція в цих секторах не входить до завдань Європейського співтовариства, але його загальна координаційна функція слідує з призначення співтовариства і тому є постійно відчутною. Саме тому в країнах, що входять до Європейського союзу, Європейське право є предметом повсякденного практичного застосування і стало майже таким самим важливим і необхідним, що й внутрішньодержавне (національне) право. При цьому застосування Європейського права не обмежується регіоном, на території якого воно безпосередньо діє. Воно активно використовується також у галузі відносин між Європейським союзом та іншими країнами (Б.М. Топорнін).

Можна зробити висновок, що головним в такому трактуванні Європейського права є ототожнювання Європейського права (взятого у вузькому, тобто спеціальному значенні) з правом Європейських співтовариств.

В літературі можна зустріти й інший підхід до визначення поняття та юридичної природи Європейського права. Наприклад, стверджується, що право Європейського Союзу в даний час складається з двох елементів: міжнародно-правових норм і принципів, що визначають цілі і зміст співробітництва держав-членів у сферах ЗЗППБ (загальна зовнішня політика і політика безпеки) і ПВС (правосуддя та внутрішніх справ), і міжнародно-правових норм і принципів, що мають особливий характер і одержали в науці і практиці узагальнене найменування «право співтовариства». Причому, на його думку, саме той факт, що право Союзу складається з двох категорій правових норм, свідчить про те, що вони мають єдину правову природу (А. Капустін)[14, c. 72-74].

На нашу думку, можна погодитися з точкою зору, згідно якій відмінності в підходах до визначення права ЄС означають і різне розуміння правової природи Співтовариств і Союзу. Характеристика права Співтовариств як особливого різновиду міжнародного права означає, що ЄС є міжнародною міжурядовою організацією (ММУО), а майбутнє Європейського Союзу як об'єднання держав, що має перспективу федералізації, розглядається як перспектива європейської інтеграції.

У зв'язку з цим слушним здається висновок, що суворий вирок ідеї федералізації Європи не має достатніх підстав, а функціонування права й інститутів ЄС дає чимало прикладів дії принципів федералізму. Тому у виборі визначення слід, очевидно, орієнтуватися на змішаний характер права ЄС, що нерідко характеризується виразом sui generis — «власне право» (Г. Толстоп'ятенко).

Але найбільш гнучкою є точку зору, згідно з якою під Європейським правом розуміється система юридичних норм, що сформувалися у зв'язку з утворенням і функціонуванням Європейських Співтовариств і Європейського Союзу, діючих і застосовуваних у межах їхньої юрисдикції на основі й у відповідності з установчими договорами і загальними принципами права. Особливої уваги у цьому визначенні заслуговує його завершальна частина, де говориться про загальні принципи права, відповідно до яких (поряд з установчими договорами) діють і застосовуються норми Європейського права. Ст. F (н. н. ст. 6) Договору 1992 р. передбачає, що «Союз поважає основні права особистості, як вони гарантовані Європейською конвенцією захисту прав людини й основних свобод… і як вони випливають із загальних конституційних традицій держав-членів, у якості загальних принципів права Співтовариства».

Таким чином, в основу загальних принципів права ЄС покладений пріоритет прав особистості, що закріплений у Європейській конвенції, і до того ж випливає з конституційних традицій європейських держав. Ці ж традиції визначають подальший розвиток національного права держав — членів Європейських Співтовариств.

З врахуванням можна сказати, що Європейське право це система юридичних норм, які формуються у зв'язку з утворенням і функціонуванням Європейських Співтовариств і Європейського Союзу на основі і відповідно до установчих договорів і загальних принципів права[5, c. 29].

Європейські системи приватного права на підґрунті подібності визначальних ознак можуть бути згруповані у певні сукупності, які тут іменуються "родини приватного (цивільного) права".

Їх є чотири: романська, англосаксонська, центральноєвропейська, східноєвропейська.

А) Романська система приватного (цивільного) права

Для неї характерний чіткий поділ права на приватне і публічне, де приватне право розглядається як таке, що стосується лише інтересів приватних, юридичне рівних осіб, а публічне право слугує передусім інтересам суспільства і держави в цілому. Приватне право, у свою чергу, розглядається як таке, що складається з двох частин: цивільного права (регулює відносини між фізичними особами) І торговельного права (регулює відносини між підприємцями).

Для цієї системи приватного права характерна наявність кодифікованих актів. Найпомітнішими з них є Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона 1804 р.) і Торговельний кодекс Франції 1809 р.

Для романської системи характерна рецепція ідей, основних принципів, інститутів римського приватного права. Структура цивільних кодексів запозичена з того ж римського права і тому з урахуванням структури підручників права в Давньому Римі називається "Інституційною", включає його основні розділи (інститути): особи, речі, способи придбання речей (зобов'язання).

Ця система характерна для Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, Гаїті, Аргентини, Колумбії, Венесуели, Канади, Єгипту, окремих штатів США (Луїзіана) і низки інших країн.

Б) Англосаксонська система приватного (цивільного) права

В основі цієї системи права знаходиться загальне право (результат діяльності королівських судів), право справедливості (склалося внаслідок дій суду канцлера) і статутне право (охоплює акти, що видаються парламентом).

Характерною є відсутність кодифікованих актів цивільного законодавства. Вони замінені законами зі спеціальних питань і судовою практикою, що становить прецедентне право.

Суть прецедентного права полягає в тому, що воно являє собою систематизовані збірки рішень судів вищих інстанцій, застосування яких обов'язкове в аналогічних справах. Тому прецеденти є джерелами права.

Концепція англосаксонської системи цивільного права окреслюється провідним значенням прецедентного права: відсутність стрункої закінченої системи законодавчих актів замінена узагальненням окремих прецедентів, формуванням правових норм на основі конкретних казусів.

