referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Правове регулювання діяльності друкованих засобів масової інформації

ВСТУП

Актуальність теми. Одним із засобів формування інформації є друковані засоби масової інформації (преса), які поширюють інформацію у вигляді таких інформаційних продуктів, як журнали, газети, бюлетені, альманахи, збірники, календарі, дайджести та додатки до них.

Питання правової природи інформаційного простору, національного інформаційного середовища та їх складових досліджували В. Арістова, Л.І. Біловус, К.І. Бєляков, В.М. Брижко, А.В. Манойло, Р.А. Калюжний, О.В. Олійник та інші. їх напрацювання стали базисом для подальшого наукового пізнанім інформаційних процесів, інформаційної діяльності суб’єктів інформаційних правовідносин та розвитку поняттєво-категоріального апарату інформаційного права в Україні. Однак до сьогодні ні на законодавчому рівні, ні у правовій доктрині не вирішена проблема правового розмежування інформаційного простору, інформаційного середовища та інформаційної сфери як одних зі стрижневих понять в інформаційному законодавстві. Відсутні ґрунтовні дослідження правового регулювання інформаційної діяльності друкованих засобів масової інформації, їх місця в інформаційному середовищі, ролі масової інформації в інформаційному забезпеченні.

Тому метою даної роботи є вивчення законодавчої та доктринальної позиції щодо є визначення правового статусу суб’єктів видавничої діяльності, а також окреслення тих проблем, що виникають на практиці з приводу його встановлення і надання рекомендацій щодо законодавчих шляхів їх розв’язання. Це дозволить окреслити основні завдання, що стоять сьогодні перед законодавцем у сфері правового регулювання видавничої діяльності в Україні, й визначити основні напрями розвитку останнього.

Її новизна полягає в розмежуванні з правової точки зору понять «інформаційний простір», «інформаційне середовище» та «інформаційна сфера» шляхом застосування ієрархічного методу; доведенні, що ознака «національний» може застосовуватися лише до поняття «інформаційне середовище».

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути поняття друкованих засобів масової інформації та правову основу їх діяльності;

— проаналізувати соціальне значення діяльності преси у сфері правового інформування громадян;

— дослідити історичний розвиток друкованих засобів масової інформації в Україні;

— надати характеристику об’єктів правовідносин у сфері видавничої справи;

— проаналізувати суб’єктів правовідносин у сфері видавничої справи;

— розглянути підстави відповідальності за порушення свободи діяльності друкованих засобів масової інформації;

— виявити підстави відповідальності друкованих засобів масової інформації за порушення прав людини і громадянина.

Об’єктом дослідження є основи правового регулювання видавничої діяльності в Україні.

Предметом дослідження є правове регулювання діяльності друкованих засобів масової інформації. 

РОЗДІЛ 1. МІСЦЕ ДРУКОВАНИХ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

1.1. Поняття друкованих засобів масової інформації та правова основа їх діяльності

Друковані засоби масової інформації формують та поширюють масову інформацію в інформаційному середовищі, а сама масова інформація є невід’ємною частиною інформаційного простору.

Починаючи з XVI століття і до сьогоднішнього дня у нашому суспільстві спеціально створюються особливі суб’єкти — засоби масової інформації, — метою діяльності яких є формування та поширення масової інформації. Масова інформація зазвичай, але не обов’язково, формується та поширюється засобами масової інформації.

Засоби масової інформації — це особливі суб’єкти інформаційної діяльності, які створюються з метою формування і поширення масової інформації та які діють на підставі й у спосіб, визначений законодавством.

Закон України «Про інформацію» визначає засоби масової інформації як засоби, призначені для публічного поширенім друкованої та аудіовізуальної інформації [1].

Під друкованими засобами масової інформації розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію [8]. У Правилах розповсюдження періодичних друкованих видань під періодичними друкованими виданнями розуміються газети, журнали, альманахи, бюлетені, збірники, календарі, дайджести, які виходять під постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію [19].

Отже, інформаційна сфера друкованих засобів масової інформації є важливою частиною у національному інформаційному середовищі. Друковані засоби масової інформації — одні із основних засобів формування та поширення масової інформації, яка є невід’ємною частиною інформаційного простору.

У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що відповідно до законодавства України система вітчизняних ЗМІ у структурному плані представлена кількома групами мас-медіа, а саме: друковані, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду “периферичні утворення” журналістики. До друкованих ЗМІ належать періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені й разові видання з визначеним тиражем тощо; до аудіовізуальних — радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Інформаційні служби представляють телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро і компанії, прес-служби при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях, агентства паблік рилейшнз, професійні журналістські клуби й асоціації. Останнім часом до системи ЗМІ відносять також соціальні інститути й осіб як засновників видань і програм, органи управління системою журналістики, а також організації, що займаються підготовкою і перепідготовкою кадрів.

У сучасному суспільстві ЗМІ виконують низку функцій, важливими серед яких є: комунікативна — спостереження за подіями і формування суспільної думки стосовно їх сутності; інформаційна — збирання, редагування, коментування та поширення інформації; ретрансляційна — відтворення певного способу життя з відповідним набором політичних, духовних, соціальних цінностей. Завдяки реалізації зазначених функцій ЗМІ справляють вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, на соціально-психологічний і духовно-культурний розвиток кожного члена суспільства, тому що кожна нова інформація, що надходить по каналах ЗМІ, відповідним чином стереотипізована й несе в собі багаторазово повторювані ціннісні орієнтації й установки, що закріплюються у свідомості людей.

Водночас слід зазначити, що багатоаспектне проникнення ЗМІ в життя суспільства може відігравати як об’єднуючу роль і сприяти консолідації суспільства, так і дезінтеграційну, роз’єднуючу, упроваджуючи в суспільну свідомість негативні стереотипи, що, на думку Г.Блумера, особливо є відчутним в кризові періоди історичного розвитку суспільства, коли люди у стані соціальної невизначеності особливо підпадають під вплив, легко відкликаються на різні нові стимули, ідеї, а також більше піддаються пропаганді й різним маніпулюванням [8, с. 123].

