Правове регулювання бюджетних відносин у м. Львові (друга половина XIX — початок XX століття)
Багатогранність історико-правового досвіду міського самоврядування м. Львова другої половини XIX — початку XX ст. проявлялася серед усього іншого і в сфері бюджету, фінансів та цін. Зростання наукового інтересу до правового регулювання тогочасних бюджетних і фінансових відносин зумовлюється теоретичними та практичними потребами розвитку сучасного місцевого самоврядування та муніципального права в Україні. Серед негативних явищ, які сьогодні виникають у розвитку місцевого самоврядування, є незадовільний стан його фінансової й матеріальної бази. Проблема в тому, що місцеві самоврядні органи практично не мають коштів для виконання власних повноважень. Наприклад, як зазначає депутат Львівської обласної ради, голова постійної комісії з питань місцевого самоврядування та адміністративного устрою І. Рудницький, близько 80-90 % населених пунктів Львівщини, як і всієї України, перебувають на державних дотаціях [3]. Таким чином, спроможність місцевого самоврядування самостійно вирішувати місцеві справи фактично залежить від держави, а саме від центральних органів виконавчої влади. Отже, незворотність процесу розвитку місцевого самоврядування, зміцнення його позицій серед інститутів публічної влади може бути забезпечено тільки реформою фінансово-бюджетних відносин. Необхідність інтелектуального підґрунтя цієї реформи актуалізує, зокрема, досвід правового регулювання бюджетних відносин у м. Львові в період становлення та розвитку сучасного (модерного) самоврядування, а саме другої половини XIX — початку XX ст. Цей період в історії міського права та самоврядування на відміну від попереднього (періоду магдебурзького права у м. Львові) зумовив певну самостійність міської громади в умовах становлення конституційної Австро-Угорської монархії частковою матеріально-фінансовою незалежністю. Становлення тогочасних бюджетних відносин було спрямоване на запровадження такої системи, яка б водночас забезпечувала розвиток територіальних громад і єдність держави. З огляду на це глибоке історико-правове осмислення розуміння бюджетних відносин у м. Львові означеного періоду сприятиме досягненню належного рівня нормативної регламентації та ефективної реалізації бюджетних повноважень органів місцевого самоврядування в сучасній Україні.
Аналізуючи літературу як джерело нашого дослідження, можна констатувати відсутність юридичних праць щодо правового регулювання фінансових і бюджетних відносин у м. Львові другої половини XIX — початку XX ст. Натомість існує чимала кількість наукових розвідок різноманітного характеру з історії м. Львова, в яких знаходимо інформацію про господарське життя, фінанси та бюджет територіальної громади досліджуваного періоду. Серед них заслуговує на увагу велика за обсягом (719 с.) та змістовна праця «Місто Львів у системі самоврядування», підготовлена авторським колективом за рішенням міської ради й опублікована з нагоди 25-ї річниці самоврядування м. Львова [12]. Праця містить багатий історичний матеріал зі сфери міських фінансів, бюджетів та їх виконання. Необхідні матеріали для дослідження бюджетних відносин знаходимо також у працях К. Остажевські-Баранського, И. Ходинєцкого, Т. Меруновича, К.-В. Распа [13, 5, 11, 15]. Досить детально з точки зору економічної науки фінансові та бюджетні відносини розглядаються у другому томі тритомної «Історії Львова», яка є найбільшою з дотепер виданих праць, присвячених історії міста [1]. Проте жодна з цих праць не аналізує фінансові чи бюджетні відносини як предмет правового регулювання, не досліджує норми фінансового права як складову міського права. Тому завдання статті — детально проаналізувати правове регулювання бюджетних відносин у м. Львові і на цій основі визначити місце фінансових норм у системі міського права та самоврядування територіальної громади м. Львова означеного періоду, обґрунтувати актуальність описаного історико-правового досвіду для розвитку сучасного самоврядування та муніципального права.
