Вже стало класичним в науці цивільного права визначати ліквідацію юридичних осіб як припинення діяльності юридичної особи без переходу прав та обов’язків у порядку правонаступництва.[62, с.202; 471, с.118] Хоча деякі законодавчі, які визначають правовий статус юридичних осіб, застосовують такий термін як розпуск (саморозпуск), що є можливим лише для організацій, які не є юридичними особами. Так, відповідно до ст. 18 Закону профспілки можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску). На наш погляд, застосування щодо юридичної особи саморозпуску чи примусового розпуску є неправильним. Зазначена стаття виділяє таке поняття, як заборона діяльності профспілки у випадку порушення Конституції України та законів України. На жаль, Закон не визначає в чому полягає “заборона діяльності” та правових наслідків цієї заборони.

Слід зазначити, що деякі законодавчі акти, що визначають правовий статус непідприємницьких юридичних осіб, як розпуск (саморозпуск), а не ліквідацію. Застосування таких термінів можливе тільки тоді, коли організація не є юридичною особою. Так, відповідно до ст. 18 Закону профспілки можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).

Відповідно до ст. 110 ЦК юридична особа може бути ліквідована: за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; за рішенням суду у випадку визнання судом недійсною державної реєстрації через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути; у випадку визнання банкрутом, а також в інших випадках, встановлених законом. Крім цього, ЦК передбачає спеціальні підстави для ліквідації окремих видів організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. До них відносяться такі: у випадку, коли в повному та командитному товариствах залишається один учасник і останній не перетворить таке товариство в інше господарське товариство, а також у разі виходу учасника з повного та командитного товариства, виключення одного з його учасників, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи – учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю між учасниками (ст. 132); у випадку вибуття усіх вкладників із командитного товариства, якщо його учасники не перетворять таке товариство в повне товариство (ст. 139); якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу (статті 144, 151, 155 ЦК).

Дещо по-іншому до підстав ліквідації підійшов ГК.

Стаття 59 ГК виділяє таку підставу ліквідації суб’єктів господарювання, як скасування державної реєстрації у випадках, передбачених законом. Випадки скасування державної реєстрації встановлені ст. 58 ГК, відповідно до якої скасування (припинення) державної реєстрації суб’єкта господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом.

Як бачимо, головна відмінність між ЦК та ГК полягає у підходах до вирішення питання про підстави ліквідації. ГК “наполягає” на скасуванні державної реєстрації, а ЦК – на ліквідації. Слід зазначити, що довгий час як в судовій практиці, так і в наукові літературі точаться суперечки щодо правової природи „скасування державної реєстрації”.

Н.О.Саніахметова підкреслює, що суд, скасовуючи державну реєстрацію, не підміняє державні органи, на які покладено обов’язок здійснювати реєстрацію, і не здійснює адміністративних функцій, що властиві цим державним органам. Метою застосування судом засобу захисту – скасування державної реєстрації є не здійснення адміністративних функцій або виконання обов’язків з реєстрації замість реєструючого органу, а захист порушеного або оспорюваного права шляхом реалізації повноважень судової влади.[399, с.129] Але чи в будь-якому випадку скасування державної реєстрації є захистом порушеного права?

З цього приводу О.О. Коломієць зазначає, що в даному випадку навряд чи можна говорити про оспорювання порушеного права. Виникають питання про те, які й чиї права порушує суб’єкт підприємницької діяльності у випадку, коли суд виносить рішення про скасування державної реєстрації у зв’язку з неповідомленням про зміну місця проживання. Скоріше, в даному випадку можна говорити про відповідальність суб’єкта підприємницької діяльності за порушення покладених на нього правових обов’язків.[194, с.65]

І з цією думкою можна погодитися, оскільки, наприклад, коли статут закритого акціонерного товариства, прийнятий у 1998 році передбачає права всіх акціонерів без обмежень відчужувати акції, а це суперечить вимогам ст. 81 ГК, яка передбачає переважне право акціонерів товариства на придбання акцій, то чи можна говорити про порушення прав акціонерів? Така норма статуту може не застосовуватися, але формально таке товариство може бути ліквідоване в зв’язку з скасуванням реєстрації, оскільки його статут суперечить закону.

Крім цього, виникає ще одне питання. Якщо закон передбачає скасування державної реєстрації, то вона повинна скасовуватися з дати самої реєстрації, а отже повинні визнаватися недійсними усі правочини, які здійснила юридична особа.

З цього приводу дав роз’яснення Вищий господарський суд України, відповідно до якого ліквідація підприємства вважається завершеною з моменту виключення його з державного реєстру.[381]

Але такого роз’яснення не має Верховний суд, тому сьогодні непоодинокими є випадки прийняття судами рішення про скасування державної реєстрації, а в зв’язку з цим – визнання всіх правочинів, здійснених юридичної особою, недійсними.

Аналогічні проблеми на практиці викличе питання щодо визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи (ст. 110 ЦК), оскільки у даному випадку, як і щодо скасування державної реєстрації, йдеться про факт, який вже відбувся, а отже це неминуче викличе питання про визнання дійсними дій, які були здійснені юридичною особою після її реєстрації. Хоча не можна не відмітити того факту, що ст. 58 ГК встановлює, що скасування державної реєстрації є підставою для заходів щодо ліквідації. Отже, спочатку скасування, а потім ліквідація та виключення із державного реєстру. Така редакція є логічною помилкою, оскільки виникає питання, кого потрібно виключати із державного реєстру після ліквідації, оскільки державна реєстрація вже скасована.

Дуже часто пред’явлення позовних заяв про визнання недійсними установчих документів підприємств провадиться органом ДПА з метою стягнення податків, коли юридична особа визнається фіктивною і в зв’язку з цим ДПА накладають на інших осіб штрафні санкції, оскільки в таких випадках, на думку ДПА, інші юридичні особи не мають права включати до податкового кредиту видатки, пов’язані з придбанням товарів, продукції, послуг, робіт, які були надані або здійснені юридичною особою, яка була визнана фіктивною.

Справи про визнання недійсними установчих документів підприємства розглядаються судами загальної юрисдикції та господарськими судами. Так, 12 червня 2003 р. рішенням Дніпровського районного суду м. Києва було розглянуто справу за позовом ДПІ у Дніпровському районі м.Києва до г-на К., ПП “Ф” про визнання недійсними установчих документів ПП “Ф” (статуту та свідоцтва платника податку). Представник ДПІ, посилався на те, що 25 лютого 2003 р. перевіркою управління податкової міліції ДПА України виявлено, що ПП “Ф” за адресою, вказаною в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, не існує, а існує ВАТ “Б”. Громадянин К. не ніс витрати ні до, ні після створення ПП “Ф”, не укладав ніяких угод від імені підприємства, не підписував звітів, господарською діяльністю не керував і не мав наміру створювати підприємство чи займатись підприємницькою діяльністю. Згідно зі ст. 58 ЦК України недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

У судовому засіданні встановлено, що К. після реєстрації ПП не вносив грошових вкладів, не мав майна, не формував статутний фонд, взагалі не мав наміру займатися підприємницькою діяльністю після оформлення документів, поставивши на них підпис. Таким чином, установчі документи ПП “Ф” містять недостовірні дані стосовно засновника чи власника К., тому є недійсними. Враховуючи матеріали справи, суд вирішив визнати недійсними установчі документи ПП “Ф”, зареєстрованого Дніпровською держадміністрацією м. Києва за реєстраційним № 00 на ім’я К.: статут – з моменту його державної реєстрації, свідоцтво платника податку на додану вартість № 000, первинні документи бухгалтерського та податкового обліків, які підтверджують здійснення будь-яких господарських операцій ПП “Ф” з моменту реєстрації підприємства.[9] Але як правильно зазнають деякі автори, віднесення ліквідації в силу визнання акта реєстрації недійсним до категорії примусової тягне за собою визнання того факту, що юридична особа все-таки відбулася і виступає правоздатним суб’єктом цивільних правовідносин.[85, с.125]

Вважаємо, слід відмовитися від такої підстави для ліквідації, як скасування державної реєстрації та визнання її недійсною як такої, що фактично суперечить встановленому ГК та ЦК правилу щодо визнання юридичної особи ліквідованою з дня внесення запису до державного реєстру. Тому логічним буде говорити не про скасування державної реєстрації, а про виключення із державного реєстру в зв’язку з ліквідацією.[243, с.200-205]

На наш погляд, така підстава для ліквідації, як визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів (ст. 58 ГК) та допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, викликає і буде викликати дуже багато спорів щодо її застосування.

