ВСТУП

Актуальність теми. В останні роки питання енергетичної безпеки є одним із найважливіших для України, особливо в рамках національної безпеки. Нафтогазовий сектор є основою стабільного розвитку економіки, адже забезпечує належне функціонування всіх інших галузей та задовольняє потреби населення в енергоресурсах.

Розвиток енергетичного законодавства України є одним із пріоритетних завдань і напрямів реалізації енергетичної стратегії. Будь-які економічні, інституційні та інші перетворення в енергетиці, а також побудова внутрішньої і зовнішньої політики в цій сфері повинні ґрунтуватися виключно на положеннях законів України. Тим самим, можна впевнено сказати — майбутнє України (його економічної складової) в чималій мірі залежить від стану правового регулювання відносин у сфері енергетики, стану правового забезпечення цього сектора економіки. Звідси виникає необхідність вивчення теоретичних аспектів законодавчого і договірного регулювання відносин, що стосуються постачання споживачів енергією і енергоресурсами, які виникають в паливно-енергетичному комплексі України.

Енергія як предмет правового регулювання характеризується унікальними особливостями і ознаками, що відрізняють її від інших предметів і явищ матеріального світу. Ці особливості багато в чому зумовлюють необхідність самостійного регулювання енергетичних відносин, що включають весь комплекс проблем, пов’язаних з перетворенням енергії природних ресурсів в блага людства. І не випадково, в теорії права постулюється, що багато проблем, пов’язаних з регулюванням, корениться не в самому акті регулювання, а в тому, що регулюється, в нашому випадку — це енергія і потужність. А оскільки значимість енергії, в тому числі і електричної енергії, в забезпеченні всіх сторін життєдіяльності сучасного суспільства досить значна, то потрібно самостійне, комплексне правове регулювання всієї сукупності відносин, пов’язаних з виробництвом (генерацією), купівлею-продажем, передачею (транспортуванням) і споживанням енергії [4].

В українській правовій доктрині прийнято визначати ту чи іншу галузь права чи правової інститут через регульовані ними суспільні відносини. Стосовно до енергетичного права можна з достатнім ступенем визначеності окреслити те коло суспільних відносин, які так чи інакше можуть регулюватися цікавить нас сукупністю правових норм. Енергетика, відповідно до традиційного визначення, є галузь народного господарства, що охоплює енергетичні ресурси, вироблення, перетворення, передачу і використання різних видів енергії. Таким чином, енергетика як галузь економіки (область народного господарства) і існуючі в рамках даної галузі суспільні відносини якраз і являють собою ту основу, на яку накладаються регулюючі їх норми енергетичного права. У зв’язку з цим важливим є розуміння того, що являють собою енергія і енергетичні ресурси. Саме через поняття «енергетичні ресурси» визначає енергетичне право австралійський правознавець А. Бредбрук, характеризуючи його як «розподіл прав і обов’язків, що відносяться до розробки і використання будь-яких енергетичних ресурсів між приватними особами, між приватними особами і урядом, між урядами і між державами ». Очевидно, що сам теоретичний підхід до визначення сукупності норм як «розподілу прав і обов’язків, що відносяться до будь-чого», кілька чужий вітчизняній правовій доктрині, проте згадка енергетичних ресурсів в якості ключового елемента є, безумовно, важливою і значущою.

Питання правового регулювання у сфері енергопостачання можна віднести до одних з найскладніших та найважливіших, адже від ефективності реалізації заходів цієї сфери прямо залежить стан енергетичної безпеки країни.

У сучасний період постійних змін і політичної нестабільності досить актуальною є проблема нормативно-правового регулювання діяльності публічної адміністрації. Реалізацію заходів у сфері енергопостачання здійснюють відповідні органи публічної адміністрації, які діють на підставі чинного законодавства, що регулює та визначає їх компетенцію у зазначеній сфері. Чітке визначення компетенції цих органів та їх посадових осіб у сфері енергопостачання дозволить по-перше, визначити коло суб’єктів публічного адміністрування, по-друге, визначити зміст та межі їх діяльності.

Перехідний стан економіки України виявило безліч протиріч і проблем, серед яких можна відзначити і пошук оптимальних форм адміністративно-правового регулювання енергетичного ринку. Створювані ринкові відносини зажадали від інститутів влади зміни структури господарських зв’язків в даній сфері, що відноситься до природно — монопольним галузях. Дана обставина викликала необхідність більш детальної оцінки методів адміністративно-правового регулювання енергетичного ринку, а також розробки і впровадження раніше не застосовувалися адміністративно-правових методів в економічній практиці України.

Прагнення перевести всю структуру економіки на чисто ринкові механізми без урахування специфіки національної економіки та особливої ​​ролі ряду галузей, що забезпечують національну енергетичну безпеку, національні економічні та зовнішньополітичні інтереси країни, загрожує дестабілізацією економіки, розривом єдиного економічного простору країни, ослабленням позицій у світовій економіці і політиці. У зв’язку з цим великого значення набувають не тільки цінові методи регулювання енергетичного ринку, широко відомі в економічній теорії та практиці, а й альтернативні їм нецінові методи, здатні в ряді випадків привести до більш ефективних результатів, а також методи адміністративно-правового регулювання.

Характер і вид суспільних відносин, що становлять предмет правового регулювання тих чи інших галузей права, зумовлюють ступінь інтенсивності правового регулювання, тобто ступінь обов’язковості правових приписів [1, с.214-215].

Галузі права характеризуються конкретними методами правового регулювання, значною мірою похідними від предмета регулювання [9, с.239].

До методів правового регулювання відносяться імперативний, диспозитивний; дозвіл, зобов’язування, заборона; метод владного розпорядження і субординації; метод автономії і рівності сторін; заохочення; рекомендації, переконання і примус; індивідуальний метод [7, с.354].

Залежно від виду регульованих відносин виділяють такі загально характеристики правового регулювання: децентралізоване регулювання, що застосовується по відношенню до суб’єктів громадянського суспільства в сфері галузей приватноправового характеру; централізоване регулювання, характерне для відносин управління, наприклад, між органом держави і підлеглим йому посадовим особою. При цьому пріоритетним є загальносоціальні інтерес, тому імперативне регулювання використовується в публічно-правових галузях, таких як: конституційне, адміністративне, кримінальне право.

У свою чергу способи правового впливу припускають використання основних і додаткових засобів. До основних відносять: дозвіл, зобов’язування, заборона. До додаткових же одні вчені (Бабаєв В.К., Баранов В.М. [5, C.143]) зараховують заохочення і рекомендації, інші (Марченко М.Н., Русинів Р.К. [8, C.114] ) називають заходи примусу, покладання юридичної відповідальності, попереджувальне (превентивне) вплив норм, що передбачають можливість застосування примусу.

Ролі й місцю адміністративної відповідальності в належному регулюванні суспільних відносин українського суспільства присвятили свої роботи А.С. Дугенець, І.В. Максимов, А.В. Мурашев, М.І. Нікулін, А.Ю. Якімов та ін.

Деякі питання безпеки в сфері електроенергетики були порушені С.О. Алехнович, Л. Андрєєвої, А.Н. Варламовою, Д. Кисельовим, С.В.Колчіним, В.В. Путіним, І.В. Ряхіна, М.М. Соловйовим, І.Б. Ушаковим, Я.Б. Яновським, А.О.Кориневичем.

До характеристик методу правового регулювання відносяться такі елементи як характер загального юридичного становища суб’єктів, характер підстав виникнення, зміни та припинення правовідносин, характер юридичних наслідків [4, с.214], а також форми захисту суб’єктивних прав.

Нормативно-правове забезпечення енергопостачання населенню України у правовій науці та в сучасній науці права, як об’єкт вивчення, знайшло своє місце у творчому доробку багатьох українських вчених С. Алексєєва, В. Щербини, О. Битяка, О. Малько, В. Мамутова, Н. Мица, О. Скакун, Є. Щапіна, та ін.

Метою дослідження є проведення аналізу чинного законодавства і наукових праць щодо нормативно-правового забезпечення енергопостачання та наведення класифікації нормативно-правових актів.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити витоки та тренди міжнародного енергетичного права          ;

— охарактеризувати інституційні механізми регулювання міжнародних відносин в енергетичній сфері;

— проаналізувати багатосторонні міжнародні договори в енергетичній сфері;

— охарактеризувати джерела міжнародно-правового регулювання енергетичних відносин на регіональному рівні;

— розглянути міжнародно-правове регулювання енергетичних відносин на двосторонньому рівні на прикладі України;

— виявити парадигми міжнародного енергетичного права;

— дослідити правове регулювання відносин у сфері енергетики в ЄС;

— вивчити досвід енергетичної політики ЄС для України.

Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини в сфері забезпечення енергопостачання.

Предметом дослідження є правове регулювання відносин у сфері забезпечення енергопостачання населення України.

Методи дослідження. Загальну методологічну основу дослідження становлять фундаментальні теоретичні положення загальної теорії права, праці вітчизняних та зарубіжних вчених з правових і організаційних проблем державного регулювання суспільних відносин, а також фахівців в суміжних галузях права.

У процесі роботи над дослідженням використовувалися діалектичний метод пізнання, історичний, системний і цільової підходи до досліджуваної проблеми. Методика базується на принципі єдності історичного і логічного в пізнанні, а також спеціальних методах: формально-логічному, історичному, порівняльно-правовий, соціологічному та ін.

Наукова новизна полягає в класифікації нормативно-правових актів у сфері енергопостачання, розробки шляхів розвитку енергетичного законодавства України та приведення у відповідність до законодавства ЄС і створення ефективного механізму реалізації основних положень.

Вперше після реформування системи органів виконавчої влади проведено комплексний аналіз структури і функцій державних органів управління, до повноважень яких належить функція контролю за безпекою в електроенергетиці.

Однак досліджень правового регулювання в сфері електроенергетики в безпосередній і досить щільної ув’язці з вказаним напрямком до теперішнього часу не проводилося. Особливу значущість даний напрямок діяльності відповідних державних органів набуває на період до 2020 р.

У той же час, не дивлячись на досить велику кількість робіт з проблематики, пов’язаної з енергетичною безпекою та правовим регулюванням забезпечення енергопостачання населення України, слід зазначити, що теоретична її вивченість явно недостатня. 

РОЗДІЛ 1. Витоки та тренди міжнародного енергетичного права

1.1. Концептуалізація міжнародно-правового регулювання енергетичних відносин

На становлення і розвиток міжнародного енергетичного права значний вплив мало виникнення національних галузей енергетичного права і поява розвинутого нафтогазового права, до якої протягом 1970-х років призвело відкриття родовищ нафти і газу в голландських, норвезьких, англійських і данських прибережних зонах.

Свій вплив на формування міжнародного енергетичного права здійснило поширення міжнародного права на енергетичну сферу, яка раніше не вважалася придатною для міжнародно-правового регулювання. Основою викликів, що постали перед енергетичними галузями країн і сприяли розвитку міжнародного енергетичного права, були іноземні інвестиції в нафтогазову промисловість. Довгострокова та капіталомістка природа таких інвестицій робить їх небезпечними протягом значного часу, а на основі політичних міркувань іноземний інвестор піддається тиску і його права порушуються набагато частіше, ніж права державної компанії або інвестора з приймаючої держави [43, c. 65].

В останні роки ця підгалузь отримала бурхливий розвиток. Це пов’язано з тією величезною роллю, яку відіграє енергетика в житті народів світу, в їх благополуччя і подальший розвиток.

Основними джерелами міжнародного енергетичного права є міжнародний договір і його різновиди, а також міжнародний звичай як першоджерело міжнародного права, з якого виникає договір [8].

Загалом можна виділити чотири групи джерел енергетичного права ЄС, до яких належать:

1)       правові акти первинного законодавства ЄС;

2)       багатосторонні міжнародні угоди ЄС з енергетичних питань (найперше, Договір Енергетичної Хартії та Договір про заснування Енергетичного Співтовариства);

3)       вторинне законодавство ЄС в сфері енергетики — директиви, регламенти (сьогодні представлені Третім енергетичним пакетом);

4)       «м’яке право» — документи органів ЄС, що містять декларативні норми, кодекси поведінки суб’єктів енергетичного ринку тощо.

Щодо універсального міжнародного законодавства в цій галузі відзначимо, що Європейським Союзом були розроблені універсальні міжнародні акти, присвячені проблемам енергетики. В їх число входять:

Енергетична Хартія, підписана в Гаазі в грудні 1991 р, що представляє собою політичну декларацію про намір заохочувати енергетичну співпрацю між Сходом і Заходом. Хартія є чітким вираженням принципів, які повинні стати фундаментом міжнародного співробітництва в енергетиці на основі спільної зацікавленості в надійному енергопостачанні і сталий економічний розвиток. Ідея створення основного документа належить колишньому прем’єр-міністру Голландії — Р. Любберсону [9].

Договір до Енергетичної Хартії (ДЕХ), підписаний в грудні 1994 року і вступив в силу в квітні 1998 р, був розроблений на основі Енергетичної Хартії 1991 року, носила декларативний характер. На відміну від Хартії, яка свідчить про політичні наміри зміцнювати міжнародні зв’язки в енергетиці, Договір є юридично обов’язковим багатостороннім угодою. Це єдине в своєму роді угода, що стосується міжурядової співпраці в енергетичному секторі, що охоплює всю енергетичну виробничо-збутовий ланцюжок (від розвідки до кінцевого використання) і всі енергетичні продукти та пов’язане з енергетикою устаткування. Основна мета ДЕХ — зміцнення правових норм у питаннях енергетики шляхом створення єдиного поля правил, які повинні дотримуватися всі беруть участь уряду, зводячи до мінімуму ризики, пов’язані з інвестиціями і торгівлею в галузі енергетики.

Хартія і ДЕХ спрямовані на встановлення єдиних прозорих правил функціонування міжнародного енергетичного ринку в сфері торгівлі енергоносіями, інвестицій, транзиту і енергоефективності. Дані документи не регулюють питань залучення інвесторів і доступу до транзитної труби, але забороняють дискримінацію в цих питаннях. Іншими словами, країна має право, наприклад, заборонити іноземні інвестиції в ПЕК або доступ до транзитної труби, але якщо якась іноземна компанія допущена до транзиту або їй дозволено інвестиції, то умови для неї повинні бути створені не гірші, ніж для національних компаній.

Транзитний протокол був розроблений з метою уточнення і розвитку ДЕХ про транзит для усунення факторів невизначеності при ратифікації Договору. Він охоплює широке коло питань щодо транзиту енергії, включаючи положення про дотримання транзитних угод, заборону несанкціонованого відбору енергії в транзиті, охорони навколишнього природного середовища, використання готівки потужностей, будівництві і розвитку потужностей для транзиту енергії, транзитних тарифах, технічних стандартах, вимірах і вимірах, міжнародних угодах по енергії [10].

Однак дані нормативні акти в максимальному ступені задовольняють потреби країн нетто-імпортерів енергоресурсів і ні в найменшій мірі не захищають інтереси країн нетто-експортерів енергоресурсів. До того ж Енергетична Хартія показала свою неспроможність у вирішенні конфліктних ситуацій останніх років в сфері транзиту.

У зв’язку з цим лідируючими країнами з постачання енергоресурсів було винесено пропозицію щодо створення Глобальної енергетичної Хартії, здатної вирішувати численні конфлікти в сфері енергетики. При цьому права країн нетто-експортерів енергоресурсів повинні дотримуватися в форматі міжнародного права рівно в тій же мірі, в якій вони дотримуються в форматі прав нетто-імпортерів енергоресурсів. Для створення відповідного балансу інтересів лідери країн нетто-експортерів енергоресурсів зроблять найближчим часом ряд кроків по виробленню своїх пропозицій в Глобальну енергетичну Хартію. Звісно ж, що провідною «майданчиком» для вироблення положень стануть країни ОПЕК, в першу чергу, країни арабських держав Перської затоки, а також Форум країн-експортерів газу.

Планується, що Глобальна енергетична Хартія буде прийнята в три етапи:

• Перший етап — вироблення узгодженого документа (Глобальної енергетичної Хартії) більшістю країн нетто-експортерів енергоресурсів.
• Другий етап — проведення міжнародної конференції під егідою ООН з питання прийняття Глобальної енергетичної Хартії. Ухвалення рішення про порядок зняття протиріч між ключовими положеннями двох хартій, Європейської енергетичної Хартії та Глобальної енергетичної Хартії країн нетто-експортерів енергоресурсів.
• Третій етап — прийняття Глобальної енергетичної Хартії на Генеральній Асамблеї ОНН, з подальшою ратифікацією Хартії на рівні суверенних держав.

Глобальна енергетична Хартія стане плодом синтезу і розумного компромісу між концептуальним баченням країн нетто-експортерів енергоресурсів і концептуальним баченням країн нетто-імпортерів енергоресурсів. Конфлікти в сфері енергетики перестануть бути конфліктами господарюючих суб’єктів і будуть вирішуватися відповідно до положень Глобальної енергетичної Хартії. Положення Глобальної енергетичної Хартії будуть обов’язкові для всіх країн, що ратифікують цю Хартію [11].

Важливість розробки нових універсальних правил транзиту і торгівлі природним газом посилюється з кожним днем ​​у міру глобалізації енергетичного ринку. Справа в тому, що такі великі проекти, як будівництво газопроводів, часто охоплюють кілька країн. У кожній з них існує своє законодавство, тому багато часу і сил йде на узгодження елементарних питань. Очевидно, що створення єдиних правил гри принесло б величезну користь всій світовій спільноті.

