Необхідність фікцій як засобу юридичної техніки визначається особливостями правового пізнання і розвитку, а також специфікою правового відображення дійсності. Правова реальність як особливий вид реальності володіє специфічними засобами відображення дійсності та трансформування її на букву закону. У такому значенні можна розглядати і фікцію. Фікція як прийом необхідна юридичній техніці, яка без неї не може обійтися саме через її винятковість. Фікцію використовують лише тоді, коли інші засоби і прийоми в досягненні законодавчої мети не ефективні.

Правові фікції широко застосовуються у правовому регулюванні суспільних відносин, у тому числі фінансових правовідносин. Юридичні фікції позбавляють законодавця необхідності створювати нові норми в тих випадках, коли такі випадки не підпадають під визначення діючого права. Таким чином, вони скорочують законодавчу роботу і спростовують застосування права щодо найбільш різноманітних життєвих ситуацій. Водночас широке використання фікцій призводить до зростання невизначеності фінансового законодавства, його різного розуміння і застосування, що спричиняє збільшення кількості суперечок господарського характеру, дозволяє правозастосовувачу по-різному вирішувати ті чи інші питання в аналогічних ситуаціях, що в окремих випадках призводить до свавілля правоохоронних і контролюючих органів.

В основу написання цієї статті покладені наукові погляди вчених дорадянської доби, зокрема Г. Дормідонтова, Р. Ієрінга, В. Камінської, радянських учених В. Бабаєва, В. Горшеньова, а також надбання науковців нашого часу, таких як І. Новіцький, Л. Воєводін.

Фікції в праві мають досить тривалу історію. Традиційно вважається, що правові фікції беруть свій початок у римському цивільному праві. Такими були, зокрема, ius postliminii і fictio ugis відносно полоненого римського громадянина [1, 300-301]. Можна вважати, що витоки теорії фікції юридичної особи, яка з’явилася в середні віки й отримала поширення в сучасній теорії права [2, 15], також містяться в римському приватному праві. З позиції фікцій можна розглядати деякі аспекти регулювання родинно-шлюбних відносин, зокрема порядок встановлення батьківської влади шляхом узаконення дітей від конкубіни, встановлення батьківської влади над сторонньою особою, а також той факт, що дружина юридично розглядалася як дочка стосовно чоловіка (filiae loco). Римському праву було відомо також припущення щодо тих випадків, коли при одночасній смерті декількох осіб від однієї спільної реальної небезпеки важко буває з точністю упевнитися, хто кого пережив [3, 133]. Активно використовувалися так звані фікції преторського права і цілий ряд інших [4, 41-43]. Правові фікції використовувалися і в англійському праві*.

Короткий історичний огляд дає змогу говорити, по-перше, про досить широке і різноманітне використання фікцій у різних правових системах, по-друге, про очевидність як мінімум однієї з причин залучення фікцій у соціальне регулювання за допомогою права — прагнення надати нормативну стійкість тим стосункам, реальність (відповідність реальності) яких викликає сумнів. Ця ситуація виникала, як правило, через необхідність подолати консерватизм законів або через державне свавілля і, зрештою, давала можливість найбільш просто і швидко вирішити юридичні питання.

У класичній юридичній науці у зв’язку з цим сформувалася традиція розглядати правові фікції саме як зручний для законодавця засіб подолання застарілого порядку правового регулювання, не змінюючи істотно порядок, що склався [5, 108]. Але навіть у римському праві фікція виконувала не лише функцію подолання консерватизму давніх законів, а й сприяла швидшому і простішому вирішенню юридичних питань: не можна вважати майном те, що приносить більше шкоди, ніж користі;

річ не вважається поверненою, якщо вона була повернена в гіршому стані; незрозумілі слова в заповіті вважаються ненаписаними тощо. Водночас ряд вчених вважали правову фікцію феноменом, який необхідний для процесу правового регулювання. Зокрема, Г. Дормідонтов писав про неї як про «засіб, що слугує цілям юридичної економії» для «створення нових норм для матеріального регулювання приватних правовідносин, а також задоволення вимог етичних, політичних… взагалі доцільності і спільного блага» [6, 33].