Не можна не відзначити спробу Вищого господарського суду у його роз’ясненні № 02-5/334 від 12 вересня 1996 р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств” дати обмежені підстави для визнання недійсними установчих документів підприємств.[381] Так, у п. 17 цього роз’яснення зазначається, що підставами для визнання недійсними рішень про створення підприємств чи їх установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду підприємства та форми власності, на якій воно засноване. Така підстава, як позбавлення юридичної сили установчих документів, дає можливість для широкого тлумачення.

Невизначеною є підстава для ліквідації, як визнання судом недійсною реєстрації юридичної особи у зв’язку з тим, що при створенні юридичної особи були порушення закону чи інших правових актів, якщо ці порушення неусувні чи такі, яких не можна позбутися, є досить невизначеною. По-перше, не всі порушення закону при створенні юридичної особи можна усунути, наприклад, у випадку реорганізації чи неукладення засновниками акціонерного товариства договору про створення товариства. По-друге, поняття “неусувні” або такі, “яких не можна позбутися”, має відносний і оціночний характер. Це знову на практиці може призвести до прийняття рішень про ліквідацію юридичних осіб, коли це не відповідає бажанню власників юридичної особи, а також її працівників, яких позбавляють робочих місць. По-третє, неминуче постане питання щодо визнання недійсною реєстрації після перетворення юридичних осіб з однієї організаційно-правової форми в іншу. По-четверте, відповідно до ст. 21 ЦК суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, але ст. 110 ЦК, виділяє лише одну підставу визнання індивідуального акту органів державної реєстрації незаконним, а саме: через допущені при створенні юридичної особи порушення, тобто суперечність актам цивільного законодавства, тобто формальний фактор. А отже, не береться до уваги факт порушення інтересів осіб.

З цього приводу можна навести такий приклад. Києво-Святошинським судом Київської області було розглянуто цивільну справу за позовом громадяни П. та Ц. до Києво-Святошинської районної державної адміністрації, ФДМ Київської області про визнання недійсним протоколу зборів засновників ЗАТ “С” від 16 вересня 1996 р., свідоцтва про державну реєстрацію і установчих документів ЗАТ “С”. Громадяни П. і Ц. звернулися до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що в січні 1995 р. було створено ВАТ “С”, акціонерами якого вони є. Відповідно до протоколу зборів засновників товариства від 16 вересня 1996 р. створено нове товариство, яке зареєстроване в Києво-Святошинській районній державній адміністрації 24 вересня 1996 р. вже як ЗАТ “С”. Позивачі просили визнати свідоцтво про державну реєстрацію ЗАТ “С” недійсним, оскільки установчі документи не відповідають дійсності і суперечать вимогам чинного законодавства. Рішенням Києво-Святошинського суду позов задоволено. Визнано недійсним протокол зборів засновників ЗАТ “С” від 16 вересня 1996 р., статут товариства та свідоцтво про державну реєстрацію ЗАТ “С” № 0-0 від 24 вересня 1996 р.[10] Перетворення ВАТ “С” у ЗАТ “С” було здійснено на порушення Закону “Про цінні папери та фондову біржу” – при створенні акціонерного товариства не була зареєстрована інформація про випуск акцій ВАТ. ВАТ “С” створювалося шляхом реорганізації Орендного підприємства “С”. Отже при реєстрації ЗАТ “С” фактично юридичною особою були виправлені помилки, які стосувалися створення акціонерного товариства. Але, незважаючи на це, рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області визнано недійсними статут, свідоцтво про державну реєстрацію та установчий договір ЗАТ “С”.

Водночас не можна залишати без реагування випадки виявлення невідповідності установчих документів юридичних осіб законодавству. Можна запропоновано встановити в ЦК таку підставу для ліквідації підприємства, як відмова юридичної особи привести у відповідність її установчі документи до вимог законодавства у визначений державними органами термін.[260, с.3‑6]

Згідно з ч. 15 ст. 58 ГК рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання може провадитись у випадку здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам. Відповідно до роз’яснення Вищого господарського суду “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств”, діяльністю, що суперечить чинному законодавству, може бути визнана діяльність, яка заборонена законом (наприклад, укладання угод стосовно предметів, вилучених з цивільного обороту, здійснення підприємницької діяльності без відповідної ліцензії тощо). Підставою для скасування державної реєстрації підприємства є постійне протягом певного періоду часу здійснення такої діяльності. Окремі порушення чинного законодавства, яких припускається підприємство у здійсненні діяльності, що сама по собі не суперечить закону, не зумовлює правових наслідків у вигляді скасування його державної реєстрації.

Подібну норму встановлює підпункт “в” частини четвертої ст. 19 Закону України “Про господарські товариства”, яка діє і на цей час, оскільки ст. 110 ЦК допускає встановлення інших випадків ліквідації юридичних осіб законами: товариство ліквідується на підставі рішення господарського суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Відповідно до згаданого роз’яснення Вищого господарського суду України такими, що систематично порушують законодавство, слід вважати господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягувалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток з урахуванням конкретних обставин, пов’язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, здійснення без ліцензії таких видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства) та/або зумовило наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам. Оцінюючи, наскільки шкода є значною, слід виходити з конкретних обставин справи, враховуючи, зокрема, розмір витрат, які зробила юридична (фізична) особа, що зазнала шкоди, чи має зробити для усунення згаданих наслідків. На підтвердження факту порушення та розміру шкоди можуть подаватися будь-які докази з додержанням вимог щодо їх належності, зокрема, акти та інші матеріали перевірок, прийняті за їх підсумками акти державних та інших органів (рішення, постанови, накази тощо), документи, що свідчать про застосування до підприємства штрафних та фінансових санкцій і т. ін.

На наш погляд, визначення спеціальної підстави ліквідації стосовно певних видів організаційно-правових форм юридичних осіб може бути пов’язане лише з обставинами, які роблять неможливим подальше існування юридичної особи, наприклад, у випадку вибуття всіх вкладників у командитному товаристві. Водночас не може залежати ступінь (грубе (негрубе) чи систематичне) порушення для вирішення питання щодо ліквідації юридичної особи залежно від організаційно-правової форми.

Водночас застосування ст. 58 ГК, яка передбачає скасування державної реєстрації у випадку здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам приведе до того, що за будь-яке порушення юридична особа може бути ліквідована.

Якщо звернутися до регулювання примусової ліквідації непідприємницьких юридичних осіб, то бачимо, що Закони “Про об’єднання громадян”, “Про свободу совісті та релігійні організації” чітко визначають випадки порушення вимог законодавства, які є підставами для ліквідації таких юридичних осіб. Статтями 4, 22, 32 Закону “Про об’єднання громадян” встановлено, що за поданням легалізуючого органу або прокурора рішенням суду об’єднання громадян примусово розпускається (ліквідується) у випадках, коли метою таких об’єднань є: зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини; а також у випадку одержання політичними партіями, їх установами та організаціями коштів від іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян та осіб без громадянства; державних органів, державних підприємств, установ та організацій, крім випадків, передбачених законами України; підприємств, створених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує 20 відсотків; нелегалізованих об’єднань громадян; анонімних пожертвувачів та в інших випадках. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” встановив, що діяльність релігійної організації може бути припинено в судовому порядку у випадках: вчинення релігійною організацією таких дій, як: примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії; участь релігійних організацій у діяльності політичних партій і надання політичним партіям фінансової підтримки, висунення кандидатів до органів державної влади, ведення агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів; втручання релігійної організації у діяльність інших релігійних організацій, проповідування в будь-якій формі ворожнечі, нетерпимості до невіруючих і віруючих інших віросповідань; недодержання вимог чинного законодавства і правопорядку; самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна (статті 3, 5, 17) та ін.

На нашу думку, аналогічну концепцію має прийняти ЦК та інші законодавчі акти, які регулюють діяльність підприємницьких юридичних осіб, встановивши перелік випадків порушення законодавства, які ведуть до ліквідації юридичної особи. Крім цього, можна скористатися досвідом Закону “Про підприємства в Україні”, який на сьогодні вже втратив силу. Відповідно до ст. 34 Закону підприємство ліквідувалося у випадках, якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством, і в передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності. Отже, підприємству давався шанс виправити порушення, а якщо воно не було усунене, тільки тоді можна було провадити ліквідацію.

З цього приводу хочеться привести приклад правового регулювання таких відносин у інших країнах. Так, в § 396 Акціонерного Закону ФРН зазначено, що якщо акціонерне товариства або командитне товариство на акціях опосередковано через протиправну поведінку представників свого керівництва загрожують суспільному благу, а наглядова рада або загальні збори не забезпечать відклик представників керівництва, то товариство за клопотанням вищого адміністративного органу землі, в якій товариство має своє місце знаходження, може бути припинене відповідно до судового рішення. Компетенцію розглядати такий позов має виключно земельний суд, в окрузі якого товариство має своє місце знаходження.[5, с.322] Позитивним у такому підході є те, що протиправними визнаються не дії самої юридичної особи, а її керівництва, тому тільки у випадку, коли наглядова рада чи збори не відкликають представників керівництва, що сприймається як погодження їх дій, може бути поставлене питання про ліквідацію акціонерного товариства.