До регіональних договорів відносяться правові акти, прийняті в рамках будь-якої організації або географічного району. Наприклад, Угода про спільну розробку паливно-енергетичного балансу держав-членів Євразійського економічного співтовариства від 27 вересня 2005 року, Угода про гармонізацію митних процедур при переміщенні електричної енергії через митні кордони держав-членів СНД 2007 р

Як виявляється, до джерел енергетичного права ЄС цілком може бути застосований підхід, запропонований К.В. Смирновою, відповідно до якого джерела права поділяються на внутрішні та зовнішні, серед внутрішніх джерел права Євросоюзу виокремлюються установчі документи; акти, ухвалювані інститутами ЄС, а серед зовнішніх джерел — міжнародні угоди з третіми країнами або міжнародними організаціями; акти, ухвалювані органами ЄС у рамках міжнародних угод з третіми країнами або міжнародними організаціями [20].

Якщо не брати до уваги попередні «енергетичні» норми Угод щодо ЄСВС та Євроатому, які лише з певними застереженнями можна співвідносити із сучасними цілями та завданнями політики енергетичної безпеки ЄС, то спеціальне правове регулювання енергетичних питань було запроваджено у первинному законодавстві ЄС Лісабонським договором 2007 р.

Попередні етапи формування енергетичного права ЄС базувалися на нормах, що встановлювали загальну компетенцію ЄС у регулюванні економічної політики. Зокрема, це норми що регулювали питання: внутрішнього ринку (ст. 95 Договору про заснування Європейського Співтовариства),  транс-європейських       мереж         (ст.ст. 154-156          ДзЄС), конкуренції (ст.ст. 81-88 ДзЄС), захисту природного середовища (ст. 175 ДзЄС).

Згідно з Лісабонським Договором до Договору про функціонування Європейського Союзу [33] було внесено окремий Розділ ХХІ «Енергетика». Єдина у цьому розділі ст. 194 ДФЄС у частині 1 встановила рамкові стандарти спільної енергетичної політики, яка базується на принципах створення і функціонування внутрішнього ринку, необхідності збереження та поліпшення довкілля та солідарності між державами-членами.

При цьому основними завданнями енергетичної політики ЄС названо:

(a)      забезпечення функціонування енергетичного ринку;

(b)     забезпечення безпеки енергопостачання в Союзі;

(с)      сприяння ефективному використанню енергії та енергозбереженню, а також розвитку нових та відновлювальних форм енергії;

(d) сприяння взаємопов’язаності енергетичних мереж.

При цьому ч. 2 ст. 194 ДФЕС прямо встановлює обов’язок Європейського Парламенту та Ради, діючи згідно зі звичайною законодавчою процедурою, встановлювати заходи, необхідні для досягнення визначених цілей енергетичної політики ЄС [30, c. 212].

Слід зазначити, що закріплені у ч. 1 ст. 194 ДФЕС принципи та цілі енергетичної політики автоматично пов’язують реалізацію цієї статті з низкою інших норм установчих угод.

Так, наприклад, принцип створення і функціонування внутрішнього ринку та завдання функціонування енергетичного ринку реалізуються з урахуванням положень ст.ст. 26 та 27 ДФЄС щодо внутрішнього ринку та ст.ст. 30-32 щодо митного союзу.

Положення щодо безпеки енергопостачання відсилає до положень ст.ст. 23-41 Угоди про Європейський Союз, що визначають загальні положення про спільну зовнішню та безпекову політику ЄС.

Принцип збереження та поліпшення довкілля безумовно пов’язує енергетичну політику та енергетичне законодавство ЄС правилами ст. 11 ДФЄС, згідно з якими вимоги щодо охорони довкілля повинні бути невід’ємною частиною визначення та реалізації політик та дій Союзу, зокрема, для сприяння сталому розвитку. Зауважимо, що ст. 194 ДФЄС вказівкою на питання довкілля встановлює додаткові вимоги не лише щодо захисту, а й щодо «поліпшення» довкілля як невід’ємної складової енергетичної політики ЄС.

Понад те, серед цілей енергетичної політики у ст. 194 ДФЄС фактично вказуються і головні способи вирішення завдань охорони довкілля: 1) ефективне використання енергії; 2) енергозбереження, 3) розвиток нових та відновлювальних форм енергії. У такий спосіб ці питання пов’язуються саме з енергетичним законодавством, а раніше вони були більшою мірою предметом регулювання екологічного законодавства ЄС.

Крім того, у ст. 194 ДФЄС встановлено застосування заходів щодо енергетичної політики у порядку звичайної законодавчої процедури, прийнятої в органах ЄС (ч. 2 ст. 194), крім випадків, коли такі заходи мають фіскальний характер, що потребує спеціальної процедури (ч. 4 ст. 194).

Водночас ч. 3 ст. 194 ДФЄС встановлює винятки щодо застосування заходів енергетичної політики ЄС, до яких належать:

—         право держави-члена визначати умови використання її енергетичних ресурсів;

—         право держави-члена щодо вибору різних енергетичних джерел;

—         право держави члена визначати загальну структуру її енергетичного постачання.

При цьому встановлення заходів, що суттєво впливають на вибір держави-члена між різними джерелами енергії та на загальну структуру енергетичного забезпечення держави-члена, регулюється нормами ч. 2 ст. 192 ДФЄС, що міститься у Розділі ХХ «Довкілля» [26, c. 32].

Першим широкоформатним багатостороннім міжурядовим документом в сфері регулювання світового енергетичного ринку вважається Європейська енергетична хартія (Хартія), підписана в Гаазі 17го грудня 1991 р Ініціатором і організатором розробки Хартії виступила Комісія Європейського союзу, яка скликала конференцію із запрошенням неєвропейських країн. Тому серед 52 учасників розробки Хартії стали США, Канада, Японія, Австралія, всі західноєвропейські країни і ЄС, а також Росія та інші держави, що входили до колишнього СРСР, країни Центральної та Східної Європи.

Укладачі Хартію висловили в преамбулі амбітне прагнення сприяти створенню «нової моделі довгострокового енергетичного співробітництва в Європі та в глобальному плані» з дотриманням суверенних прав держав на енергоресурси, на основі взаємодопомоги і недискримінації та за сприяння економічним реформам і модернізації енергетичних галузей в країнах Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР. В якості основних напрямків співпраці на міждержавному та підприємницькому рівнях Хартією передбачаються: (1) розвиток торгівлі енергоресурсами при відкритому і конкурентному ринку енергетичних продуктів, матеріалів, обладнання та послуг; доступу на комерційних умовах до енергоресурсів, їх розвідці і розробці; (2) координація енергетичної політики і стабільність правової бази для розробки ресурсів; (3) спільні заходи щодо забезпечення ефективності використання енергії, охорони навколишнього середовища та безпеки ядерної енергетики.

Хартія є, однак, декларацією, і її положення не мають юридично обов’язкової сили. Для вирішення конкретних питань в рамках Конференції по Хартії в 1994 р укладені Договір до Енергетичної хартії (ДЕХ) і Протокол до Енергетичної хартії з питань енергетичної ефективності і відповідним екологічним аспектам. В основу ДЕХ покладено проект Європейського союзу, що базується на принципах і правилах формується єдиного європейського енергетичного ринка.3 ЄС прагнув бути виразником думок всіх країн Західної Європи, але це йому не вдалося. Особливу позицію зайняла, наприклад, Норвегія: відстоювала свої інтереси експортера і вимагала захисту нафтогазової промисловості від конкуренції ззовні).

ДЕХ можна вважати першим спеціалізованим міжнародно-правовим актом, що уособлює енергетичну політику ЄС та пов’язану з нею політику енергетичної безпеки. Підписаний в Лісабоні у 17 грудня 1994 р. ДЕХ набув чинності 16 квітня 1998 р. Формально його учасниками сьогодні є 54 країни, чотири з яких ще не ратифікували ДЕХ, але 4 з них ще не пройшли процедуру ратифікації і застосовують ДЕХ на тимчасовій основі. Російська Федерація застосовувала ДЕХ з моменту набуття чинності і до 18 жовтня 2009 р., після чого офіційно відмовилася від цього договору. Ще 12 країн мають статус спостерігачів Конференції Енергетичної Хартії та учасників Енергетичної Хартії 1991 р. [52].

Основні положення ДЕХ, що містяться у 50 статтях та додаткових протоколах до цього Договору, охоплюють такі аспекти постачання енергоресурсів: інвестиції, застосування правил СОТ, транзит та вирішення спорів.

Положення щодо інвестицій у рамках ДЕХ [16] спрямовані передовсім на участь суб’єктів ЄС у діяльності з видобутку та транзиту енергоресурсів та охоплюють питання створення належних умов та надання гарантій щодо інвестування.

Так, важливим елементом є недискримінаційне регулювання інвестицій на національному рівні, що реалізується наданням режиму найбільшого сприяння та національного режиму. При цьому, згідно з п. 7 ст. 10 ДЕХ, такі режими застосовуються не лише безпосередньо щодо інвестицій, а й щодо пов’язаної з ними діяльності. Гарантії інвестицій (ст.ст. 12 та 13 ДЕХ) включають захист щодо націоналізації або конфіскації, а також компенсацію збитків від будь-яких експропріацій, втрат від збройних конфліктів, надзвичайного стану, громадянських конфліктів тощо. Нарешті, ст. 14 ДЕХ зобов’язує сторони забезпечити вільний трансфер коштів, пов’язаних з інвестиціями, як в країну, так і за її межі.

Визнання державного суверенітету над національними ресурсами. У ст.18 говориться, що країни-учасниці зберігають за собою право визначати райони для розвідки та експлуатації природних ресурсів, темпи зростання видобутку, доступ іноземних інвесторів, забезпечення охорони ресурсів і навколишнього середовища, самостійно встановлювати всі податки, роялті та інші фінансові платежі, які виплачуються в зв’язку з розвідкою та експлуатацією родовищ, а також брати участь в освоєнні останніх безпосередньо або через державні організації.

Встановлення відкритого і конкурентоспроможного ринку енергоматеріалів і продуктів — природного газу, нафти і нафтопродуктів, кам’яного вугілля, електроенергії та товарів ядерного циклу (з 1998 р включено енергетичне обладнання); торгові статті базуються на загальновизнаних міжнародних нормах (ст.9).

Вживання заходів для забезпечення вільного транзиту енергопродуктів за їх території незалежно від походження, місця призначення або власника (ст.7). Не допускається застосування діскрімінацімонних розцінок, обмежень і зборів. Заборона країні, через територію якої здійснюється транзит, при виникненні спору з будь-якого питання, пов’язаного з транзитом, переривати або скорочувати транспортування (вперше розроблена процедура дозволу транзитних суперечок).

Зобов’язання сприяти доступу до енергетичної технології і її передачі на комерційній і недіскрімінаціоннной основі (ст.8), а також дотримуватися національні закони, в тому числі з охорони інтелектуальної власності. Важливість відкриття ринків капіталу з метою сприяння фінансуванню торгівлі енергоносіями та інвестиціям в енергетику на території інших учасників Договору, особливо країн з перехідною економікою (ст.9).

Забезпечення іноземним інвесторам гарантій щодо режиму і захисту інвестицій, що відповідають сучасним міжнародним нормам (ст.10). Надання іноземним інвесторам гарантії від примусового вилучення капіталовкладень шляхом націоналізації, експропріації та інших заходів, що мають аналогічні наслідки (ст.13); зобов’язання відшкодування збитку в результаті війни або збройного конфлікту, введення надзвичайного стану або громадянських заворушень (ст.12). Вільний переказ платежів, пов’язаних з капіталовкладеннями (ст.14).

Створення умов для нормальної конкуренції в енергетичному секторі (ст.6); розробка і застосування національного антимонопольного законодавства; встановлення порядку розгляду конфліктів при порушенні правил конкуренції на території одного з учасників, що завдає шкоди інтересам іншого учасника.

Договір містить ряд загальних звільнень від зобов’язань країн-учасниць і додаткові вилучення для країн з перехідною економікою. Наприклад, в ст.32 «Перехідні заходи», їм дозволяється тимчасово призупиняти дотримання зобов’язань по введенню антимонопольного законодавства, режиму діяльності для державних підприємств і ін.

Висновок ДЕХ — важливий крок на шляху розвитку багатостороннього регулювання світового енергетичного ринку, оскільки він заклав правові основи створення глобального енергетичного простору і універсальні для всіх учасників міжнародної торгівлі принципи, норми і правила співпраці в енергетичній сфері. Однак недостатнє врахування його укладачами інтересів ряду великих і інших країн-імпортерів і країн-експортерів енергоносіїв, включаючи США і Росію, обмежує поки сферу впливу цього фундаментального документа і робить невизначеним перспективу поширення його положень на більш широке коло країн.

У лібералізації енергетичного ринку, безумовно, ключову роль відіграють положення ст. 29 ДЕХ щодо застосування правил ГАТТ до торгівлі енергоресурсами. Причому важливо, що на момент підписання цієї угоди правила ГАТТ застосовувалися до торгівлі енергетичними матеріалами і товарами між буд-якими сторонами ДЕХ, незалежно від їх членства у СОТ.

Найбільш вагоме значення у забезпеченні енергетичної безпеки ЄС мають положення ДЕХ, які стосуються свободи транзиту. Відповідні правила містяться у ст. 7 ДЕХ, яка регламентує низку аспектів переміщення енергоресурсів через території «транзитних» країн, з метою гарантування безперервності та безпеки постачань [17, c. 59].

Міжнародне енергетичне агентство (далі — МЕА) є центральною міжурядовою інституцією у сфері енергетики. Об’єднуючи найбільш розвинуті держави світу, що одночасно характеризуються високим ступенем залежності від імпортних енергетичних ресурсів, оригінальним покликанням організації було забезпечення консолідації зусиль країн задля підтримання енергетичної безпеки. Водночас сьогодні МЕА реалізує численні функції, спрямовані на різноманітні аспекти міждержавної енергетичної співпраці, не тільки не оминаючи, а й надаючи особливого значення переходу до екологічних альтернатив традиційній енергетиці.

Разом з тим, слід зазначити, що на сьогодні у міжнародному праві відсутня певна систематизована правова база щодо регулювання відносин у сфері альтернативних джерел енергії. Так, на сьогодні існує досить розвинуте та прогресивне законодавство Європейського Союзу, що регулює функціонування альтернативної енергетики, яке має бути взірцем та основою для формування міжнародного енергетичного права в цілому, та альтернативних джерел енергії зокрема [9, c. 118].

1.2 Інституційні механізми регулювання міжнародних відносин в енергетичній сфері

Формування механізму регулювання світового енергетичного ринку має велику специфіку, викликану низкою фундаментальних причин. До них перш за все слід віднести, з одного боку, життєво важливе значення енергоносіїв в задоволенні потреб економіки всіх країн, нерівномірне розміщення енергетичних ресурсів відповідно до географії родовищ і розбіжність великих районів видобутку і споживання, що спонукає країни-імпортери до гарантованого забезпечення поставок, а країни-експортери — до доступу на зовнішні ринки на прийнятних умовах, і, в кінцевому рахунку, до їх взаємодії. З іншого боку, на стан світового енергетичного ринку впливають давно сформовані соціально-економічні протиріччя між багатьма країнами постачальниками та країнами-споживачами енергоресурсів, зокрема, колоніями і метрополіями, антагонізм країн-постачальників і ТНК країн-споживачів, а також політично-стабільність на Близькому Сході з частими збройними зіткненнями.

В результаті порівняно невелика група бідних в минулому країн-постачальників нафти — основного виду вуглеводневої палива — спільно домоглася різкого підвищення світових цін. Останнє послужило свого роду детонатором до поширення торгово-політичних, економічних і технологічних заходів в десятках країн, в тому числі в ведучих, що є переважно споживачами енергоресурсів. Їх заходи передбачають більш ефективне використання енергоносіїв, спрямовані на впорядкування світового енергетичного ринку та підпорядковані багатоплановим глобальним завданням забезпечення надійної і довгострокової міжнародної енергетичної безпеки та сталого розвитку.

Аналіз сучасного регулювання енергетичного ринку на багатосторонньому рівні вимагає історичного підходу. Під таким регулюванням розуміються домовленості різних за чисельністю груп країн-учасниць міжнародних організацій і форумів (поза певних регіонів), що впливають чи можуть надати в доступному для огляду майбутньому істотний вплив на стан цього ринку в цілому або на окремих його складових.

Глобалізація енергетичних відносин зумовила необхідність виникнення цілого ряду міжнародних організацій в цій сфері. З одного боку, міжнародні «енергетичні» організації служать місцем вироблення спільної позиції країн-учасників щодо розвитку міжнародних енергетичних відносин, формування загальних правил поведінки, вирішення спірних питань тощо. Однак, з іншого боку, ми можемо спостерігати придбання такими організаціями все більшої правосуб’єктності з точки зору міжнародного права, яке обумовлює зростання їх ролі в міжнародних енергетичних відносинах.

Міжнародні організації часто виступають розробниками проектів міжнародних угод, стандартів, правил поведінки, залучаючи до цього кваліфікованих представників урядів, незалежних експертів, представників різних груп інтересів, впливаючи таким чином на спрямованість міжнародно-правового регулювання. З цієї точки зору діяльність міжнародних організацій нерідко виявляється ефективніше діяльності окремих держав або інших суб’єктів, що пояснюється більшою оперативністю прийняття рішень, можливістю регуляції через них досить великого кола міжнародних економічних відносин і рядом інших факторів.

