Чільне місце в дослідницькій тематиці займає вивчення історії вірменських поселень на території України, які відігравали важливу роль у минулому як українського, так і вірменського народів. У ті важкі часи, коли політичне, економічне і культурне життя Вірменії, яке жорстоко пригнічувалося іноземними загарбниками, було значною мірою паралізоване, вірменські поселення в Україні перетворилися на важливі культурно-суспільні осередки. Вірменські колонії XII ― XVII ст. сприяли встановленню і розвитку економічних та культурних зв’язків українських земель із країнами Сходу (Туреччина, Персія, Єгипет та Індія).

Вірменське суспільство в колоніях чітко поділялося на різні класи. Показові відомості про це містяться у правилах, укладених вардапетом Оксентом для вірменської колонії Рашкова. Так, кажучи про грошові внески, сплачувані служителям церкви з різних нагод, Оксент відзначає, в яких розмірах проводилися ці виплати. Наприклад, за одруження від “толватаворів” збирали відповідно до їх достатків, від “мечдзераців” – один золотий, від “ренчпарів” – половину золотого.

“Толватавори” були представниками панівного класу, що керували колонією. Це були купці та високопоставлені чиновники, які, крім нерухомого майна, володіли великими грошовими сумами.

За “толватаворами” йшли “мечдзерац” ― люди, забезпечені лише частково, що займали місце між багатими і бідними. Очевидно, Оксент має на увазі ремісників, дрібних торговців, дрібних чиновників, які так чи інакше забезпечували собі засоби до існування.

“Ренчпари” перебували на найнижчій сходинці суспільномайнової ієрархії і експлуатувалися міською знаттю. Це був найбільш безправний і злиденний клас, який цілий день працював для того, щоби забезпечити себе і свою сім¢ю бодай найнеобхіднішим.

Акти кам¢янецького суду містять скупі, але красномовні факти про соціальне розшарування у середині вірменської колонії, про майнову нерівність. Поруч із заможними, що безтурботно жили в розкошах, згадуються і бідні вірмени, які працювали на них. Про наявність великої кількості незаможних свідчить і те, що в Кам¢янці, Рашкові, а можливо, і в інших вірменських колоніях Поділля, виникла потреба в створенні лікарень, тобто притулків для бідняків. В актах кам¢янецького суду часто зустрічаються справи про неплатоспроможних боржників, які, не зумівши вчасно погасити свої борги або не маючи поручителів (що також було ознакою злиденності), каралися з усією строгістю закону: поміщалися у в’язницю або позбавлялися останнього майна.Показово, що в органах місцевого самоврядування вірменських колоній серед інших посадових осіб працював чиновник, обов¢язком якого була турбота про бідних, незаможних, хворих людей, а також про гостей. Цей чиновник, який називався “ахкатац тнтес” ( “економ бідняків”), мав касу біля входу до церкви і збирав добровільні пожертви, а також під час похорону й інших обрядів “за звичаями вірмен”. У його розпорядженні була кімната ― “спиталь” (госпіталь), де б жили „немічні і хворі і приїжджі”. У коло його обов’язків входила й організація похоронів бідняків [1, с. 171].

Ці матеріали про “економа бідняків” і його обов¢язки, залишені вардапетом Оксентом, заслуговують особливої уваги. Тут важливо не тільки те, що громада піклувалася про бідняків, а й те, що виникла необхідність внести в правила, які регулювали питання внутрішнього життя колонії, спеціальний пункт, що гарантував хоч якусь допомогу незаможним. Це свідчить про те, що кількість таких людей була значною і піклування про них повинна була взяти на себе громада.

У своєму посланні від 26 червня 1410 р., адресованому вірменам Польщі, католикос Акоп, як зауважив історик А. Абрамян, перелічує існуючі в колоніях соціальні прошарки: ”Преподобним і непорочним священикам, боголюбивим і благочестивим панам і старійшинам, вельмишановним ходжам і бюргерам, мудрим торговцям, шановним і добродійним старостам, вправним ремісникам, працелюбним землеробам …”. Тут, по суті, подаються відомості про існуючу суспільну ієрархію.

