referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Правове регулювання банкрутства

Вступ

Формування в Україні високоцивілізованого суспільства на засадах європейської інтеграції можливе шляхом реформування основних економіко-правових засад його життєдіяльності, до яких слід віднести і правове регулювання відносин неплатоспроможності та банкрутства. За часи незалежності України це питання знаходиться в постійному динамічному розвитку, що обумовлено як різноспрямованістю його розгляду різними вченими, так і змінами в нормативно-законодавчому забезпеченні його вирішення.

У разі виникнення ознак банкрутства керівник боржника зобов’язаний надіслати засновникам (учасникам, акціонерам) боржника, власнику майна (органу, уповноваженому управляти майном) боржника відомості щодо наявності ознак банкрутства.

При провадженні у справах про банкрутство застосовується переважна більшість норм, що містяться у Законі;

Інший склад учасників у справах про банкрутство, порівняно із складом учасників позовного провадження;

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом.

Безспірні вимоги кредиторів – грошові вимоги кредиторів, підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, і постановою про відкриття виконавчого провадження, згідно з яким відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника. До складу цих вимог, у тому числі щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції. 

1. Принципи інституту банкрутства

Інститут банкрутства вступає в дію, якщо інші інститути цивільного права припиняють свою дію стосовно боржника.

Підставою для введення особливого порядку, спрямованого на відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, та застосування ліквідаційної процедури є стан неплатоспроможності боржника, який встановлюється судом за наявності передбачених Законом ознак.

Неплатоспроможність – це неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності (стаття 1 Закону).

Введення наведеного вище особливого порядку має на меті задоволення вимог кредиторів (повне або часткове). При цьому, наслідки порушення провадження у справі про банкрутство впливають на права та обов’язки усіх кредиторів боржника.

Нерівномірність розвитку, що супроводжується значними кризовими ситуаціями слід розглядати як загальну закономірність, властиву ринковій економіці. Кризові ситуації, що виникають в результаті відсутності відповідних профілактичних заходів, можуть призвести до надмірної розбалансованості економіки підприємства і нездатності продовження фінансового забезпечення виробничого процесу, що кваліфікується як банкрутство підприємства. Запобігання цьому стану потребує застосування спеціальних процедур, які і регламентуються інститутом банкрутства.

У макроекономічному розумінні інститут банкрутства виконує роль санітара, який несе на собі функцію оздоровлення ринкового середовища. Підприємство, яке опинилося у важкому фінансовому стані і не в змозі своєчасно розраховуватися за своїми боргами, тим самим зменшує ефективність економічної діяльності своїх ділових контрагентів.

На мікроекономічному рівні залежно від економічних умов і конкретних ситуацій інститут банкрутства розглядають як:

—         механізм припинення діяльності підприємств, бізнес яких став об’єктивно невдалим і не має потенціалу для розвитку;

—         один з шляхів рішення фінансових і управлінських проблем підприємства;

—         механізм юридичної реструктуризації життєздатних підприємств, потерпілих від несприятливих загальноекономічних умов або неефективного менеджменту;

—         форму приватизації державного майна у випадку, якщо фінансові труднощі відбулися у державного підприємства, призначеного для передачі в приватну власність.

Розвиток ринкових відносин в Україні викликав потребу у відродженні в господарсько-правовій практиці інституту банкрутства, зміні ментальності, яка ще кілька років тому примушувала вважати банкрутство чимось негативним і непоправним. В цей час такий елемент ринкових відносин як банкрутство для української економіки став, хоча ще і не зовсім звичним, але вже достатньо реальним.

Метою створення і приведення в дію системи банкрутства в Україні є відновлення ефективної діяльності підприємств базових ланок економіки та структурної перебудови народного господарства відповідно до ринкового механізму господарювання.