З огляду на те, що енергетика є однією з ключових галузей світової економіки і робить істотний вплив на інші її галузі, діяльність більшості міжнародних економічних організацій прямо або опосередковано впливає на міжнародні енергетичні відносини і відповідні правові норми. Прикладом безпосереднього впливу на розвиток міжнародних енергетичних відносин і міжнародного енергетичного права є ОПЕК і Конференція з Енергетичної хартії. Так, ОПЕК через вплив на світовий ринок нафти впливає на стан міжнародної економіки і розвиток відповідних відносин, наприклад на освоєння нових джерел енергії, збільшення уваги до питань екології, що в свою чергу відображається на спрямованості їх правового регулювання.

Слід зазначити, що сфера енергетики за своїм складом — досить велика сфера. Вона включає в себе багато аспектів, в числі яких такі, як енергетичні ресурси, їх види та особливості; енергетична ефективність і енергетична безпека; енергетична геополітика; енергетичні ринки; енергетичні трубопровідні системи, екологічна безпека в сфері енергетики, міжнародні енергетичні інститути, міжнародні договори в енергетичній сфері та ін.

Глобалізація міжнародної економіки цілком природно глибоко торкнулася і сферу енергетики. Від безперебійного функціонування міжнародних енергетичних інститутів багато в чому залежить стан всієї системи сучасних міжнародних економічних відносин. На енергетичних ресурсах будується не тільки економічне процвітання держав, а й їх політичний вплив. Питання енергетичної політики і міжнародного енергетичного права регулярно обговорюються на самітах «великої вісімки», в рамках спеціально створених міжнародних універсальних організацій, в тому числі Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), Міжнародного енергетичного агентства (МЕА) та інших.

Створені і діють десятки регіональних організацій, в числі яких Міжурядова рада з нафти і газу (в рамках СНД і ЄврАзЕС), Організація енергетичного співробітництва країн Балтійського моря (в рамках Ради держав країн Балтійського моря), Організація арабських країн — експортерів нафти (ОАПЕК), латиноамериканська енергетична організація (оладки), Африканська комісія з енергетики (АФРЕК) і ін.

Серед організацій загальної компетенції, які велику увагу приділяють глобальних проблем енергетики, слід назвати Організацію Об’єднаних Націй (ООН). В даний час вона активізує свою діяльність у вирішенні загальносвітових проблем енергетики в контексті сталого розвитку світової економіки, яке нерідко називають проблемами сталого розвитку світової енергетики. Багато спеціалізовані установи ООН звернули свою увагу на проблеми подальшого розвитку міжнародного співробітництва в сфері енергетики. Відзначимо, зокрема, роль Організації Об’єднаних Націй в галузі освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). 5 вересня 2008 року вона підписала угоду з Росією про створення Міжнародного центру сталого енергетичного розвитку. Цей Центр повинен стати ключовим компонентом діяльності ЮНЕСКО на енергетичному напрямку, проводити важливі наукові дослідження в сфері енергоресурсів. Головна мета його діяльності — забезпечення сталого енергетичного розвитку в світі і викорінення того, що фахівці називають «енергетичної бідності». Центр сприятиме багатостороннього співробітництва в галузі енергетики, розробляти дослідницькі та освітні програми, виявляти загрози сталого енергетичного розвитку і визначати можливості їх усунення.

Створено і діє ряд неурядових організацій, які відіграють помітну роль у світовій енергетичній політиці. Це Світова енергетична рада (СЕР) — проводить регулярні конференції з глобальних проблем енергетики; Світові нафтові і газові конгреси — розглядають проблеми розвитку нафтової і газової галузей; Міжнародна асоціація нафто- і газовиробників — займається питаннями взаємодії великих нафтогазових компаній і координацією їх колективних зусиль по ряду глобальних проблем [11].

Розглядаючи процес створення енергетичного права ЄС, ми можемо говорити про два виміри цього права — зовнішній та внутрішній.

Зовнішній вимір, у межах якого здійснюється реалізація зовнішніх аспектів політики енергетичної безпеки, представлений міжнародними договорами держав-членів ЄС з третіми країнами, наприклад, Договором до Енергетичної Хартії, або ж процедурою поширення норм енергетичного законодавства ЄС на треті країни в рамках Енергетичного співтовариства.

Своєю чергою, внутрішній вимір енергетичного права ЄС складають норми, які забезпечують реалізацію внутрішніх аспектів політики енергетичної безпеки та регулюють різні аспекти єдиного енергетичного ринку ЄС, встановлюють стандарти споживання, енергозбереження та захисту природного середовища. Цей вимір представлений актами первинного та вторинного права ЄС, а також національними нормативно-правовими актами держав-членів щодо імплементації енергетичного права ЄС.

Методом правового регулювання міжнародних відносин в енергетичній сфері є координаційний метод узгодження волі держав. Відповідно до теорії держави і права цей метод відноситься до диспозитивним, що передбачає рівність учасників правовідносин, відсутність між ними відносин влади і підпорядкування, можливість самим визначати для себе права і обов’язки.

Під егідою МАГАТЕ проводяться переговори щодо укладення нових міжнародних угод і протоколів, а також розробляються рекомендаційні технічні стандарти і кодекси. Крім того, агентство є депозитарієм ключових міжнародних конвенцій та угод в ядерній сфері. Серед кодексів агентства слід зазначити Процесуальний кодекс з міжнародного транскордонного переміщення ядерних відходів, виданий в 1990 році (Code of Practice on the International Transboundary Movement of Radioactive Waste), а також Кодекс поведінки щодо безпеки і захисту радіоактивних джерел, виданий в 2004 році (Code of Conduct on the Safety and Security of Radioactive Sources). Основними конвенціями, розробленими і прийнятими під егідою МАГАТЕ, є: Конвенція про фізичний захист ядерних матеріалів 1980 (The Convention on the Рhysical Protection of Nuclear Material), Загальна конвенція про безпеку використаного палива та безпеку поводження з радіоактивним паливом 2000 року (Joint Convention on the Safety of Spent Fuel Management and on the Safety of Radioactive Waste Management), Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 роки (Vienna Convention on Civil Liability for Nuclear Damage) і ряд інших.

Принцип постійного суверенітету над природними ресурсами є ключовим принципом міжнародного енергетичного права. Він ґрунтується на двох завданнях Організації Об’єднаних Націй: праві самовизначення колоніальних народів і економічному розвитку країн, що розвиваються. Формування цього принципу є нелегким питанням, адже він розвивався в основному на основі резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, а не на основі укладення міжнародних договорів чи сталої практики держав3. Саме Генеральна Асамблея ООН відіграла основну роль при обговоренні питання постійного суверенітету над природними ресурсами. Нормативного закріплення принцип суверенітету над природними ресурсами набув у резолюції 1803 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1962 року, Декларації про встановлення нового міжнародного економічного порядку (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 3201 від 1 травня 1974 року) і, нарешті, в Хартії економічних прав і обов’язків держав від 12 грудня 1974 року, у якій сформульоване загальне положення: «Кожна держава має і повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над всіма своїми багатствами, природними ресурсами і економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання і експлуатацію». Наразі цей принцип є принципом звичаєвого міжнародного права і це підтвердив Міжнародний суд ООН у рішенні по справі збройних дій на території Конго (Демократична республіка Конго проти Уганди, 19 грудня 2005 року). Щодо зобов’язання не заподіювати шкоди території інших держав або територіям, що знаходяться поза межами юрисдикції держави, то вже у першій справі Міжнародного суду ООН — справі щодо каналу Корфу (Велика Британія проти Албанії, 1949 р.), Міжнародний суд встановив принцип за яким державам не дозволяється використовувати свою територію у такий спосіб, щоб завдавати шкоди іншим державам. Принцип не завдання шкоди був також висвітлений у міждержавному арбітражі Сполучених Штатів Америки проти Канади у відомій справі Trail Smelter і був згодом відтворений у багатьох міжнародних документах, зокрема, у принципі 21 Стокгольмської Декларації про навколишнє середовище і у принципі 2 Декларації Ріо. Згодом у справі Габчиково-Надьмарош (Угорщина проти Словаччини) Міжнародний суд ООН підтвердив, що принцип не завдання шкоди відноситься до звичаєвого міжнародного права і що він є загальним принципом міжнародного права. Обов’язок попереджувати і співробітничати з іншими державами щодо ризиків, які можуть виникнути у зв’язку з небезпечною діяльністю, включаючи різноманітні екстрені випадки також є встановленою нормою міжнародного права [38, c. 668].

На сьогоднішній день діяльність МЕА подібна колективної наукової організації в сфері енергетики для її членів. Зокрема агентством проводяться статистичні та інші дослідження міжнародних енергетичних і суміжних ринків, аналізується національна енергетична політика, даються рекомендації та огляди міжнародних енергетичних ринків, включаючи екологічні аспекти [30, c. 213].

До нових спеціалізованих міжнародних організацій в сфері енергетики відносяться Конференція Енергетичної хартії і її Секретаріат, створені відповідно до Договору до Енергетичної хартії (ДЕХ). Конференція — орган, який здійснює керівництво та приймає рішення в процесі функціонування Енергетичної хартії, які стосуються енергетичної співпраці між Сходом і Заходом. Він контролює виконання положень ДЕХ, розглядає нові документи і проекти з питань енергетики. Основне завдання Конференції підготовка і прийняття міжнародно-правових  актів в сфері енергетики, зокрема доповнень до ДЕХ, а також протоколів. Належне виконання Конференцією її завдань забезпечується Секретаріатом, який очолює Генеральний секретар (ст. 35 ДЕХ). До складу Секретаріату входять два директорату — по транзиту і торгівлі, енергоефективності та інвестицій, а також адміністративна і фінансова служби. Таким чином, Конференція і Секретаріат найбільшою мірою впливають на формування нової правової регуляції міжнародних енергетичних відносин, сприяючи подальшому розвитку міжнародного енергетичного права [24, c. 150].

Європейське енергетичне співтовариство організація, мета якої полягає в розширенні на південний схід внутрішнього європейського енергетичного ринку. Головне завдання спільноти — впорядкування відносин між сторонами і створення законодавчих та економічних рамок діяльності енергетичних мереж. Базовий документ — Договір про Європейське енергетичне співтовариство — підписали 34 європейські країни.

Для членів спільноти діє єдиний звід нормативно-правових актів, які регламентують весь спектр діяльності ринків газу та електроенергії — від ціноутворення до питань безпеки і формування стратегічних резервів країнами — членами Енергетичного співтовариства. Кінцева мета спільноти — підстава єдиного європейського прозорого ринку електроенергії та газу, який функціонує і розвивається за уніфікованими і гармонізованим правилам.

Енергетичне співтовариство розширює сферу дії внутрішнього ринку Європейського Союзу на південь, південно-східну частину Європи і далі. Таким чином, співтовариство створює сприятливе середовище для подальшого розвитку інвестування, заснованого на законності, і пов’язує підписалися боку з Європейським Союзом. За допомогою своєї діяльності Енергетичного співтовариства вносить вклад в забезпечення стабільності енергетичних поставок на території Європи. Воно прагне створити міцні регуляторні ринкові принципи і рамки, які дозволять залучати інвестиції з метою забезпечення стабільних і безперервних постачань енергії, яка необхідна для економічного розвитку і соціальної безпеки; заснувати інтегрований ринок енергії, що сприяє міжнародній енергетичній торгівлі та інтеграції з ринком ЄС; сприяти безпеки енергетичних поставок, охорони навколишнього середовища; удосконалювати правила конкуренції на регіональному рівні.

Договір про Енергетичне співтовариство підписали Європейський Союз, з одного боку, і сім держав, з іншого, — Албанія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Чорногорія, Сербія та тимчасова місія ООН в Косово.

Станом на березень 2019 року 14 країн — членів ЄС мали статус повноправного учасника організації. Такі країни, як Грузія, Молдова, Норвегія, Туреччина і Україна, брали участь в організації на правах спостерігачів. Свій внесок в розвиток організації при координуванні Європейською Комісією роблять міжнародні донори і спонсори [22, c. 117].

Сторони спільноти беруть на себе зобов’язання привести національну законодавчу базу у відповідність з правовими стандартами Європейського Союзу з метою лібералізації енергетичних ринків і створення відповідних законодавчих механізмів. Останнє включає в себе правові акти в сфері електроенергії, природного газу, захисту навколишнього середовища та альтернативних джерел енергії.

Важливу роль у міжнародному енергетичному праві відіграють міжнародні неурядові організації (далі – МНУО). Незважаючи на те, що статус міжнародних неурядових організацій у сучасному міжнародному праві є невизначеним, до документів та інформації МНУО можуть звертатися міжнародні ад’юдикаційні установи. Велику увагу МНУО приділяють питанням наслідків діяльності в енергетичній сфері для навколишнього середовища.

Безумовно, значну роль у формуванні енергетичного права ЄС відіграють інші джерела acquis communautaire. Зокрема, це стосується рішень Суду ЄС. Чимало рішень Суду визначили базові принципи права співтовариств, особливо це мало значення для правовідносин в енергетичній галузі, включаючи ядерну енергетику. Оскільки регулювання енергетичної галузі передовсім стосується діяльності природних монополій, недискримінаційного доступу споживачів послуг до мереж (електричних), то й певні справи у суді та тлумачення норм директив стосуються саме питання недискримінаційного доступу [46, с. 31].

Міжнародні відносини в енергетичній сфері в основному обумовлені необхідністю забезпечення зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних національних інтересів різних держав і знаходження їх балансу. Можна виділити інтереси трьох груп країн — суб’єктів цієї галузі: країн-нетто імпортерів, країн-нетто експортерів, а також країн, через чию територію здійснюється транзит енергоресурсів [13].

Крім того, суб’єктами міжнародного енергетичного права є міжнародні організації, які можна розділити на три види: спеціальні універсальні міжнародні організації (ОПЕК, МЕА, ФКЕГ) і регіональні (ОАПЕК, АФРЕК, оладки і т. Д.), А також енергетичні органи більших регіональних об’єднань, які виступають як самостійні інститути для здійснення взаємодії країн, що об’єдналися в сфері енергетики (КЕХ — орган ЄС, Міжурядова рада з нафти і газу – орган СНД, Рада з енергетичної політики при інтеграційному комітеті — орган ЄврАзЕС).

Основними принципами і цілями міжнародного енергетичного права, на яких повинні будуватися взаємини суб’єктів, є:

— державний суверенітет над національними енергоресурсами;

— раціональне використання енергетичних ресурсів;

— дотримання режиму термінологічного і понятійного однаковості створюваних в галузі документів;

— визнання неподільності стійкої глобальної енергетичної безпеки і взаємозалежності всіх учасників світового енергообміну;

— взаємна відповідальність країн — споживачів і постачальників енергоресурсів, а також транзитних держав за забезпечення глобальної енергетичної безпеки;

— забезпечення недискримінаційного доступу до міжнародних енергетичних ринків, відкриття і розвиток їх конкурентного характеру;

— транспарентність усіх сегментів міжнародних енергетичних ринків (виробництва / експорту, транзиту, споживання / імпорту);

— недискримінаційне заохочення і захист інвестицій в усіх ланках енергетичного ланцюжка;

— забезпечення технологічної надійності всіх елементів енергетичної інфраструктури, включаючи транзитні;

— забезпечення фізичної безпеки життєво важливої ​​енергетичної інфраструктури;

— сприяння міжнародному співробітництву в сфері здійснення інфраструктурних проектів, що мають важливе значення для забезпечення глобальної та регіональної енергетичної безпеки;

— стимулювання широкого науково-технічного співробітництва в енергетиці, включаючи питання альтернативних і поновлюваних джерел енергії, підвищення енергоефективності та енергозбереження у всіх ланках енергетичного ланцюжка;

— спільна робота з охорони навколишнього середовища, запобігання нових і боротьбі з наслідками відбуваються несприятливих кліматичних змін.

Як і будь-яка інша галузь, міжнародне енергетичне право ґрунтується на загальних принципах права, які є однаковими як для національних правових систем, так і для міжнародних. Серед них принципи: справедливості, законності, невтручання в справи держав і незастосування сили, принцип «договори мають дотримуватися», суверенної рівності держав тощо [14].

Висновок з усього сказаного може бути наступним. З огляду на масштабність і значимість розглянутих питань, можна розглядати міжнародне енергетичне право, що включає в себе весь спектр відносин в даній області, в якості самостійної галузі міжнародного права.

Енергетичне право ЄС сьогодні є молодою галуззю, яка розвивається швидкими темпами. Для неї характерна велика кількість суб’єктів нормотворення, які представлені як інституціями ЄС, так і міжнародними організаціями, спеціалізованими агенціями, недержавними суб’єктами тощо. А сама динаміка енергетичного права багато в чому зумовлюється впливом економічних та політичних факторів, які визначають стан енергетичної безпеки ЄС. 

РОЗДІЛ 2. Джерела міжнародно-правового регулювання міжнародних відносин у сфері енергетики

 2.1. Багатосторонні міжнародні договори в енергетичній сфері

Енергетика є однією з ключових галузей для всіх, особливо розвинених, країн світу. Разом з тим, сучасні держави в різній мірі забезпечені енергетичними ресурсами і необхідними для їх перетворення в енергію технологічними, транспортними і виробничими потужностями. Вкрай нерівномірні і потреби в різних видах енергії держав світу. Від стану паливно-енергетичного комплексу (ПЕК), від забезпеченості паливно-енергетичними ресурсами виробничої, транспортної та комунально-побутової сфери багато в чому залежить економічна і національна безпека держави в цілому.

Тому протягом останнього століття відбувається швидке, але нерівномірне, формування світових ринків енергетичних ресурсів. Стабільні і інтенсивні міжнародні торговельні обміни енергоносіями, а згодом — електроенергією і технологіями, здатні витіснити військовий шантаж і збройні захоплення територій, багатих енергетичними ресурсами. Світові енергетичні ринки все більш чітко набувають глобального характеру.