Такий підхід є досить ліберальним і, правильним. Але в той же час для нашої країни на сучасному етапі її розвитку, напевно, неможливо виділяти таку підставу для ліквідації юридичних осіб, як „загроза громадському благу”, оскільки визнання такого поняття пов’язане з дуже високим рівнем правової свідомості, культури та економічного розвитку.

На сьогодні більш доцільним для нашої країни буде закріплення у ст. 110 ЦК такої підстави для ліквідації юридичних осіб приватного права, як неусунення у визначений компетентними органами строк правопорушень, перелік яких встановлюється законодавчими актами. Зокрема це стосується і тих правопорушень, які допущені при створенні юридичної особи, а саме: відмова юридичної особи привести у відповідність до вимог законодавства її установчих документів.

Незважаючи на те, що Закон “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” відповідно до його преамбули повинен регулювати відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, він встановлює підстави для їх ліквідації. Так, у ст. 38 цього Закону надається свій перелік підстав для винесення судом рішення щодо припинення юридичної особи: визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути; провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону; неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням. На наш погляд, Закон „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” не повинен встановлювати підстави для ліквідації юридичних осіб, оскільки, як зазначається у преамбулі цього Законі, він регулює відносини щодо державної реєстрації.

Однією з підстав ліквідації юридичних осіб є банкрутство. Зазначена проблема була об’єктом дослідження багатьох вчених.[22, 293, 13, 374] Але хочеться підкреслити одну непослідовність Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, а саме проголошення загального правила щодо можливості визнання банкрутом та ліквідації на цій підставі юридичних осіб, які є суб’єктами підприємницької діяльності і водночас встановлення можливості визнання ліквідації за цієї підстави благодійних чи інших фондів, а також споживчих товариств. Ліквідація юридичних осіб приватного права незалежно від того, є вони підприємницькими або непідприємницькими юридичними особами, повинна бути визнана як загальна підстава для ліквідації усіх видів юридичних осіб приватного права. Як це, наприклад, встановлено в § 11 Закону ФРН про регулювання порядку провадження по справах про неспроможність від 5 жовтня 1994 р.[98, с.130]

Відповідно до ст. 87 Закону “Про банки та банківську діяльність” банк може бути ліквідований: 1) з ініціативи власників банку; 2) з ініціативи Національного банку України (у тому числі за заявою кредиторів) відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України. Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства[331] встановлено, що НБУ може відкликати банківську ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку виключно в таких випадках: а) коли було виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію (зокрема те, що статутний капітал банку на час його державної реєстрації сформований з непідтверджених джерел і внаслідок цього були фальсифіковані прогнозні показники діяльності банку, надані Національному банку для отримання банківської ліцензії); б) якщо банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; в) у разі порушення вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку, що спричинило значну втрату активів або доходів і настання неплатоспроможності банку; г) на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення діяльності банку в правову відповідність до вимог Закону про банки та нормативно-правових актів НБУ; д) у разі недоцільності виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку.

Оскільки ст. 110 ЦК допускає можливість встановлення підстав для ліквідації юридичних осіб тільки в законі, то перелік підстав, за якими можуть бути ліквідовані банки, має бути встановлений не в нормативному акті НБУ, а в Законі “Про банки та банківську діяльність”. Відповідно до цієї ж статті примусова ліквідація юридичної особи може провадитися тільки за рішенням суду. Отже, в зв’язку з цим постає питання про можливість застосування Закону “Про банки та банківську діяльність” щодо права Національного банку приймати рішення стосовно ліквідації банків. На нашу думку, зі вступом в дію ЦК Національний банк має бути позбавлений права приймати рішення про примусову ліквідацію банків.

Частина 2 ст. 110 ЦК передбачає, що вимога про ліквідацію юридичної особи в суді може бути поставлена тільки органом державної реєстрації, а також учасником. Отже, право на звернення з позовом до суду не матиме і прокуратура, попри те, що їй відповідно до ст. 25 Закону “Про об’єднання громадян” надано право провадити нагляд за виконанням та додержанням законності об’єднаннями, а відповідно до ст. 32 – звертатися до суду з позовом про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян. Таке положення є не досить правильним. Логічним виглядає надання права органам державної реєстрації пред’являти позов щодо фактів порушення законодавства при реєстрації юридичної особи, але навряд чи до компетенції органів державної реєстрації входить право подавати позов про ліквідацію юридичної особи у випадку порушення нею законодавства. Напевно, таке право повинні мати органи, які здійснюють нагляд за додержанням такого законодавства, якщо це прямо встановлено законом.

Відповідно до ст. 609 ЦК зобов’язання припиняються ліквідацією юридичної особи, крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої особи може бути покладено на іншу юридичну особу, зокрема, за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я. Стаття 609 ЦК України не робить винятків із загального положення про неможливість правонаступництва при ліквідації юридичної особи. Зазначена норма лише регулює порядок покладення зобов’язань ліквідованої юридичної особи на іншу юридичну особу.[258, с.64]

Слід зазначити, що на практиці дуже часто трапляються випадки, коли нормативними актами встановлюється правонаступництво ліквідованої юридичної особи з покладенням на правонаступника прав та обов’язків, юридичної особи, яка ліквідована. Відповідно до ст. 22 Закону “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” у разі ліквідації творчої спілки майно передається організації-правонаступнику, а коли її немає, – реалізується в установленому законом порядку. Така конструкція суперечить загальним засадам припинення юридичної особи шляхом ліквідації, оскільки при цьому не може бути правонаступництва.

Ще один приклад. Державний комітет з матеріальних ресурсів було ліквідовано на підставі п. 1 Указу Президента України від 21 грудня 1994 р. № 789/94 “Про реформування системи матеріально-технічного забезпечення народного господарства”[459], але 25 липня 1995 р. Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 458-р, згідно з яким Державна акціонерна компанія “Укрресурси” була визнана правонаступником Держкомресурсів у частині майнових прав і пов’язаних з ними немайнових прав та зобов’язань перед ФКК “Росконтракт” (Російська Федерація)[388].

Стаття 112 ЦК встановлює черговість задоволення вимог кредиторів: у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у другу чергу – вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності; у третю чергу – вимоги щодо податків, зборів (обов’язкових платежів); у четверту чергу – всі інші вимоги.

Зовсім інший порядок задоволення вимог передбачений Законом “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, відповідно до ст. 31 якого: у першу чергу задовольняються: а) вимоги, забезпечені заставою; б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі; в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов’язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, – у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб; г) витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії; у другу чергу – вимоги, що виникли із зобов’язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов’язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також вимоги громадян – довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб’єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників); у третю чергу – вимоги щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); у четверту чергу – вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі ті, що виникли із зобов’язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника; у п’яту чергу – вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства; у шосту чергу – інші вимоги.

Інший порядок задоволення вимог кредиторів встановлює Закон “Про кредитні спілки”, відповідно до ч. 5 ст. 9 якого при ліквідації платоспроможної кредитної спілки вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості: у першу чергу задовольняються вимоги працівників кредитної спілки та членів ліквідаційної комісії, пов’язані з трудовими відносинами; у другу чергу задовольняються вимоги за вкладами членів кредитної спілки на депозитних рахунках та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у третю чергу – вимоги щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів); у четверту чергу – всі інші вимоги.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що правове регулювання ліквідації юридичних осіб приватного права різних організаційно-правових форм вимагає зміни підходів, зокрема щодо єдності у визначенні підстав для їх ліквідації; відмови від інституту скасування державної реєстрації; встановлення єдиного підходу до визначення черговості задоволення вимог кредиторів та ін.

На сьогодні в Україні існують такі види юридичних осіб, які були створені на початку 90-х років для проведення приватизації і оренди державного і комунального майна. Це – організації орендарів та товариства покупців. Відповідно до Державного реєстру організаційно-правових форм господарювання станом на 1.01.2004 р. в Україні існує 3273 організації орендарів.[83]

Товариства покупців виникли з прийняттям Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4 березня 1992 р.[155] Стаття 8 цього закону (в редакції закону 1992 р.) визначала, що для спільної участі у приватизації громадяни можуть засновувати товариство покупців шляхом укладання угоди про сумісну діяльність. Закон чітко не визначив, чи є товариство юридичною особою, а лише зазначив, що у межах своїх повноважень товариство користується правами юридичної особи. Відповідно до п. 1. Розділу 1 Порядку створення та реєстрації товариства покупців у процесі приватизації, затвердженого наказом ФДМ № 370 від 8 вересня 1992 р.,[306] товариство покупців – це добровільне об’єднання громадян, які уклали угоду про спільну діяльність з метою придбання об’єктів приватизації в колективну власність.