Хоча в цивілістичній літературі існує точка зору, згідно з якою англосаксонська система уникла рецепції римського приватного права, однак це не так. Римське право вплинуло на цю систему цивільного права, але в особливій формі: остання запозичила методологію правотворчості римських юристів, зокрема преторів, Що укладають норми на основі практики і відповідно до її потреб.

Англосаксонська система приватного права поширена у Великій Британії (крім Шотландії, де використовується романська система), більшості штатів США, в Австралії, Новій Зеландії і деяких інших країнах.

В) Центральноєвропейська система приватного (цивільного) права

Як і для романської системи, для неї характерне розмежування публічно-правових і приватноправових інтересів, дуалізм приватного права, а також Існування кодифікованих актів, найважливішими з яких є Німецький цивільний кодекс 1896 р. і Німецький торговельний кодекс 1900 р., Австрійський цивільний кодекс 1811 р., Швейцарський цивільний кодекс 1907 р. Водночас між ними існують досить істотні відмінності серед яких: значна питома вага публічно-правових елементів у регулюванні відносин між приватними особами; принципово інший підхід у визначенні структури цивільного права. На відміну від інституційної системи побудови цивільного права (передусім цивільних кодексів), центральноєвропейське цивільне право має за основу так звану "пандектну систему", що є продуктом творчості середньовічних німецьких глосаторів (коментаторів римського права). Наприклад, Німецький цивільний кодекс складається з таких п'яти частин (книг): "Загальна частина"; "Зобов'язальне право"; "Речове право"; "Сімейне право"; "Спадкове право"[6, c. 8-10].

На центральноєвропейську систему приватного права істотно вплинула рецепція римського приватного права, що особливо поширилась у середні віки у формі вивчення і коментування римських першоджерел, а також у формі прямого застосування норм римського права судовими органами.

Цій системі права притаманна міцна юридична традиція: право розглядається як один з наріжних каменів суспільства. В управлінні суспільством, його розвитку істотну роль відіграє традиційно шанований корпус юристів.

Центральноєвропейська система цивільного права поширена в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Угорщині, Словаччині, Словенії, Польщі, Чехії, Хорватії тощо, її ідеї помітно вплинули також на радянське цивільне право, про що йтиметься далі.

Г) Східноєвропейська система приватного (цивільного) права

Для цієї системи характерна відсутність чіткого розподілу права на приватне і публічне. Причому зазначене стосується не лише періоду існування в більшості країн, що належать до цієї родини, так званого соціалістичного права, а й практично всієї історії розвитку права у країнах цієї групи[6, c. 12].

1.2. Проблеми класифікації європейських правових систем

Класифікація правових систем є однією з найбільш складних проблем компаративістики, що не втрачає актуальності протягом тривалого часу. Це пояснюється тим, що вона має не лише теоретичний, а й практичний інтерес, оскільки від її вирішення залежить в кінцевому підсумку не лише визначення державою свого місця у світовому правовому просторі, але й вибір орієнтирів для вдосконалення власної правової системи, відповідного законодавства і практики його застосування.

Наприклад, після розпаду Союзу РСР колишні союзні республіки (у тому числі — Україна) опинились наодинці не лише з проблемою оновлення правової доктрини, але й мусили обрати концепції законотворчості, у першу чергу — у галузях, що мають забезпечувати проведення реформ у державі — цивільному та адміністративному, як таких, що визначають статус особи, її взаємини з іншими приватними особами та державою, а також опосередковують «горизонтальні» та «вертикальні» відносини торгового обігу. Внаслідок дефіциту часу, необхідності вирішення складних, багатоаспектних завдань почалося «обвальне» запозичення ідей із законодавчих актів економічно розвинених країн — з Німецького цивільного кодексу, французького законодавства, англійського і американського права, що призвело, зокрема, до таких невдалих рішень, як запровадження сумнозвісних «трастів», котрі органічно властиві англо-американській правовій системі, але недостатньо забезпечують права вкладників у континентальних правових системах.

Таким чином, без врахування відповідної традиції права, місця у ній національної правової системи є неможливим і подальший ефективний його розвиток.

Враховуючи істотні розбіжності у підходах до кла-сифікації правових систем і не зупиняючись далі більш детально на перевагах і вадах різних її варіантів, пропонуємо іншу концепцію дослідження цієї проблеми, наголосивши на необхідності врахування таких обставин.

По-перше, має бути врахована сутність самого феномену права і його зв'язок з такою категорією як «культура (цивілізація)».

По-друге, треба відмовитися від спроби класифікації правових систем в одній площині, маючи на увазі, що йдеться про феномен, який існує у різних часових і просторових вимірах і на різних рівнях.

По-третє, слід переглянути систему критеріїв, з метою знайти ті, що справляють вирішальний вплив на розвиток національних правових систем чи певну їхню сукупність, а також ті, що відіграють другорядну роль, слугуючи підставами класифікації нижчих рівнів.

З'ясовуючи взаємозв'язок категорій «цивілізація» і «право» та вплив цього фактора на класифікацію, що нас цікавить, насамперед, варто пригадати, що право не лише складова частина соціально-політичного устрою, але є також елементом суспільної свідомості, складовою духовного світу людини та її світогляду. Воно виникає у нерозривному зв'язку з релігією; потім воно набирає усе більшої соціально-політичної ваги, а тому вимагає філософського та фахового правничого осмислення і обґрунтування; і нарешті — стає елементом суспільної та індивідуальної свідомості, хоча і зберігає свій глибинний зв'язок з релігією, що відіграє роль певного генетичного світоглядного коду.

Такий зв'язок категорій «право» та «цивілізація», означає, що кожній локальній цивілізації має відповідати певна правова система, яку назвемо «традицією права».

Варто також відмовитися від спроби класифікації правових систем в одній площині (чи одному вимірі), маючи на увазі, що йдеться про феномен, який існує у різних часових і просторових координатах та на різних рівнях[2, c. 35-37].

З врахуванням цих обставин може бути визначена загальна структура права.

