1. Діяльність по організації торгівлі. Брокерська діяльність

При написанні другого розділу нами було поставлено завдання підтвердити обґрунтованість висновків, зроблених у першому розділі на прикладі окремих видів посередницької діяльності.

Одним з найпоширеніших способів надання посередницьких послуг є проведення особливим чином організованих торгів. Функції такого проведення беруть на себе організації, які здатні проводити торги і мають для цього необхідні правові, економічні й організаційні передумови. У силу низки історичних та економічних умов центральне місце серед подібних організацій належить біржі.

Регулювання діяльності товарних бірж характеризується насамперед їх широкою правовою автономією. Біржа є однією з небагатьох існуючих нині в Україні організацій, наділених широкою можливістю саморегулювання. Це знайшло своє відбиття в Законі України “Про товарну біржу” від 10 грудня 1991 р. (зі змінами й доповненнями) [103].

Відзначимо, що біржі самостійно затверджують Правила біржової торгівлі – основний документ, яким охоплюються всі аспекти її діяльності. Через те, що біржі не здійснюють комерційних операцій і не мають на меті отримання прибутку, вони тим самим майже виключені зі сфери жорстко регульованої підприємницької діяльності, метою якої є згідно ст. 1 Закону України “Про підприємництво”, одержання прибутку.

На сьогодні законотворчий процес в Україні відстає від розвитку торгово-біржової діяльності. Організаційно-правова форма товарної біржі не визначена законом, що викликає певні труднощі при з’ясуванні її статусу. Існує проблема виникнення біржоподібних організацій, що створюються тільки для реєстрації операцій з небіржовими товарами (нерухомістю, автотранспортом та ін.). Такі організації, як правило, мають некваліфікований персонал, слабкі фінансові можливості, що не дозволяють їм мати необхідне технічне забезпечення сучасної товарної біржі.

Тому варто погодитися з точкою зору Б.О. Ткаченка, що діяльність біржі необхідно ліцензувати [246.С.21]. Ліцензії на проведення біржової торгівлі має видавати уповноважений державний орган на певний строк при виконанні установлених вимог щодо кваліфікації персоналу біржі, наявності приміщення, у якому будуть проходити біржові торги, і т.д. Разом з тим, держава не повинна втручатися в оперативно-господарську діяльність біржі, за винятком випадків, окремо вказаних у законі.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про товарну біржу» біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які займаються виробничою і комерційною діяльністю, і має на меті надання послуг в укладанні біржових угод, визначення товарних цін, попиту та пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і збільшення товарообороту і пов’язаних з ним торгових операцій.

У проекті Закону «Про внесення змін у Закон України «Про товарну біржу» [149] наводиться визначення останньої: товарна біржа є юридичною особою, що об’єднує юридичних і фізичних осіб і створена з метою організації і регулювання біржової торгівлі, що здійснюється у формі відкритих торгів, які провадяться в заздалегідь визначеному місці у визначений час за встановленими нею правилами (ст.2).

Згідно з абз. 33 п. 2 розділу IV Концепції внутрішньої торгівлі України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997р. № 1449 [104], важливе значення в розвитку торгівлі приділяється організаторам оптового обороту, які не виступають суб’єктами торгової діяльності (товарним біржам, оптовим ярмаркам), тобто біржа не є суб’єктом торгової діяльності.

Для біржової торгівлі найбільш характерним є здійснення більшості біржових угод за участю біржових посередників-брокерів. У широкому значенні цієї категорії про біржове посередництво варто говорити як про діяльність по виконанню торгових операцій в інтересах реальних і потенційних клієнтів.

Існують матеріальні передумови появи брокерства як інституту торгівлі:

а) звернення до послуг брокерів продиктовано бажанням клієнта знизити свій ризик. Брокер є професійним торговцем, що, безумовно, знижує ризик можливих втрат. Крім того, у договорі з брокером клієнт може передбачити додаткові гарантії для себе. Разом з тим брокер діє за рахунок клієнта, а значить, не несе відповідальності за невиконання чи неналежне виконання укладеного ним договору;

б) брокерські контори зазвичай не мають у своєму розпорядженні достатніх коштів для придбання товарів за свій рахунок;

в) основне джерело доходів брокерських контор – одержання відсотків від сум укладених угод. Чим більшу кількість клієнтів має брокерська контора, тим вищий доход вона може отримувати.

Крім матеріальних передумов, брокерська діяльність має законодавчу базу. Операції на біржі мають право здійснювати тільки члени біржі, брокерські контори, а також брокери, які від імені своїх клієнтів укладають торгові угоди. Тим самим закріплено право на участь у торгах тільки певного кола суб’єктів. У складі брокерських контор основна роль належить біржовим брокерам.

Брокер – це простий (“чистий”) посередник (у буквальному перекладі з англійської мови – “звідник” (“сваха”). Біржові брокери на товарних і фондових біржах відрізняються від торгових брокерів. Так, торговий брокер – це дрібний підприємець чи службовець брокерської фірми, який обслуговує від чужого імені й за чужий рахунок замовлення по укладанні контрактів як з боку продавців, так і з боку покупців. Специфіка його діяльності полягає у володінні комерційною інформацією за принципом “де, що, скільки коштує”. Залежно від наданих послуг він отримує комісійну винагороду, наприклад, за комерційну інформацію при реально сформованій угоді або за повну підготовку й укладення товарного контракту.

Угоди укладаються брокерами зазвичай від імені, за дорученням і за рахунок клієнта. Вони можуть також діяти від свого імені, але за рахунок клієнта на підставі укладеної з ним угоди (тобто укладаються договори доручення чи комісії).

Закон України “Про товарну біржу” визначає поняття «брокер» як фізичну особу, зареєстровану на біржі відповідно до її статуту, обов’язком якої є виконання доручень членів біржі, представниками яких вона є, по здійсненню біржових операцій шляхом пошуку контрактів і подання здійснюваних ними операцій для реєстрації на біржі. Інакше кажучи, для біржових брокерів характерна своя специфіка — діяльність тільки на біржі.

Законом України «Про товарну біржу» не визначено статусу фізичної особи, зареєстрованої брокером на товарній біржі. Але оскільки брокер за родом своїх занять провадить підприємницьку діяльність, на товарній біржі він повинен бути, на наш погляд, або підприємцем без створення юридичної особи, яка виконує свою діяльність відповідно до Закону України «Про підприємництво», або найманим працівником юридичної особи (брокерської контори).

Чисельність брокерів кожної товарної біржі визначається біржовим комітетом (радою біржі).

Брокери вправі впевнитися в наявності і якості запропонованого товару, а також у платоспроможності покупця, пропонувати альтернативні умови контрактів і здійснювати будь-які інші дії, що не суперечать інтересам клієнтів. Їм забороняється розголошувати комерційні таємниці щодо здійснених за їх участю біржових операцій клієнтів, одночасно обслуговувати двох і більше клієнтів, незважаючи на те, що їх інтереси можуть суперечити.

Проект Закону «Про внесення змін у Закон України «Про товарну біржу» дає формулювання й іншим поняттям, не визначеним досі в чинному законодавстві. Так, під брокерськими фірмами в ньому розуміються члени біржі, які є юридичними особами;

— під незалежними брокерами — члени біржі — фізичні особи;

— під біржовими посередниками — брокерські фірми й незалежні брокери, які діють в інтересах клієнта;

— під дилерами — брокерські фірми й незалежні брокери, які виступають від свого імені, за свій рахунок й у своїх інтересах;

— під біржовими брокерами — незалежні брокери, а також фізичні особи — представники або працівники брокерських фірм;

— під біржовими клієнтами — юридичні і фізичні особи в інтересах яких біржові посередники укладають біржові угоди.

Оскільки провадити підприємницьку діяльність відповідно до законодавства дозволено тільки тим фізичним особам, які зареєстровані як підприємці, то вбачається, що обов’язковою умовою для біржових посередників має бути їхня державна реєстрація як підприємців.

Брокерські контори і брокери, які перебувають у їхньому штаті, являють собою торгових посередників, які допомагають підприємствам у пошуку, просуванню і збуті товарів. Торгові посередники є необхідним елементом існування розвинених ринкових відносин [26.С.52]. Брокери не купують і не продають товари від свого імені, не перебувають в довгострокових договірних відносинах із покупцями і продавцями, яким надають послуги. Їх “корисність” полягає в детальному знанні попиту і пропозиції товарів, на яких вони спеціалізуються, у наявності широких ділових зв’язків, здатності оперативно виконувати окремі доручення.

Брокери не відіграють значної ролі там, де перевага віддається довгостроковим зв’язкам. Однак багато виробничих підприємств підтримують з ними постійні відносини на випадок виникнення непередбачених утруднень у збуті, коли послуги брокерів виявляються особливо необхідними.

Якщо між сторонами встановилося тривале співробітництво, вони можуть укласти договір на брокерське обслуговування, що становить модель поведінки сторін у майбутньому. Брокерським конторам і брокерам надаються певні повноваження на укладення кожного окремого договору, зокрема, вони повинні виконувати вказівки свого клієнта про кількість, якість, ціну товару, який їм необхідно купити чи продати. Брокеру може бути доручено також контроль за виконанням укладеного за його посередництвом договору. За додаткову винагороду брокер іноді приймає на себе делькредере – поручительство за кредитоспроможність покупців.

Посередництво брокерських контор створює певні переваги виробничим підприємствам завдяки тому, що фахівці цих контор мають, як правило, високу кваліфікацію, добре знають товар, у достатній мірі поінформовані про запити покупців і можливості продавців. Брокерські контори і брокери підтримують регулярні зв’язки з великими банками, що дозволяє їм в окремих випадках фінансувати виконання договорів.

Члени біржі й відвідувачі, які укладають біржові угоди від свого імені, є одночасно учасниками торгів і сторонами в угодах. При здійсненні біржовими посередниками торгових операцій в інтересах клієнтів суб’єктний склад осіб, які оформляють біржову угоду і виступають як її сторони, не співпадає. Сторонами в договорах, що укладаються біржовими посередниками, є продавець і покупець, в інтересах і від імені яких відбувається угода. Винятком можуть бути випадки, коли посередник, представляючи клієнта, діє за його рахунок, але від власного імені.

Клієнти належать до особливої категорії осіб, які не мають права на участь у біржовій торгівлі, однак виступають суб’єктами біржових угод. Не маючи права бути присутнім на торгах, вони діють через біржових посередників, з якими перебувають у договірних відносинах. Договори, що укладаються між біржовими посередниками і клієнтами, називаються по різному — на брокерське обслуговування, на надання брокерських послуг та ін., але за своєю правовою природою вони, як правило, належать до доручення чи комісії. У такому договорі мають бути чітко визначені обсяг наданих клієнтом повноважень, порядок і строки їхньої реалізації, розмір брокерської винагороди [199. С.6].

Аналіз договорів на брокерське обслуговування дає підставу зробити висновок про наступні обов’язкові елементи такого договору, який застосовується на практиці.

Предмет договору: клієнт доручає, а брокер бере обов’язок здійснювати від імені й за рахунок клієнта угоди, а також надає необхідну інформацію.

Порядок здійснення угод: указується, які саме угоди вправі здійснювати брокер, характер наданої інформації, порядок і форма доручення на покупку (продаж) конкретного товару, порядок звіту брокера.

Обов’язки клієнта по виконанню угоди.

Порядок оплати брокерських послуг.

Порядок здійснення зв’язку між сторонами.

Відповідальність сторін.

Як правило, у випадку ухилення клієнта від оплати брокерської винагороди клієнт платить неустойку. У свою чергу, клієнт може передбачити відповідальність брокера за невиконання доручення у вигляді неустойки.

З аналізу чинного законодавства і практики його застосування можна зробити висновок, що здійснення брокерської діяльності можливо в наступних правових формах:

а) брокерська контора (брокер) є повіреним за договором доручення, тобто виступає на торгах від імені свого клієнта і за його рахунок;

б) контора є комісіонером, тобто виступає від свого імені і за рахунок клієнта;

в) контора виконує функції дилера, тобто виступає на торгах від власного імені і за свій рахунок.

Ця думка знайшла своє відбиття у статті 9 Проекту Закону України «Про внесення змін у закон України «Про товарну біржу», де крім перелічених форм міститься ще одна — здійснення діяльності біржового посередника від імені біржового клієнта і за свій рахунок.

У більшості випадків брокерські контори беруть участь у торгах як повірники. Договір доручення на покупку-продаж конкретного товару виконує центральну функцію у взаєминах сторін. Він може бути укладений як у розвиток договору на надання брокерських послуг, так і поза зв’язком з останнім. В останньому випадку в договорі містяться умови оплати, гарантії клієнта, відповідальність сторін.

При здійсненні біржової угоди від свого імені і за рахунок клієнта, посередник діє на підставі договору комісії. При цьому посередник здобуває по біржовій угоді права й обов’язки, причому навіть тоді, коли названий в ній клієнт, відомий третій особі чи вступив з нею в безпосередні відносини по виконанню правочину. Будучи стороною в угоді, посередник виконує зобов’язання, а потім передає клієнтові всі права щодо третьої особи.

На перший погляд така модель не відрізняється від аналогічних правовідносин, що виникають поза сферою біржової торгівлі, однак вона має певні особливості. Як і в будь-яких інших випадках, правове становище комісіонера-посередника має внутрішню і зовнішню сторони. Внутрішня характеризується тим, що комісіонер, будучи учасником угоди і здійснюючи її для комітента, бере на себе обов’язок виражати зовні його інтереси. Зовнішня обумовлюється тією угодою, яку здійснює комісіонер із третьою особою. За загальним правилом можлива невідповідність, розбіжність внутрішніх відносин їх зовнішньому вираженню, що виключає можливість контролю з боку третьої особи, дозволяє, на думку О.С. Йоффе, віднести договір комісії до категорії фідуціарних угод, у яких елементу довіри надається вирішального значення [89.С.267-268]. У сфері біржової торгівлі відповідність повноважень посередника, який діє на підставі договору комісії, їх фактичному вираженню може бути перевірено товарною біржею при реєстрації нею угоди, що укладається.

Таким чином, сторонами в біржовій угоді є продавець і покупець конкретного товару при її укладенні від їх імені. Це правило діє незалежно від того, оформлялася ця угода сторонами безпосередньо чи через біржових посередників.

У тих випадках, коли біржова угода укладається біржовим посередником від свого імені й у своїх інтересах чи за договором комісії, стороною в ній буде відповідна брокерська контора (брокер) незалежно від того, що вона є також і біржовим посередником.

При біржовій торгівлі купівля-продаж має свої особливості. При укладанні угод біржа виступає як би в ролі посередника, тобто зводить сторони, сприяє їх діям, а також провадить оформлення правочину. Ніяких прав та обов’язків безпосередньо з таких угод біржа не здобуває і не несе відповідальності за їх виконання (чи неналежне виконання). Цим біржа відрізняється від комісіонера, а укладені угоди — від договору комісії.

Із вищевикладеного випливає, що брокери зводять споживача й виготовлювача продукції для здійснення угоди. Вони добре інформовані про стан ринку, умови продажу, джерела кредиту, ціни, потенційних покупців. Брокери не набувають права власності на товари і, звичайно, не вправі здійснювати операції без офіційного схвалення виготовлювача. За посередницькі послуги брокери одержують певну винагороду за згодою сторін або згідно з тарифом встановленим Біржовим комітетом [137.С.9].

З огляду на проведений аналіз діяльності по організації торгівлі можна зробити висновки:

1. Суб’єктами посередницьких правовідносин на біржі є посередники і клієнти.
2. Посередниками є біржові контори і біржові брокери, які повинні бути зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності у встановленому законом порядку.
3. Основними різновидами посередницьких договорів, які застосовуються на біржі, є договір доручення і договір комісії, згідно з якими посередники можуть діяти від свого імені, від імені клієнта, але за рахунок останнього.