Дещо пізніше, 10 квітня 1992 р. був прийнятий Закон України “Про оренду майна державних підприємств та організацій”,[148] відповідно до ст. 6 якого орендарями майна державних підприємств могли бути організації орендарів, створені членами трудового колективу державного підприємства, організації, їх структурних підрозділів. Ця юридична особа створювалася трудовим колективом державного підприємства. Не можна не зазначити, що Закон України “Про власність”,[122] прийнятий ще в 1991 р., виділяв такий вид юридичної особи, як колектив орендарів. Статті 20 та 22 Закону “Про власність” встановлювали, що суб’єктами права колективної власності серед інших є колективи орендарів, а об’єктами права власності колективу орендарів – вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Але надалі в жодному нормативному акті, який врегульовував орендні відносини, про такий вид юридичної особи, як колектив орендарів не згадувалося.

Що стосується здійснення підприємницької діяльності товариствами покупців та організаціями орендарів з використанням приватизованого або орендованого майна, то для цього створювалися інші юридичні особи (господарські товариства, орендні та колективні підприємства). При цьому ст. 25 Закону України “Про оренду майна державних підприємств та організацій” встановлювала, що правом власності на виготовлену на основі орендованого майна продукцію, інше майно, набуте створеним організацією орендарів підприємством, господарським товариством тощо, а також доход (прибуток), одержаний орендарем, володіє організація орендарів, а створені орендарем підприємство, товариство тощо наділяються правом господарського відання щодо виробленої продукції. Існування двох юридичних осіб при оренді державного і комунального майна, безумовно, не відповідало цивілістичним принципам побудови як договірних відносин, так і функціонування юридичних осіб, на що нами зверталася увага.[276, с.189] Так, організація орендарів була стороною договору оренди, а користувалося орендованим майном та сплачувало орендну плату створене орендарем підприємство.

Спільним між товариством покупців та організацією орендарів було те, що зазначені юридичні особи створювалися трудовими колективами державних та комунальних підприємств, яким надавалося пріоритетне право на оренду та приватизацію державного та комунального майна.

Водночас між організацією орендарів та товариством покупців були певні відмінності. Відповідно до п. 2.5 Порядку створення та реєстрації товариства покупців у процесі приватизації товариство діяло на підставі угоди про сумісну діяльність, яка, як і протокол загальних зборів про створення товариства покупців, підлягали реєстрації у відповідному органі приватизації.

Відповідно до п. 3.1 Порядку члени товариства покупців мали право на: частину придбаного державного майна; участь в управлінні справами товариства; внесення пропозицій з питань діяльності товариства; вихід у встановленому порядку з товариства, а також інші, передбачені угодою. Проаналізувавши права членів товариства покупців можна зробити висновок, що державне майно, яке було приватизоване, повинно розподілятися між членами товариства покупців, оскільки останні мають право на частину придбаного державного майна. Водночас відповідно до ст. 8 Закону “Про приватизацію майна державних підприємств” товариство покупців мало повноваження щодо створення на основі приватизованого державного майна господарського товариства або іншого виду підприємств і тому у Зразку угоди про спільну діяльність, затвердженому Фондом державного майна, метою товариства називалося створення господарського товариства або іншого підприємства.[306]

Товариство покупців припиняло свою діяльність на підставі рішення загальних зборів, прийнятого одноголосно чи після досягнення поставленої при його створенні мети. Отже, якщо товариство покупців припиняло свою діяльність шляхом реорганізації в господарське товариство чи інше підприємство, питань не виникало. Якщо товариство покупців прийняло рішення про ліквідацію, йому потрібно було здійснити дії щодо зняття з податкового обліку, виключення з реєстру юридичних осіб у органах статистики, закриття банківського рахунку. Але такого порядку нормативні акти не передбачали. Для товариств покупців лише був встановлений обов’язок направлення рішення про ліквідацію товариства покупців у 3-денний строк до органу приватизації, який зареєстрував товариство. Тому деякі товариства повідомляли про ліквідацію органи приватизації, але не виключалися з реєстру юридичних осіб в органах статистики.

Що стосується організації орендарів, то відповідно до ст. 9 Закону “Про оренду майна державних підприємств та організацій” (в редакції Закону 1992 р.) порядок вступу в організацію та виходу з неї, права та обов’язки членів організації, її органи управління, порядок розподілу доходу (прибутку), умови припинення діяльності визначалися положенням про організацію орендарів, яке затверджували загальні збори або збори уповноважених. Це положення реєструвалося у виконавчому комітеті Ради народних депутатів або місцевій державній адміністрації за місцезнаходженням об’єкта оренди.

У зв’язку з Указом Президента від 26 листопада 1994 р. “Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів”[455] наказом ФДМУ № 342 від 26 березня 1996 р. було затверджене Положення про порядок подання фінансовими посередниками та товариствами покупців заяв на придбання акцій, запропонованих до продажу на сертифікатних аукціонах,[307] тобто товариствам покупців було надане право придбавати акції приватизованих підприємств на сертифікатних аукціонах.

14 березня 1995 р. Верховною Радою України була прийнята нова редакція Закону “Про оренду державного майна”, назва якого стала вже – Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про оренду майна державних підприємств та організацій”.[125] Відповідно до його ст. 6 орендарями цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу) могли бути господарські товариства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його структурного підрозділу. Господарське товариство створювалося після прийняття рішення про оренду цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу (ст. 8 Закону).

Приймаючи нову редакцію цього Закону законодавець не вирішив питання щодо організацій орендарів, які були створені трудовими колективами. Ані у прикінцевих положеннях цього Закону, ані в іншому законодавчому акті не зазначалося про те, що організації орендарів, створені членами трудового колективу державного підприємства (структурної одиниці державного підприємства), повинні бути ліквідовані або реорганізовані в господарські товариства. Крім цього, слід зауважити, що відповідно до статей 20, 22 Закону України “Про власність” колективи орендарів продовжують визнаватися суб’єктами колективної власності. Отже, можна зробити висновок, що такі юридичні особи, як організації орендарів, які були створені відповідно до Закону України “Про оренду майна державних підприємств та організацій” (в редакції 1992 р.) після прийняття нової редакції Закону у 1995 р., не повинні були ліквідовуватися і створювати господарські товариства для переукладення договорів оренди цілісних майнових комплексів. До цього варто додати те, що відповідно до ст. 8 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” господарське товариство створюється тільки у випадку прийняття трудовим колективом державного (комунального) підприємства рішення про оренду. А у тому випадку, коли договір оренди вже укладений, а до нього вносяться зміни, чинне законодавство не вимагає створення господарського товариства для внесення змін до договору оренди, який був укладений до введення в дію Закону України “Про оренду майна державних підприємств та організацій” (у редакції 1995 р.).

Проте на практиці існування організацій орендарів такі зміни законодавства викликали неможливість продовження дії укладених ними договорів оренди, оскільки Фонд державного майна та його регіональні відділення посилалися на те, що орендарями відповідно до ст. 6 Закону “Про оренду майна державних підприємств та організацій“ могли бути господарські товариства, і вимагали ліквідації організацій орендарів і створення на їх базі орендного чи колективного підприємства господарського товариства. Однак у випадку ліквідації організації орендарів за загальними правилами припинялися усі її права і обов’язки, і тому неможливо було реалізувати право орендаря на продовження договору оренди. Відповідно до ст. 17 Закону “Про оренду державного і комунального майна” у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Продовження строку договору оренди здійснюється шляхом внесення змін до укладеного договору оренди. Вносити зміни до договору має право лише та юридична особа (орендар), яка уклала договір оренди, до якого вносяться зміни. Слід також зазначити, що при внесенні до договору оренди змін щодо терміну договору оренди не змінюються умови, на яких був укладений договір (ст. 17 Закону “Про оренду державного і комунального майна”). Отже, якщо договір оренди був укладений організацією орендарів, то й додаткову угоду про внесення змін до договору оренди щодо зміни терміну дії договору повинна підписувати організація орендарів, а не створене нею підприємство. Це призвело до того, що пішла масова реорганізація організацій орендарів і їх приєднання до орендних (колективних підприємств) чи господарських товариств.

Варто ще додати, що не відмовилися від такого виду юридичної особи, як організація орендарів, і законодавчі акти, які регулюють приватизацію переданого в оренду державного та комунального майна. Відповідно до ст. 17 Закону “Про приватизацію державного майна”, яка діє й на сьогодні, при приватизації державного майна створювалося відкрите акціонерне товариство і його засновником могла бути організація орендарів.

