Правове регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

1.1.Значення психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкта адміністративної відповідальності

1.2.Поняття та особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх

1.3.Становлення та розвиток вітчизняного та зарубіжного законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2 АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА ЗАХОДИ ВПЛИВУ І АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ ЗА ЇХ ВЧИНЕННЯ

2.1.Поняття та класифікація адміністративних правопорушень неповнолітніх

2.2.Попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми

2.3.Особливості провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх

2.4. Сутність та особливості заходів впливу та адміністративних стягнень, які застосовуються до неповнолітніх за вчинення адміністративних правопорушень

Висновки до розділу 2

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. В умовах здійснення в Україні реформування адміністративного права в цілому та окремих його інститутів зокрема актуальними постають проблеми забезпечення прав і свобод людини. В повній мірі це стосується самої незахищеної категорії суб’єктів адміністративно-правових відносин – неповнолітніх, які потребують особливої уваги та турботи з боку суспільства в процесі реалізації своїх прав та свобод, що є чи не найголовнішою умовою їх фізичного та психічного розвитку, забезпечення їх благополуччя. Мабуть ніхто не буде заперечувати, що правопорушення неповнолітніх є важливою проблемою в українському суспільстві, яка має вирішуватись не лише за допомогою кримінологічних чи деліктологічних засобів, а й моральних, педагогічних, соціально-психологічних, вирішення цієї проблеми пов’язане із формуванням життєвої позиції неповнолітніх – майбутнього нашої держави. Дослідження особливостей адміністративної відповідальності неповнолітніх, з’ясування її місця та ролі в системі адміністративного права набуває особливого значення, оскільки це пов’язано з необхідністю удосконалення українського адміністративного законодавства в цілому, у тому числі його систематизацією. Таким чином, викладені вище обставини, а також відсутність належного предметного дослідження даної проблеми в науці адміністративного права обумовлюють актуальність і важливість комплексного дослідження широкого кола питань, пов’язаних із правовим регулюванням адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні, а також їх розвитком і удосконаленням.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п.п.1.1, 2.9 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., п.п.2.1, 3.1 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 12 грудня 2005 р.

Мета і завдання дослідження.Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України та відповідних підзаконних нормативно-правових актів, узагальнення практики їх реалізації визначити сутність та особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх, надати науково-обґрунтовані пропозиції та рекомендації до чинного законодавства із зазначених питань.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні завдання:

з’ясувати значення психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкта адміністративної відповідальності;
визначити поняття та особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх;
проаналізувати процес становлення та розвитку вітчизняного та зарубіжного законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх;
здійснити класифікацію адміністративних правопорушень неповнолітніх;
розглянути проблемні питання попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми;
визначити особливості провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх;
з’ясувати сутність та визначити особливості заходів впливу та адміністративних стягнень, які застосовуються до неповнолітніх;
на підставі виконання цих завдань виробити конкретні пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які виникають з приводу вчинення неповнолітніми адміністративних правопорушень та застосування до них заходів впливу чи адміністративних стягнень.

Предмет дослідженнястановлять теоретико-методологічні засади та сучасний стан правового регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні.

Методи дослідження.В роботі використовуються як загальнонаукові методи пізнання об’єктивної дійсності, що базуються на діалектичному підході до об’єкта, який досліджується, так і окремі методи наукового пізнання. Зокрема, логічний метод використано під час дослідження аналітичних матеріалів, концепцій, точок зору авторів з окремих питань, які є предметом дослідження (Розділи 1, 2). Конкретно-історичний метод застосовувався під час дослідження історико-правових особливостей становлення та розвитку вітчизняного та зарубіжного законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх (підрозділ 1.3). Порівняльно-правовий метод використано під час дослідження значення психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкта адміністративної відповідальності, з’ясування особливостей зарубіжного законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх (підрозділи 1.1, 1.3). За допомогою системно-структурного методу було здійснено класифікацію адміністративних правопорушень неповнолітніх, визначено особливості провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх (підрозділи 2.1, 2.3). За допомогою статистичного методу і документального аналізу охарактеризовано особливості застосування до неповнолітніх заходів впливу та адміністративних стягнень (підрозділ 2.4). Соціологічні методи (опитування, анкетування) застосовано для характеристики проблемних питань провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх, попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3).

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці із загальної теорії держави і права, розробки фахівців у галузі адміністративного права та теорії управління – В.Б.Авер’янова, О.О.Алєксєєва, О.Б.Андрєєвої, О.М.Бандурки, Ю.П.Битяка, К.Л.Бугайчука, А.С.Васильєва, І.П.Голосніченка, С.Т.Гончарук, Є.В.Додіна, Л.В.Коваля, Р.А.Калюжного, Я.М.Квітки, А.Т.Комзюка, В.К.Колпакова, С.П.Котелечука, М.П.Легецького, Д.М.Лук’янця, О.Ф.Скакун, О.І.Остапенка, В.М.Плішкіна, В.П.Пєткова, С.Г.Поволоцької, М.М.Тищенка, В.К.Шкарупи та ін. Нормативною основою роботи є Конституція України, законодавчі та інші нормативно-правові акти, які регулюють адміністративну відповідальність неповнолітніх. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні матеріали з означених питань.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є одним із перших комплексних досліджень проблем правового регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:

вперше проаналізовано значення психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкта адміністративної відповідальності, які є тими критеріями, що, з одного боку, визначають здатність особи бути учасником певних правовідносин, в нашому випадку тих, які виникають з приводу вчинення адміністративного правопорушення, з другого – вказують на індивідуальні (особистісні) його характеристики;
дістало подальшого розвитку визначення спеціальних ознак суб’єктів адміністративної відповідальності до яких віднесено: можуть мати постійний чи тимчасовий характер; відображають специфіку правового статусу осіб, які вчинили правопорушення; їх метою є диференціація відповідальності осіб, забезпечення справедливої правової оцінки їх неправомірних дій; вони можуть бути як конструктивними ознаками простих складів, що означає, що до адміністративної відповідальності за відповідні правопорушення притягуються лише спеціальні суб’єкти, так і кваліфікуючими ознаками кваліфікованих складів;
дістало подальший розвиток з’ясування особливостей адміністративної відповідальності неповнолітніх яку визначено як примусове застосування суддями районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів заходів впливу, а в деяких випадках і адміністративних стягнень, які тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки як правило морального характеру і накладаються на підставах і в особливому порядку, встановлених нормами адміністративного права;
подальший розвиток дістав аналіз процесу становлення та розвитку вітчизняного законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх який нерозривно пов’язаний, з одного боку, із загальним розвитком інституту юридичної відповідальність, з другого – становленням та розвитком адміністративної відповідальності в цілому на різних етапах розвитку нашого суспільства;
адміністративні правопорушення, які вчинюються неповнолітніми вперше класифіковано за такими критеріями: 1) залежно від об’єкту посягання; 2) за наслідками; 3) за способом здійснення; 4) за формою вини як психічного ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків; 5) за можливістю застосування заходів впливу чи адміністративних стягнень; 6) за поширеністю (розповсюдженістю) серед неповнолітніх;
в новому аспекті визначено функції, які виконують склади конкретних адміністративних правопорушень, а саме: встановлюють юридичні підстави адміністративної відповідальності; передбачають можливість застосування заходів адміністративного впливу; забезпечують однакове застосування закону, правильну кваліфікацію проступків; гарантують від необґрунтованого притягнення осіб до адміністративної відповідальності; обмежують відповідальність рамками скоєного;
продовжено аналіз проблемних питань попередження адміністративних правопорушень неповнолітніх яке визначено як систему різноманітних видів діяльності і заходів спеціально визначених суб’єктів як державних так і громадських, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми, і як слід породжують деліктність цієї категорії осіб або сприяють їй, припинення таких правопорушень та притягнення їх до відповідальності;
в новому аспекті розглянуто заходи попередження адміністративних правопорушень, які було об’єднано у такі групи: економічні, соціальні та технічні;
відповідно до специфіки суб’єктів попереджувальної діяльності, дістало подальшого розвитку дослідження трьох основних рівнів попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми: загально-соціального, спеціального та індивідуального;
в новому аспекті визначено поняття та з’ясовано особливості провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх;
дістав подальшого розвитку аналіз особливостей заходів впливу та адміністративних стягнень, які застосовуються до неповнолітніх;
сформульовано ряд конкретних пропозицій щодо внесення змін та доповнень до нормативно-правових актів з досліджуваних питань, зокрема до: Кодексу України про адміністративні правопорушення; Закону України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, Керівних принципів запобігання злочинності серед неповнолітніх Організації Об'єднаних Націй (Ер-Ріядські керівні принципи); Порядку виявлення та ведення обліку дітей службами у справах неповнолітніх.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, щовони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

у науково-дослідній сфері – основні положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки правових питань адміністративної відповідальності неповнолітніх;
у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень до нормативно-правових актів, які регулюють адміністративну відповідальність неповнолітніх;
у правозастосовчій діяльності – використання одержаних результатів дозволить покращити практичну діяльність юрисдикційних органів;
у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть використовуватись під час проведення занять із дисципліни „Адміністративне право” та спецкурсу „Адміністративна відповідальність”.

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на двох науково-практичних конференціях: „Управління адміністративно-політичної діяльністю в сфері забезпечення прав і свобод громадян та правопорядку” (Одеса, 2005), „Актуальні проблеми сучасної науки і правоохоронної діяльності” (Харків, 2006), а також на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності ОВС, управління в органах внутрішніх справ Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації.Основні результати дисертаційного дослідження викладені у шести наукових статтях в наукових журналах і збірниках наукових праць, а також у двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

РОЗДІЛ 1ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

1.1. Значення психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкта адміністративної відповідальності

В ст.3 Конституції України зазначається, що „людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави”. В іншій статті Основного Закону наголошується на тому, що „діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним” (ст.52) [1]. Отже, визнання Конституцією України життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки неповнолітніх (дітей) найвищою соціальною цінністю, з одного боку, та їх законодавче закріплення рівності – з другого, повинні бути пріоритетом та головним обов’язком держави – Україна.

Однак, нестабільний, а подекуди і не прогнозований соціально-економічний розвиток, наслідком якого є зменшення реальних доходів та рівня життя населення України, утрата традицій сімейного виховання, недоліки в організації роботі соціальних служб, громадських об’єднань та правоохоронних органів призводять до зростання кількості правопорушень вчинених неповнолітніми, безпритульних дітей, для яких домівкою стала вулиця, як альтернатива сімейного виховання. Так, наприклад, у порівняні із 2005 р. у 2006 р. підліткова делікатність зросла на 24 %[2]. Майже кожне десяте правопорушення вчинюється неповнолітніми у стані сп’яніння. Кожного року із вулиць українських міст та селищ вилучається від 15 до 30 тис. безпритульних. А кожного шостого неповнолітнього жебрака чи бродягу доставляють до міліції по декілька разів [3, с.8]. 52,6% дітей, які перебували у притулках для неповнолітніх назвали причиною свого бродяжництва конфлікт у сім’ї, 51% таких дітей – з неповних сімей, 45,2% — з малозабезпечених, 37,3% — з функціонально неспроможних. Упродовж дев’яти місяців 2006 р. на облік поставлено 1,5 тисяч неповнолітніх, які вживають наркотики [2; 3, с.8; 4].

Сучасне становище сім’ї призводить до того, що батьки, в першу чергу, стурбовані не моральним вихованням дитини, а забезпеченням її елементарного фізичного існування. Залишившись поза родиною і не відвідуючи заклади освіти, безпритульні діти займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, вживають алкогольні напої, токсичні речовини. За даними статистики, понад 80 тис. сімей з різних причин не виконують виховних функцій стосовно власних дітей. Понад 100 тис. дітей позбавлені батьківського піклування, з них майже 20 тис. потребують притулку [4]. На профілактичному обліку служб у справах неповнолітніх перебуває майже 150 тис. дітей, що бродяжать чи жебракують, мають схильність до вчинення правопорушень, вживання наркотичних засобів психотропних речовин, алкогольних напоїв тощо. Такі діти часто стають жертвами сексуальних злочинів, залучаються дорослими до протиправної діяльності. Мають місце непоодинокі випадки жорстокого поводження з дітьми. Збільшення кількості таких дітей у свою чергу становить загрозу для суспільства [4].

Найбільш розповсюдженими протиправними вчинками неповнолітніх є адміністративні проступки і, на жаль, вони мають яскраво виражену тенденцію до зростання. Слід враховувати й той факт, що дуже великою є латентність адміністративних проступків, облік таких вчинків ведеться лише за офіційно виявленими правопорушеннями, стосовно яких було порушене адміністративне переслідування [5, с.3,4]. Важливе значення має з’ясування особливостей психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкта адміністративної відповідальності. Однією із таких особливостей є те, що їх нервова система увесь час знаходиться у процесі становлення та вдосконалення, тоді як у дорослих вона вже сформована, що, як слід потребує більш послідовного розгляду особливостей їх психологічного та вікового розвитку. Зокрема О.Є.Фрейеров вважає, що у дітей та підлітків формування головного мозку не закінчене, і тому в них немає чи недостатньо тих якостей, які забезпечують правильність і корисність актів поведінки в їх біологічному та соціальному планах [6, с.40]. Психологічний та віковий розвиток особи неповнолітнього є тими критеріями, які, з одного боку, визначають здатність особи бути учасником певних правовідносин, в нашому випадку тих, які виникають з приводу вчинення адміністративного правопорушення, з другого – вказують на індивідуальні (особистісні) його характеристики.

Перед безпосереднім дослідженням значення психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкта адміністративної відповідальності доцільним буде з’ясування таких категорій як „особистість”, „неповнолітній”, „суб’єкт”, „суб’єкт права”, суб’єкт правовідносин”, „суб’єкт адміністративного правопорушення”, „суб’єкт адміністративної відповідальності”; „суб’єкт адміністративно-деліктних відносин”. Так, поняття особистості багатозначне, з одного боку, воно характеризує суб’єкта діяльності, в єдності його індивідуальних властивостей та соціальних ролей, з другого — воно означає соціальну властивість індивіда, сукупність в ньому соціально значущих рис, що сформувались в процесі взаємодії з іншими людьми і які роблять його суб’єктом праці, пізнання та спілкування. Формування особистості відбувається під впливом безлічі факторів. Як зазначає один із фахівців у галузі психології Б.Г.Ананьєв, „становлення людини як особистості пов’язане з відносно високим рівнем нервово-психічного розвитку, який є необхідною передумовою такого становлення” [7, с.108]. Разом з тим, поняття особистості характеризує не тільки зрілу людину, а й дитину в процесі її розвитку, який складається з певних стадій соціалізації, зокрема оволодіванням певним об’ємом знань (вмінь, навичок), засвоєнням моральних норм, соціальних цінностей тощо. На сьогодні загальновизнаним є те, що становлення особи відбувається в діалектичній єдності біологічних та соціальних факторів. Їх співвідношення у формуванні особи ще не розкрито у всіх своїх проявах. Визнається лише, що соціальне, яке поступово формується в людині, мобілізує її біологічні особливості, необхідні для здійснення диференційованої поведінки.

Чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП) не надає визначення терміна „неповнолітній”, хоча він широко вживається в ньому [8]. Теж саме стосується і Кримінального кодексу України в якому особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх присвячено окремий розділ [9]. Визначення цього терміну дає Закон України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, в якому: „неповнолітні — громадяни віком до 18 років” [10]. Однак слід зазначити, що неповнолітні за КпАП – це особи віком від 16 до 18 років; в Кримінальному кодексі – віком від 14 до 18 років. Звідси пропонуємо в ст.13 КпАП передбачити, що „неповнолітньою вважається особа, яка під час вчинення правопорушення досягла 16-річного віку, але не досягла 18-річного віку”.

Поряд із терміном „неповнолітній” у КпАП вживається термін „дитина”, під якою в Законі України „Про охорону дитинства” розуміється „особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше” [11]. Юридичне визначення поняття „діти” містить у собі поняття особи, яка не досягла повноліття. Тому можна вважати терміни „неповнолітні” та „діти” синонімами за винятком тих випадків, коли термін „діти” застосовується щодо осіб, які досягли встановленого законом віку повноліття (наприклад, у цивільному та сімейному праві діти є спадкоємцями своїх батьків незалежно від віку).

В одному із тлумачних словників української мови суб’єкт визначається як: 1) істота здатна до пізнання навколишнього світу, об’єктивної дійсності й до цілеспрямованої діяльності; 2) особа, група осіб, організація, яким належить активна роль у певному процесі; 3) особа або організація як носій певних прав і обов’язків [12, с.578]. В науковій літературі під суб’єктом розуміють „особу”, „людину”, „громадянина” та ін., тобто живу істоту (фізичну особу), а також не живу (юридичну особу) [13; 14; 15 та ін.]. У соціальному плані суб’єкти означають членів суспільства [16; 17; 18 та ін.]. У політологічному плані суб’єкт виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець, об’єднання громадян тощо [19; 20; 21 та ін.].

В теорії права в цілому та в адміністративному праві зокрема відсутня єдність думок щодо таких категорій як „суб’єкт права” та „суб’єкт правовідносин” [22-28 та ін.]. Одні вчені вважають їх тотожними, а інші — такими, що мають певні відмінності, зокрема, наступні: 1) конкретний громадянин як постійний суб’єкт права не може одночасно бути учасником усіх правовідносин; 2) новонароджені, малолітні діти, душевнохворі є суб’єктами права, але не є суб’єктами більшості правовідносин; 3) правовідносини — не єдина форма реалізації права [24, с.482].

На нашу думку, категорії „суб’єкт права” та „суб’єкт правовідносин” не слід змішувати. Наприклад, суб’єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин. Якщо неповнолітній не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб’єктом адміністративно-деліктних відносин. Неповнолітній, що перебуває за її межами, може теоретично ні в яких адміністративно правових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб’єктом, однак суб’єктом адміністративного права він є, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав та обов’язків.

Таким чином, суб’єкти права і суб’єкти правовідносин різні категорії. Суб’єкт права – це носій передбачених правовими нормами суб’єктивних прав та обов’язків, що має потенційну можливість участі в правовідносинах, тоді як суб’єкт правовідносин – це реальний учасник правовідносин.

В науковій літературі адміністративно-правові відносини визначаються, як: 1) суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов’язків, урегульованих нормами адміністративного права [29, с.40]; 2) система прав та обов’язків органів державної виконавчої влади, посадових осіб і службовців, громадян та інших суб’єктів, а також взаємозв’язок між ними в результаті здійснення державної виконавчої влади та відповідальності у сфері державного управління [30]. Адміністративісти визначають різні особливості адміністративних відносин [29, с.43-44; 31, с.64; 32, с.70-71; 33 та ін.]. На нашу думку, визначальною особливістю адміністративно-правових відносин є те, що вони регулюються адміністративно-правовими нормами більшість з яких носить імперативний (наказовий) характер.

В адміністративному праві під суб’єктом розуміють носія (власника) прав та обов’язків у сфері державного (публічного) управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [32, с.74]. Здатність мати права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права та обов’язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб’єктивних прав та обов’язків у сфері державного управління формують адміністративно-правовий статус суб’єкта.

Д.М.Бахрах наділяє індивідуального суб’єкта адміністративно-правових відносин соціальними і юридичними ознаками, де соціальна ознака характеризує індивідуального суб’єкта в суспільних відносинах у якості відособленого, здатного формувати і здійснювати єдину волю, суб’єкта соціального спілкування, а юридична ознака припускає визнану правовими нормами здатність бути носієм прав і обов’язків, брати участь у правовідносинах [34, с.16-24].

В науковій літературі під суб’єктом адміністративного правопорушення розуміють: 1) фізичну особу, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку [29, с.166]; 2) фізичну осудну особу, яка досягла на момент вчинення проступку віку, з якого настає адміністративна відповідальність [35, с.21]; 3) осудну особу, яка досягла певного віку і вчинила описаний у законі склад адміністративного проступку [32, с.245]; 4) осудну фізичну особу, якій на момент вчинення адміністративного правопорушення виповнилось 16 років [36, с.11].

Слід зазначити і те, що в правничій літературі одночасно використовуються два терміни „суб’єкт адміністративної відповідальності” та „суб’єкт адміністративного правопорушення”, які в переважній більшості випадків розуміються як синоніми. Однак, на нашу думку, другий термін є ширшим за змістом, так як особа, яка вчинила адміністративне правопорушення за певних обставин може бути і не притягнена до адміністративної відповідальності. Так, відповідно до ст.247 КпАП, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: 1) відсутність події і складу адміністративного правопорушення; 2) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку; 3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність; 4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони; 5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення; 6) скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність; 7) закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу; 8) наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи; 9) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі [8].

Звідси суб’єктом адміністративної відповідальності є особа, яка має всі ознаки суб’єкту адміністративного правопорушення і до якої застосовується одне із адміністративних стягнень або один із заходів впливу (ст.24-1 КпАП) [8]. Таким чином, суб’єктом адміністративного правопорушення є той, хто його вчинив, а суб’єктом адміністративної відповідальності, з одного боку, хто вчинив адміністративне правопорушення, з другого — до якого застосоване одне із адміністративних стягнень або один із заходів впливу.

В адміністративно правовій літературі часто вживаним, особливо в останні роки став термін „суб’єкт адміністративно-деліктних відносин” [29; 30; 32; 33; 37; 38; 39 та ін.]. Під адміністративною деліктністю ми розуміємо усю сукупність вчинених в країні адміністративних правопорушень. Незважаючи на те, що єдиного погляду на зміст цього поняття поки що немає, воно вже стабільно увійшло в науковий обіг. І хоча в кримінологічній науці неодноразово зазначалося, що об’єктом уваги кримінологів, поряд із злочином, є інші правопорушення, проте водночас підкреслювалося, що вивчення інших форм соціальних відхилень здійснюється лише для виявлення закономірностей переростання цих закономірностей у злочини.

Суб’єкти адміністративно-деліктних відносин, на відміну від інших суб’єктів адміністративно-правових (управлінських) відносин, володіють особливим правовим статусом, який виражається насамперед у законодавчому визначенні: кола суб’єктів, які можуть брати участь у провадженні в справах про адміністративні правопорушення; змагальності; компетенції органів адміністративної юрисдикції; процесуальних прав; сукупності правових засобів щодо встановлення правопорушення та вини порушника. У науковій літературі усіх суб’єктів адміністративної відповідальності прийнято поділяти на загальних та спеціальних) [29; 30; 32; 35; 38 та ін.]. Загальними визнаються такі, які повинна мати будь-яка особа, що піддається адміністративному стягненню або заходам впливу. Зокрема це вік та осудність (ст.ст.12, 20 КпАП). Отже загальним суб’єктом адміністративної відповідальності може бути, по-перше, лише фізична особа, людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). По-друге, суб’єктом адміністративної відповідальності може бути не будь-яка особа, а лише осудна. Слід зазначити, що в законодавстві про адміністративні правопорушення поняття осудності не розкривається, воно випливає із визначення неосудності (ст.20 КпАП) [8]. Звідси під осудністю необхідно розуміти здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, а значить і нести за них відповідальність. По-третє, суб’єктом адміністративної відповідальності може бути особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Крім вище зазначених загальних ознак суб’єкт адміністративної відповідальності може характеризуватися ще й спеціальними (додатковими) ознаками. Такі суб’єкти називаються спеціальними. До них можна віднести посадових осіб, військовозобов’язаних, неповнолітніх, водіїв, керівників, капітанів суден, батьків тощо. На нашу думку, спеціальні ознаки мають такі особливості: 1) можуть мати постійний чи тимчасовий характер; 2) відображають специфіку правового статусу осіб, які вчинили правопорушення; 3) визначені в законі; 4) їх метою є диференціація відповідальності осіб, забезпечення справедливої правової оцінки їх неправомірних дій; 5) вони можуть бути як конструктивними ознаками простих складів, що означає, що до адміністративної відповідальності за відповідні правопорушення притягуються лише спеціальні суб’єкти, так і кваліфікуючими ознаками кваліфікованих складів.

В науковій літературі спеціальні ознаки поділяють на певні групи. Так, Є.Герасименко розмежовує суб’єктів адміністративної відповідальності за такими спеціальними ознаками: залежно від правового статусу особи (іноземець, дипломат, військовослужбовець, посадові особи); за віковим критерієм (повнолітні, неповнолітні); ознаки, що характеризують певний стан правопорушника; окрему групу становлять особи, так би мовити, з подвійною підсудністю, тобто особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну (ст.15 КпАП) [13, с.43].

В.К.Колпаков та О.В.Кузьменко виділяють такі їх групи: особливості трудової діяльності та службового становища (посадова особа, капітан судна, робітник підприємства торгівлі, водій, підприємець); протиправну поведінку в минулому (особа, що перебуває під адміністративним наглядом; особа, що раніше притягувалася до адміністративної відповідальності); інші особливості суб’єкта (військовозобов’язаний, призовник, представник власника, хворий) [32, с.247].

На нашу думку, до останньої групи ознак необхідно віднести: вік особи, громадянство (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), вагітні жінки і жінки, що мають малолітніх дітей, інваліди. Вважаємо доцільним цю групу ознак назвати статусно-фізіологічними, так як частина з них вказує на їх загальний правовий статус, інша на фізіологічні особливості.

Як було зазначено вище, неповнолітні є спеціальними суб’єктами адміністративної відповідальності, до яких, як правило, застосовуються заходи впливу, передбачені ст.24-1 КпАП [8]. Зокрема це: 1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

В окремих випадках неповнолітні віком від 16 до 18 років можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах (в разі вчинення дрібного розкрадання, порушення правил дорожнього руху, дрібного хуліганства, стрільби з вогнепальної зброї в населених пунктах, злісної непокори законній вимозі або розпорядженню працівника міліції і порушення правил поводження з вогнепальною зброєю та боєприпасами). Однак і в цих випадках не виключається застосування заходів, передбачених ст.24-1, якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи порушника до нього доцільніше застосувати саме ці заходи. Винятком із цього правила є вчинення неповнолітньою особою злісної непокори законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця (ст.185 КпАП) [8].

Існують деякі особливості накладення адміністративних стягнень на неповнолітніх, коли вони несуть відповідальність на загальних підставах. Так, до них не застосовується адміністративний арешт про що зазначено у ст.32 КпАП. Крім того, вчинення адміністративного правопорушення неповнолітнім визнається обставиною, що пом’якшує відповідальність.

На наш погляд, законодавець цілком виважено обрав диференційований підхід щодо адміністративної відповідальності неповнолітніх з урахуванням положень психології, яка визначила особливості, які притаманні неповнолітнім на певному етапі їхнього фізичного та духовного розвитку.

Більш детальніше, сутність та особливості заходів впливу та адміністративних стягнень, які застосовуються до неповнолітніх за вчинення адміністративних правопорушень будуть проаналізовані нами у п.2.4 дисертації.

З’ясувавши такі категорії як „особистість”, „неповнолітній”, „суб’єкт”, „суб’єкт права”, суб’єкт правовідносин”, „суб’єкт адміністративного правопорушення”, „суб’єкт адміністративної відповідальності”; „суб’єкт адміністративно-деліктних відносин”, проаналізувавши загальні та спеціальні ознаки, які характеризують суб’єкта адміністративної відповідальності та здійснивши загальну характеристику неповнолітніх як суб’єктів адміністративної відповідальності перейдемо до безпосереднього розгляду значення психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкту адміністративної відповідальності.

Для пізнання внутрішнього світу неповнолітніх правопорушників, зокрема моральних якостей, необхідне знання їх життєвих позицій, їх ставлення до оточуючої дійсності, до людей, до суспільства. Це неможливо без вивчення їх потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів діяльності тощо. В літературі зазначається, що особистість у процесі засвоєння визначеної системи соціальних ролей та культури може сприймати як позитивні, так і „лжецінності” [40]. У зв’язку з цим можна говорити про ціннісну орієнтацію особистості неповнолітнього правопорушника, яка має безпосереднє відношення до конкретних умов його життя та мікросередовища, а також про соціальну установку, де ціннісні орієнтації проходять через призму особистих якостей. Це означає, що процес соціального виховання моралі та правосвідомості тісно пов’язаний з регулятивними й психологічними підходами до молодого покоління в широкому розумінні.

На формування неповнолітнього впливають макро- та мікрообставини. Так, з одного боку, процес формування особи неповнолітнього залежить перш за все від соціально-економічних умов, від структури суспільної свідомості, яка склалася у певній країні на певному етапі її розвитку. З іншого – не менш важливою обставиною, що впливає на розвиток людини та на її соціальні настанови є умови виховання та навчання неповнолітнього. Процес формування людини дуже тривалий та складний, при цьому достатньо важлива роль приділяється батькам дитини. Подальший розвиток пов’язаний з розширенням соціальних зв’язків та ролей. Так, починаючи з навчання у школі, відбувається засвоєння певної форми поведінки. Саме від оточення підлітка і залежить, якою буде ця форма поведінки – правомірною чи неправомірною. І від того, яку форму поведінки обере неповнолітній, залежить – стане він суб’єктом адміністративної відповідальності чи ні.

За даними В.М.Оржеховської, яка досліджувала проблемні питання профілактики правопорушень серед неповнолітніх, примітивними залишаються соціальні і культурні запити значної частини неповнолітніх. Досить інфантильне ставлення сучасних неповнолітніх до пошуку місця в житті (37%), до власного інтелектуального розвитку (78%), до культурного розвитку (73%), до свого здоров’я і здорового способу життя (47%). Значній кількості неповнолітніх (близько 60%) властива наркозалежна орієнтація, що стає причиною різкого зростання правопорушень і злочинів серед підлітків. Викликає занепокоєння ситуація, що склалася у сфері сім’ї та шлюбу. Більше одного мільйона дітей виховується у неповних сім’ях. Кожна десята дитина народжується у матерів віком до 30 років поза шлюбом. Кризовим можна назвати стан організації навчально-виховного процесу в навчальних закладах, організації праці на виробництві. Знижується культурна інфраструктура, що створювалась в Україні десятиліттями [41, с.5-6].

Ці і багато інших негативних соціальних факторів стають причиною протиправної поведінки неповнолітніх. В одних випадках антигромадські діяння можуть бути наслідком свідомо прийнятих особистістю поглядів, ідей, уявлень, які вона послідовно реалізує у сприятливих для цього умовах, в інших – результатом легковажного ставлення особистості неповнолітнього до наслідків свого вчинку, наслідком юнацької емоційності та копіювання. Крім того, зважаючи на те, що неповнолітні дуже різняться між собою за рівнем інтелектуального та вольового розвитку, темпераментом та характером, різним колом інтересів тощо, то і як слід – необхідним є вивчення їх психологічних та вікових особливостей.

Питання психологічного та вікового розвитку неповнолітніх у свій час досліджували Б.Ананьєв, Ю.Антонян, Л.Божович, С.Бородіна, М.Гуковський, В.Гульдан, С.Єфімічев, О.Закалюк, О.Коротенко, М.Коченов, О.Краковський, Т.Кудлай, М.Лєйкіна, Є.Лук’янчиков, Г.Міньковський, Р.Міхеєв, Л.Москалюк, В.Петруньок, В.Оржеховська, В.Орлов, О.Сітковська, М.Строгович, Л.Таран, С.Тарарухіна, Г.Шахвердов, Д.Шестаков та інші науковці у галузі психології. Психологія вивчає таке явище як девіантна (лат. deviantiо — відхилення) поведінка неповнолітніх. Така поведінка завжди пов’язана з невідповідністю людських вчинків, дій, видів діяльності розповсюдженим у суспільстві чи його групах нормам, правилам поведінки, стереотипам, сподіванням, установкам, цінностям [42, с.20]. В науковій літературі під девіантною поведінкою розуміються вчинки, дії людини, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам і очікуванням [41, с.51]. Одним із різновидів девіантної поведінки є вчинення правопорушень. Використання методів соціальної психології відкриває широкі можливості для пошуку нових принципових підходів до аналізу соціально-психологічних феноменів у нестабільному світі нових соціально-психологічних досліджень, у тому числі стосовно підвищення ефективності боротьби з правопорушеннями в молодіжному середовищі [43, с.364].

Проведений нами аналіз літератури засвідчив, що однією з причин протиправної поведінки неповнолітніх є різного роду відхилення й порушення в їх психічному розвитку: акцентуації рис характеру чи його психопатічні прояви, затримка психічного розвитку, соціально-педагогічна занедбаність, психопатії, неврози тощо [43-47 та ін.]. Так, з порушень психічного розвитку 42,8% неповнолітніх, що вчинили правопорушення, мають діагноз психопатії і акцентуацію рис характеру [47]. С.О.Тарарухін та О.І.Селецький, серед 830 обстежених важковиховуваних підлітків, встановили 202 підлітка з різними формами психопатій. Серед них 50 неповнолітніх, що страждають органічною психопатією, 49 — надмірно збудженою, 48 — істеричною, 37 — афективно нестійкою, 18 — псевдологічною психопатією (патологічні брехуни) [48, с.124]. За підрахунками О.Ф.Зелінского співвідношення числа правопорушників і правослухняних у групі неповнолітніх психопатів було 7:3, а через 5 років у тій же групі вже складало 9:0,5 [49, с.248].

Відставання в засвоєнні шкільних знань підсилює відокремленість дитини від школи, створює в неї негативне ставлення до навчання. Вихід із цього становища ми вбачаємо у створенні спеціальних шкіл для дітей з психічними аномаліями та педагогічною занедбаністю, розробку індивідуальних програм навчання, організацію спеціальних інтернатів, що дозволяють ізолювати дитину з психічними відхиленнями в поведінці, осіб схильних до правопорушень, у цілях корекції психіки та попередження правопорушень.

Невисокий освітній і культурний рівень неповнолітніх, а також недоліки виховної роботи як удома, так і за місцем навчання зумовлюють нерозвиненість їхніх поглядів та інтересів, що негативно відбивається на інтелектуальному й морально-психологічному розвиткові їх особистості. Усіх неповнолітніх, котрі мають зазначені девіації, можна об’єднати в групу, для якої характерні спільні властивості особистості, такі як неврівноваженість, імпульсивність, безвідповідальність, низький рівень самоконтролю й самодисципліни. У цих підлітків вузький кругозір, бідний словниковий запас, вони не вміють чітко висловлювати свої думки, характеризуються низьким рівнем знань, браком елементарної культури, затримкою інтелектуального розвитку.

Прагнення неповнолітніх до самостійності, що підчас набуває викривлених форм і має загальну негативну спрямованість виражається потребою підлітка в самостійній економічній діяльності. Однак занадто раннє входження неповнолітніх в економічні відносини супроводжується різними негативними проявами, зокрема з досягненням такої мети як „красиве життя”, і як слід з її реалізацією шляхом так званого „легкого заробітку”. Психологи пояснюють це, з одного боку, відсутністю реальної можливості якнайповнішого задоволення цієї потреби, а з другого — не сформованістю в суспільстві відповідних культурних традицій [50, с.38].