Досягнення цієї мети відбувається при дотриманні наступних основних принципів[97, с.449]:

—         встановлення єдиної стабільної і надійної для всіх суб’єктів господарювання системи комерційних взаємовідносин в ситуації банкрутства підприємств;

—         надання боржникам, що виконують свої зобов’язання, можливості поновити свою діяльність;

—         створення системи заходів для відродження бізнесу;

—         створення механізму регулювання фінансових справ фірм боржників з метою їх оздоровлення без припинення бізнесу;

—         створення комерційної і правової системи для заохочення роботи надійних партнерів і формування процедури вирішення фінансових спорів;

—         зберігання перспективних підприємств, які мають фінансові ускладнення (в тих випадках, де це можливо і економічно доцільно);

—         створення механізмів, які надійно захищають інтереси всіх учасників системи банкрутства у випадку ліквідації збанкрутілого підприємства.

Основними функціями інституту банкрутства є [9, с.255]:

  1. Бути механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.
  2. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому.
  3. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів. 

2. Судові процеси банкрутства

Найбільш суттєві основи судового процесу можна виділити наступні:

—         чітко визначено основні поняття та судові процедури процесу банкрутства. Стаття 1 Закону визначає такі поняття, як: неплатоспроможність, боржник, банкрутство, кредитор, грошові зобов’язання, досудова санація, розпорядження майном боржника, санація, ліквідація, мирова угода та інші;

—         введено нового учасника процесу банкрутства — арбітражного керуючого — незацікавлену особу, яка має ліцензію і до якої переходять функції розпорядження майном на період провадження справи;

—         введено обмеження на величину безспірних вимог кредитора, достатніх для порушення справи про банкрутство (не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної платні);

—         змінено строк незадоволення боржником вимог кредиторів, достатній для порушення справи про банкрутство, з одного місяця до трьох. Продовження строку дає можливість судити про стійку неплатоспроможність підприємства, а не тимчасовий скрутний стан;

—         встановлено строки провадження справи (для санаційних та ліквідаційних заходів — термін 12 місяців, за клопотанням керуючого санацією / ліквідатора господарський суд може продовжити цей термін на шість місяців, якщо інше не передбачено цим Законом);визначено порядок проведення судових процедур процесу банкрутства, відбулась їх регламентація та стандартизація форм різних документів (заяв, повідомлень, рішень тощо), що значно полегшує проведення справи;

—         визначено особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів господарської діяльності (містоутворюючих підприємств, особливо небезпечних підприємств, сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, суб’єкта підприємницької діяльності — громадянина, селянського (фермерського) господарства);

—         введено нове поняття: мораторій на задоволення вимог кредиторів, основною метою якого є збереження ліквідної маси боржника;

—         особливістю закону також є вимога до боржника самостійно подавати заяву про банкрутство через місяць після виникнення ситуації, коли повне задоволення вимог одного кредитора унеможливить повне задоволення вимог інших кредиторів.

Одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів. Мораторій відноситься до класичних засобів інституту неспроможності (банкрутства), і його основною метою є збереження майнових активів боржника.

Стаття 1 Закону визначає мораторій на задоволення вимог кредиторів як зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію[4]. Мораторій представляє собою імунітет (недоторканність) на майно боржника. Введення мораторію означає безумовне призупинення виконання боржником грошових зобов’язань, у тому числі в примусовому порядку [71, с.32].

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів[4]:

♦        забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства;

♦        не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).

Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та життю громадян, авторської винагороди.

На підготовчому засіданні суду, яке повинно відбутися не пізніше 30 днів з моменту порушення справи про банкрутство, вирішується: за загальною чи спрощеною процедурою буде вестися справа, з’ясовуються обставини, що можуть перешкоджати переходу до наступного етапу процедури банкрутства – публікації в офіційному друкованому органі повідомлення про порушення справи про банкрутство. Такими обставинами можуть бути: погашення вимог боржником, відкликання заяви про порушення справи про банкрутство тощо.