Становлення міського права м. Львова у другій половині XIX ст. виявилось історичною точкою відліку для багатьох процесів, які загалом можна назвати революцією у міському самоврядуванні. Ідейним підґрунтям цієї революції стала громадівська (громадська) теорія самоврядування, яка не була втілена в абсолюті, але започаткувала міську демократію та спричинилася до формування інститутів публічної влади. Спроби реалізації цієї теорії ґрунтувалися на відмові від права громади на власне самоврядування як феодальному привілеї чи сукупності привілеїв. Натомість в основі міського права постало право на самоврядування, встановлене і гарантоване законом централізованої держави. Таким чином, місто перестає бути своєрідною «державою в державі», історичним полісом, а самоврядування громад найчастіше розглядається як один із способів доцільної децентралізації держави [2, 234]. Причому держава, конституція якої (конституція 1867 р. — В. К.) і видані на її основі закони вважаються деякими вченими втіленням створеної німецькою наукою концепції правової держави [7, 5-10].
Відповідно до згаданої теорії фінансові та бюджетні відносини розвивалися в результаті реалізації певних прав міської громади, ядром яких стало право на власне майно та самостійний міський бюджет. А правові засади місцевого самоврядування в Австрійській монархії сформував загальнодержавний Закон «Про основні засади організації громад» від 5 березня 1862 р. [17, 103-112]. Так, у ст. І згаданого Закону було зазначено, що будь-яка нерухомість повинна належати до майна, що є власністю місцевої громади. До цього переліку не входили резиденції, замки та інші будівлі з прилеглими до них садами і парками, у яких постійно чи тимчасово проживала королівська родина або члени королівського двору [17, 102-103].
Стаття V згаданого Закону встановлювала, що управління майном громади належить до її безпосередньої (власної) сфери діяльності. Проте автономність територіальної громади щодо управління та розпорядження своїм власним майном мала певні законодавчі обмеження. Так, зокрема, відповідно до вимог ст. XXIV цього ж Закону, Крайове Управління як виконавчий орган Галицького Крайового Сейму було наділене повноваженнями нагляду щодо основного майна повітів, округів чи областей, а також міст і місць курортно-оздоровчого значення, які мали власні статути, та майна їхніх закладів, з метою його цілісного збереження без будь-якої шкоди для них. Таким чином, наявність у громади самостійного майна необхідно вважати одним із принципів австрійського конституціоналізму другої половини XIX ст. Цей принцип був, зокрема, реалізований у статуті, який отримала територіальна громада м. Львова у 1870 р. [9]. Так, розділ V статуту детально врегульовував питання інвентаризації (§ 75), утримання (§ 76) та використання майна громади (§ 77-78). Цей розділ міського статуту безпосередньо пов´язує право територіальної громади м. Львова на власне майно з правом на самостійний бюджет. Однією з головних ознак самостійності міського бюджету було право представницького органу міської громади — ради на його затвердження.
Відповідно до пункту «и» § 35 статуту м. Львова затвердження річного бюджету і засобів його погашення належало до виключної компетенції міської ради. На виключність і важливість цього повноваження міського самоврядного органу вказувала і ст. XIV загальнодержавного австрійського Закону від 5 березня 1862 р., яка проголошувала принцип відкритості (гласності) проведення засідань представницьких органів територіальних громад. І лише у виняткових випадках, за пропозицією голови громади чи відповідної кількості членів відділу (представницького органу громади. — В. К.), такі засідання могли проводитися у закритому режимі. Однак у жодному випадку це не стосувалося засідань, на яких розглядалися фінансові питання (звіти) та прийняття бюджету громади [17, 107].
Відкритість як принцип бюджетного процесу встановлювалася і § 80 статуту м. Львова 1870 р. Так, проект бюджету і річні відрахування перед тим, як вони представлялися раді для розгляду, мали бути попередньо, не менш як за два тижні, подані для ознайомлення членам громади.