Інтерес до правових фікцій і усвідомлення цього феномену як самостійного явища у правовій сфері виникають у юридичній літературі в XIX ст. Ще Г. Дормідонтов зазначав, що точного визначення поняття «правова фікція» не існує [6]. Класичний аналіз поняття «правова фікція», окрім згаданого вченого, дається у працях Е. Барона, Р. Ієрінга, В. Камінської, Р. Кельзіна, Р. Малахова, Д. Мейера, С. Муромцева, Г. Мена, І. Оршанського та інших авторів, а також у словникових джерелах (Ф. Брокгауз і І. Ефрон, Ф. Дідинський) [7, 232].

Якщо спиратися на характер припущення і ступінь достовірності, тобто на ті дві властивості, які завжди враховувалися у визначенні правових фікцій, то максимальним за змістом і обсягом є визначення Дюмеріля, на яке посилається у своїй праці Г. Дормідонтов: «Слово «фікція» юридичною мовою означає припущення якого-небудь факту або якості, припущення, яке нерідко суперечить дійсності, але розраховане на те, щоб спричинити певні юридичні наслідки. З цієї точки зору до фікцій можна віднести всі правові явища, які мають характер припущення» [6, 234].

Вужче визначення правовим фікціям дає, зокрема, Е. Барон, який під фікцією (юридичною вигадкою) розуміє прийом, відповідно до якого «норма права приписує визнавати існуючу обставину неіснуючою і, навпаки, неіснуючим те, що існує» [8, 102]. Іншими словами, йдеться лише про визнання об’єктивним правом існування свідомо неіснуючого факту.

С. Муромцев вважав необхідність використання фікцій у праві небажанням ламати систему норм, сталих правил. Слід зазначити, що для класичної юриспруденції взагалі характерно було зв’язувати існування фікцій у праві з прагненням регулювати правові стосунки, що модернізуються, при збереженні традиційних сталих форм. Відповідно до цього основна причина появи фікцій у праві вбачається, по суті, у відсутності мобільності законодавця [9, 99].

Загалом тенденція теоретичного моделювання правових фікцій на понятійному рівні у класичній юридичній літературі визначається рядом моментів. По-перше, всі визначення більшою або меншою мірою прагнуть відобразити зміст і обсяг правової фікції, що Г. Дормідонтов характеризував як надання поняттю або широкого, або вузького значення. По-друге, значна частина визначень розглядає правові фікції лише як особливий технічний прийом оцінки правової дійсності (Е. Барон, Г. Дормідонтов, Р. Ієрінг, C. Муромцев та ін.), тоді як у деяких авторів (зокрема Д. Мейєр, Дюмеріль) цей аспект послідовно не простежується. По-третє, у більшій частині визначень увага акцентується на ролі законодавця. По-четверте, деякі визначення (Дюмеріля, Н. Звєрєва) як окремий параметр змісту поняття «фікція» використовують ознаку суперечності дійсності. Це дає змогу виокремлювати фікції серед інших юридичних припущень (суперечити дійсності й не вичерпувати себе лише цим характерно лише для фікцій).

На жаль, постреволюційна юридична думка фактично відмовилася визнати правові фікції необхідним атрибутом розвитку юридичних відносин. Таким чином, спадкоємність була порушена. Багато авторів категорично заперечували саму можливість спадкоємності між буржуазним і соціалістичним правом, у крайньому випадку, говорили про спадкоємність у формі [10, 21]. Проте позиція неможливості спадкоємності пролетарського права буржуазному вже в той час піддавалася критиці деякими авторами [11, 33]. Крім того, ряд радянських авторів дотримувалися погляду про можливість і необхідність спадкоємності у сфері юридичної техніки [12, 98]. І лише останніми роками ситуація докорінно змінилася.

У сучасній юридичній літературі, на перший погляд, правові фікції визначаються досить одноманітно. Суть правової фікції вбачається в тому, що певні юридичні наслідки закон пов’язує із завідомо неіснуючими фактами. Відповідно, йдеться про імовірнісний характер фікції, що дає змогу віднести останню до так званих юридичних припущень. Причому характер припущення надається їм самим законодавцем. Можна говорити про дві основні категорії дефініцій, що розкривають зміст правових фікцій, — про дефініції, що визначають правові фікції, насамперед як особливий техніко-юридичний прийом, і дефініції, що визначають правові фікції, насамперед як особливий юридичний факт.