2. Посередницькі операції з цінними паперами

Специфічним різновидом посередництва є операції на ринку цінних паперів. Законодавчим підґрунтям здійснення таких операцій є Закон України від 30.10.96 р. “Про цінні папери і фондову біржу”[171] і Закон “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”[152]. Причому ці законодавчі акти використовують різну термінологію й різні підходи до класифікації операцій (у тому числі й посередницьких) з цінними паперами.

Так, ст. 26 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” (зі змінами і доповненнями) визначено, що торгівля цінними паперами – це посередницька діяльність по випуску й обігу цінних паперів, здійснювана банками й акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформований за рахунок винятково іменних акцій, а також іншими товариствами (далі – торговцями цінними паперами), для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їхньої діяльності.

Виходячи з цього визначення можна стверджувати, що діяльність по випуску і обігу цінних паперів завжди є посередницькою. І хоча в наведеному базовому визначенні всі операції по випуску й обігу цінних паперів класифіковані як посередництво, за своєю економічною сутністю вони неоднорідні і їх слід називати посередницькими тільки в широкому розумінні цього терміну. У вузькому ж його значенні до посередницьких можуть бути віднесені тільки операції, пов’язані з випуском цінних паперів, а також операції в рамках комісійної діяльності по їх обігу, здійснення яких не припускає переходу до посередника права власності на них. Ця діяльність може провадитися банками, а також обмеженим колом суб’єктів підприємницької діяльності, класифікованих як торговці цінними паперами. До останніх віднесені дві групи суб’єктів підприємницької діяльності:

1) акціонерні товариства (за умови формування їх статутного фонду виключно за рахунок іменних акцій);

2) інші товариства. Перелік торговців цієї групи наводиться в п. 2.2. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (надалі -ДКЦПФР) від 14 березня 2001р. № 60 «Про затвердження ліцензійних умов здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів» [202] що містить у собі юридичні особи, створені відповідно до Закону України «Про господарські товариства».

Комерційна діяльність по обігу цінних паперів, при якій право власності на об’єкт договору переходить до торговця, не є посередницькою у вузькому значенні цього терміну. У Законі України “Про державне регулювання ринку цінних паперів” замість категорії “діяльність по випуску і обігу цінних паперів” застосована інша – “професійна діяльність на ринку цінних паперів”, причому класифікація видів цієї діяльності принципово відрізняється від описаної вище.

Відповідно до ст. 4 зазначеного Закону “…торгівля цінними паперами – здійснення цивільно-правових угод з цінними паперами, що передбачають оплату цінних паперів проти їхнього постачання новому власнику на підставі договорів чи доручення комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), чи від свого імені і за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім випадків, передбачених законодавством” [152]. Отже, це дає можливість стверджувати, що торгівля цінними паперами може здійснюватися двома шляхами:

а) з переходом права власності на них до торговця (дилерська діяльність). Така діяльність не може бути названа посередницькою тому, що для неї характерний перехід права власності на цінні папери, що не відповідає ознакам посередницької діяльності. Іншими словами, дилерська діяльність по торгівлі цінними паперами в розумінні Закону “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” відповідає тлумаченню комерційної діяльності по цінних паперах в Законі України “Про цінні папери і фондову біржу”;

б) без переходу права власності на цінні папери до торговця (брокерська діяльність). Необхідно відзначити, що в Законі “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” прямо вказуються договори комісії і доручення, тобто торговець за укладеною угодою повинен діяти з доручення, за рахунок і в інтересах замовника, однак питання, від чийого імені він має виступати законодавчо, в Законі не регламентовано, а допускаються варіанти — від власного імені і від імені клієнта. Але з врахуванням згаданої ст. 26 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” окреслюються цілком визначені сфери застосування договорів доручення і комісії. Перший різновид посередницьких договорів передбачено Законом тільки для операцій по випуску цінних паперів, а другий – виключно для операцій по їх обігу, хоча в Законі “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” така класифікація операцій і не застосовується. Досить важко сказати, що конкретно мав на увазі законодавець, але при буквальному прочитанні цих двох базових Законів, які регламентують операції з цінними паперами, виходить, що при випуску останніх (а точніше, при розміщенні емісії) не можна укладати з посередником договір комісії, а при здійсненні операцій по їх обігу недопустимий договір доручення.

Порівняльний аналіз названих Законів дозволяє зробити висновок, що категорія “операції по випуску і обігу цінних паперів” (за термінологією Закону “Про цінні папери і фондову біржу”) в принципі відповідає категорії “торгівля цінними паперами” (за термінологією Закону “Про державне регулювання ринку цінних паперів”), а отже, є різновидом професійної діяльності.

Комісійна діяльність з цінними паперами не передбачає передачі прав власності на цінні папери, придбані від свого імені, але з доручення і за рахунок клієнтів. Придбані в такий спосіб цінні папери приймаються торговцями на відповідальне збереження з наступним списанням товарів з відповідного позабалансового рахунку після перереєстрації цінних паперів з продавця на ім’я клієнта – при комісійному придбанні або з клієнта на ім’я покупця – при комісійному продажі цінних паперів.

Значить, при визначенні прибутку, отриманого торговцями цінними паперами від здійснення комісійної діяльності з цінними паперами, п. 7.6 ст. 7 Закону про прибуток не застосовується.

Оподатковування посередників, які беруть участь в операціях по випуску чи обігу цінних паперів на підставі договорів комісії, доручення чи інших правових договорів, що не передбачають переходу права власності на цінні папери до посередників, здійснюється на підставі п.п. 7.9.1 Закону про прибуток, відповідно до якого не включаються у валовий доход і не підлягають оподатковуванню кошти чи майно, залучені платником податків на підставі договорів лізингу (оренди), концесії, комісії, консигнації, довірчого управління, збереження (відповідального збереження), а також інших цивільно-правових договорів, що не передбачають передачі права власності на таке майно.

Ще одним видом професійної діяльності на ринку цінних паперів, що належить до посередництва, є здійснення операцій по управлінню цінними паперами. Згідно зі ст. 4 Закону “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” діяльність по управлінню цінними паперами «…здійснюється від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі відповідного договору щодо управління переданими у володіння цінними паперами, що належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб”. Договірною підставою таких операцій є договори управління майном, а предметом угоди в них виступає тільки один, притому специфічний, різновид майна – цінні папери.

До посередництва може бути віднесена й розрахунково-клірингова діяльність по визначенню взаємних зобов’язань щодо угод з цінними паперами і розрахунків по них. При виконанні таких операцій право власності на цінні папери до посередника не переходять, але організація розрахунків спеціалізованим суб’єктом господарської діяльності сприяє здійсненню операції купівлі-продажу цінних паперів.

До професійної діяльності, що за своїм економічним значенням може бути віднесена до посередництва, належить діяльність по організації торгівлі на ринку цінних паперів, тобто надання послуг, що безпосередньо сприяють укладенню цивільно-правових угод з цінними паперами на біржовому й організаційно оформленому позабіржовому ринку. Найбільш характерними представниками такої діяльності є фондові біржі й торгово-інформаційні системи, що здійснюють операції на ринку цінних паперів по наданню послуг по укладенню цивільно-правових угод з цінними паперами на біржовому й організаційно оформленому позабіржовому ринках на підставі відповідних дозволів Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України.

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001р. [170] встановлює загальні правові принципи у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних і наглядових функцій за діяльністю по наданню фінансових послуг.

Відповідно до п.5 ст.1 зазначеного Закону під фінансовою послугою маються на увазі операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою одержання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів. Учасниками ринків фінансових послуг є юридичні і фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, що відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність по наданню фінансових послуг на території України, а також споживачі таких послуг (п. 7 ст.5).

Стаття 21 вищезгаданого Закону наводить перелік органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, а саме:

— на ринку банківських послуг – Національним банком України;

— на ринку цінних паперів – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

— на інших ринках фінансових послуг – Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг в Україні

Антимонопольний комітет та інші державні органи України здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг і одержують від них інформацію в межах повноважень, визначених Законом. Відповідно до ст.5 Закону “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” органом, що здійснює державне регулювання ринку цінних паперів, є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР).

Для здійснення якого-небудь виду професійної діяльності (у тому числі й посередницької) на ринку цінних паперів необхідно одержати ліцензію відповідно до Ліцензійних умов [202]. Органом ліцензування в цьому випадку виступає ДКЦПФР.

Законом “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” всі учасники ринку поділяються на три категорії: емітенти, інвестори і професійні учасники. Останні визначаються як особи, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів. Можна припустити, що поява поняття “професійна діяльність” (яка визначається в згаданому Законі як підприємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів) викликана необхідністю виокремлення з загального кола учасників фондового ринку осіб, діяльність яких повинна здійснюватися у правовому режимі, відмінному від інших учасників ринку.

Особливості функціонування ринку цінних паперів у нашій країні викладені в Концепції функціонування і розвитку фондового ринку в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995р. №342/95ВР [105]. Серед завдань, що стоять перед системою правового регулювання ринку цінних паперів, слід зазначити важливість і необхідність захисту майнових прав інвесторів, спрощення умов їх доступу на ринок, забезпечення учасників останнього достовірною інформацією, встановлення відповідальності за протиправні дії, спрямовані на його дезорганізацію.

Угоди по відчуженню чи по іншій передачі цінних паперів від одних осіб до інших становлять зміст поняття “обіг цінних паперів”, яке є юридичним вираженням економічної категорії “ринок”.

Розглядаючи правове регулювання торгової діяльності як одного з видів підприємницької діяльності на ринку цінних паперів як безпосередню самостійну, систематичну й на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою одержання прибутку, доцільно проаналізувати деякі ознаки підприємництва. Як нами вже було відзначено, поняття “систематичність” частково розкривається в Декреті Кабінету Міністрів України “Про податок на промисел” [157], відповідно до якого продаж товарів вважається систематичною, якщо угода відбувається більше чотирьох разів протягом календарного року. Однак це положення справедливе тільки для випадків продажу (реалізації) товарів. Поняття “систематичність” для застосування в сфері виробництва і послуг залишається нерозкритим. У Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” у редакції від 22 травня 1997р. №283/91-ВР [159] прибуток розглядається тільки як “об’єкт оподатковування”, а саме як частина доходу від господарської діяльності і тільки щодо юридичних осіб. Відзначимо, що під господарською в цьому Законі розуміється будь-яка діяльність, спрямована на одержання доходу в будь-якій формі. Логічно це повинно було б виключити застосування цього формулювання для кваліфікації дій фізичних осіб. Однак згідно зі ст.2 Закону України “Про підприємництво” суб’єктами цієї діяльності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Тут доречно зауважити, що Законом “Про підприємництво” передбачена можливість обмеження права на заняття підприємницькою діяльністю, тобто на одержання доходу, тільки для фізичних осіб.

У ст. 4 Закону “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” наводиться юридичне визначення торгівлі цінними паперами як одного з видів професійної діяльності. Відповідно до цього Закону ознаками професійної торгівлі є:

— зміст дій на ринку – здійснення цивільно-правових договорів щодо цінних паперів;

— порядок оплати цінних паперів проти їх постачання новому власнику;

— вид здійснюваних договорів (доручення і комісії) купівлі, у випадку укладення угоди від свого імені і за свій рахунок; перепродаж цінних паперів за умови здійснення цих дій особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності.

Досить непросто встановити, що ж визначають вказані ознаки. Наприклад, “здійснення цивільно-правових угод з цінними паперами від свого імені і за свій рахунок” є загальною ознакою, що визначає учасника ринку як торговця цими паперами (дилера) й інвестора на цьому ринку, але самого змісту перерозподілу фінансових ресурсів як юридичної ознаки професійної діяльності в зазначеному Законі не розкрито. Наявність же в даному випадку простої послідовності здійснюваних угод купівлі-продажу явно недостатньо для визнання за ними торгової властивості “покупка з метою перепродажу”. Це положення знайшло своє відбиття в цивільному праві ще два століття тому. “Намір відчуження повинен бути в наявності на момент здійснення угоди придбання… Доведення цієї мети лежить на тій стороні, яка затверджує торгову властивість угоди,” — відзначалося ще в Рішенні касаційного департаменту Російської імперії №710 у 1872р.

У зв’язку з цим реалізація цінних паперів не може бути ознакою дилерської діяльності як такої. Порядок же оплати цінних паперів новим власником (“проти їх постачання”) є одним зі способів зниження ризику операцій з ними. Це може бути досягнуто в рамках цивільно-правового регулювання відносин купівлі-продажу цінних паперів, однак на шкоду тривалості в часі процесу здійснення й виконання угод з ними. Це дає підставу вважати головною правовстановлюючою ознакою, що відрізняє дилера від інвестора, порядок виконання зобов’язань за договором – оплату цінних паперів проти їхнього постачання новому власникові.

Однак необхідність регулювання поведінки учасників ринку цінних паперів існує. На нашу думку, об’єктом правового регулювання на фінансовому ринку для досягнення мети захисту прав інвесторів (кредиторів) повинен бути, зокрема, порядок публічного здійснення пропозиції покупки або продаж цінних паперів як один із проявів підприємницького характеру поведінки на ринку, що має безпосередній вплив на формування курсових чекань учасників ринку. Нездатність особи, яка зробила публічне оголошення, виконати зазначені в ньому зобов’язання, може нанести шкоду невизначеному колу учасників ринку. Правда, Правилами здійснення торговцями цінними паперами комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах, затвердженими наказом ДКЦПФР від 23 грудня 1996р., №331 [200], передбачено обов’язок торговця у випадку опублікування умов угоди (курсової вартості цінних паперів, кількості й терміну дії умов) укласти договір на оголошених ним умовах. У випадку відмови до нього може бути пред’явлено позов про примусове укладення угоди чи про відшкодування збитків. Однак ці Правила поширюються тільки на професійних учасників, затверджені наказом, а не рішенням Комісії, й тому сили законодавчого акту не мають, а отже, і відмова від укладення договору на оголошених умовах підставою для порушення позову бути не може.

З нашого погляду, тільки фактичний спосіб дій учасника фондового ринку, зокрема, здійснення публічної пропозиції на ринку цінних паперів, а не підприємницький статус учасника ринку має бути правовстановлюючою ознакою торгової діяльності на ринку цінних паперів. При цьому право на його здійснення мусить бути обумовлено ризиком майнової відповідальності.

З оглядом на вищевикладене, можемо дещо підсумувати:

1. Основними посередниками ринку цінних паперів є: брокери, які виступають в угодах з цінними паперами як повірені або комісіонери, а основними посередницькими договорами є договори комісії чи доручення.
2. Посередницька діяльність по випуску й обігу цінних паперів провадиться юридичними і фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. [156], причому, на відміну від інших видів діяльності, що підлягає ліцензуванню, об’єктом ліцензування по операціях із цінними паперами є саме посередницька діяльність незалежно від того, на підставі яких саме посередницьких договорів вона здійснюється (договору доручення чи договору комісії).
3. На ринку цінних паперів виділяють наступні види професійної діяльності: комерційну, дилерську, комісійну, брокерську, діяльність по управлінню цінними паперами і розрахунково-клірингову діяльність. До посередницької діяльності з усіх вищеперелічених видів діяльності слід віднести тільки комісійну, брокерську, а також діяльність по управлінню цінними паперами і розрахункову клірингову діяльність, оскільки цим видам діяльності притаманні усі ознаки посередницької діяльності, у тому числі відсутність переходу права власності на цінні папери.

3. Комерційне посередництво на ринку нерухомості

Основними ознаками комерційного посередництва на ринку нерухомості, на нашу думку, є:

— абсолютна чи відносна організаційно-правова й економічна незалежність комерційного посередника від власника (повного чи часткового) об’єкта нерухомості;

— надання послуг на компенсаційній основі власникам чи користувачам об’єктів нерухомості;

— перетворення комерційного посередництва на специфічний рід занять тих чи інших учасників ринку нерухомості.