1.2. Соціальне значення діяльності преси у сфері правового інформування громадян

Складовою суспільної свідомості є національна свідомість, яку науковці визначають як систему колективних соціально-психологічних феноменів, сутністю котрих насамперед є уявлення про свою спільноту як національну, окрему від інших спільнот. І.Кресіна наголошує, що основними елементами національної свідомості, насамперед, є: етнічна та національна ідентичність, етнічна свідомість, національна самосвідомість, подвійна етнонаціональна свідомість, історична пам’ять, національна мрія, національна ідея, національний менталітет і характер [16, с. 87]. На думку Ю.Куц, національна свідомість ґрунтується на уявленнях етноспільноти про соціальні вартості, норми, спільне походження, традиції, що своїми коренями сягають далекого минулого. Вона глибоко пов’язана з територією проживання, мовою, соціально-економічними набутками, які акумулюються в особливостях духовного розвитку, політичних інституціях, національних інтересах і традиціях, ідеях, національній мрії, національній ідеї, національній ментальності, національному характерові, національній психології [13, c. 45]. Ю.Бромлей до елементів національної свідомості відносить етнічну свідомість та уявлення про типові риси своєї спільноти, уявлення про рідну землю чи територію народу та про національний державний  устрій  [9, c. 176-183].

Світовий досвід переконує, що в процесі об’єднання націй в сильні держави важливу роль відігравали ЗМІ, завдяки діяльності яких і, в першу чергу, преси створювався новий вид соціальної спільноти, яку, незважаючи на відстань, об’єднувала спільна зацікавленість інформацією. Маючи всі можливості для швидкої трансляції єдиних символів і цінностей в національному масштабі, через створення суспільного діалогу ЗМІ сприяють формуванню і зміцненню національної свідомості суспільства. Через мережу інформаційних комунікацій передається необхідна державно-політична, суспільно-економічна, ідеологічна, історична, етнічна та інша інформація. Завдяки розкриттю змісту і пропаганді в засобах масової інформації таких понять, як “демократія”, “громадянське суспільство”, “правова держава”, “національна ідея”, формується відповідна система духовних цінностей суспільства, які лежать в основі творення політичної нації й розбудови незалежної держави.

Водночас слід зазначити, що формування і зміцнення національної свідомості засобами ЗМІ значною мірою залежить від їх позиції у суспільстві. За умови, якщо засоби масової інформації є незалежними й здатні культивувати, збагачувати загальнодержавні й національні цінності в умовах глобалізованого світу, відтворювати і транслювати історико-культурні традиції, утверджувати національну мову, культуру, що є можливим у демократичному суспільстві, — вони сприяють творенню єдиного інформаційно-культурного простору держави, формуванню духовних основ нації, виступають дієвим інструментом консолідації суспільства в єдину національну спільноту.

В ідеалі ЗМІ можуть консолідувати різні партії й рухи, організації й спільноти, відображаючи і ознайомлюючи суспільство з їх позицією, регулярно організовуючи проведення діалогу стосовно суспільних проблем. Мас-медіа можуть в неупереджених узагальнюючих коментарях виділяти із усіх дискусій ті пропозиції, що спрямовані насамперед на порозуміння і злагоду суспільства, а отже, виступати каталізатором об’єднання, інтеграції суспільства й зміцнення держави.

Але якщо в суспільстві ЗМІ є залежними від держави, контролюються певними фінансовими чи політичними групами, вони стають знаряддям маніпуляції суспільною свідомістю, провідниками певної ідеології і, що є найнебезпечнішим, — часто сприяють упровадженню чужих, не властивих суспільству духовно-моральних і політичних цінностей, що руйнує духовний фундамент його існування.

У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що в умовах незалежної Української держави вітчизняні мас-медіа отримали на законодавчому рівні свободу слова і цензури, політичну і професійну незалежність від державної влади. Однак посилення національного змісту та статусу державних українських ЗМІ не супроводжувалось адаптацією їх діяльності до ринкових умов, що не дало змоги витримати конкуренцію з потужними медіа-суперниками і, насамперед, комерційними телеканалами та газетами. Постійно відчуваючи нестачу бюджетного фінансування, державні телевізійні канали, центральні друковані видання змушені шукати додаткові кошти для здійснення своєї діяльності — від акціонування і до продажу рекламного часу. Це призвело до того, що серед ЗМІ майже не залишилося тих, акціями яких не володіли б великі фінансово-економічні групи. В результаті ситуація складається таким чином, що переважну більшість вітчизняних ЗМІ сьогодні утримують не держава й інститути громадянського суспільства, а окремі політичні партії та фінансово-промислові кола, які закономірно використовують потенціал мас-медіа передусім у власних, а не загальносуспільних інтересах.

Проблемою залишається наявність великої кількості державних і комунальних ЗМІ, які мають обмежену спроможність здійснювати незалежну інформаційну політику і об’єктивно змушені орієнтуватись у своїй діяльності на позицію органів влади та політичних сил, представлених у ній. Відтак творчі колективи таких ЗМІ не можуть повною мірою дотримуватись об’єктивності та неупередженості у поданні інформації, бути вільними у відображенні різних точок зору щодо подій, готувати критичні матеріали, проводити незалежні журналістські розслідування.

Отже, в сучасних умовах “незалежні” ЗМІ, які покликані бути центрами громадського контролю і за діями влади, і за збереженням духовних цінностей нації, зростаючись фактично з владою, бізнесовими колами та політичними організаціями, переважно працюють не на повернення суспільства до своїх базових цінностей, ідентичних й адекватних уявленням, звичаям, традиціям, менталітету, багатовіковому культурно-історичному досвіду українського народу, а висвітлюють приватні чи корпоративні інтереси певних угруповань. Усе це свідчить про відсутність в Україні дієвої державної політики у сфері масової інформації.

Вищезазначене переконує: в Україні досі не створений цілісний національний інформаційно-культурний простір, без якого фактично неможлива ні політична єдність нації, ні формування самої національної ідентичності. “Не будучи господарем власного інформаційного простору, реально не зробивши українську мову державною, перебуваючи у чужоземній інформаційній блокаді, Україні важко реалізовувати свою державотворчу національну ідею, з’єднувати поняття етнічного і політичного українця в одне поле, йти своїм шляхом розвитку, акумулюючи і використовуючи вітчизняний і світовий досвід” [14, с. 80].