Як зазначає М.С.Лєйкіна, на відповідних інтересах, рисах характеру, установках відбивається нерозвиненість суспільних зв’язків, негативне ставлення до суспільно корисної поведінки [51, с.14]. Особистість неповнолітнього правопорушника формується під впливом тієї соціальної ролі, яку вона виконує в різних соціальних групах, під впливом оцінок його поведінки з боку інших осіб, шляхом суб’єктивної переробки моральних норм та інтегрування соціальних групових цінностей.

На нашу думку істотною психологічною характеристикою особистості неповнолітнього правопорушника є його направлена проти оточуючих агресивність. Тут ми погоджуємося з Д.О.Шестаковим який зазначає, що „насильство як самоціль, як спосіб реагування на конфліктну ситуацію та прояв свого „я” може бути безпосередньо пов’язаним з нездоровою родинною атмосферою [52, с.63-64]. В науковій літературі широко розповсюдженою є думка, що особи, які поповнюють ряди правопорушників, в дитячі та юнацькі роки часто бували об’єктом батьківської агресії, в тому числі прихованої, усвідомити яку вони були не в змозі, але вона назавжди позначилась на їх психіці [54, с.288]. Як вірно, на нашу думку, зазначає Ю.М.Антонян, „мікросередовище, в якому поширені пияцтво, грубість, неповага, зневажливе ставлення до людської гідності, небажання рахуватись з почуттями та інтересами інших осіб, статева розбещеність сприяють формуванню особистості правопорушника [55, с.34].

Беручи до уваги вище приведене можна зробити висновок про те, що під впливом негативних явищ соціального оточення неповнолітнього, у нього, ще до вчинення перших антигромадських вчинків, формується система поглядів та переконань, що розглядають агресію або в якості ефективного способу вирішення конфлікту, або як самоціль антигромадської поведінки. Під впливом оточуючого середовища неповнолітня особа засвоює норми поведінки, пристосовується до вимог сім’ї, школи, інших соціальних колективів, в які входить або з якими взаємодіє. На прикладі оточуючих та на основі приписів соціального контролю неповнолітній пристосовується до суспільних стандартів, до приписів моралі та права.

В науковій літературі вже давно дискутується проблема про зв’язок протиправної поведінки з психічними аномаліями граничного характеру. Під такими аномаліями Ю.М.Антонян та В.В.Гульдан пропонують розуміти всі розлади психічної діяльності, що не досягли психотичного рівня та не виключають осудність, але зумовлюють особистісні зміни, які можуть мати значення під час дослідження суб’єктивної сторони правопорушення. Такі аномалії ускладнюють соціальну адаптацію індивіда та знижують його здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними [56, с.16].

О.П.Закалюк, О.І.Коротенко та Л.М.Москалюк з цього приводу зазначають „психічні аномалії граничного характеру розповсюджені серед правопорушників більше, ніж в складі всього населення. Особи із зазначеними аномаліями мають такі психічні та психологічні особливості, які ускладнюють та обмежують можливості їх соціалізації. Виявлені індивідуальні особливості осіб з психічними аномаліями повинні враховуватися під час профілактичної діяльності [57, с.143-156].

Психічні аномалії, на думку Ю.М.Антоняна та С.В.Бородіна, сприяють виникненню та розвитку таких рис характеру, як дратівливість, агресивність, жорстокість, і водночас спричиняють зниження вольових процесів, підвищення навіюваності, ослаблення стримуючих контрольних механізмів. Вони також протидіють нормальній соціалізації особистості, засвоєнню нею суспільних цінностей, встановленню нормальних зв’язків та стосунків; заважають займатись певними видами діяльності, у зв’язку з чим підвищується вірогідність протиправних дій, антисоціального способу життя [58, с.4-61].

Слід зазначити і те, що сучасні наукові дослідження, а також законодавча і судова практика погоджуються з існуванням психічних факторів, які можуть впливати на вибір того чи іншого варіанту поведінки. Проте, необхідно вказати на відсутність наукових робіт та практичних рекомендацій, в яких би розглядались комплексні проблеми попередження протиправної поведінки осіб з аномаліями психіки. Сьогодні й досі не створена загальна теорія впливу психічних аномалій на вчинення правопорушень. Безсумнівно, ці дослідження є актуальними, а їх проведення викликане потребами правничої практики та науки.

У кримінологічній літературі описані генетичні аномалії, які начебто можуть напряму вести до протиправної поведінки. Це синдром Клейнфельтера (наявність додаткової X хромосоми) та синдром „дубль-Y” (наявність додаткової Y хромосоми). Ці аномалії зустрічаються в чоловіків та ведуть до підвищеної агресивності, крім цього іноді відмічається низький інтелектуальний рівень таких осіб. Виявлений також зв’язок між наявністю цих аномалій та порушеннями психіки, що певним чином відбивається на схильності до правопорушень [59, с.29]. Однак ми підтримуємо думку тих вчених, які зазначають, що немає таких біопсихологічних рис особистості, які б фатально вели до вчинення правопорушень. Будь-яка психологічна характеристика не існує в генетичній програмі індивіда в її даному конкретному виразі. Останнє завжди є результатом певного розвитку [60, с.139]. Вважаємо, що дуже зважено необхідно підходити і до проблеми впливу спадковості на протиправну поведінку неповнолітнього правопорушника.

Таким чином, у психологічному аспекті особистість неповнолітніх правопорушників відзначається такими ознаками як: спотворене уявлення про сутність і значення таких найважливіших моральних понять і категорій як сміливість, вірність, дружба, героїзм, мужність, скромність; хибність оцінки окремих осіб, явищ, подій; не вміння оцінити людину в сукупності всіх її властивостей і якостей; віддання переваги зовнішнім проявам поведінки людини, без урахування справжніх її мотивів і цілей; нестійкість психіки, зумовлена процесом становлення особистості, фізичного та духовного розвитку організму; емоційна неврівноваженість, підвищена збудливість, різка зміна настроїв; загострене ставлення до навколишнього, до всього нового, незнайомого за відсутності необхідних знань і досвіду; підвищена фізична активність, надмірність невитрачених сил та енергії; прагнення до самовираження та самоствердження „будь-якою ціною”; неприйняття „чужих порад”, педагогічних та інших форм виховного впливу; бажання показати й довести свою „зрілість”, прагнення до лідерства; зайва довірливість, схильність до наслідувальності негативної поведінки; не сформованість життєвих орієнтацій і установок; грубість, що переходить у жорстокість; примітивні погляди на стосунки статей, що зводяться до фізіологічного акту; розбещеність та безсистемність статевих зв’язків; готовність до агресивних посягань на особистість інших осіб для реалізації своїх бажань; моральна нечутливість, при якій стирається кордон між дозволеним і недозволеним; звичка до безцільного проведення часу; постійна напруженість що визначається як тривожність, яка може бути викликана відчуженістю в родині з боку батьків, може носити явний або прихований характер.

Отже, психологічні якості особи неповнолітнього правопорушника можна розглядати як основу внутрішньо-психічних процесів, пов’язаних із вибором стереотипів протиправної поведінки, з різними варіантами мотиваційних програм. В той же час соціально-демографічні та правові ознаки, а також соціальні прояви створюють іноді сприятливі умови для реалізації цих тенденцій.

Перейдемо до розгляду значення вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкту адміністративної відповідальності. Вікова психологія розглядає розвиток людини як складний та довгий діалектичний процес, який відбувається протягом усього життя. Найбільш суттєві зміни як біологічного, так і психологічного плану, відбуваються з неповнолітніми. Слід зазначити і те, що в сучасній психології проблема віку та вікової періодизації розвитку і формування особистості є дискусійною. Наприклад, В.С.Орлов та Л.І.Божович виділяють: молодший підлітковий вік (який охоплює період розвитку 11-12 років); старший підлітковий вік – 13-15 років (цей вік називають іноді періодом отроцтва); молодший юнацький вік, який починається приблизно у 16 років і закінчується до 18 років [61; 62]. Г.М.Міньковський поділяє період дитинства на такі види: ляльковий – до 1 року; перед дошкільний (ясельний) – від 1 до 3 років; дошкільний – від 3 до 7 років; молодший шкільний – від 7 до 12 років; середній шкільний – від 12 до 14 років; старший шкільний – від 14 до 17 років [63, c.31].

Деякі науковці пропонували типізувати підлітків на певні групи з урахуванням особливостей психофізичного розвитку, що має важливе значення для вирішення питання про можливість притягнення їх до відповідальності. Так, Т.П.Кудлай поділяє їх на три групи: підлітки психічно та фізично здорові, які не контролюються батьками та потрапили під вплив свого мікросередовища; підлітки з відхиленням у нервовій системі, збуджувані, які легко піддаються поганому впливу і не отримали належного виховання у сім’ї, та належної уваги у школі; підлітки з пограничним станом, які не є психічно та нервовохворими, але разом з тим не можуть вважатися здоровими [64].

З віковою ознакою нерозривно пов’язані основні елементи, що складають правовий статус громадянина – правоздатність і дієздатність. Вікова періодизація, яка досить послідовно вивчена у педагогіці та психології, має суттєве значення для розв’язання питання про можливість особи бути суб’єктом відповідальності, соціально-психологічними передумовами якої є здатність неповнолітнього усвідомлювати соціальну значущість своїх вчинків та прогнозувати їх небезпеку. Аналіз законодавства України в частині, що стосується визначення правового статусу неповнолітніх, дозволяє зробити висновок про те, що на сьогоднішній день правовий статус неповнолітніх закріплений, перш за все, Законами України „Про охорону дитинства” [11] та „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” [10]. Правовий статус неповнолітніх регулюється правовими нормами різних галузей права: адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального, які визначають правове становище неповнолітніх як учасників тих чи інших врегульованих правом суспільних відносин. Наприклад, в адміністративному праві ця група учасників адміністративно-правових відносин виділяється лише для регламентації мінімального віку, по досягненні якого настає адміністративна відповідальність (ст.12 КпАП) [8]. На відміну від кримінального законодавства, що допускає притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили деякі види злочинів вже з 14 років, адміністративне право містить універсальне правило: адміністративній відповідальності підлягають лише особи, що досягли 16-літнього віку, причому, які досягли його до моменту скоєння адміністративного правопорушення, а не на момент розгляду справи або до початку виконання постанови по справі.

В науковій літературі визначається, що саме при досягненні 16-літнього віку молоді люди здатні повною мірою усвідомлювати, що таке адміністративне правопорушення, розуміти неприпустимість його вчинення і тому нести за нього особисту відповідальність [30; 32; 38]. Передбачаючи відповідальність громадян за адміністративні правопорушення з 16 років, КпАП закріплює ряд додаткових гарантій для них про, які йшлося вище (до неповнолітнього не може застосовуватися адміністративний арешт; вчинення правопорушення неповнолітнім є пом’якшуючою обставиною, особливий процесуальний порядок притягнення їх до адміністративної відповідальності та ін.).

Слід зазначити, що у ряді випадків адміністративна відповідальність настає і за вчинення протиправних діянь підлітками, що не досягли 16 років, що правда, у цьому випадку відповідальність покладається на їхніх батьків (ст. 184 КпАП) [8]. Як зазначає О.П.Клюшниченко, в цьому випадку має місце „перекладання відповідальності з одних осіб – безпосередніх виконавців відповідних вчинків — на інших осіб, які фактично вчинків не скоювали, тобто настає адміністративна відповідальність як би за чужу провину” [65, с.27]. На нашу думку, теза про „перекладання відповідальності” за чужу провину в цьому випадку є необґрунтованою, так як законодавець чітко передбачив, що санкції застосовуються до тих осіб, які винні за невиконання свого безпосереднього обов’язку по вихованню дітей.

Оскільки законодавець не дає визначення поняття „вік відповідальності”, в правничій літературі вкладається різний зміст у цей термін. Так, М.М.Коченов під віком розуміє кількість прожитого особою часу [66, с.34]. Р.І.Міхеєв вважає, що вік – „це вказаний період психофізичного стану у житті певної особи, з яким пов’язані як медико-біологічні, соціально-правові, так і правові зміни [67, с. 17]. В тлумачних словниках під віком, як правило, розуміється тривалість життя [12, с.105].

Залежно від різних критеріїв (біологічних, психологічних, соціальних, хронологічних) в науковій літературі виділяються такі види віку: 1) біологічний, який характеризує сукупність показників стану організму індивіда порівняно із відповідними показниками здорових осіб того ж віку даної епохи, народності, географічних, економічних умов існування. Біологічний вік характеризує функціональний стан організму та може не збігатися з хронологічним, бо організм біологічно може бути старшим або молодшим за вік задокументований; 2) календарний (хронологічний) вік особи, який вимірюється кількістю часу (у роках, місяцях, днях), який пройшов від дня народження до іншого вікового моменту у житті особи; 3) соціально-правовий вік, який характеризується специфічними соціально-психологічними змінами, рівнем соціалізації особи, змістом прав та обов’язків людини та громадянина перед суспільством [68, с.67-68].

В науковій літературі виділяють також психологічний вік під яким розуміються „різні вікові періоди психічного розвитку, які за своїми показниками можуть відповідати або не відповідати хронологічному віку вікових груп, що виділяються у психологічній науці [69, с.8]. Необхідність установлення психологічного віку виникає у випадках, коли психічний розвиток неповнолітнього суттєво відхиляється від вікових закономірностей і виявляє психічне (розумове та індивідуальне) відставання.

На нашу думку, наявність хронологічного віку є недостатньою підставою для визначення здатності неповнолітнього критично ставитися до вчиненого діяння. Особливо це положення стосується розумово відсталих неповнолітніх і підлітків із затримкою психічного розвитку. У цьому разі повинне вирішуватися питання про здатність особи бути суб’єктом адміністративного правопорушення.

Треба погодитись з О.Д.Сітковською, яка вважає, що свідомо чи не свідомо, але законодавець вживає поняття вік, розуміючи при цьому не просто хронологічний проміжок часу. Для нього це період, з яким пов’язується певний рівень інтелектуальної і вольової зрілості людини та здатності керувати своєю поведінкою в ситуації вибору [70, с.52-53]. Хронологічний вік неповнолітнього не завжди може свідчити про його здатність усвідомлювати свої діяння та вільно керувати ними [71, с.13]. Тому позиція, згідно якою під віком розуміється лише певна кількість прожитих років, не може бути прийнята [72, с.15]. Вік, як часовий аспект, можна зрозуміти тільки як системний феномен, коріння якого походять з біології, а сутність визначається певним рівнем соціального розвитку, типом культури і т. ін. З огляду на це кількісний, хронологічний підхід до визначення віку має обмежений характер та повинен бути доповнений змістовним аналізом віку, який більш адекватно відображає закономірності розвитку людини, включаючи в себе соціальні, психологічні та біологічні характеристики.

Про взаємозв’язок мінімального віку відповідальності та осудності, як критеріїв соціалізації особи, розвитку її інтелектуальних та вольових властивостей зазначається і в Пекінських правилах. Так, офіційний коментар до основного тексту цих правил підкреслює зв’язок нижньої межі відповідальності з характеристикою „емоціональної, духовної та інтелектуальної зрілості, достатньої для усвідомлення відповідальності перед суспільством” [73, с.287].

В гносеологічному та соціально-психологічному розумінні осудність відображає якісно новий рівень вікового розвитку особи, коли суб’єкт в стані засвоїти моральні та правові норми, заборони та вимоги закону, загальноприйняті правила людського співжиття та здатен усвідомлювати свої дії та керувати ними. Оскільки психіка неповнолітніх, які досягли віку адміністративної відповідальності і при цьому значно відстають в розвитку від своїх однолітків, знаходиться на рівні неповнолітніх більш молодшого віку, вони можуть не усвідомлювати значення своєї поведінки, оцінювати її неадекватно обстановці, не контролювати свої вчинки.

Звідси вважаємо доцільним в КпАП передбачити окрему статтю під назвою „Обставини, що підлягають з’ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення вчинене неповнолітнім” такого змісту: „При розгляді справи про адміністративне правопорушення вчинене неповнолітнім, крім обставин, зазначених у статті 280 КпАП цього Кодексу, необхідно також з’ясувати: 1) стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними. У необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра; 2) характеристику особи неповнолітнього; 3) умови життя та виховання неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього”.

Вважаємо, що таке положення буде відповідати і міжнародним актам в галузі охорони прав неповнолітніх, зокрема Пекінським правилам, де в п.16.1. йдеться про необхідність в кожному випадку в справі про вчинення неповнолітнім правопорушення проводити соціальне дослідження його загального розвитку та соціального оточення [73, с.295].

Для встановлення зазначених обставин необхідно відібрати пояснення у батьків неповнолітнього, сусідів, учителів, друзів та інших осіб, які можуть надати потрібну інформацію. Звичайно, вияснення цих обставин в окремих адміністративних справах, скоєних неповнолітніми, буде недоцільним і зайвим, не виправданим, оскільки буде займати багато часу і паперової тяганини. Проте встановлення таких обставин є одним із запобіжних заходів.

Вікова періодизація є умовним поділом життєвого циклу на вікові періоди, що вимірюються роками і найбільш детально розглянута у психології та педагогіці. Слід погодитися з думкою Б.Г.Ананьєва про те, що психологія, якщо вона спирається не тільки на фізіологію вищої нервової діяльності людини, але і на соціальні процеси формування особи, може значною мірою допомогти у ході вирішення питань осудності та відповідальності неповнолітніх [74, с.238]. На сучасному етапі розвитку педагогіки існують різні підходи до визначення вікової періодизації: за психолого-педагогічними критеріями, що враховують характерні для кожного віку рівень розвитку, зміст і форми навчання і виховання, основну діяльність, відповідний їй рівень свідомості та самосвідомості особистості. Природною основою вікових особистостей розвитку є анатомо-фізіологічне дозрівання організму, його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції [75, с. 49].

Неповнолітні у віці від 16 до 18 років мають більш широкий кругозір, більш складні соціальні зв’язки у порівнянні з дітьми віком до 16 років, що сприяє процесу формування їх особистості. Саме у цьому віці відбувається важливий перехід від засвоєння елементарних моральних норм до більш глибокого осмислення моральних стосунків між людьми, оціночного ставлення не тільки до своєї поведінки, але і до поведінки оточуючих. У цей період відбувається активний процес формування правосвідомості.

Інтенсивний ріст неповнолітнього, зазначають В.Петруньок та Л.Таран, призводить до дисгармонії між ростом тіла та розвитком легеневого апарату і серцево-судинної системи. Недостатній розвиток кровоносної системи створює тимчасове недокрів’я мозку, у результаті чого у неповнолітніх часто помічається підвищена стомлюваність та зниження працездатності [76, с.7].

Неповнолітні у цьому віці не тільки пробують самостійно вирішувати виникаючі перед ними проблеми, а й прагнуть при цьому довести оточуючим свої здатності, позитивні якості, завоювати повагу у своєму колі. З цього приводу в психологічній літературі відмічається, що потреба зберігати благополучні взаємини з колективом, але відсутність при цьому у „важкого” підлітка адекватних засобів для досягнення цієї мети ведуть до негативних способів поведінки аж до затвердження своєї особистості шляхом хуліганства. При цьому неповнолітнього не цікавить, які наслідки можуть наступити. Єдине, чого він бажає досягти – поваги в колективі [77, с.90].

Одними з поширених у цьому віці недоліків у поведінці неповнолітніх є впертість та неправдивість. Ці риси також обумовлюються особливостями мікросередовища, де мешкає та виховується неповнолітній. Причиною цих рис характеру є неправильне виховання, що ґрунтується на застосуванні до неповнолітнього фізичних та психологічних заходів впливу.

Неповнолітні у цьому віці бажають бути схожими на свій ідеал. Об’єктом для наслідування можуть бути відомі спортсмени, актори, улюблені кіно герої тощо. Але, поряд з імітацією позитивних якостей і вчинків у підлітковому віці особливо легко та охоче копіюються асоціальні форми поведінки, шкідливі звички. Неабияким фактором, сприяючим росту делінквентності серед неповнолітніх, є культ насильства, жорстокості та сексу, звеличення вдалого злочинця-супермена в зарубіжних кінофільмах. Такі псевдогерої сприймаються багатьма підлітками як взірець для наслідування, який інколи успішно втілюється у життя.

Однак в результаті відсутності правильного та всебічного уявлення про моральні категорії та поняття неповнолітні помилково оцінюють дії та поведінку людей. Невипадково неповнолітні часто бажають бути схожими на негативних осіб. З цього приводу доцільно привести думку С.Тарарухіна, який зазначав, що у правопорушенні неповнолітній іноді бачить проявлення мужності, героїзму та спритності [78, с.202].

У 16-18-річному віці неповнолітні вступають у період зрілості. До закінчення цього періоду в їх фізичному розвитку відбуваються значні зміни, і всі органи та їх функції (за винятком статевого дозрівання в окремих юнаків, яке іноді запізнюється і відбувається у наступні роки) приходять до такого ж стану, як і в дорослих. Завершується формування нервових клітин головного мозку. Рівень розумових здібностей достатній для вирішення різних соціальних завдань. У них вже більш зрілі судження, виникає інтерес до причинного пояснення явищ, розвивається вміння аргументувати судження, доказувати істинність чи неправдивість окремих положень, з’являється критичність мислення [79, с.7]. Їм притаманна здатність логічно оперувати усвідомленими судженнями, більш всебічний аналіз явищ. Важливою умовою та змістом розвитку в цьому віці Л.І.Божович вважає формування світогляду, тобто розробку своїх власних поглядів у сфері суспільного життя, політики та моралі [62, с.381].

Настання фізичної зрілості, очевидне як для самого підлітка, так і для його оточення. Воно робить неможливим збереження дитячого статусу і сприяє формуванню головного психологічного новоутворення підліткового віку — почуття дорослості. Вважаючи себе дорослим, підліток протестує проти дрібної опіки, контролю, беззаперечної слухняності. Формою протесту можуть бути неслухняність, грубість, впертість, замкнутість. Складність взаємовідносин між підлітком і дорослим полягає ще й у тому, що, з одного боку, він протестує проти опіки та недовіри, прагне до самостійності, а з другого — стикається з труднощами, відчуває тривогу, шукає допомоги та підтримки у дорослих, але не завжди може це визнати.

Зовсім іншого значення в цьому віці набувають для підлітка його взаємовідносини з однолітками. Належність до компанії підвищує впевненість у собі і дає додаткові можливості для самоутвердження. Орієнтуючись на однолітків і наслідуючи їх підліток виховує в собі якості, які особливо цінуються товаришами. В групі відбувається своєрідна переоцінка цінностей, формується нова ієрархія морально-етичних вимог. Прийняті серед товаришів норми та критерії, часто стають більш значущими для підлітка ніж ті, які існують у дорослих. Значущість підлітка визначається вже не стільки успіхами у навчанні, як це було в молодших класах, скільки багатьма іншими рисами його особистості, поглядами, здібностями, характером [80, с.36].

Неповнолітній не отримавши визнання у формальному колективі, часто прагне реалізувати себе у неформальних групах, які досить часто носять антисоціальний характер. З цього приводу у одній із праць, підготовленій авторським колективом і присвяченій попередженню групових правопорушень неповнолітніх зазначається: „несприятлива життєва ситуація, що утруднює встановлення звичних соціальних контактів, ставить неповнолітнього перед необхідністю шукати вихід, який він бачить у знайденні нового колективу, а схильність до асоціальної поведінки, цілком чітко визначає характер того колективу, в якому неповнолітній сподівається утвердитись” [81, с.61].

У цьому віці неповнолітні часто проявляють критичне ставлення до дорослих, яке нерідко переходить у критиканство, відсутність скромності та витримки у стосунках з оточуючими, хворобливе ставлення до зауважень чи покарань та інших спроб впливу на поведінку неповнолітнього, нестерпність до недоліків інших людей, бажання все робити самому, все відчувати на власному досвіді. Ці риси закономірно проявляються у вчинках та діях молодої людини. Причому нерідко метою таких вчинків стає бажання довести оточуючим свою гідність чинити так, як не чинять вони, жити за власними правилами та ін.

Для цього віку характерними можуть бути акселерація, тобто прискорений фізичний ріст дітей, та ретардації – протилежний акселерації процес. Питання про причини цих процесів на сьогодні залишаються дискусійними, але все ж таки науковці дотримуються думки про соціальні причини цих явищ. Справа в тому, що подальший розвиток науково-технічного прогресу, ускладнення суспільних та соціальних процесів потребують від молодої людини більше уваги та глибини аналізу, ніж раніше, що, як відомо, забезпечує нормальний вступ неповнолітнього до самостійного життя. Результатом цього нерідко стають випадки дисгармонії між фізичним та соціально-психологічним розвитком особистості. Це і є причиною акселерації. Щодо ретардації, її сутність проявляється у сповільненому фізичному та психічному розвитку індивіда, або в порушенні нормального співвідношення розвитку фізичної та психічної сфер особистості, за відсутності ознак акселерації. Психологи пов’язують це явище з несприятливими умовами життя та виховання дитини [82, с. 29-30].

Резюмуючи викладене в цьому підрозділі зробимо такі висновки:

Беручи до уваги те, що досягнення психофізіологічної зрілості передбачає настання ряду правових наслідків, то чітке відмежування неповнолітніх від малолітніх, з одного боку, і повнолітніх, – з другого, є абсолютно необхідним. В іншому разі органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, були б змушені в кожному окремому випадку самостійно оцінювати їх зрілість, що звичайно призводило б до суб’єктивізму.
Для притягнення неповнолітнього до адміністративної відповідальності має значення як досягнення віку цього виду юридичної відповідальності, так і здатність неповнолітньої особи під час вчинення адміністративного правопорушення усвідомлювати свої дії або керувати ними.
Особливістю розвитку неповнолітніх є те, що їх нервова система увесь час знаходиться у процесі становлення та вдосконалення, тоді як у дорослих вона вже сформована, що, як слід потребує більш послідовного розгляду особливостей їх психологічного та вікового розвитку.
Психологічний та віковий розвиток особи неповнолітнього є тими критеріями, які, з одного боку, визначають здатність особи бути учасником певних правовідносин, в нашому випадку тих, які виникають з приводу вчинення адміністративного правопорушення, з другого – вказують на індивідуальні (особистісні) його характеристики.
Психологічні якості особи неповнолітнього правопорушника можна розглядати як основу внутрішньо-психічних процесів, пов’язаних із вибором стереотипів протиправної поведінки, з різними варіантами мотиваційних програм. В той же час соціально-демографічні та правові ознаки, а також соціальні прояви створюють іноді сприятливі умови для реалізації цих тенденцій.
Вікова періодизація, яка досить послідовно вивчена у педагогіці та психології, має суттєве значення для розв’язання питання про можливість особи бути суб’єктом відповідальності, соціально-психологічними передумовами якої є здатність неповнолітнього усвідомлювати соціальну значущість своїх вчинків та прогнозувати їх небезпеку.

1.2. Поняття та особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх

У попередньому підрозділі ми проаналізували психологічний та віковий розвиток особи неповнолітнього як суб’єкта адміністративної відповідальності, з’ясували такі категорії як „особистість”, „неповнолітній”, „суб’єкт”, „суб’єкт права”, суб’єкт правовідносин”, „суб’єкт адміністративного правопорушення”, „суб’єкт адміністративної відповідальності”; „суб’єкт адміністративно-деліктних відносин”. Завданням цього підрозділу є визначення поняття та особливостей адміністративної відповідальності в цілому та неповнолітніх осіб як суб’єктів адміністративної відповідальності зокрема.

Важливим елементом правової державності, умовою її здійснення є додержання принципу законності, сутність якого, на думку дисертанта, полягає в тому, що жодна фізична чи юридична особа не повинні звільнятися від обов’язку виконувати (дотримуватись) правових норм законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Наслідком реалізації принципу законності є правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності, правових принципів, системи права і законодавства усіма суб’єктами суспільних відносин і характеризується станом правопорушень. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність взагалі та адміністративна зокрема.

Встановлення правових приписів само по собі не може забезпечити стан законності та правопорядку. Потрібен механізм державного примусу для забезпечення виконання нормативних приписів, одним із видів якого є юридична відповідальність. Кожна людина зобов’язується узгодити свої вчинки із встановленими нормами у суспільстві і повинна усвідомити можливість настання негативних наслідків у випадку порушення цього зобов’язання. Саме це обумовлює існування такого суспільного явища, як відповідальність. Питання адміністративної відповідальності неповнолітніх досить тісно пов’язані із загальними проблемами юридичної відповідальності, з одного боку, і загальними проблемами адміністративної відповідальності в цілому — з другого, а тому перед безпосереднім дослідженням особливостей адміністративної відповідальність неповнолітніх доцільним буде з’ясування сутності юридичної відповідальності в цілому та особливостей адміністративної зокрема.

Проблема юридичної відповідальності є однією з ключових у правовій науці і досліджується не лише загальною теорією права, а й такими галузевими науками, як кримінальне право, цивільне право, адміністративне право, трудове право. Однак, все ж таки основа для її вивчення була закладена науковцями з фаху загальної теорії права. Зокрема ця проблема досить детально була висвітлена у працях С.С.Алексєєва, С.Н.Братуся, В.М.Горшеньова, В.В.Копєйчикова, В.М.Кудрявцева, О.Ф.Скакун, П.М.Рабіновича, М.А.Цвіка, В.Н.Хропанюка, А.С.Шабурова та багатьох інших вчених. Але, незважаючи на значну увагу, яка приділялася вивченню сутності юридичної відповідальності, загальновизнаного та загальноприйнятого її поняття не існує, а скоріше навпаки, проведені дослідження стали передумовою для виникнення цілої низки різних підходів до цього правового явища.

Відповідно до тлумачення В.Даля термін „відповідальність” є похідним від дієслова „відповідати” і означає „обов’язкову поруку під страхом відповіді, стягнення” [83, с.717]. С.Ожегов тлумачить відповідальність як „необхідність, обов’язок відповідати за свої дії, вчинки, бути відповідальним за них” [84, с.412]. В одному із тлумачних словників української мови відповідальність означає „нести відповідальність за когось, щось; відповідати перед законом” [12, с.99]. Українська юридична енциклопедія обмежилась лише констатацією того, що адміністративна відповідальність — „вид юридичної відповідальності громадян і службових осіб за вчинені ними адміністративні правопорушення” [85, с.45-46]. Етимологічне походження цього поняття походить з праслов’янської мови, що означало „відати”, „знати” [86, с.390].

Юридична відповідальність є похідною від соціальної відповідальності, під якою розуміється „міра відповідальності дій соціальних суб’єктів (особистостей, соціальних груп, держави) взаємним вимогам, правовим та іншим суспільним нормам, загальним інтересам” [87, с. 81].

В науковій літературі юридична відповідальність розглядається як: обов’язок особи переносити заходи державного примусового впливу за скоєне правопорушення [88, с.48]; застосування до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, які виражаються у формі обмежень особистого, організаційного чи майнового характеру [89, с.99]; як звичайне зобов’язання, але таке, що виконується в примусовому порядку [10, с.4]; передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення [22, с.431]; закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали [90, c.135-136].

На нашу думку, така різноманітність у підходах до визначення поняття юридичної відповідальності викликана тим, що вона, будучи одним із видів суспільної відповідальності успадкувала від останньої її ознаки. Крім того, в різних галузях права юридична відповідальність проявляється по різному, її види істотно відрізняються один від одного, а тому сформулювати єдине її визначення та ознаки, які одночасно характеризували б усі види юридичної відповідальності дуже складно. Однак такі спроби робляться. Так, О.Ф.Скакун до таких ознак відносить: 1) спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів; 2) виражається в обов’язку особи зазнавати певних втрат; 3) настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення; 4) здійснюється компетентним органом у суворій відповідності із законом, а саме — з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат; 5) здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом [22, с.431-432].

На нашу думку до ознак юридичної відповідальності крім зазначених вище доцільно віднести й такі як: 1) вона є засобом охорони правопорядку, засобом здійснення державної влади; 2) супроводжується державним і громадським осудом проступку; 3) нормативною основою юридичної відповідальності є система правових норм, які можна звести у дві групи: а) матеріально-правові, що закріплюють загальні питання відповідальності та склади правопорушень; б) процесуальні, що закріплюють провадження у справах про правопорушення; 4) юридична відповідальність настає за наявності трьох підстав: а) нормативної, складовою частиною якої є норма, що закріплює склад; б) фактичної (правопорушення); в) процесуальної (правозастосовний, юрисдикційний акт). Однак, визначальною (основною) ознакою юридичної відповідальності є те, що вона може бути застосована лише за вчинення особою протиправного вчинку – правопорушення, яке в законодавчому акті визнано таким.

Одним із поширених підходів до з’ясування сутності юридичної відповідальності є її розуміння у двох аспектах: позитивному і негативному. Так, у позитивному аспекті — це відповідальність за майбутні вчинки, їх усвідомлення, прагнення діяти відповідно до встановлених норм, як соціальних, так і правових, належним чином виконувати свої обов’язки і реалізовувати права лише у встановленому порядку. Ми погоджуємося з О.В.Суріловим який зазначає, що „проблема позитивної відповідальності характеризується політичним звучанням, має не тільки юридичне, але й морально-етичне значення [91, с.399-400]. Як зазначає П.Р.Стависький, „добровільність виконання обов’язку не може розглядатися як відсутність юридичної відповідальності, відсутність правопорушення тягне не застосування заходів відповідальності (відшкодування шкоди, заподіяної при крайній необхідності, тощо), а застосування мір захисту суб’єктивних прав [92, с.13-14]. На думку І.С.Самощенка і М.Х.Фарукшина, „чим вищий рівень соціальної відповідальності в активному (позитивному) значенні, тим менше місця для ретроспективної відповідальності” [93, c.7]. Такої ж думки дотримуються Є.А.Агеєва і А.І.Санталов [94, c.67; 95, c.8]. Серед представників адміністративно-правової науки в позитивному аспекті юридичну відповідальність досить детально свого часу розглянули І.Л.Бачило, М.М.Дорогих, В.А.Юсупов [96; 97; 98].

У негативному аспекті – це відповідальність за вже скоєні вчинки, їх негативні наслідки, порушення певних норм [22-28 та ін.]. В науковій літературі поширеною також є точка зору, що теорія про позитивну і негативну відповідальність може бути застосована лише до суспільної відповідальності в цілому, тоді як будь-яка юридична відповідальність завжди є реакцією на певний вчинок, тобто її можна розглядати тільки як відповідальність у негативному аспекті [99; 100 та ін.]. Деякі вчені взагалі не сприймають поняття „позитивної” відповідальності, оскільки, на їх думку, в цьому випадку до юридичних відносяться ті явища, яким не властиві правові ознаки [101, с.434]. Зазначається також і те, що „юридична відповідальність, з тих пір як вона виникла, завжди була відповідальністю за минуле, за скоєне протиправне діяння. Інакше можна прийти до неприйнятного висновку, що особа, яка не скоїла правопорушення, вже несе правову відповідальність” [93, с.43].