Якщо перешкоджаючих обставин немає, то суд виносить ухвалу, в якій визначається розмір вимог кредиторів, що подали заяву про порушення справи про банкрутство; дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, який має бути складений та поданий до господарського суду на затвердження не пізніше 2 місяців та 10 днів після дати проведення підготовчого засідання суду; дата попередньогозасідання суду, яке має відбутися не пізніше 3 місяців після дати проведення підготовчого засідання суду; дата скликання перших загальних зборів кредиторів, які мають відбутися не пізніше 3 місяців і 10 днів після дати проведення підготовчого засідання суду; дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи припинення провадження справи про банкрутство, яке має відбутися не пізніше 6 місяців після дати проведення підготовчого засідання суду.

Виявлення кредиторів та інвесторів здійснюється шляхом подання кредиторами у місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство до господарського суду заяв про грошові вимоги до боржника та документів, що їх підтверджують, а інвесторами –  до розпорядника майна заяв про участь у санації боржника.

На попередньому засіданні господарського суду розглядаються заяви усіх кредиторів та виноситься ухвала, у якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів.

Проведення зборів кредиторів повинно бути здійснено не пізніше З місяців та 10 днів після дати проведення попереднього засідання. Розпорядник майна повідомляє кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце й час проведення зборів кредиторів та організує їх проведення. На перших зборах кредиторів утворюється комітет кредиторів (кількістю – не більше 7 осіб), визначаються його повноваження.

Заключним етапом процедури розпорядження є засідання суду, на якому приймається рішення про введення процедури санації чи відкриття ліквідаційної процедури. Якщо до початку засідання суду було укладено мирову угоду чи був погашений борг перед кредиторами, то провадження  справи про банкрутство припиняється.

3. Повноваження арбітажного керуючого

Особливим учасником у процедурі банкрутства є арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор). Через нього здійснюється зв’язок між сторонами, господарським судом та іншими учасниками у справі про банкрутство.

Згідно статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 № 2343-XII (із змінами) (далі – Закон) арбітражний керуючий – фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку в справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор з числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України.

Одна і та ж особа може здійснювати повноваження арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог Закону.

Арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) може бути громадянин України, який має повну вищу юридичну або економічну освіту, стаж роботи за фахом не менше трьох років або одного року на керівних посадах після отримання повної вищої освіти, пройшов навчання та стажування протягом шести місяців у порядку, встановленому державним органом з питань банкрутства, володіє державною мовою та склав кваліфікаційний іспит.

Арбітражні керуючі є суб’єктами незалежної професійної діяльності.

Призначення арбітражного керуючого у справі про банкрутство здійснюється господарським судом в порядку, встановленому Положенням про автоматизовану систему з відбору кандидатів на призначення розпорядника майна господарським судом у справах про банкрутство, затвердженого постановою Пленуму Вищого господарського суду України від 14.07.2016 № 8.

Кандидатура арбітражного керуючого для виконання повноважень розпорядника майна визначається судом самостійно із застосуванням автоматизованої системи з числа осіб, внесених до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України (далі – Єдиний реєстр).

Під час прийняття заяви про порушення справи про банкрутство суд в ухвалі зобов’язує визначеного автоматизованою системою арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) надати заяву на участь у даній справі.

У разі якщо від арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), визначеного автоматизованою системою, не надійшла заява про згоду стати розпорядником майна в цій справі, то розпорядника майна призначає суд без застосування автоматизованої системи з числа осіб, внесених до Єдиного реєстру.

Кандидатура арбітражного керуючого для виконання повноважень керуючого санацією або ліквідатора визначається судом за клопотанням комітету кредиторів, а у разі відсутності такого клопотання – за ініціативою суду, крім випадків, передбачених Законом.

Під час призначення арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора) господарський суд має право призначити арбітражного керуючого самостійно.

До арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), які призначаються на державні підприємства та підприємства, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків, Кабінет Міністрів України може встановлювати додаткові вимоги.

На підприємствах, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) повинен мати допуск до державної таємниці, а в разі його відсутності – отримати такий допуск у встановленому законодавством порядку.