1.3. Історичний розвиток друкованих засобів масової інформації в Україні

Наприкінці завершення панування тоталітарної комуністичної системи, Компартія дещо привідкрила інформаційні шлюзи, стала з’являтися, так звана, альтернативна преса, що видавалася неформальними громадськими організаціями і друкувалася переважно за межами України. Самвидавні видання стали провісниками української незалежної преси, відродивши вільну думку і вільне слово. Попереду був Народний рух України. 1989 року кожне регіональне відділення Руху мало свої видання. У липні вийшло перше число «Вісника Руху», над яким працювали Ю. Луканов, К. Зеленська. Згодом його назва змінилася на «Вільне слово». Того ж року з’явилися: івано-франківська «Галичина», миколаївська «Чорноморія», рівненська «Рада», кіровоградська «Думка» [4]. Сміливішими стали і окремі компартійні і комсомольські видання, які очолювали демократично налаштовані редактори, зокрема, В. Карпенко — газета «Вечірній Київ», В. Кулеба — «Комсомольское знамя», В. Боденчук — «Молодь України» та інші. Саме вони понесли у суспільство поняття свободи слова, вільного доступу до інформації, історичної та політичної правди, стали живильним середовищем для пробудження національної свідомості, національного духу.

Система мас-медіа не може існувати ізольовано. В радянській Україні структура преси відповідала структурі влади. Видання були органами комітетів партії, контрольованих ними рад народних депутатів, їхніх виконавчих органів, комсомольських і профспілкових структур, громадських спілок та організацій.

У спадок незалежній Україні дісталися 1891 газета та 194 журналів та інших періодичних видань (станом на 1 січня 1992 року) [9].

Першим водорозділом у ЗМІ України були події 19 серпня 1991 року, коли компартійні видання, зокрема, «Правда Украины»,          «Радянська Україна», «Робітнича газета», «Сільські вісті», більшість обласних видань підтримали «ГКЧП», а правдиву інформацію понесли в народ:  «Молодь України», «Літературна Україна», «За вільну Україну», «Молода Галичина», «Вечірній Київ», «Комсомольское знамя», «Молода гвардія» та інші.

А вже за кілька днів, після проголошення незалежності вся партійна та комсомольська преса, позбувшись своїх господарів, взагалі постала перед вибором подальшої долі. Більшість обласних та районних газет опинилися під крилом відповідно обласних та районних рад. Колишні республіканські газети та журнали або стали друкованими органами Кабінету міністрів України («Сільські вісті», «Робітнича газета» тощо) або залишилися у структурі видавництва «Преса України» («Молодь України», «Юный ленинец» — тепер «Перемена», «Зірка», «Радянська жінка» — тепер «Жінка», «Перець», «Українська культура» тощо) або стали незалежними («Комсомольское знамя» — «Коза», згодом «Независимость», «Україна молода», «Радянська Україна» — тепер «Демократична Україна» тощо). Почали з’являтися і нові громадсько-політичні видання. Зокрема, швидкими темпами стартували засновані потужними бізнес-компаніями «Киевские ведомости».

Змінювалась і сама журналістика. Вона почала тяжіти до пошуку сенсацій, скандалів, матеріалів про хіромантію, містику, аномалії, тяжкі злочини, розваги, секс тощо.

Новиною в суспільстві стали видання «жовтої» преси. Серед них виділялися газети «Лель», «Пан + пані», «Бульвар», журнал «Ти». Особливий інтерес викликали газети «за інтересами» — для садівників, рибалок, мисливців, спортивні, професійні видання («Фазенда», «Дачник», «Український футбол», «Біржа», «Мебель», «Полезные советы» тощо).

Виникли спеціалізовані рекламні видання, зокрема «Авізо», «РІО», «Експрес- об’ява»; видання для швидко прогресуючого бізнесу, наприклад, «Бізнес», «Посредник», «Закон і бізнес»; чисельні відомчі видання: «Нафта і газ», «Енергетична політика» тощо.

Згодом виникли також видання, що обслуговують інтереси окремих бізнесменів, фінансово-промислових груп («Сегодня», «Факти», «По-киевски» тощо.

З’явилися видання, новостворених політичних партій та громадських організацій («Товариш», «Коммунист», «Час-Тіте» тощо).

Верховна Рада заснувала газету «Голос України», а Кабінет міністрів — «Урядовий кур’єр». Саме вони стали офіційними органами, де друкуються закони, прийняті Верховною Радою, укази Президента України та постанови Кабміну. Знайшли своїх читачів аналітичні газети «День», «Дзеркало тижня», «2000».

Не збиралися здавати свої позиції в інформаційному просторі і сусіди. «Комсомольская правда в Украине», «Известия в Украине», «Аргументы и факты в Украине» стали провідниками світогляду російської держави.

У цілому національний газетно-журнальний ринок за перші роки становлення української державності, переходу від тоталітаризму до демократії певною мірою стабілізувався.

До найвпливовіших газет в Україні у цей період можна віднести: «Голос України», «Сільські вісті», «Урядовий кур’єр» [12].

В останнє десятиріччя відбулися зміни в соціально-політичній ситуації в країні і у самих мас-медіа. З’явилася велика кількість нових видань, господарями яких є олігархічні клани. Інформаційний простір перерозподілений між кількома сім’ями. Загострилося протистояння між владою і опозицією, пройшов чіткий переділ між газетами, які підтримують опозицію та тими, хто відстоює позицію влади.

Аналізуючи стан справ щодо кількості газет, що видавалися протягом досліджуваного періоду, можна прослідкувати певні тенденції розвитку, розділити їх на окремі періоди. Після ейфорії 1990 -1991 років кількість видань була достатньо стабільною і до 1996 року коливалася в межах початкового періоду. Наступний період 1996-2002 років можна назвати часом сталого зростання, коли, відповідаючи на потреби суспільства, щорічно створювалося понад 100 газет. 2002 року відбулося кількісне насичення ринку і зростання зупинилося. А після 2006 року розпочався зворотній процес — період прогресуючого зменшення кількості газет, викликаний не стільки зменшенням інтересу з боку суспільства, скільки економічними проблемами.