Право на самостійне прийняття міського бюджету територіальною громадою м. Львова значною мірою ґрунтувалося на праві громади отримувати доходи від використання її майна та праві на стягнення міських податків та різноманітних зборів. Статут 1870 р. головний акцент робив на доходах, отриманих від використання майна громади. Так, у § 77 статуту зазначалося, що майно громади та її закладів, яке може приносити постійний прибуток, має використовуватися так, щоб воно якомога більше було прибутковим. Саме з таких прибутків покривалися витрати на потреби громади. І тільки у випадку, коли прибутків для покриття видатків на потреби громади не вистачало, міська рада вправі була встановлювати відповідно до § 86 статуту додатки до безпосередніх податків чи до споживчого податку, а також інші платежі, які не належали до категорії «додатки до податків».
Аналіз доходів міського бюджету м. Львова 1884-1894 pp. дав змогу ранжувати їх за обсягом і, відповідно, щодо ролі у наповненні міського бюджету. Найбільший середньозважений дохід міська громада отримувала від так званих споживчих оплат, зокрема від реалізації напоїв (акцизний збір з алкогольних напоїв. — В. К.) понад 300 000 золотих а. в. щорічно. Далі — додатки до постійних податків (понад 200 000 золотих а. в.), орендна плата (понад 150 000), дорожнє мито (понад 110 000), додатки до споживчого податку (понад 90 000) тощо. Окремі види доходу вирізнялися своєю несистематичністю. Зокрема, дохід від продажу міської нерухомості у 1890 р. становив 135 000 золотих а. в., у 1891 р. лише — 5 500, у 1892 р. зріс аж до суми 368 500 золотих а. в., тоді як у 1894 р. він становив тільки 8 000 золотих а. в. Окремі доходи відігравали суто символічну роль. Так, за надання права приналежності до громади у 1884 р. було сплачено у міську казну 400 золотих а. в., і за 10 років ця сума збільшилася до 550 золотих а. в. Це, для прикладу, вдесятеро менше за дохід, який був отриманий як податок за утримання собак. Аналіз інших доходів свідчив про обсяг оплачуваних послуг, які надавалися містом. Наприклад, надходження від похоронів на міських кладовищах становило від 13 600 до 19 120 золотих а. в. в окремі роки, а оплата за використання води від 21 до 589 золотих а. в. [13, 114]. Проте загальний висновок з проаналізованого однозначний — рівень податкових надходжень серед доходів міського бюджету постійно зростав. І оскільки податкові надходження перебували у прямій залежності від розвитку податкової системи та податкового законодавства держави, міська рада м. Львова неодноразово ініціювала зміни, критично оцінюючи стан податкової системи та домагалася запровадження нових загальнодержавних податків. Австрійська податкова система вважалася недосконалою, конгломератом старих законів та розпоряджень, оскільки закон про прибутковий податок діяв з 1812 р., а податок на дохід з 1849 р. [8]. Відтак, міська рада м. Львова та її виконавчий орган — магістрат постійно пропонували проекти крайових законів, покликаних удосконалити систему податків. Наприклад, у 1890 р. магістрат запропонував проект крайового закону яким передбачалося спрямування доходів, отриманих від додатку, яким обкладалося спадкове майно на користь убогих мешканців м. Львова. Пропозиції виконавчого органу міської ради м. Львова ставили за мету фінансування допомоги бідним саме з міського бюджету, а не тільки за рахунок доброчинних пожертвувань [16, 3].