При дослідженні вітчизняного ринку нерухомості легко виявляються названі ознаки. Економічно самостійними, незалежними учасниками ринку, які спеціалізуються на комерційному посередництві, стали ріелторські компанії й оціночні фірми, іпотечні банки, торгові доми та ін. При удаваному розмаїтті їх функцій усіх їх поєднує те, що вони не виступають користувачами (власниками) об’єктів нерухомості, що надійшли в господарчий оборот, а надають послуги по їх використанню – продажу, реалізації, оренді.

Комерційне посередництво на ринку нерухомості необхідно визначити як сукупність послуг, що надаються на комісійній основі власникам і користувачам об’єктів нерухомості. У цьому значенні під комерційним посередництвом розуміється як посередництво в операціях купівлі-продажу зазначених об’єктів нерухомості, так і їх оцінка й іпотечне кредитування, комерційне посередництво як у будівництві, так і в експлуатації таких об’єктів нерухомості та багато чого іншого.

В умовах ринкової економіки комерційне посередництво на ринку нерухомості з’являється там і тоді, де й коли для власників і користувачів об’єктів нерухомості стає економічно вигідним передавати функції по управлінню нерухомістю спеціалізованим підприємствам та організаціям. Взагалі ж необхідність комерційного посередництва на ринку нерухомості обумовлена наступними чинниками:

— розбіжністю в просторі й часі попиту та пропозиції на об’єкти нерухомості. Комерційний посередник виступає своєрідним компенсатором, сприяючи досягненню збалансованості попиту й пропозиції;

— поглибленням процесу поділу праці аж до перетворення сфери послуг на сервісну економіку. Вигоди спеціалізації на комерційному посередництві досить очевидні, і переслідують мету, щоб власники й користувачі об’єктів нерухомості частіше зверталися до послуг посередників;

— ускладненням техніки й технології операцій з об’єктами нерухомості, включаючи їх експлуатацію. З підвищенням потреб власників і користувачів об’єктів нерухомості їх все в більшій мірі цікавить так званий товар з підкріпленням, тобто об’єкт нерухомості з комплексом послуг, що забезпечують його найефективніше використання;

— розподіл ризиків в угодах з об’єктами нерухомості. Значна складність об’єктів і можливість прихованих дефектів вимагає від учасників ринку нерухомості високих професійних знань і навичок. Комерційні посередники, приймаючи ризики на себе, як би хеджирують угоди на ринку нерухомості;

— зростанням одноразових інвестицій в об’єкти нерухомості. Комерційне посередництво (зокрема, іпотечне кредитування) дозволяє залучити додаткові фінансові ресурси на ринок нерухомості [116.С.10-11].

Комерційне посередництво стає практичною реальністю за певних умов, включаючи законодавче забезпечення й захист прав приватної власності на об’єкти, волю товарного обміну й захист прав покупця (користувача), інвестиційну активність на ринку нерухомості й інвестиційну привабливість об’єктів нерухомості.

Комерційні посередники досить гнучко реагують на зміни кон’юнктури ринку. Зростання інвестиційної активності, як правило, супроводжується активізацією  комерційного посередництва і навпаки. На сучасному етапі могутнім стимулом розвитку комерційного посередництва в Україні на ринку нерухомості стала приватизація державного майна, включаючи і приватизацію житла.

Комерційні посередники в умовах ринкової економіки рідко з’являються з ініціативи держави. Найчастіше – це форма прояву приватної ініціативи, реакція приватного капіталу на запити ринку. Роль держави в цьому процесі в основному зводиться до встановлення “правил гри” на ринку нерухомості, до захисту прав інвесторів та інших учасників ринкового обміну. Воля підприємництва й товарний обмін стимулюють розвиток найрізноманітніших функцій комерційного посередництва на ринку нерухомості. Уже сьогодні можна спостерігати, що комерційні посередники:

— супроводжують угоди купівлі-продажу об’єктів нерухомості;

— здійснюють оцінку вартості об’єктів і беруть участь у переоцінці основних фондів;

— залучають інвестиції на ринки нерухомості і розвивають іпотечне кредитування;

— страхують комерційні ризики й об’єкти нерухомості;

— здійснюють комерційну експлуатацію об’єктів й забезпечують їх нормальне функціонування;

— вивчають кон’юнктуру ринку нерухомості та надають інформаційні послуги;

— здійснюють маркетингові дослідження і здійснюють консалтингове обслуговування учасників ринку;

— формують канали розподілу і стимулюють збут об’єктів нерухомості;

— беруть на себе функції комерційного посередництва на всіх стадіях життєвого циклу об’єктів нерухомості.

Розмаїтості функцій комерційного посередництва на ринку нерухомості адекватне розмаїття форми його організації. Нами була проведена систематизація форм організації комерційного посередництва на ринку нерухомості за двома чинниками:

– за ступенем економічної самостійності форм комерційного посередництва;

– за способом передачі правомочностей власника на об’єкти нерухомості.

За ступенем економічної й організаційно-правової самостійності, комерційних посередників можна поділити на: а) залежних від інших учасників ринку нерухомості, і б) самостійних, тобто незалежних. У практиці роботи комерційних посередників на ринку нерухомості можна зустріти два варіанти повноважень комерсантів на об’єкти нерухомості:

– часткові права, коли власник об’єкта нерухомості надає комерційному посереднику право здійснювати частину своїх правомочностей;

– відсутність прав, коли комерційному посередникові не передається ніяких правомочностей на об’єкт нерухомості.

Цілком природно, що при залежній формі організації комерційного посередництва неможливе володіння всією повнотою прав на об’єкти нерухомості. До цієї категорії можуть бути віднесені брокери, які працюють від імені і за рахунок продавців (покупців) нерухомості, розпоряджуючись правами на комерційне посередництво тільки їх товарів і послуг.

Більшість незалежних комерційних посередників на ринку нерухомості бажає володіти частковими правами на об’єкти нерухомості або зовсім обходитися без них. До перших слід віднести комісіонерів та агентів; до других – ріелторів та оцінювачів. Самі ці назви і розподіл між ними повноважень на об’єкти нерухомості є умовними. Що стосується ріелторів та оцінювачів, то сучасна вітчизняна практика комерційного посередництва на ринку нерухомості майже повсюдно дає приклади їх роботи від імені і за рахунок клієнтів.

Чим різноманітніше комерційне посередництво на ринку нерухомості, тим складніше вирішити дилему вибору каналів розподілу. На практиці доводиться рахуватися з об’єктивно існуючими обмеженнями, що накладаються на такі форми, як вид товару, тип споживачів, правові обмеження, можливості комерсанта, вимоги продавців тощо. Навіть на такому відносно обмеженому сегменті ринку нерухомості як житло, налічують сотні видів товарної продукції – від квартир у комунальних будинках типової забудови до багатокімнатних палаців, що споруджуються за індивідуальними проектами. Точно так же різняться і споживачі – від масового покупця до ексклюзивного споживача.

Комерційні посередники на ринку нерухомості діють у певному правовому полі, що крім іншого визначається територіальною належністю об’єктів нерухомості. Нерідко з цим пов’язані можливості комерційних посередників, чия діяльність найчастіше локалізується в рамках певної території. Можливості комерційного посередника на ринку нерухомості визначаються його ресурсним потенціалом, фінансовим становищем, стратегією маркетингу та ще багато чим – аж до іміджу фірми.

Формою організації комерційного посередництва на ринку нерухомості є проявом змісту цього специфічного виду діяльності, обумовленого в першу чергу складом та обсягом послуг, що надаються.

Прийняте нами розширювальне трактування посередництва дозволяє включити до складу комерційних послуг, що надаються учасникам ринку нерухомості, не тільки посередництво в операціях купівлі-продажу об’єктів нерухомості, а й оцінку їх вартості, оренду, лізинг, іпотечне кредитування, страхування, й багато чого іншого.

Корисність діяльності не можна уявити у вигляді окремого блага, оскільки змінюються критерії цінності, вигоди й витрати у зв’язку з її здійсненням, і як наслідок – змінюються форми доходу.

Кожен вид послуг на ринку нерухомості характеризується певними способами одержання доходів і певними їх видами. Зміст кожної посередницької послуги визначається комплексом виконуваних функцій. Виходячи з цього, комерційне посередництво на ринку нерухомості систематизується його дослідниками (див. табл. 2.1.) [71.С.48].

Найпоширенішою послугою комерційного посередництва на ринку нерухомості є посередництво в угодах купівлі-продажу об’єктів нерухомості.

За змістом і формою організації ці угоди різняться залежно від типу об’єкта нерухомості. Ми розглянемо такі групи об’єктів нерухомості, як жилі і нежилі приміщення.

До угод, предметом яких є житло, слід віднести:

– приватизацію кімнат і квартир у державному, відомчому й суспільному житловому фонді;

– купівлю-продаж житла, у тому числі з розстрочкою платежу;

– договір довічного утримання;

– розселення комунальних і великогабаритних квартир (серія обмінів і купівлі-продажу);

– обмін, у тому числі обмін з доплатою;

– здача житла в оренду;

– здача житлового приміщення в піднаймання;

– дарування житла;

– успадкування житла;

– кредитування під заставу житла;

– передача квартир як внесок у статутний фонд господарчих товариств;

– дольове(пайове) будівництво житла.

До угод з нежилими приміщеннями належать:

– купівля-продаж нежилих приміщень, будинків і споруд;

– здача в оренду нежилих будинків, приміщень і споруд;

– купівля — продаж цілісних майнових комплексів;

– здача в оренду цілісних майнових комплексів;

– передача нежилих приміщень, будинків і споруд як внесок у статутний капітал господарчих товариств;

– кредитування під заставу нерухомості;

– приватизація;

– викуп орендних об’єктів та ін.

Комерційне посередництво в угодах за розпорядженням нежилими приміщеннями розвинене ще менше, ніж у житловому секторі. Слід погодиться з висловленою у правовій літературі думкою [71.С.49], що в умовах повсюдного дефіциту платіжних коштів найперспективнішою формою просування нерухомості на ринок міг би стати лізинг. У цьому випадку лізинг нерухомості являє собою комплекс майнових відносин, що складаються на ринку у зв’язку з передачею об’єкта нерухомості в довгострокове користування, що припускає, як правило, наступний його викуп.

Лізингові операції на ринку нерухомості становлять особливий вид підприємницької діяльності, що пов’язана, з одного боку, із залученням коштів для придбання нерухомості, а з іншого – з наданням нерухомості в тимчасове користування на особливих умовах (платності, терміновості, господарського обороту, зворотності). У частині надання нерухомості в тимчасове користування в лізингу багато загального з орендою, однак існують і суттєві розходження у способах придбання й повернення нерухомості[71 С.49].

Згідно зі ст.1. Закону України » Про лізинг » від 16 грудня 1997р. [155] лізинг – це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю, або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу. Отже лізинг практично являє собою особливу форму орендних відносин, що забезпечують фінансування інвестицій за посередництвом спеціалізованої фірми чи комерційного банку. При цьому, елементи посередництва присутні у непрямому лізингу, сторонами якого є: продавець (постачальник), лізингодавець, лізингоодержувач (ст.806 ЦК, ст. 292 ГК). При цьому виді договірних відносин лізингодавець передає у виключне використання лізингоодержувачу на визначений строк майно, придбане лізингодавцем у власність за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного продавця майна. Однак непрямий лізинг відносити до посередницьких договорів нема підстав тому, що він не має такої риси посередницького договору як відсутність переходу права власності на товар, який виступає об’єктом посередницького договору.

Стаття 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна » від 10 квітня 1992р.[172] (далі Закон «Про оренду») визначає оренду як засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Таким чином, вирізняються наступні істотні ознаки оренди:

а) договірний характер; б) строковість користування майном; в) платність користування; г) необхідність майна для здійснення будь-якої діяльності.

У спеціальній літературі відзначаються наступні відмінності понять «лізинг » і «оренда» [208. С. 32-35]:

1. Лізинг здійснюється винятково як підприємницька діяльність; оренда розглядається як звичайна цивільно-правова операція;

— при здійсненні лізингу майно здається у виключне користування лізингоотримувачеві; при оренді майно здається просто в тимчасове користування;

— при лізингу майно, що здається, повинно бути власністю лізингодавача чи здобуватися ним у власність із доручення й за погодженням з лізингоотримувачем у відповідного продавця майна;

— при здійсненні лізингу не потрібно вказівка на характер діяльності, для якої потрібно майно.

Законодавче визначення лізингу в тій частині, де вказується, що це виключно підприємницька діяльність, заявлена така у статутних документах, створює певні труднощі для підприємств, які бажають включити лізинг у свою практику. Щодо цього більш вдалим, на наш погляд, є положення ст. 806 нового ЦК, у якій лізинг визначається як договір. У цьому визначенні відображаються особливості, властиві лізингу як специфічній формі орендних відносин (§6 «Лізинг » включений у главі 58 » Найм (оренда)».

2. У ЦК України і Законі України «Про оренду державного та комунального майна чітко зазначено, що оренда є двостороннім договором між наймодавцем (орендодавцем) і наймачем (орендарем). Корінна ж відмінність лізингу полягає в тому, що вводиться третій учасник угоди продавець лізингового майна, який має відповідні права й обов’язки (ст. 3 Закону «Про лізинг «, ст. 806 нового ЦК). При здійсненні класичного лізингу участь останнього є обов’язковою, тому договір лізингу є, як правило, трьохстороннім.
3. Різні об’єкти правовідносин ЦК України не містять яких-небудь обмежень щодо майна, яке може бути об’єктом оренди. Закон «Про оренду» вказує, що її об’єктами є: а) цілісні майнові комплекси підприємств та їх структурних підрозділів; б) нерухоме майно (будинки, споруди, приміщення); в) індивідуально визначене майно (ст.4 ).

Об’єктом же лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів згідно з законодавством (машини, устаткування, транспортні засоби та ін.), яке заборонено до вільного обороту на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (ст.2 Закону «Про лізинг «).

Не можуть бути об’єктом лізингу майно, зазначене в п.3 ст.2 Закону «Про лізинг «, а також земельні ділянки та інші природні об’єкти. Таким чином, основною ознакою лізингу виходячи з об’єктів правовідносин, слід назвати належність майна до основних фондів, наявність законодавчих заборон на лізинг окремих категорій державного майна, а також землі та природних об’єктів.

4. Законодавство про оренду не встановлює яких-небудь обмежень строку договору. Він узгоджується сторонами при укладанні останнього. При лізингу ж строк договору жорстко прив’язаний до строку амортизації майна, що залежить від виду лізингу. Так, при фінансовому лізингу договір укладається на строк, не менший того, за який амортизується 60% вартості об’єкта лізингу, визначеної на день укладення договору, а при оперативному – на строк, менший того, за який амортизується 90% вартості об’єкта лізингу, визначеної на день укладання договору (ст.4 Закону «Про лізинг»).
5. Стаття 130 ЦК визначає, що ризики щодо випадкової загибелі чи випадкового пошкодження майна переходять до його набувача одночасно з виникненням у нього права власності. А оскільки при оренді право власності залишається в наймодавця, то він несе ці ризики. Згідно зі ст. 24 Закону «Про оренду» ці ризики несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором. У лізингу ж покладання ризиків обумовлюється видом лізингу: при фінансовому лізингу їх носієм є лізингоодержувач, при оперативному – лізингодавач, якщо інше не передбачено договором (ст. 14 Закону » Про лізинг»).
6. Стаття 267 ЦК і ст. 2.2 Закону «Про оренду » передбачають використання суборенди, тоді як у Законі «Про лізинг» цього немає. Відсутність законодавчого врегулювання сублізингу видається нам одним з недоліків Закону, тому що, як показує світова лізингова практика, сублізинг широко використовується і приносить значний прибуток.
7. Зазначена відмінність виходить із різниці двох договорів – фінансового лізингу й оренди з наступним викупом. Остання складається з двох угод – оренди і купівлі-продажу. При цьому кожна з них обкладається ПДВ на загальних підставах, тоді як договір фінансового лізингу містить елементи обох цих договорів і має податкові пільги, у тому числі по сплаті ПДВ. При оренді з викупом об’єкт оренди не переходить на баланс орендаря до оплати повної вартості об’єкта, а при фінансовому лізингу передача об’єкта на баланс лізингоотримувача, а разом з ним і початок нарахування амортизації відбуваються в момент здійснення угоди.