На час розпаду біполярної системи світу (початок 90-х років XX століття) більшість різних за рівнем економічного і політичного розвитку держав, включаючи і належали до конкуруючих військово-політичних союзів, були залучені в зв’язку з торгівлі ресурсами і кооперації виробництва енергії. Відповідні зв’язку виявилися в центрі уваги міжнародної дипломатії, а енергетичний чинник став активно використовуватися для посилення міжнародного впливу провідних держав і досягнення інших геополітичних цілей. Виник навіть термін «енергетична дипломатія».

Сформована до початку 90-х років XX століття система міжнародних угод з питань енергетичного співробітництва держав на регіональному рівні потребувала відповідної «надбудови» у вигляді міжурядових організацій. Дана потреба визначалася наступними факторами: зростаючою взаємною залежністю суб’єктів енергетичних ринків; збереженням і розвитком взаємної інтеграції та кооперації економік розвинених держав Європи в умовах її об’єднання; необхідністю сприяння інтеграції ПЕК країн РЕВ (а потім — і СНД) в ринкову систему. До кінця XX століття глобальний характер придбали деякі екологічні проблеми, безпосередньо пов’язані з розвитком енергетики, серед яких виділяється проблема клімату ( «парниковий ефект», що викликається перенасиченням атмосфери вуглекислим газом і вуглеводневими виділеннями).

У сучасному світі для здійснення різноманітних багатосторонніх проектів потрібен правовий механізм захисту іноземних інвестицій, який був відсутній в міжнародному праві, в зв’язку з тим, що Гаванська хартія (1948 г.) хоча і містила подібні норми, все-таки не була ратифікована конкретними державами.

Розроблені в 70-і роки XX століття проекти (наприклад, проект кодексу поведінки транснаціональних корпорацій) вирішували проблему захисту інвестицій на багатосторонньому рівні по суті, особливо, при зростанні нових політичних загроз в районах з нестабільною соціально-політичною обстановкою (Магріб, Балкани, Придністров’я , Кавказ, Близький Схід), а також після виходу на європейський енергетичний ринок ряду держав, які не є ні учасниками ГАТТ, ні членами МЕА.

25 червня 1990 року Дублінської сесії Європейської Ради Р. Любберс, який в той час займав пост прем’єр-міністра Нідерландів, виступив з ініціативою створення загальноєвропейського енергетичного простору. Ця ідея отримала юридичне оформлення в політичній декларації — Європейської енергетичної хартії, прийнятої в кінці 1991 року. Європа в цей період представлялася в рамках Потсдамської конференції (1945 р) і Гельсінського процесу як континентальна Європа, США і СРСР, включаючи й ті його території, які географічно знаходяться в Азії.

Через три роки були підписані загальнообов’язкові для учасників Договір до Енергетичної хартії і Протокол з питань енергетичної ефективності і відповідним екологічним аспектам (ПЕЕСЕА). Україна та інші незалежні держави, що утворилися на євразійському просторі після припинення існування СРСР, були в числі держав, які підписали ці акти.

Процес здійснення Енергетичної хартії допустимо розглядати як реакцію європейської спільноти на розпад біполярного світового порядку, основи якого були закладені в 1945 році. Крім того, європейські ділові кола і уряду були незадоволені затягуванням переговорів з питання створення СОТ і посилюється впливом США в регіоні.

Оскільки до 90-х років XX століття багатостороннє регулювання в рамках ГАТТ взагалі не зачіпало екологічні питання, як і питання міжнародних інвестицій, прийняття загальнообов’язкового для учасників Договору до Енергетичної хартії і протоколів до нього означало перехід до якісно нового, щодо регулювання тарифів і торгівлі окремими групами товарів в рамках ГАТТ, рівню організації економічного співробітництва держав, як входять до ГАТТ, так і нових держав, що утворилися на євразійському просторі після припинення існування СРСР, СФРЮ та Чехословаччини.

Головним багатостороннім міжнародним договором, що стосується регулювання енергетичного сектору, є Договір до Енергетичної Хартії (далі — ДЕХ). Процес Енергетичної Хартії був розпочатий на початку 1990-х років. Прем’єр-міністр Нідерландів Рууд Любберс розпочав цей процес у липні 1990 року, запропонувавши механізм, який мав на меті допомогу радянським республікам у їхньому переході до ринкової економіки.

В Європейському Союзі (далі — Євросоюз, ЄС) була зініційована спільна стратегія, яка мала на меті об’єднання проблем Західної Європи (безпека енергетичних поставок) з можливостями Східноєвропейських держав (багаті нерозвідані запаси нафти і газу). Ця стратегія засновувалася на сприянні західним інвестиціям (перш за все, з держав Євросоюзу) у енергетичний сектор держав Східної Європи і на транзиті енергетичних ресурсів Сходу на Захід. Станом на жовтень 2009 року Договір ратифікували 46 держав (в тому числі й Україна) і Європейські Співтовариства, 4 держави підписали ДЕХ, але ще його не ратифікували (Австрія, Білорусь, Ісландія, Норвегія). Російська Федерація, так само як і Білорусь, тимчасово застосовувала ДЕХ, проте 20.08.2009 р. вона офіційно повідомила депозитарія про свій намір не ставати учасницею ДЕХ і, таким чином, ДЕХ перестав діяти для Росії 18.10.2009 р. Договір до Енергетичної Хартії був заснований на положеннях Європейської Енергетичної Хартії 1991 року. В той час як Європейська Енергетична Хартія була, по суті, декларацією політичних намірів сприяти співробітництву Східної та Західної Європи, Договір до Енергетичної Хартії є юридично обов’язковим багатостороннім договором — єдиним такого роду договором, що регулює питання міждержавного співробітництва у галузі енергетики. Більше того, на сьогодні Договір до Енергетичної Хартії є одним з головних багатосторонніх договорів, який регулює питання захисту інвестицій.

На початку ХХІ ст. до регулювання енергетичного ринку підключився вищий міжнародний форум — регулярні зустрічі глав держав і урядів провідних країн світу — «Велика вісімка» в контексті розробки комплексної системи заходів щодо забезпечення економічної безпеки. Це свідчить про підвищення уваги до забезпечення сталого функціонування світового енергетичного ринку під впливом нестабільності цін і непередбачуваності дій ОПЕК.

Ідея розробки єдиного підходу «Великої вісімки» до вирішення проблеми енергетичної безпеки виникла і почала опрацьовуватися лідерами Форуму на Окінаві в 2000 р У травні 2001 р в Детройті була проведена перша зустріч їх міністрів енергетики, а в подальшому відбулося кілька таких зустрічей, на яких проблеми впорядкування енергетичного ринку обговорювалися більш детально.

На особливу увагу заслуговує «Велика вісімка» в Санкт-Петербурзі в липні 2006 р тому, що на зустрічі серед двох підсумкових документів по зовнішньоекономічному проблем одним з найбільш важливих був багатосторінковий документ — «Глобальна енергетична безпека». Документ прийнятий з ініціативи Росії, за її активної участі в розробці і містить детальний план дій. З метою посилення співпраці на енергетичному ринку в документ внесені рекомендації на адресу як країн-експортерів і країн-імпортерів енергоносіїв. Російській делегації вдалося переконати партнерів у необхідності збалансованого підходу до встановлення зобов’язань.

На початку документа вказується, що «енергоресурси мають критично важливе значення для поліпшення якості життя і розширення можливостей, що відкриваються перед громадянами країн світу …», а потім формулюються необхідність вирішення «ряду серйозних і взаємопов’язаних проблем»: високі і нестійкі ціни на нафту, зростаючий попит на енергоресурси, зростаюча залежність багатьох країн від їх імпорту, потреба у величезних інвестиціях і ін. в зв’язку з глобальним характером проблем йдеться про розвиток партнерських відносин між усіма за нтересованнимі країнами, а в якості способу досягнення поставленої мети пропонується «… формування прозорих, ефективних і конкурентних світових енергетичних ринків».

Мається на увазі зосередити дії на посилення і розширення верховенства закону, створенні та зміцненні передбачуваних режимів оподаткування та регулювання, а також на прийнятті більш зважених інвестиційних рішень. Забезпечення більшої прозорості використання державних доходів від експорту енергоресурсів розглядається «одним з найважливіших інструментів боротьби з корупцією». Висловлюється схвалення діяльності МЕА щодо поширення досвіду реагування на надзвичайні ситуації, стримування попиту і заміни видів палива.

Документ орієнтує на необхідність великих капіталовкладень в енергетику, щоб забезпечити адекватне зростаючому в світі попиту в енергопостачанні. Висловлюються наміри створювати і підтримувати сприятливі умови для залучення фінансових коштів в енергетичний сектор і вживати ефективних заходів по виконанню контрактних зобов’язань. Передбачаються також заходи на національному та міжнародному рівнях, що сприяють використанню відновлюваних та альтернативних джерел енергії, підвищення віддачі родовищ тощо.

Заключна частина присвячена регулюванню ринку за допомогою підвищення енергоефективності та енергозбереження, що, маючи пряме відношення до попиту, рівносильно регулювання виробництва енергоресурсів і зниження навантаження на енергетичну інфраструктуру. Міститься зобов’язання обміну передовим досвідом у всіх ланках виробничо-збутового ланцюжка, в тому числі шляхом встановлення національних цілей зниження енергоємності розвитку, і створення строгих стандартів енергоефективності, фінансових і податкових стимулів для впровадження нових технологій (особливу увагу приділено економії енергії на транспорті, на який припадає 2/3 світового споживання нафти).

В результаті зустрічі лідерів «Великої вісімки» на Хоккайдо (Японія) в липні 2008 р в основний підсумковий документ «Світова економіка» включено розділ «Енергетична безпека». В цьому розділі її учасники не тільки підтвердили прихильність документу, прийнятому в Санкт-Петербурзі, а й сформулювали додаткові пропозиції. У зв’язку з різким зростанням цін на нафту рекомендувалося в короткостроковій перспективі збільшити потужності з видобутку і переробці нафти, в середньостроковій — розширювати інвестування в розвідку, видобуток, переробку і збут, а в довгостроковій — «зробити узгоджені зусилля щодо усунення корінних причин цього зростання».

У регулюванні сучасного світового енергетичного ринку в різному ступені беруть участь спеціалізовані міжнародні організації та форуми; їх створення під впливом розвитку глобалізації триває.

 2.2.Джерела міжнародно-правового регулювання енергетичних відносин на регіональному рівні

На регіональному рівні найбільш розвинутим є енергетичне право Європейського Союзу. Сьогодні у ЄС функціонує внутрішній енергетичний ринок, який засновується на положенні певних нормативно-правових актів ЄС щодо регулювання ринку електроенергії, відновлюваних джерел, газу. Газова директива 2003/55/ЄС була прийнята 26 червня 2003 року. Ця директива встановлює спільні правила щодо постачання, зберігання, розповсюдження природного газу, доступу до ринку та ін. Газова директива містить загальні правила організації та функціонування газового сектору. Функції та повноваження державної влади в газовому секторі повинні бути обґрунтованими і пропорціональними. Вони не повинні перешкоджати головній меті директиви — встановленню лібералізованого і прозорого внутрішнього ринку природного газу. Функції та повноваження державної влади у газовому секторі ЄС необхідні для того, щоб захистити споживача, забезпечити захист навколишнього середовища і забезпечити безпеку постачання природного газу. Стаття 3 (1) Директиви встановлює, що держави-члени ЄС повинні слідкувати за тим, щоб діяльність у газовому секторі здійснювалася таким чином, щоб забезпечити конкурентний, безпечний, сталий ринок природного газу, який би був заснований на основі поваги до захисту навколишнього середовища. Пункт 2 статті 3 передбачає, що держава приймає участь у регулюванні таких питань як безпека, безпека поставок, захист навколишнього середовища, енергоефективність. Таке державне регулювання енергетичного сектору повинно бути чітко виписане у національному законодавстві держав-членів ЄС, бути прозорим, відбуватися на основі принципу недискримінації і повинно гарантувати газовим компаніям з Європейського Союзу рівний доступ до споживачів у державах-членах ЄС [29, c. 28].

Слід зазначити, що Основний Закон визначає фундаментальні принципи та загальні напрямки діяльності органів публічного адміністрування цієї сфери, закріплює правові підстави застосування організаційних заходів у сфері енергопостачання.

Не менш важливим джерелом, що забезпечує нормативно-правове регулювання у сфері енергопостачання, є міжнародні акти, договори, конвенції, угоди, ратифіковані у встановленому порядку парламентом країни. Прикладом цього є застосування статті 28 Закону України «Про електроенергетику», де визначено, що суб’єкти електроенергетики беруть участь у міжнародному науково-технічному, зовнішньоекономічному та інших формах міжнародного співробітництва, відповідно до державних програм, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [3].

Значну частину законодавства України у сфері енергопостачання становлять міжнародно- правові акти, учасником яких є Україна, зокрема:

—         міжнародний документ від 20 листопада 2009 року «Порядок денний асоціації Україна- ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію», де визначено певні ключові пріоритети реформ у сфері енергетики, яким Україна має приділити увагу задля того, щоб повною мірою скористатися можливостями поглибленої співпраці, передбаченої Угодою про асоціацію;

—         «Меморандум між Україною та Європейським Союзом про порозуміння щодо співробітництва в енергетичній галузі» від 01 грудня 2005 року є одним із міжнародних документів, де визначено базові положення про співробітництво між Україною і ЄС в енергетичній сфері, а саме: диверсифікація та безпека постачання енергоресурсів, ядерна безпека, реформування енергоринку, розвиток і модернізація інфраструктури енергетичних галузей. Вважаємо за доцільне запропонувати певні положення приєднання енергетичної системи України до енергетичної системи і ринку ЄС з метою вироблення чіткої узгодженої стратегії енергетичної інтеграції України до ЄС. Ці положення мають готуватися із залученням представників уряду та міжнародних і вітчизняних експертів. Документ має базуватися на Енергетичній стратегії України і двосторонніх документах з ЄС;

—         Угода про Асоціацію між ЄС та Україною від 21 березня 2014 року. Положення Угоди про асоціацію в частині енергетичного співробітництва запровадять гармонізований правовий режим для діяльності підприємств відповідної галузі на території України та ЄС. Положення закріплюють спільні принципи такого режиму, запозичені з енергетичного законодавства ЄС, а саме: принципи розподілу функцій із видобутку, транспортування, транзиту та кінцевого продажу енергоносіїв, принципи недискримінації, національного поводження з підприємствами сторін, прозорості процедур надання дозволів та ліцензій на видобуток, транспортування та дистрибуції енергоносіїв [6, с. 15-16].

Найбільша цінність вказаних міжнародно-правових документів полягає в тому, що, по-перше, вони мають «наднаціональний характер», і, таким чином, мають пріоритет перед національними законодавством, що дає можливість більш ефективного захисту; по-друге, вони передбачають врегулювання спорів за загальновизнаною у світі процедурою [7, с. 8].

Розглядаючи національне законодавство зазначимо, що нині у сфері забезпечення енергопостачання діє понад двохсот різноманітних нормативно-правових актів, які забезпечують регулювання величезного обсягу відносин, які виникають у сфері енергопостачання. Варто звернути увагу на той факт, що нормотворча діяльність Верховної Ради України була спрямована на розробку та прийняття сучасного законодавства з метою створення дієвого правового регулювання енергетичного ринку, в енергетичній сфері загалом, а також у сфері енергопостачання.

Враховуючи важливе значення напряму державної політики щодо диверсифікації джерел постачання енергоресурсів та розвиток сучасних технологій у сфері енергетики, у дослідженні більш детально проаналізуємо законодавче забезпечення використання відновлювальних джерел енергії та палива [31, c. 69].

Відповідно до статті 5 Закону України «Про альтернативні джерела енергії», підлягають розробленню та затвердженню норми, правила та стандарти виробництва, передачі, транспортування, постачання, зберігання і споживання енергії, виробленої з альтернативних джерел. Виходячи з того, що на сьогодні в законодавстві України відсутні такі норми, правила та стандарти, можна констатувати, що в Україні фактично відсутнє спеціальне законодавство, спрямоване на безпосереднє врегулювання відносин, пов’язаних з альтернативними джерелами енергії. Положення Закону України «Про альтернативні джерела енергії» щодо стимулювання виробництва та споживання енергії, виробленої з альтернативних джерел, також носять декларативний характер, оскільки ні самим Законом, ні іншими нормативно-правовими актами України не передбачений механізм їх реалізації. Отже, Закон України «Про альтернативні джерела енергії» в існуючій редакції не передбачає комплексного підходу до врегулювання діяльності, пов’язаної з альтернативними джерелами енергії. Найбільшу групу нормативно-правових актів України, що регулюють відносини, пов’язані з альтернативними джерелами енергії, становлять документи програмного характеру.

Вважаємо за доцільне більш детально звернути увагу на зміст декількох нормативно-правових актів, зокрема, у сфері регулювання внутрішнього ринку електроенергії в Україні. Згідно з преамбулою Закону України «Про електроенергетику», цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності в електроенергетиці і регулює відносини, пов’язані з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, конкуренцією та захистом прав споживачів і працівників галузі. У Законі України «Про електроенергетику» міститься стаття 17, яка має назву «Загальні принципи встановлення тарифів на електричну енергію».