Здебільшого правові фікції трактуються безпосередньо в першому варіанті. Зокрема, І. Зайцев під правовою фікцією розуміє «особливий прийом нормотворчості, суть якої полягає в тому, що певні юридичні наслідки закон пов’язує зі свідомо неіснуючими фактами» [13, 35]. До особливих засобів юридичної техніки відносять правові фікції також В. Бабаєв, В. Баранов і В. Толстік, В. Горшенев, А. Малько і Н. Матузов у правовій фікції вбачають «особливий прийом, який полягає в тому, що дійсність «підводиться» під певну формулу, яка їй не відповідає або навіть узагалі нічого спільного з нею не має, щоб потім з цієї формули зробити певні висновки» [14, 237]. Ряд авторів правові фікції безпосередньо співвідносять із понятійною характеристикою юридичних фактів (А. Венгеров [15], Г. Гойман-Червонюк [16], В. Лазарев і С. Ліпень [17]).

У сучасній теорії права також зберігся класичний підхід, що передбачає надання правовим фікціям або широкого, або вузького значення, причому друга позиція є найбільш поширеною. Найбільш чітким і послідовним варіантом цієї позиції є визначення, запропоноване O. Курсовою: «Легальну фікцію можна визначити як засіб юридичної техніки, за допомогою якого конструюється свідомо неіснуюче положення, що визнається існуючим і має імперативний характер, виконує роль юридичного факту в ситуації непоправної невизначеності, закріплене нормою права» [18, 49]. Це визначення є абсолютним синтезом двох начал в описі правової фікції — техніко-юридичного і фактичного. Л. Воєводін загалом також трактує правові фікції як техніко-юридичний прийом, і в цьому сенсі «фікції містять положення, що рекомендують оптимальний вихід із ситуації, яка психологічно, соціально, політично не підлягає суворому обліку» [19, 25]. Це визначення яскраво відображає сенс діяльності законодавця, який сам опинився у складній ситуації.

Фікції у правовому регулюванні фінансових відносин — це важливий прийом юридичної техніки, що регламентує відносини між суб’єктами фінансової діяльності у разі відсутності інших можливостей.

Для його більш глибокого аналізу слід зафіксувати зміст і форму правової фікції як її необхідних складових. Умовне прийняття за істину свідомо помилкового положення є виключно зовнішньою ознакою правової фікції, не суттєвою для її змісту. З цього приводу В. Камінська писала: «Як умовне прийняття за істину, так і явна помилковість положення, що вважається істиною, є в юридичній фікції лише зовнішньою формою, в яку вдягається створення нової правової норми. Брехня юридичної фікції, незважаючи на всю її очевидність, не проникає в її зміст, вона стосується лише її оболонки» [20, 41].

Часто законодавець не лише реєструє фіктивні ситуації та нормативно їх оформлює, а й сам їх створює, переслідуючи мету упорядкувати динаміку фінансових правовідносин. Пояснюється це тим, що, створюючи фіктивні положення, законодавець, проте, не стає їх першоджерелом: у цьому випадку він лише відстежує реальні життєві потреби, що виражаються у відсутності елементів, необхідних для регулювання фінансових правовідносин, і компенсує таку відсутність за допомогою правових фікцій. Так виникають фіктивні конструкції, спровоковані самим законодавцем (наприклад юридична особа, бездокументні цінні папери, митний кордон, правові фікції, що встановлюють терміни або порядок розрахунків тощо).

Стосовно змісту і форми як необхідних складових компонентів правових фікцій, слід сказати таке. З точки зору форми правові фікції розкриваються як результат використання специфічного техніко-юридичного прийому написання тексту нормативно-правового акта, який опосередковує офіційне визнання певного положення, позбавленого істинності. З точки зору змісту правові фікції розкриваються як прагнення законодавця ліквідувати прогалину в регулюванні тих або інших суспільних відносин. Таким чином, перед фікцією у процесі правового регулювання фінансових відносин не стоїть завдання встановлення об’єктивної істини. її застосування спрямоване виключно на регулювання реальних фінансових правовідносин.