Розглянуті відмінності дозволяють досить чітко відмежовувати лізинг від оренди.

Оцінювальні послуги на ринку нерухомості є наслідком вартісної природи самого блага. Усе, що купується, продається, обмінюється, інвестується та ін., має грошове вираження, а значить, вимагає своєї оцінки. Оцінка – це спосіб вираження реальної цінності об’єкта залежно від цілей дії (купівлі-продажу, застави, здачі в оренду, надання інвестицій тощо).

Цей вид послуг знайшов своє відбиття, насамперед у Законі України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»[177], а також у проекті Закону України «Про ріелторську діяльність»[203]. У ст. 13 цього проекту говориться: «З метою вчинення правочину з нерухомим майном суб’єкт ріелторської діяльності або спеціалізована оціночна установа (професійний оцінювач) на замовлення клієнта – учасника ринку нерухомості можуть проводити передпродажну оцінку ринкової вартості об’єкту нерухомого майна.

Передпродажна оцінка вартості нерухомого майна, що здійснюється суб’єктом ріелторської діяльності, проводиться на основі спеціальних знань та з дотриманням вимог і методології, які розробляються і встановлюються Ріелторською палатою України.»

Поява оцінки як діяльного інституту пов’язана з етапом формування ринку нерухомості (насамперед комерційної і виробничий) в умовах приватизації державної власності. Приватизація припускає перехід до ринкових механізмів функціонування державних нерухомих активів, що викликає необхідність визначення ринкового потенціалу нерухомості, яка створювалася в неринкових умовах і мала тільки нормативну ціну, що відповідає державним розцінкам. Якби держава в процесі приватизації продавала свою нерухомість за державними розцінками (кошторисами, нормативами), то неможливо було б урахувати багато ринкових чинників (наприклад, місце розташування нерухомості). Приватизація прискорила об’єктивний процес народження нового виду діяльності.

Основною причиною виокремлення оцінки як спеціалізованого виду діяльності посередницьких організацій стала поява трансакційних витрат для здійснення угоди з нерухомістю [126. С. 37], пов’язаних з необхідністю визначення вартості державної власності в процесі її приватизації. Визначення ринкової вартості є дією, що вимагає витрат часу і праці по пошуку інформації, її аналізу й узагальненню. Крім того, відсутність досвіду ринкового поведінки у сфері нерухомості (насамперед нежилої) не дозволяє використовувати інформацію, навички і знання минулого періоду. Для цього потрібні фахівці, які мають необхідну підготовку, що дозволяє їм у неринкових умовах «передбачати» елементи ринкових процесів.

Закон України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність” [177] (далі – “Про оцінку майна”) визначає правові підстави здійснення оцінки майна, майнових прав і професійної оцінної діяльності в Україні, її державного й суспільного регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин з питань оцінки майна, майнових прав і використання її результатів.

Відповідно до ст.4 цього Закону професійна оцінна діяльність – це діяльність оцінювачів і суб’єктів оцінної діяльності, визнаних такими згідно з положеннями чинного Закону, що полягає в організаційному, методичному і практичному забезпеченні проведення оцінки майна, розгляді й підготовці висновків про його вартість.

Далі Закон визначає суб’єктів оціночної діяльності як суб’єктів господарювання, зареєстрованих у встановленому законодавством порядку, а також юридичних осіб незалежно від їх організаційно-правової форми і форми власності, що здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач і які одержали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності (ст.5).

Оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці й особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит і одержали кваліфікаційне свідчення оцінювача відповідно до вимог чинного Закону. Також, Закон містить заборону на заняття оціночною діяльністю особам, які мають непогашену судимість за корисливі злочини (ст.6).

Органом, що здійснює державне регулювання оціночної діяльності в Україні, є Фонд державного управління майна, до компетенції якого входить, зокрема, видача кваліфікаційних свідоцтв і сертифікатів з метою контролю за діяльністю суб’єктів.

Таким чином, оцінка нерухомості – різновид посередницької діяльності на ринку нерухомості, яка полягає у встановленні обґрунтованого грошового еквіваленту вартості об’єкта нерухомості.

Послуги по фінансуванню відрізняються за своїм змістом від кредитування такими параметрами, як умови, строки, наслідки. Процес фінансування не припускає повернення вкладеної суми з відсотком, а розрахований на одержання доходу від самого об’єкта нерухомості. Так, форвардне фінансування інвестором означає продаж об’єкта нерухомості за ціною, нижчою від ринкової, але з наступним поділом одержаного доходу між забудовником та інвестором.

Управлінські послуги припускають виконання певних функцій за розпорядженням нерухомістю з доручення власника. Такі послуги можуть мати характер довірчого управління. У цьому випадку одна сторона (власник або користувач) передає іншій (довірчому керуючому) певні повноваження за договором. В іншому випадку управління здійснює окремий суб’єкт – менеджер, який спеціалізується на роботі з нерухомістю. Його головна функція полягає в управлінні з метою одержання доходу від функціонування нерухомості.

«Управління нерухомістю являє собою одну з найважливіших повноважень і навряд чи не найважливішу функцію власника, а при залученні професійного керуючого виступає як особливий вид підприємницької діяльності на ринку»[126. С. 75].

У ст. 10 проекту Закону України «Про ріелторську діяльність» під управлінням нерухомим майном розуміється діяльність з надання послуг по утриманню та експлуатації об’єктів нерухомого майна, яка здійснюється на підставі договору в інтересах замовника.

Доходи, отримані від управління нерухомим майном належать власнику нерухомого майна, якщо інше не передбачено договором про управління нерухомим майном.

Тлумачний словник щодо нерухомості наводить наступне визначення: «Управління нерухомістю – здійснення комплексу операцій по експлуатації будинків і споруд (підтримка їх у робочому стані, ремонт, забезпечення сервісу, керівництво обслуговуючим персоналом, створення умов для користувачів (орендарів), визначення умов здачі площ в оренду, збір орендної плати та ін.) з метою найбільш ефективного використання нерухомості в інтересах власника»[126. С. 75].

Аналітична діяльність пов’язана з особливим економічним механізмом функціонування нерухомості як специфічного блага. Нерухомість займає занадто велику частку в активах кожного підприємця, з нею пов’язані найбільші ризики по придбанню, будівництву чи експлуатації. Саме тому потрібен особливий вид діяльності (послуг), за допомогою якого можна було б прораховувати можливі прогнози запобігання ризиків. Така послуга називається андеррайтингом. Її суть полягає в аналізі можливих ризиків при кредитуванні, інвестуванні, страхуванні, оцінці. З урахуванням можливих ризиків визначаються умови кредитування, одержання доходу, ставка відсотків та ін.

Реєстраційні послуги містять у собі два аспекти – реєстрацію технічних параметрів об’єктів нерухомості і реєстрацію прав власності. У першому випадку систематизується інформація про фізичні характеристики об’єкта (його конструктивні особливості, наявність інженерних облаштувань, технічний стан, займана площа, наявність земельної ділянки тощо). У другому – фіксується законність титулу власності. Для кожної країни характерні свої особливості реєстраційних процедур. Головним критерієм у будь-якому разі виступає високий ступінь гарантії ій захищеності права власності, надійності й безпеки угод з нерухомістю, який і забезпечується державним контролем.

У проекті Закону України «Про ріелторську діяльність» під ріелторською діяльністю розуміється підприємницька діяльність суб’єктів цивільно-правових відносин, які мають сертифікат про допуск до заняття ріелторскою діяльністю, що здійснюється шляхом виконання дій або надання послуг іншим особам у сфері реалізації прав на нерухоме майно.

Діяльність ріелторських фірм пов’язана з тими видами трансакційних витрат, що виникають у зв’язку зі збором, обробкою інформації, добором необхідних варіантів, забезпеченням вірогідності різного роду відомостей про покупців, продавців, реальність попиту та пропозиції, вірогідності цін. Саме на етапі цієї діяльності починається процес страхування й захисту повноважень як реального, так і потенційного власника.

У ріелторському бізнесі практично у всіх цивілізованих державах існує стандартний метод ціноутворення, при якому ціна за послуги, що надаються, передбачається на законодавчому рівні як певний відсоток від вартості нерухомого майна. Усі суб’єкти ринку нерухомості знаходяться, таким чином, у рівному становищі в рамках цінової конкуренції і здійснюють єдину цінову політику. Характерною рисою сучасного стану ринку нерухомості в Україні є той факт, що, незважаючи на відсутність нормативної бази і закріпленого відсотка за здійснення посередницьких операцій з нерухомістю, “де-факто” середня ціна за послуги посередників досить стабільна – близько 5 % від реальної суми укладеної угоди. Це пояснюється ситуацією, близькою до вільної конкуренції на ринку. Існуючий сьогодні в середньому п’ятипроцентний рівень одержуваного прибутку, зважаючи на все, є нижньою межею. Подальше зниження процентної ставки за надані послуги ріелторів є малоймовірним і багато в чому неможливим через різке падіння кількості угод, що укладаються. Забезпечення покриття витрат по укладанню угод з нерухомістю змушує професійного посередника підтримувати існуючу ціну. Саме тому використання цінової конкуренції як реакції на загальний застій в економіці і зниження активності ріелторського бізнесу є малоймовірним, хоча й потенційно можливим.

Острах загубити потенційного клієнта змушує ріелторів, незважаючи на загальну тенденцію зниження абсолютної величини прибутку, збільшувати фінансові вкладення, спрямовані на освоєння нових видів наданих послуг.

Останнім часом у перебігу загострюваної конкурентної боротьби деякі агентства по нерухомості починають фокусувати свою діяльність на якомусь пріоритетному напрямку. У цій якості, як правило, виступають:

— операції з жилими і нежилими приміщеннями;

— оформлення документів по нерухомому майну;

— оренда нерухомості;

— оцінка нерухомості [138. С.47].

Існує дуже незначна кількість агентів, які спеціалізуються на якійсь одній послузі чи одному конкретному напрямку діяльності (близько 8 %). Найчастіше спеціалізація виявляється в підкресленні якогось елемента діяльності на тлі загального широкого спектра наданих послуг.

Отже можемо зробити висновок, що спеціалізація агентства по нерухомості не є на сьогоднішній момент чітко вираженою, оскільки, з одного боку, ринок нерухомості ще не є досить розвиненим, а з іншого – негативний вплив макроекономічного середовища є серйозним стримуючим чинником розвитку цього процесу.

Однак, незважаючи на те, що в даний час на ринку нерухомості ріелторська діяльність є досить активною послугою, правова ідентифікація ріелторства повною мірою ще не відбулася, оскільки щодо нього немає спеціального закону. Але вже можна вести мову про активізацію цього процесу, що знаходить свій прояв у підготовці проекту Закону України «Про ріелторську діяльність». Головна функція цього документу повинна полягати у створенні правового каркасу, який зможе врегулювати рамки ріелторства за допомогою специфікації суб’єктів, предмета діяльності, необхідних повноважень і зобов’язань, а через ліцензування і сертифікацію будуть створені обмеження для заняття цим видом діяльності. У той же час закон дозволяє закріпити сформовану диференціацію сфер діяльності й послуг на ринку нерухомості, зняти протиріччя й конфлікти між різними діяльними інститутами.

Проаналізувавши посередницьку діяльність харківських агентств по нерухомості, автор дисертації дійшла висновку, що при укладанні договорів з клієнтами виникне безліч проблем, пов’язаних з неврегульованістю відносин у законодавстві. Насамперед, при укладанні договорів неможливо визначити істотні умови договору на надання посередницьких послуг, що тягне неможливість захисту прав посередників у випадку їх порушення.

Спірні ситуації виникають у випадках, коли:

— клієнти не хочуть оплачувати і не оплачують послуги посередників;

— клієнти звертаються в кілька агентств (хоча в договорах передбачено обов’язок цього не робити), у результаті не виконують умови договорів;

— не передбачені механізми забезпечення прав клієнтів при оформленні купівлі-продажу квартир (тобто трьохсторонні договори не укладаються, хоча по суті, такі відносини припускають такий договір);

— не передбачено й не вироблено механізми захисту прав посередників у судовому порядку при порушенні їх прав (такі випадки в Харкові поодинокі).

З аналізу посередницької діяльності агентів по нерухомості (АН) можемо зробити наступні висновки:

При укладанні договорів керуються:

— У роботі АН можливе укладення декількох видів договорів:

1. Договір із продавцем (на продаж належного йому житла чи іншого об’єкта нерухомості).

Для визначення і виявлення реальної можливості продати (продаваємості) цей об’єкт, приблизних строків, протягом яких є можливість підібрати покупця. При цьому посередник ураховує:

— місце розташування об’єкта (дальність від транспорту, упорядженість району та ін.);

— характеристики об’єкта (будинок, поверх, під’їзд, стан об’єкта ремонт, планування, наявність телефону та ін. );

— наявність документів (стан їх готовності, наявність власника, правильність і вірогідність документів);

-ціну.

У деяких випадках після продажу необхідно здійснити й покупку іншого об’єкта (житла та ін. на ім’я продавця); у цьому випадку враховується фактор часу й можливості добору варіанту покупки для цього клієнта і т.д.

2. 2. Договір з покупцем.

При цьому враховують:

— вимоги покупця, наявність власної БД( бази даних);

— необхідних варіантів, продаваємість квартир, що відповідають вимогам покупця;

— наявність необхідної суми грошей, контактність клієнта, терміновість замовлення.

Договори з продавцем і покупцем мають на увазі надання ексклюзивних послуг по роботі з нерухомістю.

Договір із продавцем припускає, що квартира (чи інший об’єкт) буде продана тільки за допомогою послуг цього агентства (до інших агентств клієнт звертатися не буде), реклама об’єкта здійснюється за рахунок АН, усі переговори по підшуку необхідних варіантів і пов’язані з цим витрати маклерів здійснюються АН.

Договір з покупцем також містить вимоги ексклюзивності послуг: клієнт зобов’язується не звертатися по допомогу до інших суб’єктів на період дії договору. Клієнт зобов’язується не розголошувати відомості, отримані ним у період дії договору. При цьому, безумовно, чинниками, які впливають на ефективність співробітництва, є особистісні характеристики клієнтів: доброзичливість, контактність, заінтересованість та ін.

3. Оплата праці.

Оплата послуг АН здійснюється за рахунок покупця (в деяких випадках сума вартості послуг АН відразу ж закладається в ціну квартири) і складає 4%-5% для м. Харкова, (може трохи коливатися) від вартості квартири.

4. Умови влаштування на роботу посередників (маклерів).

Основними необхідними рисами, що характеризують кандидатів для одержання роботи агента по нерухомості є:

а) суб’єктивні: вік; освіта (бажано наявність вищої); досвід роботи за спеціалізацією (це дуже важливий чинник, бо в деяких претендентів уже можуть бути клієнти, готові з ними співробітничати); комунікабельність, товариськість; ретельність; володіння необхідними знаннями (в галузі права і т.д.); володіння комп’ютером.

б) об’єктивні: наявність домашнього телефону; район проживання…

5. Джерелами інформації є:

— загальна база даних (БД) нерухомості ( загальна для АН );

— власна БД цього агентства;

— безпосередньо клієнти,

— «стовпова реклама »

— засоби масової інформації (ЗМІ ) та ін.

Посередник може вільно оперувати отриманою інформацією у випадку укладання договорів із клієнтом), може розміщати за своїм розсудом рекламу в будь-яких джерелах інформації і т.д.). Він несе відповідальність за надання неправильних чи неперевірених даних. При зборі інформації посередник зазвичай представляється, подає відомості про себе, копію документів агентства для огляду і т.д.