Все ж основою податкової політики органів міського самоврядування було право встановлювати додатки до загальнодержавних податків. І таке право на встановлення цих додатків, їх адміністрування, визначення ставок та об´єкти оподаткування детально було регламентоване статутом м. Львова 1870 р. Зокрема, порядок встановлення згаданих додатків до податків визначався особливою процедурою відповідно до вимог § 86 статуту та передбачав, що ухвали, які стосувалися визначення розміру додатків до податків або запровадження нових чи збільшення вже наявних платежів громади, мали бути прийняті на двох засіданнях ради, що відбувалися почергово упродовж восьми днів [9]. Додатки до безпосередніх (прямих) податків повинні були накладатися, як правило, на всі встановлені у громаді м. Львова безпосередні (прямі) податки. Проте представницький орган громади м. Львова не тільки встановлював і тривалий час утримував одну з найнижчих серед великих міст Австро-Угорської монархії ставок додатку — три відсотки, а й відмовився від стягнення окремих додатків, зокрема додатку на шкільний податок [16, 11]. Звужувало податкову базу і те, що додатки до безпосередніх податків не сплачували придворні службовці та слуги Двору держави, краю, громади, крайових і громадських установ, учителі народних (початкових) шкіл, військовослужбовці, вдови і сироти перерахованої категорії осіб, а також священнослужителі щодо їхньої мінімальної плати. За таких умов органи самоврядування м. Львова всіляко намагалися зберегти історично сформовані міські податки, зокрема так звані пропінаційні платежі, які відповідно до § 90 статуту сплачували лише від привозу, виготовлення і торгівлі алкогольними напоями і не вважалися додатками до споживчого податку.
Активна позиція органів міського самоврядування м. Львова у процесі законодавчого забезпечення податкової реформи в Австро-Угорщині у другій половині XIX ст. насамперед пояснюється постійним зростанням міського бюджету. Так, для прикладу, у 1896 р. він сягнув 7,5 млн корон. Для порівняння бюджет м. Відня у тому ж році становив 100 млн. корон, м. Праги — 29,1 млн корон, м. Граца — 6,2 млн корон, м. Лінца — 4,7 млн корон, м. Інсбрука — 3,7 млн корон, м. Зальцбурга — 2,9 млн корон [6, 5].
При цьому дуже швидко зростали видатки бюджету м. Львова означеного періоду. Наприклад, у період із 1884 р. до 1894 р. видатки на освіту зросли з 157 125 до 345 268 золотих а. в., на утримання чистоти та підтримання порядку в місті — з 31 611 до 83 580, на зарплату міським службовцям і допоміжному персоналу зросли з 206 307 до 322 013, на міську поліцію — з 37 705 до 46 530, на освітлення міста — з 53 940 до 68 215 [13, 113]. Проте найбільшою проблемою міського самоврядування була суттєва диспропорція між видатками на виконання власних і доручених (делегованих) повноважень. Саме з цього приводу магістрат м. Львова двічі звертався до міністерств з письмовими проханнями, у яких подавав детальний аналіз співвідношення справ власної та дорученої сфери діяльності. Матеріали цього аналізу свідчили, що справи дорученої сфери повноважень виконавчого органу міської ради упродовж тривалого періоду у середньому становили 81,07 % від загальної кількості справ, тоді як власної лише 18,93 %. Якщо б видатки розподілялися у такому ж співвідношенні, то міська громада витрачала б на доручену сферу діяльності загалом 2 806 296 золотих а. в., а на власну лише 655 403 [6, 5]. Саме з тієї причини громада м. Львова та її самоврядні органи добивалися права на забезпечення збалансованості міського бюджету центральними органами виконавчої влади. Проте це суперечило політиці цісарського уряду у сфері самоврядування громад, який вбачав сенс доцільної децентралізації державної влади у можливості перекласти виконання окремих функцій органів державної влади на місцевий рівень. Реальним досягненням міської громади та її органів у цій ситуації було прийняття крайових законів, які давали змогу збільшувати граничний розмір додатків до державних податків (чи встановлювати нові місцеві податки). Однак і це не давало змоги стабілізувати міський бюджет настільки, щоб міська громада здатна була інвестувати серйозні кошти у розбудову міста, насамперед у його інфраструктуру. Бюджетним інструментом, який уможливив такі інфраструктурні проекти, стали позички. Взяття позик і кредитні операції відповідно до § 35 статуту 1870 р. було виключною прерогативою міської ради. Однак для правомочності ухвали представницького органу громади з питання взяття позики у випадку, якщо її сума перевищувала суму середньорічного доходу громади за останні шість років, необхідна була згода Крайового управління (виконавчого органу Галицького крайового сейму. — В.К.).