Найнижчою (основною) ланкою є первісна (національна) правова система, котру можна визначити як конкретно-історичний комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, а також пануюча правова ідеологія окремої держави (країни).

Національні (первісні) правові системи, що мають спільні ознаки, можуть бути об'єднаними у правові родини. При цьому, визначальною рисою має бути така ознака, як однакові світоглядні засади, котрими власне й визначаються усі інші риси права: взаємини особи і громади, правова доктрина держави, особливості концепцій окремих галузей права, відтак судоустрій і судочинство тощо.

Вищою ланкою є «традиція права», котра відображає взаємозв'язок права з певною локальною цивілізацією і у цьому значенні може трактуватися як правові цінності, категорії, інститути, норми, що протягом сторіч свідомо передаються від покоління до покоління у певній цивілізації (культурі).

Співвідношення елементів загальної ієрархії права можна розглядати під різними кутами зору.

Так, визначаючи національну систему права як первісну, основну ланку, можна вибудовувати класифікацію, рухаючись «знизу вверх»: національна правова система — правова родина — традиція права — право взагалі. Разом з тим, при класифікації може бути і рух «зверху вниз»: право — традиції права — родини права — первісні (національні) правові системи.

Обираючи той чи інший шлях, на нашу думку, слід враховувати предмет і галузь дослідження.

У галузі історичної компаративістики при класифікації правових систем періоду їх формування, перевагу варто надавати першому шляху. Це пояснюється тим, що локальні цивілізації перебувають у стані трансформацій; релігії, а з ними і право, мають місцевий або ж локальний характер; поняття правових родин у сучасному розумінні ще теж практично не існує і т. д.

Але при дослідженнях типів права у галузі сучасної компаративістики пріоритети змінюються. Існує поняття загальнолюдської та локальних цивілізацій і властивого їм феномену права. Склалося уявлення про світові та локальні релігії. Відбувається процес взаємодії національних правових систем. Ці та інші процеси дають змогу провести класифікацію систем права, як цілісного явища, що зумовлює доцільність «руху зверху вниз».

Отже, у загальному вигляді рівні класифікації виглядають так: 1) право, як феномен світової цивілізації поділяється на традиції права, 2) традиції права поділяються на правові родини, 3) правові родини групують у собі первісні (національні) системи права[9, c. 69-70].

1.3. Механізм взаємодії джерел європейського права

Ідея об’єднання європейських держав виникла давно. Ще з ХІ ст. почали з’являтися уявлення про Європу як про щось єдине. І аж до ХХІ ст. можна спостерігати відповідні намагання реалізувати цю ідею у тій чи іншій формі.

І лише початок ХХІ ст. став для Європи етапом втілення ідеї європейської єдності у суспільну практику. Цей етап можна назвати періодом формування нової інфраструктури європейського континенту під впливом глобалізаційних процесів. Глобалізація, і, зокрема, регіоналізація пов’язані із структуруванням європейського простору, зі зростанням взаємодії держав та поглибленням їх взаємозалежності. Якісно вищим рівнем європейської регіоналізації можна вважати інтеграцію.

Найбільш досконалими формами європейської правової інтеграції на сучасному етапі є правові системи Ради Європи та Європейського Союзу. Відповідний рівень досконалості інтеграційних процесів досягається значною мірою завдяки ефективному механізму взаємодії джерел європейського права.

Визначаючи такий механізм, необхідно, насамперед, звернутися до мовного змісту слова "механізм". В українській мові цей термін трактується по-різному: 1) як пристрій, що передає або перетворює рух; 2) як внутрішня будова, система чого-небудь; устрій; 3) як сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище.

У правознавстві цей термін використовується досить часто під різними кутами зору: як "механізм правового впливу", "механізм правового регулювання", "механізм правотворчості", "юридичний механізм управління" тощо. Загальним є те, що термін "механізм" розуміється як спосіб функціонування системи засобів впливу2.

Водночас термін "взаємодія" тлумачиться як "співдія, співдіяння; взаємний зв’язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь".

Якщо виходити із сутності процесів, що відбуваються в межах європейського правового простору в цілому, то механізм взаємодії джерел європейського права можна визначити як систему правових засобів (зокрема, процедур), що забезпечують узгоджене, гармонійне функціонування міждержавного та національного права у межах єдиного правового простору.

При формуванні механізму взаємодії джерел європейського права необхідно врахувати те, що у європейському правовому просторі водночас функціонують джерела універсального та регіонального міжнародного права, а також джерела національного права, що належать до трьох різних типів правових систем.

Так, джерелами міжнародного права визнаються міжнародні договори, правові звичаї, загальні принципи міжнародного права, судові рішення, правова доктрина (ст. 38 Статуту Міжнародного суду). Поряд з цим, у юридичній літературі обговорюється питання про визнання джерелами міжнародного права низки інституційних актів міждержавних організацій, що мають загальнообов’язковий характер[11, c. 52-53].

У правових системах романо-германського типу система джерел права складається із джерел первинних та вторинних. До первинних джерел права відносяться нормативно-правові акти, для яких характерною є ієрархія: конституція, закони, підзаконні акти; міжнародний договір та принципи міжнародного права; правовий звичай. До вторинних – судовий прецедент та правова доктрина. Особливе місце серед законів посідають кодекси.

Що ж стосується правових систем англо-американського типу, то провідну роль серед джерел права відіграє судовий нормативно-правовий прецедент. У системі джерел права важливе місце також посідають міжнародні договори, закони, правові звичаї. Але незважаючи на таку загальну структуру, властиву для всіх правових систем даного типу, у США найвище місце в ієрархії джерел права посідає Конституція. Підзаконні акти у системах даного типу відіграють другорядну роль. Поширеними у цих системах, на відміну від систем континентального права, є консолідовані акти.

Найбільш урізноманітненими з точки зору використання різних джерел права є скандинавські правові системи, в яких використовуються всі, за виключенням релігійних джерел, зовнішні форми права. Кожна з них використовується у тій сфері, де є найбільш доцільною. Поряд з цим, доволі часто використовуються уніфіковані акти.