На нашу думку, теорія перспективної відповідальності є обґрунтованою, і як слід такою, яка має право на існування, так як носить виховний та попереджувальний характер про що зазначається в переважній більшості законодавчих актів, які її передбачають. Однак, предметом нашого дослідження буде лише відповідальність негативна (її іще називають ретроспективною), тобто та, яка може наставати за вже скоєні неповнолітніми особами адміністративні правопорушення.

Традиційно юридична відповідальність розглядається лише як відповідальність фізичних чи юридичних осіб перед державою, а про відповідальність самої держави практично не згадується. Разом з тим інститут відповідальності держави і його органів повинний стати важливим інструментом захисту прав громадян, особливо в сфері публічних відносин. Разом з тим, становлення громадського суспільства і правової держави вимагають встановлення взаємної відповідальності держави й особистості, підвищення відповідальності саме органів державної влади перед громадянами. Ця принципово важлива тенденція одержала закріплення в ст.56 Конституції України, відповідно до якої „кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень” [1].

Дискусійним у правничій літературі є співвіднесення таких категорій як „відповідальність” і „покарання” [60; 65; 67; 93 та ін.]. На нашу думку, вони є синонімами, так як одне без одного існувати не можуть. Будь-яка відповідальність є певним покаранням, яке являє собою лише юридичну форму його вираження і виявлення. Тут ми підтримуємо думку І.О.Галагана, який вважав, що питання про співвідношення відповідальності і покарання (стягнення) повинно бути вирішене на користь їх повного ототожнення, оскільки це одно порядкові правові поняття, які стоять поруч і не можуть існувати одне без іншого. Будь-яка відповідальність, на його думку, це те чи інше покарання, що є лише юридичною формою її виразу та прояву [102, с.13]. Однак, вважаємо, що незважаючи на це, категорія відповідальності є більш місткою, так як покарання є лише однією, хоча і основною її функцією. Наприклад, Д.М.Лук’янець визначає такі функції адміністративної відповідальності: регулятивна; компенсаційна; загальної та особистої превенції адміністративних деліктів; профілактики адміністративних правопорушень; профілактики злочинів; стимулююча функція [103, с.139-140]. Як на нашу думку, крім вище названих до функцій юридичної відповідальності слід віднести і такі як: охоронна; каральна; виховна; забезпечувальна (наприклад забезпечення цивільно-правових зобов’язань із правовідносин, які виникають з діяльності щодо перевезення пасажирів громадським транспортом).

Адміністративній відповідальності, як і іншим видам юридичної відповідальності, притаманні певні принципи. Так, наприклад, до принципів адміністративної відповідальності С.Т.Гончарук відносить: рівність усіх перед законом; гуманізм; гласність; законність; невідворотність відповідальності за винне діяння; індивідуалізація покарання; відповідність провини і покарання [104, с.22].

На нашу думку вище приведений перелік принципів необхідно доповнити і такими як: системність, публічність, самостійність і незалежність в прийнятті рішення; швидкість та економічність, відповідальність лише за вчинене протиправне діяння; відповідальність лише за наявності вини; доцільність та обґрунтованість; повнота та об’єктивність; забезпечення права на захист; презумпція невинності; принцип пріоритету КпАП над іншими законодавчими актами, які передбачають адміністративну відповідальність.

Ми погоджуємося з А.Т.Комзюком, який зазначає, що соціальне призначення адміністративної відповідальності полягає у тому, що, „з одного боку, ця відповідальність як один із найважливіших методів державної діяльності має забезпечувати належне виконання завдань та функцій держави, надійну охорону відповідних суспільних відносин. З іншого – реалізація її заходів повинна ґрунтуватися на якнайсуворішому додержанні принципів гуманізму, соціальної справедливості, законності тощо” [35, с.4].

Іншою проблемою є визнання чи невизнання суб’єктом юридичної відповідальності та адміністративної зокрема юридичних осіб. Ця проблематика широко дискутується вченими, особливо адміністративістами [105; 106; 107 та ін.]. Слід зазначити, що у науковців існують різні позиції щодо проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб. Так, думку про те, що юридичні особи можуть бути суб’єктами адміністративної відповідальності поділяють такі вчені як О.П.Альохін, Д.М.Бахрах, Ю.П.Битяк, Є.В.Додін, Н.І.Золотарьова, В.В.Зуй, В.К.Колпаков, Ю.І.Крегул, О.Д.Крупчан, В.Ф.Опришко, Д.М.Овсянко та ін. Інші вчені вважають, що „визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності є передчасним, необґрунтованим і включення до проекту нового Кодексу України про адміністративні проступки є недоцільним”, а штрафи за правопорушення у сфері підприємницької діяльності та господарювання, які накладаються згідно чинного законодавства на юридичних осіб, є „окремим (особливим) видом юридичної відповідальності — економічною відповідальністю” [108, с.176].

Довгий час існувала точка зору відповідно до якої суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути лише фізичні особи. У Кодексі України про адміністративні правопорушення вживається термін „особа”, але конкретизації щодо того, які саме особи (фізичні чи юридичні) є суб’єктами адміністративних проступків, він не дає. Водночас, уважно проаналізувавши його норми щодо віку, після досягнення якого настає відповідальність, обставини, які виключають адміністративну відповідальність, мети адміністративного стягнення тощо можна дійти висновку, що КпАП встановлює адміністративну відповідальність лише для фізичних осіб. Таким чином, згідно з чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення суб’єктами адміністративних правопорушень можуть бути тільки фізичні особи. Однак, останнім часом в Україні було прийнято ряд законів, якими встановлена адміністративна відповідальність юридичних осіб, зокрема „Про зайнятість населення”, „Про об’єднання громадян”, „Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування”, „Про виключну (морську) економічну зону України”, „Про електроенергетику”, „Про пожежну безпеку” та ін. Аналіз змісту цих та інших законодавчих актів дає змогу зробити висновок, що, з одного боку, ця відповідальність формально не називається адміністративною, з другого — за своєю суттю є такою, оскільки вона виникає із суспільних відносин у відповідних сферах управління і для неї характерні всі притаманні цьому виду відповідальності ознаки.

Не вдаючись до детального аналізу думок вчених з цих питань, що виходить за межі предмету цього дослідження зазначимо, що, на нашу думку, юридична особа може бути суб’єктом такого виду правової поведінки, як правопорушення, і як слід бути притягнутою до юридичної відповідальності, зокрема адміністративної. Але визначальним та принциповим під час вирішення питання про відповідальність юридичних осіб має стати неможливість притягнення до відповідальності фізичної особи як правило посадової при наявності складу правопорушення.

Адміністративна відповідальність становить особливий вид юридичної відповідальності, їй властиві всі ознаки останньої. В юридичній літературі проблемам адміністративної відповідальності приділялось та приділяється чимало уваги. У працях‚ опублікованих в 60-80-х рр. (Д.М.Бахрах, І.О.Галаган, І.І.Веремеєнко, Б.М.Лазарєв, А.Є.Луньов, Н.Г.Салищева, М.С.Студенікіна, Л.Л. Попов, А.П.Шергін та ін.), було розглянуто її матеріальні та процесуальні аспекти, обґрунтовано пропозиції з розвитку законодавства про адміністративні проступки, багато з яких склали теоретичну основу кодифікації чинного законодавства. В зазначених працях досить детально висвітлено загальні питання адміністративної відповідальності, надано рекомендації для практичних працівників, які застосовують законодавство про адміністративні проступки. Теоретичні положення, що містяться в них‚ та їхнє обґрунтування не втратили свого значення й досі.

Серед вчених сучасності, які займаються проблемами адміністративної відповідальності необхідно, в першу чергу, назвати таких як В.Б.Авер’янов, Ю.П.Битяк, А.С.Васильєв, І.П.Голосніченко, С.Т.Гончарук, Є.В.Додін, В.В.Зуй, Л.В.Коваль, Р.А.Калюжний, А.Т.Комзюк, В.К.Колпаков, Д.М.Лук’янець, В.Ф.Опришко, О.І.Остапенко, М.М.Тищенко, В.К.Шкарупа, В.О.Шамрай та інші.

Вирішенням матеріальних та процесуальних проблем адміністративної відповідальності неповнолітніх фрагментарно займались переважна більшість учених в галузі адміністративного права. Однак більш послідовно ці питання досліджувались О.Б.Андрєєвою, О.М.Бандуркою, І.Л.Бородіним, Ю.П.Битяком, І.П.Голосніченком, Є.В.Додіним, Я.М.Квіткою, Р.А.Калюжним, В.К.Колпаковим, Я.Ю.Кондратьєвим, Л.В.Ковалем, С.П.Котелейчуком, М.П.Легецьким, О.І.Остапенком, С.Г.Поволоцькою та М.М.Тищенком. Водночас, окреме дослідження з проблемних питань адміністративної відповідальність неповнолітніх проведене так і не було, більша увага приділялась профілактичній (попереджувальній) діяльності правопорушень, які вчиняються неповнолітніми.

Поява нових соціальних відносин вимагає переосмислення ролі і місця адміністративної відповідальності в системі правового регулювання. Так, за період існування Кодексу про адміністративні правопорушення було прийнято більш ніж 160 законодавчих актів‚ що внесли зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення [8], що насамперед пов’язано із появою нових і зникненням старих юрисдикційних органів, уповноважених застосовувати адміністративні стягнення, зміною санкцій, передбаченням нових складів проступків, які характеризують зміну відносин у державі. Особлива частина КпАП спочатку містила 172 статті, а за станом на кінець 2006 р. – 535 статей (у тому числі із позначкою „прим”). Відповідно, суб’єктів адміністративної юрисдикції було 29, стало — понад 40. Тут ми погоджуємося з тезою В.К.Колпакова про те, що „ці зміни здійснювалися, як правило, у напрямі встановлення нових заборон і кількісного збільшення суб’єктів адміністративної юрисдикції. У численних випадках їм бракує належної наукової обґрунтованості, ретельного урахування соціальних, політичних, економічних змін у суспільному житті. Вони мало відповідають новій адміністративній ідеології, яка започаткована Концепцією адміністративної реформи в Україні, фактично базуються на цінностях старої і вже віджилої тоталітарної системи, підтверджують ортодоксальність розвитку законодавства про адміністративну відповідальність” [109, с.24].

Таким чином, на сучасному етапі розвитку української державності дослідження інституту адміністративної відповідальності, з’ясування його суті, місця та ролі як в системі адміністративного права, так і серед інших галузей права набуває особливого значення, оскільки це пов’язано з необхідністю удосконалення українського адміністративного законодавства, в тому числі його систематизацією.

Слід зазначити те, що чинний КпАП не дає визначення адміністративної відповідальності, незважаючи на те, що Глава ІІ його Загальної частини має назву „Адміністративні правопорушення і адміністративна відповідальність” [8]. Він лише обмежується вказівкою про те, що мірою адміністративної відповідальності є адміністративне стягнення, яке застосовується з метою перевиховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення і запобігання вчиненню правопорушень [8]. І тут ми погоджуємося з думкою К.С.Вельського, який зазначає, що „для того щоб поняття використовувалося у суспільстві ефективно, запам’ятовувалось людьми, ставало часткою їх правосвідомості, йому потрібно дати визначення у законодавчому акті” [110, с.20]. Як слід відсутність законодавчого визначення поняття адміністративної відповідальності породжує жваві дискусії серед науковців щодо його сутності та змісту, про що свідчить наявність багатьох точок зору з цього приводу.

В одному із проектів Кодексу України про адміністративні проступки вперше зроблено спробу дати визначення адміністративної відповідальності на законодавчому рівні. Зокрема пропонується визначити її як засіб охорони та захисту суспільних відносин, що використовується державою як адміністративний примус і яка полягає в застосуванні до суб’єкта адміністративного проступку адміністративних стягнень та заходів впливу, встановлених цим Кодексом [111]. Визначення поняття адміністративної відповідальності міститься і в Концепції реформи адміністративного права України, що підготовлена робочою групою Кабінету Міністрів України. Зокрема вона визначається як „захід державного примусу, який використовується для боротьби із неправомірними діяннями юридичних і фізичних осіб” [112].

В науковій літературі пропонуються різні визначення поняття адміністративної відповідальності, зокрема як: застосування в установленому порядку уповноваженими органами та посадовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм [102, с.40]; застосування уповноваженим органом або посадовою особою встановлених державою заходів адміністративного стягнення до громадян, а у відповідних випадках — і до юридичних осіб, за порушення загальнообов’язкових правил [113, с.129]; різновид правової дійсності, специфічну форму негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед уповноваженим державним органом за свої неправомірні дії [104, с.7]; результат неправомірної поведінки особи, що настає за вчинення адміністративного правопорушення: за протиправну, винну (умисну чи необережну) дію чи бездіяльність, що посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободу громадян, встановлений порядок управління, і яка настає за умови, що ці правопорушення не тягнуть кримінальної відповідальності [114, с.67]; відносини, що виникають між органами виконавчої влади і фізичними або юридичними особами (за умов відсутності між ними відносин службового підпорядкування) з приводу вчинення останніми передбачених законодавством протиправних діянь і полягають у застосуванні до них адміністративних стягнень [103, с.34]; накладення на правопорушників загальнообов’язкових правил, які діють у державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру [29, с.158]; застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права [35, с.7]; примусове, з додержанням установленої процедури, застосування правомочним суб’єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником [109, с.24].

Аналіз приведених вище та багатьох інших визначень поняття адміністративної відповідальності надав змогу зробити такі висновки: 1) адміністративна відповідальність розглядається як: діяльність щодо застосування адміністративних стягнень; специфічна форма негативного реагування; різновид правовідносин; 2) за основу вище приведених дефініцій адміністративної відповідальності науковці беруть дві основні ознаки: адміністративний проступок та адміністративне стягнення; 3) традиційно адміністративну відповідальність пов’язують із застосуванням примусових заходів, розглядають її як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення і здійснення санкцій; 4) поняття „адміністративна відповідальність” не слід зводити до поняття „адміністративне стягнення”. Оскільки адміністративна відповідальність включає такі елементи, як державний осуд діяння і особи, яка його скоїла, і застосування до порушника заходів, визначених санкцією порушеної статті закону, тобто адміністративного стягнення; 5) вважаємо безпідставним визначення адміністративної відповідальності як такої, яка настає за порушення норм адміністративного права, так як норми адміністративного права регулюють і: порядок утворення та правове становище суб’єктів державного управління; форми і методи управлінської діяльності; процедуру проходження державної служби; управління окремими галузями тощо; 6) необґрунтованим вважаємо визначення адміністративної відповідальності як застосування до правопорушників лише адміністративних стягнень, так як в передбачених КпАП випадках можуть застосовуватись заходи впливу (ст.ст. 13, 15), які за своєю суттю не є адміністративними стягненням. Як було з’ясовано нами у попередньому підрозділі дисертації адміністративна відповідальність не вичерпується лише застосуванням адміністративних стягнень, наприклад, за вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років, як правило, застосовуються заходи впливу, які не є адміністративними стягненнями. Як слід, ця ознака обов’язково повинна бути відображена у визначенні поняття адміністративної відповідальності.

У вітчизняному адміністративному праві сформувались три основні точки зору щодо сутності адміністративної відповідальності. Зокрема, як: застосування до правопорушника заходів примусу (Ю.П.Битяк, Л.В.Коваль та інші); обмежень майнових, а також особистих благ та інтересів за здійснення адміністративних правопорушень (Є.В.Додін); сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням до суб’єкта проступку адміністративних стягнень (І.П.Голосніченко та інші).

Під час дослідження сутності адміністративної відповідальності, вчені виділяють різну кількість її ознак. Наприклад, О.П.Альохін виділяє вісім специфічних ознак адміністративної відповідальності [115, с.282-283], В.К.Колпаков – шість основних і шість похідних [116, с.289, 291-292], Л.В.Коваль – сім [117, с.125-128], Д.Н.Бахрах, І.О.Галаган, Д.М.Овсянко, Д.М.Лук’янець – п’ять [118, с.51; 102, с.40-41; 119, с.130-132; 103, с.33], М.С.Студенікіна – чотири [120, с.7], Ю.С.Рябов – три [121, с.12].

Розглянемо деякі із запропонованих вченими ознак адміністративної відповідальності більш детальніше. Так, Д.М.Лук’янець до таких ознак відносить: застосування до винних примусових заходів, як правило адміністративних стягнень; притягнення до адміністративної відповідальності можливе лише у результаті вчинення особою адміністративного проступку; право притягнення до адміністративної відповідальності надано органам (та їх посадовим особам) адміністративної юрисдикції; особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності (складання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення постанови, проведення експертизи тощо) встановлений законодавством; норми, що регулюють адміністративну відповідальність, містяться у різних за своєю правовою природою актах [103, с.33].

Д.Н.Бахрах, серед ознак адміністративної відповідальності називає такі: її підставою є особливий вид правопорушення – адміністративний проступок; своє вираження адміністративна відповідальність знаходить у застосуванні певних видів адміністративних стягнень, специфічних за змістом і відмінних від заходів кримінального покарання, дисциплінарного впливу і майнової відповідальності; адміністративні стягнення накладаються великою кількістю органів; між органами державного управління (посадовими особами), що накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні відносини підпорядкованості; порядок притягнення до адміністративної відповідальності особливий, він істотно відрізняється від кримінального, цивільного процесів і дисциплінарного провадження; адміністративна відповідальність врегульована нормами адміністративного права‚ що містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження і в сукупності утворюють її нормативну основу [118, с.51].

До ознак адміністративної відповідальності Л.В.Коваль відносить: 1) адміністративна відповідальність має публічний державно-обов’язковий характер; 2) зосередження права адміністративного покарання в органах адміністративної юрисдикції; 3) має репресивний характер; 4) в адміністративній відповідальності знаходять вияв обидва аспекти правової відповідальності: позитивна та ретроспективна; 5) норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, мають допоміжне значення щодо багатьох галузей права; 6) особливою ознакою цього виду правової відповідальності є введення до багатьох норм КУпАП права діяти на власний розсуд при встановленні адміністративних заборон або нових видів покарань (при застосуванні альтернативних стягнень, при обранні місця розгляду адміністративної справи, форми оскарження тощо) [117, с.125-128].

А.Т.Комзюк, до спеціальних ознак адміністративної відповідальності відносить: настає, як правило, за особливий вид правопорушень – адміністративні; виявляється в накладенні на порушників певних видів адміністративних стягнень, специфічних за змістом і відмінних від заходів кримінального покарання, дисциплінарного впливу та майнової відповідальності; адміністративні стягнення накладаються багатьма органами та посадовими особами, яким таке право надано законодавчими актами; між органами (посадовими особами), які накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні службові відносини; порядок притягнення до адміністративної відповідальності особливий, він суттєво відрізняється від кримінального і цивільного процесів та дисциплінарного провадження; адміністративну відповідальність врегульовано нормами адміністративного права, які містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження і в сукупності становлять її нормативну основу [35, с.6-7].

С.В.Ківалов та Л.Р.Біла серед особливостей адміністративної відповідальності виділяють такі: її підставою є адміністративний проступок; вона накладається як на індивідуальні, так і колективні суб’єкти, винні у вчиненні адміністративного проступку; врегульована нормами адміністративного права, які передбачають вичерпний перелік адміністративних порушень, стягнень, державних органів, уповноважених на притягнення до відповідальності; передбачений особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності, який характеризується оперативністю, економічністю, спрощеністю; притягнення до адміністративної відповідальності в більшості випадків здійснюється в адміністративному (позасудовому) порядку та ін [122, с.44].

В.К.Колпаков та О.В.Кузьменко виділяють основні та похідні ознаки адміністративної відповідальності. Так до похідних вчені відносять: 1) притягнення до адміністративної відповідальності можливо тільки в результаті вчинення адміністративного проступку; 2) адміністративна відповідальність полягає в застосуванні до винних адміністративних стягнень; 3) мета адміністративної відповідальності полягає: а) у вихованні особи в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття; б) запобіганню здійснення нових проступків; 4) право притягнення до адміністративної відповідальності надано багатьом суб’єктам, серед яких — органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, суди; 5) законодавством встановлений особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності (складання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення постанови і т. ін.); 6) норми, що регулюють адміністративну відповідальність, містяться у різних за своєю правовою природою актах [32, с.253-254].

І.П.Голосніченко називає чотири особливості адміністративної відповідальність, зокрема: підставою для її настання є адміністративний проступок; вона реалізується в умовах неслужбової підлеглості; велика кількість органів, що накладають стягнення; порядок закладання адміністративних стягнень визначається нормами адміністративного права [36, с.6].

Проаналізувавши вище приведені ознаки особливостей адміністративної відповідальність ми дійшли таких висновків: по-перше, переважна більшість з цих ознак (до 80 %) використовується вченими для визначення особливостей адміністративної відповідальність, з чим ми цілком погоджуємося; по-друге, вважаємо недоцільним віднесення до спеціальних ознак адміністративної відповідальності таких як: а) між органами державного управління (посадовими особами), що накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні відносини підпорядкованості [118, с. 1; 36, с.6]; б) має репресивний характер [117, с.125-128]; в) мета адміністративної відповідальності полягає у вихованні особи в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, запобіганні здійснення нових проступків [32, с.253-254], так як вони характерні і для інших видів юридичної відповідальності.

Вважаємо доцільним до спеціальних ознак адміністративної відповідальності віднести і такі, як:

1) адміністративна відповідальність виступає, з одного боку, як необхідний елемент механізму державного управління і є фактично різновидом державно-управлінських відносин, з другого — засобом охорони суспільних відносин у сфері державного управління;

2) адміністративна відповідальність накладається за правопорушення, які не являють собою суспільної небезпеки, а є суспільно шкідливими. Хоча, слід зазначити і те, що це питання є дискусійним. Так, Є.Додін, В.Колпаков, Л.Коваль, Р.Павловський, В.Лук’янов називають адміністративні правопорушення суспільно небезпечними посилаючись при цьому на матеріальну єдності усіх правопорушень, відмінність між якими полягає лише в ступені суспільної небезпеки. Інші вчені, зокрема М.Александров, Г.Бондаренко, А.Клюшниченко, Г.Петров, І.Самощенко, С.Студенікіна, О.Якуба зазначають, що адміністративний проступок не є суспільно небезпечним діянням. Ми приєднуємося до думки тих адміністративістів, які зазначають, що адміністративні правопорушення є суспільно шкідливими, антигромадськими явищами. Визнання адміністративних правопорушень суспільно шкідливими, а не суспільно небезпечними є тим критерієм за допомогою якого стає можливим розмежування злочинів та адміністративних правопорушень. До того ж про суспільну шкідливість адміністративних проступків свідчить також те, що при визначенні форм вини в статтях 10 і 11 КпАП йдеться не про антигромадську спрямованість діяння, не про його суспільну небезпечність, а про шкідливі наслідки [8]. Наприклад, ст.51 КпАП передбачає адміністративну відповідальність за дрібне викрадення чужого майна вартість якого не повинна перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Якщо вартість викраденого перевищує зазначену суму, то за скоєне діяння настає кримінальна відповідальність. Однак, крім вартості викраденого, повинна враховуватися також кількість викрадених предметів у натурі (вага, обсяг), їх значимість та спосіб здійснення розкрадання. Наприклад, у випадку вчинення дрібного викрадення чужого майна з проникненням у приміщення або інше сховище останнє слід кваліфікувати вже як злочин, а не як адміністративний проступок. Отже, саме різний ступінь суспільної небезпеки порушення того чи іншого відношення є тим критерієм, який може бути використаний для розмежування адміністративно-правових та кримінально-правових відносин;

3) адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені КпАП, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Слід зазначити, що такі науковці як Г.П.Бондаренко, Є.В.Додін, М.М.Дорогих та Л.В.Коваль, вказували, що адміністративна відповідальність застосовується не лише за порушення правил, встановлених адміністративно-правовою нормою, але й за порушення норм інших галузей права. Існувала також думка, що підставою адміністративної відповідальності є вчинення особою злочину, що не становить великої суспільної небезпеки [123, с.189]. На нашу думку, це було, в першу чергу, пов’язано з тим, що ст.51 попереднього Кримінального кодексу України передбачала можливість звільнення від кримінальної відповідальності особи із застосуванням до неї заходів адміністративного стягнення, примусових заходів виховного характеру чи громадського впливу. Проте чинне кримінальне законодавство не допускає можливості звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення у зв’язку із скоєнням злочину який не представляє значної громадської небезпеки. Однак, необхідно зазначити і те, що ч.2, ст.38 КпАП передбачено, що „у разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття” [8];

4) адміністративна відповідальність є універсальним засобом охорони суспільних відносин, які регулюються різними галузями права – конституційним, цивільним, трудовим, фінансовим, власне адміністративним;

5) у випадку порушення вимог адміністративно-правових норм відповідальність настає не перед другою стороною правовідносин, а перед державою;

6) притягнення осіб, які вчинили адміністративні правопорушення до адміністративної відповідальності здійснюється здебільшого органами виконавчої влади, які виконують функції державного управління у відповідній сфері суспільних відносин. Однак, на нашу думку, перелік цих органів потребує перегляду з метою зменшення їх кількості;

7) в переважній більшості випадків адміністративна відповідальність є кінцевим результатом контрольних повноважень органів державної влади, так як притягнення до адміністративної відповідальності завершує собою процес реалізації органом державного управління такої функції державного управління, як контроль;

8) адміністративна відповідальність настає за порушення лише тих адміністративно-правових норм, які охороняється адміністративними санкціями;

9) певний (особливий) порядок застосування адміністративних стягнень та заходів впливу, який характеризується як позасудовим (переважна форма), так і судовим порядком здійснення;

10) акт про притягнення до адміністративної відповідальності може прийматися: а) індивідуально (судді і посадові особи відповідних органів); б) колегіально шляхом голосування (виконавчі комітети й адміністративні комісії);

11) передбачена великою кількістю законодавчих актів податкового, митного, валютного та іншого законодавства, що нехарактерне для інших видів юридичної відповідальності. Однак, ми підтримуємо думку В.К.Колпакова який зазначає, що „однією з вад адміністративно-деліктного законодавства є нормативне закріплення положення щодо можливості встановлення складу проступку і відповідальності за його вчинення, а також застосування відповідних норм за межами КпАП. Такий підхід до побудови законодавства про адміністративну відповідальність є умовою виникнення колізій, які фактично дискредитують як законодавця, так і правозастосувальника” [109]. Як слід ми підтримуємо тих вчених, які пропонують визнати Кодекс єдиним законодавчим актом щодо адміністративної відповідальності.

Беручи до уваги вище приведені ознаки особливостей адміністративної відповідальність вважаємо доцільним визначити її як застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень та заходів впливу, що тягнуть для цих осіб певні обтяжливі наслідки і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, урегульованими адміністративно-правовими нормами”.

Щодо особливих ознак адміністративної відповідальність неповнолітніх, то, на нашу думку, до таких слід віднести:

1) носить, як правило, виховний та нематеріальний характер, так як до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років, як правило, застосовуються заходи впливу, які не є адміністративними стягненнями, зокрема це: зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;

2) за вчинення адміністративних правопорушень в окремих випадках неповнолітні віком від 16 до 18 років можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах (в разі вчинення дрібного розкрадання, порушення правил дорожнього руху, дрібного хуліганства, стрільби з вогнепальної зброї в населених пунктах, злісної непокори законній вимозі або розпорядженню працівника міліції і порушення правил поводження з вогнепальною зброєю та боєприпасами). Однак і в цих випадках не виключається застосування заходів, передбачених ст.24-1, якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи порушника до нього доцільніше застосувати саме ці заходи. Винятком із цього правила є вчинення неповнолітньою особою злісної непокори законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця (ст.185 КпАП) [8];

3) до неповнолітніх не застосовується адміністративний арешт про що зазначено у ст.32 КпАП;

4) справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років розглядають судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, які наділені правом притягнення до адміністративної відповідальності цієї категорії суб’єктів, отже, адміністративна відповідальність неповнолітніх носить лише судовий характер;

5) вчинення правопорушення неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує відповідальність;

6) коли під час вчинення адміністративного правопорушення шкоду заподіяно неповнолітнім, який досяг шістнадцяти років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на неповнолітнього відшкодування заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її;

7) інтереси особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми або особами, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення, мають право представляти їх законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники);

8) для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, може бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра;

9) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку є обставиною, що виключає провадження в справі про адміністративне правопорушення.

Сутність вище приведених ознак буде розкрита нами під час розгляду проблемних питань класифікації адміністративних правопорушень неповнолітніх, з’ясування особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх, аналізу заходів впливу та адміністративних стягнень, які застосовуються до неповнолітніх.

Таким чином, вважаємо доцільним адміністративну відповідальність неповнолітніх як спеціальних суб’єктів визначити як примусове застосування суддями районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів заходів впливу, а в деяких випадках і адміністративних стягнень, які тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки як правило морального характеру і накладаються на підставах і в особливому порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Підсумовуючи викладене, необхідно відзначити, що визначення поняття та особливостей адміністративної відповідальності неповнолітніх має як теоретичне, так і практичне значення. Теоретичне значення проявляється у можливості визначення окремих методологічних аспектів пізнання зазначеного правового явища, можливості комплексно підійти до його дослідження і відобразити зв’язок з іншими правовими інститутами. Тут ми погоджуємося з думкою Д.М.Лук’янця, що „для застосування положення КпАП за його межами, необхідно мати законодавче визначення поняття адміністративної відповідальності, яке має відображати сутність цього правового явища і містити в собі необхідні та достатні класифікаційні ознаки цього виду юридичної відповідальності” [103, с.25]. Практичне (прикладне) значення зумовлене тим, що наявність цілісної картини адміністративної відповідальності неповнолітніх дає змогу врегулювати всю сферу відносин як матеріальних, так і процесуальних, які виникають у зв’язку із вчиненням адміністративного правопорушення неповнолітньою особою наступним її притягненням до відповідальності, запобігаючи, таким чином, прогалинам в їх регулюванні.

1.3. Становлення та розвиток вітчизняного та зарубіжного законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх

Як відомо, будь-яка наука, коли мова йде про вивчення її інститутів, повинна включати їх історико-правовий аналіз, оцінку історичного шляху розвитку. Не є виключенням і адміністративна відповідальність. Ми погоджуємося із тезою В.К.Колпакова, який зазначив, що „будь-яке явище чи процес має свої корені в минулому, і, через відображення в сьогоденні, спрямовано до майбутнього, тобто існує у логіці причинно-наслідкових зв’язків історичного розвитку з сучасністю” [124, с.108]. Становлення та розвиток вітчизняного законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх нерозривно пов’язані, з одного боку, із загальним розвитком інституту юридичної відповідальність, з другого – становленням та розвитком адміністративної відповідальності в цілому на різних етапах розвитку нашого суспільства. Звідси, розгляд історико-правових аспектів адміністративної відповідальності неповнолітніх буде пов’язаний із характеристикою процесу становлення та розвитку юридичної відповідальності в цілому та адміністративної зокрема.

Існуючий у суспільстві погляд на правопорушення, особу, що його вчинила формувався на протязі багатьох тисячоліть. Тому формування понять „вік відповідальності”, „особливості відповідальності неповнолітніх” у різні періоди історичного розвитку України мало свої особливості, розгляду яких і присвячено цей підрозділ дисертації.

За основу аналізу відповідальності неповнолітніх в цілому та адміністративної зокрема нами було взято історико-хронологічний аспект, який, в першу чергу, залежав від пануючого устрою, пріоритетів державного розвитку та політичного курсу розвитку української державності. Процес становлення та розвитку інституту відповідальності неповнолітніх в цілому та адміністративної зокрема ми поділили на три періоди (етапи): 1) дореволюційний (до 1917 р.); 2) пост революційний, так званий радянський період (після 1917 р.); 3) період незалежності (з 1991 р. по теперішній час). Розглянемо ці етапи більш детальніше.

Категорія відповідальності за джерелами виникнення є одночасно філософським, релігійним та правовим поняттям. У своєму розвитку воно пройшло тривалий проміжок часу, початок якого можна умовно датувати судом над Сократом в Афінах у 399 р. до н.е., а його завершення – в кінці середніх століть [125, с.12-20]. Проблема морально-правових критеріїв оцінки поведінки людей займала важливе місце в навчанні давньогрецьких філософів про відповідальність. Ця оцінка повинна була здійснюватися на основі законів держави і на основі вищого Розуму і Логосу. Основні положення давньогрецьких і давньоримських філософів про відповідальність в подальшому піддалися ретельній обробці в авторів Нового Завіту та у творах християнської церкви, які поєднали елементи цього механізму з догматами про єдиного Бога і майбутній суд [126, с.453].

У римському праві використовувались адміністративно-правові поняття, які отримали розвиток у багатьох національних правових системах, в тому числі у вітчизняній. Так, наприклад, у римському праві був розроблений інститут санкцій за правопорушення, зокрема адміністративне (стягнення через суд) [127, с.11]. Штраф розглядався в римському праві в якості адміністративної санкції — різновиду грошового стягнення, що поступає в дохід держави і накладається уповноваженою державою посадовою особою [128, с.161].

В епоху Відродження почався повільний процес входження поняття відповідальності до галузі права. Вважається, що інститут відповідальності споконвічно мав своїм призначенням забезпечення справедливого застосування покарання до винної особи. Таким чином, інститут відповідальності в більшій мірі носив каральне значення.

Статути князів Київської Русі, „Руська Правда”, звичаї і традиції давньоруського народу (як джерела права того періоду) діяли достатньо тривалий час. На території України часів Великого князівства Литовського, а після нього – і Речі Посполитої, судочинство здійснювалося відповідно до зазначених джерел права. Слід зазначити і те, що ці джерела права не містили окремих положень щодо адміністративних порушень в цілому, і тих, які вичиняються неповнолітніми зокрема. А тому в подальшому мова буде йти про загальний розвиток „законодавства” про відповідальність у цей період. У пам’ятках давньоруського законодавства не зазначалося про вплив віку неповнолітнього на його відповідальність. Але деякі положення стосовного розглянутого питання зустрічаються. Так, приватне правило Руської Правди твердить, що дружина та дитина холопа, які брали участь, (незалежно від їх віку), у татьбі (розбої), видаються скривдженому (за цей же злочин вільні співучасники платили віру) [129, с.28]. З чого можна зробити висновок про те, що дитина, яка брала участь у розбої, незалежно від її віку, підлягала такому ж покаранню, як і дорослі. Вік притягнення особи до відповідальності не визначався і у Литовському Статуті 1529 р. [130, с.210]. Отже, до кінця XVI сторіччя вік відповідальності для призначення покарання значення не мав, так як був нормативно невизначеним.