Таким чином, угоди з нерухомістю в переважній більшості являють собою багатосторонні угоди (договори), предметом яких є перехід прав на нерухоме майно. При цьому укладання договору припускає згоду всіх сторін учасників договору з виникненням у всіх учасників договору прав і обов’язків.

Ми пропонуємо закріпити в законодавстві зразкову форму договору на надання посередницьких послуг по купівлі-продажу об’єкта нерухомості.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

1. Під комерційним посередництвом на ринку нерухомості розуміються сукупність послуг, що надаються на компенсаційній основі власникам і користувачам об’єктів нерухомості.
2. Основних суб’єктів комерційного посередництва на ринку нерухомості можна поділити за ступенем економічної й організаційно-правової самостійності на: а) залежних від інших учасників ринку нерухомості – брокерів (коли посередникові не передаються ніякі правомочності на об’єкт нерухомості); б) частково залежних (комісіонерів, повірників, агентів, ріелторів, оцінювачів).

Посередники на ринку нерухомості можуть діяти в будь-яких організаційно-правових формах, передбачених законодавством України.

3. Основними посередницькими договорами, які використовуються на ринку нерухомості є:

— договір комісії, при якому посередник (комісіонер), приймаючи об’єкт нерухомості на комісію, діє від свого імені, але за рахунок клієнта;

— договір доручення, при якому посередник (ріелтор, оцінювач) діє від імені і за рахунок клієнтів;

— агентський договір, при якому посередник (агент) може працювати як від свого імені, так і від імені клієнта і за рахунок останнього.

Висновки

Узагальнюючи результати проведеного дослідження, можна сформулювати такі основні висновки.

1. Посередництво є результатом всесвітнього поділу праці, подальшої спеціалізації як виробників, так і посередників.

В міру розвитку товарного виробництва, загострення проблеми реалізації товарів, посередництво набуває рис підприємницької діяльності.

2. Поняття посередництва автор розглядає в економічному і правовому сенсі. При цьому: під посередництвом в економічному сенсі слід розуміти діяльність, що сприяє товарному обігу, здійснювану суб’єктами підприємництва як від свого імені, так і від імені клієнта, як за свій рахунок, так і за рахунок клієнта. Посередництво в правовому сенсі – це підприємницька діяльність юридичних або фізичних осіб (посередників), спрямована на сприяння вступу клієнта в правовідносини з третіми особами шляхом здійснення посередником дій юридичного і фактичного характеру, здійснювана як від свого імені, так і від імені, за рахунок і в інтересах іншої особи (клієнта).
3. Основними ознаками посередництва в правовому сенсі є такі:

а) в силу посередницького правовідношення посередник надає фактичне і юридичне сприяння іншим особам у придбанні та реалізації, а також у зміні й припиненні цивільних прав і обов’язків;

б) діяльність посередника полягає в наданні послуг клієнтам, які він може надавати як одній із сторін майбутнього організовуваного відношення, так і обом сторонам;

в) можливість діяти як посередник і виконувати посередницькі функції визначається його правоздатністю і повноваженнями, даними йому клієнтом;

г) комерційне посередництво виникає в сфері майнового обороту і є підприємницькою діяльністю;

д) посередник може виступати в обороті від власного імені або від імені клієнта, але завжди за рахунок клієнта і завжди в його інтересах.

е) комерційне представництво, будучи різновидом посередництва в правовому сенсі, відрізняється від останнього тим, що представник здійснює юридично значимі дії в інтересах лише однієї зі сторін і може виступати в обороті тільки від імені клієнта.

4. У новому ЦК України має бути закріплено поняття «посередництва». Це дозволить, з одного боку, перейти до регламентації посередницького договору в самому Цивільному кодексі, а з іншого — провести роботу з приведення всього законодавства, пов’язаного з цією діяльністю, у відповідність із загальними нормами закону. Крім того, наявність таких норм допоможе в розробці нормативних актів, спрямованих на регулювання окремих видів і форм посередництва.
5. Посередницьке правовідношення визначається автором як зобов’язання, у силу якого одна особа (посередник), вступаючи в правовідносини з третіми особами, зобов’язується сприяти іншій особі (клієнту) у встановленні, зміні або припиненні правовідносин у сфері підприємницького обороту, а клієнт зобов’язується оплатити надану послугу. Підставою його виникнення є договір.

Специфіка змісту посередницького правовідношення визначається тим, що метою його сторін є одержання (надання) сприяння у встановленні нового правовідношення з третіми особами, тому об’єктом посередницького правовідношення є активні дії по наданню послуг контрагентам. Посередницьке правовідношення має майновий характер.

6. Учасниками посередницьких відносин виступають, по-перше, особи, в інтересах яких відбувається посередницька послуга /клієнти/, і, по-друге, особи, що виконують цю послугу /посередники/.
7. Посередниками можуть бути будь-які фізичні (громадяни України, іноземці, особи без громадянства) і юридичні особи усіх форм власності та будь-яких організаційно-правових форм, зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності у встановленому законом порядку. Через те, що принцип спеціальної правоздатності, закріплений чинним законодавством України, втрачає своє значення, а новий ЦК 2003 року передбачає загальну правоздатність для комерційних юридичних осіб, слід дійти висновку, що посередники можуть здійснювати будь-яку діяльність, не заборонену законом.
8. Автор класифікує посередників за такими ознаками:

а) по відношенню до правомочностей власника посередники поділяються на:

— тих що набувають окремі правомочності власника (частково залежних – комісіонерів, агентів);

— тих, що не набувають правомочностей власника (брокерів);

б) залежно від виду посередницького договору посередники підрозділяються на:

— представників;

— керуючих;

— комісіонерів;

— консигнаторів;

— агентів.

в) за ознакою наявності права укладати правочини від свого імені або від імені клієнта і за порядком оплати посередницької послуги:

— посередники, що укладають правочини з третіми особами від імені і за рахунок довірителя (повірені, керуючі, торговельні агенти, брокери). Ці відносини регулюються договором доручення або агентським договором;

— посередники, що укладають правочини з третіми особами від свого імені та за рахунок довірителя (комісіонери, консигнатори, агенти, керуючі). Ці відносини регулюються договором комісії, консигнації, управління майном.

9. У новому ЦК України має бути закріплено інститут посередництва, що складається з загальних і спеціальних норм. Загальні норми повинні визначати поняття посередництва, його місце серед інших інститутів цивільного права, а також поняття і зміст договору на надання посередницьких послуг. Спеціальні норми має бути присвячено окремим видам посередницьких договорів.
10. З метою однакового застосування в підприємницькій практиці пропонується виділити в самостійний інститут договір на надання посередницьких послуг, відповідно до якого одна сторона (посередник) зобов’язується здійснювати на користь іншої сторони (клієнта) дії, що сприяють вступу клієнта в правовідносини з третіми особами. Цей договір є консенсуальним, взаємним, відплатним, може бути дво- або багатостороннім.
11. Договір доручення і договір комісії є правовою основою посередницької діяльності в Україні. Їх різновидами є договір управління майном, договір консигнації, а також агентські угоди. Усі ці посередницькі договори є видовими стосовно договору на надання посередницьких послуг.
12. Для всіх зазначених посередницьких договорів характерні такі спільні риси:

— метою таких договорів є забезпечення інтересів однієї особи (клієнта) діями іншої особи (посередника);

— посередник може діяти як від свого імені, так і від імені клієнта, але завжди в інтересах іншої сторони і за її рахунок;

— предметом посередницького договору є надання посередником послуг клієнту по встановленню відносин із третіми особами. Саме цим посередницька послуга відрізняється від інших видів послуг;

— діяльність посередника має характер послуги;

— посередницькі договори завжди відплатні;

— найбільш загальним і принципово важливим для посередницьких договорів, пов’язаних з реалізацією товару є те, що право власності на нього не переходить до посередника за договором.

13. Аналіз чинного законодавства і практики його застосування свідчить про те, що законодавство України, що регулює такий різновид посередницької діяльності, як комісійні та консигнаційні операції, істотно відстає від світової. Тому, для подолання труднощів, що виникають при укладенні і виконанні консигнаційних операцій, у ЦК України необхідно передбачити окремий розділ, який би детально регламентував ці операції та визначав їх поняття і специфіку.
14. На підставі аналізу законодавства зарубіжних країн і практики його застосування, слід дійти висновку, що новий ЦК має містити правові норми щодо такого посередницького договору, як агентський.
15. Основні суб’єкти комерційного посередництва на ринку нерухомості за ступенем економічної та організаційно-правової самостійності поділяються на: а) залежних від інших учасників ринку нерухомості (коли посереднику не передаються ніякі права на об’єкт нерухомості – брокери); частково залежних (комісіонерів, повірених, агентів, ріелтерів, оцінювачів).

Посередники на ринку нерухомості можуть діяти в будь-яких організаційно-правових формах, передбачених законодавством України.

Основними посередницькими договорами, що використовуються на ринку нерухомості, є:

а) договір комісії, за умовами якого посередник, приймаючи об’єкт нерухомості на комісію, діє від свого імені, але за рахунок клієнта;

б) договір доручення, за умовами якого посередник (ріелтер, оцінювач) діє від імені і за рахунок клієнтів;

в) агентський договір, за умовами якого посередник може працювати як від свого імені, так і від імені клієнта, але обов’язково за рахунок останнього.

16. Сторонами посередницького правовідношення на біржі є посередники та клієнти. До посередників належать біржові контори та біржові брокери, що мають бути зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності у встановленому законом порядку. Основними посередницькими договорами, застосовуваними на біржі, є договір доручення і договір комісії.
17. Основними посередниками на ринку цінних паперів є: брокери, що виступають в правочинах з цінними паперами як повірені або комісіонери, а основними посередницькими договорами в цій сфері є договори комісії або доручення.

Посередницька діяльність з випуску і обігу цінних паперів здійснюється юридичними та фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), причому на відміну від інших видів діяльності, підлягаючої ліцензуванню, об’єктом ліцензування в операціях з цінними паперами є саме посередницька діяльність незалежно від того, на підставі яких саме посередницьких договорів вона здійснюється.

На ринку цінних паперів вирізняють такі види професійної діяльності: комерційна, дилерська, комісійна, брокерська, діяльність по управлінню цінними паперами, розрахунково-клірингову діяльність.

До посередницької діяльності з усіх перелічених вище видів належить: комісійна, брокерська, діяльність по управлінню цінними паперами, і розрахунково-клірингова діяльність з цінними паперами, тому що ці види діяльності характеризуються всіма ознаками посередницької діяльності, у тому числі відсутністю переходу права власності на цінні папери.