Аналогічна доля спіткала й товариства покупців. З прийняттям 19 лютого 1997 р. нової редакції Закону “Про приватизацію державного майна” товариство покупців вже не визнавалося суб’єктом приватизації, проте, на жаль, жоден правовий акт не визначив їх подальшої долі. Тому до цього часу зазначені юридичні особи продовжують існувати.

У зв’язку з тим, що в законодавстві не були врегульовані питання припинення діяльності організацій орендарів та товариств покупців, порядку їх реорганізації в господарські товариства, розподілу акцій між членами товариства, які були приватизовані, зазначені юридичні особи існують і сьогодні, що, безумовно, не відповідає сучасним відносинам. Однією з причин того, що організації орендарів та товариства покупців не припинили своєї діяльності є й те, що їх члени побоюються, що їх позбавлять певних гарантованих законодавством прав. Так, відповідно до п. 49 Закону України “Про державну програму приватизації”[130] покупець, який приватизував державне майно, але не приватизував об’єкт нерухомості, має переважне право на його викуп без застосування конкурсних способів приватизації. Тому у випадку, коли приватизацію державного чи комунального майна було проведено організацією орендарів чи товариством покупців, які надалі не були приєднані до господарського товариства (колективного чи орендного підприємства), що, на нашу думку, було досить проблематично, зазначені юридичні особи й повинні укладати договір на приватизацію об’єкта нерухомості.

Крім цього, організація орендарів та товариство покупців, які були стороною договору купівлі-продажу державного і комунального майна при приватизації, залишаються зареєстрованими власниками об’єктів нерухомості.

Й сьогодні існують товариства покупців, які є власниками приватизованого майна, але які до цього часу не створили ніякої юридичної особи. Тому такі товариства покупців повинні розподілити майно, яке вони приватизували, а, як правило, це акції відкритих акціонерних товариств, чи реорганізуватися в господарське товариство з передачею до статутного капіталу майна, яке підлягає розподілу між членами товариства покупців.[274, с.39‑40]

До цього часу товариства покупців мають право на придбання акцій приватизованих підприємств. Так, ФДМ було проведено комерційний конкурс з продажу пакета акцій ВАТ “Ф”, остаточним переможцем якого визнано Товариство покупців членів трудового колективу ВАТ “Ф”. За результатами конкурсу, який був проведений у 1996 р. між ФДМ та Товариством покупців членів трудового колективу ВАТ “Ф” було укладено договір купівлі-продажу акцій. Цей договір у 1999 р. рішенням Вищого арбітражного суду України було визнано недійсним у зв’язку з тим, що він не був посвідчений нотаріально. Члени Товариства покупців членів трудового колективу ВАТ “Ф” звернулися з позовом до Товариства покупців членів трудового колективу ВАТ “Ф” та ФДМ про визнання дійсним договору купівлі-продажу, враховуючи те, що цей договір був виконаний частково товариством. Рішенням Фастівського міського місцевого суду від 23 серпня 2001 р. позов був задоволений, і договір купівлі-продажу пакета акцій ВАТ “Ф” за некомерційним конкурсом у 1996 р. між ФДМ та Товариством покупців членів трудового колективу ВАТ “Ф” було визнано дійсним, а також було визнано право власності Товариства покупців членів трудового колективу ВАТ “Ф” на пакет акцій ВАТ “Ф”.[12]

Який же вихід з цього триваючого небажання на нормативному рівні вирішити питання про подальшу долю товариств покупців та організацій орендарів, з огляду на те, що вони є власниками нежилих приміщень, патентів на право оренди будівель (споруд, приміщень), пакетів акцій приватизованих підприємств, сторонами договорів оренди державного та комунального майна, а також мають встановлені законодавством права на переважну приватизацію об’єктів нерухомості? На нашу думку, в Законі “Про оренду державного та комунального майна” та Законі “Про приватизацію державного майна”, в їх прикінцевих положеннях слід закріпити норму про проведення ліквідації товариств покупців та організацій орендарів до визначеного законом строку, а у випадку недодержання строків ліквідації таку ліквідацію провести органами приватизації для товариств покупців чи місцевими адміністраціями (виконкомами) для організацій орендарів, які провели їх реєстрацію. Така ліквідація має бути проведена для тих організацій орендарів та товариств покупців, які передали або члени яких передали приватизоване майно до статутного фонду створених ними підприємств (господарських товариств), колективних підприємств.

Враховуючи вищенаведене, можна зробити такі висновки:

– в законодавчих актах України не існує єдиного підходу до визначення: назви договору, що визначає порядок створення юридичної особи (установчий договір, договір про порядок здійснення діяльності щодо створення, засновницький договір, договір про заснування тощо), визначення його істотних умов, форми, підстав припинення. Тому доцільно закріпити у ЦК обов’язок засновників укладати засновницький договір у письмовій формі у випадку, коли засновники юридичної особи набувають право власності на певні об’єкти (частку, акцію, пай тощо) та мають відповідні зобов’язання брати майнову участь у товаристві, а в інших випадках – право укладати такий договір;

– до істотних умов засновницького договору можна віднести порядок виконання засновниками своїх обов’язків, розмір (вартість) об’єктів права власності, які ними набуваються, та статутного (складеного) капіталу. Крім цього, доцільно надати право співзасновникам, які виконали свої майнові зобов’язання, розірвати засновницький договір з особами, які порушують зобов’язання, без звернення до суду;

– необхідно виробити однакові підходи до правового регулювання проведення установчих зборів, зокрема, порядку реєстрації засновників, які присутні на зборах, визначення компетенції зборів, оформлення протоколу. З огляду на вимоги Закону „Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” щодо обов’язкового нотаріального посвідчення установчих документів, доцільно закріпити в ст. 87 ЦК положення про надання права на підписання статуту юридичної особи, прийнятого на установчих зборах, особами, уповноваженими установчими зборами;

– приєднуючись до існуючої в науці точки зору щодо визнання реорганізації як способу припинення та/чи виникнення юридичних осіб, при якому виникає правонаступництво (як універсальне, так і сингулярне), слід визнати, що відмова від такого узагальнюючого інституту в ЦК є необґрунтованою. При цьому слід мати на увазі, що правонаступництво при реорганізації виникає щодо прав та обов’язків, а не щодо майна юридичної особи;

– ЦК регулює лише процедуру проведення реорганізації юридичних осіб, але не визначає порядок реорганізації юридичних осіб різних організаційно-правових форм, у зв’язку з чим необхідно закріпити у ЦК такі положення: можливість перетворення непідприємницьких юридичних осіб у підприємницькі тільки в тому випадку, коли їх члени (учасники) є власниками визначених у законі об’єктів права власності чи мають право на отримання майна у випадку ліквідації юридичних осіб; гарантії захисту майнових прав учасників (членів, акціонерів) юридичних осіб, які не брали участі в голосуванні або голосували проти прийняття рішення про реорганізацію, які полягають у тому, що при поділі та виділі кожен учасник (акціонер, член) юридичної особи повинен самостійно приймати рішення, учасником якої юридичної особи він повинен бути; обов’язок юридичної особи викуповувати акції (частки, паї та інші об’єкти права власності) за ціною, визначеною незалежними оцінювачами;

– доцільно закріпити у прикінцевих положеннях ЦК положення щодо необхідності проведення перетворення унітарних та корпоративних підприємств в господарські товариства чи підприємницькі кооперативи, виходячи з концепції, яка полягає у виділенні конкретних об’єктів права власності названих підприємств (статутний фонд унітарного підприємства, вклад у колективному підприємстві тощо) для проведення обміну на акції (частки) господарських товариств чи паю у підприємницькому кооперативі, а також обов’язкового додержання принципу добровільності, а тому надання особам, які не бажають брати участь у перетворенні підприємств, права на виплату вкладу (частки тощо);

– недоцільно надавати кредиторам особи, яка реорганізується, право вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов’язань, а необхідно закріпити в ЦК положення щодо покладення на учасників юридичної особи відповідальності за її зобов’язаннями, яку б вони несли до реорганізації юридичної особи тільки у випадку відкриття процедури банкрутства протягом трьох років після державної реєстрації реорганізації юридичної особи і незалежно від того, чи залишається вона учасником товариства;

– в законодавстві України немає єдиних підходів щодо визначення підстав ліквідації юридичних осіб приватного права, порядку їх ліквідації, а існуючі не пов’язані ані з видом організаційно-правової форми, ані зі специфікою діяльності тієї чи іншої юридичної особи. Нечіткість правових норм щодо примусової ліквідації юридичних осіб приватного права робить їх вразливими для адміністративного впливу навіть у випадку, коли правопорушення є незначними, зокрема це стосується такої підстави для примусової ліквідації, як здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам (ст. 58 ЦК). Тому доцільно закріпити у ст. 110 ЦК таку підставу для ліквідації юридичних осіб приватного права, як неусунення у визначений компетентними органами строк правопорушень, перелік яких встановлюється законодавчими актами;

– не можна визнати вдалим закріплення в законодавстві таких підстав для ліквідації юридичних осіб, як скасування державної реєстрації у випадку визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству установчих документів (ст. 58 ГК) та визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи (ст. 110 ЦК). Доцільно в ЦК встановити таку підставу для ліквідації підприємства, як відмова юридичної особи привести у відповідність до вимог законодавства її установчі документи у визначений органами державної реєстрації термін у випадку, коли вони порушують права та інтереси осіб;

– на сьогодні існує необхідність проведення ліквідації організацій орендарів та товариств покупців, які були створені для проведення приватизації та оренди державного та комунального майна, органами державної реєстрації, ФДМ та органами статистики, що потрібно закріпити у прикінцевих положеннях ЦК.