У ст.5 Глави 15 „Про хресне цілування” Соборного Уложення 1649 р. вказувалось лише, що малолітніх віком до 15 років не допускали до цілування хреста, якщо вимагались свідчення під присягою [131, с.160]. З часом Соборне Уложення доповнювалось та змінювалось указами, які дістали назву „Новоуказані статті”.

Вперше про вік відповідальності зазначалося в Новоуказних статтях 1669 р., де було введено таке положення: якщо дитина у віці 7 років вчинить вбивство, вона за це не карається смертною карою, яке було взяте з іноземного права та застосовувалось у церковних судах [132, с.419]. Отже, треба визнати, що це була перша самостійна спроба законодавчого вирішення питання про вікову неосудність неповнолітніх, яка створила обмеження правового впливу на неповнолітніх.

У військових указах Петра Великого 1716 р. зустрічалася тільки одна вказівка про вік особи, яка вчинила правопорушення. Так, у тлумаченні артикулу 195 зазначалось, що якщо дитина вчинить злодійство, вона може бути покарана своїми батьками різками.

У 1742 р. Сенат разом з президентами колегій розглянувши справу 14-річної селянки Федорової, яку обвинувачували у вбивстві, вказав, що малолітство як для чоловічої, так і для жіночої статі триває до 17-річного віку, і що таких осіб не можна карати так само як і дорослих. Однак синод розглянув цю справу і не погодився з таким висновком. Він постановив, що особа і до 17 років може мати достатнє „розуміння” про свої вчинки, тому вік було знижено до 12 років. М.С.Таганцев зазначав, що практика проігнорувала ці рішення, оскільки в тюрмах перебували 12-річні діти, а до неповнолітніх прирівнювали осіб у віці 18, 19 років [132, с.419]. С.І.Вікторський вважав, що „розуміння” передбачає наявність таких складових: 1) неповнолітній усвідомлював злочинність чи аморальність та шкідливість того, що вирішив вчинити; 2) неповнолітній володів певним досвідом, який допомагав ясно уявляти всі наслідки відомого діяння; 3) неповнолітній володів відомою стійкістю та волею, які дозволяють утримуватися від дій, що не схвалює розум [133, с.343].

Правила про покарання малолітніх визначалися Указом Сенату 1762 р. згідно з яким, особи до 17 років підлягали тілесному покаранню. Діти до 10 років віддавалися для покарання на розсуд батьків, малолітні від 10 до 15 років підлягали покаранню різками, неповнолітні від 15 до 17 років каралися батогами. Отже, неповнолітні віком до 10 років визнавалися неосудними; неповнолітнім віком від 10 до 17 рр. піддавались більш „м’якому” покаранню.

Указом Катерини ІІ від 1765 р. була встановлена повна неосудність осіб у віці до 10 років, а до осіб у віці від 10 до 17 років обов’язковим було пом’якшення покарання [132, с.419].

У проекті під назвою „Зібрання малоросійських прав” від 1807 р. було передбачено, що неповнолітні віком до 16 років підлягали звільненню від відповідальності за вчинені ними суспільно небезпечні діяння, але батьки чи опікуни таких неповнолітніх повинні були відшкодувати заподіяні збитки [134, с.128].

Пізніше, відповідно до ст.138 Зводу законів 1842 р., малолітніх віком до 10 років, які вчинили правопорушення, без втручання суду віддавали батькам чи родичам для перевиховання. Особи віком від 10 до 14 років, якщо було встановлено, що вони діяли „з розумінням”, підлягали загальним покаранням, за винятком каторжних та деяких інших робіт. А якщо встановлювали, що вони діяли „без розуміння”, то їх віддавали батькам чи родичам, як і малолітніх віком до 10 років. Особи віком від 14 до 17 років підлягали загальним покаранням (за винятком тілесних), тільки тоді, коли було констатовано, що вони діяли „з розумінням” [135, с.27-28]. Отже, осудними вважалися неповнолітні з 10 років. Неповнолітнім у віці від 10 до 14 років покарання пом’якшувалося; неповнолітні віком від 14 до 17 років підлягали загальним покаранням (за винятком тілесних), за умови якщо їх визнавали осудними.

Статут про покарання 1864 р. встановлював дещо інші положення. Зокрема, ст.10 цього нормативного акту визнавала дітей віком до 10 років абсолютно неосудними. Малолітнім віком від 10 до 17 років покарання зменшувалося удвічі. Дітей віком від 10 до 14 років можна було віддавати батькам на перевиховання, причому відповідно до Статуту не вимагалося розв’язання особливого питання про „розуміння” [136, с.36].

В Уложенні 1866 р. передбачалась складна система розподілу віку – до 7, від 7 до 10, від 10 до 14, від 14 до 17, від 17 до 21 року.

Нормативна регламентація відносин, подібних до відносин сучасної адміністративної відповідальності з’являється у Російській імперії у другий половині XIX ст., хоча жоден правовий акт того часу не використовує поняття „адміністративна відповідальність”, та і власне поняття „відповідальність” використовувалось у законодавстві тих часів досить рідко. Однак, іще у 1861 р. у доповідній записці про судово-поліцейський статут Д.Н.Блудов вказував на необхідність відмежування злочинів, підвідомчих кримінальним, судам, від „поліцейських проступків”, які у країнах Західної Європи розглядались спеціальними поліцейськими суддями або адміністративними органами [137, с.514]. Отже, підготовлений під керівництвом Д.Н.Блудова додаток до доповідної записки під назвою „Матеріали для складання проекту статуту судово-поліцейського” можна вважати першою спробою законопроектних робіт у цій галузі.

Статут про покарання, що накладаються мировими суддями був затверджений 20 листопада 1864 р. Він складався з 13 глав, перша з яких містила загальні положення (порядок заміни стягнень, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність, тощо). Решта глав, що становили його Особливу частину, містила у собі склади 150 проступків, поділених залежно від об’єкта посягання на 12 видів [127, с.85-86.]. Відповідно до Статуту кримінального судочинства мировим суддям були підсудні: 1) справи про менш важливі (не тяжкі) злочини і проступки, за які призначались такі заходи відповідальності як: догана, зауваження і вплив; грошові стягнення, вища міра яких не перевищує 300 карбованців; арешт (до трьох місяців) або покарання, що його замінюють; 2) справи про злочини і проступки, по яких провадження, починаючись не інакше як за скаргами осіб, ображених або які зазнали шкоди, може бути припинено примиренням; 3) справи про крадіжки, шахрайства, лісові порубки, привласнення знайдених речей та інші злочини цього роду, вчинені особами, що підлягають за ці діяння ув’язненню у робочому домі [138, с.260].

Наприкінці XIX ст. питання про визначення віку, з якого можлива осудність, були дискусійними і у наукових колах. Щодо системи покарань відносно неповнолітніх, то наприкінці XIX ст. теоретики та практики прийшли до висновку, що варто змінити суворий підхід, який склався до неповнолітніх: головною метою покарання слід визнавати не кару а перевиховання [132, с.421].

Таким чином, інституалізація адміністративного проступку (делікту) та адміністративної відповідальності пов’язана, в першу чергу, із трансформаційними процесами у сфері кримінального права. Визначення проступків як адміністративних пов’язано з процедурними особливостями застосування покарань за кримінальним законодавством Російської імперії. Справи про малозначні злочини, або проступки розглядали мирові судді. Але у 1889 році інститут мирових суддів був скасований і частина судових функцій перейшла до адміністративних органів [139, с.628]. Отже, малозначні злочини отримують назву адміністративних проступків (деліктів), як такі що були підвідомчі органам адміністративної влади.

З 2 червня 1897 р. по 1918 р. діяв Закон „Про відповідальність малолітніх і неповнолітніх”, в якому було передбачено таке покарання для неповнолітніх як ув’язнення у спеціальних приміщеннях. Для неповнолітніх у віці від 17 до 21 року закон передбачав вже каторгу та поселення [140, с.6]. Крім того, Кримінальним Уложенням 1903 р. було встановлювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Зокрема, ст.40 Уложення визнавала дітей віком до 10 років неосудними. Від 10 до 17 років – умовно осудними. За вчинення злочинів, які не вважалися „тяжкими злочинами” неповнолітніх віддавали батькам чи родичам для перевиховання [141, с.416].

1 січня 1910 року в Росії почав свою роботу перший окремий суд у справах неповнолітніх. Очолив цей суд М.Окунєв, який мав 20-річний досвід суддівства [142, с.78]. До складу такого суду входили: мировий суддя, чотири службовці канцелярії, суддя та п’ять платних піклувальників. Робота суду була організована таким чином: на кожного неповнолітнього обвинуваченого (підсудного) заводилась особова картка. Картки ці поміщались у шухлядах за алфавітним порядком, причому картки про рецидиви зберігалися окремо. Окремо також заводились картки на дівчат та хлопчиків. Така система дозволяла судді більш досконало вивчати особистість неповнолітнього підсудного [142, с.78-79]. Завданням судів для неповнолітніх було: розгляд справ про неповнолітніх обвинувачених; суд над дорослими правопорушниками, які чинять замах на права малолітніх та негативно впливають на них; загальний нагляд за діяльністю осіб та установ, що беруть на себе турботу про малолітніх.

Таким чином, відсутність адміністративного права як вчення і фактичного регулятора суспільних відносин виключало можливість існування у зазначений період інститутів адміністративного правопорушення і адміністративної відповідальності. Державні примусові заходи, які здійснювалися як судами, так і адміністрацією (адміністративними органами) регулювались кримінальним законодавством, тобто мали кримінально-правову природу.

І.Т.Тарасова вважають першим російським ученим, який науково обґрунтував розмежування предметів адміністративного і поліцейського права, актуалізував проблему адміністративних правопорушень, як суто управлінської категорії, і вніс у її розробку істотний внесок [143, с.49; 144, с.20; 145, с.2-3]. Відповідальність за рішенням адміністративного суду І.Т.Тарасов формулює як адміністративну відповідальність, тобто відповідальність за вчинення управлінського (адміністративного) правопорушення і відмежовує її від іншої судової відповідальності [145, с.205]. Адміністративна відповідальність І.Т.Тарасовим розглядалась в першу чергу як відповідальність адміністративних органів за незаконні дії. Слід зазначити, що поняття незаконних дій адміністрації, розгляд яких є компетенцією адміністративних судів, дає відомий теоретик права дорадянського періоду В.М.Гєссєн. На його думку такими діями були розпорядження: а) прийняті некомпетентним органом; б) прийняті з питань, які мають регулюватися законами; в) прийняті з порушенням встановленої форми [146].

Аналіз дореволюційного періоду (до 1917 р.) становлення інституту юридичної відповідальності в цілому та неповнолітніх зокрема надав змогу зробити такі висновки. По-перше, у ці часи не було окремого виділення інституту адміністративної відповідальності, в деяких випадках була лише вказівка на так звані „тяжкі злочини” та „злочинами” з чого можна зробити висновок, що інші правопорушення злочинами не вважались а були віднесені до інших правопорушень.

По-друге, мала місце непослідовність у питаннях визначення віку відповідальності неповнолітніх, нечіткість у визначенні осудності (неосудності), формування єдиної системи покарань та заходів виховного впливу, не існувало єдиного поняття „вік відповідальності”, водночас використовувались терміни „малолітній” та „неповнолітній”, які у різний період розвитку української державності мали різне значення, а тому вік, з якого неповнолітні підлягали відповідальності постійно змінювався, і практично не мав ніякого значення, так як до неповнолітніх здебільшого застосовувалися ті ж види покарань, що і до дорослих.

По-третє, існуюча система покарань була необґрунтовано жорстокою, що не сприяло виправленню та перевихованню неповнолітніх правопорушників.

По-четверте, наприкінці XIX ст., вчені та практики зазначали, що метою покарання неповнолітніх слід визнавати не кару, а виховання, однак цей підхід так і не знайшов свого послідовного відображення у законодавстві Російської імперії.

По-п’яте, на початку ХХ ст. простежувалась чітка тенденція до ретельного дослідження особистості неповнолітнього та умов його життя і виховання з урахуванням при цьому особливостей вікового розвитку підлітків, що було, насамперед пов’язано із початком роботи судів у справах неповнолітніх.

По-шосте, адміністративне право як вчення і фактичний регулятор суспільних відносин було несформоване, що виключало можливість існування у зазначений період інститутів адміністративного правопорушення і адміністративної відповідальності. Державні примусові заходи, які здійснювалися як судами, так і адміністрацією (адміністративними органами) регулювались кримінальним законодавством, тобто мали кримінально-правову природу. Адміністративні правопорушення у законодавстві дореволюційної Росії розумілися як малозначні злочини або проступки.

По-сьоме, поштовхом до виникнення інституту адміністративної відповідальності було прагнення відокремити малозначні правопорушення від злочинів (за ознакою ступеня суспільної небезпечності) і встановити спрощену процедуру розгляду справ про такі правопорушення. Спочатку це відбувалося в рамках судової системи, але згодом встановився й адміністративний порядок розгляду таких справ і застосування відповідних стягнень.

Тепер розглянемо постреволюційний (після 1917 р.) період розвитку інституту юридичної відповідальності в цілому та неповнолітніх зокрема. Перші роки радянської влади (1917 по 1922 рік) були складним не тільки у зв’язку із побудовою нової державності, а і з прагненням створення якісно нового законодавства, з одного боку, та високим ростом правопорушень серед неповнолітніх з іншого. Так, у газеті „Известия” від 4 квітня 1919 року було наведено статистичні дані про злочинність неповнолітніх у місті Києві, згідно з якими щорічно через суд малолітніх міста Києва проходять більше 1000 підлітків віком від 10 до 17 років, яких обвинувачують у різних правопорушеннях [147]. Таке становище викликало рішучі дії з боку радянської влади, що відобразилось у виданні відповідних нормативних документів.

При досліджені теоретичних проблем адміністративного проступку і відповідальності за його вчинення О.Є.Луньов прийшов до висновку, що самим першим заходом, який було застосовано в адміністративному порядку, тобто за вчинення адміністративного проступку, був арешт осіб, що брали участь у контрреволюційних виступах проти радянської влади й у масових грабежах і розбоях. Він був уведений військово-революційним комітетом у листопаді 1917 року, а у грудні 1917 року підтверджений народним комісаріатом юстиції РРФСР [148, с.34].

Першим декретом радянської влади про відповідальність неповнолітніх був декрет РНК від 14 січня 1918 р. „Про комісії для неповнолітніх”, в якому зазначалося, що суди та тюремне ув’язнення для неповнолітніх скасовуються, а неповнолітніми вважаються особи, які на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не досягли 17-річного віку [149, с.21]. Тоді ж була сформульована педагогічна концепція профілактичної діяльності комісій, яка виходила з визнання того, що неповнолітні правопорушники – це не „морально-дефектні”, а в цілому нормальні діти, які потрапили в екстремальну обстановку і яким необхідно змінити умови життя та виховання. І тут ми погоджуємося з А.С.Макаренком, який зазначав, що „всяка нормальна дитина, яка опинилась на вулиці без допомоги, без колективу, без друзів, без досвіду, з потріпаними нервами, без перспективи, – буде вести себе так, як вони (безпритульні) [150, с.65]. Процедура розгляду справ в комісіях для неповнолітніх мала публічний характер, так як дозволялась присутність преси і громадськості. Разом з тим, заборонялось публікувати прізвища неповнолітніх. Рішення комісії фіксувалися письмово. Досить помітним було й те, що комісії для неповнолітніх у радянській Росії були більш схожі на соціальні органи, ніж на судові, бо питома вага їх діяльності була спрямована на вивчення особистості та умов життя неповнолітніх. До того ж, низький рівень юридичної підготовки членів комісії взагалі знижував юридичний рівень діяльності цих органів.

Після завершення громадянської війни з’явилась реальна можливість реалізації декретів Раднаркому РРФСР, а також прийняття відповідних правових актів урядом Радянської України. Такі акти розроблялися з урахуванням досвіду РРФСР та особливостей боротьби з безпритульністю в Україні. Серед них — Декрет ВУЦВК від 12 червня 1920 р. „Про відповідальність неповнолітніх” [151]. Цим Декретом було створено комісії у справах неповнолітніх, які діяли на території УРСР. Комісії для неповнолітніх були у віданні Наркомату освіти та його місцевих органів. Передача до суду, а також позбавлення неповнолітніх волі заборонялись. До складу комісій входили представники наркомату освіти, юстиції, охорони здоров’я. Розглянувши справу, комісії або звільняли неповнолітніх, або направляли їх в заклади Наркомату громадського піклування відповідно до характеру діяння [152, с.6]. Однак цей декрет не призвів до зменшення правопорушень серед неповнолітніх, бо від кримінальної відповідальності та покарання звільнялися практично всі неповнолітні, без урахування їх психічних особливостей. Такі діти направлялися до притулків Народного комісаріату суспільного піклування, тобто до дитячих будинків, з яких вони втікали та вчиняли нові правопорушення. Беручи до уваги те, що Комісаріат суспільного піклування не міг організувати виправлення та перевиховання неповнолітніх правопорушників, у 1920 році було скасовано принцип звільнення неповнолітніх від відповідальності.

23 грудня 1921 року було утворено інститут соціальних інспекторів завданням яких було чергування на вулицях, затримання неповнолітніх правопорушників та доставлення їх у приймальники та розподільники, які були допоміжними органами соціальної інспекції, комісії у справах неповнолітніх та органу охорони дитинства райвідділів народної просвіти [153].

У Кримінальних кодексах УРСР від 1922 та 1927 рр. передбачалося: 1) що особи, які не досягли 14-річного віку, не підлягають покаранню, до них можуть застосовуватись лише заходи медико-педагогічного характеру; 2) обов’язкове пом’якшення покарання неповнолітнім – у віці від 14 до 16 років наполовину, а неповнолітнім у віці від 16 до 18 – на третину; 3) незастосування до неповнолітніх вищої міри покарання [154; 155]. Слід зазначити, що на відміну від КК УРСР 1922 р., КК УРСР 1927 р. більш диференційовано підходив до кримінальної відповідальності неповнолітніх. Положення останнього були більш ліберальними, так як передбачали основними заходами впливу на неповнолітніх заходи медико-педагогічного характеру, розширюючи при цьому і сферу їх застосування [156, с.12-13].

Однією з особливостей цих КК було те, що деякі із складів злочинів вимагали конкретизації, відповідно до місцевих умов. Така конкретизація здійснювалась шляхом прийняття суб’єктами адміністративної влади обов’язкових постанов, наприклад, конкретизувалися „бешкетні, безцільні дії”, що утворювали склад хуліганства. Поряд з конкретизацією ознак об’єктивної сторони злочину, такі постанови вирішували ще одне принципове питання: визначали порядок відповідальності суб’єкта злочину. Він міг бути: а) тільки судовим, б) тільки адміністративним, в) на розсуд правозастосувальника судовим, або адміністративним. Введення адміністративного порядку розгляду злочинів обґрунтовувалось доцільністю зменшення навантаження судових органів [124, с.321].

У серпні 1924 року був підготовлений перший проект Адміністративного кодексу УРСР, в основу якого був покладений проект Адміністративного статуту РРСФР [157, с.320]. Було створено дві робочі групи, які здійснювали систематизацію законодавства, яке могло б бути включене до Адміністративного кодексу. І лише 27 липня 1927 р. ВЦВК і Раднарком УСРР видали Постанову „Про надання адміністративним органам права вживати заходів адміністративного впливу за маловажні правопорушення”. Згідно з цією Постановою, для звільнення судових установ від маловажних кримінальних справ і прискорення їх вирішення адміністративним органам різних рівнів було надано право вживати заходів адміністративного впливу за певні (маловажні) правопорушення [158]. У подальшому ці норми увійшли до Адміністративного кодексу УРСР, який було затверджено ВУЦВК 12 жовтня 1927 р [159], який складався з 15 розділів, що вміщували 528 статей, що поєднували норми про права й обов’язки органів державного управління як у взаєминах між собою, так і у відносинах з окремими громадянами.

Як зазначав А.В.Вєніосов, до прийняття Адміністративного кодексу, законодавча база містила велику кількість актів в сфері адміністративного права. За підрахунками лише до збірника „Узаконень і розпоряджень” було включено близько 4000 актів, хоча фактично нормативних документів адміністративно-правової спрямованості було видано значно більше [160, с.46]. В цьому адміністративному кодексі вперше використовується поняття „адміністративна відповідальність”. Зокрема, в артикулі 175 зазначалося: „Особи, що затаїли речі, які треба конфіскувати, притягаються до адміністративної або судової відповідальності, з одночасним вилученням речей, які підлягають конфіскації” [161].

У 1928 р. ВУЦВК та РНК України з метою подальшого вдосконалення законодавства, яке регламентувало діяльність комісій для неповнолітніх у перше десятиліття їх діяльності, прийняли постанову „Про доповнення та зміну розділу VІ, глави 4 частини другої (книги другої) Кодексу законів про народну освіту УРСР” [162], яка сприяла закріпленню авторитету комісій, розширенню їх повноважень, більш детально врегульовувала діяльність районних комісій – основного ланцюга у системі профілактики правопорушень серед неповнолітніх. Так, завданням районних комісій був розгляд справ про правопорушення неповнолітніх віком до 16 років включно, які їх скоїли на території даного району, або бездоглядних, організація роботи із запобігання бездоглядності та правопорушень, надання дорослим та дітям юридичної, педагогічної й іншої допомоги, захист інтересів неповнолітніх у судах та адміністративних закладах.

Проаналізувавши діяльність комісій у справах неповнолітніх Всеукраїнська комісія для неповнолітніх 21 березня 1931 р. оприлюднила звернення до комісій, у якому вказала на недоліки в їх роботі, а саме, що комісії часто „виносять свої постанови тільки за матеріалами міліції”, „не використовують як слід громадськість у своїй роботі”, функціонують „більше не як педагогічний заклад, а як маленький дитячий суд” [163].

Ґрунтовні наукові дослідження з питань адміністративної відповідальності неповнолітніх, боротьби з безпритульністю та бездоглядністю проводились з початку минулого століття. Систематичне ж вивчення цієї проблематики розпочалося в 20-ті роки. Так, значний внесок у розроблення питань боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх зробив видатний російський правознавець М.М.Гернет. У науковій роботі „Соціально-правова охорона дитинства за кордоном та в Росії”, яка вийшла в світ у 1924 р. він детально охарактеризував причини поширення бездоглядності та правопорушень у середовищі неповнолітніх, розглянув теоретико-правові питання їх відповідальності, проаналізував особливості провадження в справах про правопорушення неповнолітніх. Значну увагу вчений присвятив організаційно-правовим засадам діяльності дореволюційних дитячих судів та радянських комісій у справах неповнолітніх, які проводили роботу з неповнолітніми правопорушниками [164].

Інший видатний правник В.І.Куфаєв, аналізуючи статистичні матеріали зібрані Відділом соціально-правової охорони дитинства Народного комісаріату освіти РСФРР з 1921 по 1924 рік, охарактеризував становище дітей в Радянській Росії, проаналізував стан правопорушень неповнолітніх, класифікував види неповнолітніх правопорушників за віком, сімейним положенням, соціальним статусом тощо. Класифікував причини та умови, які сприяють протиправній поведінці неповнолітніх, обґрунтував недоцільність притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності та призначення їм покарань, особливо у вигляді позбавлення волі, розглянув питання щодо застосування комісіями до неповнолітніх правопорушників засобів медично-педагогічного впливу, зокрема: переконання, влаштування до навчально-виховних закладів, призначання нагляду, працевлаштування тощо [165]. Недоцільність притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності, застосування до них кримінальних покарань і, передусім, позбавлення волі обґрунтовував і С.В.Познишев [166, с.54-63].

Суттєве значення для розуміння сутності адміністративної відповідальності мають дослідження А.І.Єлістратова, який визначав адміністративне право, як помісь права поліцейського з цивільним. Однак, слід зазначити, що А.І.Єлістратов був прихильником теорії єдності злочинів і проступків, що, на його думку, є вирішальною умовою для боротьби з ними у рамках кримінального права [167, с.53-54].

Інший адміністративіст М.Д.Загряцький зазначав, що в основі інституту адміністративної відповідальності лежать: особливі властивості самого правопорушення; особливі властивості наслідків, що викликані його вчиненням [168].

Аналізу стану правопорушень серед неповнолітніх та причин їх поширення присвятив свою наукову працю Н.П.Гришаков [169]. Науковець проаналізував боротьбу з правопорушеннями неповнолітніх у дореволюційній Росії, розглянув процес створення та розвитку дитячих судів, а також виправних установ для неповнолітніх. Важливими є зроблений автором висновок про доцільність якнайшвидшої гуманізації методів боротьби з правопорушеннями неповнолітніх, зростання популярності виховних заходів впливу, створення комісій у справах неповнолітніх призначених для боротьби з правопорушеннями неповнолітніх педагогічними засобами.

Організаційні та правові питання діяльності комісій у справах неповнолітніх а також процесуальні особливості роботи цих комісій щодо розгляду справ неповнолітніх та обрання до них заходів впливу розглядав М.Набок [170]. Цій проблематиці було також присвячено наукові праці М.А.Глейзера, який обґрунтував доцільність створення сільських комісій у справах неповнолітніх та включення до їх складу педагогічних працівників [171]. А.Вікторов пропонував розширити повноваження комісій у справах неповнолітніх, надавши їм право призначати опіку над неповнолітніми [172]. Я.А.Перель розглядав проблеми застосування комісіями у справах неповнолітніх до неповнолітніх правопорушників таких заходів впливу, як направлення до інтернатів органів освіти або виправних закладів органів юстиції [173]. Е.Веккер розглядав проблемні питання правового регулювання організації діяльності органів охорони дитинства і, зокрема, комісій у справах неповнолітніх [174].

Інший науковець — П.І.Люблінський у своїй роботі „Задачі охорони дитинства” (1924 р.) охарактеризував становище дітей в Росії з початку минулого століття до середини 20-х років, розглянув причини вчинення правопорушень неповнолітніми, основною з яких вчений назвав соціальну [д.Боротьба з безпритульн2]. Окремі питання вчинення правопорушень неповнолітніми та відповідальність за них були розглянуті в одній із статей П.І.Люблінського „Охорона дитинства і боротьба з безпритульністю”, яка була опублікована у 1927 році [175].

М.О.Скрипник розглядав проблемні питання щодо диференційованого підходу до правової оцінки протиправних діянь неповнолітніх залежно від їх віку, зокрема, питання щодо звільнення від відповідальності дітей віком до 14 років, особливості відповідальності неповнолітніх 14-16 рр. та 16-18 рр., окреслив порядок застосування до них заходів медико-педагогічного впливу [176, с.52-54]. Подібні питання були предметом досліджень М.О.Чельцов-Бебутова. Крім того, науковець окрему увагу приділив питанням звільнення деяких категорій неповнолітніх правопорушників не лише від покарання, але й від судового процесу.

Український правознавець Е.Я.Немировський здійснив короткий огляд історії інституту відповідальності неповнолітніх, обґрунтував недоцільність зниження віку осудності неповнолітніх, з одного боку, та необхідність застосування до них виховних методів впливу – з другого [177]. Подібні питання досліджував інший відомий український правознавець Г.І.Волков, який крім того звернув увагу на такі аспекти відповідальності неповнолітніх, як застосування заходів медико-педагогічного впливу [178].

Відомими є праці вчених з окремих інститутів радянського права в яких розглядались проблеми боротьби з правопорушеннями неповнолітніх. Так, М.Матвієвський розглядав проблемні питання правового регулювання організації опіки над неповнолітніми, процедури призначення опіки, обов’язки опікунів, порядок нагляду за їх здійсненням [179]. Інститут опіки як один із засобів профілактики правопорушень серед неповнолітніх був предметом дослідження С.М.Шабалова [180]. Проблемні питання усиновлення як форми профілактики правопорушень серед неповнолітніх розглядав Г.Д.Ридзюнський, який піддав критиці скасування радянським сімейним законодавством інституту усиновлення обґрунтовуючи це тим, що державні заклади не в змозі обслуговувати усіх сиріт та дітей, які в наслідок війн та голоду залишилися без піклування та нагляду [181].

Початок 30-х років ознаменувався якісною зміною особистості неповнолітніх правопорушників, так якщо у 20-х роках їх основну частину складали безпритульні, то у 30-ті роки більшість неповнолітніх правопорушників жили у сім’ях.

У роки Великої Вітчизняної війни радянська держава розгорнула велику роботу з попередження безпритульності та бездоглядності неповнолітніх. З цією метою РНК СРСР 23 січня 1942 р. прийняв постанову „Про влаштування дітей, які залишилися без батьків” [182], а також „Положення про комісії з влаштування дітей, які залишились без батьків” (1943 р.) [183], які вирішували переважну кількість завдань, які входили раніше до компетенції комісій для неповнолітніх. У цей період адміністративна відповідальність використовувалася в якості важливого правового засобу зміцнення громадського порядку і державної безпеки. У перші місяці війни було видано низку правових актів СРСР, у яких визначалися цілі і масштаби застосування адміністративних заходів в інтересах оборони. Були узаконені на період війни: а) висилка, б) позбавлення волі в адміністративному порядку до 6 місяців, в) штраф до 3000 карбованців. Вони застосовувалися за невиконання обов’язкових постанов військової влади в місцевостях, оголошених на воєнному стані [124, с.326].

Слід зазначити, що з середини 30-х років до початку 50-х років проблеми вчинення неповнолітніми правопорушень та призначення відповідальності за них практично не розглядались, що, на думку дисертанта, в першу чергу, було пов’язано із невизнанням цієї проблеми керівництвом радянської держави. Однак із початком 50-х по 80 рр. ця проблематика знову актуалізувалась, свідченням чого є наукові праці Д.М.Бахраха, І.І.Веремеєнка, Н.І.Вєтрова, І.О.Галагана, Н.П.Грабовської, Б.М.Лазарєва, В.В.Литвинова, Г.М.Міньковського, П.П.Михайленка, Г.І.Петрова, Л.Л.Попова, Н.Г.Салищевої, М.С.Студенікіна, А.П.Тузова, О.П.Шергіна та інших. Дослідження цих вчених відрізняються спробою комплексного вивчення проблеми відповідальності неповнолітніх з точки зору різних галузей правової науки. Позитивною рисою цих праць є висвітлення розвитку правового регулювання відповідальності неповнолітніх в комплексі з дослідженням нормативного закріплення радянським правом заходів охорони дитинства. Значна увага приділялась проблемам захисту інтересів дітей у галузі освіти та праці, підкреслювалась її важливість для профілактики правопорушень у середовищі неповнолітніх. В роботах названих дослідників міститься цікавий фактичний матеріал, присвячений проблемам боротьби з правопорушеннями неповнолітніх та застосування до них заходів відповідальності. Однак, дослідження проблем саме адміністративної відповідальності неповнолітніх у ці роки носило здебільшого фрагментарний характер, так як спеціального дослідження з цих питань проведено не було.

Взагалі у законодавстві 20-50-х років поняття „адміністративна відповідальність” зустрічається дуже рідко. Власне це були одиничні нормативні акти. Зокрема, це поняття використовувалось у Положенні про державний пожежний нагляд і про міську пожежну охорону, затвердженому Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1936 р. [184], Постанові Ради Міністрів УРСР від 16 липня 1946 р. „Про посилення використання порожніх пробігів вантажного автотранспорту” [185], Положенні про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. [186].

Згодом це поняття з’являється і у назвах нормативних актів, наприклад: „Про посилення адміністративної відповідальності за порушення правил риболовства й охорони рибних запасів у водоймищах СРСР: Указ Президії ВР СРСР від 27 березня 1964 р. [187]; „Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж” від 10 жовтня 1969 р.: Постанова Ради Міністрів УРСР [188]; „Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці” від 13 жовтня 1976 р.: Указ Президії Верховної Ради СРСР [189]; „Про адміністративну відповідальність за порушення порядку заняття кустарно-ремісничими промислами і за заняття забороненими промислами”: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 16 лютого 1978 р. [190] та ін.

26 серпня 1967 р. Указом Президія Верховної Ради Української РСР було затверджено Положення про громадських вихователів неповнолітніх [191]. Інститут громадських вихователів було засновано з метою підвищення ролі громадськості у вихованні неповнолітніх, які вчинили правопорушення. Основним завданням громадських вихователів визначалось подання допомоги батькам або особам, що їх замінюють, у перевихованні неповнолітніх правопорушників у дусі поваги і додержання законів і правил соціалістичного співжиття. Громадський вихователь призначався для запобігання бездоглядності, правопорушенням, виправлення і перевиховання неповнолітнього, який: а) звільнений з місця позбавлення волі; б) засуджений умовно, або до міри покарання, не зв’язаної з позбавленням волі, або відносно якого виконання вироку до позбавлення волі відстрочено; в) вчинив злочин, але звільнений від кримінального покарання внаслідок акта амністії або в зв’язку з недоцільністю застосування кримінального покарання; г) вчинив діяння, що містить ознаки злочину, до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або звільнений від кримінальної відповідальності в зв’язку із застосуванням заходу громадського впливу; д) повернувся з спеціальної навчально-виховної або лікувально-виховної установи; е) вчинив правопорушення, що тягне за собою застосування заходу громадського впливу або адміністративного стягнення; є) вживає спиртні напої, наркотичні, лікарські та інші засоби, що викликають одурманювання; ж) систематично самовільно залишає сім’ю у віці до 16 років; з) злісно ухиляється від навчання або роботи; и) систематично займається азартними іграми, а також веде антигромадський спосіб життя.

Слід зазначити, що у переважній більшості нормативних актів поняття „адміністративна відповідальність” пов’язувалось виключно із застосуванням штрафів в адміністративному порядку. Однак, крім штрафу як міри адміністративного впливу використовувались й інші стягнення. Так, наприклад, Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня 1966 р. „Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР” роз’яснювалось, що застосування арешту, виправних робіт і штрафу за дрібне хуліганство є мірою адміністративного впливу, не тягне за собою судимості, не є підставою для звільнення з роботи і не припиняє стажу роботи [192].

До прийняття у 1984 р. КпАП, який діє й досі законодавство про адміністративну відповідальність включало близько 500 нормативних актів, і потреба в їх кодифікації була вкрай актуальною [137, с.519]. Прийняттям цього Кодексу завершився процес кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність, але, як і в інших нормативних актах, визначення поняття „адміністративна відповідальність” у ньому відсутнє, хоча саме поняття досить часто використовується. Відповідно до цього Кодексу до неповнолітніх, які скоїли адміністративні правопорушення у віці від 16-ти до 18-ти років, як правило, застосовувались заходи, які передбачені Положенням про комісії в справах неповнолітніх [193]. До таких заходів Положення відносило: попередження, догану, сувору догану, штраф, покладання обов’язку принести публічне або в іншій формі вибачення потерпілому, відшкодувати заподіяної матеріальної шкоди.

Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 9 березня 1988 р. було затверджено Положення про адміністративні комісії Української РСР, які утворювалися при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах Рад народних депутатів [194].

Дослідження радянського періоду розвитку інституту відповідальності неповнолітніх в цілому та адміністративної зокрема дало змогу зробити такі висновки: по-перше, відмова від законодавства Російської імперії та бажання створити своє нове законодавство призвели до невизначеності та безперервної зміни термінології в сфері відповідальності неповнолітніх; по-друге, у період з середини 30-х і до кінця 50-х рр. було взято курс на проведення каральної політики щодо неповнолітніх з метою зниження рівня правопорушень неповнолітніх; по-третє, законодавство 60-80-х років орієнтувало суди перш за все на застосування відносно неповнолітніх виховних заходів; по-четверте, нормативними актами регламентувалося залучення громадськості до попередження правопорушень неповнолітніх; по-п’яте, під адміністративною відповідальністю розумілось, насамперед, застосування штрафів в адміністративному порядку за різноманітні правопорушення; по-шосте, визначальним для цього періоду було прийняття двох кодексів – Адміністративного у 1927 р. та КпАП – 1984 р., які заклали основу для адміністративної відповідальності неповнолітніх у наш час.

Певні особливості має і період незалежності (з 1991 р. по теперішній час). Так, 27 вересня 1991 року Україна ратифікувала Конвенцію про права дитини, прийняту 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй [195, с.23-50], стаття 40 якої передбачає особливості відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх. У зв’язку з прийняттям Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” КпАП було доповнено статтею 24-1 „Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх”, яка залишається без змін по сьогоднішній день. Було внесено й інші зміни до КпАП з питань адміністративної відповідальності неповнолітніх (ст.ст. 13, 40, 184, 214, 221). Згідно із Законом України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” [10] були створені кримінальна міліція у справах неповнолітніх та служба у справах неповнолітніх, але рівень підготовки співробітників цих органів та їх фінансування потребують, безсумнівно, значного покращення.

Що стосується зарубіжного законодавства про адміністративну відповідальність в цілому та неповнолітніх зокрема, то слід зазначити те, що адміністративна відповідальність, як інститут адміністративного права, притаманний цій галузі права існує лише у країнах Східної Європи. Законодавство країн Заходу під адміністративною відповідальністю передбачає дещо інші відносини ніж, наприклад, законодавство України. У західних країнах відповідальність по адміністративному праву є відповідальністю органів державного управління перед громадянами. За законодавством країн Заходу, аналогічні діяння охоплюються поняттям кримінального правопорушення, в якому виділяються проступки, що не тягнуть за собою певних наслідків, скажімо, судимості.

Серед зарубіжних вчених, які розглядали питання відповідальності неповнолітніх на різних історичних етапах, можна назвати П.Кінга та Д.Ховарда (Англія), Л.Дельзона (Франція), Є.Тарасову, Е.Мельникову (Росія) та інших науковців.

Визначальним міжнародним нормативно-правовим актом, який безпосередньо стосується відповідальності неповнолітніх є Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх („Пекінські правила”) (далі — Правила) [73]. Розглянемо основні положення цього правового документу. Так, в п.1.4 Правил зазначено, що правосуддя відносно неповнолітніх повинне бути складовою частиною процесу національного розвитку кожної країни в рамках усебічного забезпечення соціальної справедливості для всіх неповнолітніх.

Відповідно до п.2.1 Правил, останні застосовуються до неповнолітніх правопорушників неупереджено та незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового або іншого положення.

Принциповим в Правилах є те, що в них під неповнолітнім розуміється дитина або молода людина, яка в межах існуючої правової системи може бути притягнута до відповідальності за правопорушення в такій формі, яка відрізняється від відповідальності, що застосовується до дорослих. З чого можна зробити висновок, що Правила визначають неповнолітнього як спеціального суб’єкта відповідальності. Крім того, Правила сформульовані таким чином, щоб вони могли застосовуватися в рамках різних правових систем і в той же час установлювати деякі мінімальні стандарти, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх. Вікові межі притягнення до відповідальності залежать від відповідних законодавчих положень кожної правової системи. Тому поняття „неповнолітній” охоплює широкий віковий діапазон від 7 до 18 років або старше, що пов’язано, насамперед, з тим, що мінімальні межі віку їх відповідальності досить різні залежно від історичних і культурних особливостей розвитку тієї чи іншої держави.

Відповідно до п.5.1 Правил, система правосуддя щодо неповнолітніх спрямована в першу чергу на забезпечення благополуччя неповнолітнього і забезпечення того, щоб будь-які заходи впливу на неповнолітніх правопорушників були завжди співвіднесені, як з особливостями особистості правопорушника, так і з обставинами правопорушення. Отже, основною метою відповідальності неповнолітніх визнано принципи індивідуалізації відповідальності та відповідність провини і покарання.

У п.7.1 Правил приведено перелік основних процесуальних гарантій неповнолітніх, які притягуються до відповідальності, серед яких: презумпція невинності, право на ознайомлення із змістом пред’явленого обвинувачення, право на відмову від показань, право мати адвоката, право на присутність батьків або опікуна, право на очну ставку зі свідками і їхній перехресний допит, право на апеляцію у вищу інстанцію, право неповнолітнього на конфіденційність.

Відповідно до п.14.2 Правил судовий розгляд повиннен відповідати інтересам неповнолітнього і здійснюватися в атмосфері порозуміння, що дозволить неповнолітньому брати участь у ньому і вільно викладати свою точку зору.

В п.16.1 Правил наголошується, що у всіх випадках, за винятком дрібних правопорушень, до винесення компетентним органом влади остаточного рішення, що передує вирокові, необхідно ретельно вивчити оточення й умови, у яких живе неповнолітній, або обставини, при яких було вчинене правопорушення, для того щоб сприяти винесенню компетентним органом влади об’єктивного судового рішення в справі.

На думку дисертанта, словосполучення „за винятком дрібних правопорушень” доцільно виключити, так як вивчення оточення неповнолітнього (соціального, сімейного, навчання в школі і т. ін.), умов в яких живе неповнолітній та обставини при яких було вчинене правопорушення повинні з’ясовуватись у кожному випадку незалежно від виду вчиненого правопорушення.

Конкретні приклади щодо відповідальності неповнолітніх у зарубіжних країнах за вчинення протиправних діянь, які відповідно до вітчизняного законодавства вважаються адміністративними правопорушеннями будуть проаналізовані нами під час розгляду проблемних питань класифікації адміністративних правопорушень неповнолітніх, попередження адміністративних правопорушень, які вичиняються неповнолітніми, особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх та застосування до них заходів відповідальності за вчинення протиправних вчинків.

Таким чином, дослідження історико-правових аспектів становлення та розвитку юридичної відповідальність неповнолітніх в цілому та адміністративної зокрема дає змогу зробити висновок про те, що вітчизняне та зарубіжне законодавство пройшло складний, довгий та не завжди послідовний шлях у своєму розвитку, і, залежно від стану правопорушень неповнолітніх в тій чи іншій країні, перевага в ньому надавалася каральним або виховним заходам. На різних історичних етапах по-різному вирішувалось питання не тільки про вік відповідальності неповнолітніх, але і про заходи, які застосовувались до неповнолітніх правопорушників. Огляд історії становлення та розвитку законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх свідчить про поступове зародження та подальшу спадковість таких основних концептуальних положень як: визнання неповнолітніх спеціальним суб’єктом відповідальності; встановлення системи заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх за вчинення адміністративних правопорушень та носять виховний і нематеріальний характер; заборона застосування до неповнолітніх деяких адміністративних стягнень, які накладаються на повнолітніх; поступовий перехід до судового розгляду справ про адміністративні правопорушення неповнолітніх; пошук нових заходів впливу на неповнолітніх правопорушників; особлива увага до розвитку неповнолітнього.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Для притягнення неповнолітнього до адміністративної відповідальності має значення як досягнення віку цього виду юридичної відповідальності, так і здатність неповнолітньої особи під час вчинення адміністративного правопорушення усвідомлювати свої дії або керувати ними. Беручи до уваги те, що досягнення психофізіологічної зрілості передбачає настання ряду правових наслідків, то чітке відмежування неповнолітніх від малолітніх, з одного боку, і повнолітніх, – з іншого, є абсолютно необхідним. В іншому разі органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, були б змушені в кожному окремому випадку самостійно оцінювати їх зрілість, що звичайно призводило б до суб’єктивізму.
Особливістю розвитку неповнолітніх є те, що їх нервова система увесь час знаходиться у процесі становлення та вдосконалення, тоді як у дорослих вона вже сформована, що, як слід потребує більш послідовного розгляду особливостей їх психологічного та вікового розвитку.
Психологічний та віковий розвиток особи неповнолітнього є тими критеріями, які, з одного боку, визначають здатність особи бути учасником певних правовідносин, в нашому випадку тих, які виникають з приводу вчинення адміністративного правопорушення, з другого – вказують на індивідуальні (особистісні) його характеристики.
Психологічні якості особи неповнолітнього правопорушника можна розглядати як основу внутрішньо-психічних процесів, пов’язаних із вибором стереотипів протиправної поведінки, з різними варіантами мотиваційних програм. В той же час соціально-демографічні та правові ознаки, а також соціальні прояви створюють іноді сприятливі умови для реалізації цих тенденцій.
Адміністративну відповідальність неповнолітніх як спеціальних суб’єктів визначено як примусове застосування суддями районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів заходів впливу, а в деяких випадках і адміністративних стягнень, які тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки як правило морального характеру і накладаються на підставах і в особливому порядку, встановлених нормами адміністративного права.
До особливих ознак адміністративної відповідальність неповнолітніх віднесено такі: 1) носить, як правило, виховний та нематеріальний характер, так як до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років, як правило, застосовуються заходи впливу, які не є адміністративними стягненнями, зокрема це: зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 2) за вчинення адміністративних правопорушень в окремих випадках неповнолітні віком від 16 до 18 років можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах (в разі вчинення дрібного розкрадання, порушення правил дорожнього руху, дрібного хуліганства, стрільби з вогнепальної зброї в населених пунктах, злісної непокори законній вимозі або розпорядженню працівника міліції і порушення правил поводження з вогнепальною зброєю та боєприпасами). Однак і в цих випадках не виключається застосування заходів, передбачених ст.24-1, якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи порушника до нього доцільніше застосувати саме ці заходи. Винятком із цього правила є вчинення неповнолітньою особою злісної непокори законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця (ст.185 КпАП); 3) до неповнолітніх не застосовується адміністративний арешт про що зазначено у ст.32 КпАП; 4) справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років розглядають судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, які наділені правом притягнення до адміністративної відповідальності цієї категорії суб’єктів, отже, адміністративна відповідальність неповнолітніх носить лише судовий характер; 5) вчинення правопорушення неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує відповідальність; 6) коли під час вчинення адміністративного правопорушення шкоду заподіяно неповнолітнім, який досяг шістнадцяти років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на неповнолітнього відшкодування заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її; 7) інтереси особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми або особами, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення, мають право представляти їх законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники); 8) для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, може бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра; 9) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку є обставиною, що виключає провадження в справі про адміністративне правопорушення.
Дослідження історико-правових аспектів становлення та розвитку юридичної відповідальність неповнолітніх в цілому та адміністративної зокрема дає змогу зробити висновок про те, що вітчизняне та зарубіжне законодавство пройшло складний, довгий та не завжди послідовний шлях у своєму розвитку, і, залежно від стану правопорушень неповнолітніх в тій чи іншій країні, перевага в ньому надавалася каральним або виховним заходам. На різних історичних етапах по-різному вирішувалось питання не тільки про вік відповідальності неповнолітніх, але і про заходи, які застосовувались до неповнолітніх правопорушників. Огляд історії становлення та розвитку законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх свідчить про поступове зародження та подальшу спадковість таких основних концептуальних положень як: визнання неповнолітніх спеціальним суб’єктом відповідальності; встановлення системи заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх за вчинення адміністративних правопорушень та носять виховний і нематеріальний характер; заборона застосування до неповнолітніх деяких адміністративних стягнень, які накладаються на повнолітніх; поступовий перехід до судового розгляду справ про адміністративні правопорушення неповнолітніх; пошук нових заходів впливу на неповнолітніх правопорушників; особлива увага до розвитку неповнолітнього.
Запропоновано ряд змін та доповнень до нормативно-правових актів із зазначених питань: 1) беручи до уваги те, що Кодекс України про адміністративні правопорушення не містить визначення терміна „неповнолітній”, хоча він широко вживається у ньому, пропонуємо у ст.13 КпАП передбачити, що „неповнолітньою вважається особа, яка під час вчинення правопорушення досягла 16-річного віку, але не досягла 18-річного віку”; 2) вважаємо доцільним в КпАП передбачити окрему статтю під назвою „Обставини, що підлягають з’ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення вчинене неповнолітнім” такого змісту: „При розгляді справи про адміністративне правопорушення вчинене неповнолітнім, крім обставин, зазначених у статті 280 КпАП цього Кодексу, необхідно також з’ясувати: а) стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними. У необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра; б) характеристику особи неповнолітнього; в) умови життя та виховання неповнолітнього; г) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього”. Вважаємо, що таке положення буде відповідати і міжнародним актам в галузі охорони прав неповнолітніх, зокрема Пекінським правилам, де в п.16.1. йдеться про необхідність в кожному випадку в справі щодо неповнолітнього проводити соціальне дослідження його загального розвитку; 3) на думку дисертанта, словосполучення „за винятком дрібних правопорушень” доцільно виключити із п.16.1 „Пекінських правил”, так як вивчення оточення неповнолітнього (соціального, сімейного, навчання в школі і т. ін.), умов в яких живе неповнолітній та обставини при яких було вчинене правопорушення повинні з’ясовуватись у кожному випадку незалежно від виду вчиненого правопорушення.

РОЗДІЛ 2АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА ЗАХОДИ ВПЛИВУ І АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ ЗА ЇХ ВЧИНЕННЯ

2.1. Поняття та класифікація адміністративних правопорушень неповнолітніх

У попередньому розділі дисертації ми проаналізували значення психологічного та вікового розвитку особи неповнолітнього як суб’єкту адміністративної відповідальності, сформулювали поняття та визначили особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх, розглянули процес становлення та розвитку вітчизняного та зарубіжного законодавства про адміністративну відповідальність неповнолітніх. Предметом дослідження цього підрозділу дисертації буде класифікація адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми. Однак передувати цьому, на нашу думку, повинно з’ясування сутності адміністративних правопорушень в цілому та їх ознак зокрема. Одним із завдань цього підрозділу є також характеристика тих адміністративних правопорушень, які найбільш частіше вчинюються неповнолітніми.

Адміністративні правопорушення є одними з найбільш розповсюджених видів правопорушень серед неповнолітніх. Так, за статистичними даними Департаменту кримінальної міліції у справах неповнолітніх у 2005 р. підрозділами кримінальної міліції у справах неповнолітніх було складено понад 50 тис. адміністративних протоколів. Аналіз адміністративної практики надав змогу зробити висновок, що найбільш поширеними серед неповнолітніх є адміністративні правопорушення передбачені ст.178 КпАП України (розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п’яному вигляді), а також ст.173 КпАП України (дрібне хуліганство) [196].

Загальновизнаним в адміністративно-правовій літературі є те, що фактичну підставу адміністративної відповідальності в кожному конкретному випадку становить адміністративне правопорушення. На відміну від адміністративної відповідальності, поняття адміністративного правопорушення (проступку) дістало законодавче визначення, зокрема під ним в ст.9 КпАП розуміється протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [8]. В науковій літературі пропонуються й інші (відмінні) від законодавчого визначення поняття адміністративного правопорушення (проступку). Так, А.Т.Комзюк визначає його як суспільно шкідливу, протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, права і законні інтереси юридичних осіб, власність, громадський порядок і громадську безпеку, встановлений порядок діяльності державних органів та установ і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [35, с.17]. О.І.Остапенко пропонує вживати термін „адміністративний делікт” під яким він розуміє „передбачену законом суспільно шкідливу (небезпечну), протиправну, винну дію чи бездіяльність, вчинену особою у конкретному місці за певних умов під час посягання на суспільні відносини, які охороняються законом” [197, с.169].

Необхідно зазначити, що до прийняття чинного КпАП законодавство України визначення адміністративного правопорушення не містило. У рамках колишнього СРСР поняття адміністративного правопорушення на законодавчому рівні вперше було сформульоване в Основах законодавства СРСР і союзних республік про адміністративні правопорушення, що були прийняті 23 жовтня 1980 р. До цього часу визначення адміністративного правопорушення розглядалося лише в науковій літературі [32, с.220].

Беручи до уваги те, що у ст.9 КпАП одночасно вживаються і ототожнюються два терміни „адміністративне правопорушення” і „адміністративний проступок”, зокрема останній поміщений у дужках, вважаємо ці категорії синонімами, які означають одне і теж саме. Законодавець таким чином урівняв поняття проступку і правопорушення як підстав для застосування адміністративної відповідальності. Хоча раніше вважалось, що адміністративні правопорушення посягають на юридичні норми і відносини в організаційно-управлінській діяльності, а адміністративний проступок — на загальнообов’язкові правила, за порушення (невиконання) яких настає адміністративна відповідальність. Поняття адміністративного правопорушення таким чином пов’язувалось з поняттям відповідальності в державному управлінні, а це дозволило зробити висновок про те, що правопорушення будь-якого виду (злочин, дисциплінарний або адміністративний проступок) є адміністративним, а не якимось іншим, і тягне адміністративну, а не відповідно, кримінальну, дисциплінарну, цивільно-правову та іншу відповідальність [36, с.10].

В науковій літературі можна зустріти й інші думки з цього приводу. Так, деякі вчені, навпаки, вважають ці терміни не тотожними, „оскільки адміністративне правопорушення означає порушення будь-якої адміністративно-правової норми, незалежно від того, чи передбачено за це відповідальність (наприклад, порушено вимоги ст.263 КпАП щодо строків адміністративного затримання). Адміністративний же проступок слід розглядати як вид адміністративного правопорушення, за яке встановлено адміністративну відповідальність” [35, с.15].

Крім того, на нашу думку, у сформульованому в ст.9 КпАП понятті адміністративного правопорушення недоречним є перерахування об’єктів адміністративно-правової охорони, так як приведений перелік є неповним. Наприклад, неясно чому законодавець одним із об’єктів називає громадський порядок, а громадську безпеку не згадує ?. Теж саме стосується й інших об’єктів, які перераховані в особливій частині КпАП. В науковій літературі висловлювалась думка, що такі об’єкти як „права і свободи громадян, власність, громадський порядок, які названо в нинішньому КпАП, повинні залишитися також і в майбутньому. А от що стосується державного порядку і встановленого порядку управління, то думається, що це поняття подібні і однорідні і залишити треба одне із них, причому, краще – державний порядок, оскільки в чинному КпАП до правопорушень, які посягають на встановлений порядок управління, віднесено, наприклад, прояв неповаги до суду, невжиття заходів щодо протесту, припису чи подання прокурора тощо, хоча такі відносини не належать до управлінських” [35, с.15]. Більш того, як відомо відповідальність за вчинення адміністративних правопорушень передбачена й іншими крім КпАП законодавчими актами.

Звідси пропонуємо визначити адміністративне правопорушення як протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на охоронювані адміністративно-правовими нормами об’єкти і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративне правопорушення (проступок) характеризується низкою ознак, до яких ми відносимо:

Адміністративне правопорушення є перш за все діянням (бездіяльністю), поведінкою, вчинком людини, тобто актом зовнішнього виявлення ставлення особи до реальної дійсності, інших людей, держави, суспільства. Як слід, думки, бажання чи інші прояви психічної діяльності юридичного значення не мають. Закону непідвладні переконання, думки людей, якщо вони не знайшли зовнішнього виявлення.
Воно є суспільно шкідливим діянням чи бездіяльністю, так як заподіює або створює загрозу заподіянням шкоди об’єктам адміністративно-правової охорони (матеріальну, моральну, організаційну тощо). Хоча в науковій літературі з цього приводу існують дві протилежні думки: перша — адміністративні проступки не є суспільно небезпечними діяннями; друга — адміністративні проступки — суспільно небезпечні діяння, які детально були проаналізовані нами у п.1.2 дисертації, у якому ми висловили свою думку з цього приводу визнаючи адміністративні правопорушення суспільно шкідливим діянням, а не суспільно небезпечними. Ми також підтримуємо висловлену думку про те, що „ні окремо взятий адміністративний проступок, ні навіть злочин не можуть становити небезпеку для суспільства в цілому, а от певної шкоди вони завдають. Тому більш прийнятним, як уявляється, є термін „суспільна шкідливість” [35, с.16].
Протиправність адміністративних правопорушень означає, що дію чи бездіяльність прямо заборонено адміністративно-правовими нормами. Ознака протиправності вказує також на неприпустимість аналогії закону, що сприяє зміцненню законності, виключає можливість притягнення до адміністративної відповідальності за діяння, не передбачені законодавством про адміністративні правопорушення [29, с.162]. Протиправність адміністративного правопорушення визначається його забороною законом, бо така дія може нанести шкоду охоронюваним правовідносинам. Протиправність виділяє адміністративне правопорушення серед інших порушень норм права, за які законодавець не встановив заборони. Як вірно, на нашу думку, зазначає В.Є.Севрюгін, „навіть вчинення об’єктивно шкідливого діяння, не забороненого адміністративно-правовою нормою, не може розглядатися як адміністративне правопорушення” [198, с.22-23]. Ми також погоджуємося з думкою М.С.Малеїна який говорить, що „суб’єкт не мусить мати чітке уявлення про порушення ним конкретної норми права, достатньо, щоб він усвідомлював (повинен був усвідомлювати) суспільно шкідливий характер своєї поведінки” [100, с.16].

Діяння, які визнаються адміністративними правопорушеннями, перераховано в особливій частині розділу другого КпАП та в деяких інших нормативних актах. Ми свідомо використали словосполучення „інших нормативних актах”, так як сьогодні, незважаючи на те, що у п.22 ст.92 Конституції України зазначено, що діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України [1], відповідальність за адміністративні правопорушення передбачається і цілою низкою підзаконних актів. Крім того, про встановлення адміністративної відповідальності лише законами України говориться в ст.9 КпАП [8]. Звідси необхідним є закріплення положень підзаконних нормативних актів, які передбачають адміністративну відповідальність відповідними законами (законодавчими актами), або поміщення їх до особливої частини КпАП. Отже, сутність протиправності полягає у тому, що конкретне діяння визнається адміністративним правопорушенням (проступком), якщо воно передбачене як таке чинним адміністративним законодавством.

Адміністративним правопорушенням (проступком) може бути тільки винне діяння. Вина входить у юридичний склад конкретного правопорушення і є обов’язковою ознакою його суб’єктивної сторони. Однак законодавець вважає за потрібне передбачити, що будь-яке адміністративне правопорушення є винним. Така позиція законодавця не викликає заперечень, оскільки вона відповідає загальновизнаним теоретичним положенням, що без вини немає правопорушення і не має бути юридичної відповідальності. Вина полягає у психічному ставленні особи до діяння та його шкідливих наслідків і може бути умисною або необережною. Умисел може бути прямим чи непрямим. Необережна вина виявляється у формі самовпевненості чи недбалості. Ступінь вини враховується при накладенні адміністративного стягнення, при звільненні від адміністративної відповідальності тощо. Отже, адміністративним правопорушенням може бути тільки винне діяння, тобто свідомий, вольовий акт протиправної поведінки.
Адміністративна караність свідчить, що адміністративним проступком визнається лише таке протиправне, винне діяння, за яке законодавством передбачено застосування адміністративних стягнень, що дозволяє відмежувати правопорушення від інших протиправних (заборонених адміністративно-правовими нормами) вчинків, які не спричинюють застосування адміністративних стягнень. В офіційному понятті адміністративного правопорушення прямо не відображена ця ознака, а вказується лише, що за адміністративне правопорушення передбачається адміністративна відповідальність. У теорії адміністративного права карність визначається як можливість застосування адміністративних стягнень, а не як їх обов’язкова реалізація [29; 32; 118; 199 та ін.]. Отже, звільнення правопорушника від адміністративної відповідальності не означає, що він не вчиняв правопорушення а лише свідчить про недоцільність застосування до нього адміністративних стягнень.

Розглянуті вище ознаки є найбільш характерними й істотними, притаманними будь-якому адміністративному правопорушенню (проступку), характеризують фактичну підставу адміністративної відповідальності і складають її матеріальне поняття. Останнє конкретизується в законодавстві про адміністративні правопорушення у формі конкретних складів проступку, в яких законом передбачено необхідні і специфічні ознаки того чи іншого конкретного діяння. У свою чергу, матеріальне поняття правопорушення відповідає на запитання, що спільного між всіма проступками (наприклад, між дрібним хуліганством і дрібним розкраданням), а поняття складу проступку – на запитання, в чому відмінність одних проступків від інших.

В науковій літературі склад адміністративного правопорушення визначається як „сукупність встановлених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення (проступок)” [29, с.163; 35, с.18]. На нашу думку, склади конкретних адміністративних правопорушень виконують такі функції: 1) встановлюють юридичні підстави адміністративної відповідальності; 2) передбачають можливість застосування заходів адміністративного впливу; 3) забезпечують однакове застосування закону, правильну кваліфікацію проступків; 4) гарантують від необґрунтованого притягнення осіб до адміністративної відповідальності; 5) обмежують відповідальність рамками скоєного.

До складу адміністративного правопорушення належать ознаки, які характеризують об’єкт, об’єктивну і суб’єктивну сторони та суб’єкта правопорушення. Сутність ознак (елементів) адміністративного правопорушення досить детально досліджена в науковій літературі [29; 32; 33; 35; 117; 118 та ін.], а тому немає ніякої потреби в їх характеристиці.

Тепер розглянемо питання щодо класифікації адміністративних правопорушень в цілому та тих, які вчинюються неповнолітніми зокрема. Як вірно, на нашу думку зазначає Ю.О.Тихомиров, „за допомогою класифікації можна на підставі суттєвих ознак явищ визначити і встановити їх загальні та специфічні риси, зв’язки та відмінності, найбільш повно відобразити взаємодію і своєрідні переходи одного виду в інший” [200, с.42]. У науковій літературі застосовуються різні критерії класифікації адміністративних правопорушень [118, с.49; 201, с.95-97; 202, с.54-58; 203, с.43-49 та ін.]. Так, Д.М.Бахрах вказує, що „для поділу всієї сукупності адміністративних правопорушень використано родовий об’єкт посягання і галузь діяльності” [118, с.49]. О.І.Миколенко, з-поміж критеріїв, за якими можна класифікувати адміністративні правопорушення обирає такі: залежно від родового об’єкта правопорушення; залежно від форми вини; залежно від об’єктивної сторони складу адміністративного правопорушення; залежно від ступеня суспільної небезпеки [203, с.43-49].

На нашу думку, адміністративні правопорушення, які вчинюються неповнолітніми можна класифікувати за такими критеріями:

1. Залежно від об’єкту посягання: адміністративні правопорушення, що посягають на власність; адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку; адміністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку; адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління та ін. У юридичній літературі загалом і адміністративно-правовій зокрема, залежно від ступеня узагальнення, рівня абстрактності розрізняють загальний, родовий, видовий і безпосередній об’єкти правопорушень [22; 29; 32; 35 та ін.].

2. За наслідками: правопорушення з матеріальним складом; адміністративні правопорушення з формальним складом. Адміністративні правопорушення з матеріальним складом — це такі правопорушення, для об’єктивної сторони яких закон вимагає встановлення не тільки діяння, але і шкідливих наслідків. Адміністративні правопорушення з формальним складом — це такі правопорушення, для об’єктивної сторони яких закон вимагає встановлення лише діяння. Шкідливі наслідки в цих правопорушеннях хоча і можуть наставати, але вони лежать за межами складу правопорушення.

3. За способом здійснення: тривале правопорушення; продовжуване правопорушення. Тривале правопорушення — пов’язане з довгостроковим і безперервним невиконанням обов’язків, що передбачені в нормах права (наприклад, проживання без реєстрації, порушення правил військового обліку тощо). Продовжуване адміністративне правопорушення — це ряд ідентичних проступків, які вчинюються неодноразово, однак із загальною метою, формою вини, тими ж суб’єктами, засобами дій, і у своїй сукупності складають єдине правопорушення.

4. За формою вини як психічного ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків: правопорушення вчинене з умислом; правопорушення вчинене з необережності. Поняття цих форм вини розкривається в ст.ст.10 і 11 КпАП [8].

5. За можливістю застосування заходів впливу чи адміністративних стягнень: правопорушення за які застосовуються лише заходи впливу передбачені ст.24-1 КпАП; правопорушення за які можуть застосовуватись або заходи впливу або адміністративні стягнення (ст.ст. 44, 51, 121-127, частинами першою і другою статті 130, статтями 173, 174, 185, 190-195 КпАП), що є правом судді; правопорушення за яке застосовується лише адміністративне стягнення (ст.185).

6. За поширеністю (розповсюдженістю): 1) незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст.44); 2) дрібне викрадення чужого майна (ст.51); 3) порушення правил користування засобами автомобільного транспорту та електротранспорту (ст.119); 4) порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами, водіями та іншими особами (ст.127); 5) безквитковий проїзд (ст.135); 6) пошкодження шляхів, залізничних переїздів, інших шляхових споруд та технічних засобів регулювання дорожнього руху, створення перешкод для руху та невжиття необхідних заходів для їх усунення (ст.139); 7) пошкодження таксофонів (ст.148); 8) знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів (ст.153); 9) дрібне хуліганство (ст.173); 10) стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку (ст.174); 11) розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п’яному вигляді (178); 12) порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо захисту населення від шкідливого впливу шуму чи правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях (ст.182); 13) завідомо неправдивий виклик спеціальних служб (ст.183); 14) злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця (ст.185).

Саме цей критерій буде взятий нами за основу під час характеристики правопорушень, які найбільш частіше вчинюються неповнолітніми. Розглянемо склад кожного із зазначених вище правопорушень. Так, адміністративне правопорушення передбачене ст.44 КпАП(незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах) є одним із поширених діянь, що характеризують явище наркотизму. Його суспільна шкідливість полягає в тому, що це правопорушення безпосередньо пов’язане з немедичною наркотизацією, яка виступає як соціальний чинник розвитку паталогічного процесу захворювання на наркоманію або токсикоманію. Як свідчить статистика кожного року на офіційному обліку перебуває від 70-90 тис. осіб, з яких близько 4 тисяч неповнолітніх [204, с.8].

Об’єктомданого правопорушення є суспільні відносини у сфері охорони здоров’я населення та встановленого законодавством України правил обігу наркотичних засобів психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів [205, с.2]. Руйнуючи здоров’я молодих людей, ламаючи людські долі, ця хвороба несе загрозу не тільки збереженню генофонду та інтелектуальному потенціалу нації, а й суспільній безпеці держави.

Предметом цього правопорушення є наркотичні засоби і психотропні речовини, що визначені такими спеціально уповноваженим органам виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Об’єктивну сторонуправопорушення складають дії із незаконного виробництва, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах визначення яких дається у Постанові Пленуму Верховного Суду України (далі — ППВСУ) „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” № 4 від 26 квітня 2002 р. [206].

Умовою адміністративної відповідальності за це правопорушення є відсутність мети збуту і невеликий розмір виробленого, придбаного, такого, що зберігається, перевозиться, пересилається наркотичного засобу або психотропної речовини. Так, згідно з приміткою до ст.44 КпАП невеликий розмір наркотичних засобів та психотропних речовин визначається спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я яким є Комітет з контролю за наркотиками при МОЗ України. Ознайомлення з відповідними висновками Комітету показує, що в основу визначення невеликого розміру покладено наркологічний критерій, тобто добова доза наркотику або психотропу звичайно вживана особами, котрі ними зловживають, у тому числі й сировини, з якої може бути виготовлено відповідну кількість доз наркотичної або психотропної речовини, включеної до таблиць II, III [207, с.91-103].

Відповідно до ч.2 ст.44 КпАП, особа, яка добровільно здала наркотичні засоби або психотропні речовини, які були у неї в невеликих розмірах і які вона виробила, виготовила, придбала, зберігала, перевозила, пересилала без мети збуту, звільняється від адміністративної відповідальності за дії, передбачені цією статтею.

Із суб’єктивної сторони це правопорушення характеризується прямим умислом. Особа розуміє, що вона здійснює незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах, передбачає шкідливі наслідки і бажає їх або свідомо допускає настання цих наслідків.

Суб’єктомправопорушень, передбачених ст.44 КпАП є будь-яка осудна особа, яка досягла на момент вчинення 16 років. При цьому необхідно мати на увазі, що до осіб, які вчинили правопорушення, пов’язані із незаконним обігом наркотичних засобів або психотропних речовин у віці від 16 до 18 років можуть застосуватися заходи впливу, передбачені ст.24-1 КпАП України. Наркоманія і пов’язана з нею злочинність мають достатньо розповсюджений характер. Правопорушення передують вчиненню злочинів, тому у цих умовах адміністративно-правова боротьба з правопорушеннями неповнолітніх, у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, для органів внутрішніх справ та інших суб’єктів повинна стати пріоритетною.

Об’єктомправопорушення, яке передбачене ст.51 КпАП(дрібне викрадення чужого майна) є усі види власності, а безпосереднім предметом виступає будь-яке чуже майно. Назва цієї статті була змінена у 2005 р. Раніше вона називалась „Дрібне розкрадання державного або колективного майна”, що суперечило ст.13 Конституції України у якій зазначено: „Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом” [1].

З об’єктивної сторони це правопорушення характеризується протиправним діянням, спрямованим на заволодіння чужим майном незалежно від форми власності. Викрадення — це вчинене з корисливою метою протиправне безоплатне вилучення і (або) звертання чужого майна на користь винної або інших осіб, яка завдала збиток власникові цього майна. Важливе значення для характеристики даного правопорушення має мета, тобто користь. Крім того, для кваліфікації цього правопорушення визначальне значення має спосіб його вчинення: крадіжка (крім випадків вчинення її з проникненням у приміщення чи інше сховище); шахрайство; привласнення; розтрата, поняття яких сформульовані у Кримінальному кодексі України [9].