Проте, виходячи зі змісту вказаної статті, вона присвячена не принципам регулювання тарифів на електричну енергію, а порядку їх встановлення. Відповідний принцип відсутній і у статті 5 цього Закону, у якій закріплені основні принципи державної політики в електроенергетиці. Законодавство України має бути приведене у відповідність до законодавства ЄС в частині закріплення принципів встановлення тарифів на електричну енергію. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про електроенергетику», одним із основних принципів державної політики у сфері електроенергетики є забезпечення захисту прав та інтересів споживачів енергії. Принцип щодо забезпечення права побутових споживачів на постачання їм електричної енергії певної якості за чітко порівнюваними, прозорими і обґрунтованими цінами повинен бути закріплений у Законі України «Про електроенергетику» та є заходом приведення цього закону у відповідність до законодавства ЄС [34, c. 321].

Дещо краща ситуація на сьогоднішній день із нормативно-правовим регулюванням відносин з постачання електричної енергії населенню. На виконання вимог статті 26 Цивільного кодексу України, постановою Кабінету Міністрів України затверджені Правила користування електричною енергією для населення. Додатком 1 до цих Правил є типовий договір про користування електричною енергією.

Разом з тим, на нашу думку, слід звернути увагу на неоднорідність термінології в назвах договорів з постачання електричної енергії, що вживаються в різних нормативно-правових актах. Так, Цивільним кодексом України передбачається термін «договір постачання енергетичних ресурсів», у Господарському кодексі мова йде про «договір енергопостачання», у Законі України «Про електроенергетику» взагалі вживаються два терміни — «договір постачання електричної енергії» та «договір користування електричною енергією». Постановою Кабінету Міністрів України № 1357 від 26 липня 1999 року затверджено типовий договір про користування електричною енергією, а постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 28 від 31 липня 1996 року затверджено типовий договір про постачання електричної енергії. Отже, терміни, що вживаються у законодавстві, мають бути уніфіковані.

З приводу правового регулювання відносин у сфері передачі електричної енергії необхідно звернути увагу на таке. У Законі України «Про електроенергетику» чітко не врегульовані питання діяльності операторів системи передачі. Ці відносини врегульовані такими підзаконними актами: Умови та Правила здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії місцевими (локальними) електромережами, затверджені постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 13 червня 1996 року №15; Умови та Правила здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами, затверджені постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 11 жовтня 1996 року № 152. [44, c. 7].

Таким чином, найважливішими завданнями регулювання світового енергетичного ринку на багатосторонньому рівні в доступній для огляду перспективі є (1) запобігання порушенням поставок і закупівель, включаючи своєчасну розвідку і освоєння нових родовищ; (2) мінімізація ризиків видобутку і транспортування енергоносіїв, оскільки понад 50% нафти перевозиться морським шляхом (до того ж через Босфор, Суець і Маклакській протоці); (3) підтримання стабільності на світовому ринку в довгостроковому плані, що в принципі відповідає інтересам як експортерів, так і імпортерів енергоносіїв; (4) споживання енергоресурсів з урахуванням потреб майбутніх поколінь і вимог екології. [47, c. 17-18].

Основними інструментами регулювання будуть служити підвищення ефективності використання енергії, в тому числі більш економне її витрачання, збільшення застосування відновлюваних ресурсів на базі досягнень науково-технічного прогресу, оптимізація структури споживання, маневрування стратегічними запасами і диверсифікація географії імпорту. Створені та створюються останнім часом міжнародні організації та форуми, а також багатопланове обговорення енергетичної проблематики вказують на те, що їх роль в регулюванні енергетичного ринку зросте, методи регулювання зміняться (наприклад, поширяться неформальні домовленості), а акценти в регулюванні змістяться, зокрема, на користь споживання поновлюваних і екологічно більш «дружніх» енергоносіїв.

2.3. Міжнародно-правове регулювання енергетичних відносин на двосторонньому рівні на прикладі України

На сучасному етапі в більшості розвинених країн тривають серйозні зміни в електроенергетиці: подальша приватизація енергетичних об’єктів, впровадження конкурентного ринку електроенергії, дерегулювання.

Енергетична політика ЄС ґрунтується на трьох загальних принципах, визначених ще в 1952 р. Паризьким договором про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі, які покладені в основу об’єднання європейських країн: спільний ринок, загальні цілі та загальні інститути.

У 1996 р. міністри енергетики країн ЄС прийняли узгоджену Директиву № 96/92-ЕС про лібералізацію відносин на внутрішньому європейському енергетичному ринку, відповідно до якої має бути змінено законодавство країн-членів ЄС і поетапно відкрито вільний вихід споживачів на ринок електроенергії.

Енергетичний діалог між ЄС та Україною включає Угоду про партнерство і співпрацю між Україною та ЄС, Стратегію європейської інтеграції України 1998 р., а також Спільну стратегію ЄС щодо України 1999 р. й Послання ЄК щодо розширення європейського сусідства 2003 р. Ключове положення в тексті Угоди про партнерство (стаття 61) стверджує, що співпраця в енергетиці повинна відбуватися за принципами ринкової економіки та Європейської енергетичної хартії, на тлі поступової інтеграції енергетичних ринків Європи [52, c. 47-48].

З огляду на законодавство ЄС в енергетичній галузі необхідно відзначити три основні законодавчі акти: Договір про Європейський Союз; Директиву 2003 р. про електроенергетику, в якій викладено спільні правила для лібералізації ринків електроенергії в межах ЄС;

Регламент про транскордонні перетоки електроенергії, яким керуються правила доступу країн-членів ЄС до електромереж для міжнародної торгівлі електроенергією.

Договором про Європейське Співтовариство щодо питань торгівлі електроенергією в межах ЄС передбачається вільний рух товарів на внутрішньому ринку ЄС. У документі електроенергія розглядається як «товар»; нормами Договору заборонено кількісні обмеження на імпорт і експорт між країнами-членами.

У Директиві 2003 р. про електроенергетику викладено спільні правила щодо внутрішнього ринку електроенергії. Вона зміцнює вимоги Директиви 1996 р. про електроенергетику з метою прискорення процесу її лібералізації.

Згідно з Статтею 21(а) Директиви, країнам-членам ЄС дозволяється вимагати взаємності у відносинах: «Для відвертання дисбалансу під час відкриття ринків електроенергії не забороняються контракти на постачання електроенергії з кваліфікованим споживачем у системі іншої країни-члена ЄС, якщо даний споживач розглядається як кваліфікований у обох причетних системах».

Це положення опосередковано дозволяє країнам-членам обмежувати доступ до свого ринку електроенергії постачальникам з інших країн-членів, у яких ступінь відкриття ринку є нижчим. Аби ці положення набрали чинності, їх слід втілити в національному законодавстві – а це зробили ще не всі країни-члени ЄС.

У настанові, випущеній Європейською Комісією щодо тлумачення схожих положень Директиви ЄС 1996 р. про електроенергетику, чітко роз’яснюється, що: «Взаємність може застосовуватися лише в разі існування кількісних обмежень. Не допускається, наприклад, забороняти імпорт із іншої країни-члена, в якій ступінь відкриття ринку є таким же чи вищим, але яка обмежує доступ третіх сторін до своєї передавальної мережі. Такі бар’єри слід оскаржувати згідно з положеннями Договору про ЄС, які відносяться до вільного руху товарів у межах ЄС» [58, c. 44-45].

Так само важливо зазначити, що Європейська Комісія також зауважує, що взаємність повинна мати ширший обсяг, включаючи вимогу для країн, які експортують електроенергію до країн-членів ЄС, аби вони мали стандарти у сфері охорони довкілля та ядерної безпеки, еквівалентні тим, які вимагаються в межах ЄС. Накладання обмежень на експорт електроенергії з «небезпечних» електростанцій чи тих, які не відповідають стандартам ЄС щодо забруднення й викидів, є виправданим з огляду на потребу відвертати будь-яку додаткову за — грозу для довкілля Європейського Співтовариства. Ці умови накладаються, очевидно, шляхом двосторонніх угод між країнами-членами ЄС та країнами, які не є членами ЄС.

Необхідно визначити, яким є ступінь відкриття ринку в Україні. Як його вимірювати за визначеннями, що містяться в законодавстві ЄС? За законом, якщо усі непобутові споживачі можуть вільно вибирати свого постачальника, — це мало б відповідати відкриттю ринку приблизно на 75 %.

Процеси реформування електроенергетичного сектора здійснюються у різних країнах по-різному з урахуванням національної специфіки галузі.

Наявність різних концепцій і пропозицій щодо шляхів реформування електроенергетики, рівно як і відмінність реформ, проведених в різних країнах, показують, що навряд чи існує «єдино вірний» шлях реформування електроенергетики.

Встановлено, що, починаючи з початку 2006 року, зовнішньоекономічні відносини з Російською Федерацією у газовій сфері – всупереч Угоді між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про додаткові заходи щодо забезпечення транзиту російського природного газу по території України від 4 жовтня 2001 року, яка продовжує залишатися в силі – перестали бути предметом регулювання на рівні міжнародних (міжурядових) договорів та регулюються на рівні зовнішньоекономічних контрактів суб’єктів господарювання.

Одним з визначальних факторів формування зовнішньої політики України в Центральній Азії завжди було енергетичне співробітництво з багатими на ресурси країнами регіону. Енергетична політика залишається найуразливішою галуззю України впродовж усього періоду з часу проголошення незалежності. Жодної зі стратегічних цілей — зниження енергоємності ВВП, збільшення видобутку власних енергоресурсів, диверсифікація, створення ядерно-паливного циклу — так і не досягнуто. Саме тому, розширення співробітництва з Центрально-азійськими країнами, зокрема із Казахстаном, який сьогодні за розвіданими запасами нафти та газу посідає шосте місце в світі, є пріоритетним напрямом зовнішньої політики України.

Україна почала активно співробітничати з Республікою Казахстан в галузі палива та енергетики з 1996 року, коли було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Республіки Казахстан про принципи співробітництва в нафтогазових галузях [8]. Перші домовленості про постачання в Україну казахстанських нафти та палива для АЕС були досягнуті 1998 року. Після низки переговорів з різних питань економічного співробітництва в 1999 році було укладено Договір між Україною та Республікою Казахстан про економічне співробітництво на 1999-2009 рр., який і став правовою основою подальшого співробітництва в енергетичній сфері [9].

Після підписання цього договору 10-11 березня 2000 року відбувся дводенний візит тодішнього прем’єр-міністра В. Ющенка до Казахстану. Під час переговорів з казахстанським прем’єр-міністром К. Токаєвим вирішувались проблеми розвитку спільного ринку в галузі енергетики [10]. Маючи на меті реалізувати створену ще на початку 1990-х років програму диверсифікації джерел постачання енергоресурсів в Україну (у послідовності «приватизація — модернізація — диверсифікація»), було вирішено, що Казахстан буде брати участь в приватизації Херсонського нафтопереробного заводу. Державний пакет акцій мала взяти в управління кампанія ВАТ «Казахойл». Вже в 2000-му році 60 % акцій ВАТ «Херсона- нафтопереробка» стали власністю «Казаойл» [11]. Казахські бізнесмені мали на меті таким чином вийти на потужний, енергетично залежний, і, до того ж, географічно близький до європейського, ринок України. Тому, приватизація Херсонського нафтопереробного заводу могла б стати вигідним капіталовкладенням. Казахстанська сторона запропонувала не лише викупити більшу частину акцій заводу, але й надати кошти для модернізації виробництва, щорічно завантажувати 8 млн тонн нафти, а також створити мережу АЗС у прилеглих областях (з високоякісним паливом типу А-95 та А-98). До того ж казахстанська сторона мала на меті розбудову нафтобази у Феодосії (Крим) та нафтогавані у Херсоні [12].

Але ці домовленості з Казахстаном не вирішували головної проблеми України — диверсифікації джерел постачання вуглеводнів. Технічно постачання казахстанської нафти до України забезпечувалось нафтопроводом Атирау — Самара (тобто через територію РФ). Вирішити цю проблему було можливо за умови розвитку шляхів постачання вуглеводнів територією Азербайджану, через грузинські порти та залізницю, зважаючи на вище згадані пропозиції щодо розширення Херсонського порту, а також будівництва нафто — та газосховищ на узбережжі Чорного моря, що і стало ще одним напрямом подальшої співпраці в нафтогазовій сфері.

Попри вище зазначені напрями співробітництва, пріоритетним став нафтопровід «Одеса — Броди», який збудували у 2001 р. (довжина 667 км). Його початкова потужність — 9 млн т нафти на рік, яку можна збільшити до 40 млн т. Ним передбачалося транспортувати каспійську і казахстанську нафту з порту Південний у західноукраїнське місто Броди, звідки — вже через нафтопровід «Дружба» — спрямувати її до Східної та Центральної Європи, але попередньо українські проектанти не уклали відповідних угод з країнами експортерами нафти щодо постачання її саме цим маршрутом [13]. Саме тому протягом трьох років маршрут Одеса — Броди не використовувався через відсутність необхідного об’єму сировини [55].

На цьому тлі, необхідно було активізувати співробітництво з Казахстаном, потужності якого могли б повністю задовольнити ці потреби. За домовленостями між ВАТ «Укртранснафта» і нафтогазовою кампанією Казахстану «КазМунайГаз» наприкінці 2002 року було створено підприємство «Транс-Південь», що мав перекачувати казахстанську нафту нафтопроводом Одеса — Броди, таким чином Казахстан виявив зацікавленість у збільшенні транспортування казахстанської нафти і газу до українських портів [14].

На законодавчому рівні співробітництво було закріплено 6 серпня 2003 року Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про підписання угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Казахстан про умови постачання казахстанської нафти в Україну і її транзиту територією України» [15]. 1 червня 2004 року Україна і Казахстан підписали відповідну угоду про співробітництво щодо поставок казахстанської нафти в Україну та її транзиту територією України, за якою ЗАТ «КазТрансОйл» разом із ВАТ «Укртранснафта» мали здійснювати прокачування казахстанської нафти нафтопровідом «Одеса-Броди» в європейському напрямку вже з 2004 року [16].

Необхідно зазначити, що у питаннях енергетичного співробітництва Україна і Казахстан мають спільну мету — винайдення можливості диверсифікації імпортно-експортних потоків енергоносіїв. Виходячи з цього для забезпечення енергетичної безпеки Україні необхідно ініціювати діалог у трикутнику Україна — Казахстан – Росія [57, c. 32-33].

Усе це дасть надію на якісно новий виток розвитку зовнішньої політики України у сфері забезпечення її енергетичної безпеки.

Створення оптового і роздрібного ринків електроенергії є важливим інструментом зниження ціни електроенергії для кінцевих споживачів. Одночасне існування конкурентного і регульованого ціноутворення на один і той же вид продукції або послуг в одній і тій же зоні ринку для різних його учасників є неприпустимим.

Дерегулювання цін на електроенергію має поєднуватися з дерегулюванням цін на паливо для електростанцій, а також із зняттям адміністративних та інших обмежень на ринках інших видів палива. При реформуванні електроенергетики необхідне здійснення взаємо-пов’язаних заходів у теплоенергетиці, зокрема, реформування теплопостачання і системи ціноутворення на тепло. Реформування електроенергетики припускає реформування житло-во-комунального господарства.

За Законом «Про електроенергетику» усі виробники й імпортери електроенергії повинні її продавати на оптовому ринку електроенергії, яким керує ДІЇ «Енергоринок», а всі постачальники повинні її купувати на цьому ж ринку. Здається, немає жодного механізму, за яким постачальники могли б здійснювати закупівлю за іншими цінами, ніж оптова ціна, встановлювана ДП «Енергоринок».

Постачальники (та їхні кінцеві споживачі), відтак, не мали б розглядатися як кваліфіковані. Це означає, що ступінь відкриття ринку в Україні дорівнював би 0 %. У цьому разі майже всі потенційні торговельні партнери України мали б право обмежувати експорт з України, тоді як Україна не змогла б блокувати імпорт на підставі взаємності.

Україна підписала цілу низку міжнародних угод, положення яких охоплюють торгівлю електроенергією та інвестиції, здійснювані іноземними громадянами в енергетику України.

Договір до енергетичної хартії було ратифіковано Україною в 1998 р. Однією з цілей Договору є сприяння торгівлі енергією, включаючи електричну, та надання захисту інвесторам у енергетиці. Інвестиція визначається таким чином: «… будь-яке право, надане за законом чи контрактом або в силу будь-яких ліцензій і дозволів, виданих згідно з законом для здійснення господарської діяльності в енергетичній галузі».

Будь-яке обмеження на імпорт електроенергії з України компаніями з сусідніх країн ішло б врозріз із певними положеннями Договору.

Існуюча модель ринку електроенергії України не змогла досягти ефективної конкуренції між виробниками і не забезпечила ціноутворення, яке б відбивало реальні витрати на постачання електроенергії всім типам навантаження і на надання всіх видів послуг. Стимули для поліпшення ефективності та інвестицій залишаються дуже обмеженими. Крім того, можна спостерігати, що спроби пристосувати правила ринку для вирішення тих або інших оперативних питань призвели до загального зростання регулятивного впливу, зміцнення централізованого управління та зменшення конкуренції і ефективності [52, c. 48-49].

Проблеми, що заважають ефективному функціонуванню оптового ринку електроенергії України, здебільшого пов’язані між собою, часто мають спільні причини виникнення, які переважно стосуються не тільки процесів функціонування оптового ринку електроенергії, скільки безпосередньо макроекономічного рівня.

Окремо необхідно виділити таку проблему, як приведення у відповідність раніше прийнятих нормативно-правових актів до стану розвитку сучасних технологій.

Для отримання об’єктивної інформації про реальну цінність товарів і послуг в електроенергетиці, зняття адміністративних бар’єрів на шляху інвестицій необхідні ринкові механізми. Для цього необхідне цивільно-правове оформлення існуючих наявних зобов’язань та їх прив’язування до існуючих активів галузі.