Список використаних джерел

1. Авдеев С. Распределение средств производства и оптовая торговля // Материально-техническое снабжение.- 1984. -№ 10. — C. 18-22.
2. Агарков М.М. К вопросу о договорной ответственности // Вопросы советского гражданского права: Сб. /Под ред. проф. М.М.Агаркова.-М. -Л.: АН СССР, 1945.- С. 114-155.
3. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. –М.:Юриздат,1940. –59 с.- (Учен. тр. ВИЮН. Вып.3).
4. Агасандян Г. Посредничество в рыночных системах — М.: ВЦ РАН, 1991. — 30 с.
5. Акимов В.И. Смешанные договоры в гражданском праве // Вопросы теории и практики гражданско-правового регулирования: Сб. статей.- Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1985. — С. 127-136.
6. Александров Н.Г. Правовые отношения в социалистическом обществе: Лекция, прочитан. на юрид. ф-те МГУ. -М.: Изд-во МГУ, 1959.- 45 с.
7. Алексеев С.С. Общая теория права. Курс лекций в 2-х т. Т. 2. — М.: Юрид. лит., 1982. – 359 с.
8. Алексеев С.С. Односторонние сделки в механизме государственного регулирования // Сборник ученых трудов Свердловского юридического института. – 1970.- Вып. 13.- C. 48-62.
9. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т. Т.1. Основные вопросы общей теории социалистического права.- Свердловск: Изд-во Свердловск. юрид. ин-та, 1972.- 394 с.
10. Алексеев С.С., Яковлев С.С., Яковлев В.Ф. Социалистическое хозяйство и гражданское право: тенденции и перспективы // Проблемы гражданского права. — Л., 1987. — C. 23.
11. Амуржуев О. Добровольные посредники / /Экономическая газета.- 1989.- № 42. -C. 6.
12. Андреев В.К. Вопросы ответственности третьих лиц с позиции теории представительства // Научные труды Кубанского ун-та.- 1979.- Вып. 280.- С. 32-45.
13. Андреев В. Договоры в предпринимательской деятельности // Рос. юстиция. – 1995. — № 4. — С. 9-12.
14. Андреев В.К. Представительство в гражданском праве: Учеб. пособ. — Калинин: Изд-во Калининск. ун-та, 1978. — 86 с.
15. Андреев В.К. Применение института представительства в деятельности производственного объединения // Сов. государство и право.- 1976.- № 8.- С. 59-63.
16. Андреев Л. Посредничество в хозяйственных отношениях // Сов. юстиция. – 1993. — № 8. — C. 11-12.
17. Андреева Т., Титаренко П. Агентства по недвижимости: политика выживания // Бизнес информ.- 1988.- № 3.- С. 48.
18. Анисимов Л.Н. Международно-правовые средства разрешения международных споров (конфликтов). — Л.: Изд-во ЛГУ, 1975. –164 с.
19. Анненков К. Система русского гражданского права. Т. IV. Отдельные обязательства – 2-е изд. – СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1912. – 655 с.
20. Анохин В.С. Правовые вопросы комплексного снабжения. — Воронеж: Изд-во Воронежск. ун-та, 1990. – С. 51
21. Ансон В. Основы договорного права. Пер. с англ. / Под ред. О.Н. Садикова. — М.: Юрид. лит., 1984. – С. 383-385
22. Апопий В. Проблемы становления торгового посредничества в Украине //Предпринимательство, хозяйство и право.- 1998.- № 6.- C. 29-31.
23. Бартошек М. Римское право: Понятия, термины, определения. — М.: Юрид. лит., 1989. – 447 с.
24. Безрук Н.А. Договор комиссии по советскому гражданскому праву: Лекции для студ. ВЮЗИ / Под ред. проф. В.А. Рясенцева. – М: ВЮЗИ., 1955. – 28 с.
25. Белов А.П. Международное предпринимательское право: Практическое пособие.–М.: юридический Дом «Юстиции»–336с.
26. Бланк И.А. Торгово-посредническое предпринимательство. –К., 1992. – 231 с.
27. Богуславський М.М. Международное частное право: Учеб. для вузов по спец. «Правоведение» — М.: Междунар. отношения, 1989. – 365 с.
28. Болт Г.Дж. Практическое руководство по управлению сбытом: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1991. – 270 с.
29. Брагинский М.И., Витрянский В.Л. Договорное право. Кн. 2. Договоры о передаче имущества. — Минск: Статут, 2000. — 800 с.
30. Брагинский М.И. Общее учение о хозяйственных договорах.- Минск: Наука и техника, 1967. — 259 с.
31. Брагинский М.И., Еремеев Д.Ф. Хозяйственные договоры. –Минск: Беларусь, 1967.- 95 с.
32. Братусь С.Н., Лунц Л.А. Вопросы хозяйственного договора.- М.: Госюриздат, 1954.- 156 с.
33. Братусь С.Н., Липецкер М.С. О систематизации социалистического гражданского права // Сов. юстиция. — 1937.- № 7.- C.10-11.
34. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. — М.: Госюриздат, 1963. — 197 с.
35. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права.-М.: Юрид. лит., 1950.-368с.
36. Буржилова Е. Средства производства — выгодный товар // Бизнес и банки. — 1991. — № 30. -C. 1-2.
37. Бурлаков Р.М. Цивiльно-правовi питання здiйснення аудиторської дiяльностi в Українi: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: Спец. 12.00.02. — Харкiв, 2000. – 19 с.
38. Быковская Л.В. Хозяйственный договор в оптовой торговле // Сов. государство и право. — 1991. — № 9. — C. 62-65.
39. Васева Н.В. Имущественные и организационные гражданско-правовые договоры // Гражданско-правовой договор и его функции. — Свердловск, 1980. — C. 53-70.
40. Васильев А.М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. — М.: Юрид. лит., 1976. — 264 с.
41. Васильєва В.А. Торгове посередництво: правовий аспект// Матеріали наукової конференції: Конституція України – основа модернізації держави та суспільства, 21-22 червня 2001 р. Харків. – Х.:Право, 2001. – 592 с.
42. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. Введение и общая часть. Вып. I. — Спб.: Изд-во юрид. книжн. магазина Н.К. Мартынова, 1894. — 169 с.
43. Вильнянский С.И. Лекции по советскому гражданскому праву. Ч. 1. — Харьков: Изд-во Харьковск. ун-та, 1958. — 339 с.
44. Войчак А.В. Ефективнiсть посередницької дiяльностi в товарному обiгу засобiв виробництва//Економiка України.- 1993.-№ 5.- C. 83-85.
45. Войчак А.В. Организационно-экономический механизм посреднической деятельности. –К.: Высш. шк., 1991. – 111 с.
46. Войчак А.В. Формы и тенденции развития посреднической деятельности в оптовой торговле средствами производства // Организация и планирование отраслей народного хозяйства: Респ. межвед. науч. сб. — Вып. 104.- К.: Вищ. шк., 1991 — C. 52-62.
47. Гайдуцький П., Подолєва О. До ринку через розвиток посередницьких структур // Економiка України. — 1993. — № 5. — C. 11-20.
48. Гальперин Л.Б. Долгосрочные договоры на организацию поставок товаров // Правоведение.- 1976. — № 4.- С. 36-44.
49. Герчикова И.Н. Заключение и исполнение экспортных сделок // Как продать ваш товар на внешнем рынке: Справочник. -М.: Мысль, 1990. -C.209-211.
50. Гладченко И. Апофеоз посредничества // Бизнес.- 1995. — № 38. — С. 34.
51. Глезерман Г.Е. Законы общественного развития: их характер и использование. — М.: Политиздат, 1979. – 303 с.
52. Годэмэ Е. Общая теория обязательств /Пер. с франц. И.Б.Новицкого. — М.: Юриздат., 1948. – 510 с.
53. Голошубова Н.О., Голошубов О.В. Оптовi посредники в розвинутих країнах // Дiловий вiсник. — 1996. — № 3. — C. 26-27.
54. Голошубова Н.О. Торгiвля через посредникiв // Дiловий вiсник.- 1995.- № 4. — C. 35-36.
55. Гольмстен А.Х. Очерки по русскому торговому праву. — СПб.: Типография Чичинадзе Д.В., 1895. – С. 12, 125
56. Гордон В.М. Система советского торгового права. — Харьков: Изд-во НКО УССР, 1927.
57. Господарський кодекс України//Голос України.-2003.-№49-50.С.5
58. Граве К.А. Торговые установления. — М.: Изд-во НКФ, 1927.
59. Гражданский кодекс Польской Народной Республики: Пер. с польск. / Под ред. Н.Г. Комлева, И.А. Гринфольца. — М.: Прогресс, 1966. — 374 с.
60. Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч.2 // Собр. законодат. Росс. Федер. — 1996. — № 5.- Ст. 410.
61. Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. Е.А. Васильева/. — М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с.
62. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. пособ. для вузов по спец. «Междунар. право». В 2-х ч. / Отв. ред. Р.И. Нарышкина. Ч.2.- М.: Междунар. отношения, 1984. – 301 с.
63. Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособ. для вузов по спец. «Правоведение» / Под ред. В.П. Мозолина, М.И. Кулагина. — М.: Высш. шк., 1980. — 382 с.
64. Гражданское право: Учеб. В 2-х т. / Под ред. Е.А.Суханова. Т.2. — М.: Изд-во БЕК, 1994. – 432 с.
65. Гражданское право: Учебник. В 3-х ч. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. Ч.2. — М.: Проспект, 1998. — 782 с.
66. Гражданское право России. Ч.2. Обязательственное право: Курс лекций.- М.: Изд-во БЕК, 1997. — 704 с.
67. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран. Гражданские и торговые кодексы. — М.: Изд-во Ун-та Дружбы народов, 1986.-384 с.
68. Гран К.А., Эйбушиту П.С. Основы законодательства по внутренней торговле СССР. — М.: Право и жизнь, 1928.
69. Грибанов В.П. Интерес в гражданском праве // Сов. государство и право. — 1967. — № 1. — C. 51-53.
70. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1972. — 284 с.
71. Гриценко Е. Рынок недвижимости: закономерности становления и функционирования (вопросы теории и методологии).- Х.: Бизнес Информ, 2002.- 284 с.
72. Гриценко Е. Рынок операций и услуг с недвижимостью. // Бизнес информ. -1999.- № 5-6. — С. 48.
73. Гуляев А. Торговля и торговые установления. — М., 1912. – С. 59, 69
74. Дашков Л.П., Данилов А.И., Тютюкина Е.Б. Предпринимательство и бизнес: Учеб. пособ.- М., 1995. – С. 118-138.
75. Дегтярева О. И., Полянова Т.Н., Саркисов С.В. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб. пособ. — М., 2000. – 319 с.
76. Добровольский А. Устав торговый. — СПб: Законоведение, 1911.–С.
77. Договоры в социалистическом хозяйстве /Отв. ред. О.С. Иоффе.- М.: Юрид. лит., 1964.- 498 с.
78. Егоров Н.Д. Классификация обязательств в советском гражданском праве // Сов. государство и право. — 1989. — № 3. — C. 36-44.
79. Егоров Н.Д. Понятие имущественного правоотношения//Вестник ЛГУ. Сер. Экономика, финансы, право.-1980.-№ 23.-Вып. 4. — С. 58-65.
80. Енгибаров А.В., Шабаев С. В. Выходим на внешний рынок. — М.: Политиздат, 1990.
81. Задыхайло Д.В. Правовое регулирование торговой деятельности в Украине.- Х.: Эспада — Синтекс, 1997. — 654 c.
82. Законодательство Великобритании, ФРГ и Франции о торговом предпринимательстве (об агентских договорах). Обзорная информация. –Вып. 212.- М.: Изд-во ВНИИСЗ. — 1984. – С. 1-3.
83. Здравомыслов А.Г. Проблемы интереса в социологической теории.- Л.: Изд-во ЛГУ, 1964.- С. 29.
84. Зименкова О.Н. Современное развитие договорного права // Общест. науки за рубежом. Серия 4. Государство и право: РЖ. – 1988 . -№ 5. – С. 90-98.
85. Зобов’язальне право: Теорiя i практика: Навч. посiб. для вищ. навч. закладiв /За ред. О.В.Дзери.- К.: Юрінком Інтер, 1998.- 912 с.
86. Зыков И.С. Договор во внешнеэкономической деятельности. — М.: Междунар. отношения, 1990. –221 с.
87. Зырянов А.В., Сарабская Л.П., Мельчаков В.Н. и др. Коммерческо-посредническая деятельность на товарном рынке.- Екатеринбург: Солярис, 1995. — 403 с.
88. Илларионова Т.И. Поднормативное регулирование общественных отношений в гражданском праве // Проблемы обязательственного права: Межвуз. сб. науч. тр. – Свердловск: СЮИ, 1989. — C. 4-14.
89. Иоффе О.С. Обязательственное право.- М.: Юрид. лит., 1975. — 880 c.
90. Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М.: Юрид. лит., 1967. – 494 с.
91. Исаченко В.Л. Вопросы права и процесса.- М., 1915.-С. 315, 319.
92. Кабалкин А.Ю. Гражданско-правовой институт услуг в сфере обслуживания. — М.: Наука, 1987. – С.96.
93. Казанцев Л. Учение о представительстве в гражданском праве. — СПб., 1879. — 293 c.
94. Калмыков Ю.Х. К понятию обязательств по оказанию услуг в гражданском праве // Сов. государство и право.-1966.-№ 5.-C. 116-119.
95. Каминка А.И. Основы предпринимательского права. — Петроград: Труд, 1917. – С. 87.
96. Каминка А.И. Русское торговое право. – СПБ: Труд, 1912. – С. 6.
97. Квитко В. Для инвестиций тоже нужен посредник // Бизнес. — — № 2.
98. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. — М.: Изд-во АН СССР, 1958. –187 с.
99. Клейн Н.И. Организация договорно-хозяйственных связей. — М.: Юрид. лит., 1976. — 190 c.
100. Клименко Б.М. Мирное решение территориальных споров. — М.: Междунар. отношения, 1982. – 184 с.
101. Комаров А.С. Ответственность в коммерческом обороте. — М.: Юрид. лит., 1991. – 208 с.
102. Комаров А.С. Правовое регулирование внешнеэкономической деятельности // Совместные предприятия, международные объединения и организации на территории СССР: Нормативные акты и комментарии. — М.: Юрид. лит., 1989. — C. 172-185.
103. Комментарий ч.II ГК РФ / Под ред. В.Д. Карповича.- М., 1996. – 290 с.
104. Концепция внутренней торговли Украины. Утв. Постановл. Каб. Мин. Украины от 20 декабря 1997 г. // Бюл. законодавства і юридичної практики України. – 2001 р. — № 1. – С. 319.
105. Концепция функционирования и развития фондового рынка Украины. Утв. Постановл. Верх. Рады Украины от 22 сентября 1995 г. №342/95ВР// Вед. Верх. Сов.. – 1995. — № 33. – ст. 257.
106. Кохно А.П. Лизинговые и факторинговые операции: проблемы применения в России и СНГ // Юридический мир.- 1988. — № 8. — С. 32-36.
107. Красавчиков О.А. Гражданские организационно-правовые отношения // Сов. государство и право.- 1966.- № 10. -C. 50-57.
108. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание и функции // Гражданско-правовой договор и его функции. — Свердловск, 1980. — C. 3-21.
109. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. — М.: Госюриздат, 1958. — 183 c.
110. Краснокутский А. Договор комиссии. -М., 1925. –С. 9-13.
111. Красько И.Е. Агентский договор // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.- № 10. — С. 30-32.
112. Красько И.Е. Спорные проблемы представительства // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 1. — C. 11-14.
113. Кретов С. Правовая основа предпринимательской деятельности // Хозяйство и право. — 1991. — № 8. — C. 13-23.
114. Кротов М.В. Обязательство по оказанию услуг в советском гражданском праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: Спец. 12.00.03. -Л., 1989.- 16 с.
115. Кувшинов В.А. Отношения между советскими предприятиями и внешнеэкономическими организациями при осуществлении экспортно-импортных операций // Правовые проблемы совершенствования хозяйственного механизма в СССР: Внешнеэкономические аспекты. — М.: Наука, 1990.
116. Кужелев И.Д. Логистизация коммерческого посредничества на рынке недвижимости: Автореф. дис. … на соиск. уч. степ. к.э.н.: Спец. 08.00.06.- Р.-н.-Д., 1997.- 17 с.
117. Кузнецов В.В. Предприятие во внешнеэкономических связях: Стратегия развития и текущие проблемы. — М.: Междунар. отношения, 1990. –272 с.
118. Курс гражданского права К. Победоносцева. Ч.3.- С-Пб, 1896. — C. 468-507.
119. Курс политической экономии. В 2-х т. Т.1. Досоциалистические способы производства / Под ред. Н.А. Цаголова. — М.: Экономика, 1970. – 760 с.
120. Лавров С.Н., Злобин С.Ю. Основы маркетинга промышленных объектов.- М.: Внешторгиздат, 1990. –С. 69-71.
121. Ласк Г. Гражданское право США (Право торгового оборота). — М.: Иностр. лит., 1961. – 773 с.
122. Левитин О. Особливостi облiку дооцiнки матерiальних цiнностей пiдприємств торгiвельно-посередницької дiяльностi // Дiло.- 1995.- № 71.
123. Лунц А.А., Новицкий И.Б. Общее учение об обязательстве. — М.: Госюриздат, 1950. — 416 c.
124. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посіб.- К.: Юрінком Інтер, 1999. –560 с.
125. Майфат А.В. Понятие и организационно-правовые формы посредничества в гражданском праве: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.03. – Екатеринбург, 1992. – 14 с.
126. Максимов С.Н. Основы предпринимательской деятельности на рынке недвижимости. — С.-Пб.: Питер, 2000.- С. 37.
127. Мангутова Е.П. Правовое регулирование отношений по торговому посредничеству: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. — М., 1988. – 26 с.
128. Мартемьянова А.М. Объект организованного правоотношения // Проблемы обязательственного права: Межвуз. сб. науч. тр.-Свердловск, 1989.- C. 67 .
129. Мезрин Б.Н. Моделирование гражданско-правовых отношений // Проблемы обязательственного права: Межвуз. сб. науч. тр.-Свердловск, 1989.- С. 15-27.
130. Мезрин Б.Н. Санкции в структуре гражданского правоотношения // Гражданские правоотношения и их структурные особенности. — Свердловск, 1975. — C. 34-46.
131. Механизм внешнеэкономической деятельности: Сборник документов. — М.: Правда, 1988. –176 с.
132. Миниханов А.Г., Пугинский С.Б., Сафиуллин Д.Н. Основные вопросы внешнеэкономической деятельности молодежных центров. — М.: Молодая гвардия, 1989. –С.48.
133. Михайлов А. Услуги как форма бизнеса // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.- № 1.- С. 51-52.
134. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. -М.: Госюриздат, 1962.-
     213 c.
135. Мусияка В.Л. Правовые основы предпринимательской деятельности. –Х.: Бизнес Информ, 1995. — 91 с.
136. Назаренко В. Консигнація як один із різновидів комісійних операцій // Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- № 5.- С.11-14.
137. Назаренко О.Б. Совершенствование информационного обеспечения посреднической деятельности: Дис. на соиск. уч.ст. к.э.н.: Спец. 08.00.05.-М., 1994. –183 с.
138. Назырова В., Повелецкая Е., Яхновская Н. Существуют, но не процветают // Бизнес информ.- 1997.- № 4. — С. 47.
139. Наумов А.В. Уголовный закон в условиях перехода к рыночной экономике // Сов. государство и право. — 1991. — № 2. — C. 28-35.
140. Невзгодина Е.Л. Основания представительства в советском гражданском праве // Вопросы правового регулирования в социалистическом обществе. Вып. 9. -Свердловск, 1974. — С. 71-73.
141. Невзгодина Е.Л. Представительство по гражданскому праву // Сов. государство и право.- 1978.- № 3.- С. 118-122.
142. Невзгодина Е.Л. Представительство по советскому гражданскому праву. — Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1980. – 156 с.
143. Невзгодина Е.Л. Структура представительства // Сборник ученых трудов Свердловского юридического института. –1975.- Вып. 39. — C. 82-91.
144. Недужий И.И. Международные торги. — М.: Междунар. отношения, 1991. – С.19.
145. Нерсеров И.О. Понятие добровольного представительства в гражданском праве. — М., 1878. – С. 18.
146. Новицкий И.Б. Основы Римского гражданского права: Учеб. для вузов и фак. — М.: Госюриздат, 1960. – 240 с.
147. Новицкий И.Б. Регрессные обязательства между социалистическими хозяйственными организациями. — М.: Госюриздат, 1952. –183 с.