Викрадення чужого майна визнається дрібним, якщо вартість викраденого не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановленого законодавством України. При цьому, крім вартості викраденого, враховується також кількість викрадених предметів у натурі (вага, обсяг) і значимість їх для народного господарства про що вказано у ППВСУ „Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу” № 2 від 27 березня 1987 р. [208].

Із суб’єктивної сторони це правопорушення характеризується прямим умислом. Особа усвідомлювала протиправний характер своїх дій, передбачала їх шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Суб’єктамицього правопорушення визнаються громадяни, які досягли шістнадцятирічного віку і винні у здійсненні зазначених протиправних діянь. Найбільш поширеним місцем вчинення цього правопорушення неповнолітніми є супермаркети, інші магазини та навчально-виробничі заклади. Слід зазначити і те, що із встановленням у великих магазинах відео-нагляду та постійне перебування в них спеціалізованої охорони позитивно вплинули на динаміку цього виду правопорушення.

Об’єктомправопорушення передбаченого ст.119 КпАП(порушення правил користування засобами автомобільного транспорту та електротранспорту) є як майнова безпека, так і безпека громадян.

Об’єктивна сторонацього правопорушення полягає в діях, спрямованих на порушення правил користування засобами автомобільного транспорту та електротранспорту. Як правило неповнолітні вчиняють такі дії: 1) пошкоджують внутрішнє устаткування і стекла автобусів, маршрутних таксі, тролейбусів і трамваїв (роблять різного роду надписи); 2) викидають сміття та інші предмети із вікон і дверей автомобільного чи електротранспорту; 3) курять в автомобільному чи електротранспорті. Наприклад, такі дії як викидання сміття та інших предметів із вікон і дверей автомобільного чи електротранспорту пов’язані, на думку дисертанта, в першу чергу із неякісним вихованням молоді, з одного боку, з другого – їх зухвалою поведінкою. Неякісне виховання, у цьому випадку більш характерне для сільської молоді, так як під час проведеного анкетування 25 учнів однієї із сільських шкіл Харківської області було встановлено, що 17 із опитаних молодих людей викидання сміття та інших предметів із вікон і дверей автомобільного чи електротранспорту вважають загальноприйнятим (звичайним) явищем. Для порівняння із 25 учнів однієї із шкіл Комінтернівського району м. Харкова лише чотири учні визначили це звичайним (нормальним) явищем.

Суб’єктивною стороноюцього правопорушення може бути як умисел так і необережність. В першому випадку особа усвідомлює протиправний характер своєї дії, передбачає її шкідливі наслідки і бажає їх або свідомо допускає настання цих наслідків. В другому — особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії, але легковажно розраховувала на її відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Суб’єктомцього правопорушення може бути особа яка досягла на момент його вчинення шістнадцятирічного віку.

Об’єктомправопорушення, яке передбачене ст.127 КпАП(порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами, водіями та іншими особами) є безпека дорожнього руху. Небезпека порушення правил дорожнього руху полягає у тому, що неповнолітні правопорушники своїми діями не тільки створюють загрозу для безпеки руху транспорту, але і самі нерідко стають потерпілими від дорожньо-транспортних пригод (далі – ДТП).

З об’єктивної сторони правопорушення вчинене неповнолітнім, відповідальність за яке передбачена цією статтею полягає у їх: 1) непокорі як пішоходів сигналам регулювання дорожнього руху; 2) переході ними проїзної частини у невстановлених місцях або безпосередньо перед транспортними засобами, що наближаються; 3) невиконання інших правил дорожнього руху передбачених п.4, 6, 7 Правила дорожнього руху [209]. Об’єктивна сторона може виявлятися також і в недотриманні вимог дорожніх знаків.

Цією статтею передбачено обтяжуючі обставини, зокрема: порушення правил дорожнього руху особами, що керують велосипедами, а також возіями та іншими особами, які користуються шляхами; ті ж самі порушення, вчинені особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті, які перебувають у стані сп’яніння; порушення, передбачені частинами першою або другою цієї статті, що спричинили пошкодження транспортних засобів, вантажів, шляхів, шляхових та інших споруд або іншого майна чи створення аварійної обстановки, а так само залишення особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є.

Суб’єктивна сторонацього правопорушення виявляється у формі умислу або необережності.

Суб’єктамицього правопорушення є пішоходи, велосипедисти, возії й інші особи, що користуються дорогами (крім водіїв транспортних засобів), що досягли 16-літнього віку, які вважаються учасниками дорожнього руху й зобов’язані знати і неухильно дотримуватися вимог Правил дорожнього руху.

Об’єктомправопорушення, яке передбачене ст.135КпАП (безквитковий проїзд) є відносини з приводу перевезення, які виникають між транспортною організацією і громадянами. Під безквитковим проїздом ми розуміємо проїзд без квитка (квиток не був придбаний, або був загублений, відданий кому-небудь) або по недійсному квитку. На міському пасажирському транспорті квиток повинен бути придбаний не пізніше наступної зупинки після зупинки, де була здійснена посадка. Куплений (виданий) квиток є доказом укладання договору на перевезення. В іншому випадку проїзд вважається безквитковим.

Об’єктивною стороноюцього правопорушення є безквитковий проїзд пасажира на передбачених цієї статтею видах транспорту.

Суб’єктивна сторонацього правопорушення характеризується умислом, тобто коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Суб’єктомправопорушення є пасажир, який досяг на момент вчинення адміністративного протиправного діяння шістнадцятирічного віку. Переважна більшість цих правопорушень вчинюється неповнолітніми під час слідування до навчальних закладів та назад, а також у період канікул. Як правило неповнолітні або пред’являють прострочений квиток, або намагаються перехитрити кондуктора (контролера) перебігаючи з одних дверей на інші чи пред’являють проїзний білет свого товариша.

Об’єктомправопорушення, яке передбачене ст.139 КпАП(пошкодження шляхів, залізничних переїздів, інших шляхових споруд та технічних засобів регулювання дорожнього руху, створення перешкод для руху та невжиття необхідних заходів для їх усунення) є як безпека дорожнього руху його безперебійність, так і власність на зазначені спорудження на шляхах, залізничних переїздах, інших шляхових спорудах, що передбачено Єдиними правилами ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними та охорони, які поширюються на автомобільні (позаміські) дороги, міські вулиці і дороги загального користування, залізничні переїзди в межах смуги їх відчуження та червоних ліній і є обов’язковими для їх власників або уповноважених ними органів, організацій, що здійснюють ремонт і утримання дорожніх об’єктів [210.

Об’єктивну сторонуцього правопорушення складають дії із: 1) пошкодження шляхів, залізничних переїздів, інших шляхових споруд, трамвайних колій, технічних засобів регулювання дорожнього руху; 2) самовільного знімання, закриття чи встановлення технічних засобів регулювання дорожнього руху; 3) створення перешкод для дорожнього руху; 4) забруднення шляхового покриття; 5) невжиття необхідних заходів до їх усунення та попередження інших учасників руху про небезпеку, що виникла; 6) невжиття посадовими особами заходів щодо заборони руху підвідомчих транспортних засобів і машин на гусеничному ходу шляхами, удосконалене покриття яких може бути пошкоджено. Так, наприклад, пошкодження полягає у протиправному погіршенні якості предметів (їхніх деталей, устаткування і т. ін.) або приведення їх у повну або часткову непридатність.

Кваліфікуючою ознакою за ч.2 цієї статті є створення аварійної обстановки або пошкодження транспортних засобів, вантажів чи іншого майна.

Суб’єктивної сторонацього правопорушення виявляється у формі умислу або необережності.

Суб’єктомможе бути як громадянин, так і посадова особа. Найбільш поширеним способом вчинення цього правопорушення серед неповнолітніх є: підкладання яких-небудь предметів на колії, що створює перешкоди для дорожнього руху; пошкодження технічних засобів регулювання дорожнього руху; самовільне знімання встановлення технічних засобів регулювання дорожнього руху (їх розукомплектування); кидання якихось предметів у залізничні потяги які рухаються.

Одним із розповсюджених правопорушень серед неповнолітніх є пошкодження таксофонів (ст.148 КпАП). Об’єктом цього правопорушення є як нормальна та безперебійна робота зв’язку, так і власність. Відповідно до пункту 1 Правил користування місцевим телефонним зв’язком, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 385 від 22 квітня 1997 р., під таксофоном розуміється платний телефон загального користування [211].

Об’єктивна сторонацього правопорушення виявляється у пошкодженні таксофонів, тобто протиправному приведення таксофонів у непридатність у зв’язку з чим вони втрачають своє призначення. Крім того, під пошкодженням таксофонів розуміється ушкодження як таксофонів безпосередньо, так і кабін та інших споруджень для них. Для кваліфікації діянь не має значення розмір завданої шкоди. Кожен випадок пошкодження телефонного устаткування і ліній, що знаходяться на балансі підприємства зв’язку, оформлюється актом і підписами представника підприємства зв’язку й особи, з вини якої настало пошкодження.

Суб’єктивна сторонавиявляється у формі умислу або необережності.

Суб’єкт– особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Одним із найпоширеніших способів вчинення цього правопорушення неповнолітніми є нанесення надписів на телефонне обладнання шляхом подряпин; відривання телефонних слухавок; засовування сторонніх предметів у місця, які призначені для карток чи жетонів; ушкодження телефонних кабін та інших споруджень для них.

Об’єктомправопорушення, яке передбачене ст.153 КпАП(знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів) є правовідносини із благоустрою, зокрема із озеленення населених пунктів, а також власність.

Предметом цього правопорушення є зелені насадження у населених пунктах, зокрема міські ліси, ліси зелених зон навколо міст, лісопарки, сквери, бульвари, гаї, розділові смуги доріг і схили шляхопроводів. Складовими частинами зелених насаджень є дерева, кущі, листя, трав’яний покрив ґрунтів, квіти, плоди рослин.

Об’єктивна сторонацього правопорушення виявляється у: 1) знищенні або пошкодженні зелених насаджень, окремих дерев, чагарників, газонів, квітників та інших об’єктів озеленення в населених пунктах; 2) невжитті заходів для їх охорони; 3) самовільному перенесення в інші місця під час забудови окремих ділянок, зайнятих об’єктами озеленення.

Суб’єктивна стороницього правопорушення виявляється у формі умислу або необережності.

Суб’єктамиправопорушення можуть бути як громадяни, так і посадові особи. Знищення або пошкодження зелених насаджень здійснюється неповнолітніми, як правило, під час: розпалювання вогнищ; побудови схронів, халабуд, так званих „спостережних пунктів” на деревах; під час проведення спортивних та інших ігор.

Одним із найбільш розповсюджених серед виділених нами правопорушень, які вчинюються неповнолітніми є дрібне хуліганство відповідальність за яке передбачена ст.173 КпАП.

Об’єктомцього правопорушення є громадський порядок під яким в науковій літературі розуміється: 1) сукупність встановлених у державі правил поведінки у громадських місцях, які регулюються правовими, моральними та іншими соціальними нормами [29, с.474]; 2) стан соціальної урегульованості, при якому забезпечуються життя, здоров’я громадян, їх права та свободи, громадський спокій, мораль, людська гідність” [212, с.16]; 3) певний позитивний стан, який існує в суспільстві, забезпечення якого гарантує уникнення певних небезпек як перед суспільством, так і перед окремими громадянами [117, с.58-62]; 4) „обумовлену потребами суспільства систему врегульованих правовими та іншими соціальними нормами систему відносин, що складаються в громадських місцях в процесі спілкування людей, і яка має на меті забезпечення спокійної обстановки суспільного життя, нормальних умов для праці і відпочинку людей, для діяльності державних органів, а також підприємств, установ та організацій” [213, с.305]. Остання визначення поняття „громадський порядок”, на нашу думку, найбільш повно розкриває сутність цієї категорії.

Відмінною особливістю дрібного хуліганства від хуліганства, що наказується в кримінальному порядку, є те, що воно не має характеру грубого порушення громадського порядку, яке причиняє суттєву шкоду суспільним відносинам, правовим та законним інтересам громадян. Дрібне хуліганство треба відрізняти від таких схожих дій, як самоправство, приниження гідності, нанесення побоїв, або інших проступків, які тягнуть за собою адміністративну відповідальність (поява у нетверезому стані у громадських місцях, порушення правил руху і т. ін.).

Об’єктивну сторонуцього правопорушення утворюють: 1) нецензурна лайка; 2) образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян.

Найбільш розповсюдженою формою дрібного хуліганства є нецензурна лайка у громадських місцях під якою в науковій літературі розуміється: 1) „найбільш цинічні лайки, що належать, як правило, до сфери статевих відносин” [214, с.31]; 2) непристойні висловлювання, один із найогидніших різновидів словесної брутальності” [215, с.20]; 3) одна з грубих форм неповаги до громадської моральності” [216, с.59].

Іншою формою даного правопорушення є образливе чіпляння до громадян. Як зазначається в літературі, „чіпляння – це докучлива поведінка, пов’язана з образливими діями, що зневажають честь і гідність людини та утискають будь-чию волю, причому у грубій розв’язній манері” [215, с.21]. На нашу думку, це може бути: хапання за одяг, насильницьке утримання за руки, демонстративне зривання головного убору, вимога дати цигарку або пускання в обличчя диму від неї, непристойна пропозиція дівчині та інші подібні дії. Для всіх цих випадків характерним є ігнорування волі та бажання оточуючих, прагнення нав’язати свою волю, а точніше свавілля.

У цій статті відсутній вичерпний перелік протиправних дій, які можна кваліфікувати як дрібне хуліганство. Це не випадково, оскільки конкретні прояви даного правопорушення надзвичайно різноманітні. Таке розмаїття законодавець визначив терміном „інші подібні дії”. В науковій літературі до цих дій, як правило відносять: насильницьке вторгнення в громадські місця всупереч забороні певних осіб, які слідкують за порядком; безпідставне порушення спокою громадян телефонними дзвінками, лихослів’я по телефону; співання непристойних пісень; вигуки, свист під час демонстрації кінофільмів; ґвалт, крики з хуліганських мотивів біля вікон громадян у нічний час; справляння природних потреб у не відведених для цього місцях; поява у громадському місці в оголеному вигляді; самовільна без потреби зупинка комунального транспорту; нанесення непристойних малюнків на тротуари, стіни, паркани, двері чи вчинення написів нецензурного змісту; неправдиве повідомлення про смерть родичів, знайомих, якщо це не потягло тяжких наслідків; грубе порушення черг, яке супроводжується ображанням громадян та проявленням неповаги до них; знищення або пошкодження з хуліганських мотивів якого-небудь майна у незначних розмірах; зривання афіш, плакатів, газет, об’яв зі стендів; умисна (з бешкетництва) швидка їзда на автомобілях та мотоциклах по калюжах поблизу тротуарів, зупинок, інших місць скупчення людей тощо [215-223].

Дрібне хуліганство може здійснюватись в будь-якій сфері громадського життя: у побуті, на роботі; у будь-якому місці, де знаходяться люди (громадське місце): у квартирі, на вулиці, в установі, на підприємстві, у транспорті і т. ін. Дрібне хуліганство буде мати місце й у тому випадку, якщо особа зробила нецензурні або непристойні надписи під час відсутності людей або демонстративно порушує своїми діями спокій громадян у нічний час.

Суб’єктивна сторонацього правопорушення виявляється у формі умислу. Особа усвідомлює, що її дії протиправні, вона передбачає, що в результаті їх здійснення будуть порушені суспільний порядок і спокій громадян і бажає цього. Елементом суб’єктивної сторони дрібного хуліганства є також мотив задоволення індивідуальних потреб самоствердження шляхом ігнорування достоїнства інших людей.

Слід зазначити, що цей адміністративний проступок, на думку переважної більшості вчених, є одним із самих небезпечних адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми, що обґрунтовується таким: 1) дрібне хуліганство є одним із найбільш поширених правопорушень серед неповнолітніх; 2) у кримінологічній теорії дрібне хуліганство розглядається як „початкова школа” злочинності, особливо насильницької [59; 224 та ін.]; 3) дрібне хуліганство є засобом виявлення особою явної неповаги до оточуючих та суспільства в цілому; 4) дрібне хуліганство – це нехтування моральними засадами суспільства, правилами співжиття, егоїзм, цинізм жорстокість тощо.

Суб’єктомадміністративної відповідальності за дрібне хуліганство є фізична осудна особа, що на момент скоєння правопорушення досягла 16-річного віку.

Іншим розповсюдженим правопорушенням серед неповнолітніх є стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку відповідальність за яке передбачена ст.174 КпАП.

Об’єктомцього правопорушення є громадський порядок та громадська безпека. Вище ми привели декілька розповсюджених в науковій літературі визначень поняття „громадський порядок”. Що стосується громадської безпеки, то під нею як правило розуміють „сукупність громадських відношень, що забезпечують на основі правових норм стан безпеки громадян матеріальних цінностей, навколишнього середовища, як правило, при використанні джерела підвищеної небезпеки” [212]. На нашу думку, громадська безпека – це сукупність суспільних відносин, пов’язаних з попередженням чи усуненням різних за характером загроз для життя і здоров’я людей їх майна, які можуть виникнути внаслідок дій людей або негативного прояву джерел підвищеної небезпеки.

Об’єктивну сторонуцього правопорушення складає стрільба з вогнепальної чи холодної метальної зброї або пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду в населених пунктах і в не відведених для цього місцях, а також у відведених місцях з порушенням установленого порядку. Визначення вогнепальної, холодної метальної зброї та пневматичної зброї містяться в Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [225].

Суб’єктивна сторонаправопорушення полягає у тому, що винний свідомо порушує правила користування вказаними об’єктами дозвільної системи і бажає цього. Мотив і ціль значення для кваліфікації не мають. Це правопорушення вчинюється у формі умислу або з необережності.

Суб’єктомправопорушення може бути особа яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Досить розповсюдженими є випадки коли неповнолітні таємно від батьків використовують вогнепальну чи пневматичну зброю для стрільби в населених пунктах. Часто така стрілянина здійснюється групою неповнолітніх осіб.

Найбільш розповсюдженим правопорушення серед неповнолітніх є розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п’яному вигляді відповідальність за яке передбачене ст.178КпАП. Об’єктом цього правопорушення є громадський порядок та громадська безпека. Хоча з цього приводу існують й інші думки. Так, М.М.Дорогих до безпосереднього об’єкту даного правопорушення відносить здоров’я людини та суспільне здоров’я [97, с.193]. А.С.Васильєв об’єктом цього правопорушення називає „громадський порядок, людську гідність та громадську мораль” [226, с.570]. На нашу думку, людська гідність та громадська мораль охоплюються поняттям „громадській порядок”, і як слід не потребують окремого виділення.

Об’єктивна сторонацього правопорушення складається з таких діянь: 1) розпивання спиртних напоїв на вулицях, на стадіонах, у скверах, парках, у всіх видах громадського транспорту та в інших громадських місцях, крім підприємств торгівлі і громадського харчування, в яких продаж спиртних напоїв на розлив дозволений виконавчим органом сільської, селищної, міської ради; 2) поява в громадських місцях у п’яному вигляді, що ображає людську гідність і громадську мораль.

Вважаємо недоцільним приведення у цій статті переліку деяких із видів громадських місць, доцільніше було б обмежитись таким реченням: „Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях, крім тих в яких продаж спиртних напоїв дозволений”.

Об’єктивна сторона діяння „розпивання спиртних напоїв у громадських місцях” полягає виключно в активних діях по вживанню спиртних напоїв. Ми погоджуємося з думкою Д.М.Бахраха, що „протиправним є розпивання будь-яких спиртних напоїв горілки, коньяку, вин, самогону чи інших алкогольних напоїв домашнього виготовлення. Що ж стосується розпивання у громадських місцях одеколонів, лосьйонів, політури та інших одурманюючих рідин на спиртовій основі, то такі дії також слід розцінювати як адміністративний проступок [216, с.41]. Досягнення стану алкогольного сп’яніння є не обов’язковим, так як достатньо одного факту їх розпивання в місцях, спеціально не встановлених для цих цілей. На нашу думку, сутність поняття „розпивання” охоплює не тільки сам факт вживання спиртного напою, але й дії, що передують йому (розливання спиртного напою по стаканах).

Іншим видом дій, які утворюють об’єктивну сторону цього правопорушення є поява в громадських місцях у п’яному вигляді, що ображає людську гідність і громадську мораль. При цьому не має значення вид ужитого напою, що містив алкогольну складову (це може бути пиво або інший слабоалкогольний напій), які не віднесені до спиртних напоїв та розпивання яких у громадських місцях не заборонено.

Наприклад, Л.Л.Попов та Л.М.Розін, під появою в громадських місцях у п’яному вигляді, що ображає людську гідність і громадську мораль розуміють: поведінку особи у стані сп’яніння, яка явно порушує загальновизнані норми (непристойні висловлювання або жести, грубі вигуки, нав’язливе чіпляння до громадян тощо); коли порушник має непристойний зовнішній вигляд, що викликає бридливість та відразу (брудний, мокрий, розстебнутий одяг тощо); через сп’яніння особа повністю чи у значній мірі втратила орієнтування (безцільно стоїть чи безцільно пересувається з місця на місце, у неї порушена координація рухів, звідси – нестійкість, хитка хода); п’яний повністю безпорадний (у непритомному стані) [227, с.107].

Сам факт перебування конкретної особи у будь-якому громадському місці у п’яному вигляді означає, що порушник принижує свою людську гідність, зневажає громадську мораль. Ми погоджуємося з думкою Д.М.Бахраха який зазначає, що „діяння п’яного кваліфікуються як адміністративний проступок, якщо він перебуває у громадському місці у непристойному стані, викликаючи бридливість та почуття огиди в оточуючих” [216, с.22]. Як слід не можна притягувати до адміністративної відповідальності тільки за сам факт появи у п’яному вигляді у громадському місці, якщо поведінка особи при цьому є пристойною. Отже, якщо у діянні п’яної особи немає хоча б однієї з названих у законі ознак „ображення людської гідності чи громадської моральності”, то немає і складу правопорушення.

Законодавець також не лишив поза увагою суспільну небезпечність даних діянь, адже до кваліфікаційних ознак віднесено їх подвійну повторність та послідовне підвищення рівня санкцій від попередження до адміністративного арешту.

Суб’єктивна сторонацього правопорушення характеризується як умислом, так і необережністю.

Суб’єктомскладу такого правопорушення, як розпивання спиртних напоїв у громадських місцях та поява у п’яному вигляді у громадських місцях може бути будь-яка фізична особа, що досягла 16-річного віку. Суспільна шкідливість даного правопорушення полягає перш за все у його значній поширеності. Як свідчить статистика до адміністративної відповідальності по ст.178 КпАП щорічно притягається понад 50% осіб від загальної кількості адміністративних правопорушників з яких 20% — неповнолітні. Однак слід зазначити те, що у порівняння з 90 — ми роками ХХ ст. у 2000-2006 рр., з одного боку, меншим є „розпивання спиртних напоїв”, з другого – значно поширеними стала серед неповнолітніх „поява в громадських місцях у п’яному вигляді”. Як в науковій літературі, так і в медичній практиці обґрунтованою є думка про те, що алкоголь, навіть у малих дозах дуже негативно впливає на психологічний розвиток неповнолітніх та спричиняє в подальшому різного роду розлади психіки у них [97; 216; 227; 228; 229 та ін.], є причиною вчинення інших правопорушень, у тому числі й злочинів.

Об’єктомтакого правопорушення як порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо захисту населення від шкідливого впливу шуму чи правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях відповідальність за яке передбачена ст.182 КпАП є громадський порядок.

Об’єктивна сторонацього правопорушення полягає у „порушенні тиші” у встановлений час, який встановлюється радами. Тут ми погоджуємося з думкою А.Т.Комзюка який зазначає, що „викликає заперечення доцільність надання таких повноважень радам. До того ж, зазначені правила можна було б уніфікувати в межах всієї України. Наприклад, чи потрібно в кожному місті, селищі або селі визначати свій час, протягом якого забороняється порушувати тишу в громадських місцях? Краще в КпАП визначити цей час централізовано. Це має бути нічний час – з 24.00 до 6.00” [35, с.13]. Однак час під час якого повинна дотримуватись тиша в населених пунктах і громадських місцях пропонуємо визначити з 11.00 до 7.00.

Суб’єктивна сторонацього правопорушення виявляється у формі умислу або необережності.

Суб’єктом правопорушення– особа якій виповнилось 16 років. Порушення тиші неповнолітніми, як правило виражається у голосному криці, співі, розмові, сміху, грі на музичних інструментах, прослуховуванні радіоприймачів та магнітофонів, CD програвачів тощо. Досить часто неповнолітні збираються у нічний час під вікнами та балконами будинків розповідаючи друзям як вони провели до цього час на дискотеках та нічних клубах, з ким познайомились і те ін. В деяких випадках такі розмови закінчуються розпиванням спиртних напоїв або вчиненням хуліганських дій.

Іншим поширеним правопорушенням серед неповнолітніх є завідомо неправдивий виклик спеціальних служб відповідальність за яке передбачена ст.183 КпАП. Об’єктом цього правопорушення є громадський порядок та громадська безпека.

Об’єктивна сторонаправопорушення полягає у завідомо неправдивому виклику пожежної охорони, міліції, швидкої медичної допомоги або аварійних служб. Дії неповнолітніх спрямовані на зрив нормальної роботи таких необхідних для суспільства служб, як пожежна охорона, міліція, швидка медична допомога, аварійні бригади, що обслуговують газову, водопровідну, опалювальну, електричну та інші системи житлово-комунального господарства. Неповнолітні заради баловства викликають представників хоча б однієї з перерахованих у статті спеціальних служб нібито для надання допомоги, знаючи наперед про те, що в цьому немає ніякої необхідності. Виклик як правило робиться по телефону, який знаходиться на вулиці. Однак слід зазначити, що спосіб виклику значення не має.

Суб’єктивна сторонацього правопорушення характеризується умислом. Неповнолітній повідомляючи певну інформацію спеціальній службі усвідомлює що вона є неправдивою, і бажає даремного виїзду на місце виклику працівників цієї служби.

Суб’єктомцього правопорушення є особа яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Досить поширеними за останні десять років стали дзвінки неповнолітніх про так зване „замінування” навчальних закладів, що призводить, з одного боку, до зриву навчального процесу на певний період, з другого – виїзд міліції на ці випадки пов’язаний із значними фінансовими затратами. Однак, інформування населення про притягнення до відповідальності неповнолітніх за такі вчинки та про кошти, які будуть зобов’язані сплатити батьки неповнолітніх дещо знизили рівень цих правопорушень. Крім того, підвищилась можливість оперативного реагування міліції на такі виклики, які у 80 % випадків закінчуються встановленням особи, яка вчинила таке правопорушення.

Як на нашу думку, найбільш суспільно шкідливим є правопорушення неповнолітніх, відповідальність за яке передбачене ст.185 КпАП (злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця). Об’єктом цього правопорушення є одночасно громадський порядок, громадська безпека та встановлений порядок управління.

Об’єктивна сторонаправопорушення виражається у злісній непокорі законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов’язків, а також вчинення таких же дій щодо члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх участю в охороні громадського порядку. Злісна непокора перешкоджає нормальній діяльності державних органів, виконанню представниками влади своїх службових обов’язків по охороні громадського порядку та забезпеченню громадської безпеки. Способом злісної непокори можуть бути: відмова від обов’язкового виконання наполегливих, неодноразово повторених розпоряджень або вимог; невиконання законних розпоряджень або вимог представника влади виражені в зухвалій формі, що свідчить про явну неповагу до нього. Відмова порушника може проявлятись словами, жестами, мовчанням і т. ін.

Із суб’єктивної сторони це правопорушення виявляється у формі умислу, тобто коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Суб’єктомцього правопорушення є особа яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Як правило такі правопорушення вчинюються неповнолітніми у громадських місцях під час проведення спортивно-культурних заходів (на стадіонах, мітингах, під час виборчих кампаній, концертів, на дискотеках тощо), коли неповнолітні хизуючись перед своїми однолітками, особливо протилежного полу хочуть підкреслити свою значущість та самостійність, мниму „сміливість”. Таке правопорушення у 80 % неповнолітні вчиняють у стані алкогольного сп’яніння.

Таким чином, класифікація адміністративних правопорушень має як практичне, так і теоретичне значення і є необхідною для: 1) системного представлення структури протиправних діянь, які вчинюються неповнолітніми; 2) з’ясування специфіки окремих груп адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми; 3) розуміння особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх; 4) визначення можливості застосування заходів впливу чи дисциплінарних стягнень за окремі правопорушення.

2.2. Попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми

Довгий час діяльність державних органів, в більшій мірі правоохоронних, переважно була зосереджена на виявленні та розкритті уже вчинених правопорушень а не на їх попередження. Заходи ж, намічені в багатьох державних програмах правоохоронного спрямування щодо попередження правопорушень виконувались не завжди і не належним чином. Разом з тим вже давно доказано, що попередження є найефективнішим і найгуманнішим способом боротьби з правопорушеннями. Науковці єдині у тому, що попередження правопорушень, зокрема і тих, які вчинюються неповнолітніми є найефективнішим засобом боротьби з дитячою деліктністю [230-233 та ін.]. Таку думку підтримуємо і ми. Як слід у цьому підрозділі дисертації ми розглянемо теоретико-правові проблеми попередження адміністративних правопорушень в цілому, і зокрема тих, які вчинюються неповнолітніми.

Проблемам попередження адміністративних правопорушень в цілому і тих, які вчинюються неповнолітніми зокрема присвятили наукові праці Г.А.Аванесов, О.Б.Андрєєва, О.М.Бандурка, Д.М.Бахрах, І.П.Голосніченко, М.М.Дорогих, Є.В.Додін, Я.Ю.Кондратьєв, В.М.Кудрявцев, О.І.Остапенко та інші автори. Важливість попередження правопорушень визначається і Кодексом України про адміністративні правопорушення, ст.1 якого, одним із його завдань передбачено запобігання правопорушенням, яке є одним із напрямків попереджувальної діяльності про, що мова буде йти нижче.

Однак слід зазначити і те, що в правничій літературі більша увага все ж таки приділяється саме попередженню злочинів, що насамперед пов’язано із тим, що злочинність, як соціальне антигромадське явище, завжди була в центрі уваги держави і суспільства, що викликало розвиток такої науки як кримінологія. Однак злочинність є лише одним із проявів соціальних відхилень під якими в науковій літературі розуміється комплекс різноманітних за характером видів поведінки, які не узгоджуються із загальновизнаними нормами і правилами, прийнятими в більшості держав і громадських суспільств [234]. Тут ми повністю поділяємо думку Є.В.Додіна який зазначає, що попередження адміністративної деліктності повинно являти собою організовану державою діяльність формальних і неформальних формувань і окремих громадян, яка здійснюється на підставі і для виконання законів з метою викорінення причин та умов, які сприяють скоєнню адміністративних проступків, і забезпечують формування законослухняної поведінки громадян у сфері державного управління [235, с.72].

Відразу ж зазначимо, що як у зарубіжній, так і у вітчизняній законодавчій практиці одночасно використовуються такі терміни як „профілактика”, „запобігання”, „припинення” та „попередження”. Так, Організацією Об’єднаних Націй (далі — ООН) 14 лютого 1990 р. було прийнято „Керівні принципи запобігання злочинності серед неповнолітніх” [236], в яких як видно із назви цього нормативного акту використовується термін „запобігання”. В іншому міжнародному акті, який прийнято ООН 15 листопада 2000 р. „Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності” [237], водночас вживається два терміни „попередження” та „припинення”. Термін „профілактика” використовується в Конвенція про боротьбу з небезпекою, спричинюваною канцерогенними речовинами й агентами у виробничих умовах, та заходи профілактики № 139 [238]. Однак у вище приведених міжнародних актах визначення таких понять як „профілактика”, „запобігання”, „припинення” та „попередження” не надається.

У вітчизняних нормативно-правових актах ці терміни також є часто вживаними. Так, у Законі України „Про попередження насильства в сім’ї” під попередженням розуміється система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім’ї, припинення насильства в сім’ї, яке готується або вже почалося, притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім’ї, а також медико-соціальна реабілітація жертв насильства в сім’ї [239]. Як видно, у цьому Законі термін „попередження” об’єднує у собі такі заходи: 1) усунення причин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім’ї, що є профілактикою; 2) припинення насильства в сім’ї, яке готується або вже почалося; 3) притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім’ї; 4) медико-соціальну реабілітацію жертв насильства в сім’ї.

У іншому законодавчому акті – Законі України „Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” використовується термін профілактика під якою розуміються „заходи соціально-економічного, організаційного, протиепідемічного та медичного характеру, спрямовані на запобігання виникненню та масовому поширенню …….., а також на своєчасне виявлення …..” [240]. Термін профілактика визначається в цьому Законі через інший термін, а саме „запобігання”.

У ст.3 Закону України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, під профілактикою правопорушень серед неповнолітніх розуміється „діяльність органів і служб у справах неповнолітніх, спеціальних установ для неповнолітніх, яка спрямована на виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню неповнолітніми правопорушень, а також позитивний вплив на поведінку окремих неповнолітніх на території України, в її окремому регіоні, в сім’ї, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності, за місцем проживання” [241].

В Положенні про функціональну підсистему Мінпаливенерго України Єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру під запобіганням виникнення надзвичайної ситуації розуміється „підготовка та реалізація комплексу правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на регулювання техногенної та природної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реагування на загрозу виникнення надзвичайної ситуації на основі даних моніторингу (спостережень), експертизи, досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну ситуацію або пом’якшення її можливих наслідків” [242]. У цьому визначенні термін „запобігання” розкривається через „підготовку та реалізацію комплексу… заходів”, „завчасне реагування”, „експертизу, дослідження та прогнози”, „недопущення”.

КпАП містить окрему статтю, яка так і називається: „Запобігання адміністративним правопорушенням” (ст.6 КпАП) [8], у якій йдеться і про профілактику (виявлення причин і умов, які сприяють вчиненню адміністративних правопорушень). Звідси, вважаємо нелогічним таку назву статті, так як запобігання є лише частиною профілактичної діяльності. На нашу думку, доцільніше було б назвати цю статтю „Попередження адміністративних правопорушень”, так як воно охоплює собою як запобігання, так і профілактику.

Термін „припинення” в Інструкції про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення) [243] розглядається як „безстрокова заборона, яка встановлюється посадовою особою”.

Отже, недоліком як зарубіжних, так і вітчизняних нормативних актів є: по-перше, використання різних термінів для характеристики однакових видів діяльності; по-друге, не визначення цих понять, що у свою чергу викликає наукові суперечки та є наслідком відсутності їх єдиного концептуального розуміння та співвідношення. Як слід, тривалі дискусії, безсумнівно, породжували і далі породжуватимуть плутанину у розумінні сутності цих термінів, а в ряді випадків — істотні суперечності щодо розв’язання проблем боротьби із правопорушеннями в цілому та тих, які вчинюються неповнолітніми зокрема. І тут ми погоджуємося з думкою Г.С.Саркісова, який зазначив, що „множинність термінів сама собою говорить про нечіткі, а то й суперечливі уявлення стосовно понять, що, очевидно, є наслідком недостатньої розробки самої проблеми” [244, с.40].