І це є ще одним підтвердженням позиції Ж.-Л. Бержеля щодо можливості взаємоузгодженості та взаємодоповнюваності джерел права при всій їх різноманітності, що пояснюється природньою та функційною їх подібністю.

Питома ж вага та структурна взаємоузгодженість є відмінною у різних системах і залежить від рівня розвитку суспільства чи міждержавної спільноти та особливостей правової системи. Водночас, джерела права мають різні регулятивні можливості, що значною мірою обумовлюється їх юридичною природою.

Враховуючи юридичну природу джерел права та їх типологічні особливості, правовий механізм взаємодії джерел європейського права мав би включати: 1) принципи взаємодії; 2) чітко визначені автономні та спільні сфери правового регулювання, межі та напрями міжнародної та національної правотворчості; 3) питому вагу правових засобів, що забезпечують таку взаємодію; 4) колізійний механізм. При цьому необхідно зазначити, що використання тих чи інших засобів буде залежати від конкретного виду взаємодії[15, c. 108-109].

Так, механізм взаємодії джерел права Ради Європи та держав-учасниць мав би включати наступне. По-перше, основні принципи, які характеризують цю взаємодію, зокрема: пріоритет загальновизнаних норм та принципів міжнародного права; взаємопов’язаність та взаємодоповнюваність права Ради Європи та національного права; визнання національного права генетично первинним джерелом конвенцій Ради Європи; співробітництво у правовій сфері; добросовісне виконання права Ради Європи; захист прав людини. По-друге, чітко визначені сфери правового регулювання. Зокрема, сфера правового регулювання Ради Європи визначається її цілями, які обмежують її правотворчу діяльність; усі інші відносини є предметом національного правового регулювання, а межі правотворчості обумовлюються завданнями держави. По-третє, визначення питомої ваги правових засобів взаємодії. Насамперед, мова йде про створення європейських конвенцій як основних актів міждержавного правового співробітництва, що мають обов’язкову силу для держав, які їх ратифікували; а також про створення рекомендацій Комітету Міністрів та Резолюцій Парламентської Асамблеї, які визначають генеральну лінію для держав-учасниць у правовій сфері (основу для прийняття рішень національними урядами).

При цьому слід зважати на посилення конституціоналізації міжнародного права та зовнішньої політики. Конституційне право є базовою галуззю у системі національного права. У сучасних умовах міжнародне право і зовнішня політика дедалі більше стають сферою дії конституційного права. Положення щодо дотримання норм міжнародного права все частіше і більш широко відображається у багатьох європейських конституціях.

Конституційному праву дедалі більше відводиться головна роль у визначенні взаємодії національного та міжнародного права, а конституційно-правовий механізм є невід’ємною частиною механізму взаємодії джерел європейського права.

Конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права можна визначити як систему конституційно-правових норм та інших правових засобів, що забезпечують узгодження норм міжнародного та національного права.

Саме за допомогою такого механізму здійснюється впровадження міжнародно-правових норм у національне законодавство. Хоча він може передбачити і здійснення відповідної практики органами держави. В силу об’єктивних закономірностей кожна держава створює особливий, лише їй характерний конституційно-правовий механізм взаємодії. Основні питання щодо співвідношення національного та міжнародного права, як правило, фіксуються у конституціях чи конституційних законах. Важливими засобами правового механізму взаємодії виступають і рішення Європейського Суду з прав людини.

По-четверте, колізійно-правовий механізм Ради Європи та держав-учасниць повинен враховувати потенційні колізії та можливість їх розв’язання шляхом застосування принципу пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права[14, c. 117-118].

Що ж стосується механізму взаємодії джерел права Європейського Союзу та його держав-учасниць, то він базується насамперед на закріплених в установчих договорах принципах, доповнених та інтерпретованих актами вторинного права і практикою Суду ЄС. На відміну від загальних принципів права Євросоюзу принципи, що регулюють взаємодію європейського і національного права, є насамперед результатом правотворчості Суду ЄС і фактично виражають взаємовідносини між правом Співтовариств і правом держав-учасниць. До них належать: 1) принцип верховенства права Співтовариств щодо права держав-учасниць (у разі колізії переважаючу силу має норма ЄС); 2) принцип прямої дії права Співтовариств, який стосується установчих договорів7; механізми взаємодії в межах другої і третьої "опор" не передбачають прямої дії, винятки становлять лише положення комунітарного права і прецеденти Суду Євросоюзу; 3) принцип інкорпорації норм права Співтовариств у національні правові системи. Саме це надає юридичної сили актам Співтовариств на території держав-учасниць і робить обов’язковим їх застосування національними судами. Як зазначено в Декларації про застосування правових актів Співтовариства (яка є додатком до Маастрихтського договору), суттєвою умовою правильного функціонування Співтовариства є вжиття державами-учасницями заходів щодо забезпечення застосування законодавства Співтовариств з тією ж ефективністю та суворістю, з якою застосовуються їх національні закони; 4) принцип юрисдикційної захищеності права співтовариств, який здійснюється Судом Євросоюзу та судом першої інстанції, а також відповідними установами держав-учасниць. Реалізація цього принципу підтверджує, що неухильне виконання приписів європейського права є спільною метою інститутів Співтовариств і Європейського Союзу та держав-учасниць.

На відміну від Ради Європи, наступним у правовому механізмі взаємодії права Євросоюзу та національного права є визначення сфер правового регулювання. Сфери самостійного регулювання звужуються. Вступ до Співтовариства означає для відповідної держави прийняття на себе зобов’язання бути більш відкритою для спільного регулювання певних сфер і виконання спільних завдань, які не можуть бути ефективно виконані у національних рамках. Таке зобов’язання передбачає, що все, що знаходиться поза спільною сферою регулювання, є сферою національного регулювання. Таким чином, межі правотворчості суб’єктів ЄС визначаються метою та завданнями Євросоюзу як інтеграційного об’єднання. Переліку питань, які входять до сфери спільного регулювання, немає. Органам Євросоюзу було надано відповідні повноваження щодо врегулювання лише певних завдань, щоправда ці завдання Співтовариств охоплюють нетрадиційно широку сферу регулювання. Вступ держави до Європейського Союзу означає розширення національної сфери впливу для права ЄС.