Так, у законодавстві США громадянство розглядається як один з головних критеріїв визначення податкового резидентства фізичних осіб. Якщо громадянин відмовляється від громадянства США й одна з головних причин цього — прагнення уникнути сплати податків, то з платника податків стягується податок як із громадянина США протягом 10 років [21, 55].

На думку В. Кашина в цьому випадку має місце податкова презумпція [22, 51]. Однак тут юридична презумпція відсутня, оскільки немає передбачуваного факту, а є застосування до негромадянина США правил оподаткування, так, ніби ця особа була б громадянином США. Тут має місце використання не методу юридичної презумпції, а методу правової фікції, коли законодавець конструює правові наслідки і виходить при цьому із свідомо помилкових засад побудови правових наслідків.

На сьогодні питання про фікції є надзвичайно актуальним для податкового права. Законодавець намагається врегулювати податкові відносини чітко, конкретно і зрозуміло. Введення фікцій у податкове законодавство, на думку М. Карасьової, продиктоване двома причинами [23, 133]. По-перше, намаганням законодавця зробити відносини платника податків і держави максимально визначеними, такими, що максимально враховують інтереси платника податків і держави, і тим самим мінімізувати вільний розсуд держави як владного суб’єкта в податкових правовідносинах. По-друге, введення фікцій продиктоване намаганням держави «задовольнити свої фіскальні вимоги, що постійно зростають, не за рахунок збільшення ставок оподаткування і розширення податкової бази, що політично непопулярно, а за рахунок «удосконалень» у галузі юридичної техніки, що дозволяють «обходити» перешкоди в руху фінансових потоків від платника податків до держави» [24, 133]. На думку цієї ж вченої, фікції в податковому законодавстві покликані виконувати такі функції: «а) усувати юридичну невизначеність у відносинах між платником податків і податковим органом;

б) забезпечувати оптимізацію юридичної практики, тобто спрощувати підхід до досить складних явищ з боку правозастосовних та правовиконавчих суб’єктів» [24, 134].

Яскраво демонструє роль юридичної фікції фікція стосовно доходів фізичних осіб. Так, відповідно до пп. 4.2.16 ст. 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» як об’єкти оподаткування розглядаються: кошти або майно (немайнові активи), отримані платником податку як хабар, викрадені чи знайдені як скарб, не зданий державі згідно із законом, у сумах, підтверджених обвинувальним вироком суду, незалежно від призначеної ним міри покарання [24]. Прирівнювання незаконних доходів до законних дає змогу реалізувати істину у правовому регулюванні, а саме оподаткувати фактичні доходи.

Юридичні фікції широко використовуються у процесі стягнення окремих видів податків. Як приклад можна навести включення, відповідно до пп. 4.2.9 ст. 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», у загальний місячний оподатковуваний дохід фізичної особи доходів, отриманих платником податку від його роботодавця як додаткове благо у вигляді: вартості послуг домашнього обслуговуючого персоналу, безоплатно отриманих платником податку, включаючи працю підпорядкованих осіб, а також осіб, що перебувають на військовій службі чи є заарештованими або ув’язненими [24]. У цьому випадку фікція дає змогу облікувати фактичну здатність до сплати податку в подоходному оподаткуванні.

Приклад непропорційного використання юридичної фікції міститься в пп. 7.3.1 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість». Відповідно до нього датою виникнення податкових зобов’язань із продажу товарів (робіт, послуг) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку як оплата товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, а в разі продажу товарів (робіт, послуг) за готівкові кошти — дата їх оприбуткування в касі платника податку, а за відсутності такої — дата інкасації готівкових коштів у банківській установі, що обслуговує платника податку; або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) — дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) платником податку [25]. Таким чином, якщо друга подія відбувається раніше за першу, не отримавши кошти за товар (роботу, послугу) платник податку повинен сплатити податок на додану вартість, оскільки закон визнає датою виникнення податкового зобов’язання обставину, що не має до реальної оплати жодного відношення, зокрема є юридичною фікцією. Податок на додану вартість, який є непрямим податком, у такому випадку перетворюється на прямий, оскільки і суб’єкт податку і платник податку збігатимуться. Введення такої фікції не може бути виправдано посиланням на те, що платник податків, який не отримав оплати за надані товари, роботи, послуги, мав намір безоплатно передати їх чи отримав оплату в прихованій формі. Тобто пп. 7.3.1 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» порушує принцип балансу приватного і публічного інтересів у сфері оподаткування, а також принцип врахування фактичної здатності до сплати податку.