Слід зазначити і те, що найбільш дискусійним серед вчених є розмежування таких категорій як „попередження” та „профілактика”. Так, одні науковці не ототожнюють поняття „попередження” та „профілактика”, надаючи кожному окреме тлумачення [245; 246 та ін.]; другі розглядають ці терміни як ідентичні [247; 248 та ін.]; треті – більш ширшим за змістом визначають профілактику [249; 250 та ін.] або попередження [232; 251 та ін.]. Наприклад, А.Ф.Зелінський, вважає, що „профілактика не має на увазі конкретний злочин, а забезпечується через попередження криміногенних ситуацій, їх усунення, ослаблення дії криміногенних факторів, захисту об’єктів від посягань тощо. Поряд з тим, запобігання злочинам спрямоване на перешкоджання здійсненню злочинного наміру конкретної особи до початку посягання на стадіях виявлення наміру або готування до злочину. Припинення направлене на злочинну діяльність, що вже розпочалася, та має за мету забезпечити ненастання її шкідливих наслідків” [49, с.137, 141-142.].

В тлумачних словниках попередження визначається як „запобігання вияву чого-небудь небажаного” [12, с.466], а профілактика як „заходи, що запобігають виникненню чого-небудь” [12, с.508]. З чого можна зробити висновок, що ці терміни розуміються як синоніми, і саме така точка зору є домінуючою в правничій літературі [224; 252; 253]. Так, наприклад, такі кримінологи як І.М.Даньшин, О.М.Джужа, В.В.Голіна, П.П.Михайленко, О.Г.Кальман, О.Г.Кулик, О.В.Лисодєд вважають, що: 1) запропонована термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених „переключатися” з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку; 2) „розрізнення цих понять є надуманим, таким, що суперечить буквальному змісту зазначених слів, адже кожне з них означає одне й те саме: щось упередити, не допустити. Ці слова є взаємозамінними синонімами. Тому заходи рівнозначно можуть бути або попереджувальні, або профілактичні, або запобіжні, або превентивні. Так само діяльність однаково може бути або попереджувальна, або профілактична, або запобіжна, або превентивна. Все це — одне й те саме. В основу ж розмежування попереджувальної діяльності за рівнями, напрямами, видами має бути покладений аналіз її змісту, а не вживання в одних випадках терміна „попередження”, а в інших – „профілактика” [252; 253].

Однак, на нашу думку, найбільш ширшим за змістом є термін „попередження”, який охоплює собою усі інші категорії, зокрема такі як: „профілактика”, „запобігання”, та припинення”. Крім того, на наше переконання, сам термін „попередження” є складовим такого поняття як „боротьба з правопорушеннями”.

Етимологія слова „попередити” означає, що за допомогою певних заходів чомусь перешкоджають розвинутись, здійснитись; чомусь запобігти, щось уберегти. Як слід, попередження, на думку дисертанта, являє собою найгуманніший засіб боротьби із правопорушеннями неповнолітніх, що передбачає не покарання, а передусім вдосконалення умов їх життєдіяльності та побуту, виховання тощо. Держава більше повинна бути зацікавленою в тому, щоб не допустити вчинення правопорушень неповнолітніми, ніж у застосуванні до них заходів впливу чи адміністративних стягнень після того, як вони заподіяли збитки встановленим суспільним відносинам зокрема їх суб’єктам.

На нашу думку, попередження адміністративних правопорушень неповнолітніх – це система різноманітних видів діяльності і заходів спеціально визначених суб’єктів як державних так і громадських, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми.

Отже, ключовими елементами (складовими) у сформульованому нами понятті є: 1) здійснення спеціальних заходів системою державних та громадських суб’єктів попереджувальної діяльності; 2) усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми (профілактика). Розглянемо ці складові попереджувальної діяльності більш детальніше.

Щодо заходів, які складають основу попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми, то їх прийнято називати заходами протидії антигромадській мотивації [254-256 та ін.]. Такі заходи поділяються на дві групи: 1) заходи переорієнтації антигромадської установки неповнолітнього; 2) активні контрзаходи, які застосовуються до неповнолітнього правопорушника. Так, заходи першої групи включають створення і підтримання на належному рівні: а) спеціальних економічних і соціально-психологічних програм, які розраховані на те, щоб неповнолітні у суспільстві отримували більш-менш повне задоволення своїх потреб і відмовлялась від протиправних намірів, тобто були соціально-захищеними (наприклад, якщо неповнолітній хоче працювати йому повинна бути надана така можливість; навчатись – теж саме; це також стосується і об’єднання неповнолітніх у мікро групи за позитивно спрямованими інтересами (музика, кіно, філателія тощо)); б) організаційно-правових заходів, які підвищують у неповнолітніх почуття відповідальності і виробляють у них уявлення про допустимі засоби досягнення своїх потреб; в) поінформованості неповнолітніх про специфіку правоохоронної діяльності як державних органів, так і громадських об’єднань для більш тісного співробітництва між ними. У свою чергу, активні контрзаходи — це заходи переконання, різних форм примусу, застереження і допомоги потенційним правопорушникам з метою відвернення правопорушення, а також облік правопорушень, які вчинюються неповнолітніми. Так, у 2004 р. було затверджено Порядок виявлення та ведення обліку дітей службами у справах неповнолітніх. Відповідно до п.2.1 цього Порядку, підставою взяття дитини на облік є: проживання дитини у сім’ї, у якій батьки або особи, що їх замінюють, ухиляються від виконання батьківських обов’язків; систематичне самовільне залишення дитиною місця постійного проживання; учинення дитиною суспільно небезпечних дій до досягнення нею віку, з якого настає кримінальна відповідальність; учинення дитиною правопорушень, передбачених статтями 44, 51, 121-127, частинами першою та другою статті 130, статтями 173, 174, 185, 190-195 Кодексу України про адміністративні правопорушення; повернення дитини із загальноосвітньої школи чи професійного училища соціальної реабілітації, центру медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, амністованих, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк; уживання дитиною спиртних напоїв або допущення немедичного вживання наркотичних та запаморочливих засобів; засудження дитини до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі: до громадських, виправних робіт, арешту, штрафу, звільнення від відбування покарань з випробовуванням; скоєння фізичного, психологічного, сексуального або економічного насилля щодо дитини в сім’ї [257].

На нашу думку, цей перелік доцільно доповнити і такими підставами як: систематичне (більше двох разів у рік) вчинення неповнолітнім адміністративного правопорушення; зловживання неповнолітніми спиртними напоями; зайняття жебракуванням; вчинення неповнолітніми насильства щодо ровесників чи інших осіб; членство неповнолітніх у расистських угрупованнях; надходження скарги чи заяви від громадян, повідомлень посадових осіб про систематичну зухвалу поведінку неповнолітнього. А таку підставу як „уживання дитиною спиртних напоїв” перейменувати на „систематичне уживання дитиною спиртних напоїв, або уживання дитиною спиртних напоїв що призвело до вчинення нею правопорушення”.

Як вірно, на нашу думку, зазначено у п.2 Керівних принципів запобігання злочинності серед неповнолітніх Організації Об’єднаних Націй (Ер-Ріядські керівні принципи), „для того щоб попередження злочинності серед неповнолітніх було ефективним, необхідно об’єднати зусилля всього суспільства з метою забезпечення гармонічного розвитку підлітків при повазі до їхньої особистості [236]. До попереджувальних заходів цим міжнародно-правовим актом віднесено: 1) забезпечення можливості одержання освіти, задоволення різних потреб молоді і створення системи їх підтримки; 2) розроблення та практичне використання спеціальних теорій попередження правопорушень серед молоді; 3) забезпечення благополуччя, розвитку, прав і інтересів усіх молодих людей; 4) облік правопорушень, які вчинюються неповнолітніми; 5) тісне міждисциплінарне співробітництво між національними, державними і місцевими органами, які займаються попередженням правопорушень серед неповнолітніх; 6) участь молоді в процесі реалізації політики в сфері попередження правопорушень, які вчинюються неповнолітніми.

Значна увага в Керівних принципах приділяється таким суб’єктам попереджувальної діяльності як: сім’я; навчальні заклади; засоби масової інформації, тобто загальним суб’єктам попереджувальної діяльності. Так, наприклад у п.п.43, 44 Керівних принципів зазначено, що „варто заохочувати засоби масової інформації в цілому та телебачення і кінематографію зокрема, які зводять до мінімуму показ матеріалів, пов’язаних з порнографією, наркотиками і насильством, зображують насильство й експлуатацію негативно. Засоби масової інформації повинні усвідомлювати свою величезну суспільну роль і відповідальність, а також той негативний вплив, який вони здійснюють, поширюючи інформацію про зловживання молоддю наркотиками й алкоголем”. З чим ми цілком погоджуємося.

На думку дисертанта, недоліком нашого суспільства є те, що в його арсеналі домінують примусові заходи, які є менш ефективними ніж заохочувальні. Вважаємо, що більшу б користь принесло заохочення тих телеканалів, які пропагують здоровий спосіб життя неповнолітніх, а не покарання тих, які демонструють продукцію псевдо еротичного спрямування, а також ту, яка пов’язана із зображенням культу насильства, жорстокості тощо.

Загалом усі можливі заходи попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми можна об’єднати у такі групи: економічні, соціальні та технічні. Так, економічні заходи попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми здійснюються як на макрорівні (наприклад, оздоровлення економіки країни в цілому, економічний захист найменш забезпечених верств населення за допомогою введення науково обґрунтованого рівня прожиткового мінімуму і т. ін.), так і на мікрорівні (наприклад, надання пільгового кредиту неповнолітньому із неблагополучної сім’ї, першочерговість у працевлаштуванні такого неповнолітнього тощо).

Соціальнізаходи попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми покликані впливати на різні соціальні інститути (сім’я, колектив, громадські організації тощо). До елементів соціального попередження можна віднести такі фактори, як ефективна правова система, загальний рівень культури населення, підвищення рівня життя, відродження традицій. Особливе місце серед факторів соціального попередження займає законотворчість, яка повинна бути спрямована на забезпечення чіткого правового регулювання суспільних відносин з урахуванням необхідності підвищення ступеню правової захищеності суб’єктів цих відносин. Принциповою основою попереджувального впливу на правопорушення, які вчинюються неповнолітніми є розуміння того, що адміністративна деліктність має соціальну природу. Як слід визнання соціальної обумовленості адміністративних правопорушень означає усвідомлення об’єктивних і реальних можливостей їх попередження за рахунок зміни умов суспільного буття (оточення) неповнолітніх, їх соціального розвитку і етичного формування особистості, в тому числі шляхом поліпшення виховного впливу в безпосередньому мікро та макро соціальному оточенні.

До технічних заходів попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми відносяться різні технології, правила, засоби і пристосування, що перешкоджають вчиненню правопорушень (наприклад, технічні засоби охорони; встановлення технічних засобів таємного спостереження у торгових точках, на дискотеках та нічних клубах та ін.).

Вчені наводять різні класифікації суб’єктів попередження правопорушень. Найчастіше таких суб’єктів поділяють на спеціалізованих і неспеціалізованих або на загальних чи спеціальних [252; 253; 258 та ін.]. На нашу думку, суб’єктів попередження адміністративних правопорушень які вчинюються неповнолітніми доцільно поділити на дві групи: 1) загальні та 2) спеціальні. До загальних ми відносимо: Верховну Раду України; Президента України; Кабінет Міністрів України; Раду національної безпеки і оборони України; центральні та місцеві органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування в межах повноважень; громадян України, які не є членами громадських формувань правоохоронної спрямованості та громадські організації не правоохоронного профілю; засоби масової інформації; просвітницькі та навчальні заклади; підприємства, установи та організації незалежно від форми власності. Особливість цих суб’єктів, полягає у тому, що попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми здійснюється ними опосередковано і є похідним (другорядним) від їх основної діяльності. Наприклад, Верховна Рада, Президент та Кабінет Міністрів будучи загальними суб’єктами попереджувальної діяльності приймають нормативно-правові акти у цій сфері, виділяють фінансові кошти на проведення попереджувальних заходів, призначають відповідних керівників міністерств і відомств, які організують, координують та забезпечують роботу підпорядкованих їм органів у цій сфері.

До спеціальних відносяться: Уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах сім’ї та молоді, Республіканський комітет у справах сім’ї та молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти; центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх закладів охорони здоров’я; центри соціально-психологічної реабілітації неповнолітніх служб у справах неповнолітніх; притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх; кримінальна міліція у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ; приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ; спеціальні виховні установи Державного департаменту України з питань виконання покарань; громадські вихователі неповнолітніх; комісії з питань запобігання дитячій бездоглядності та соціальної реабілітації неповнолітніх; консультативні пункти центру соціальних служб для молоді, які утворюються в притулках для неповнолітніх; суди; прокуратура; громадські формування з охорони громадського порядку.

Так, наприклад, основним завданням: 1) загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму; 2) центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх — створення умов і забезпечення лікування неповнолітніх від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії та їх психосоціальна реабілітація і корекція; 3) приймальників-розподільників: недопущення з боку неповнолітніх правопорушень; здійснення серед них профілактичної і виховної роботи; виявлення причин і умов, які сприяють злочинності у підлітковому середовищі; забезпечення належних умов їх тримання; 4) притулків для неповнолітніх — створення належних житлово-побутових та психологічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності неповнолітніх, тимчасово відчужених від сім’ї, здійснення щодо них згідно із законодавством заходів соціального патронажу, а також надання їм можливостей для навчання, праці, змістовного дозвілля і отримання необхідної медичної допомоги.

Отже, особливість спеціальних суб’єктів полягає у тому, що попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми є одним із їх завдань та повноважень.

Беручи до уваги те, що переважна більшість із загальних суб’єктів та деякі із спеціальних суб’єктів попереджувальної діяльності не визначені у Законі України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” вважаємо доцільним у ньому передбачити окремий розділ під назвою „Суб’єкти попередження правопорушень, які вчинюються неповнолітніми”, який містив би дві статті: 1) „Загальні суб’єкти попередження правопорушень неповнолітніх”; 2) „Спеціальні суб’єкти попередження правопорушень неповнолітніх” в яких був би приведений їх вичерпний перелік та повноваження. За основу цих статей пропонуємо взяти вище приведену нами класифікацію суб’єктів попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми.

Відповідно від специфіки суб’єктів попереджувальної діяльності доцільно виділити три основні рівні попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми: загально-соціальний, спеціальний та індивідуальний. Так, сутність загально-соціального рівня попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми полягає у діяльності держави в цілому та її окремих інституцій зокрема яка спрямована не на безпосередню боротьбу із правопорушеннями неповнолітніх, а на вирішення відповідних програм, завдань у сфері економіки, соціального життя, морально-духовній сфері і т. ін. Загально-соціальне попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми передбачає вирішення економічних, соціальних, ідеологічних, політичних, культурно-виховних, організаційних та інших проблем у житті суспільства. Цей вид попередження здійснюють неспеціалізовані суб’єкти, тобто державні та громадські органи для яких попередження правопорушень не є однією із головних завдань їх професійної діяльності.

Спеціальнепопередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми полягає у цілеспрямованому впливі спеціальних державних органів, громадських формувань на деліктно-криміногенні фактори, які обумовлюють вчинення окремих видів правопорушень. Для цих суб’єктів попереджувальна функція є виконанням їх професійних завдань. На відміну від загально-соціального попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми, спеціальне має за мету вказати членам суспільства на неможливість противоправної поведінки і створює такі умови, щоб захистити всіх членів суспільства від протиправних дій окремих його представників за допомогою покладання на винних осіб обов’язку понести передбачене законом покарання. Найбільш важливими напрямками спеціального попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми є: 1) виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню неповнолітніми правопорушень, і вжиття відповідних заходів по їх усуненню; 2) проведення роз’яснювально-правової роботи серед неповнолітніх.

Попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми на індивідуальному рівні містить у собі цілеспрямовану діяльність відносно конкретних неповнолітніх осіб, поведінка яких в деяких випадках суперечить правовим нормами, не відповідає соціальним вимогам тощо. Як слід, під індивідуальним попередженням адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми ми розуміємо діяльність державних і недержавних органів, організацій, їх підрозділів і представників по недопущенню вчинення правопорушень з боку конкретної особи неповнолітнього, від якого з великою імовірністю слід очікувати вчинення протиправних вчинків.

Сутність індивідуального попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми полягає у тому, що вона передує виникненню протиправного наміру у молодої людини, яка до цього не вчиняла протиправні вчинки або уже вчиняла, і є усі підстави вважати, що протиправна поведінка неповнолітнього може повторитися. Звідси мета даного виду попередження полягає у своєчасному виявленні осіб, від яких можна очікувати вчинення адміністративних правопорушень, з наступним здійсненням виховного впливу на таких осіб та вжиття інших заходів (в разі необхідності — примусових) для того, щоб вони не вчинили правопорушення.

Визначивши мету індивідуального попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми можливим є визначення його завдань, до яких, на думку дисертанта, доцільно віднести: виявлення неповнолітніх осіб, які можуть вчинити протиправні вчинки; вивчення цих осіб та джерел негативного впливу на них; дослідження можливостей створення сприятливих соціально-побутових умов для них; усунення джерел негативного впливу на неповнолітніх; організацію виховного впливу на неповнолітніх; здійснення контролю за поведінкою цих осіб і способом їх життя.

Так, відповідно до п.3 Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх, остання веде профілактичний облік неповнолітніх: звільнених з місць позбавлення волі; засуджених, але стосовно яких виконання вироку про позбавлення волі відстрочено, а також засуджених умовно або до виправних робіт; обвинувачуваних у вчиненні злочинів і не взятих під варту в період попереднього слідства; які вчинили злочин, але звільнені від кримінальної відповідальності у зв’язку із застосуванням заходів громадського впливу, акта про амністію, до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, а також тих, які вчинили суспільно небезпечні дії до досягнення віку, з якого наступає кримінальна відповідальність; звільнених із спеціальних навчально-виховних закладів; яким лікувальними закладами встановлений діагноз „наркоманія” [259].

На нашу думку, цей перелік доцільно доповнити і такими підставами як: проживання неповнолітнього у сім’ї, у якій батьки або особи, що їх замінюють, ухиляються від виконання батьківських обов’язків; систематичне: а) самовільне залишення дитиною місця постійного проживання; б) жебракування; в) учинення неповнолітнім адміністративних правопорушень; г) вживання спиртних напоїв та наркотичних засобів; повернення неповнолітнього із загальноосвітньої школи чи професійного училища соціальної реабілітації, центру медико-соціальної реабілітації неповнолітніх.

Таким чином, індивідуальне попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми здійснюється: 1) стосовно тих, хто вже вчиняв протиправні вчинки, для того, щоб не допустити повторних протиправних дій з їхньої сторони, і 2) стосовно тих, хто знаходиться у несприятливих соціальних умовах і може у зв’язку з цим стати на шлях протиправної діяльності, тобто осіб схильних до вчинення правопорушень.

До спеціальних заходів першої групи як елементів попереджувальної діяльності необхідно віднести і так звані „адміністративно-запобіжні заходи”, до яких як правило відносять: 1) перевірку документів; 2) взяття на облік і офіційне застереження осіб про неприпустимість протиправної поведінки; 3) огляд – особистий огляд і огляд речей, вантажів, багажу; 4) входження на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян; 5) внесення подань; 6) тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості; 7) обмеження (заборона) руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів та інші [29; 213 та інші]. З чим погоджуємося і ми.

Виявлення причин і умов, які сприяють вчиненню адміністративних правопорушень неповнолітніми визначає сутність профілактичної діяльності, яка є одним із напрямків (елементів) попередження правопорушень. Так, відповідно до ст.6 КпАП органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, громадські організації, трудові колективи розробляють і здійснюють заходи, спрямовані на „…. виявлення й усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню …” [8]. Виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень є одним із завдань провадження в справах про адміністративні правопорушення, що передбачено ст.245 КпАП. А відповідно до ст.282 КпАП, орган (посадова особа), який розглядає справу, встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню адміністративного правопорушення, вносить у відповідний державний орган чи орган місцевого самоврядування, громадську організацію або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. При вжиті заходи протягом місяця з дня надходження пропозиції повинно бути повідомлено орган (посадову особу), який вніс пропозицію.

Однак проведеним нами опитуванням шляхом анкетування 57 посадових осіб м. Харкова, які розглядаючи справи про адміністративні правопорушення та встановивши причини і умови, що сприяли їх вчиненню вносили у відповідний державний орган чи орган місцевого самоврядування, громадську організацію або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов, було встановлено, що лише 7 із 57 внесених пропозицій були взяті до виконання. У зв’язку з чим можна зробити висновок про декларативний характер норм ст. 282 КпАП. Щоб змінити таку негативну тенденцію пропонуємо: по-перше, у цій статті слово „пропозиція” замінити на „подання”; по-друге, цю статтю закінчити такими словами: „У разі залишення подання без розгляду, орган (посадова особа) зобов’язані вжити заходи щодо притягнення такої особи до відповідальності, передбаченої ст.185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення”; по-третє, назву щойно вказаної статті (185-6 КпАП) викласти у такій редакції: „Невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора, а також подання органу (посадової особи) про усунення причин та умов, що сприяли вчиненню адміністративних правопорушень”.

Слід зазначити і те, що в юридичній літературі й досі не склалося єдиної точки зору щодо визначення системи причин та умов, які сприяють вчиненню правопорушень. Загалом під причиною необхідно розуміти явище, яке безпосередньо обумовлює, породжує інше явище (наслідок) [260, с.370]. Подібне визначення поняття причини міститься у тлумачних словниках [12, с.496]. Що ж стосується умов, то у тлумачних словниках під нею розуміється: 1) необхідна обставина, яка робить можливим здійснення, створення, утворення чого-небудь або сприяє чому-небудь; 2) обставини, особливості реальної дійсності, при яких відбувається або здійснюється що-небудь [12, с.610]. У філософії прийнято умови поділяти на: 1) супутні, тобто обставини місця та часу, які не впливають на події, що відбуваються, але які створюють загальний фон подій і явищ; 2) необхідні, без яких певне явище наступити не може; 3) достатні, тобто сукупність супутніх та необхідних умов [261, с.18].

У кримінології під причиною розуміють явище чи їх сукупність, яке породжує інше явище, що розглядається як наслідок [248; 252; 253 та ін.]. Деякі вчені вважають причинами правопорушень усе те, що впливає на прийняття рішення вчинити правопорушення, а те, що сприяє реалізації рішення, досягненню результату – умовами [262, с.33]. Інші вчені причини та умови правопорушень класифікують від рівня їх дії на: 1) загальні причини та умови правопорушень; 2) причини та умови конкретних видів правопорушень; 3) причини та умови конкретних правопорушень [263].

Наприклад, у спеціальній літературі вказується, що „причини конкретних проступків у дорожньому русі, як правило, суб’єктивні, вони зумовлюються психологічними антисуспільними особливостями конкретного учасника дорожнього руху і проявляються у волі, емоціях, відчуттях кожної особи, їх здебільшого вчиняють особи, які добре знають або у крайньому випадку достатньо ознайомлені з Правилами дорожнього руху, але не мають внутрішнього переконання у необхідності суворого їх дотримання” [264, с.14-15].

Розглянемо підходи деяких вчених щодо визначення причин та умов вчинення правопорушень. Так, В.М.Кудрявцев причини та умови вчинення правопорушень поділяє на суб’єктивні та об’єктивні. Де під суб’єктивними вчений розуміє „елементи соціальної психології, що суперечать ідеології суспільства”. Під об’єктивними „певні суперечності у суспільному житті, економічних і соціальних відносинах людей” [261, с.126].

На думку О.М.Джужи та Н.Ф.Кузнецової та деяких інших вчених, витоками та причинами кожного правопорушення є, з одного боку, особистісні властивості правопорушника – його потреби, погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових, а, з другого – сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення вчинити правопорушення [265; 266].

О.М.Бандурка та А.Ф.Зелінський серед причин конкретних правопорушень називають: особу правопорушника; обставини її формування; конкретну ситуацію, в якій було вчинено правопорушення [267, с.152].

Беручи до уваги те, що вчені одні і ті ж самі явища відносять до причин або до умов вчинення правопорушень, на нашу думку, доцільним є розгляд причин та умов вчинення правопорушень неповнолітніми у комплексі, тобто не поділяючи їх окремо на причини чи умови. Такий підхід вважаємо більш доцільним, так як він унеможливлює плутанину у розумінні профілактичної діяльності як цілісної системи. Звідси більш доречним є поділ причин та умов вчинення правопорушень неповнолітніми на дві групи: 1) ті, які залежать від особистісних властивостей неповнолітнього правопорушника; 2) ті, які залежать від зовнішнього оточення.

Однак беручи до уваги те, що перша група причин та умов вчинення правопорушень неповнолітніми, а саме їх особистісні властивості була охарактеризована нами у п.1.1 дисертації, тому більш детальніше розглянемо другу групу причин, тобто тих, які залежать від зовнішнього оточення неповнолітнього. У правничій літературі найчастіше підкреслюється значення негативного впливу середовища на неповнолітніх. При цьому особлива увага приділяється мікро середовищу – сфері безпосереднього спілкування неповнолітніх. Внутрішня структура будь-якого мікро середовища може різнитися, але її основу становить мала соціальна група, що безпосередньо впливає на особу неповнолітнього. Сюди відноситься й предметно-речове (матеріальне) середовище, яке оточує неповнолітнього в побуті, на роботі, у навчанні, особистому житті, в умовах якого він здійснює свою життєдіяльність [252, с.111]. У науковій літературі зовнішні обставини прийнято іще називати „криміногенною ситуацією” під якою розуміється „комплекс зовнішніх обставин, в яких опинилась особа, і, які впливають на її свідомість, почуття, волю, з урахуванням яких вона приймає рішення вчинити правопорушення [252, с.116].

Загалом до зовнішніх причин та умов, які сприяють вчиненню адміністративних правопорушень неповнолітніми ми відносимо: слабкий економічний розвиток, наслідком чого є системне безробіття; недоліки господарської діяльності (ненадійна охорона об’єктів, відсутність сигналізації, відео нагляду, незадовільний стан обліку і контролю та ін.); недосконалість та не координованість діяльності суб’єктів профілактики правопорушень серед неповнолітніх (на нашу думку, координацію діяльності з попередження адміністративної деліктності неповнолітніх повинні виконувати служби у справах неповнолітніх); упущення в культурно-виховній роботі, зокрема недостатня увага держави до сфери дозвілля неповнолітніх; розповсюдження пияцтва, наркоманії, токсикоманії тощо; ослаблення ролі сімейного та шкільного виховання (відсутність належного контролю з боку батьків та вчителів, їх відсторонення від виконання своїх обов’язків з виховання, байдуже ставлення до дітей тощо).

Однак слід зазначити те, що в даний час з’ясуванню (встановленню) причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень приділяється занадто мала увага. Так, аналіз матеріалів адміністративної практики зі справ про адміністративні правопорушення, які вчинюються неповнолітніми надав змогу зробити висновок, що майже половина із понад 70 % розглянутих нами справ не містили пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень. В деяких випадках виявлені причини та умови надто загальні та не містять конкретних рекомендацій про вжиття тих чи інших заходів для їх усунення [268-270та інші]. Таким чином, можна зробити висновок, що процесуальні документи, метою яких є вжиття заходів щодо усунення причин і умов, що сприяють вчиненню адміністративного правопорушення не виконують передбачену законом роль, а носять здебільшого формальний характер.

Під час проведеного нами опитування шляхом анкетування 58 неповнолітніх Червонозаводського району м. Харкова, які були взяті на облік службою у справах неповнолітніх за місцем їх проживання було з’ясовано, що більше 50 % опитаних неповнолітніх вказали, що вчинили правопорушення з корисливих мотивів, 33 % – від нудьги, 9 % – з хуліганських мотивів, 7 % – з потреби забезпечити себе їжею. Двадцять дві із п’ятдесяти восьми молоді особи вказали, що вчинили правопорушення у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння.

Підводячи підсумок цьому підрозділу зазначимо, що попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми є гуманним, дійовим та найбільш ефективним засобом (способом) скорочення кількості адміністративної деліктності, оскільки воно пов’язане з такими заходами з боку держави і суспільства, які спрямовані на виявлення і усунення причин та умов, що сприяють правопорушенням. Однак для того, щоб попередження правопорушень серед неповнолітніх було ефективним необхідно спрямувати зусилля всього суспільства на забезпечення гармонійного розвитку підлітків, з одного боку, та при повазі до їх особистості, з другого. Лише суспільство, яке шанує своїх дітей, спроможне навчити їх с повагою ставитися до виконання встановлених ним правил поведінки.

2.3. Особливості провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх

Провадження в справах про адміністративні правопорушення є одним із видів адміністративного процесу. В науковій літературі найчастіше процес розглядається як діяльність [29; 118], процесуальна форма [271; 272]; комплекс дій [273], система адміністративно-процесуальних норм [30; 117]. Слід зазначити, що серед науковців вже тривалий час точаться дискусії щодо розмежування понять „процес” та „провадження”, однак не зважаючи на відмінності між різними точками зору, вихідним, на нашу думку, має бути те, що процес і провадження співвідносяться як загальне і особливе, провадження є лише частиною процесу, а процес – це сукупність проваджень.

Адміністративний процес складається з великої кількості проваджень, перелік яких постійно доповнюється, а отже є невичерпним. Слід також зазначити і те, що вчені виділяють різну кількість адміністративних проваджень, крім того різними є їх назви. Так, О.М.Бандурка та М.М.Тищенко серед різновидів адміністративного процесу називають такі провадження: 1) із прийняття нормативних та індивідуальних актів управління; 2) із розгляду звернень громадян; 3) із застосування адміністративно-попереджувальних і запобіжних заходів; 4) провадження в справах про адміністративні правопорушення; 5) дисциплінарне провадження; 5) виконавче; 6) контрольне; 7) реєстраційно-дозвільне; 8) реєстраційно-паспортне; 9) митне; 10) приватизаційне; 11) провадження у екологічних, земельних, податкових та інших адміністративних справах; 12) із діловодства [274].

С.В.Ківалов та Л.Р.Біла провадження як складові адміністративного процесу поділяють на дві групи: 1) юрисдикційні, серед яких провадження про: адміністративні проступки; видворення іноземців за межі України; адміністративне оскарження; відшкодування шкоди, завданої громадянину певними видами державних органів; дисциплінарні проступки за нормами адміністративного права; 2) управлінсько-процедурні: видача спеціальних дозволів, ліцензій на здійснення окремих видів діяльності; реєстрація певних суб’єктів або видів діяльності; видача сертифікатів; здійснення контрольно-наглядової діяльності органами виконавчої влади; виконання правил дозвільної системи; розгляд заяв і пропозицій громадян органами виконавчої влади; атестаційне провадження [122, с.50].

Ю.П.Битяк виділяє такі види проваджень: 1) по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів; 2) провадження по прийняттю індивідуальних актів управління; 3) провадження по оскарженню рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб, що порушують права громадян; 4) провадження по зверненнях громадян; 5) провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів та заходів адміністративного припинення; 6) провадження в справах про адміністративні правопорушення; 7) дисциплінарне провадження; 8) провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень; 9) реєстраційно-дозвільне провадження; 10) провадження по приватизації державного майна; 11) діловодство; 12) установче провадження [29, с.190-191].

В.К.Колпаков та О.В.Кузьменко виділяють чотири блоки адміністративних проваджень: 1) нормотворчі провадження; 2) установчі провадження; 3) право-застосовні провадження; 4) контрольно-наглядові провадження [32, с.278].

На нашу думку, усі існуючі провадження, які складають систему адміністративного процесу доцільно поділити на дві групи: 1) юрисдикційні; 2) не юрисдикційні. До перших ми відносимо: а) провадження в справах про адміністративні правопорушення; б) провадження із скарг громадян; в) дисциплінарне провадження. До другої групи — усі інші, під час яких вирішуються індивідуально-конкретні справи, які виникають у сфері державного управління. Кожна з названих груп проваджень є складним правовим утворенням, до якого входять різні процесуальні блоки у вигляді окремих проваджень, що ґрунтуються на сукупності відповідних процесуальних норм й інколи утворюють самостійні правові інститути.

Слід зазначити, що адміністративні провадження можна також класифікувати і за такими підставами: 1) залежно від мети та кола завдань, що вирішуються для досягнення цієї мети: провадження в справах про адміністративні правопорушення; провадження по прийняттю нормативних та індивідуальних актів управління; дисциплінарне провадження тощо; 2) за функціональною ознакою: правоохоронні провадження; провадження, що носять установчий характер; провадження, що мають правотворчий характер; 3) за складністю: звичайне та прискорене провадження; 4) залежно від органу розгляду: такі, що розглядаються у судовому порядку; такі, що розглядаються органами виконавчої влади; 5) за місцем адміністративно-процесуальних норм у системі законодавства про адміністративну відповідальність: адміністративні провадження, які здійснюються винятково за нормами КпАП; адміністративні провадження, які здійснюються за нормами іншого законодавства, які встановлюють адміністративну відповідальність.

На нашу думку, теоретична проблема класифікації проваджень виконує такі завдання: 1) забезпечує ефективне регулювання проваджень, а, отже, і сприяє покращенню роботи так званих „вольових” суб’єктів адміністративних проваджень (компетентних державних органів або посадових осіб, які розглядають справи про адміністративні проступки), уніфікації найважливіших сторін їх діяльності, зміцненню законності; 2) є необхідною передумовою для подальшої кодифікації адміністративного процесу, так як відбувається об’єднання чи, навпаки, роздроблення проваджень.

Беручи до уваги те, що предметом цього підрозділу є розгляд одного із юрисдикційних проваджень, а саме — провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх доцільним буде визначення особливостей юрисдикційних проваджень в цілому. До таких особливостей ми відносимо:

1. Спрямовані на регулювання правовідносин негативного характеру, тобто коли має місце порушення вимог правових норм.

2. Розгляд правових спорів. Адміністративна юрисдикція виникає лише тоді, коли необхідно вирішити спір про право, порушення встановлених правових норм. Такі спори виникають між сторонами суспільних відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами.

3. Правоохоронний характер цих проваджень, так як під час цієї діяльності вирішується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або тих, які оспорюються інтересів, виноситься державно-владне рішення про застосування відповідної правової санкції, відновлення порушеного права тощо.