Саме тому, враховуючи назрілу необхідність переходу від моделі «єдиного покупця» до ефективнішої і орієнтованої на потреби споживачів моделі ринку електроенергії, рішеннями уряду схвалені Концепція функціонування та розвитку оптового ринку електричної енергії України, яка визначає коротко- та середньострокові перспективи розвитку енергоринку та план заходів щодо реалізації положень Концепції.

Новий ринок електричної енергії, в якому вона продаватиметься за двосторонніми договорами між виробниками та постачальниками/споживачами, запроваджується через поєднання доповнень до існуючого та нового законодавства і договорів.

Потрібно визначити законодавчі зміни, які можуть стати необхідними для вирішення широкого кола питань, таких як дотації, перехресні субсидії або оподаткування інвестицій. Законодавчий спосіб вирішення цих питань буде покладатись на політично прийнятні рішення. У питанні перехресного субсидіювання мають переважати прозорість і воля поступово покласти край такій практиці, для того щоб надати можливість правильно функціонувати новому ринку.

Необхідно застосувати для сектора електроенергетики звичайні положення законодавства про комерційну діяльність щодо виконання договорів [50].

РОЗДІЛ 3. Концептуалізація перспектив становлення міжнародного енергетичного права

3.1.Парадигми міжнародного енергетичного права

Три десятиліття тому ще не існувало міжнародного енергетичного права. Існували лише національні правові регулювання електроенергетичної, вугільної та ядерної галузі. Нафта була єдиним винятком, оскільки вона повинна була відправлятися з далеких країн-виробників, а колишній зв’язок між видобуванням, перевезенням і продажем був порушений у результаті процесу деколонізації. Але ситуація змінилась за останні три десятиріччя. Інвестиції у розробку енергетичних ресурсів, активні транзит і торгівля ними, розвиток міждержавних відносин у енергетичній сфері сприяли тому, що відбулося становлення міжнародно-правового регулювання енергетичного сектору і міжнародного енергетичного права.

Сьогодні складно переоцінити значення енергетики, а точніше неможливо уявити будь-який соціальний об’єкт населеного пункту без отримання енергетичної та теплової енергії. Практично будь-які дії людини супроводжуються використанням енергії (приготування їжі, друк реферату, пересування на автомобілі і т.д.).

Таким же чином складається ситуація у виробничій діяльності. Будь-технологічний процес вимагає певного витрати палива, електричної і теплової енергії, в зв’язку з цим промислові підприємства є найбільшими споживачами різних видів палива і енергії. У промисловості витрачається приблизно половина всього палива і дві третини енергії. З розвитком науково-технічного прогресу і зростанням виробництва споживання енергії виробництва систематично зростає. Зростає і частка витрат на енергоресурси.

Здійснення діяльності в енергетичній сфері неможливо без суб’єктів цих відносин. У сучасному суспільстві існує безліч різних відносин — економічних, політичних, юридичних, культурних і т.д. При цьому саме суспільство є сукупність відносин, тобто продукт взаємодії людей. Юристів, в першу чергу, цікавлять відносини, що будуються на праві — правові відносини.

Енергетичне право є унікальним прикладом правового регулювання відносин, що виникають у сфері організації і функціонування паливно-енергетичного комплексу та непаливної, альтернативної енергетики.

На сьогодні у доктрині майже неможливо знайти визначення міжнародного енергетичного права. Визначення енергетичного права у своїй статті «Енергетичне право як академічна дисципліна» дав Адріан Бредбрук. Згідно із Бредбруком, енергетичне право можна охарактеризувати як сукупність прав та обов’язків, що виникають у зв’язку з використанням всіх енергетичних ресурсів між приватними особами, приватними особами та урядом, між урядами та між державами. Можна припустити, що міжнародне енергетичне право — це сукупність принципів та норм міжнародного права, що регулюють міждержавні відносини щодо використання, торгівлі, транзиту, постачання енергетичних ресурсів [43, c. 151].

Для оцінки явища міжнародного енергетичного права потрібно визначити його місце у сучасному міжнародному праві. У науці міжнародного права досить гостро стоїть питання про визначення об’єктивних критеріїв розмежування галузей системи міжнародного права. С.А. Малінін одним із перших звернув увагу на стихійність процесу створення все нових і нових галузей права і підкреслив, що поділ міжнародного права на основні галузі не може бути довільним. На думку А. І. Йойриша, проблема систематизації міжнародного права є досить складною, особливо беручи до уваги розвиток міжнародного життя і безперервного розширення сфери міжнародно-правового регулювання. Основними елементами так званої горизонтальної структури системи міжнародного права є інститути і галузі . Наразі визначення галузі і у внутрішньодержавному, і у міжнародному праві виявилося справою нелегкою і наразі загальновизнаних чітких параметрів галузі практично немає. Звичайно, обсяг цього дослідження не дозволяє проаналізувати всі наявні критерії галузі міжнародного права, проте спробуємо встановити, чи відповідає міжнародне енергетичне право основним з них.

Найбільш поширеним критерієм поділу міжнародного права на галузі юристи-міжнародники вважають предмет правового регулювання, хоча і не розглядають його єдиним системоутворюючим фактором. У міжнародному праві специфіка предмета, чи, точніше, об’єкта регулювання, є фактором формування галузі права. Але наявність такого фактору ще не створює галузі міжнародного права. Виходячи лише з нього, можна довільно конструювати якщо не незліченну, то значну множинність галузей, адже міжнародні відносини являють дуже велике різноманіття. Такий ненауковий підхід міг би дискредитувати саму ідею необхідності встановлення об’єктивно існуючих галузей міжнародного права [39, c. 325-326].

Розуміння цього спонукало представників радянської доктрини міжнародного права додатково до об’єкта регулювання шукати ще й інші критерії.

Разом із розглянутими критеріями, а також критеріями, що мають за мету обґрунтувати існування тієї чи іншої конкретної галузі міжнародного права, у юридичній літературі радянської доктрини міжнародного права звернули увагу на те, що загальне міжнародне право окрім принципів, що лежать в основі всієї системи його норм, включає також і такі принципи, які, ґрунтуючись на перших, складають основу відповідної галузі міжнародного права і що тільки при наявності такої основи можна вести мову про те, що певна сукупність норм утворює галузь міжнародного права. Це положення доволі швидко отримало визнання і в інших наукових працях, адже критерій принципу, що лежить в основі галузі, має таку властивість як об’єктивність. Його наявність чи відсутність можна встановити з науковою достовірністю. Так, принцип свободи відкритого моря лежить в основі міжнародного морського права, принцип, згідно з яким космічний простір, включаючи небесні тіла, не підлягає національному присвоєнню і є вільним для досліджень, — в основі міжнародного космічного права тощо [36, c. 246].

Аналізуючи всі критерії для виокремлення галузі міжнародного права, наведені вище, можна дійти висновку, що міжнародне енергетичне право задовольняє всі ці критерії. Об’єктом регулювання міжнародного енергетичного права є енергетичні ресурси (газ, нафта, електроенергія, вугілля та ін), предметом — міждержавні відносини щодо торгівлі, транзиту та обміну енергетичними ресурсами, співробітництва у сфері подолання негативних наслідків, що виникають в результаті енергетичної діяльності.

Однозначно наявна зацікавленість міжнародного співтовариства у розвитку міжнародних енергетичних відносин як виду міжнародного спілкування і міжнародного енергетичного права як регулятора таких відносин, адже саме енергетичні інтереси наразі є основою зовнішньої політики багатьох держав. Присутній також достатній об’єм нормативного матеріалу, адже міжнародне енергетичне право має достатню кількість джерел, серед яких можна виокремити Договір до Енергетичної Хартії як такий, що є юридично обов’язковим багатостороннім договором, який регулює питання міждержавного співробітництва у галузі енергетики. Основним галузевим принципом, структурозагальнутворюючим нормативним фактором міжнародного енергетичного права є принцип постійного суверенітету над природними ресурсами. Як інститути міжнародного енергетичного права можна виокремити нафтове право, газове право, інститут енергетичної безпеки та ін. [34, c. 321-322].

Передумовами переходу до повномасштабного ринку двосторонніх договорів і балансуючого ринку мають стати:

• погашення заборгованості минулих років та недопущення банкрутства підприємств галузі;
• внесення відповідних змін до законодавства та розробка необхідних нормативних документів;
• розробка та готовність до запровадження всіх елементів балансового механізму, складовими якого є розрахунок дисбалансу та балансуючий ринок, включаючи всі необхідні процедури;
• згода більшості членів ОРЕ підписати двосторонні договори на купівлю електричної енергії між виробниками і кінцевими споживачами (незалежно від обсягу електроспоживання) та між виробниками і постачальниками.

Відкриття ринку буде юридично можливим, якщо у первинному законодавстві буде встановлено чіткі критерії відкриття ринку (включаючи терміни переходу від одного етапу до іншого) та визначення критеріїв кваліфікованості для виробників та постачальників, які надають можливість брати участь у новому ринку. Такі критерії відкриття ринку та кваліфікованості мають бути визначені для кожного перехідного етапу.

Реформування електроенергетики України неминуче буде тривалим і поетапним. Як показує світовий досвід, модель ринку, заснована на прямих договорах, є ефективнішою і перспективнішою, ніж нині діюча в Україні, і перехід до неї повинен бути поступовим, зва-женим, ретельно продуманим, таким, що враховує особливості вітчизняної енергетики.

Кінцевою метою має бути розробка моделі повністю інтегрованого ринку електроенергії й допоміжних послуг. Цей ринок повинен сприяти торгівлі між Україною та її сусідами, що вимагатиме таких домовленостей на ринку, які б відповідали стандартам UCTE й узгоджувалися з домовленостями щодо транскордонної торгівлі, передбаченими ЄС.

3.2. Правове регулювання відносин у сфері енергетики в ЄС

Початком правового регулювання енергетичних відносин можна вважати перші міжнародні договори, які склали основу інтеграції європейських країн у форматі співтовариств в рамках Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) і Євратому. Так, метою Договору про створення ЄОВС 1952 р. було сприяння економічному розвитку, підвищенню рівня зайнятості та зростанню рівня життя в країнах-членах шляхом створення спільного ринку вугілля і сталі (ст. 2). Подібні цілі у сфері атомної енергетики були визначені в Договорі про Європейське атомне співтовариство (Євратом) 1957 року.

Однією з головних передумов інтернаціоналізації правового регулювання є економічна глобалізація, яка зачіпає і енергетику. У сучасний період набирає темпи процес створення спільних (міжнародних) ринків газу, нафтопродуктів, електроенергії. Це стало можливим внаслідок масштабних реформ в енергетичному секторі, які починаючи з кінця 20 століття активно проводяться по всьому світу. Причиною енергетичних реформ є проблеми, пов’язані з відсутністю повноцінної конкуренції в цих галузях, що призвело до нестачі інвестицій в основні фонди, дефіциту енергоресурсів, втрати надійності енергопостачання та ін. Основними цілями проведених у цей час енергетичних реформ є відкриття ринків енергетичних ресурсів для конкуренції і залучення інвестицій [37, c. 248].

Процес створення ринків в енергетичній сфері супроводжується. дерегуляцією (Deregulation), тобто зниженням ступеня державного регулювання і впровадженням ринкових механізмів. Ефективна конкуренція на ринку зменшує потребу в зовнішньому регулюванні, головним чином завдяки тому, що вона спирається на механізм саморегулювання, який виключає отримання зайвого доходу. Конкуренція змушує фірми знижувати витрати, стимулює інновації і розвиток.

Тим часом, процеси лібералізації та дерегуляції енергетичних ринків йдуть в різних країнах нерівномірно. Як зазначається в Європейській стратегії стійкої, конкурентоспроможної та безпечної енергетики (2006 г.), Європа ще не створила повністю конкурентоспроможні внутрішні ринки енергії. Відповідно до Європейської стратегії для досягнення цієї мети повинна бути розроблена, прийнята і застосована на практиці ефективна законодавча і нормативна база. Діючи послідовно в цьому напрямку, ЄС активно проводить політику уніфікації правового регулювання в енергетичній сфері з метою створення національних конкурентних ринків і їх інтеграції в єдину європейську енергосистему. У 2003 році були прийняті нові директиви ЄС у сфері енергопостачання (2003/54 / EC) та газопостачання (2003/55 / EC), що створюють загальний формат лібералізації відповідних ринків для 25 країн — членів ЄС.

У 2007 р був опублікований новий пакет поправок і змін до директив ЄС з електроенергетики і газу. Загальний сенс поправок полягає в посиленні вимог до якості конкуренції на європейських ринках електроенергії та газу. У прес-релізі Єврокомісії наголошується, що проекти покликані гарантувати вільний доступ споживачів до ринків газу та електроенергії і містять заборону одночасного контролю над виробництвом і видобутком газу (електроенергії) і їх транспортуванням. Діючі директиви ЄС по газу і електроенергії, прийняті в 2003 р, вимагають лише розділити транспортування і виробництво між різними юридичними особами, але вони можуть входити до складу інтегрованої компанії. У разі прийняття нових директив найбільші європейські енергокомпанії — наприклад, німецька E.ON і французька EDF — будуть роздроблені, а для Газпрому виявиться закритий в’їзд до експансії в Європі.

Крім директив, Комісія ЄС в 2003-2004 рр. ініціювала обговорення нового формату регулювання інфраструктурних галузей як послуг «загального економічного інтересу» на принципах доступності, якості, надійності, безпеки («Зелена книга по послугах загального значення»). До переліку таких послуг включені: газо- і електропостачання, водопостачання, громадський транспорт, телекомунікаційні послуги, збір і утилізація відходів [30, c. 216].

Таким чином, Європейське співтовариство серйозно стурбоване якістю регулювання інфраструктурних галузей, в яких була проведена лібералізація. Країни ЄС не стали покладатися виключно на ринкові сили, але вживають адекватних заходів щодо підвищення ефективності державного регулювання шляхом створення нової універсальної концепції для країн ЄС щодо створення єдиного правового режиму регулювання ринків електроенергії та газу.

Підсумовуючи, слід зазначити, що облік цих глобальних процесів уніфікації правового регулювання в енергетичній сфері є актуальним для України з метою вдосконалення національної моделі регулювання енергетичних галузей.

3.3.Досвід енергетичної політики ЄС для України

Співробітництво у сфері енергетики, включаючи ядерну, врегульоване нормами Глави 1 Розділу V Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, базується, передовсім, на Договорі до Енергетичної Хартії 1994 р., Меморандумі про взаєморозуміння щодо співробітництва у галузі енергетики між Україною та Європейським Союзом від 1 грудня 2005 р. та Договорі про заснування Енергетичного Співтовариства 2005 р.

Важливим елементом співробітництва у питаннях енергетичної безпеки є Механізм раннього попередження. Координаторами цього Механізму є Міністерство енергетики       України та Член Європейської          Комісії, відповідальний за енергетику (Додаток ХХVI до Угоди про асоціацію).

Механізм раннього попередження ініціюється у разі інформування координаторами один одного про надзвичайну ситуацію або «ситуації яка […] може призвести до надзвичайної ситуації».

Функціонування Механізму раннього попередження реалізується шляхом проведення консультацій груп експертів, які спрямовані на:

1)       розробку загальної оцінки ситуації і можливого подальшого розвитку подій;

2)       розробку рекомендацій щодо ліквідації загрози надзвичайної ситуації або подолання надзвичайної ситуації; 3) розробку рекомендацій за спільним планом дій Сторін з метою зведення до мінімуму впливу надзвичайної ситуації та, якщо можливо, подолання надзвичайної ситуації, включаючи можливість заснування Спеціальної групи моніторингу [22, c. 118].

Додаток XXVII до Угоди про асоціацію містить у собі графік виконання Україною зобов’язання щодо наближення національного законодавства до законодавства ЄС і охоплює директиви та регламенти у таких сферах як електроенергія, газ, нафта, розвідування та розробка вуглеводнів та енергетична ефективність. При цьому перелік актів енергетичного законодавства ЄС є більш широким порівняно із зобов’язаннями в рамках ДЕС.

Як уявляється, Україна має посилити співпрацю з Агентством з питань співробітництва регуляторних органів у сфері енергетики через свій регуляторний орган. Така співпраця потребує передовсім відповідної правової основи, якою може бути міжвідомча угода та налагодження постійного контактного пункту для вирішення правовими засобами питань, що стосуються регулятивних дій. Крім того, національному регуляторному органу України слід більш тісно співпрацювати з регуляторними органами третіх країн для вивчення їх досвіду правового співробітництва з Агентством з питань співробітництва регуляторних органів у сфері енергетики. У майбутньому може порушуватися питання про створення Європейської мережі регуляторних органів у сфері енергетики з числа відповідних органів як держав-членів ЄС, так і третіх країн.

В структурі споживання первинної енергії в Україні за минулі роки найбільший об’єм доводиться на природний газ — 41 % (39 % в 2015 році), тоді як в більшості країн світу цей показник удвічі нижче. Об’єм споживання нафти в Україні складає 19%, вуглю — 19%, урану — 17%, гідроресурсів і інших 163 відновлюваних джерел — 4%. Основними нормативно-правовими актами в цій сфері є Гірський закон України, Кодекс України про надра, а також Закон України «Про нафту і газ»[27, c. 48].

Також існують ліцензійні умови для транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами і його розподіл, постачання природним газом за регульованим і нерегульованим тарифом. Ліцензійні умови здійснення господарської діяльності по постачанню природним газом за регульованим тарифом затверджені Ухвалою Національної комісії регулювання енергетики (далі — НКРЕ) України від 25 серпня 2005 року № 693. Ліцензійні умови здійснення господарської діяльності по постачанню природним газом за нерегульованим тарифом визначені в ухвалі НКРЕ від 25.08.2005 № 694.