Деяку уяву про податки, що стягалися з вірменського населення Рашкова, дає нам грамота Ю. Любомирського. Там прямо сказано, що вірмени нарівні з поляками зобов’язані брати участь у всіх видатках для утримання міста [2, с. 166]. Для цього вони повинні вибрати “розумного наглядача, що кожен рік приноситиме присягу, щоб збирав гроші і витрачав гроші по їхньому уренду”. Це означає, що збір податків з вірмен для потреб міста доручався вибраній з їхнього середовища особі, що входила до керівництва громади, тобто ним був війт. Любомирський звільнив вірмен від низки податків, але наказав, щоб вірмени платили за майно нарівні з поляками, а за ст. 8 встановлювалося, що вірмени щорічно будуть платити один угорський золотий за дім, збудований на ринку, і половину цієї суми ― за дім, розташований на інших вулицях .У Золочеві податок, який збирався з будинків (а значить, і з лавок), розташованих на ринку (18 золотих), також був удвічі більшим від податку, що збирався з інших будинків.

Оскільки в своїх правах вірмени були прирівняні до поляків і українців, то і їхні обов’язки були такими ж, тому вірмени нарівні з усіма брали участь у будівництві фортець та інших різних видатках на оборону. Так, за грамотою короля Сізігмунда І від 22 травня 1519 р. з українського, польського і вірменського населення Кам’янця-Подільського збирався спеціальний податок “сош” на ремонт захисних споруд.

Духівництво стояло на верхньому щаблі феодальної ієрархії. Члени вірменської громади зобов’язані були утримувати не тільки місцевих священиків, а й посланців з Ечміадзина, Єрусалима, Константинополя. В поясненнях вардапета Оксента перелічені церковні податки. Для забезпечення потреб церкви головний скарбник повинен був кожну суботу збирати з кожного дому належну суму і передавати парафіяльному священику, а церковний скарбник (це була друга посада, відмінна від посади головного скарбника) повинен був збирати штрафи, накладені на громадян вірменським урендом, тобто адміністрацією, а також плату за різні церковні обряди під час свята хрещення, Вербної неділі, Пасхи, за одруження, похорони і т. д.

Спеціальним пунктом встановлювалися суми, які парафіяни повинні були платити церкві та її служителям.

Важкі умови життя, утиски міської влади, що дедалі посилювалися, змушували вірмен подавати скарги центральній владі. Ці скарги іноді бралися до уваги, і верховна влада наказувала обмежити утиски. Так 12 грудня 1725 . король Август І дав подібний наказ міській владі Кам’янця. Однак ці накази мали формальний характер і не застосовувалися на практиці. Своє невдоволення населення виявляло тим, що ухилялося від сплати податків. 1742 р. комісія, що знайомилася з станом справ у Кам’янці, зафіксувала, що вірменська громада відмовляється платити податки. Те ж саме було зафіксовано і через п’ять років, 1747 р.

Для захисту своїх прав членам громади було надано право звертатися до суду, а у випадку незадоволення рішенням суду – апелювати до короля або власника міста. Кримінальні та цивільні справи не розглядалися безплатно, позивачі були зобов’язані платити судовий податок –“паметний”. Ця обставина позбавляла незаможних можливості користуватися захистом суду. Крім того, за своїм складом суд був виразником інтересів панівної верхівки, і зрозуміло, що незаможні люди навряд чи могли домогтися справедливості в своїх суперечках із “толватаворами”.

Громадянам було дано право брати заарештованого на поруки, але користування цим правом теж залежало від майнового цензу поручителя.

Згідно зі статтею 123 “Судебника вірмен Польщі” жінки для ведення своїх справ могли відправляти в суд кого-небудь із чоловіків. У разі відсутності відповідного кандидата вони могли попросити, щоб їхні інтереси захищав у суді один із суддів. Так, 30 грудня 1573 . з подібним питанням до суду звернулася дочка Гаспара ― Марухна. “Тепер прийшла я, ― було сказано в її заяві, ― під вашу владу, оскільки ви (є) батьки сиріт і вдів, подібних мені, і прошу вас, щоб ви дали одного присяжного суддю мені опікуном, щоб він виступив на мою користь проти мого родича і вів мою справу”.