ВИСНОВКИ

1. Визначено поняття організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права як видової характеристики юридичної особи, в основі виділення якої лежить сукупність пов’язаних між собою ознак, визначених у законі (істотних і неістотних), які дають підставу вирізняти один вид юридичної особи від іншого.
2. До істотних ознак організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права можуть бути віднесені лише ті, які за своїм змістом є цивільно-правовими, зокрема, види об’єктів права власності учасників (акції в акціонерному товаристві, пай у кооперативних товариствах), чи при відсутності таких об’єктів – право на отримання майна після ліквідації юридичної особи (зокрема у товариствах співвласників); майнові зобов’язання, виконання яких має право вимагати юридична особа від засновника, учасника (установа); вид відповідальності учасників (засновників) за зобов’язаннями юридичної особи (обмежена, додаткова, повна).
3. Ознаками організаційно-правової форми не можуть бути:

– мета чи ціль (благодійна діяльність, обслуговування членів кооперативу у обслуговуючому кооперативі, задоволення потреб у взаємному кредитуванні, надання послуг в укладенні біржових угод; задоволення релігійних потреб громадян, реалізація прав, свобод, інтересів громадян та юридичних осіб тощо);

– вид (предмет) діяльності (виробнича у виробничих кооперативів та підприємств, банківська у банківських кооперативів тощо);

– способи здійснення мети (цілі) (централізація виробничих та управлінських функцій, поєднання наукових та комерційних інтересів, делегування окремих повноважень централізованого управління (об’єднання підприємств);

– особливості формування та розпорядження майном (право творчих спілок на отримання винагороди за управління майновими правами авторів, обмеження щодо передачі у власність політичним партіям майна від іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян та осіб без громадянства, обмеження права розпорядження майном державних підприємств).

В зв’язку з цим не можна визнавати самостійними організаційно-правовими формами юридичних осіб приватного права такі види юридичних осіб, як підприємства, державні та комунальні підприємства, об’єднання підприємств, кредитні спілки, виробничі, обслуговуючі, сільськогосподарські кооперативи та кооперативні банки, самоврядувальні організації, товарні біржі, організації роботодавців, релігійні організації, творчі та професійні спілки, політичні партії та інші об’єднання громадян тощо.

­4. Об’єкт права власності учасників різних видів організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права повинен мати такі властивості: бути оборотоздатним (тобто мати можливість бути предметом цивільно-правових правочинів) та/чи надавати право його власнику виділяти частину майна юридичної особи у випадку, якщо законом чи статутом товариства обмежені права на його відчуження (товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю, підприємницькі кооперативи); передаватися у спадщину; ділитися між подружжям; бути об’єктом звернення стягнення за особистими зобов’язаннями його власника чи надавати право його кредиторам, спадкоємцям чи іншому з подружжя, виділяти частину майна юридичної особи для задоволення своїх вимог, якщо останні не можуть стати власниками таких об’єктів чи учасниками таких юридичних осіб відповідно до закону або статуту.

5. У випадку, якщо об’єкт права власності учасника юридичної особи виражений в ідеальних частинах (в процентах, натуральних частках) право власності учасника на такий об’єкт повинно виникати з моменту реєстрації юридичної особи і не повинно залежати від оплати учасником таких об’єктів. У випадку, якщо до повної оплати такого об’єкту учасник виходить з товариства, а також у випадку спадкування такого об’єкту або поділу між подружжям за учасником (спадкоємцями, другим з подружжя) зберігається обов’язок по його оплаті.
6. Доцільно виділити таке поняття, як системоутворююча організаційно-правова форма юридичної особи, як така, що реально не існує, але є об’єднуючою для організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права, видами якої є товариство, господарське товариство, кооперативне товариство, корпоративне підприємство, непідприємницьке товариство.
7. В залежності від істотних ознак організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права можна визначити та закріпити таку систему організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права: господарські товариства (товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю, повне та командитне, акціонерне товариства); кооперативні товариства (підприємницький та непідприємницький кооперативи); непідприємницькі товариства (громадське товариство, товариство співвласників, заклад, непідприємницькі товариства з обмеженою відповідальністю, з додатковою та повною відповідальністю); установа.
8. Оскільки законодавчими актами права учасників товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, їх спадкоємців щодо виплати вартості частки у майні при виході чи смерті учасника не ставляться в залежність від повної оплати вкладу до статутного капіталу, необхідно надати право таким товариствам вимагати повної оплати вкладу від такого учасника (спадкоємців).
9. Підтримуючи позицію тих авторів, які відмічають, що учасники товариства з обмеженою відповідальністю та акціонери акціонерного товариства, які не повністю оплатили свої вклади чи вартість акцій; не несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства, а лише виконують свої зобов’язання по внесенню вкладів до статутного капіталу чи оплаті акцій та виходячи із законодавчих традицій, що склалися в Україні, доцільно визнавати відповідальність обмеженою у тому разі, коли учасники не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи.
10. Як правило виникнення права власності учасників на об’єкти не пов’язані з оплатою. Враховуючи неможливість існування акціонерного товариства без акцій та виходячи із потреби вирішення питання щодо спадкування, поділу майна подружжя, звернення стягнення на майно акціонера за його власними зобов’язаннями у випадку неповної оплати акціонером акцій, необхідно: надати право власності на акції акціонеру з моменту державної реєстрації акціонерного товариства з видачею іменного тимчасового свідоцтва; надати право акціонерному товариству в односторонньому порядку відмовитися від договору купівлі-продажу емісійних акцій, на підставі чого припиняється право власності на акції у акціонера, який не повністю сплатив їх вартість, з публічним оголошенням про анулювання тимчасового свідоцтва. Метою реєстрації випуску акцій у ДКЦПФР повинен стати факт визнання допуску акцій до обороту, тобто надання права акціонерам на їх відчуження, заставу.
11. Виходячи із зроблених висновків щодо неможливості виділення організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права залежно від предмету та виду їх діяльності та виділення такої організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права, як підприємства, слід визнати хибною концепцію ГК щодо виділення такої організаційно-правової форми, як унітарні підприємства, до яких відповідно до ст. 63 кодексу відносяться державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника, оскільки не виділяється об’єкт права власності засновника такого підприємства. В зв’язку з цим виникає проблема передачі прав на такі підприємства, їх спадкування, звернення стягнення за боргами засновника (власника) унітарного підприємства, а також прийняття особами, які стали власниками корпоративних прав на ці підприємства, наприклад, у разі спадкування, рішення про перетворення таких підприємств в господарські товариства чи виробничі кооперативи, оскільки існування унітарних підприємств не допускає можливості виділення такого органу управління, в який би входило більше, ніж одна особа.
12. Враховуючи положення, закріплені у ГК щодо необхідності створення статутного фонду в унітарних підприємствах, і п. 1.8 ст. 1 За­кону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, який відносить до об’єктів корпоративних прав право влас­ності юридичної або фізичної особи на статутний фонд (капітал), об’єктом права власності засновника в унітарних підприємствах необхідно визнати статутний фонд. Виділення такого об’єкту надасть можливість унітарним підприємствам провадити перетворення в господарські товариства.
13. Виходячи з аналізу ГК, Закону „Про власність” можна виділити таку системоутворюючу організаційно-правову форму підприємницьких юридичних осіб, як корпоративні підприємства, до яких відносяться колективне, орендне підприємства та фермерське господарство. Головна відмінність між цими підприємствами полягає у визначенні різних об’єктів права власності їх членів (учасників). В орендному підприємстві об’єкт права власності його членів визначається статутом, в колективному підприємстві об’єктом права власності є вклад працівника підприємства, а члена фермерського господарства – цілісний майновий комплекс. Слід визнати неможливість існування вказаних об’єктів права власності у членів колективних підприємств та фермерських господарств, а також неможливість визначення об’єкту права власності у статуті юридичної особи.
14. Неприпустимим є визнання об’єктом права власності членів фермерських господарств цілісного майнового комплексу (майно, яке передане до складеного капіталу, нерозподілений прибуток, майнові та інші зобов’язання), оскільки майно, передане до статутного капіталу, може бути відчужене та не можна одночасно визнавати майнові права на одне й те саме майно (підприємство, як цілісний майновий комплекс) за фермерським господарством та його членами.
15. Виділення такого об’єкту права власності, як вклад працівника, не відповідає ні інтересам підприємства, ні інтересам їх працівників. Пункт 2 ст. 23 Закону “Про власність” встановлює, що розмір вкладу працівника в майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного чи орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. Тому, вклад не може зменшуватися, а може лише збільшуватися. Оскільки працівник колективного підприємства отримує вартість вкладу тільки при звільненні, це робить неможливим його відчуження та звернення стягнення на нього за його особистими боргами.
16. Основними ознаками кооперативного товариства, як організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права є те, що її члени є власниками паю у подільному фонді (підприємницькі кооперативи) чи пайовому фонді (непідприємницькі кооперативи) і несуть відповідальність у межах, визначених законом та статутом.
17. Потрібно виділити в ЦК такі організаційно-правові форми кооперативних товариств, як:

– підприємницькі кооперативи, до яких відносяться сільськогосподарські кооперативи, кооперативні банки, виробничі кооперативи та істотними ознаками цієї організаційно-правової форми є: об’єктом права власності членів є пай у подільному майні кооперативу і члени кооперативу несуть відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розмірі, встановленому статутом кооперативу, але не меншому, ніж встановлено у законі;

– непідприємницькі кооперативи, до яких відносяться житлові, дачні, споживчі, гаражні та інші, та істотними ознаками якої є те, що їх члени є власниками паю у пайовому фонді і несуть повну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу.

18. Особливістю правового регулювання кооперативних товариств є те, що: існує значна кількість нормативних актів, які не відрізняються єдністю правових підходів щодо регулювання тотожних за своєю правовою природою відносин, щодо визначення об’єктів права власності членів виробничого, сільськогосподарського, банківського кооперативу; застосовуються однакові правові підходи до правового регулювання як підприємницьких, так і непідприємницьких кооперативів; відсутнє правове регулювання таких споживчих кооперативів, як гаражні, садівницькі, дачні тощо; джерелами правового регулювання житлової кооперації є нормативні акти, які були прийняті у 80-х роках минулого століття. Прийнятий Закон „Про кооперацію”, який повинен був вирішити проблеми комплексного регулювання як підприємницьких, так і непідприємницьких кооперативів, не вирішив цих проблем, що ставить під сумнів доцільність існування такого законодавчого акту, тим більше, що існують такі тенденції в законотворчості, як прийняття окремих законодавчих актів, які визначають правовий статус окремих видів організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. В зв’язку з цим потрібно прийняти два закони – “Про підприємницькі кооперативи” та “Про непідприємницькі кооперативи”.
19. Виділення в ЦК такого виду підприємницьких товариств, як виробничі кооперативи не відповідає системі існуючих підприємницьких кооперативів, оскільки крім виробничих, існують ще й банківські кооперативи, які також є підприємницькими товариствами. Крім цього неможливим є виділення окремого виду організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права, заснованих тільки на виді діяльності юридичної особи. Тому необхідно закріпити у ст. 84 ЦК положення про те, що підприємницькими товариствами є господарські товариства та підприємницькі кооперативи, і в зв’язку з цим параграф 2 глави 8 “Виробничий кооператив” перейменувати у “Підприємницькі кооперативи”, врегулювавши в ньому правовий статус таких кооперативних товариств.
20. У Законі „Про підприємницькі кооперативи” слід закріпити такі положення: надати право бути членами кооперативу як фізичним, так і юридичним особам; встановити що об’єктом права власності членів кооперативу є пай у подільному майні та надати право членам кооперативу на його відчуження в порядку, передбаченому статутом, право на передачу його у спадщину чи поділу між подружжям, а також звернення стягнення на пай за особистими боргами члена кооперативу; визначення видів майна (чи його вартості), що відноситься до неподільного фонду, у статуті товариства; надання права членам кооперативу у випадку ліквідації отримувати частку у майні (як подільному, так і неподільному) кооперативу, яке залишилося після розрахунків з кредиторами, пропорційно розміру їх паю; встановити мінімальний розмір додаткової субсидіарної відповідальності членів кооперативу у розмірі 1000 грн.
21. Неможливим є виділення такої організаційно-правової форми, як споживчі товариства, які, виходячи з аналізу Закону „Про споживчу кооперацію”, є підприємницькими кооперативами, оскільки їх члени мають право на отримання прибутку. Для збереження статусу непідприємницького товариства члени споживчих товариств не повинні мати права на отримання прибутку від діяльності товариства, що й потрібно закріпити законодавчо. Тому потрібно у прикінцевих положеннях Закону „Про непідприємницькі кооперативи” зобов’язати споживчі товариства, що існують сьогодні та мають на меті здійснювати підприємницьку діяльність і розподіляти свої прибутки між членами товариства, здійснити перетворення у підприємницькі кооперативи чи господарські товариства.
22. Обґрунтовується, що в Законі „Про непідприємницькі кооперативи” слід визначити: правове положення цих кооперативів як організаційно-правової форми непідприємницьких кооперативних товариств; право бути їх членами як юридичним, так і фізичним особам; визначити об’єктом права власності членів пай у пайовому фонді товариства; визначити, що розмір пайового фонду є змінною величиною і залежить від залишків невикористаних кооперативом внесених пайових внесків; право членів споживчого товариства на розпорядження паєм (відчуження, передачу в заставу, передачу у спадок тощо) у порядку, передбаченому статутом; право членів на отримання паю у випадку виходу із товариства, розмір якого визначається у порядку, передбаченому статутом; право членів на отримання майна кооперативу у випадку ліквідації товариства пропорційно до розміру паю; встановити, що член кооперативу несе повну відповідальність за борги кооперативу.
23. В основу концепції виділення об’єктів права власності учасника (члена) непідприємницького товариства повинен бути покладений принцип неможливості отримання учасниками прибутку у разі виходу їх із товариства та майна, що залишилось при ліквідації останнього, суть якого полягає у неможливості отримати від товариства більше ніж вкладено в нього внесків (вкладів).

24. Доцільно виділити такі організаційно-правові форми непідприємницьких юридичних осіб та їх істотні ознаки:

– об’єднання співвласників, істотними ознаками якої є: наявність у його членів права спільної часткової власності на майно, передане в управління товариству, а також обов’язок утримувати спільне майно, права на отримання майна у випадку ліквідації пропорційно їх частці у спільному майні, обмежена відповідальність членів товариства за його зобов’язаннями;

– установи, істотною ознакою якої є неможливість участі в установі та покладення на засновника (засновників) установи обов’язку щодо передачі їй майна;

– громадське товариство, учасники якого не мають ні об’єктів права власності, ні інших майнових прав чи обов’язків у товаристві та не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи.

25. Такі юридичні особи, як громадські та релігійні організації, політичні партії, професійні та творчі спілки, самоврядні організації, адвокатські об’єднання, організації роботодавців, торгово-промислові палати та ін., метою яких є задоволення громадських, професійних та духовних потреб людей, належать до однієї організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права, оскільки їх спільними ознаками є те, що їх члени не мають ні об’єктів права власності, ні інших майнових прав чи обов’язків щодо майна юридичної особи та не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи.

В зв’язку з цим необхідно прийняти нову редакцію Закону „Про об’єднання громадян” та дати нову назву цього закону “Про громадське товариство”. В цьому законодавчому акті визначити поняття громадського товариства, виділивши зазначені вище істотні ознаки; визначити, що громадськими товариствами є громадські, професійні, релігійні, благодійні, політичні та інші організації метою яких є реалізація та захист прав та інтересів осіб; надати право бути членами таких організацій, як фізичним так і юридичним особам; закріпити положення, про те, що громадські товариства є власниками майна і мають право використовувати його для підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом; визначити неможливість перетворення таких юридичних осіб в інші організаційно-правові форми та інші положення. Пропонується внести відповідні зміни до Законів “Про політичні партії”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” та інші законодавчі акти, пов’язані з визначенням організаційно-правової форми цих юридичних осіб.

26. Спірним і таким, що не відповідає основним засадам існування юридичних осіб є визнання установчим документом засновницького договору. По-перше, назва цього договору, не відповідає тим відносинам, оскільки він регулює не тільки порядок створення, а й діяльність юридичної особи. По-друге, сама конструкція існування корпоративних відносин робить неможливим визнання договору правочином, який повинен регулювати ці відносини, оскільки, наприклад, припинення участі в повних та командитних товариствах (виключення, вибуття, вихід) не пов’язаний з процедурою розірвання засновницького договору. Більш правильним визнавати єдиним установчим документом юридичної особи статут, як особливий вид правочину.