В умовах ринку, звичайно, зростає роль самоорганізації і відпадає необхідність в централізованих механізмах управління, оскільки відбувається ефективне саморегулювання економіки. Проте відносини в паливно-енергетичному комплексі свідчать, що і ринкова економіка потребує державному втручанні для того, щоб не втратити організаційні механізми, що забезпечують об’єднання економічних суб’єктів країни в цілісну систему. Ринок енергоресурсів вимагає державного втручання через свою підвищену значущість для економіки будь-якої країни. Власна здобич енергоресурсів задовольняє потреби України лише частково. Недолік власних енергоресурсів і потреби, що ростуть, в них роблять економіку України залежної від постачальників, число яких обмежено [21, c. 73].

В Україні Національною комісією регулювання електроенергетики розроблена Біла книга «Державне регулювання енергетики України». Проблеми державного управління паливно-енергетичного комплексу і  державного регулювання енергетики активно розглядаються в науковій літературі. Проте, на сьогоднішній день важливою і невирішеною проблемою залишається ефективне державне регулювання ринку енергоресурсів. На ринку енергетичних ресурсів вступають в суперечність інтереси споживачів і постачальників енергії, що виявляються в наступному:

— споживач, з свого боку, прагне задовольнити енергетичні потреби з мінімальними витратами, що направляє його на зменшення об’ємів споживання і зниження вартості енергії;

— постачальник — бажає досягти максимальної вигоди від надання енергетичних послуг, що, обліком дії ефекту масштабу виробництва, орієнтує постачальника на зростання об’ємів споживання енергії і збільшення її вартості. Для вирішення вказаних суперечностей держава регламентує діяльність суб’єктів ринку енергетичних ресурсів [19, c. 117].

Метою державного регулювання в енергетиці є забезпечення балансу інтересів держави, суб’єктів ринку і споживачів енергії, забезпечення упевненості інвесторів в стабільності правил здійснення підприємницької діяльності в енергетиці, посилення конкуренції між виробниками і споживачами енергії. Основними суб’єктами державного управління на ринку енергоресурсів є Кабінет Міністрів України, профільні міністерства, комітети і відомства: Міністерство енергетики і вугільної промисловості України, Міністерство з питань житлово-комунального господарства України; Державний комітет ядерного регулювання України; Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використовування енергетичних ресурсів (НАЕР) Національна комісія регулювання електроенергетики України (НКРЕ); Антимонопольний комітет. НКРЕ є центральним органом виконавської влади на ринку енергоресурсів із спеціальним статусом. Основними задачами НКРЕ є державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в паливно-енергетичному комплексі шляхом проведення цінової політики, визначення правил їх діяльності шляхом ліцензування основних видів виробництва, участь у формуванні єдиної державної політики по створенню і організації функціонування оптових ринків енергоносіїв і сприяння розвитку конкурентних відносин їх діяльності, а також захисту прав споживачів.

Об’єктом електроенергетичних відносин можуть виступати майнові об’єкти, безпосередньо використовувані в процесі виробництва, передачі електричної енергії, оперативно-диспетчерського управління в електроенергетиці та збуту електричної енергії, в тому числі об’єкти електромережевого господарства. А до об’єктів електромережевого господарства, в свою чергу відносять лінії електропередач, трансформаторні і інші підстанції, розподільні пункти і інше призначене для забезпечення електричних зв’язків і здійснення передачі електричної енергії обладнання [8].

Спільними принципами організації економічних відносин в сфері електроенергетики є:

— забезпечення енергетичної безпеки України;

— технологічна єдність електроенергетики;

— забезпечення безперебійного та надійного функціонування електроенергетики з метою задоволення попиту на електричну енергію споживачів, забезпечують належне виконання своїх зобов’язань перед суб’єктами електроенергетики;

— свобода економічної діяльності в сфері електроенергетики та єдність економічного простору в сфері обігу електричної енергії з урахуванням обмежень, встановлених федеральними законами;

— дотримання балансу економічних інтересів постачальників і споживачів електричної енергії;

— використання ринкових відносин і конкуренції в якості одного з основних інструментів формування стійкої системи задоволення попиту на електричну енергію за умови забезпечення належної якості та мінімізації вартості електричної енергії;

— забезпечення недискримінаційних і стабільних умов для здійснення підприємницької діяльності в сфері електроенергетики, забезпечення державного регулювання діяльності суб’єктів електроенергетики, необхідного для реалізації принципів, при регламентації застосування методів державного регулювання, в тому числі за рахунок встановлення їх вичерпного переліку;

— сприяння за допомогою заходів, передбачених федеральними законами, розвитку російського енергетичного машинобудування та приладобудування, електротехнічної промисловості і пов’язаних з ними сфер послуг;

— забезпечення економічно обґрунтованого прибутковості інвестованого капіталу, використовуваного при здійсненні суб’єктами електроенергетики видів діяльності, в яких застосовується державне регулювання цін (тарифів);

— забезпечення екологічної безпеки електроенергетики;

— економічна обгрунтованість оплати потужності генеруючих об’єктів постачальників в частині забезпечення ними вироблення електричної і теплової енергії [8].

Державне регулювання ринку енергоресурсів направлено на:

— формування і забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування відповідних ринків;

— формування цінової і тарифної політики на ринках, де присутня природна монополія і контроль за конкурентним ціноутворенням в галузях;

— забезпечення рівних можливостей доступу споживачів на відповідні ринки;

— запобігання монополізації і сприяння конкуренції на ринках, прилеглих до ринків, які знаходяться в стані природної монополії;

— узгодження інтересів суб’єктів енергетичних ринків і споживачів товарів і послуг цих ринків;

— захисти прав споживачів товарів і послуг суб’єктів природних монополій і суміжних ринків щодо отримання товарів і послуг належної якості за економічно обґрунтованими цінами;

— ліцензування діяльності учасників відповідних ринків і контролю за виконанням ліцензійних умов суб’єктами підприємництва; — забезпечення енергетичної безпеки країни.

Важелі державного регулювання економіки — це інструменти впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їх ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики. Важливим важелем державного регулювання ринку енергоресурсів є нормативно-правові акти. Законодавство для регулювання відносин на ринку енергетичних ресурсів можна систематизувати в дві групи: загальне — торкається всіх або багатьох суб’єктів ринку і галузеве або спеціалізоване, регулюючого окремі види діяльності. Проте правове регулювання ринку енергетичних ресурсів має несистемний, фрагментарний характер і характеризується багатьма неув’язками і відсутністю рамкового закону, який встановлював основні принципи і підходи до регулювання відносин між суб’єктами ринку [14].

Сьогодні кожна галузь ринку енергетичних ресурсів керується своїм окремим законом і прийнятими на його виконання 169 підзаконними актами. Наприклад, в електроенергетиці головним є Закон України «Про електроенергетику», в ядерній енергетиці — Закон України« Про використовування ядерної енергії і радіаційної безпеки », вугільна галузь керується Кодексом України про надра і Гірським Законом, нафтогазова галузь — Законом України «Про нафту і газ». Проте загальність у формулюванні багатьох положень вказаних законів обумовлює необхідність ухвалення безлічі підзаконних актів різними органами влади. Так, тільки у вугільній галузі кількість підзаконних актів перевищує 600, в електроенергетиці — більше 400. Проте такий підхід до правового регулювання створює умови для неоднакового застосування вимог законів і, відповідно, недосягнення поставленої мети і задач.

У такому разі ускладнюється здійснення ефективного державного контролю на ринку енергетичних ресурсів. Розвиток законодавчого регулювання енергетичних відносин повинен здійснюватися у напрямі активізації міжнародної співпраці і висновку відповідних двух-и багатобічних міжнародних угод, які слід направити на реалізацію мети енергетичної стратегії України і забезпечення національних інтересів; слід забезпечувати виконання міжнародних зобов’язань України, передбачених ратифікованими міжнародними енергетичними угодами. Важливим важелем державного регулювання є державна підтримка галузей, яка, проте, повинна бути зваженою і раціональною.

Протягом останніх десятирічь державна підтримка, наприклад, вугільній галузі привела до тому, що були втрачені стимули до пошуку і використовування внутрішніх резервів підвищення ефективності діяльності вугледобувними підприємствами. Результатом такої підтримки стало: збитковість галузі, відробітки і закриття шахт, недостатня кількість розвідувально-пошукових робіт для виявлення нових місць залягання вугілля і ін. Одним з важелів державного регулювання є ціноутворення. Державна політика на газовому ринку направлена на зміст достатньо низьких цін. Такий підхід має як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних слід віднести: стимулювання зростання інших секторів економіки і забезпечення соціальної стабільності населення.

Найвагомішим негативним наслідком такої державної політики на газовому ринку є сприяння появі дефіциту газу через нестачу фінансування. Неефективна цінова політика держави чітко 170 простежується і на оптовому ринку електроенергії (ОРЕ). Ціни на електроенергію гак «Укргидроенерго і ГП НАЕК» «Енергоатом» постійні і значно поступаються цінам акціонерних генерувальних компаній теплових електростанцій. Низька ціна електроенергії ГЕС накладається на високу ціну ТЕС в годинник пікових навантажень, тому діапазон зміни оптових цін протягом доби дуже вузький. В результаті постачальники (обленерго, крупні промислові споживачі, незалежні постачальники) не мають достатньо стимулів для регулювання графіка навантаження З’єднаної енергетичної системи (ОЕС), тобто зменшувати споживану потужність в періоди уранішнього і вечірнього максимумів і підвищуючи її ніччю, тим самим вирівнюючи графік навантаження і знижуючи напругу енергетичного балансу. Роздрібні ціни тарифи на електроенергію яка поставляється споживачам обленерго, окрім фіксованих тарифів для населення, формується як сума прогнозованої оптової ринкової ціни, тарифу на передачу електроенергії розподільними сітями, тарифу на поставку електроенергії і передбачають компенсацію нормативних технічних і частково нетехнічних (комерційних) втрат електроенергії при передачі по розподільних сітях.

Незалежні постачальники тарифи визначають самостійно. Проте тарифи, визначені НКРЕ для обленерго цілому занижені, і хоча вони компенсують поточні витрати енергетичних компаній, але недостатні для фінансування або окупності інвестицій в електроенергетиці. Це обумовлює високий ступінь зношеності основних фундацій в електроенергетиці і відсутність засобів на їх оновлення. В Україні НКРЕ введені зонні тарифи на електроенергію.

Проте діючі зараз тарифні коефіцієнти не забезпечують баланс витрат, тобто економія витрат в нічний період не рівна перевитратам в напівпіковий і піковий періоди. Тому, промисловим споживачам не вигідно застосовувати введеные Ухвалою НКРЕ від 06.12.02 № 1358 тарифні коефіцієнти для кожного часу доби. Тим часом науково обґрунтовані пропорції між тарифними ставками різних зон графіка навантаження могли б стати важливим чинником енергозберігаючої політики. При цьому слід збільшити кількість тарифних ставок дало б можливість споживачу вибирати оптимальний варіант з урахуванням особливостей споживання 171 електроенергії. Наприклад, у Франції споживач вибирає один з 196 варіантів тарифних ставок. В структурі середніх роздрібних тарифів втрати енергії щорічно ростуть. Важливим недоліком діючої системи роздрібних тарифів на електроенергію є той факт, що формуються вони по витратних підходах і жорстко регулюються НКРЕ. Витратний підхід не стимулює до зменшення витрат діяльності енергозабезпечуючого підприємства [20, c. 46-47].

Становлячої державної політики на ринку енергоресурсів є субсидування окремих груп споживачів. Високий рівень перехресного субсидування промисловими споживачами вартості електричної енергії, що відпускається деяким категоріям споживачів за пільговими тарифами негативно відображається на ефективності функціонування ринку енергоресурсів. Це, перш за все, фіксований низький рівень тарифів для населення, тарифи на електричну енергію, що використовується для зовнішнього освітлення населених пунктів, тарифи на електроенергію для міського електричного транспорту, встановлені на рівні тарифів для населення, компенсація витрат енергозабезпечуючим компаніям, пов’язаних з дією тарифів, диференційованих по періодах часу, компенсація втрат енергозабезпечуючим компаніям від здійснення поставки електроенергії вугільним, гірничо-металургійним, хімічним підприємствам, КП «Запорізький титано-магнієвий комбінат» і дитячим центрам«Артек» і «Молода гвардія». Динаміка сум компенсації втрат енергозабезпечуючим компаніям від здійснення поставки електроенергії окремим категоріям споживачів за 2005- 2010 гг має висхідну тенденцію.

Найбільша частка в структурі дотацій доводиться на населення. Конкурентне середовище між виробниками електроенергії украй обмежено через спотворені відносини між учасниками енергоринку і відсутності належного розрахунку з виробниками за відпущену ними електроенергію, що у свою чергу вабить адміністративний розподіл тих засобів, які поступають від споживачів за використану електроенергію. При забезпеченні електростанцій паливом конкурентний механізм фактично не діє, порядок забезпечення електростанцій вугіллям і його вартість визначаються органами державної влади, не перешкоджає в деяких випадках окремим енергогенерувальним компаніям, необґрунтовано завищувати власні витрати, 172 наприклад, шляхом заниження калорійності використаного вугілля або закупівлею природного газу за цінами вище, ніж склалися на ринку [31, c. 68].

Недостатня ефективність механізму регулювання, який не забезпечує належний контроль за обґрунтованістю витрат, на базі яких формується собівартість теплової і електричної енергії, відсутність конкуренції як на ринку енергоносіїв, так і при формуванні цінових заявок на електроенергію призводять до того, що собівартість теплової і електричної енергії не завжди відповідає реальним обґрунтованим витратам на їх виробництво. Ситуація ще більш погіршується при застосуванні негрошових форм розрахунків, оскільки порядок формування собівартості в цьому випадку фактично стає непрозорим для регулюючого органу, а виявити необґрунтоване завищення витрат стає практично неможливим. Ліцензування діяльності по комбінованому виробництву теплової і електричної енергії, з виробництвом теплової енергії на теплоелектроцентралях і установках з використанням нетрадиційних або відновлюваних джерел енергії здійснюється з 2006 року згідно Закону України «Про комбіноване виробництво теплової і електричної енергії (когенерации) і використовування скидного енергопотенціалу» і Закону України «Про теплопостачання».

Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 № 756 «Нормативним актом, визначений механізм видачі ліцензій на право здійснення діяльності по комбінованому виробництву теплової і електричної енергії, по виробництву теплової енергії на теплоелектроцентралях і установках з використанням нетрадиційних або відновлюваних джерел енергії, є ухвала Кабінету Міністрів України від 29.04.99 № 753 «Про порядок видачі Національною комісією регулювання електроенергетики ліцензій на здійснення діяльності, пов’язаної з виробництвом, передачею і поставкою електричної енергії, комбінованим виробництвом теплової і електричної енергії, виробництвом теплової енергії на теплоелектроцентралях і установках з використанням нетрадиційних або відновлюваних джерел енергії».

Разом з поточною діяльністю по видачі (переоформленні, ануляції, продовженні дії) ліцензій НКРЕ постійно надає увагу вдосконаленню ліцензійних умов і інших складових нормативноправової бази ліцензування. Ліцензування діяльності здійснюється з метою сприяння конкуренції на суміжних з монопольними ринках, захисти прав споживачів, послугами природних монополій, що користуються, шляхом обмеження влади підприємців, що займають монопольне положення.

Таким чином, характерні особливості державного регулювання ринку енергетичних ресурсів в Україні можна звести до наступного:

— відсутність гармонізованого і системного законодавства у сфері енергетики стримує залучення інвестицій в енергозберігаючі проекти, без яких підвищення енергоефективності української економіки є проблематичним;

— високий рівень зарегулированности ринку, оскільки уряд вводить багато прямих і непрямих методів контролю над процесами ціноутворення, встановлення тарифів, операціям експорту і імпорту, умовами доступу інвесторів і над самими процесами інвестування;

— внутрішні ціни на окремі енергоносії (наприклад, газ, електроенергія) є нижчими за собівартість поставки або виробництва і перехресний субсидуються за рахунок більш високих цін для промисловості. Державне регулювання енергоринку вимагає вдосконалення з метою підвищення ефективності функціонування ринку енергоресурсів. 

ВИСНОВКИ

Отже, сьогодні створені правові основи підтримки належного рівня безпеки постачання ЄС загалом та окремих держав-членів щодо імпортних енергоносіїв — газу та нафти. А також розроблені засади регіональної солідарності та співробітництва у протидії порушенням постачання таких енергоносіїв.

У розвитку міжнародного енергетичного права спостерігається певне зіткнення двох концепцій: концепції енергетичної безпеки, що базується на ринкових принципах і є характерною для країн-споживачів, та концепції енергетичної безпеки, що базується на захисті «енергетичного суверенітету» і підтримується країнами-виробниками енергоресурсів. Позиція країн-споживачів полягає у вільному виборі джерел постачання та рівного доступу до енергоресурсів. Позиція країн-виробників базується на тому, що запровадження принципів вільного ринку у питаннях видобутку енергоресурсів межує із ризиком втрати контролю за власними енергетичними природними ресурсами.

Формування правового регулювання співробітництва між Україною та ЄС у питаннях енергетики виступає невід’ємною складовою процесу європейської інтеграції України, а його динаміка зумовлена як загальними інтеграційними процесами, так і економічними та політичними факторами розвитку європейського енергетичного ринку.

Однією з ключових угод енергетичного співробітництва є Меморандум між Україною та Європейським Союзом про порозуміння щодо співробітництва в енергетичній галузі від 1 грудня 2005 р.