Галицьким крайовим сеймом було прийнято декілька законів, які набрали чинності після їх затвердження Цісарем і стосувалися надання позик м. Львову. Зокрема, Законом від 7 лютого 1895 р. громаду м. Львова було уповноважено до отримання шляхом емісії чотирьох відсотків комунальних облігацій, позики розміром 10 млн золотих а. в. (20 млн корон) терміном сплати 60 років [10, 102-104]. Стаття 2 Закону визначала цілі, на які мали бути спрямовані кошти, а саме: на будівництво водоводів, шкіл, міської різниці та притулків, на розширення каналізаційної мережі, на мощення бруківкою вулиць і площ, на створення фондів розвитку промислів та торгівлі, на будівництво нового театру та центральної пожежної станції, на покращання освітлення, на викуп міського електричного трамваю, на спеціальний резервний фонд для сплати відсотків за позичкою тощо. Досвідвикористанняпозичкових коштів був позитивним, тому в 1900 р. міській громаді м. Львова було надано чергову позику на суму 6,5 млн корон. Частину цих коштів планувалося витратити на закінчення незавершених інвестиційних проектів, зокрема будівництва водоводів та міського театру. Інша частина призначалася для фінансування боргу міста. Борг як елемент бюджетних відносин супроводжував усю історію міської громади та самоврядування у другій половині XIX — початку XX ст. Так, наприкінці 90-х років XIX ст. сукупний борг міської громади становив 5 845 370 корон і був погашений за рахунок коштів отриманої у 1895 р. 10-міль-йонної позички [6, 22]. Надалі борг в основному складався з коштів, які було необхідно сплатити як відсотки у комунальних облігаціях. Він покривався за рахунок рентних платежів.
Таким чином, упродовж тривалого часу видатки міського бюджету були більші за доходи. Дефіцит бюджету був спричинений багатьма факторами, серед яких визначальними, на нашу думку, були: 1) швидке зростання населення міста, що потребувало відповідної інфраструктури; 2) недоліки у законодавчому регулюванні бюджетних відносин, зокрема у формуванні австрійськоїподатковоїсистеми;
3)відсутність балансу у повноваженнях і обов´язках міських громад;
4)значне переважання дорученої сфери над власною і відсутність адекватного централізованого фінансування цієї сфери. Безумовно, що одна із цих причин мала об´єктивний характер. Нестача коштів для інвестиційного фінансування, для розбудови міської інфраструктури була «хворобою росту» не тільки для м. Львова, а й для інших українських міст, які входили до складу не лише Австро-Угорщини, а й Російської імперії [4, 7].
Недоліки бюджетного законодавства Австро-Угорщини міська влада намагалася компенсувати активною законопроектного роботою та ефективним бюджетним процесом. Відповідно до вимог § 53 Регламенту міської ради м. Львова у структурі представницького органу громади була створена секція фондів і майнових справ громади, торгівлі та промисловості, до компетенції якої входили: питання бюджету прибутків і видатків міста, пропозиції та кошториси різних не передбачених у загальному бюджеті видатків, пропозиції щодо покращання фінансового стану та пропозиції, які стосувалися встановлення розмірів додатків до державних податків та інших оплат на потреби громади, взяття і сплата позик, перегляду бюджетів, корпорацій і закладів, які перебувають під опікою чи наглядом міської ради… а також контроль за управлінням усім майном громади м. Львова, його доходів і видатків [14].