Наявність сфери комунітарного права визначає межі правотворчості в Євросоюзі. Вона здійснюється як під безпосереднім впливом самих держав (у Раді), так і опосередкованим (у Комісії ЄС і Європарламенті). Чим більше той чи інший правовий акт зачіпає внутрішньодержавні сфери, тим більш відкритим є вплив держав. Іншими словами, діє принцип міждержавного співробітництва, який є основою системи стримувань і противаг[18, c. 216-218].

На відміну від правового механізму Ради Європи, у правовому механізмі Євросоюзу перевагу надано не правовим стандартам, а безпосередньо заходам та способам правової інтеграції, за допомогою яких формуються єдині правила і норми поведінки суб’єктів у відповідних сферах, що визначає пріоритет права ЄС над національним правом і прямий ефект (пряму дію) правових актів ЄС.

Важлива роль в узгодженні норм права Європейського Союзу та національного права відводиться конституційно-правовому механізму. Такий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права повинен включати положення щодо взаємодії права Європейського Союзу та права держав-учасниць.

На відміну від Ради Європи, норми й принципи права якої виражають найбільш узагальнені тенденції правового розвитку і потребують складного механізму їх імплементації у національне право, правовий механізм Євросоюзу є простішим завдяки уніфікації правових норм і юридичних актів. А тому в процесі національного правотворення іноді достатньо зафіксувати відповідні положення у конституції чи законодавчому акті. Відповідних змін зазнають і техніко-юридичні прийоми імплементації норм права Співтовариства у внутрішньодержавне право, зокрема – повноваження щодо імплементації норм переноситься на рівень державних правозастосовчих органів. Це пов’язано з тим, що Європейський Союз не має власної системи "місцевих" правозастосовчих органів, а тому нормативно-правові приписи здійснюються відповідними органами держав-учасниць. Так, наприклад, митне регулювання належить до виключної компетенції ЄС, а митна служба держав-учасниць стала фактично й митною службою Співтовариств.

Порівнюючи правові механізми взаємодії Ради Європи та Європейського Союзу з державами-учасницями, можна зробити висновок, що на нинішньому етапі формування та розвитку європейського правового простору ці механізми є об’єктивно необхідними, так як сприяють сумісності різних правових систем Європи та здатності їх взаємодіяти між собою. Кожна з них по-своєму в межах своїх завдань сприяє скороченню відставання ряду держав-учасниць від сучасних надбань і вимог правового розвитку людської цивілізації. Правовий механізм взаємодії права Євросоюзу з національним правом є більш ефективним, оскільки він не просто сприяє їх зближенню, але й забезпечує уніфікацію правового регулювання, гармонізацію нормативно-правових приписів, їх збалансованість у межах відповідного правового простору.

Складовою частиною вищезгаданих правових механізмів взаємодії має бути і колізійно-правовий механізм, який можна трактувати як систему правових засобів, зокрема процедур попередження та подолання (у тому числі усунення) юридичних колізій, яка сприяє взаємодії міждержавного та національного права[10, c. 145-147].

Розділ 2. Європейські правові системи: проблеми класифікації

2.1.Основні проблеми класифікації європейських правових систем

В останнє десятиліття у галузі порівняльного правознавства з'явилася низка нових праць, майже в кожній з яких аналізуються питання класифікації правових систем, що свідчить про зростання інтересу до відповідної проблематики.

Слід зазначити, що класифікація правових систем є однією з найбільш складних проблем компаративістики, що не втрачає актуальності протягом тривалого часу. Це пояснюється тим, що вона має не тільки теоретичний, а й практичний інтерес, оскільки від її вирішення залежить в кінцевому рахунку не лише визначення державою свого місця у світовому правовому просторі, а й вибір орієнтирів для вдосконалення власної правової системи, відповідного законодавства і практики його застосування.

Наприклад, після розпаду Союзу РСР колишні союзні республіки (у тому числі Україна) не тільки опинились наодинці з проблемою оновлення правової доктрини, а й мусили обрати концепції законотворчості, у першу чергу в галузях, що мають забезпечувати проведення реформ у державі — цивільній та адміністративній, як таких, що визначають статус особи, її взаємостосунки з іншими приватними особами та державою, а також опосередковують «горизонтальні» та «вертикальні» відносини торгового обігу.

Внаслідок дефіциту часу, необхідності вирішення складних, багатоаспектних завдань почалося «обвальне» запозичення ідей із законодавчих актів економічно розвинутих країн — з Німецького цивільного кодексу, французького законодавства, англійського і американського права, що призвело, зокрема, до таких невдалих рішень, як запровадження сумнозвісних «трастів», котрі органічно властиві англо-американській правовій системі, але недостатньо забезпечують права вкладників у континентальних правових системах.

Таким чином, без урахування відповідної традиції права, місця у ній національної правової системи неможливий і подальший ефективний його розвиток.

Слід зазначити, що спроби класифікації світових і європейських систем права мали місце вже з кінця XIX ст. Як критерії називали різні обставини.