Цей Меморандум визнає Україну «ключовою транзитною країною у постачанні вуглеводнів до країн ЄС». Співробітництво між Україною та ЄС згідно з Меморандумом здійснюється за планами дій, які охоплюють такі чотири конкретні сфери:

—         ядерна безпека;

—         інтеграція ринків електроенергії та газу;

—         підвищення безпеки енергопостачання та транзиту вуглеводнів;

—         структурна реформа, підвищення стандартів із техніки безпеки та охорони довкілля у вугільній галузі.

Реалізація завдань Меморандуму 2005 р. у правовому аспекті зумовила підписання Україною Договору про заснування Енергетичного Співтовариства, який сьогодні є визначальним актом щодо співробітництва з ЄС в енергетичній сфері.

Починаючи з 2011 р. Секретаріат Енергетичного Співтовариства включає Україну до «Річного звіту щодо імплементації законодавства в рамках Договору про заснування Енергетичного Співтовариства».

1. Динаміка європейської політики енергетичної безпеки та енергетичного права ЄС полягає у переході від традиційної моделі (централізація та вертикальна інтеграція підприємств енергетичного сектора) до ліберальної моделі (розвиток конкуренції в тих сферах, де вона можлива, та використання регулятивних заходів, що замінюють конкуренцію у випадку природних монополій). Ключовим у політиці енергетичної безпеки ЄС є використання ринкових методів і конкуренції у поєднанні з регулятивною методологією. Ринкова основа енергетичної безпеки ЄС забезпечена і керована певними регуляторними заходами, що представлені як правовими, так і інституційними складовими.

Можна виділити чотири групи джерел енергетичного права ЄС, до яких належать: 1) акти первинного законодавства ЄС; 2) багатосторонні міжнародні угоди ЄС з енергетичних питань (найперше — ДЕХ та ДЕС;

1)       вторинне законодавство ЄС в сфері енергетики — директиви, регламенти;

2)       «м’яке право» — документи органів ЄС, що містять декларативні норми, кодекси поведінки суб’єктів енергетичного ринку тощо. Для енергетичного права ЄС характерна значна кількість суб’єктів нормотворення — як державних, так і недержавних. Динаміка енергетичного права багато в чому зумовлюється впливом економічних та політичних факторів, які визначають стан енергетичної безпеки ЄС.

Головною особливістю енергетичного права ЄС є його поширення на треті держави на договірних засадах. Таке поширення має трирівневу структуру: 1) імплементація законодавства та стандартів ЄС, 2) створення регулятивного середовища щодо транзиту енергоресурсів, 3) створення єдиного енергетичного ринку. Окрім вузьких галузевих завдань проведення енергетичної політики, поширення енергетичного acquis communautaire виконує і більш широкі інтеграційні функції — формування правових та інституційних основ для подальшої європейської інтеграції.

Інституційна основа проведення політики енергетичної безпеки ЄС складається з трьох основних елементів: 1) органи ЄС (Парламент, Рада, Комісія, Генеральний Директорат з енергетики); 2) спеціалізовані агенції ЄС (Рада Європейських Енергетичних Регуляторів (CEER), Європейська Група Регуляторів Електроенергії та Газу (ERGEG), Агенція із співробітництва енергетичних регуляторів (ACER); 3) Енергетичне Співтовариство та створені при ньому форуми (Форум з електроенергетики, Форум з газу, Форум з нафти та Соціальний форум). Констатовано тенденцію посилення впливу на правові основи політики енергетичної безпеки органів ЄС, а особливо спеціалізованих агенцій в частині забезпечення узгодження політики ЄС та суб’єктів енергетичного ринку, саморегуляції енергетичного ринку та формування «м’якого енергетичного права».

Формування правового регулювання співробітництва між Україною та ЄС у питаннях енергетики виступає невід’ємною складовою процесу європейської інтеграції України, а його динаміка зумовлена як загальними інтеграційними процесами, так і економічними та політичними факторами розвитку європейського енергетичного ринку. З підписанням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС від 27 червня 2014 р. правові основи співробітництва у питаннях енергетичної безпеки базуються на двох групах норм: «Питання, пов’язані з торгівлею енергоносіями» (Розділ VI, Глава 11) та «Співробітництво у сфері енергетики, включаючи ядерну» (Розділ V, Глава 1).

У рамках Угоди про асоціацію правове регулювання торгівлі енергоносіями охоплює три групи питань: 1) прозорість ціноутворення, 2) безпеку транзиту, 3) доступ до розвідки, видобування та виробництва вуглеводнів. Власне кажучи, така конструкція цілком відповідає базовій ідеї енергетичної безпеки щодо доступності та адекватності ціни на енергоносії.

Співробітництво у сфері енергетики, включаючи ядерну, врегульовано нормами Глави 1 Розділу V Угоди про асоціацію між Україною та ЄС і базується, передовсім, на ДЕХ, Меморандумі про взаєморозуміння щодо співробітництва у галузі енергетики між Україною та Європейським Союзом від 1 грудня 2005 р. та ДЕС. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України : Закон України від 28 черв. 1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Про теплопостачання : Закон України від 2 червня 2005 року № 2633-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 28. — Ст. 373.
3. Про електроенергетику : Закон України від 16 жовтня 1997 року № 575/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 1. — Ст. 1.
4. Про міжнародні договори України : Закон України від 29 червня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 50. — Ст. 540.
5. Угода про асоціацію Україна-ЄС: дороговказ реформ / [Сушко О., Зелінська О., Хорольський Р. та ін.] ; під ред. О. Сушко. — Україна : Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, 2012. — 53 с.
6. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Казахстан про співробітництво щодо поставок казахстанської нафти в Україну та її транзиту територією України [Електронний ресурс] // Верховна рада України. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/398_064.
7. Про підписання угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Казахстан про умови постачання казахстанської нафти в Україну і її транзиту територією України [Електронний ресурс] // Верховна рада України. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/481-2003-%D1%80.
8. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Казахстан про співробітництво щодо поставок казахстанської нафти в Україну та її транзиту територією України [Електронний ресурс] // Верховна рада України. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/398_064.
9. Башун А. В. Міжнародно-правове регулювання відносин у сфері альтернативних джерел енергії / А. В. Башун // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — 2011. — Вип. 95(1). — С. 118-119.
10. Білоцький С. Д. Міжнародно-правове регулювання відновлюваної енергетики в рамках міжна­родного морського права / С. Д. Білоцький // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — 2012. — Вип. 108(1). — С. 197-205.
11. Білоцький С. Д. Міжнародно-правові засади та інституційні механізми регулювання відносин у сфері екологічно-орієнтованої енергетики : монографія / С. Д. Білоцький. — Одеса : Фенікс, 2015. — 546 с.
12. Білоцький С. Енергетичне співтовариство, Третій енергетичний пакет ЄС і правове регулювання альтернативної енергетики / С. Білоцький, О. Гріненко // Український часопис міжнародного права. — 2012. — № 1. — С. 69-76.
13. Бондарєв Т. Іноземні інвестиції в Україні — законодавче регулювання / Т. Бондарєв // Юридична газета. — 2004. — № 20 (32). — С. 8-14.
14. Вишняков О. К. Імплементація нормативно-правової бази ЄС в українському правовому просторі в контексті зобов’язань за Договором про Енергетичне Співтовариство [Електронний ресурс] / О. К. Вишняков // Європейські студії і право. — 2011. — № 3. — Режим доступу: http://eurolaw.org.ua/publications/ukrainian-journal-of-european-studies/45-evrope jski-studiji-i-pravo-4-za-2011 -Г.
15. Володин О. Н. Некоторые вопросы формирования правоотношений государств-членов ЕС в сфере энергетики / О. Н. Володин. // Закон и Право. — 2010. — № 3. — С. 15-21.
16. Володин О. Н. Основные правовые тенденции европейской интеграции в практике реализации энергетической политики ЕС : автореф. дис. на соиск. ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 «Международное право; европейское право» / О. Н. Володин. — Москва, 2010. — 18 с.
17. Голікова С. В. Правове регулювання газової сфери та нафтопостачальної сфери у Європейському Союзі та в Україні (порівняльно- правове дослідження) / С. В. Голікова, В. Г. Дідик, О. С. Матвійчук, Н. І. Соколовська, О. О. Шах ; За ред. В.Г. Дідика. — К. : ЦУЛ, 2007. — 146 с.
18. Грабович Т. А. Вплив розвитку ринку світових енергоресурсів на міжнародно-правове забезпечення енергетичної безпеки ЄС [Електронний ресурс] / Т. А. Грабович // Юридичний науковий електронний журнал. — 2015. — № 3. — Режим доступу: http://www.lsej.org.ua/3_2015/54.pdf.
19. Грабович Т. А. Значення проблем енергозабезпечення в міжнародно- правових відносинах / Т. А. Грабович // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. — Вип. 54. — Одеса : Фенікс, 2015. — С. 115-121.
20. Грабович Т. А. Інституційні основи політики енергетичної безпеки ЄС / Т. А. Грабович // Актуальні проблеми реалізації міжнародного права : Матер. наук.-практ. конф. студентів та аспірантів (29 квітня 2013 р., м. Одеса). — Одеса: Фенікс, 2013. — С. 45-54.
21. Грабович Т. А. Принципи глобального управління та міжнародно- правове забезпечення енергетичної безпеки ЄС / Т. А. Грабович // Evropsky politicky a pravm diskurz. — 2015. — Vol. 2. — Iss. 3. — P. 69-76.
22. Грабович Т. А. Теоретико-методологічні засади дослідження правових основ політики енергетичної безпеки ЄС / Т. А. Грабович // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. — Вип. 51. — Одеса : Фенікс, 2014. — С. 116-121.
23. Договір між Україною та Республікою Казахстан про економічне співробітництво на 1999-2009 рр. [Електронний ресурс] // Верховна рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/398_033.
24. Дорошко М. Країнознавство країн СНД. Курс лекцій / М. Дорошко. – К. : Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 2006. – 271 с.
25. Енергетика України на шляху до Європейської інтеграції / А. І. Шевцов,М. Г. Земляний, В. О. Бараннік [та ін.] ; Нац. ін-т стратег. дослідж.,Дніпропетр. філія. – Дніпропетровськ : Журфонд, 2004. – 160 c.
26. Енергетична безпека Європи XXI століття. Євразійські енергетичнікоридори : зб. пр. 8 Міжнар. конф., 25-27 трав. 2005 р. / ред. :І. М. Карп. – Київ, 2005. – 80 c.
27. Запухляк І.Б. Сучасний стан та проблеми розвитку газотранспортної системи України в контексті євроінтеграційних процесів. Науковій вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. 2017. № 3. С. 47-52.
28. Заремба І. М. Проблеми оптимізації енергозабезпечення України ташляхи їх вирішення : автореф. дис… канд. екон. наук : 21.04.01 /Заремба Ігор Миколайович ; Рада нац. безпеки і оборони України, Нац.ін-т проблем міжнар. безпеки. – Київ, 2006. – 20 c.
29. Засадко В.В. Перспективи транскордонної співпраці України в енергетичній сфері в контексті Європейської політики сусідства. Збірник наукових праць ЛНТУ 2009. № 6(23). С. 23-31.
30. Квасній Л.Г. Ефективний розвиток нафтогазового комплексу як важлива умова економічної безпеки ринку енергоносіїв. Науковий вісник Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. 2007. № 1(5). С. 212-217.
31. Кориневич А. О. Правові засади функціонування внутрішнього енергетичного ринку Європейського Союзу / Антон Олександрович Кориневич. – Порівняльно-правові дослідження, № 2, 2009. − С. 67 – 72.
32. Кориневич А.А. Международное энергетическое право в системе современного международного права / Антон Александрович Кориневич. – Альманах международного права. Выпуск 2. – Одесса : Фенікс, 2010. – С. 230 – 249.
33. Кориневич А.О. Міжнародне енергетичне право як напрям досліджень у сучасній англомовній юридичній літературі / Антон Олександрович Кориневич. – Український часопис міжнародного права, № 3/2007. – С. 19 – 25.
34. Кориневич А.О. Міжнародне енергетичне право як нове явище у сучасному міжнародному праві / Антон Олександрович Кориневич. − Часопис Київського університету права, № 2010/2. − С. 320 – 324.
35. Кориневич А.О. Міжнародні спори щодо енергетичних ресурсів у практиці Міжнародного Суду ООН / Антон Олександрович Кориневич. – Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. Випуск № 42. – Одеса : Національний університет «Одеська юридична академія»; Південноукраїнський центр гендерних проблем, 2011. – С. 145 – 159.
36. Кориневич А.О. Міжнародно-правові засади інтеграції в енергетичному секторі Європейського Союзу / Антон Олександрович Кориневич. − Наукові читання, присвячені пам’яті Володимира Михайловича Корецького (Збірник наукових праць). − К., 2010. − С. 246 – 253.
37. Кориневич А.О. Міжнародно-правові засади інтеграції в енергетичному секторі Європейського Союзу / Антон Олександрович Кориневич. − Наукові читання, присвячені пам’яті Володимира Михайловича Корецького (Збірник наукових праць). − К., 2010. − С. 246 – 253.
38. Кориневич А.О. Правове регулювання енергетичного сектору Європейського Союзу / Антон Олександрович Кориневич. − Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. Випуск № 39. − Одеса : Фенікс, 2010. − С. 668 – 680.
39. Кориневич А.О. Сутність і характерні риси міжнародного енергетичного права / Антон Олександрович Кориневич. – Олександру Задорожньому – 50: статті та есе учнів і колег. – Одеса : Фенікс, 2010. – С. 304 – 330.
40. Крижановська О.В. Місце та роль нормативно-правових відносин у сфері безпеки України в паливно-енергетичній галузі [Електронний ресурс] / О.В. Крижановська // Адміністративне право і процес — 2013. — № 3 (5). — Режим доступу : http://applaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nomeriv/3-5-2013/item/211-mistse-ta-rolnormatyvno- pravovykh-vidnosyn-u-sferi-bezpeky-ukrayiny-v-palyvno-enerhetychniy-haluzi-kryzhanovska-o-v.
41. Кухарская Н. А. К вопросу о диверсификации энергопоставок и регулирования развития нефтегазового комплекса Украины / Н. А. Кухарская // Економіка промисловості. – 2009. – № 2. – С.143–149.
42. Муравйов В. І. Правові засади регулювання економічних відносин Європейського Союзу з третіми країнами : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук : спец. 12.00.11 «Міжнародне право» / В. І. Муравйов. — Київ : Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка, 2003. — 18 с.
43. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського Союзу / Пер. з англ. / Ніколас Мусис. — Київ : К.І.С, 2005. — 466 с.
44. Новицький А. М. Організаційно-правові засади управління у паливно-енергетичному комплексі України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / А. М. Новицький. — Ірпінь : Національна академія податкової служби України, 2005. — 24 с.
45. Опімах Р. Є. Нафта Казахстану та українська перспектива / Р. Є. Опімах // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 2. – С. 23–32.
46. Саприкін В. Майбутнє газотранспортної системи України: орендувати не можна приватизувати! Уроки Казахстану / В. Саприкін // Дзеркало тижня. – 2000. – № 45. – С. 7.
47. Сердюченко О. В. Адміністративно-правові засади забезпечення енергетичної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. В. Сердюченко. — Київ : Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України, 2009. — 24 с.
48. Симонов К. В. Глобальная энергетическая война / К. В. Симонов. — Москва : Алгоритм, 2007. — 271 с. — (Тайны современной политики).
49. Смирнова К. В. Джерела права Європейського Союзу : автореф. дис. на соиск. ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 «Международное право; европейское право» / К. В. Смирнова. — Київ, 2005. — 20 с.
50. Співробітництво між Україною та ЄС в енергетичній сфері. Спільний звіт Україна — ЄС «Про хід реалізації положень меморандуму про взаємопорозуміння між Україною та ЄС щодо співробітництва в енергетичній сфері протягом 2006 року». Брюссель. 18 жовтня 2006 р. [Електронний ресурс]. — Режим         доступу:     http://ua-energy.org/upload/files/2006_10_progress_report_ukr.pdf.
51. Спільна заява. Спільна ЄС — Україна міжнародна конференція щодо модернізації газотранзитної системи України. Брюссель. 29 березня 2009 р. / Україна та Європейський Союз: зібрання міжнародних договорів та інших документів (1991-2009). — К. : Юстиніан, 2010. — С. 555-558.
52. Стрекаль О.О. Проблеми і пріоритети забезпечення ефективності діяльності державних підприємств нафтогазового сектору України. Вісник Східноєвропейського університету економіки і менеджменту. 2015. № 1(18). С. 46-54.
53. Суходоля О. Проблеми визначення сфери регулювання енергетичної безпеки / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2019. — № 1. — С. 5-17.
54. Тарасенко Н. Газовая отрасль Казахстана в контексте украинско-казахстанского сотрудничества / Н. Тарасенко // Україна: події, факти, коментарі. – 2010. – № 9. – С. 26–38.
55. Угода між Урядом України і Урядом Республіки Казахстан про принципи співробітництва в нафтогазових галузях [Електронний ресурс] // Верховна рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/398_006.
56. Хроніка візитів [Електронний ресурс] // Посольство України в Республіці Казахстан. – Режим доступу : http://www.mfa.gov.ua/kazakhstan /ua/publication/print/22196.htm.
57. Швед О. В. Азійський напрям зовнішньої політики України: проблеми і перспективи. Аналітичні оцінки : [монографія] / В. О. Швед. – К. : НІСД, 2008. – 99 с.
58. Шевцов А. І. Імпортно-експортна політика України в енергетичній сфері: стратегічні пріоритети / А. І. Шевцов. – Дніпропетровськ: Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Дніпропетровську, 2005. – 147 с.