148. Носенко Д. О договоре комиссии //Журнал гражданского и уголовного права /кн.I/ -СПб, 1879. — C. 93, 94.
149. О внеснии изменений в закон Украины “О товарной бирже”: Закон Украины: Проект //
150. О внешнеэкономической деятельности: Закон УССР от 16 апр. 1991 г. № 959-XII // ВВС УССР.- 1991.- № 29.- Ст. 377.
151. О возобновлении платежеспособности должника или признания его банкротом: Закон Украины в ред. от 30 июня 1999 г. №784-XIV // ВВР Украины.- 1999.- № 42-43.- Ст. 378.
152. О государственном регулировании рынка ценных бумаг в Украине: Закон Украины от 30 окт. 1996 г. № 448/96-ВР // ВВР Украины.- 1996. — № 51.- Ст. 292.
153. О кооперации в СССР: Закон СССР от 6 мая 1988 г. № 8998-XI // ВВС СССР.- 1988.- № 22.- Ст. 355.
154. О координации законодательств государств – сленов ЕЭС по вопросам о независимых агентах: директива от 18ю12ю1986 г. № 86/635 // Рябиков Е.Ю. Агентские отношения во внешнеэкономических связях. – М., 1992. – С. 28.
155. О лизинге: Закон Украины от 16 дек. 1997 г. № 723/97-ВР // ВВР Украины.- 1998.- № 16.- Ст. 68.
156. О лицензировании определенных видов хозяйственной деятельности: Закон Украины от 1 июня 2000 г. № 1775-III // ВВР Украины.- 2000.-№ 36. –Ст. 299.
157. О налоге на промысел: Декрет Кабинета Министров Украины // Ведом. Верховного Совета Украины. – 1993. — № 19. – ст. 208.
158. О налогообложении прибыли предприятий: Закон Украины от 28 дек. 1994 г. № 334/94-ВС //ВВС Украины.-1995.- № 4.- Ст. 28.
159. О налогообложении прибыли предприятий: Закон Украины от 22 мая 1997 г. № 283/91-ВР //ВВС Украины.-1997.- № 27.- Ст. 181.
160. О налогообложении прибыли торговца ценными бумагам, полученной от осуществления комиссионной деятельности с ценными бумагами. Письмо ГНАУ № 534/15-116 от 23.06.2002 г. // Налоги и бухгалтерский учет. – 2000 г. — № 46. – С. 20.
161. О порядке государственной регистрации субъектов предпринимательской деятельности: Пост. Каб. Мин. Украины от 25 мая 1998 г. № 740 // Собр. правит. нормат. актов Украины. –1998. -№ 11.- Ст. 256.
162. О порядке отнесения операций резидентов при осуществлении ими ВЭД к договорам производственной кооперации, консигнации, комплексного строительства, поставки сложных технических изделий и товаров специального назначения: Пост. Каб. Мин. Украины от 28 дек. 1994 г. № 882 // CП Украины. -1995.- № 3.- Ст. 64.
163. О предпринимательстве: Закон УССР от 7 февр. 1991 г. № 698-XII // ВВС УССР.- 1991.- № 14.- Ст. 168.
164. О предприятиях в Украинской ССР: Закон УССР от 27 марта 1991 г. № 887-XII // Ведом. Верхов. Совета УССР.- 1991.- № 24. –Ст. 272.
165. О предприятиях и предпринимательской деятельности: Закон РСФСР от 25 дек. 1990 г. // Вед. Съезда нар. деп. РСФСР и Верх. Сов. РСФСР. -1990.- № 30.- Ст. 418.
166. О разъяснении к разделу 1 приложения 83 к Инструкции Национального банка Украины № 1 «По организации эмиссионно-кассовой работы в учреждениях банков Украины»: Письмо НБУ от 08 сент. 1998 г. № 13-135/1537-6338 // Бизнес (Сб. систематиз. зак-ва).- 2001.- № 9. -С. 169-170.
167. О системе валютного регулирования и валютного контроля: Декрет Каб. Мин. Укр. от 19 февр. 1993 г. № 15-93 // ВВС Украины.- 1993. -№ 17.- Ст. 184.
168. О собственности: Закон УССР от 7 февр. 1991 г. № 697-XII // ВВС УССР.- 1991.- № 20.- Ст. 249.
169. О товарной бирже: Закон Украины от 10 дек. 1991 г. № 1956-XII // ВВС Украины.- 1992.- № 10.- Ст. 139.
170. О финансовых услугах и государственном регулировании рынков финансовых услуг: Закон Украины от 12 июля 2001 г. №2664-III//ВВР Украины.-2002.-№ 1.-Ст.1
171. О ценных бумагах и фондовой бирже: Закон УССР от 18 июня 1991 г. № 1202-XII // ВВС Украины.- 1991.- № 38.- Ст. 508.
172. Об аренде имущества государственных предприятий и организаций: Закон Украины от 10 апр.1992 г. № 2269-XII // ВВС Украины. — 1995. -№ 15.- Ст. 99.
173. Об инвестиционной деятельности: Закон Украины от 18 сент. 1991 г. № 1560-XII // ВВС Украины.- 1991.- № 47.- Ст. 646.
174. Об индивидуальной трудовой деятельности: Закон СССР от 19 нояб. 1986 г. № 050-XI // ВВС СССР.- 1986.- № 47.- Ст. 964.
175. Об иностранных инвестициях: Закон Украины от 13 марта 1992 г. № 2198- XII // ВВС Украины.- 1992.- № 26.- Ст. 357.
176. Об общих началах предпринимательства граждан в СССР: Закон СССР от 2 апр. 1991 г. № 2079-I // Вед. Съезда нар. деп. СССР и Верх. Сов. СССР.- 1991.- № 16.- Ст. 442.
177. Об оценке имущества, имущественных прав профессиональной оценочной деятельности: закон Украины от 12 июля 2001 г. № 2658-III // Ведом. Верхов. Совета – 2001 г. — № 47. – Ст. 251.
178. Ойгензихт В.А. Нетиповые договорные отношения в гражданском праве. — Душанбе, 1984. –С. 5.
179. Онуфриенко А. Некоторые особенности регулирования деятельности посредников // Бизнес.- 1995. — Т 7. — С. 25-27.
180. Оптовая торговля: Маркетинг и коммерция: Ретроспект. указ. лит. … — М.: Информторг, 1992 -12 c.
181. Основы внешнеэкономических знаний: Словарь-справочник / Под ред. С.И. Долгова, В.В. Васильева и др. -М.: Высш. шк., 1990.- 432 с.
182. Основы договорных отношений в экономическом пространстве СНГ.- М.-СПб., 1997. –С.889.
183. Перерва П.Г. Управление сбытом промышленной продукции в системе маркетинга // Практический маркетинг. — 1992.- Вып. 6. — 93 с.
184. Пиголкин А.С. Юридическая терминология и пути ее совершенствования // Учен. зап. ВМИИСЗ. Вып. 24.- М., 1971. — С. 20.
185. Подольский И. Десять заповедей посредничества // Бизнес. – 1995 . — № 46 (152). – С. 20.
186. Поздняков В. Агентские отношения // Внешняя торговля. — 1977. — № 8.- C. 45-49.
187. Положение о государственной регистрации субъектов предпринимательской деятельности: Утв. Пост. Каб. Мин. Украины от 29 апр. 1994 г. № 276. //Собр. правит. нормат. актов Украины. –1994.- № 8.- Ст .210.
188. Положение о государственной регистрации субъектов предпринимательской деятельности: Утв. Постановл. Каб. Мин. Украины от 25 мая 1998 г. № 740 // Офіційний вісник України. – 1998. — № 21. – Ст. 767.
189. Полякова С.В. Унификация и сближение правовых понятий. Тезисы докл. на конф. “Право и европейское сотрудничество“ — Лондон, 1991.
190. Попов А.А. Торговое право: Краткий курс лекций. -Харьков, 1998. – 140 с.
191. Попов В.К. Право и материальные интересы в межхозяйственной кооперации.- Харьков: Вища шк. Изд-во при Харьк. ун-те, 1983.-162 с.
192. Порядок предосталвения лицензий на право проведения обменных операций в иностранной валюте: Письмо НБУ от 25 мая 1993 г. № 19029/936 // Бизнес. Сб. систематиз. зак-ва. – 2001. – 26 марта (№ 13).- С. 156.
193. Посредник // Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка. Т.1. – М.: Русский язык, 198. – С. 461.
194. Посредник // Энциклопедичечкий словарь бизнесмена / под ред. М.И. Молдованова. – Киев: техника, 1993. – С. 546.
195. Посредник на рынке // Деловая Украина. — 1996. — № 85. — C. 6.
196. Посреднические операции: Практические рекомендации по состоянию договора. Правовое регулирование. -М., 1995. — 60 c.
197. Посредничество // Большая Советская энциклопедия. Т. 20. – М.: Сов. энцикл., 1975. – С. 416.
198. Посредничество // Брокгауз Ф.А., Ефрон Н.А. Энциклопедический словарь. – СПб.: Изд-во бр. Батмановых, 1898. – С. 697.
199. Посяда Н.И. Эволюция организационных форм торгового посредничества в России: Дис. … канд. экон. наук: Спец. 08.00.06. — С-Пб, 1995. – 128 с.
200. Правила осуществления торговцами ценными бумагами коммерческой и комиссионной деятельности по ценным бумагам. Приказ ГКЦБФР от 23.12.1996 г. № 331 // Бюл. о приватизации. – 1997 г. — № 5. – С. 58.
201. Про визначення критеріїв професійної діяльності на ринку цінних паперів. Рішення № 7 ДКЦПФР від 14 травня 1997 г. // Урядовий кур’єр. – 1997 р. — № 157-158. – С. 8.
202. Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів: Рішення ДКЦПФР від 14 березня 2001 р. № 60 // Офіц. вісн. України. – 2001. — № 16. – Ст. 706.
203. Про рієлторську діяльність: Закон України: Проект // Законодавче врегулювання ринку нерухомості та професійної діяльності фахівців з нерухомості (ріелторів), як фактор підвищення соціальної стабільності та інвестиційної привабливості України: Круглий стіл. –К., 2002. –С. 27-36.
204. Пятигорец И.Н. Коммерческое посредничество в условиях социально-ориентированной рыночной экономики региона: Дис. … канд. экон. наук. 08.00.06 — СПБ., 1994. –221 с.
205. Розподіл відповідальності між сторонами в договорах, які врегульовують посередницьку діяльність (коментар до справ) // Сборник решений и арбитражной практики ВАСУ. – 1995. — № 1. – С. 117, 132-134.
206. Романов О. Вiдродження посередництва //Дiло.- 1998.- № 5.- C. 31.
207. Roskoe T. Steffen. Agency – Partership in a nutshell. – St. Paul, Minn West Publishing Co, 1990. – 364 c.
208. Руденко М. Девять отличий аренды от лизинга // Предпринимательство, хозяйство и право. -1999.- № 3.- С. 32-35.
209. Рябиков С.Ю. Агентские соглашения во внешней торговле СССР: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: Спец. 12.00. — М., 1984.
210. Рясенцев В.А. Деятельность от имени другого лица без полномочия (представительство без полномочия) // Ученые записки ВЮЗИ. Вып. 5.- М. 1958.- С. 59-93.
211. Рясенцев В.А. Основания представительства в советском гражданском праве // Ученые записки ВЮЗИ. Вып. 1.- М., 1948.- C. 46-59.
212. Рясенцев В.А. Понятие и юридическая природа полномочия представителя в гражданском праве // Методические материалы ВЮЗИ. Вып. 2.- М., 1948. — C. 3-11.
213. Рясенцев В.А. Правовые вопросы деятельности товарных бирж // Сов. юстиция. — 1990. — № 22. — C. 19-20.
214. Рясенцев В.А. Происхождение представительства и его сущность в буржуазном праве // Учен. зап. ВЮЗИ. Вып. 10. –М., 1960. — C. 75-89.
215. Саватье Р. Теория обязательств. — М.: Прогресс, 1972. – 440 с.
216. Садиков О.Н. Нетипичные институты в советском гражданском праве // Сов. государство и право. — 1979. — № 2. — C. 32-40.
217. Сальковский К. Основы системы и истории римского гражданского права. – К., 1910. — 592 c.
218. Самонд Д., Вильямс Д. Основы договорного права. — М.: Изд-во иностр. лит., 1955. – 704 с.
219. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. — Харьков.: Одиссей, 1999. – С. 247.
220. Саркисян М.Р. Институт торгового посредничества // Журнал российского права. – 2002. — № 3. – С. 17-21.
221. Сафиуллин Д.Н. Теория и практика регулирования хозяйственных связей в СССР. -Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990.- С. 80.
222. Свердлык Г.А. Гражданско-правовые способы сочетания общественных, коллективных и личных интересов: Учеб. пособ. — Свердловск, 1980. –С. 11.
223. Селиванова И.А. Нонсенс: осуществление корпоративного права как коррупционное правонарушение // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1998.- № 6.- С. 3-8.
224. Синайский В.И. Русское гражданское право. –К., 1912. — 230 c.
225. Синецкий Б.И. Внешнеторговые операции. — М.: Междунар. отношения, 1987.
226. Синецкий Б.И. Торговые посредники, биржи, международные торги // Основы внешнеэкономических знаний: Словарь-справочник. — М.: Высш. шк., 1990. — C. 332-337.
227. Сиренко В.Ф. Проблема интереса в государственном управлении. – К.: Наук. думка, 1980.- 179 с.
228. Скловский К.И. Представительство в гражданском праве и процессе (вопросы теории: сущность, содержание, структура): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: Спец. 12.00.03. — Харьков, 1982. – С. 4.
229. Слипчук А.В. Оценка и выбор торгового посредника в системе маркетинга: Дис… канд. эконом. наук: Спец. 08.00.05. — М., 1994. – 225 с.
230. Слюсаревский Н. Характеристика договора доверительного управления имуществом // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1997. — № 11. — C. 18-21.
231. Советское гражданское право: Учеб. для вузов по спец. «Правоведение». /Отв. ред. В.А. Рясенцев. В 2-х ч. Ч.2.- М.: Юрид. лит., 1987.- 575 с.
232. Советское гражданское право: {Учеб. для юрид. ин-тов и фак.} /Под ред. проф. О.А. Красавчикова. — М.: Высш. шк., 1985. –544 с.
233. Советское гражданское право: {Учеб. для юрид. ин-тов и фак.} /Под ред. проф. О.А. Красавчикова. В 2-х т. Т. 2. — М.: Высш. шк., 1973. –455 с.
234. Сохновский А.Ф. Комиссионная торговля. Правовые вопросы. — М.: Юрид. лит., 1988. –155 с.
235. Сохновский А.Ф. Правовое регулирование торгового посредничества в советском гражданском обороте: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: Спец. 12.00.03.- Саратов, 1972. –С. 3, 6, 8, 9.
236. Справочник предпринимателя: розничная торговля, оптовая торговля, грузовой транспорт, общепит и гостиничное хозяйство — М.: Наука, 1994. — 592 c.
237. Строгович М.С. Проблемы общей теории права. — М.: Наука, 1990. – С. 81
238. Сулейменов М.К., Покровский Б.В., Жакенов В.А. и др. Договор в народном хозяйстве (вопросы общей теории). — Алма-Ата: Наука, 1987. – С. 70.
239. Сулейменов М.К. Хозяйственно-посреднические договоры услуг // Сов. государство и право. — 1973. — № 3. — C. 50-55.
240. Суханов Е.А. Вступительная статья // Гражданско-правовое регулирование услуг в ЧССР. — М.: Юрид. лит., 1989.
241. Суханов Е.А. Советское гражданское право. Т. 2. — М.: Юрид. лит., 1980.- С. 319-320.
242. Таль Л.С. Торговый агент и агентурный договор как правовые типы // Памяти Проф. Габриеля Феликсовича Шершеневича: Сб. статей по гражданскому и торговому праву. –М.: Изд-во Башмаковых, 1915. — C. 357-374.
243. Теньков С. Довiрчi операцiї: практика та праве регулювання // Збірник рiшень та арбітражної практики Вищого Арбітражного Суду. — 1996. — № 2 — C. 163-166.
244. Теория государства и права /Под ред. С.С. Алексеева. – М: Юрид. лит., 1985.- 479 с.
245. Тер-Баленц Р. Выбор за вами // Экономика и жизнь.-1991.-№ 32.-C.12.
246. Ткаченко Б.А. Проблемы правового регулирования торгово-биржевой деятельности в Украине. Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. – Х., 1997. – 23 с.
247. Толстой В.С. Реализация правоотношения и концепция объекта // Сов. государство и право. — 1974. — № 1. — C. 122-126.
248. Толстой В.С. Содержание относительных правоотношений // Сов. государство и право.- 1969.- № 3.- C. 126-130.
249. Толстой Ю.К. К теории правоотношения. — Л.: Изд-во Ленингр. Ун-та, 1959. – 87 с.
250. Торговое и гражданское право буржуазных стран / Под. ред. В.М. Мазолина, М.И. Кулагина. — М.: Высш. шк., 1980.
251. Торговый кодекс США. — М.: Прогресс, 1969.
252. Третьяк А.И. Практический маркетинг. – СПб., 1992. — 115 c.
253. Турчанинова И.Б., Ведищева А.Н. Торговые услуги: совершенствование организации и изучения спроса // Рынок товаров народного потребления: проблемы, перспективы: Сб. научн. трудов. — М., 1990. — C. 85-93.
254. Уголовный кодекс Украинской ССР//ВВС УССР.- 1961.- № 2.- Ст. 14.
255. Уоллейс Д. Защита инвестиций и советское законодательство // Право и экономическое сотрудничество: Материалы конфер. — М., 1990.
256. Управлiння зовнiшньоекономiчною дiяльнiстю: Навч. посiб. / Пiд заг. ред. А.I. Кредiсова. — К., 1997. –С. 398.
257. Услуга // Толковый словарь русского языка под ред. проф. Н.Д. Ушакова. Т. IV.- 1940.- С. 992.
258. Халфина Р.О. Значение и сущность договора в советском социалистическом гражданском праве. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. – 240 с.
259. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. — М.: Юрид. лит., 1974. — 351 c.
260. Цивільний кодекс Української РСР. – К.: Держполітвидав ВРСР, 1963. – 214 с.
261. Цивільний кодекс України //Голос України.-2003.-№ 45-48.- С5.
262. Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву. — М.: Госюриздат, 1962. — 162 c.
263. Чернов Е. Агентськi угоди в експортно-iмпортних операцiях // Збірник рiшень та арбітражної практики Вищого Арбітражного Суду України.-1995. — № 1. — C. 166-168.
264. Шерешевский И.В. Представительство. Поручение и доверенность. — М.: Право и жизнь, 1925. – 107 с.
265. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. — Казань: Изд-во Башмаковых, 1888. –С. 318-330.
266. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. Т. 1.- С.-Пб: Изд-во бр. Батмановых, 1908. – 412 с.
267. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского торгового права. Т. 1, 2. — М.: Изд-во бр. Башмаковых, 1914.-483 с.
268. Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права.- М., 1910.- С. 30, 879 с.
269. Шешенин Е.Д. Классификация гражданско-правовых обязательств по оказанию услуг // Гражданское право и сфера услуг. — Свердловск, 1984. — C. 40-46.
270. Шешенин Е.Д. О правовой природе договоров в сфере обслуживания // Бытовое обслуживание населения. Правовые вопросы. — М.: Юрид. лит., 1968. — C. 14-29.
271. Шешенин Е.Д. Система договорных связей в обязательствах по оказанию услуг // Гражданские правоотношения и их структурные особенности. — Свердловск, 1977. — C. 67-73.
272. Эванс Дж. Р., Берман Б. Маркетинг.- М.: Экономика, 1990.- 350 с.
273. Энциклопедия международных контрактных отношений “Контракт с инофирмой“ / Под ред. М.Б. Биржакова.- СПб., 1995.
274. Этина Т.С. Договор на организацию материально-технического снабжения как правовая форма оптовой торговли продукцией материально-технического назначения // Вопросы теории и практики гражданско-правового регулирования. — Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1985. — C. 49-63.
275. Юровский А. Посредническая деятельность в торговле (юридический и бухгалтерский аспекты) // Дiло. -1997.- № 72.- C. 73-74.
276. Явич Л.С. Общая теория права. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1976. — 287 c.
277. Яковлев А. Заявка на жизнеспособность // Экономика и жизнь. — 1991. — № 1. — C. 8.
278. Яковлев А. Новые люди и старые истины // Рынок.- 1991.-№ 1 (8).
279. Яковлев В.Ф. Гражданскоправовой метод регулирования общественных отношений. -Свердловск: Изд-во Свердловск. юрид. ин-та, 1972. -210 c.
280. Яковлев В.Ф., Якушев В.С. Правовые основы регулирования хозяйственной деятельности. — Свердловск, 1979. – 81 с.
281. Яковлев В.Ф. Структура гражданского правоотношения // Гражданские правоотношения и их структурные особенности. — Свердловск, 1975. — C. 23-25.
282. Яковлев В.А. Услуги: вопросы теории и методологии.- Краснодар, 1973. –С. 16.
283. Яновский А.М. Мероприятия по содействию продажи товара // Машиностроитель. — 1996. — № 3. — C. 23-24.
284. Яновский А. Торгово-посреднические операции //Бизнес информ.- 1997. -№ 10. — C. 15-17.