Відхилення господарським судом запропонованих кандидатур арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора) та призначення іншого арбітражного керуючого повинно бути вмотивованим.

Не можуть бути розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором призначені арбітражні керуючі:

1) які є заінтересованими у цій справі;

2) які здійснювали раніше управління цим боржником – юридичною особою, крім випадків, коли з дня усунення від управління зазначеним боржником минуло не менше трьох років;

3) яким відмовлено в допуску до державної таємниці, якщо такий допуск є необхідним для виконання обов’язків, покладених цим Законом.

До призначення арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) особа повинна подати до господарського суду заяву, в якій зазначається, що вона не належить до жодної категорії вищезазначених осіб.

Арбітражний керуючий має право звернутися до господарського суду із заявою про звільнення його від виконання повноважень розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора.

Разом з тим Законом передбачено, що усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) від виконання ним своїх обов’язків здійснюється господарським судом за клопотанням комітету кредиторів, органу, уповноваженого управляти державним майном (для державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків) або за власною ініціативою у разі:

1) невиконання або неналежного виконання обов’язків, покладених на арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора);

2) зловживання правами арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора);

3) подання до суду неправдивих відомостей;

4) відмови в наданні допуску до державної таємниці або скасування раніше наданого допуску;

5) припинення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Суд протягом п’яти днів з дня, коли йому стало відомо про наявність підстав для усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), виносить ухвалу про його відсторонення від виконання відповідних повноважень під час провадження у справі про банкрутство.

Якщо арбітражний керуючий протягом десяти днів з дня прийняття рішення про анулювання ліцензії подає скаргу до експертно-апеляційної ради, то дія даного рішення Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Рішення експертно-апеляційної ради з питань звернень (апеляцій) є підставою для видання спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, допущених Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції. 

Висновки

Порядок та умови визнання суб’єктів підприємництва банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів врегульовані положеннями глави 23 ГК «Визнання суб’єкта підприємництва банкрутом», а також Законом України від 14 травня 1992 р. (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності — боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Положення цього Закону застосовуються також і до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (тобто не є суб’єктами підприємницької діяльності).

Разом з тим, положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб — казенних підприємств, а також до юридичних осіб — підприємств, що є об’єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.

Окремі відносини щодо провадження у справах про банкрутство регулюються також Господарським процесуальним кодексом України, про що в Законі робляться спеціальні застереження. Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України «Про банки і банківську діяльність»2, а порядок продажу майна банкрута регулюється також з урахуванням вимог Законів України «Про приватизацію державного майна» та «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Такими є основні нормативні акти про банкрутство, поняття якого містить ст. і Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». 

Список використаної літератури

  1. Банкрутство в Україні : збірник нормативних документів. — 3-тє вид., змін, та доп. — К. : КНТ. — 2006. — 248 с.
  2. Банкрутство. Правозастосування та судова практика / упоряд.: Б. М. Грек та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 304 с.
  3. Безсмертна В. В. Банкрутство та арбітражні керуючі : система підготовки арбітражних керуючих / В. В. Безсмертна // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2015. — № 10. — С. 26-28.
  4. Беляневич В. Е. Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами судової практики застосування процесуальних норм / В. Е. Беляневич. — К. : «Юстініан». — 2009. — 856 с.
  5. Бірюков О. Банкрутство в основних правових системах світу / О. Бірюков // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 4. — С. 192-201.
  6. Бірюков О. Інститут банкрутства в системі права Європейського Союзу / О. Бірюков // Юридична Україна. — 2011. — № 1. — С. 4346.
  7. Бірюков О. Міжнародні аспекти банкрутства: неспроможність у країнах з перехідною економікою / О. Бірюков // Юридична Україна. — 2008. -№ 12.-С. 68-72.
  8. Бірюков О. Міжнародні аспекти банкрутства: режими правового регулювання відносин неспроможності / О. Бірюков // Підприємництво, господарство і право. -2009. -№ 3. -С. 68-71.