Практично перейшли в журнальний сегмент газети з комп’ютерних технологій.

Газети в Україні виходять державною мовою, мовами національних менших, є двомовні та багатомовні. Левову частку становлять видання українською та російською мовами. З 1991 року спостерігається поступове зменшення показників випуску газет лише українською від 66,5% у 1991 році до 50,6% у 2009 році від загальної кількості видань (27,2 % сукупного тиражу).

2010  року негативні тенденції продовжилися. Українські видавці видали 2347 назв газет загальним накладом 3168879,8 тис. примірників, з яких 1171 назва накладом 1014914,7 тис. примірників — українською мовою і 901 назву накладом 2004117,1 тис. примірників — російською мовою. Наклад російськомовних газет практично вдвічі перевищив кількість газет надрукованих українською мовою [8].

А 2015 році в Україні було 760 друкованих видань, що належали органам виконавчої влади та місцевого самоврядування. Ці видання виходили бюджетним коштом, часто не маючи жодної мотивації для пошуку інших способів отримання доходу. Вони також не мали мотивації для розвитку, вдосконалення й осучаснення, бо єдине, чого від них зазвичай вимагали засновники, — піар та висвітлення в позитивному ключі. Вони пишалися столітньою історією, але не мали майбутнього в сучасному світі. Реформа друкованих ЗМІ дає їм шанс перетворитися на фінансово незалежні видання, що самі визначатимуть свою редакційну політику та працюватимуть в інтересах читачів, а не чиновників або місцевих депутатів. Адже медіа не повинні служити владі.

Роздержавлення преси — одне із зобов’язань перед Радою Європи, які Україна взяла на себе ще 2005 року. За законом, 1 січня 2019 року в Україні не має залишатися друкованих ЗМІ, що мають у засновниках органи державної влади чи місцевого самоврядування. Наслідки торкнуться мільйонів людей, які читають районні та комунальні газети, й тисяч працівників редакцій цих видань.

Виходячи з попереднього аналізу, можна констатувати, що незалежними, а отже здатними бути самостійними гравцям у політичній боротьбі та виконати основне своє призначення, ЗМІ можуть лише за двох обставин: перша — наявність правових і соціальних механізмів, які виключать можливості маніпулювання ЗМІ; друга — створення громадських медіа, власником яких буде все суспільство, яке забезпечить матеріальні потреби видавництва за рахунок громадського фінансування, дозволить журналістам працювати в інтересах суспільства загалом.

Тільки за таких обставин ЗМІ можуть стати повноцінною ланкою політичної системи. А сама поява громадських ЗМІ змусить перелаштовуватися і решту медіа, призведе до послаблення залежності журналістів від власників, слугуватиме демократизації преси. 

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ У СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ ДРУКОВАНИХ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

2.1. Характеристика об’єктів правовідносин у сфері видавничої справи

Об’єктом видавничої справи є видавнича продукція. Види видань, що належать до видавничої продукції, визначаються відповідними національними стандартами.

З урахуванням міжнародних, національних стандартів та видавничої практики спробуємо виокремити та коротко прокоментувати основні види видавничої продукції за рядом узагальнених ознак. Своєрідність і неповторність будь-якого окремого виду видавничої продукції полягає в тому, що за рядом одних ознак у ньому можна побачити дещо спільне з іншими, подібними, друками, а за рядом інших ознак — дещо відмінне.

В основу поділу різних видів друків на окремі групи, в яких це спільне переважатиме, візьмемо суттєві, типові або видові ознаки. Згрупуємо їх за такими критеріями.

  1. Періодичність випуску в світ тих чи інших видів видань. Одні з них виходять одноразово (книги, брошури), інші мають заздалегідь визначену кількість назв протягом певного проміжку часу — року, кварталу, місяця чи тижня (альманахи, журнали, газети).

Характер інформації. Йдеться про ряд ознак, за якими визначаються стильові й лексичні особливості творення текстів залежно від функціонального призначення — наукові, офіційні, виробничі, навчальні, довідкові, літературно-художні.

Форма знаків, якими фіксується та передається інформація. Це можуть бути текстові (буквені), нотні чи картографічні знаки.

Матеріальна конструкція, або зовнішня будова видань. Скажімо, книга, брошура, журнал, газета, незважаючи на свої, відмінні від інших, розміри, обсяги, мають немало спільних ознак у побудові: відповідно за друковані і скріплені або вставлені у певному порядку шпальти, які можна гортати, складати, певні захисні чи розпізнавальні елементи цих шпальт тощо. Зовсім інша конструкція в електронного видання, де інформація фіксується на електронних носіях.

Мовна ознака. Видання може бути оригінальним, випущеним державною або іншою мовою; у перекладі з будь-якої іноземної мови; з паралельним текстом двома або кількома мовами.

Повторність випуску. За цими ознаками можна визначити видання, які випускаються вперше, або різні варіанти перевидань (доповнених, виправлених і перероблених тощо).

Формат. Важливо розрізняти малоформатні, мініатюрні та видання стандартних форматів. Кількість сторінок нерідко є принциповою у віднесенні того чи іншого видання до певного виду. Так, видання з чотирма сторінками — це листівка, з п’ятьма і більше (до 48) — вже брошура, а починаючи від 49 сторінок — книга.

Спробуємо тепер детальніше розглянути типологію видань у межах кожної, означеної вище, групи.

Періодичні і продовжувані видання мають власний типологічний ряд. Його головними складовими є:

  • газета;
  • журнал;
  • бюлетень;
  • календар.

Газета — це періодичне видання, що має постійну назву, виходить через короткі проміжки часу, містить, відповідно до своєї програми, оперативну інформацію, різножанрові текстові та зображальні матеріали.

Слово газета походить від італійського gazetta і на початку означало буквально «дрібна венеціанська монета», за яку в XVI ст. у Венеції можна було придбати зведені в рукописному вигляді останні новини дня.