Дослідження правових фікцій у правовому регулюванні фінансових правовідносин дає змогу стверджувати, що юридична фікція є винятковим прийомом юридичної техніки, який застосовується у випадках, коли іншими засобами досягти цілей, поставлених законодавцем, неможливо. З одного боку, фікція як прийом законодавчої техніки вносить у правове регулювання фінансових відносин стійкість і стабільність, робить систему фінансового права більш простою та економічною, сприяє охороні прав суб’єктів фінансових правовідносин, подоланню невизначеності у правозастосуванні. З другого боку, надмірне використання законодавцем фікцій у фінансовому законодавстві свідчить про втрату визначеності самого фінансового законодавства.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Покровский И. А. История римского частного права. — СПб., 1998. — 458 с.
2. Богданов Е. В. Сущность и ответственность юридического лица // Государство и право. — 1997. — № 9. — С. 13-21.
3. Дернбург Г. Пандекты. Общая часть / пер. с нем. Рехенберга. — М., 1906. — Т. 1. — 382 с.
4. Иеринг Р. Дух римского права на различных ступенях его развития. — СПб., 1875. — Ч. 1. — 246 с.
5. Новицкий И. Б. Римское право. — М., 1996. — 422 с.
6. Дормидонтов Г. Ф. Классификация явлений юридического быта, относимых к случаям применения фикций. — Казань, 1985. — 362 с.
7. Дыдынский Ф. Латинско-русский словарь к источникам римского права. — М., 1997. — 642 с.
8. Барон Е. Система римского Гражданского права. Книга I. Общая часть. — М., 1898. — 364 с.
9. Горшенев В. М. О преемственности в советском праве. Проблемы социалистической законности. — Харьков, 1980. — С. 20-28.
10. Муромцев С. А. О консерватизме римской юриспруденции. — М., 1885. — 210 с.
11. Неновский Н. Преемственность в праве. — M., 1977. — 254 с.
12. Зайцев И. М. Правовые фикции в гражданском процессе // Российская юстиция. — 2007. — № 1. — С. 34-39.
13. Бабаев B. K. Советское право как логическая система. — M., 1978. — 253 с.
14. Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государства и права. — М., 2001. — 386 с.
15. Венгеров А. Б. Теория государства и права. Теория права. — M., 1997. — Т. 2. — 322 с.
16. Гойман-Червонюк Г. И.Очерк теории государства и права : в 2 ч. — М., 2006. — 362 с.
17. Курсова O. A. Фикции в российском праве : дис. … канд. юрид. наук. — Н. Новгород, 2001. — 210 с.
18. Лазарев B. B., Липень С. В. Теория государства и права. — M., 2008. — 438 с.
19. Воеводин Л. В. Юридическая техника в конституционном праве // Вестник МГУ. — Сер. 11. Право. — 2007. — С. 23-29.
20. Авер’янова Є., Макеєва С., Мальшакова С., Нетьоса Н., Пасічник А. Спеціальні системи оподаткування (для юридичних і фізичних осіб) : метод. посіб. — Д., 2007. — 112 с.
21. Каминская В. И. Учебник о правовых презумпциях в уголовном процессе. — М., 1948. — 235 с.
22. Карасева М. В. Бюджетное и налоговое право России (политический аспект). — М., 2005. — 522 с.
23. Кашин В. А. Международные налоговые соглашения. — М., 2005. — 482 с.
24. Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» // Відомості Верховної Ради України. —2002. — № 37. — Ст. 308.
25. Закон України «Про податок на додану вартість» // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 21. — Ст. 156.