Результатом роботи бюджетних комісій, які почали створюватися у структурі міської ради у середині 80-х років XIX ст., з огляду на важливість бюджетного процесу, досить часто були значні за обсягом і ґрунтовні документи. Ці документи містили не тільки власне проект бюджету, а й огляд фінансового стану міської громади, бюджетного законодавства Австрійської монархії, норми, які регулювали бюджетні відносини у місті. Для прикладу, саме таким був підготовлений бюджетною комісією міської ради у 1901 р. документ, який мав назву «Фінанси столичного міста Львова та проект бюджету на 1901 рік» [6], опублікований за кошти міської громади. Він складався зі вступу, двох частин, трьох розділів і додатків. Два перших розділи містили детальний аналіз повноважень міської громади, фінансової основи для виконання цих повноважень, бюджетних прав громади. Послідовно висвітлювався стан та оцінка майна громади. На особливий науковий інтерес заслуговує підрозділ В другого розділу «Податкова автономія громади», норми якого містили фаховий аналіз міського статуту і новел міського права у 1900 р. Не випадково у додатках документа оприлюднені крайові закони, які регулювали бюджетні відносини у м. Львові. Таким чином, цей документ є комплексним і поєднує проект бюджету м. Львова із сформованими на базі аналізу фінансів міста засадами бюджетної політики міської ради.
Відповідно до вимог Регламенту міської ради бюджетна комісія повинна була подати для ознайомлення проект бюджету делегатам усіх секцій представницького органу громади. Делегати секцій, які були обрані для розгляду проекту бюджету, мали при обговоренні цього питання вирішальний голос.
Міська рада мала розглянути проект бюджету і затвердити його не пізніше, як за один місяць до початку нового календарного року. Виконання бюджету здійснював магістрат. Однак у випадку використання коштів, не передбачених бюджетом, виконавчий орган повинен був отримати дозвіл . міської ради. В особливо невідкладних випадках, коли попередній дозвіл не міг бути отриманим без великої шкоди, президент міста був наділений правом, відповідно до § 81 статуту, надавати дозвіл на необхідні видатки. Однак при цьому він повинен був під свою відповідальність протягом восьми днів одержати згоду ради щодо цього питання.
Отже, міське право м. Львова досить детально регулювало бюджетний процес, встановлювало права й обов´язки міських самоврядних органів у цьому процесі.
Аналіз правового регулювання бюджетних відносин у м. Львові другої половини XIX — початку XX ст. дає підстави стверджувати про його спрямованість на реалізацію права міської громади на самостійний бюджет. Право на самостійний бюджет з певністю можна вважати необхідною складовою права територіальної громади м. Львова на міське самоврядування.
Самостійність бюджету забезпечувалася закріпленням міським правом за ним конкретно-визначених джерел доходів, правом самоврядних органів на визначення напрямів використання коштів відповідно до статуту м. Львова 1870 р. Однак говорити про реальну фінансову незалежність міської громади не доводилось, оскільки дисбаланс у виконанні повноважень власної та дорученої сфери постійно відтворював дефіцит міського бюджету.
Спроби органів міського самоврядування сформувати право міської громади на збалансування міського бюджету органами центральної виконавчої влади не були завершеними. Вони намагалися компенсувати це за рахунок розширення податкової автономії міської громади, проте податкова політика міської влади вступала у суперечність у цілому з податковою політикою та податковою системою Австро-Угорської держави. З огляду на це інститут місцевих додатків до державних податків і зборів розвивався нерівномірно і засвідчив їхнє малоефективне функціонування у м. Львові. Значно ефективнішим був бюджетний процес, що свідчить про позитиви у його правовому регулюванні. Чітке розмежування завдань і функцій міських самоврядних органів у бюджетному процесі, уникнення його дублювання та невизначеності поєднувалося із нехарактерною для попередніх історичних періодів відкритістю.