За системністю викладу матеріалів газети поділяють на:

  • загальнополітичні (домінуюча тема — внутрішня та зовнішня політика держави, міжнародне життя);
  • спеціалізовані (домінуючі теми — окремі проблеми громадського, суспільного, світського життя, науки, культури, освіти, інших сфер життєдіяльності; призначені певним категоріям читачів).

Газети також розрізняють за:

  • місцем випуску (загальнодержавні, місцеві, районні, міські);
  • ім’ям засновника (держава; партія; підприємство; наукова, просвітня, культурна, релігійна, військова організації, приватна особа);
  • читацькою адресою (для дітей та юнацтва, для пенсіонерів тощо).

Журнал (інша назва — часопис) — це періодичне зброшуроване видання, що має постійну назву, виходить через триваліші проміжки часу (здебільшого місяць), містить, відповідно до своєї програми, різноманітні матеріали як інформаційного, так і аналітичного характеру, зазвичай у обкладинці.

На відміну від газети, співвідношення інформаційних і аналітичних матеріалів у журналі на користь останніх. Явища, події і факти в цьому виді видання розглядаються у більш широкому плані.

Типологічний ряд цього виду періодичних видань такий:

  • громадсько-політичний журнал (актуальні матеріали громадсько-політичної тематики, адресовані широкому колу читачів);
  • науковий журнал (статті учених і дослідників — фахівців певної галузі знань, у яких містяться результати теоретичних та прикладних досліджень); такі журнали можуть мати науково-практичний, наукового-методичний та науково-теоретичний характер;
  • науково-популярний журнал (написані у популярній формі і розраховані на непідготовленого читача статті та матеріали з різних галузей знань);
  • виробничо-практичний журнал (призначені для працівників відповідної галузі статті, матеріали та методичні рекомендації з проблем організації виробництва та практичної діяльності);
  • популярний журнал (призначені широкому колу читачів статті та матеріали різноманітної проблематики);
  • літературно-художній журнал (публікація різножанрових творів художньої літератури і публіцистики);
  • реферативний журнал (опрацьовані за певною формою реферати вже оприлюднених творів друку).

Бюлетень — видання оперативного характеру з постійними рубриками (періодичне або продовжуване), що містить різноманітні матеріали організації-засновника.

2.2. Характеристика суб’єктів правовідносин у сфері видавничої справи

До суб’єктів видавничої справи законодавство України відносить видавців, виготовлювачів та розповсюджувачів видавничої продукції. Це визначення міститься у ст. 10 Закону України «Про видавничу справу» від 05.06.1997 р. № 318/97-ВР [4]. При цьому відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону видавничою є організаційно-творча, господарсько-виробнича діяльність видавців, спрямована на підготовку і випуск у світ видавничої продукції.

Серед принципів видавничої справи особливе місце займають законність, об’єктивність, системність, гласність та комплексність. Реалізація цих принципів є необхідною умовою для втілення у життя основних завдань видавничої справи, у тому числі забезпечення прав людини на свободу думки і слова, на вільне вираження власних думок і переконань, на свободу літературної, художньої, наукової творчості, на вільне володіння, користування та розпорядження результатами власної інтелектуальної та творчої діяльності, захист указаних авторських прав та моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності та ін. [5, с. 11].

Легко помітити, що видавнича справа — це діяльність саме видавців. Більше того, важливим компонентом є саме спрямованість вказаної діяльності на досягнення такого результату, як підготовка і випуск у світ видавничої продукції. Як зазначено вч. З ст. 1 Закону України «Про видавничу справу», видавець — це суб’єкт господарювання, що здійснює видавничу діяльність. Аналіз закону дозволяє встановити, що видавці можуть виступати в якості: видавництв; видавничих організацій; фізичних осіб — суб’єктів господарювання. При цьому в якості видавництва може діяти юридична особа, основним видом діяльності якої є видавнича діяльність (ч. 4 ст. 1 Закону). У свою чергу, видавнича організація є юридичною особою, що здійснює видавничу діяльність разом з іншими видами діяльності (ч. 6 ст. 1 Закону України «Про видавничу справу»).

Відповідно, чинне на сьогодні законодавство України не дозволяє провести чітке розмежування правових статусів різних суб’єктів видавничої діяльності, запроваджуючи в якості критерію такого розмежування суто статистично-обліковий критерій.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про видавничу справу» з метою обліку суб’єктів видавничої справи в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, уповноваженим органом ведеться Державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції (далі — Державний реєстр). Суб’єкти господарювання провадять діяльність у видавничій справі після внесення їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва про внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції.

Враховуючи законодавчий припис, згідно із яким суб’єкти господарювання провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва та визначення документа дозвільного характеру, можна зробити висновок, що свідоцтво має ознаки документа дозвільного характеру. Однак у Законі України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» [14] такий документ не зазначено. Причому, у ст. 1 цього закону вказано на заборону вимагати від суб’єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, які не внесені до Переліку, який затверджений цим Законом. Встановлення інших видів документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності може здійснюватися шляхом внесення відповідних змін до цього Закону.

Таким чином, виникає колізія між положеннями Закону України «Про видавничу справу» та Закону «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності». У зв’язку з цим Держкомтелерадіо підготувало проект закону «Про внесення змін до Закону України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності». Мета проекту — узгодити положення Закону України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» із положеннями Закону України «Про видавничу справу» в частині уніфікації назв документів дозвільного характеру та доповнення Переліку документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності документом дозвільного характеру свідоцтвом про внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції.