Так, пропонувалося класифікувати правові системи в межах романської, німецької, англосаксонської, слов'янської та ісламської правових сімей (Ейсман). З огляду на нечіткість критеріїв такий підхід було піддано критиці, і пізніше називали інші підстави класифікації: роль правових джерел, що дозволяло виокремлювати такі правові сім'ї: континентально-європейську, англо-американську, ісламську (Леві-Ульман); національні ознаки — за цим критерієм виділяли індоєвропейську, семітську, монгольську правові сім'ї, а також право нецивілізованих народів (Созе-Алль); генетичну ознаку — відображення впливу міжнародно-правових звичаїв, римського і канонічного права, сучасних демократичних традицій (Мартинез Паз); за змістовним принципом пропонувалося виділяти сім правових сімей: французьку, німецьку, скандинавську, англійську, російську, ісламську та індійську (Армінджон, Нольде і Вольф);

критерій «великих цивілізацій» був основою виокремлення правових сімей нецивілізованих народів, античних цивілізацій Середземномор'я, євро-американської сім'ї, релігійно-правової сім'ї афро-азійських народів (Шнітлер). Було також запропоновано класифікацію, що ґрунтується на характері джерел (Мальм-стрем), що дало підстави розрізняти західну (євро-американську) групу, яка включає французьку, скандинавську, німецьку і англійську сім'ї; латиноамериканську правову сім'ю і сім'ю загального права. Особливу групу склали соціалістичні, азійські і африканські (несоціалістичні) системи права[3, c. 36-38].

Угорський правознавець Йорсі на засадах вчення марксизму-ленінізму запропонував обрати критерієм класифікації характер виробничих відносин, зокрема, особливості відносин власності. Класовий підхід дозволив йому виділити два типи (дві системи) права — капіталістичний і соціалістичний. У свою чергу, правові системи європейських країн «капіталістичного права» були поділені на чотири групи залежно від часу і характеру переходу від феодальних до капіталістичних виробничих відносин (ранній, пізній, радикально-революційний тощо).

Рене Давид за ідеологічним та юридико-технічним критеріями виокремлював спочатку п'ять правових сімей: західного, радянського, ісламського, індуїстського і китайського права, однак пізніше дещо модернізував цю класифікацію, називаючи такі правові сім'ї: романсько-германське право, загальне право, соціалістичне право, інші системи (сюди увійшли ісламське право, іудейське право тощо).

Критично аналізуючи запропоновані концепції з точки зору обґрунтованості класифікації, К. Цвайгерт і X. Кетц підтримали позицію Армінджона, Нольде і Вольфа, підкреслюючи, що раціональна класифікація сучасних правових сімей потребує вивчення їх змісту. Крім, того, ними слушно наголошувалося на залежності класифікації правових сімей і критеріїв, що визначають належність до них окремих правових систем, від історичного розвитку і тих змін, що відбуваються в світі. На цій підставі вони розрізняли порівняльну історію права, або так зване «вертикальне» порівняльне правознавство, яке вивчає різні правові сім'ї, що відійшли в минуле і відрізняються одна від одної залежно від епохи, що розглядається, і «чисте» порівняльне правознавство, яке вивчає ті правові сім'ї, що містять лише сучасні, «живі» правопорядки. Для усунення вад інших класифікацій ними пропонувалося враховувати також стиль правової системи, котрий у межах теорії правових сімей визначається такими факторами, як історичне походження і розвиток правової системи; доктрина юридичної думки та її специфіка; правові інститути, що виділяються своєрідністю; правові джерела та методи їх тлумачення; ідеологічні чинники.

З урахуванням цих обставин К. Цвайгерт і X. Кетц згрупували всі національні правові системи у вісім правових сімей: 1) романську; 2) германську; 3) скандинавську; 4) загального права; 5) соціалістичного права; 6) права країн Далекого Сходу; 7) ісламського права; 8) індуського права.

Попри всю начебто універсальність такої класифікації, навряд чи її можна назвати бездоганною. Хоча б тому, що єдність і послідовність критеріїв тут дотримані не до кінця. Наприклад, відсутнє чітке розмежування «живих правопорядків» і тих, що відійшли або відходять у минуле (індуське право); не згадується зовсім африканське право тощо.

Стосовно такої ознаки, як правовий стиль, слід зазначити, що вона може бути лише додатковою підставою для класифікації. Але ж визначальна класифікація — першого рівня (макрорівня) — повинна мати основою більш ґрунтовні критерії, оскільки стиль, за К. Цвайгертом і X. Кетцем, містить низку властивостей (ідеологія, доктрина права, інститути тощо), які і самі мають бути чимось зумовленими[4, c. 186-188].

2.2. Класифікації правових систем в українській компаративістиці

Що стосується класифікації правових систем в українській компаративістиці, то попри оптимістичні заяви на кшталт того, що «згідно з вітчизняною правовою думкою всі національні правові системи групуються у такі правові сім'ї: англосаксонська правова сім'я, романо-германська правова сім'я, мусульманське право, слов'янська правова сім'я», згадана «думка» далека від єдності з цього питання3. На жаль, у твердженні про єдність українських компаративістів немає посилань на конкретні праці, де пропонується така класифікація, що утруднює дискусію, але в усякому разі можна припустити, що це відповідає авторській позиції, якій і слід адресувати заперечення, її недоліком насамперед є непевність, «розмитість» критеріїв. (За цією ознакою, так само як і за переліком правових сімей, вона нагадує класифікацію Ейсмана). Зокрема, підставою для виокремлення англосаксонської правової сім'ї слугує характер джерел, для романо-германської — стародавність та характер історичного розвитку, мусульманської — тип релігії, а слов'янської — «національна» (якщо є поняття «слов'янська національність») ознака.

Тоді вже більш логічним з цих позицій було б виокремлення не слов'янської, а «євразійської» правової сім'ї. Хоча слід зазначити, що прихильники існування останньої, як правило, не утруднюють себе пошуком єдиних критеріїв і до того ж, обґрунтовуючи самобутність «євразійської» правової сім'ї, апелюють виключно до російської літератури, де у свою чергу йдеться про українське, білоруське та подібне право фактично у контексті розвитку російського права.

Беручи до уваги розбіжності у підходах до класифікації правових систем і не зупиняючись далі більш докладно на перевагах і вадах різних її варіантів, запропонуємо до розгляду дещо іншу концепцію дослідження, наголосивши на необхідності врахування таких обставин.