Таким чином, досвід правового регулювання бюджетних відносин у м. Львові другої половини XIX — початку XX ст. актуальний для місцевого самоврядування в сучасній Україні в частині права представницьких органів місцевого самоврядування на встановлення і регулювання ставок додатків до загальнодержавних податків, визначення напрямів використання місцевих коштів. Водночас цей досвід підкреслює неповноту та певну невизначеність нормативної регламентації бюджетних повноважень сучасних органів місцевого самоврядування. На нашу думку, досягнення належного рівня правового регулювання в цій сфері можливе крізь призму історико-правового осмислення, розуміння поняття та змісту бюджетних відносин у територіальних громадах.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1. Історія Львова : у 3 т. / редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. — Л., 2007. — Т. 2. — 559 с.
2. Кіселичник В. Міське право та самоврядування громади Львова (друга половина XIX — початок XX століття) : моногр. — Л., 2008. — 352 с.
3. Худицький В. Місцеве самоврядування : чому «риба замість вудки» ? // Дзеркало тижня. — 2010.-№ 8 (788).- 27 лют.
4. Ярмиш О. Н. Харківське міське самоврядування на зламі століть: XIX—XX і XX—XXI : Досвід історії та сучасності [до 350-річчя Харкова] : моногр. / О. Н. Ярмиш, О. М. Головко. — X., 2004. — 372 с.
5. ChodynicKi І Historya stolecznego Krolestw Galicyi i Lodomeryi miasta Lwowa od zafozenia jego az do czasow terazniejszych. — Lwow, 1829. — 466 s.
6. Dr. Stanislaw Glábinski. Finanse stol. miasta Lwowa i projekt budzetu na rok 1901. Sprawozdanie jener. Referenta miejskiej komisyi budzetowej. Nakladem Gminy krol. miasta Lwowa. Drukiem St. Manieckiego i Ski. — Lwow. — 1901. — 112 s.
7. Dziadzio. Monarchia konstytucyjna w Austrii (1867—1914). Wladza. — Obywatel. — Prawo. — Ksiegamia Akademicka. — Krakow. — 2001. — 307 s.
8. Dziennik Polski. — 1895. — № 73. — 14 Marca.
9. Dziennik ustaw i rozporza,dzeñ krajowych día Krolestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z wielkiem Ksiestwem Krakowskem. — Rok 1870. — Czesc XXII. — № 79.
10. Dziennik ustaw i rozporza,dzen krajowych día Krolestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z wielkiem Ksiestwem Krakowskiem. — Rocznik 1895. — № 16.
11. Merunowicz T. Rozwoj miasta Lwowa. Uwagi i wnioski. — Lwow, 1877. — 151 s.
12. Miaste Lwow w okresie samorzadu, 1870 — 1895. — Lwow, 1896. — 719 s.
13. Ostaszewski-Baranski K. Rozwoj król. stol. miasta Lwowa (1848—1895). — Lwow, 1895. — 263 s.
14. Porzadek czynnosci día Rady król. stol. miasta Lwowa // ЛНБ ім. Василя Стефаника HAH України. Відділ рукописів. — Ф. 5, спр. 4575/6 — Арк. 338—385.
15. Rasp C.-W. Beiträge zur Geschichte der Stadt Lemberg. — Wien, 1870. — 132 s.
16. Sprawozdanie Prezydenta król. stol. miasta Lwowa z trzechletniej czynnosci Reprezentacyi miejskiej і Magistratu (1889, 1890 і 1891) wygloszone na posiedzeniu pelnej Rady d. 14 Stycznia 1892 //ЛНБ ім. Василя Стефаника HAH України. Відділ рукописів. — Ф. 5, спр. 4575/5 — Арк. 1161—1129.
17. Ustawa z dnia 5 marca 1862 okreslajaca zasadnicze podstawy urzdzenia gmin // Ustawy Krajowe día Krolestwa Galicji i Lodomerji. — Lwow, 1866. — S. 103—112.