На наш погляд, такий підхід до врегулювання виявленої колізії у правовому регулюванні видавничої діяльності в України не можна вважати виваженим. Адже мета реєстрації та видачі свідоцтва чітко викладена в чинній статті 12 Закону України «При видавничу справу» і полягає в здійсненні обліку суб’єктів видавничої справи. Більше того, Мінекономрозвитку України не погодило законопроект, посилаючись на те, що передбачена Законом процедура видачі свідоцтва має виключно документальний характер, коли органом влади здійснюється перевірка поданих суб’єктом господарювання заяви та документів, що додаються до неї. Разом з тим, факт внесення до реєстру не може бути пов’язаний із наданням прав суб’єктам господарювання, а має на меті облік суб’єктів господарювання, які набули прав на провадження діяльності у сфері видавничої справи. За своїми ознаками діяльність у видавничій сфері не створює ризиків загрози життю і здоров’ю населення та навколишньому природному середовищу.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» одним з основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності є зменшення рівня державного регулювання господарської діяльності. У зв’язку з цим Мінекономрозвитку України запропонувало замінити запровадження дозвільної процедури з видачі свідоцтва на заявницький (реєстраційний) принцип, що забезпечить дотримання вимог вищезазначених законів, а також цілей і завдань Уряду в частині розширення свободи підприємницької діяльності та скорочення функцій адміністративного регулювання економіки.

Саме про такий стан речей станом на сьогодні повідомляє Держкомтелерадіо у Пояснювальної записні до іншого проекту закону України «Про внесення змін до Закону України «Про видавничу справу» щодо запровадження заявницького (реєстраційного) принципу ведення господарської діяльності суб’єктами видавничої справи». В ньому запропоновано більш виважений підхід до врегулювання ситуації навколо правового статусу свідоцтва.

Фактично пропонується ліквідувати обмеження, передбачене ч. 2 ст. 12 Закону України «Про видавничу справу», відповідно до якого суб’єкти господарювання провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва. Законопроект має на меті встановлення того, що внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру здійснюється уповноваженим органом протягом ЗО календарних днів з дати надходження заяви.

Це значно відрізняється від поточної редакції відповідної норми, згідно з якою рішення про видачу свідоцтва та внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру або про надання письмового повідомлення про відмову у видачі свідоцтва ухвалюється уповноваженим органом протягом ЗО календарних днів з дати надходження заяви. Уповноважений орган за проектом все ж таки може відмовити у внесенні суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру (зміни до ст. 16), але виключно в разі, коли: 1) суб’єкт видавничої справи з таким найменуванням уже внесений до Державного реєстру; 2) в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців відсутня інформація про суб’єкта господарювання; 3) інформація про суб’єкта господарювання, наведена у заяві, не відповідає відомостям, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців; 4) заява та додані до неї документи подані з порушенням встановлених вимог.

Про відмову у внесенні суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру уповноважений орган письмово повідомляє такому суб’єктові із зазначенням підстави протягом 30 календарних днів з дати надходження повідомлення. Рішення про відмову може бути оскаржене в суді.

На наш погляд, у будь-якому разі така відмова жодним чином не може звужувати правосуб’єктність особи в сфері видавничої діяльності, оскільки відсутність реєстрації не є обмеженням права на зайняття відповідною діяльністю. 

РОЗДІЛ 3. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ СВОБОДИ ДІЯЛЬНОСТІ ДРУКОВАНИХ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

3.1. Підстави відповідальності за порушення свободи діяльності друкованих засобів масової інформації

Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації, крім випадків, визначених законом, коли обмеження цього права необхідно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Згідно статті 41 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та об’єднання громадян несуть відповідальність за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації.

Порушеннями законодавства України про друковані засоби масової інформації є:

1) порушення, передбачені статтею 47 Закону України «Про інформацію»;

2) незаконне вилучення або знищення тиражу чи його частини;

3) порушення прав журналіста, встановлених цим Законом;

4) порушення положень статті 3 цього Закону;

5) зловживання правами журналіста;

6) одержання свідоцтва про державну реєстрацію шляхом обману;

7) виготовлення, випуск або розповсюдження друкованого засобу масової інформації без його реєстрації або після припинення його діяльності, ухилення від перереєстрації чи від повідомлення реєструючому органу про зміну виду видання, юридичної адреси засновника (співзасновників), місцезнаходження редакції;

8) порушення порядку вміщення даних, надсилання контрольних примірників;

9) порушення права вимоги щодо публікації спростування та порядку його публікації, передбачених статтею 37 цього Закону;

10) порушення законодавства з питань інтелектуальної власності.

За ці порушення винні особи притягаються до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України.

До відповідальності за зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації нарівні з авторами інформаційних матеріалів, що порушують цей Закон, притягаються журналіст редакції, її редактор (головний редактор) або інші особи, з дозволу яких ці матеріали було поширено.

3.2. Підстави відповідальності друкованих засобів масової інформації за порушення прав людини і громадянина

На даний час, де факто суспільство розглядає ЗМІ як «четверту владу». Тому, як і традиційні три гілки влади, ЗМІ повинні нести правову відповідальність за свою діяльність. Однак, часто свобода слова як в українському, так і в будь-якому іншому суспільстві існує у формі свавілля журналістів та окремих осіб. Олександр Костенко, який досліджує дану тематику говорить: «Свобода слова без культури — це свобода зловживання словом» [6].

Основною проблемою, яка розглядається, є зловживання свободою інформації. Проблема існує у зіткненні інтересів тих осіб, які є розповсюджувачами інформації, і так званими її «споживачами». Важливо розглянути питання балансу між інформаційними свободами людини і необхідністю державного втручання в інформаційні відносини.

Стаття 46 Закону України «Про інформацію» встановила випадки, які належать до категорії зловживання правом на інформацію. Це є заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України; це також пропаганда війни, насильства, жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів; зазіхання на права і свободи людини (втручання в приватне життя, честь та гідність); розголошення відомостей, що становлять державну або іншу таємницю; а також відомостей, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення, листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень [3].

За швидкого розвитку інформаційних технологій кількість судових позовів щодо зловживання свободою інформації значно збільшилась. Найчастіше вони пов’язані із поширенням недостовірної інформації, порушенням права на приватність, розпалюванням расової, національної, релігійної ворожнечі, порушенням виборчого законодавства. Відповідачами у справах виступають журналісти, редакції газет, тобто особи причетні до розповсюдження інформації. Таким чином, ЗМІ та інші суб’єкти правовідносин, які зловживають свободою інформації несуть повну правову відповідальність [6].