 

Додаток 1. ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

У зв’язку з необхідністю регламентації посередницької діяльності пропонується таке.

1. До ЦK України ввести статті, що містять загальні норми про посередництво.

Стаття … Посередництво.

Вчинення правочинів та інших юридичних і фактичних дій може відбуватися при сприянні посередників, що створюють умови для виникнення правовідносин в інтересах клієнта.

Стаття … Обмеження діяльності посередника.

Посередник має право надавати послуги обом сторонам майбутньої угоди тільки за умови, що обидві сторони висловили на те згоду в ясній формі.

Якщо посередник вчиняє дії на користь обох сторін майбутнього правочину, але про це відомо тільки одній із них, інша сторона вправі вимагати розірвання договору з посередником і стягнення з нього усіх вигод, отриманих ним від правочину з іншої сторони.

Стаття … Посередництво, здійснюване фізичними особами й у формі підприємницької діяльності, допускається тільки після їх реєстрації як підприємців, що займаються відповідною діяльністю без створення юридичної особи, а також юридичними особами в порядку, установленому законодавством. У разі, якщо зацікавлена особа вдається до послуг посередника, що не пройшов держреєстрацію, вона позбавляється права на захист своїх інтересів в органах суду /господарського суду/.

2. Включити главу про договір на надання посередницьких послуг

 

Стаття … Договір на надання посередницьких послуг.

За договором на надання посередницьких послуг одна сторона /посередник/ зобов’язується вчиняти на користь іншої сторони /клієнта/ дії, що сприяють вступу клієнта в правовідносини з третіми особами.

Посередництво може здійснюватися також з метою зміни та припинення правовідносин.

Дії посередника не створюють для клієнта стосовно третіх осіб прав і обов’язків, якщо інше не встановлено в договорі.

Стаття … Вимоги до змісту договору.

Повноваження посередника повинні бути чітко викладено і зафіксовано в договорі або іншому документі.

Сторони повинні передбачити в ясній і чіткій формі момент виконання посередником своїх зобов’язань перед клієнтом. У разі недосягнення угоди за цією умовою договір вважається неукладеним.

Стаття…Обов’язки посередника.

Посередник зобов’язаний:

— зберігати таємницю стосовно правочинів, у здійсненні яких він бере участь;

— не розголошувати імен клієнта та інших осіб, що беруть участь у правочині, якщо закон або характер правочину не вимагає іншого.

Стаття … Обов’язки клієнта.

Клієнт зобов’язаний:

— забезпечити посередника засобами, необхідними для виконання зобов’язання, у тому числі інформацією про правочин, що передбачається;

— відшкодувати посереднику понесені витрати, що були необхідні для виконання;

— сплатити посереднику належну йому винагороду. У тому разі, якщо розмір винагороди не було встановлено у договорі, посередник вправі одержати винагороду, яка звичайно сплачується в таких випадках.

Якщо посередник приймає на себе делькредере, він вправі вимагати особливої винагороди.

Стаття … Обов’язок особистого виконання.

Посередник зобов’язаний особисто виконати свої зобов’язання, якщо в договорі не встановлено інше.

Стаття … Припинення договору.

Договір може бути припинено відповідно до загальних правил цивільного законодавства, а також у разі смерті громадянина, який бере участь у договорі як клієнт або посередник, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним.

Одностороння відмова від договору допускається у випадках, коли таку можливість було прямо передбачено сторонами в договорі.

Посередник вправі відмовитися від виконання своїх обов’язків у випадках, коли його послуги необхідні для вчинення правочинів, що завідомо суперечать законодавству. У таких випадках клієнт позбавляється права вимагати від посередника відшкодування збитків і сплати неустойок.

Стаття …

У разі надання посередником посередницької послуги і наступного схвалення таких дій з боку клієнта посередник має стосовно клієнта ті ж права, які б він мав, якби діяв на підставі договору, у тому числі право на винагороду.

Додаток 2

Новий Цивільний кодекс України доповнити розділом, присвяченим договору консигнації.

Глава … Консигнація

Стаття … Договір консигнації.

1. За договором консигнації одна сторона (консигнатор) зобов’язується за дорученням іншої сторони (консигнанта) протягом певного часу (строку договору консигнації) за обумовлену винагороду продавати товари від свого імені і за рахунок консигнанта.
2. Договір консигнації може бути:

а) безповоротним (якщо частина товару, застережена умовами договору, не буде реалізована посередником, то останній зобов’язаний викупити цей товар за твердою ціною);

б) частково-поворотним (посередник зобов’язаний реалізувати товар на суму, не меншу застереженої, а непродану частину повернути власнику).

3. Договір має бути укладено у письмовій формі.

Стаття … Умови договору консигнації.

а) договір консигнації може бути укладено на певний строк або без строку, з визначенням або без визначення його виконання, з умовою або без умови, із зазначенням асортименту товарів, що є предметом консигнації;

б) консигнатор діє на підставі доручення консигнанта;

в) у межах цього доручення консигнатор здійснює продаж товарів консигнанта третім особам;

г) консигнатор вступає в угоду з третіми особами від власного імені;

д) право власності на товар до консигнатора не переходить;

е) консигнант оплачує консигнаторові винагороду і відшкодовує його витрати, пов’язані з виконанням договору консигнації.

Стаття … Обов’язки консигнатора.

1) підготувати приміщення під консигнаційний склад;

2) забезпечити схоронність і якість товарів під час перебування їх на консигнаційному складі (температурний режим, упаковку тощо);

3) застрахувати товар;

4) здійснити рекламу, показ товарів у демонстраційних залах, передпродажну підготовку і післяпродажне технічне обслуговування;

5) вчасно подавати звіти консигнантові про хід реалізації та запасів товарів на складі, а також інформувати про стан кон’юнктури ринку і рівні цін на аналогічні товари в конкурентів тощо.

Стаття … Обов’язки консигнанта.

1) поставка в обумовлений термін на консигнаційний склад товарів в обумовленій кількості, асортименті та якості з наступною підтримкою запасів товарів на певному рівні;

2) відшкодування усіх витрат на утримання приміщень консигнаційного складу.

3) прийняти від консигнатора все належне виконане за договором консигнації.

Відповідальність за порушення обов’язків сторони несуть у формі відшкодування збитків, так і сплати неустойки.

Стаття … Консигнаційна оплата.

1) Консигнант повинен виплатити консигнаторові оплату в розмірі та порядку, встановлених у договорі консигнації.

2) Якщо договором розмір оплати не визначено, то вона виплачується після виконання договору консигнації виходячи зі звичайних цін за такі послуги.

3) Якщо консигнатор укладає правочин на умовах, більш вигідних, ніж ті, які було зазначено консигнантом, уся вигода надходить консигнантові, якщо в договорі не передбачено інший порядок.

Стаття … Особливості окремих видів консигнації.

Законом може бути встановлено особливості договору консигнації стосовно окремих видів майна.

Додаток 3

Включити до нового Цивільного кодексу України главу, присвячену агентському договору, і назвати її «Агентство» (що відповідає англійської термінології «agency»)

Глава… Агентство

Стаття … Агентський договір.

1. За агентським договором одна сторона (агент) зобов’язується за винагороду здійснювати за дорученням іншої сторони (принципала) юридичні та інші дії від свого імені, але за рахунок принципала або від імені та за рахунок принципала. За правочином, вчиненим агентом із третьою особою від свого імені і за рахунок принципала, набуває права і стає зобов’язаним агент, хоча б принципал і був зазначений у правочині або вступив із третьою особою в безпосередні відносини по виконанню правочину. За правочином, вчиненим агентом із третьою особою від імені і за рахунок принципала, права й обов’язки виникають безпосередньо в принципала.
2. У випадках, коли в агентському договорі, укладеному в письмовій формі, передбачено загальні повноваження агента на вчинення правочинів від імені принципала, останній у відносинах із третіми особами не вправі посилатися на відсутність в агента належних повноважень, якщо не доведе, що третя особа знала або повинна була знати про обмеження повноважень агента.
3. Агентський договір може бути укладено на певний строк або без зазначення строку його дії.
4. Законом може бути передбачено особливості окремих видів агентського договору.

Стаття … Агентська винагорода.

Принципал зобов’язаний сплатити агенту винагороду в розмірі та у порядку, встановлених в агентському договорі.

За відсутності в договорі умов про порядок сплати агентської винагороди принципал зобов’язаний сплачувати винагороду протягом тижня з моменту подання йому агентом звіту за минулий період, якщо із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає інший порядок сплати винагороди.

Стаття … Обмеження агентським договором прав принципала й агента.

1. Агентським договором може бути передбачено зобов’язання принципала не укладати аналогічних агентських договорів з іншими агентами, що діють на визначеній у договорі території, або утримуватися від здійснення на цій території самостійної діяльності, аналогічної діяльності, що становить предмет агентського договору.
2. Агентським договором може бути передбачено зобов’язання агента не укладати з іншими принципалами аналогічних агентських договорів, що повинні виповнюватися на території, цілком або частково співпадаючої з територією, зазначеної в договорі.

Стаття … Звіти агента.

1. У ході виконання агентського договору агент зобов’язаний подавати принципалу звіти в порядку й у строки, передбачені договором. За відсутності в договорі відповідних умов звіти подаються агентом у міру виконання ним договору або по закінченні дії договору.
2. Якщо агентським договором не передбачено інше, до звіту агента мають додаватися необхідні докази витрат, зроблених агентом за рахунок принципала.
3. Принципал, що має заперечення до звіту агента, має повідомити про них агенту протягом тридцяти днів із дня одержання звіту, якщо угодою сторін не встановлено інший термін. У протилежному випадку звіт вважається прийнятим принципалом.

Стаття … Субагентський договір.

1. Якщо інше не передбачено агентським договором, агент вправі з метою виконання договору укласти субагентський договір з іншою особою, залишаючись відповідальним за дії субагента перед принципалом. В агентському договорі може бути передбачено обов’язок агента укласти субагентський договір із зазначенням або без зазначення конкретних умов такого договору.
2. Субагент не вправі укладати з третіми особами угоди від імені особи, що є принципалом за агентським договором, за винятком випадків, коли субагент може діяти на основі передоручення.

 Стаття… Припинення агентського договору.

Агентський договір припиняється внаслідок: відмови однієї зі сторін від виконання договору, укладеного без визначення терміну закінчення його дії; смерті агента, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім; визнання приватного підприємця, що є агентом, банкрутом.

Стаття… Застосування до агентських відносин правил про договори доручення і комісії.

До відносин, що випливають з агентського договору, відповідно застосовуються правила, передбачені главою 68 («Доручення») або главою 69 («Комісія») чинного Кодексу, залежно від того, діє агент за умовами цього договору від імені принципала чи від свого імені, якщо ці правила не суперечать положенням цієї глави або суті агентського договору.