По-перше, мають бути враховані сутність самого феномена права і його зв'язок з такою категорією, як «культура (цивілізація)».

По-друге, треба відмовитися від спроби класифікації правових систем в одній площині, маючи на увазі, що йдеться про феномен, який існує у різних часових і просторових вимірах і на різних рівнях.

По-третє, слід переглянути систему критеріїв з метою знайти ті, що справляють вирішальний вплив на розвиток національних правових систем чи певну їх сукупність, а також ті, що відіграють другорядну роль, слугуючи підставами класифікації нижчих рівнів.

З'ясовуючи взаємозв'язок категорій «цивілізація» і «право» та вплив цього чинника на класифікацію, що нас цікавить, насамперед слід звернути увагу на те, що треба вести мову не про одну «цивілізацію», а про «цивілізації», оскільки це поняття існує в множині, внаслідок чого необхідно розрізняти світові та локальні цивілізації[20, c. 112-114].

Світові цивілізації — це етап в історії людства, який характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним та екологічним способом виробництва, устроєм політичних та суспільних відносин, рівнем розвитку духовного репродукування (відтворення); по суті йдеться про довгостроковий (багатовіковий) історичний цикл. Зміна світових цивілізацій відображає поступальний рух історичного процесу, саморозвиток людства.

Локальні цивілізації виражають культурно-історичні, етичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, які пов'язані спільною долею, відображають ритм загальноісторичного прогресу, то опиняючись у його епіцентрі, то віддаляючись від нього. Кожна локальна цивілізація має свій почерк, свій ритм, більш або менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій2.

Сутність феномена права як явища, що відображає вимоги цивілізації, не обмежується лише тим, що право нормативно об'єктивує та реалізує ці вимоги, але також воно є чинником індивідуального самовираження особи, творчості, їх акумуляції, самозростання.

Отже, право — не тільки складова частина соціально-політичного устрою, а й також елемент суспільної свідомості, складова духовного світу людини та її світогляду.

Так, визначаючи національну систему права як первісну, основну ланку, можна вибудовувати класифікацію, рухаючись «знизу вгору»: національна правова система — правова сім'я — традиція права — право взагалі.

Разом з тим при класифікації може бути і рух «згори вниз»: право — традиції права — сім'ї права — первісні (національні) правові системи.

Обираючи той чи інший шлях, на нашу думку, слід враховувати предмет і галузь дослідження.

У галузі історичної компаративістики при класифікації правових систем періоду їх формування перевагу слід віддавати першому шляху. Це пояснюється тим, що локальні цивілізації перебувають у стані трансформацій; релігії, а з ними і право, мають місцевий або ж локальний характер; поняття правових сімей у сучасному розумінні ще теж практично не існує і т. д.

Але при дослідженнях типів права у галузі сучасної компаративістики пріоритети змінюються. Існує поняття загальнолюдської та локальних цивілізацій і властивого їм феномена права. Склалося уявлення про світові та локальні релігії. Відбувається процес взаємодії національних правових систем. Ці та інші процеси дають змогу здійснити класифікацію систем права як цілісного явища, що зумовлює доцільність руху «згори вниз».

Отже, у загальному вигляді рівні класифікації виглядають так: 1) право як феномен світової цивілізації поділяється на традиції права, 2) традиції права поділяються на правові сім'ї, 3) правові сім'ї групують у собі первісні (національні) системи права.

Відповідно до такого розуміння структури права (правових систем) і з урахуванням викладених раніше положень про локальні та світові цивілізації можна виділити дві традиції приватного права Європи, що відповідають двом локальним європейським цивілізаціям: 1) Західноєвропейську; 2) Східноєвропейську (Візантійську)[16, c. 58-59].

2.3. Східна європейська традиція та Західна традиція права

Стосовно Європи «Західна традиція» права — це ті правові цінності, категорії та інститути, які іманентно властиві західноєвропейській локальній цивілізації, ґрунтуються на світогляді, культурі і ментальності Західного світу, що веде родовід від Грецької та Римської Античності.

Під «Східною європейською традицією права» маємо на увазі закономірний процес формування і розвитку права у народів, груп, етносів, що належать до східноєвропейської цивілізації; тих, які входили в так зване «Візантійське співтовариство націй» або зараз є спадкоємцями «Духу Візантії», вираженому в догматах православної гілки християнства.

Для Західної традиції права властивими є: 1) відносно чітка межа між правовими та іншими інституціями. Хоча політика і мораль можуть визначати закон, але вони не тлумачаться як сам закон; 2) управління правовими інституціями доручається спеціальному корпусу професіоналів, які мають спеціальну юридичну освіту; 3) сума юридичних знань, одержана фахівцями, знаходиться в діалектичній єдності з правовими інституціями; 4) закон сприймається як цілісна система, «організм», який розвивається у часі, через століття і покоління; 5) життєздатність системи права ґрунтується на впевненості суспільства у довговічному характері права; 6) розвиток права є не тільки пристосуванням старого до нового: право має свою історію; 7) історичність права пов'язана з усвідомленням його переваги над політичною владою; 8) всередині одного суспільства існують і змагаються різні юрисдикції, що робить переваги закону необхідними і можливими1.

Головні риси Східної традиції права можна визначити таким чином: 1) обмеженість світоглядного підґрунтя права, як правило, християнським вченням в його православній інтерпретації або вченням, що нагадує його; 2) схильність до тлумачення права як позитивного закону, зміст якого зумовлений не стільки природними приписами, скільки потребами суспільства, котрі краще за всіх знає держава (монарх, диктатор, володар), що втілює їх в законодавчих встановленнях; 3) організація і проведення законотворчих, дослідницьких тощо робіт в галузі права за «ініціативою згори»; 4) обмеженість творчого пошуку, і як результат — втрата авторитету і значення юриспруденції; 5) побоювання «надмірного» розширення сфери приватноправового регулювання, прагнення забезпечити максимально можливі контроль і втручання держави у відносини приватних осіб. В результаті приватне право виявляється «розбавленим» публічно-правовими нормами і нерідко тлумачиться як «господарське» або ж ще якесь того ж роду; 6) недостатньо чітке розмежування між правовими інституціями, з одного боку, і державними інституціями іншого типу (наприклад, адміністративними, управлінськими установами) — з другого; 7) відсутність теоретично обґрунтованої і визнаної офіційно концепції наступництва права, Внаслідок цього таке явище, як рецепція права, відбувається в латентних формах, має обмежений і непослідовний характер; 8) акцентування уваги головним чином не на правах, а на обов'язках учасників правовідносин[8, c. 91-93].