Порушення права на приватність. Статтею 3 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16.11.92 р. забороняється використання друкованих засобів масової інформації для втручання в особисте життя громадян [2]. Тобто, журналісти і ЗМІ не мають права розголошувати обставини особистого життя особи без її згоди. Проте кожна особа в змозі на власний розсуд визначати можливість і межі ознайомлення зі своїм приватним життям інших осіб. Оскільки заборона втручання в особисте життя особи не може бути абсолютною, тому у випадках, передбачених чинним законодавством, дозволяється розголошувати конфіденційну інформацію про особу в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України).

Законом України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.93 р. затверджено, що телерадіокомпанії зобов’язані не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною [4]. Визнання інформації суспільно необхідною часто покладається на суд. Проте, у законодавстві не міститься пояснень, на підставі чого суд визначає суспільну необхідність поширення такої інформації. Таким чином застосування даного законодавчого формулювання не дає змоги журналістам та іншим особам наперед визначати правомірність своїх вчинків.

Поширення недостовірної інформації. Характерним зловживанням свободою інформації є поширення недостовірної інформації. Згідно із ст. 302 Цивільного кодексу фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися у її достовірності [8, с. 104].

Згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» до відповідальності за зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації нарівні з авторами інформаційних матеріалів притягаються журналіст редакції, її редактор або інші особи, з дозволу яких ці матеріали було поширено [2].

Проте, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оцінних суджень. А ними, за винятком образи або наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних. Зокрема, це — критика, оцінювання дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані. Оцінні судження не підлягають спростуванню і доведенню їх правдивості.

У випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної або моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні у цьому особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду. Частина 3 статті 17 Закону України «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів» покладає на журналіста та ЗМІ солідарну відповідальність за заподіяння ними моральної шкоди [8].

Інші підстави для кримінальної відповідальності в сфері інформаційних відносин. Як уже вище згадувалось, незаконними є використання ЗМІ для розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі. Стаття 161 ККУ визнає злочином такі зумисні дії. Покарання за порушення встановлене у вигляді штрафу до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, виправні роботи до 2 років або обмеження волі до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади до 3 років [7].

Для суспільства важливим є проведення вільних та чесних виборів до органів влади та місцевого самоврядування. Тому під час виборчої кампанії для ЗМІ запроваджують додаткові обмеження, ігнорування яких призводить до юридичних наслідків [8, с. 112].

Проте, для будь-якого демократичного суспільства передбачена у законодавстві правова відповідальність за зловживання свободою інформації не є єдиною умовою збалансованих відносин суб’єктів інформаційного простору. Для попередження складних ситуацій необхідно здійснювати постійний контроль у сфері інформації.

Контроль за інформаційною інфраструктурою може здійснюватися двома способами, які застосовуються паралельно. Перший забезпечується державною власністю на стратегічні елементи інформаційної інфраструктури і полягає в безпосередньому державному управлінні відповідними об’єктами. Другий — юрисдикцією держави на власній території і полягає в запровадженні єдиних обов’язкових стандартів інформаційних процесів, яких повинні дотримуватися власники або оператори об’єктів інформаційної інфраструктури.За таких умов в Україні є гостра потреба розробки наукових засад сучасної політико-правової доктрини проведення інформаційної політики й, зокрема, доктрини захисту національного інформаційного простору [9].

Важливою гарантією реалізації та захисту права на свободу інформації та інших прав, які його обмежують, є те, що після використання всіх національних засобів правового захисту учасник інформаційних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ, зокрема до Європейського суду з прав людини [8].

Дослідивши зазначену проблему можна зробити висновок, що зловживання свободою інформації, зокрема розповсюдження недостовірної інформації через ЗМІ, порушення права на приватність та інші випадки на сучасному етапі є досить поширеним явищем. Для боротьби з ним розроблено ряд законодавчих актів, які регулюють діяльність ЗМІ. В Україні правовими документами, які визначають випадки зловживання правом на інформацію та передбачують за це правову відповідальність, є Конституція України, Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Закон України «Про інформацію», Закон України «Про телебачення і радіомовлення», Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

Недосконалість законодавства в українській державі є основною причиною складності регулювання інформаційних правовідносин. Проте, масштабність даної проблеми відчувається і у законодавствах країн, у яких свобода демократії традиційно вважається ширшою.

Тому вдосконалення законодавства є найважливішим чинником боротьби із зловживанням свободою інформації у демократичних суспільствах. Основними кроками у вирішенні даної проблеми є чітке визначення випадків зловживання (їх деталізація) та міри покарання. 

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити наступні висновки.

У процесах формування національної свідомості, яка є основою державотворчих процесів, велику роль відіграють засоби масової інформації. Реалізовуючи свої функції, вони виступають потужним засобом повернення суспільства до своїх базових цінностей, ідентичних й адекватних уявленням, звичаям, традиціям, менталітету, багатовіковому культурно-історичному досвіду народу.

На жаль, сьогодні система українських національних ЗМІ об’єктивно поки що не орієнована на формування розвиненої національної свідомості та державно-політичної ідентичності, збереження культурно-історичної самобутності українського суспільства. Значна частина ЗМІ орієнтована не на задоволення комунікативно-інформаційних та просвітницько-виховних потреб суспільства, а насамперед на обробку суспільної свідомості в інтересах різних політичних сил, висвітлює приватні чи корпоративні інтереси певних фінансово-економічних угруповань.

Інформаційно-культурний простір нашої держави формується під впливом могутніх інформаційних потоків зарубіжних країн, заповнений культурними зразками не найкращої якості, чужими ідеалами й цінностями і, по суті, не є національним за своїм змістом. За цих умов засоби масової інформації не сприяють формуванню і зміцненню національної свідомості, а виступають потужним і постійно діючим фактором обездуховлення та денаціоналізації українців, деморалізації та ідейно-політичної дезорієнтації суспільства.