З метою подолання вказаних прогалин доцільно внести наступні зміни до ЦК:

а) викласти ч.1- 4 ст. 87 у такій редакції:

„1. Для створення юридичної особи її засновники укладають засновницький договір, проводять установчі збори, якщо інше не встановлено законом.

Якщо засновники юридичної особи набувають право власності на частку (акцію, пай, тощо) укладення засновницького договору є обов’язковим, в інших випадках укладення такого договору є правом засновників.

Засновницький договір укладається у письмовій формі і повинен містити відомості про здійснення засновниками спільної діяльності щодо заснування юридичної особи, порядок та розмір внесення ними майнових вкладів, розмір часток (акцій, паїв, та інших об’єктів права власності, які набуваються засновниками), порядок його розірвання. Особи, які виконали свої майнові зобов’язання відповідно до засновницького договору мають право в односторонньому порядку розірвати договір з особами, які такі зобов’язання не виконали.

2. Установчим документом юридичної особи є статут, який підписується засновниками, якщо законом не встановлений інший порядок затвердження статуту.

У випадках, коли статут товариства приймається на установчих зборах кваліфікованою більшістю голосів, право підпису статуту має особа, уповноважена цими зборами.

3. Для створення товариства, його засновники провадять установчі збори на яких приймається рішення про створення товариства, затвердження його статуту, обрання органів управління, якщо інше не встановлено законом. Установчі збори не провадяться у випадку, коли засновником товариства є одна особа.
4. Рішення установчих зборів приймають ¾ голосів присутніх засновників на установчих зборах, якщо інше не встановлено законом.”

б) виключити зі ст. 88 частини 2 і 3.

27. Враховуючи вимогу ст. 24 Закону „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” щодо необхідності подання для державної реєстрації копії рішення засновників або уповноваженого органу про створення юридичної особи, доцільно доповнити ч. 1 цієї статті такими положеннями щодо вимог до протоколу установчих зборів:

“У випадку, коли рішення про створення юридичної особи приймається установчими зборами, воно оформляється протоколом, який підписують голова та секретар зборів.

У протоколі установчих зборів зазначаються особи, які брали участь в установчих зборах: для фізичної особи – прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані (для осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, – дані документа, який його замінює); для юридичної особи – найменування цієї юридичної особи, прізвище, ім’я, по батькові її уповноваженого представника, дані про державну реєстрацію, що підтверджуються свідоцтвом про державну реєстрацію або його нотаріально завіреною копією, документ, що підтверджує його повноваження. Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим підписом, а про юридичну особу – підписом її уповноваженого представника.”.

28. Враховуючи значення інституту реорганізації, від якого відмовився ЦК, але який знаходить досить широке застосування в інших законодавчих актах необхідно повернути в ЦК цей інститут.
29. Визначення поняття окремих форм реорганізації у ЦК через виділення такої ознаки, як перехід всього чи частини майна до нових юридичних осіб є помилковим, оскільки при реорганізації головним є не фактичне володіння майном, тобто передача майна, оскільки зазначене майно може на час підписання передавального акту знаходитися у третіх осіб на підставі договору оренди тощо, а виникнення на нього прав, тому при реорганізації потрібно говорити не про передачу майна, а про передачу прав. Враховуючи це реорганізацію можна визначити, як спосіб припинення та/чи виникнення юридичних осіб за якого допускається універсальне, а при виділі сингулярне правонаступництво прав та обов’язків особи яка реорганізується.

В зв’язку з цим пропонується внести відповідні зміни до ст. 104, назвавши її “Реорганізація та ліквідація юридичних осіб”, та визначити в ній, що ліквідація є способом припинення юридичної особи, а реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення) – це припинення та/чи виникнення юридичної особи, при якому відбувається правонаступництво.

30. ЦК регулює лише процедуру проведення реорганізації юридичних осіб, але не визначає способи реорганізації юридичних осіб різних організаційно-правових форм, в зв’язку з чим необхідно закріпити у ст. 104 ЦК такі положення: можливість перетворення непідприємницьких юридичних осіб у підприємницькі тільки в тому випадку, коли їх члени (учасники) є власниками визначених у законі об’єктів права власності чи мають право на отримання майна у випадку ліквідації юридичних осіб; гарантії захисту майнових прав учасників (членів, акціонерів) юридичних осіб, які не брали участі в голосуванні або голосували проти прийняття рішення про реорганізацію, які полягають у тому, що при поділі та виділі кожен учасник (акціонер, член) юридичної особи повинен самостійно приймати рішення, учасником якої юридичної особи він повинен бути; обов’язок юридичної особи викуповувати акції (частки, паї та інші об’єкти права власності) у учасників, за ціною, визначеною незалежними оцінювачами.
31. Враховуючи висновки щодо недоцільності існування таких організаційно-правових форм юридичних осіб, як унітарні підприємства, орендні та колективні підприємства, об’єднання підприємств, доцільно закріпити у прикінцевих положеннях ЦК вимоги щодо необхідності проведення перетворення таких юридичних осіб в господарські товариства чи підприємницькі кооперативи шляхом обміну об’єктів права власності їх членів (учасників, засновників) на акції (частки, паї) господарських товариств чи паю у підприємницькому кооперативі з додержанням принципу добровільності, шляхом надання особам, які не бажають приймати участь у перетворенні підприємств, права на виплату відповідно вкладу, частки тощо.
32. Складність відносин з реорганізації господарських товариств шляхом злиття та приєднання свідчить про необхідність їх врегулювання в ЦК, в зв’язку з чим необхідно доповнити ст. 107 ЦК положенням такого змісту: при злитті, приєднанні юридичних осіб, крім випадків, встановлених законодавством, укладається договір, який встановлює: строки проведення спільних загальних зборів товариств, які беруть участь в реорганізації; порядок розподілу видатків, пов’язаних із реорганізацією; а для підприємницьких юридичних осіб – також порядок обміну акцій (часток, паїв, вкладів тощо) у статутних фондах (майні) юридичних осіб, що реорганізуються шляхом злиття (приєднання), на акції (частки, паї, вклади тощо) у статутному фонді (майні) юридичної особи, яка створюється внаслідок злиття чи приєднує до себе інші юридичні особи; гарантії забезпечення прав акціонерів (учасників, членів тощо), які голосували проти реорганізації чи не брали участі в голосуванні і не висловили свою згоду на реорганізацію. Кожен учасник реорганізації має право відмовитись в односторонньому порядку від договору про злиття (приєднання) до дня державної реєстрації.
33. Враховуючи складність положення в якому опиняються юридичні особи при реорганізації, оскільки ч. 1 ст. 107 надає право кредиторам вимагати дострокового виконання або припинення зобов’язань, потрібно виключити це положення із ЦК, натомість покласти на учасників (членів, акціонерів) юридичної особи відповідальність за борги юридичної особи тільки у випадку відкриття процедури банкрутства на протязі трьох років, після реєстрації юридичної особи, яка була створена в результаті реорганізації і тільки у тому розмірі, в якому б вони несли цю відповідальність до реорганізації, а також встановити, що при виділі та поділі юридичних осіб статутний капітал та чисті активи юридичних осіб, які виділяються, повинні корелюватися і не можуть бути меншими, ніж статутний капітал кожної юридичної особи, яка є суб’єктом виділу або поділу.
34. В законодавстві немає єдиних підходів до визначення підстав ліквідації юридичних осіб приватного права, порядку їх ліквідації, зокрема визначення черговості задоволення вимог кредиторів, надання права пред’являти подавати позовні заяви про примусову ліквідацію і це не пов’язано ні з видом організаційно-правової форми, ні зі специфікою діяльності тієї чи іншої юридичної особи. В зв’язку з цим необхідно:

а) виключити ч. 15 ст. 58 ГК, яка передбачає можливість скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання, а отже і його ліквідацію;

б) п.2 ч.1 ст. 110 ЦК викласти у наступній редакції “2) за рішенням суду у випадках неусунення у визначений компетентними органами строк правопорушень, перелік яких встановлюється законодавчими актами, а також у випадках відмови юридичної особи привести у відповідність її установчі документи до вимог законодавства у визначений органами державної реєстрації термін у випадках, коли вони порушують права або інтереси осіб;

– абзац перший ч.2 ст. 110 ЦК викласти у наступній редакції:

„Вимоги про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у п. 2 частини першої цієї статті, можуть бути пред’явлені до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником юридичної особи, а також державними органами, якщо це право надано їм законом.”

в) ч. 4 ст. 110 ЦК викласти у наступній редакції: ”Особливості ліквідації фінансових установ встановлюються законом”

г) виключити із ст. 38 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” перелік підстав для ліквідації юридичних осіб.