Однак при цьому слід мати на увазі, що обидві ці системи є «дочірніми» стосовно «материнської» системи — Римського права, котре являє собою елемент Античної цивілізації, уособлюючи вищі досягнення Античного права. Такий феномен, як рецепція римського права, надає йому характеру універсальності, загальності для європейських цивілізацій. Тому Римське право є не просто елементом античної культури (як, наприклад, давньогрецьке право), а й загальною системою (першою за часом традицією) європейського права, що відповідає попередньому витку світової цивілізації. Нова загальна система (правова традиція) формується зараз у вигляді уніфікованого права Європи.

Таким чином, у кінцевому підсумку маємо справу з трьома традиціями права Європи, що існують у двох площинах:

1) Римське приватне право як «материнське» — елемент минулої цивілізації — універсальне, загальне право, попередник і своєрідний камертон більш пізніх систем (традицій) європейського права;

2) Західноєвропейська та Східноєвропейська традиції права — у правовому сенсі «дочірні» щодо Римського; ті, що існують і продовжують розвиватися й зараз як елементи відповідних локальних цивілізацій[8, c. 96].

Висновки

Отже, для класифікації правових систем доцільним видається використання згаданих вище критеріїв різного рівня.

До критеріїв класифікації першого рівня (макрорівня) належить тип цивілізації, що зумовлює існування певної традиції права.

Критерієм класифікації другого рівня є відмінності світогляду в межах традиції, а відтак, концепції взаємовідносин держави і приватної особи, чим, насамперед, визначається тип сім'ї права.

Інші ознаки — такі, наприклад, як згадані вище, особливості правового стилю тощо, — є не підставою поділу, а навпаки, критеріями віднесення первісних (національних) правових систем до тієї чи іншої правової сім'ї.

Слід відзначити, що «цивілізаційний» критерій у цьому тлумаченні зовнішньо є близьким до критерію ідеологічного, що був запропонований Рене Давидом, який до ідеології в цьому контексті відносив відображення релігійних, філософських уявлень даного суспільства, його політичну, економічну і соціальну структури.

Разом з тим «цивілізація» є поняттям більш широким, що охоплює не тільки духовні, а й матеріальні аспекти життя суспільства, його побут, ментальність тощо. Тому такий підхід дозволяє більш повно враховувати чинники, що формують правову систему і специфіку її існування.

Таким чином, традиція права залежить від типу цивілізації. У свою чергу тип цивілізації визначається насамперед залежно від світогляду, який історично найчастіше втілюється в релігії або в системі поглядів, що приходить їй на зміну (наприклад, комуністична ідея, яка певною мірою змагалася з православ'ям, у Східноєвропейській локальній цивілізації).

Подальший поділ залежить від відмінностей у світогляді, а отже, у доктрині права, що є визначальною для характеристики сім'ї права.

Для Західноєвропейської традиції права це світоглядні відмінності, які втілилися у католицизмі, протестантстві та англіканстві, зумовили особливості тлумачення морально-етичних категорій, визначення їх цінності, а відтак, доцільність виокремлення романської, германської та англосаксонської сімей права.

Для Східноєвропейської традиції права це існування гілок православ'я (ортодоксального та поміркованого) і відповідних нюансів у визначенні взаємостосунків особи і суспільства, що зумовлює виокремлення східноєвропейської та центрально-східноєвропейської сімей права.

Запропонована класифікація не претендує на бездоганність. Разом з тим такий погляд на європейські правові системи дозволяє, як видається, більш повно врахувати значення світоглядних та морально-етичних засад у формуванні тут приватного і публічного права, а також можливі тенденції розвитку майбутнього загальноєвропейського права. Крім того, врахування цих критеріїв дає підстави і для більш точного визначення місця права України серед інших правових систем.

На нашу думку, такий погляд на європейські правові системи дозволяє більш повно врахувати значення світоглядних та морально-етичних засад у формуванні приватного та публічного права, а також можливі тенденції розвитку майбутнього загальноєвропейського права. Крім того, врахування вказаних критеріїв дає підстави і для більш точного визначення місця права України поміж інших правових систем.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.
2. Боршарт К. Абетка Законодавства європейського співтовариства: монографія/ Клаус-Дітер Бор-шарт,; Пер. Василь Мардак,; Представництво Європейської Комісії. — К., 2001. — 112 с.
3. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.
5. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.
6. Історія створення, структура, правова система та інституції Європейського Союзу: громадсько-політична література/ Укл. Сергій Ворона,. — Кіровоград: КОД, 2005. — 16 с.
7. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
8. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посібник/ Волтер Кернз,; Пер. з англ. В. С. Ісакович. — К.: Знання, 2002. — 381 с.
9. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.
10. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.
11. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.
12. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.
13. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.
14. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.
15. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
16. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.
17. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Л.Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.
18. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.
19. Тимченко Г. Принципи цивільної юрисдикції: теорія, історія, перспективи розвитку: Монографія/ Геннадій Тимченко; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, НАН України. — К.: Юридична думка , 2006. — 410 с.
20. Харитонова О.І. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства: Європейські традиції/ О.І. Харитонова, Є.О. Харитонов. — 2-е вид., доп.. — Харків: Одіссей, 2006. — 622 с.