Варто відзначити, що закон суворо карав тих, хто відважився застосувати насилля до жінки. Жінка могла виступати в суді і захищати свої права. Вони бували не тільки позивачами , а й відповідачами. У випадку незгоди з рішенням суду могли звернутися до касаційного суду. Жінка мала право бути поручителькою свого чоловіка, коли той брав позику, і навіть могла нарівні з  чоловіками звільняти заарештованого з тюрми, взявши його на поруки. Однак не слід забувати однієї важливої обставини, яка не вказана в скупих рядках актів: певний майновий ценз обмежував права жінок, і повага, надавана їм, залежала від величини їхнього багатства. Не можна, звичайно, припустити, що незаможні жінки користувалися такою ж довірою стражів закону.

Згідно зі ст. 116 “Судебника польських вірмен” “Про успадкування майна батьків” жінки нарівні з чоловіками мали право успадковувати батьківське і материнське майно. Майно осіб, що не залишили заповіту, розподілялося порівну між їх синами і дочками. Однак, коли не було прямих спадкоємців, перевага надавалася особам чоловічої статі, право успадкування отримували брат померлого і сини брата і лише у випадку відсутності таких – сестра і її діти. При поділі майна, що залишилося від батька, брати були зобов’язані виділити посаг своїй незаміжній сестрі [1, с.165]. Посаг ставав власністю заміжньої жінки, але при піклуванні чоловіка. Чоловік зі свого боку додавав подарунки до цього посагу. Отже, в сім’ї, поруч з власністю чоловіка, була також власність жінки, і все це разом із набутим за час сумісного життя складало батьківське і материнське майно, яке так і називалося в “Судебнику”.

Для дослідження правового становища жінки важливе значення мають документи, що стосуються шлюбу. Шлюб був добровільним актом, і без згоди обох сторін священики не мали права вінчати їх.

При розлученні жінка і чоловік були рівноправними перед законом. У разі невідповідності пар право на розлучення мали також і жінки, які, залишаючи чоловіка, забирали з собою свій посаг. Якщо чоловік розлучався з хворою дружиною, він повинен був забезпечити матеріально її до кінця життя. Безпліддя жінки ще не давало чоловіку право на розлучення, розлучатися він міг тільки зі згоди дружини. У Мхітара Гоша читаємо: “Будь чия жінка виявиться безплідною, чоловік не має права через це відпустити її, оскільки дарувати дітей ― в волі Божій, але якщо дружина, бачачи сумування чоловіка через бездітність і зглянувшись над ним , подібно Сарі, яка дала волю Аврааму, надасть йому волю одружитися, ― хай він візьме жінку, але з тим, щоб він не мав права тримати разом і дружину бездітну, і дружину, спроможну до діто­народження”. “Так само чинити і в цьому випадку, якщо безплідним виявиться чоловік”. “І якщо дружина не захоче вийти за іншого, чоловік зобов’язаний утримувати її як вдову в іншому будинку до кінця життя і повернути її принесене нею майно” [2, с. 121].

Варто відзначити, що такі права вірменських жінок не були новими. Ще на своїй батьківщині вірменська жінка споконвіку брала активну участь в суспільно-культурному й економічному житті країни. Вона мала право успадковувати, могла вільно розпоряджатися своїм посагом, поруч із чоловіком мала певні права на нажите спільно з ним майно. Ці права жінки оберігались як багатовіковим звичаєвим правом, так і належним чином оформленими законами.

Отже, вищенаведене засвідчує, що в середньовічній Вірменії жінки користувалися великими правами і відігравали важливу роль у суспільстві. Переселившись в чужі країни, вірмени зберегли і розвивали свої національні традиції та вікові устої щодо поділу населення на суспільні прошарки.

Література

1. Григорян В. Актовые книги армянского суда города Каменец-Подольского //Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. — Вып. I. – Ереван, 1961.
2. Армянский судебник Мхитара Гоша. – Ереван, 1954.