Україна до цього часу не виробила дієвих механізмів захисту власного інформаційно-культурного простору від зовнішньої експансії. Відсутнє чітке законодавство щодо регулювання діяльності засобів масової інформації з урахуванням важливої ролі ЗМІ для розвитку духовності та формування в суспільстві духовно-ціннісних орієнтацій. Системно і постійно порушується мовне законодавство, що не сприяє утвердженню державної української мови і принижує національні почуття свідомої частини українців.

Важливою умовою формування в Україні цілісного національного інформаційно-культурного простору має стати реалізація виваженої державної інформаційної політики, яка б створювала необхідні умови для повноцінного функціонування у суспільстві вітчизняних ЗМІ як важливого чинника формування і зміцнення національної свідомості громадян України, утвердження незалежної держави. Основними напрямами державної інформаційної політики мають бути законодавчий і адміністративний захист національних ресурсів і національного інформаційного простору, організаційне поліпшення управління інформаційними ресурсами держави.

Першочерговим завданням державної інформаційної політики у контексті підвищення впливу ЗМІ на формування національної свідомості, на нашу думку, мають бути вдосконалення законодавчої та нормативно-правової бази, що регулює відносини в інформаційній сфері, розробка і прийняття Інформаційного Кодексу України. Держава через систему відповідних нормативно-правових важелів зможе забезпечити протидію зовнішнім інформаційним впливам, мінімізувати процеси зросійщення, американізації українського інформаційного простору; захистити заради національних інтересів духовно-культурне, морально-психологічне здоров’я українського суспільства. Розробка дієвої системи контролю за дотриманням іноземними ЗМІ мовного та інформаційного законодавства України сприятиме забезпеченню інформаційної безпеки держави.

Доцільно провести перереєстрацію усіх ЗМІ, що функціонують у суспільстві, заборонити ті, що ведуть антиукраїнську політику, підривають духовність української нації та безпеку Української держави, розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Органи державної влади мають посилити контроль за дотриманням положень чинного законодавства щодо мовного режиму ЗМІ та квоти національного продукту на телебаченні та у кінопрокаті. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Закон України «Про інформацію» : від 02.10.1992 р., № 2657-ХІІ // ВВР України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.
  2. Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 р.р.» від 09.01.2007 р. № 537-V II Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 12. — Стор. 511. — Ст. 102.
  3. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 07.02.2013 р. № 73 II Офіційний вісник України. — 2013. — № 19. -97 с. — Ст. 665.
  4. Положення про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції II Офіційний вісник України. — 1998. -№ 39.-25 с.
  5. Постанова Київського районного суду м. Харков від 21.02.2013 р. у справі № 2018/20601/2012 II [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31014981.
  6. Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 р. № 295 // Офіційний вісник України. — 2012. — № 29.-21 с. — Ст. 1074.
  7. Бебик В. Українські мас-медіа як дзеркало нашої громадської свідомості / В. Бебик // Голос України. — 1994. — 2 листопада. — № 289 (959).
  8. Більшість українців побачили загрозу свободі слова [Електронний ресурс] // Інтерфакс-Україна: [сайт] / Українська Правда. — Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2010/12/16/5681347 (16.12.10). — Назва з екрану.
  9. Бондар Ю. Становлення та еволюція національного інформаційного простору України в процесі формування демократичної політичної культури українського суспільства: дис… канд. політ. наук: 23.00.03 / Бондар Юрій Володимирович. — К.: Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», 2010. — 212 с.
  10. Грет Г. Видавнича справа України: сучасний стан і тенденції розвитку / Г. Грет II Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. — 2011. — Вип. 31. — С. 214-225.
  11. Денісова О. О. Інформаційні системи і технології в юридичній діяльності : Навч. посіб. / О. О. Денісова; Київ. нац. екон. ун-т. — К., 2003. — 315 c.
  12. Денісова О. С. Роль преси у правовому інформуванні громадян України : Автореф. дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / О. С. Денісова; Нац. ун-т внутр. справ. — Х., 2003. — 19 c.
  13. Діденко Ю. Ідеї Народного Руху України поширювались самвидавом [Електронний ресурс] / Ю. Діденко // Листи: [сайт] / Народний Рух України. — Режим доступу: http://www.nru.org.ua/society/letters/?id=76 (10.09.09). — Назва з екрану.
  14. Дубае Т. Інформаційний ринок і видавнича діяльність наукових бібліотек / Т. Дубае II Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. — 2009. — Вип. 25. — С. 76-86.
  15. Закону України «Про видавничу справу» від 05.06.1997 р. № 318/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 32. — Ст. 206.
  16. Заряда Н. Аналітичний огляд газет, виданих в Україні у 2009 році / Н. Заряда // Вісник Кн. палати України. — 2010. — №4 (165). — С. 10-14.
  17. Лебедєва-Гулей О. Тенденції розвитку української газетної публіцистики 1991— 2006 рр. [Електронний ресурс] / О. Лебедєва-Гулей // Електронна бібліотека Ін-ту журналістики: [сайт] / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т журналістики. — Режим доступу:http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2169 (15.09.09). — Назва з екрану.
  18. Овсієнко-Миронова Г.В. Організаційно-правові засади управління видавничою справою в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 /Г.В. Овсієнко-Миронова; Харк. нац. ун-т внутр. справ. — X., 2006. — 20 с.
  19. Петренко О. Аналіз дотримання редакціями друкованих ЗМІ нормативних документів щодо оформлення вихідних відомостей у періодичних (крім газет) і продовжуваних виданнях за 2012 рік / О. Петренко, Ю. Хювенен // Вісник Книжкової палати. — 2013. — № 5. — С. 4-8
  20. Харенко О. В. Місце друкованих засобів масової інформації в інформаційному середовищі України: правовий аспект / О. В. Харенко // Форум права. — 2015. — № 3. — С. 223— 229
  21. Хювенен Ю. Дотримання редакціями друкованих ЗМІ нормативних документів з видавничої справи [Текст] / Ю. Хювенен // Вісник Книжкової палати. — 2016. — № 10. — С. 8-10
  22. Хювенен Ю. Дотримання редакціями друкованих ЗМІ нормативних документів щодо оформлення вихідних відомостей у періодичних (крім газет) і продовжуваних виданнях у 2010 році [Текст] / Юлія Хювенен // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 5. — С. 19-21