4. Різноманітність органів, які здійснюють юрисдикційні провадження, що обумовлено, з одного боку, можливістю оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, що порушують права громадян, з другого – особливістю правопорушень, які вчинюються в різних галузях управління.

Таким чином, юрисдикційні провадження від не юрисдикційних відрізняються тим, що: по-перше, спрямовані на регулювання правовідносин негативного характеру, тобто коли мало місце правопорушення; по-друге, їх метою є розгляд правових спорів; по-третє, носять правоохоронний характер; характеризуються великою кількість суб’єктів та учасників в конкретних юрисдикційних провадженнях.

Як було зазначено вище, одним із видів юрисдикційних проваджень є провадження в справах про адміністративні правопорушення, зокрема і тих, які вчинюються неповнолітніми. Отже, перейдемо до безпосереднього розгляду цього виду провадження. В науковій літературі, провадження в справах про адміністративні правопорушення визначається як: 1) низка послідовних дій уповноважених органів (посадових осіб), а у деяких випадках інших суб’єктів, які згідно з нормами адміністративного законодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнення правопорушників до відповідальності і забезпечення виконання винесеної постанови [29, с.198-199]; 2) правовий інститут, у межах якого регулюються процесуальні адміністративно-деліктні відносини і забезпечується вирішення адміністративних справ, а також запобігання адміністративним правопорушенням [32, с.295].

До особливостей провадження у справах про адміністративні правопорушення ми відносимо:

1. Врегульоване, як правило, правовими нормами, що сконцентровані в розділах IV та V КпАП.

2. Суспільні відносини, які виникають при цьому, регулюються адміністративно-процесуальними нормами.

3. Має специфічні завдання, а саме: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності (ст.245 КпАП).

4. Характеризується високою ступінню формалізації (крім завдань цього провадження чітко визначені: його принципи; вимоги до найважливіших процесуальних документів; права учасників провадження; строки і порядок розгляду справ; оскарження і опротестування постанов у справі; виконання постанови).

5. Може бути звичайним, що передбачає складання протоколу та спрощеним (протокол про правопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає та виконує рішення про накладення і стягнення штрафу чи попередження на місці вчинення правопорушення. Однак, якщо порушник заперечує накладене на нього стягнення, то складання протоколу про адміністративне правопорушення є обов’язковим.

7. Передбачає можливість участі значної кількості суб’єктів. Всіх суб’єктів провадження можна розділити на декілька груп, а саме: а) компетентні державні органи або посадові особи, які розглядають справу про адміністративний проступок, приймають акти владного характеру, складають правові документи; б) суб’єкти, які мають особисту зацікавленість у справі (особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, їх законні представники); в) особи й органи, які сприяють здійсненню провадження, виявленню об’єктивної істини (свідок, експерт); г) інші особи та органи, що сприяють виконанню постанови у справі, профілактиці адміністративних проступків.

В КпАП детально розглянуті права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Так, в статті 268 КпАП визначено, що ця особа має право знайомитися з матеріалами справ, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання, користуватися при розгляді справи юридичною допомогою адвоката, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження, оскаржити постанову по справі. Згідно із ст.59 Конституції України, ст.271 КпАП та Законом України „Про Адвокатуру [275] всі особи мають право на правову допомогу. 21 листопада 2000 р. Конституційний Суд України оприлюднив своє рішення щодо офіційного тлумачення деяких положень Конституції України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, які стосуються права вільного вибору захисника, у якому зокрема зазначено, що закріплення в ч.1 ст.59 Конституції України того, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, треба розуміти як конституційне право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Згідно з цим Рішенням було внесено зміни до ч.1 статті 268 КпАП України.

Як справедливо відмічається у правничій літературі, завдання захисника у справах неповнолітніх мають комплексний характер, вони підпорядковані меті встановлення істини і виправленню та перевихованню підсудного [276]. Його виконання є важливою гарантією більш якісного розгляду вказаних справ, ефективного впливу на неповнолітніх правопорушників, успішного їх перевиховання [277, с.132]. Досягнення цієї мети неможливе без досконалого дослідження того комплексу обставин, які складають особливості предмета доказування у справах про правопорушення неповнолітніх. Тому захисник неповнолітнього повинен сприяти тому, щоб ці обставини були встановлені повно та всебічно. Якщо ж він дійде висновку, що індивідуальні особливості підлітка, умови його життя та виховання тощо встановлені недостатньо повно, він зобов’язаний клопотатися про проведення необхідних для усунення цих прогалин процедурних дій, а також особисто надавати відповідні довідки, характеристики та інші документи. У випадках сумніву в тому, що підліток досяг рівня розвитку, який характерний для його віку, захисник повинен активно сприяти призначенню експертизи у складі психологів та педагогів для отримання кваліфікованої відповіді на питання, чи міг він у міру досягнутого рівня розумового розвитку розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинуватості. Вона полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, вважається невинною доти, доки інше не буде доведено і зафіксовано у встановленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов’язок доказування покладено на обвинувача [32, с.298]. Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою невинуватість, хоч і має на це право. Отже, вирішення завдань адміністративного провадження здійснюється за допомогою доведення, яке включає виявлення, процесуальне оформлення і дослідження доказів.

Згідно із ст.251 КпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами [8].

Правом надавати докази користуються особи, які беруть участь у провадженні у справі (особа, яка притягається до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, які розглядають справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу чи за власною ініціативою.

В юридичній літературі докази класифікуються за різними критеріями, а саме: прямі і непрямі; такі, які обвинувачують чи оправдують; першорядні і похідні тощо. Залежно від джерела і форми докази можна класифікувати на: а) пояснення учасників (правопорушника, свідка, потерпілого та ін.), які приймаються в усній формі (наприклад, при порушенні правил дорожнього руху штраф накладається на місці без складання протоколу про адміністративний проступок); б) документи та речові докази, які є матеріальними носіями інформації (протокол про адміністративний проступок, протокол особистого догляду, покази технічних засобів, технічний паспорт та ін.) [122, с.55]. Проте, для розв’язання завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела їх надходження: дані отримані від учасників провадження; речові докази, документи, які є матеріальними носіями інформації; безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати чи розглядати справи про адміністративні правопорушення. Наприклад, безпосереднє виявлення порушення уповноваженою особою відрізняється від інших доказів насамперед тим, що питання про порушення адміністративної справи вирішується за власною ініціативою осіб, які здійснюють адміністративний нагляд. Цей доках має такі особливості: по-перше, безпосередній розсуд уповноваженої особи ніде не фіксується і тому не завжди підлягає контролю; по-друге, припущення про порушення виникає тільки в свідомості уповноваженої особи. У випадку не підтвердження такого припущення немає необхідності офіційно спростовувати його винесенням якогось спеціального документу [35, с.52].

Таким чином, встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надійною гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в обґрунтованості зроблених за їх допомогою висновків.

Діяльність учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення розвивається у часі як послідовна низка пов’язаних між особою процесуальних дій, що дістали в науковій літературі назву стадій під якими як правило розуміється порівняно самостійна частину провадження, яка поряд з його загальними завданнями має властиві тільки їй завдання й особливості [29; 32; 35; 278 та ін.]. Стадії органічно пов’язані між собою, наступна, як правило, починається лише після того, як закінчена попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше. Кожна стадія закінчується оформленням відповідного процесуального документа.

В науковій літературі визначається різна кількість стадій, крім того різними є їх назви. Так, В.К.Колпаков та О.В.Кузьменко називають такі стадії: 1) порушення справи; 2) адміністративне розслідування; 3) розгляд справи та її вирішення; 4) перегляд постанови; 5) виконання постанови [32, с.302]. Ю.П.Битяк, зазначає, що провадження в справах про адміністративні правопорушення складається з чотирьох стадій: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2) розгляд справи про адміністративне правопорушення і винесення по справі постанови; 3) оскарження (або опротестування) постанови по справі про адміністративне правопорушення; 4) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення [29, с.202]. А.Т.Комзюк до стадій провадження в справах про адміністративні правопорушення відносить: 1) порушення справи про адміністративний проступок і складення протоколу; 2) розгляд справ про адміністративні правопорушення; 3) оскарження (опротестування) постанови; 4) виконання постанов про накладення адміністративних стягнень [35].

На нашу думку, до стадій провадження в справах про адміністративні правопорушення доцільно віднести такі: 1) порушення справи; 2) розгляд справи; 3) оскарження або опротестування (факультативна стадія); 4) виконання постанов. Кожна стадія у свою чергу, складається з окремих етапів, що становлять групи взаємопов’язаних дій. Так, на першій стадії з’ясовується наявність ознак правопорушення у відповідному діянні, може здійснюватись доставлення правопорушника, приймається рішення про порушення справи, з’ясовуються обставини правопорушення шляхом збирання доказів, встановлюються дані про особу, яка вчинила правопорушення, складається протокол. На другій стадії компетентний орган розглядає матеріали і приймає постанову. На четвертій (факультативна, необов’язкова стадія) постанова може бути оскаржена громадянином, опротестована прокурором, переглянута за ініціативою вищестоящого органу. Ця стадія закінчується прийняттям рішення про скасування, зміну, або залишення постанови в силі. П’ята стадія — виконання постанови (накладається адміністративне стягнення; застосовуються заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КпАП; закривається справа).

Слід зазначити, що законодавством передбачено і прискорене провадження у справах про деякі адміністративні правопорушення. Його важливою особливістю є те, що в подібних випадках протокол не складається. Перелік таких правопорушень вичерпно дано в ст.258 КпАП. Відповідно до цієї статті провадження може бути прискореним за обов’язкової наявності не менше, ніж трьох умов: якщо вчинено правопорушення, яке вважається незначним; якщо за нього на винного може бути накладено таке стягнення, як попередження або штраф; якщо громадянин не заперечує накладення на нього стягнення. В інших випадках протокол повинен бути складений. Тобто, якщо громадянин не визнає себе винним або вважає обрану санкцію безпідставно суворою, справа повинна бути вирішена на загальних підставах [35, с.55].

Беручи до уваги те, що стадійність провадження в справах про адміністративні правопорушення досить детально розглянута в науковій літературі перейдемо до безпосереднього розгляду особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх. До таких особливостей ми відносимо:

1. Пріоритетним завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх, які визначені у ст.245 КпАП є їх виховання у дусі додержання правових норм законодавчих та підзаконних актів. Звідси не зовсім вдалим вважаємо використання у цій статті такого словосполучення як „виховання громадян у дусі додержання законів”, так як, з одного боку, громадяни повинні виконувати норми, які містяться і в підзаконних нормативних актах, з другого – на даний час адміністративна відповідальність передбачена і підзаконними нормативними актами, хоча це є порушенням Конституції про що йшлося у попередніх підрозділах дисертації. Як слід, у ст.245 словосполучення „виховання громадян у дусі додержання законів” необхідно замінити на „виховання громадян у дусі додержання законодавчих та підзаконних нормативних актів”.

2. Справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років розглядають судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, які наділені правом притягнення до адміністративної відповідальності цієї категорії суб’єктів.

3. Процесуальні дії з неповнолітніми особами, які вчинили адміністративні правопорушення доцільно проводити у першій половині дня, коли підліток почуває себе бадьоро, що підвищує ефективність встановлення з ним психологічного контакту і сприяє встановленню істини у справі. Слід зазначити, що вимога щодо розгляду справ про правопорушення вчинені неповнолітніми в першій половині дня міститься у циркулярі Міністерства внутрішніх справ Великобританії який був прийнятий іще у 1905 р. відповідно до якого „справи неповнолітніх повинні розглядатися зранку, раніше, ніж усі інші справи” [279, с.34-35]. Подібні пропозиції містяться у методичних рекомендаціях Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України [280, с.72], які доцільно, на нашу думку, використовувати під час розгляду справ про адміністративні правопорушення неповнолітніх.

4. Під час провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх необхідно долучити до справи розгорнуту характеристику із школи, з місця роботи, а також з місця проживання неповнолітніх. Необхідним також є одержання з Кримінальної міліції у справах неповнолітніх довідки про перебування неповнолітнього на обліку, коли і за які правопорушення він був поставлений на облік, чи притягувався він до адміністративної відповідальності тощо.

5. Під час провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх встановлюються: його вік, стан здоров’я неповнолітнього, його сімейний і матеріальний стан, стосунки з батьками, дієвість існуючого контролю за його поведінкою, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості, соціальні зв’язки, схильності, спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій справі, наявність факторів, обставин чи визнання ним моральних цінностей, які дозволяють прогнозувати його поведінку. Зазначені обставини можуть з’ясовуватися шляхом опитування батьків, опікунів, піклувальників, представників адміністрації за місцем роботи чи навчання неповнолітнього тощо. Так, особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. Вік неповнолітнього встановлюється за документами, в яких вказана дата його народження, — за паспортом чи свідоцтвом про народження. В разі їх відсутності відповідні дані можна отримати із книги реєстрації актів громадянського стану, довідок органів внутрішніх справ за місцем реєстрації громадян, журналів обліку новонароджених тощо. За відсутності відповідних документів і неможливості їх одержання вік неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою. У цьому випадку днем народження вважається останній день того року, який названий експертом. При визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років суд приймає рішення виходячи із встановленого експертом мінімального віку.

Відомості про можливу розумову відсталість неповнолітнього, про стан його здоров’я можуть бути одержані від батьків або осіб, які їх замінюють, вчителів, вихователів, ровесників та інших осіб, а також шляхом витребування необхідних документів, характеристик тощо. Вирішення питання про наявність розумової відсталості пов’язане з використанням спеціальних наукових знань в галузі психології чи педагогіки. Тому для одержання висновку про наявність розумової відсталості у неповнолітнього слід обов’язково призначати судово-психолого-психіатричну або судово-психолого-педагогічну експертизу. На розгляд експертизи можна ставити такі запитання: чи є у неповнолітнього ознака відставання в розумовому розвитку і від нормального для цього віку рівня інтелектуального розвитку, не пов’язані з психічним захворюванням, якщо є, то в чому вони виявляються; нормальному рівню розвитку якого віку відповідає фактично розвиток цього неповнолітнього; чи міг неповнолітній, враховуючи його психічний і розумовий розвиток, усвідомлювати свої дії і керувати ними.

По кожній справі повинні бути з’ясовані умови життя і виховання неповнолітнього, тобто встановлені факти, які стосуються сімейно-побутових умов його зовнішнього оточення. Це допоможе з’ясувати безпосередні причини, які привели неповнолітнього до вчинення правопорушення і зробити висновок про те, чи є це правопорушення випадковим, чи воно зумовлене причинами, які необхідно усунути. Необхідно звертати увагу на причини виникнення у неповнолітнього антигромадських поглядів і звичок, тобто на обставини, які негативно впливали на виховання неповнолітнього: недоліки виховання в сім’ї, відсутність контролю з боку батьків за його поведінкою, негативний вплив друзів і дорослих тощо. Для встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню правопорушення неповнолітнім слід допитати осіб, які добре знають умови життя сім’ї, виконання батьками або особами, які їх замінюють, обов’язків по вихованню неповнолітнього; побутове середовище та інтереси неповнолітнього, його поведінку вдома, в школі, на підприємстві; наявність раніше вчинених правопорушень і характер заходів, які застосовувалися до нього. Якщо неповнолітній на момент вчинення правопорушення не вчився, не працював, повинні бути з’ясовані причини такого становища, скільки часу це продовжувалося і чому.

Беручи до уваги те, що під час розгляду справ про правопорушення неповнолітніх з’ясовуються додаткові обставини: вік, стан загального розвитку неповнолітнього, рівень його розумової відсталості та інших зазначених вище обставин доцільним буде збільшення строку розгляду справ про адміністративні правопорушення, які вчинені неповнолітніми від 15 до 20 діб з дня одержання суддею протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи незалежно від виду правопорушення. Більш того, на практиці досить поширеним є порушення п’ятнадцятиденного терміну розгляду справи судом. Так, згідно з даними узагальнення практики розгляду судами м. Харкова адміністративних справ у 27 із 103 проаналізованих нами справ судове провадження здійснено понад п’ятнадцятиденний термін.

Таким чином, обставини, що визначають особливості предмета доказування у справах неповнолітніх, по своїй суті лише деталізують компоненти загального предмета доказування, орієнтуючи органи, що здійснюють провадження у справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх, на поглиблене дослідження обставин, які мають значення для підвищення виховної та профілактичної ролі судочинства, індивідуалізації відповідальності кожного підлітка.

6. Вчинення правопорушення неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує відповідальність, яка обов’язково має враховуватись при призначенні заходів виховного впливу чи адміністративних стягнень. Крім того, залежно від конкретних обставин справи судді повинні враховувати як такі, що пом’якшують покарання, й інші обставини, перелічені ст.34 КпАП (щире розкаяння винного; відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди; вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин; вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року). Згідно із ч.2 цієї ж статті „законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом’якшуючими і обставини, не зазначені в законі” [8].

До особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх необхідно також віднести спеціальний порядок винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення суб’єктом якої є неповнолітній, характер її змістовної частини (встановлення додаткових даних), її оскарження та виконання.

Таким чином, беручи до уваги вище приведені особливості, вважаємо доцільним визначити адміністративне провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх як частину адміністративного процесу, яка являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами сукупність послідовних дій уповноважених суб’єктів, що спрямована на своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожного правопорушення яке вчинене неповнолітнім, виховання його у дусі додержання законодавчих та підзаконних нормативних актів.

2.4. Сутність та особливості заходів впливу та адміністративних стягнень, які застосовуються до неповнолітніх за вчинення адміністративних правопорушень

Як було зазначено у попередніх підрозділах дисертації до неповнолітніх осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються заходи впливу (ст.24-1) або адміністративні стягнення (ст.24). Закріплення законодавцем пріоритетності у застосуванні до неповнолітніх заходів впливу, з одного боку, свідчить про гуманність вітчизняного законодавства та його відповідність міжнародним стандартам, з другого – визначає значимість виховного впливу на осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративні правопорушення.

Аналіз ст.13 КпАП надав змогу зробити такі висновки: по-перше, до неповнолітніх, як правило, застосовуються заходи впливу, які передбачені ст.24-1 КпАП.

По-друге, за таке правопорушення як „Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця” (ст.185) до неповнолітніх застосовуються таке адміністративне стягнення як накладення штрафу від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку. Слід зазначити, що санкція цієї статті передбачає і такий вид адміністративного стягнення як адміністративний арешт, однак відповідно зі ст.32 до неповнолітніх він не застосовується. Крім того, вважаємо доцільним у цій статті виправні роботи замінити на громадські роботи.

По-третє, за такі правопорушення як: 1) незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах; 2) дрібне розкрадання державного або колективного майна; 3) порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів, правил користування ременями безпеки або мотошоломами; 4) експлуатація водіями транспортних засобів, номери агрегатів яких не відповідають записам у реєстраційних документах; 5) перевищення водіями транспортних засобів швидкості руху, невиконання сигналів регулювання дорожнього руху, порушення правил перевезення людей та інших правил дорожнього руху; 6) участь водіїв мотоциклів та інших транспортних засобів у групових пересуванні, зупинці чи стоянці; 7) невиконання водіями вимог про зупинку, залишення місця дорожньо-транспортної пригоди; 8) перешкоджання проведенню огляду транспортних засобів; 9) порушення водіями транспортних засобів правил проїзду залізничних переїздів; 10) порушення водіями правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажів, шляхів, шляхових споруд чи іншого майна; 11) ненадання транспортних засобів працівникам міліції та медичним працівникам, а також ненадання військових транспортних засобів посадовим особам Військової служби правопорядку у Збройних Силах України; 12) інші порушення правил дорожнього руху; 13) керування транспортними засобами особами, які не мають права керування або водіями, які не мають при собі чи не пред’явили для перевірки відповідних документів; 14) порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами, возіями та іншими особами; 15) керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані сп’яніння; 16) дрібне хуліганство; 17) стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку; 18) порушення громадянами порядку придбання, зберігання, передачі іншим особам або продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї; 19) порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів; 20) порушення громадянами строків реєстрації (перереєстрації) вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і правил взяття її на облік; 21) ухилення від реалізації вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів; 22) порушення працівниками торговельних підприємств (організацій) порядку продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів; 23) порушення працівниками підприємств, установ, організацій правил зберігання або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів (ст.13 КпАП) [8], суддя може застосувати заходи впливу або адміністративні стягнення, тобто він має право так званої „альтернативи” у виборі заходу відповідальності під час розгляду вище зазначених правопорушень. На нашу думку, правопорушення передбачені ст.ст.190-195 КпАП (предметами яких є об’єкти дозвільної системи; відповідно п.18-23 у вище приведеному нами переліку) повинні бути виключені із ст.13 КпАП, так як особа віком від 16-18 рр. фактично не може бути суб’єктом таких правопорушень.

По-четверте, беручи до уваги те, що вчинення правопорушення неповнолітнім є пом’якшуючою обставиною суди застосовують мінімальні розміри адміністративних стягнень.

По-п’яте, за вчинення правопорушень неповнолітній: 1) позбавляється якогось суб’єктивного права (позбавлення права керування транспортними засобами); 2) обмежується в правосуб’єктності (виправні роботи); 3) на нього покладаються спеціальні обов’язки (публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого); 4) піддається моральному впливу (застереження; догана або сувора догана).

Як зазначає А.Б.Агапов, „адміністративні стягнення виникли ще в античному праві … Римське право відмежовувало проступки, за вчинення яких передбачалося застосування штрафних стягнень, від злочинів, які завжди визначалися лише законодавчими актами. Уповноваженим державою особам було надано право накладати адміністративні стягнення (praefectus urbis, praefectus juri dicundo, praefectus legionis) [127, с.11-12]. На думку Д.М.Лук’янця, який основну увагу приділив аналізу нормативних актів ХVІІІ — ХХ століть, які визначали види відповідальності: „Самого терміну адміністративне стягнення в законодавстві взагалі не було, в основному, вказівку у нормативних актах було зроблено на негативні наслідки протиправних діянь та на перерахуванні стягнень, серед яких домінуючими були штраф, конфіскація, арешт” [103, с.16-22].

Відповідно до ст.23 чинного КпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою: 1) виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття; 2) запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (загальна та індивідуальна превенція). Беручи до уваги те, що запобігання є вужчою за змістом категорією і охоплюється таким поняттям як „попередження правопорушень”, що було обґрунтовано у п.2.2 дисертації, доцільною була б заміна у цій статті слова „запобігання” на „попередження”.

Отже, головна мета як адміністративних стягнень, так і заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх полягає у їх вихованні, тобто формуванні у них звички законослухняної поведінки. Тут ми погоджуємося з думкою А.Т.Комзюка який зазначає, що „виховний вплив на порушника справляє як сам факт накладення на нього адміністративного стягнення, так і спеціальні виховні заходи, які застосовуються до нього під час виконання деяких стягнень” [35, с.27-28]. Мета запобігання вчиненню нових правопорушень з боку правопорушника та інших осіб досягається головним чином завдяки настрашці, яка утримує нестійких осіб від вчинення адміністративних проступків [35, с.28]. Звідси необхідно розрізняти мету запобігання (попередження) адміністративної відповідальності від мети запобігання (попередження) застосування адміністративних стягнень чи заходів впливу, де мета запобігання (попередження) адміністративної відповідальності є ширшою за змістом про що свідчить ст.1 КпАП [8].

Проаналізувавши статистичні дані про застосування окремих видів адміністративних стягнень за 2006 р., ми отримали такі результати: штраф застосовувався більше ніж у 70 % випадків притягнення до адміністративної відповідальності; попередження – 25 %; адміністративний арешт — 4,5 %; конфіскація — 2,9 %; позбавлення спеціального права – 2,8 %; оплатне вилучення – 1,9 %; виправні роботи – менше 1 % [2; 196].

У адміністративно-правовій науці адміністративні стягнення розглядаються як: 1) елемент інституту адміністративної відповідальності [29; 32; 35; 281; 282 та ін.], про що зазначено у статті 23 КпАП України, яка передбачає, що адміністративні стягнення є мірою відповідальності [8]; 2) санкції адміністративно-правової норми [281; 283 та ін.]; 3) як форми державного примусу [122; 284 та ін.].

Науковці з фаху адміністративного права класифікують адміністративні стягнення за такими критеріями: 1) за терміном дії: стягнення разової дії (конфіскація, попередження, штраф); стягнення тривалої дії (адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав, виправні роботи); 2) за нормативною визначеністю: основні та додаткові; 3) за сутністю (характером): стягнення морального характеру; матеріального характеру; морально-матеріального характеру; 4) за суб’єктом застосування: ті, що застосовуються лише судом (конфіскація, адміністративний арешт, виправні роботи), ті, що можуть застосовуватися іншими органами юрисдикції; 5) залежно від нормативного закріплення: ті, що передбачені КпАП; ті, що закріплені в інших законодавчих актах [29; 32; 118; 127; 285; 286 та ін.].

На нашу думку, призначенням такої різноманітності адміністративних стягнень є те, що вона дозволяє забезпечити диференційований підхід при обранні конкретного адміністративного стягнення, індивідуалізувати можливість покарання кожного правопорушника залежно від обставин вчиненого правопорушення.

До ознак адміністративних стягнень ми відносимо: 1) державно-примусовий характер, так як навіть їх виховний характер полягає в примусовому впливі з боку держави на правопорушників; 2) специфічне коло суб’єктів їх застосування серед яких переважають позасудові; 3) спеціальний порядок їх застосування.

Що стосується заходів впливу, що застосовуються до неповнолітніх, то до них ст.24-1 віднесено такі як: 1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання. Законодавець розглядає їх як заходи адміністративної відповідальності. В науковій літературі зазначається, що ці „заходи мають виховний характер, адміністративними стягненнями не визнаються” [35, с.22], з чим ми цілком погоджуємось. На нашу думку, ці примусові заходи є санкцією, негативною оцінкою державою поведінки неповнолітніх осіб, які порушують правові норми. Крім того, законодавець встановив певне правило, за яким до таких осіб мають застосовуватися не каральні адміністративні санкції — стягнення, а санкції зовсім іншого порядку — виховні, спрямовані на виховання, перевиховання особи.

За даними Верховного Суду України, лише у першому півріччі 2006 р. у судовому порядку було застосовано заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КпАП України, до понад 4 тис. неповнолітніх осіб.

Спробуємо провести розмежування заходів впливу від адміністративних стягнень. Так, на відміну від адміністративних стягнень, заходи впливу, які застосовуються до неповнолітніх не є каральними, „штрафними” санкціями, а носять суто виховний та попереджувальний характер. Слід зазначити і те, що крім втрат та обмежень на відміну від заходу впливу, адміністративне стягнення тягне для неповнолітнього ще й стан так званої „адміністративної караності” [35, с.28], який існує протягом одного року з дня закінчення виконання стягнення. Правове значення зазначеного стану полягає в тому, що вчинення до закінчення цього строку нового правопорушення тягне підвищену відповідальність, а інколи змінюється навіть його характер – воно визнається злочином. Зокрема, повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню визначається у ст.35 обставиною, що обтяжує відповідальність за адміністративне правопорушення. На нашу думку, доцільно було б у цій статті таке словосполучення як „вчинення однорідного правопорушення” замінити на „вчинення правопорушення”.

На відміну від заходів виховного впливу (ст.24-1), система адміністративних стягнень, яка передбачена у ст.24 КпАП подається із урахуванням зростання їх суворості: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; 4) конфіскація такого предмета або грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт [8]. У свою чергу, заходи виховного впливу характеризуються однаковою мірою суворості, що пояснюється перш за все тим, що вони носять виховне спрямування.

Крім того, на відміну від заходів впливу, перелік яких є вичерпним, зазначена система адміністративних стягнень, яка передбачена ст.24 КпАП може бути доповнена іншими законодавчими актами, про що говориться в ч.3 ст.24 КпАП.

Одним із аспектів за яким розмежовуються адміністративні стягнення від заходів впливу є те, що перші можуть бути основними та додатковими (оплатне вилучення та конфіскація – можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові). У свою чергу, заходи впливу можуть бути лише основними.

Розглянемо сутність та особливості кожного із адміністративних стягнень та заходів виховного впливу, які застосовуються до неповнолітніх більш детальніше. Так, відповідно до ст.26 КпАП попередження як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. Під попередженням слід розуміти доведення до відома правопорушника, що його поведінка має антигромадський характер, і норма адміністративного права передбачає відповідальність за це, а також те, що йому слід припинити здійснення подібних проступків. Попередження вважається лише тоді адміністративним стягненням, якщо його оформлено у письмовій формі. У передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим способом. Бувають випадки, коли постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження виноситься за відсутності правопорушника. Тоді йому протягом 3-х днів необхідно вручити копію постанови, про що треба зробити відповідну відмітку у справі. Попередження як захід адміністративного стягнення необхідно відрізняти від застереження як заходу впливу щодо неповнолітніх. Таким чином, сутність цього виду адміністративного стягнення полягає в офіційному осуді вчиненого проступку і застереженні правопорушника від його повторення, воно застосовується якщо відсутня матеріальна шкода, правопорушення вчинено вперше, з необережності, є пом’якшуючі обставини тощо).

Інший вид адміністративного стягнення – штраф є найпоширенішим видом адміністративного стягнення. Термін „штраф” має давнє походження, в перекладі з німецької мови „Strafe” він означає пеню, кару, грошове стягнення за вину чи проступок. У ст.27 КпАП зазначено, що штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України. Розмір штрафів залежать від: 1) офіційно встановленого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (наприклад за КпАП мінімальний розмір штрафу становить 0,1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, максимальний – 300 неоподаткованих мінімумів [8; 35, с.30]; 2) розміру вартості проїзду залежно від виду транспорту, на якому мав місце безквитковий проїзд (наприклад, ст.135 КпАП передбачено десяти — або двадцятикратний його розмір від вартості проїзду); 3) офіційно встановленого мінімального розміру заробітної плати.

Слід зазначити, що визнаючи вчинення адміністративного правопорушення неповнолітнім пом’якшуючою обставиною судді призначають мінімальні розміри штрафів.

Штраф має бути оплачений правопорушником не пізніше 15-ти днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу, а у випадку оскарження чи опротестування такої постанови – не пізніше п’ятнадцяти днів із дня повідомлення про залишення скарги чи протесту без задоволення.

Згідно із ст.28 КпАП, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета. Вилучені предмети на підставі постанови про оплатне вилучення компетентним органом (посадовою особою) здаються для реалізації в комісійні магазини або в інші спеціально відведені для цієї мети магазини за місцем знаходження майна. Таким чином, сутність цього стягнення полягає у тому, щоб позбавити неповнолітнього порушника права володіння предметом, який ним використовується незаконно або з порушенням загальнообов’язкових правил користування, встановлених законодавством. Як правило це: предмети умисно придбані для використання у виробничих потребах, які винесено або вивезено з території, що зазнала радіоактивного забруднення (ст.46-1); транспортні засоби (ст.121); зброя і бойові припаси (ст.191).

У ст.29 КпАП під конфіскацією розуміється примусова безоплатна передача предмета який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який перебуває у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України. Порядок застосування конфіскації, перелік предметів, які не підлягають конфіскації, встановлюються цим Кодексом та іншими законами України. Однак слід зазначити те, що предмети контрабанди конфіскуються незалежно від того, встановлено їх власника чи ні. Згідно із ч.2 ст.29 КпАП, не може застосовуватися конфіскація вогнепальної зброї, бойових припасів, інших знарядь полювання до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Слід зазначити, що відповідно до вимог ч.6 ст.41 Конституції України „конфіскація особистого майна громадян може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом” [1]. Однак, як зазначав свого часу Ю.Ф.Кравченко „серед 32 тис. справ щодо конфіскації особистого майна громадян рішення по 13 тис. справ прийнято органами внутрішніх справ” [287, с.4-5], що є таким, що суперечить Конституції України.

Іншим адміністративним стягненням, яке може застосовуватись до неповнолітніх є позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові, яке застосовується за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом (наприклад, керування в нетверезому стані, ухилення від проходження огляду на наявність сп’яніння тощо) на строк до трьох років (ст.30 КпАП). Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами у зв’язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння. Сутність цього адміністративного стягнення полягає у тому, що в правопорушника вилучається відповідний документа, який надає певне право (посвідчення водія, мисливський квиток та ін.).

Відповідно до ст.31 КпАП, виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею). Як вірно зазначає А.Т.Комзюк, „застосування виправних робіт, крім відрахувань із заробітку, тягне також деякі інші правообмеження для порушника: забороняється надавати чергову відпустку під час відбування виправних робіт; в цей час забороняється звільнення за власним бажанням” [35, с.34].

Статті 33-40 КпАП закріплюють загальні правила та особливості накладання адміністративних стягнень. Так, у ст.33 КпАП зазначено, що стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених цим Кодексом та іншими законами України. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь її вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність” [8]. Згідно зі ст.38 КпАП, адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — два місяці з дня його виявлення [8].

Тепер розглянемо сутність та особливості окремих заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх правопорушників. Так, зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого полягає у тому, що неповнолітній публічно (наприклад, під час судового засідання, за місцем роботи чи навчання потерпілого тощо) просить у нього вибачення, під яким в одному із тлумачних словників розуміється „прохання вибачити” [12, с.75]. Закон передбачає як усну, так і письмову форму вибачення. Однак дуже дієвою формою вибачення неповнолітніх є саме усна, яка виражається публічно, зокрема у залі суду. Таким чином, сутність цього заходу впливу полягає у тому, що він, з одного боку, полягає у розкаянні неповнолітнього, який вчинив протиправний проступок, визнанні ним своєї вини, з другого – в усвідомленні неповнолітнім елементарних моральних та правових правил поведінки.

Застереженняполягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попередженні його про неприпустимість протиправної поведінки в подальшому. При цьому роз’яснюються наслідки повторного вчинення правопорушення. В одному із тлумачних словників застереження визначається як „попередження кого-небудь про щось небезпечне, небажане”; „запобігання чомусь поганому”; „зауваження” [12, с.213]. Однак, слід відзначити, що такий вплив та досягнення таких самих цілей ставиться і перед будь-яким судовим процесом. Отже, коли суддя виносить рішення, яким він застосовує до неповнолітнього застереження, він лише іще раз піддає неповнолітнього виховному впливові.

Догана (сувора догана)як захід впливу, що застосовуються до неповнолітніх полягає у засудженні суддею протиправної поведінки неповнолітнього правопорушника. Догана як і інші заходом впливу носить особистісний та немайновий характер. Такий моральний осуд покликаний спонукати неповнолітнього правопорушника до правомірної поведінки.

Постанова судді про оголошення застереження, догани або суворої догани є чинною протягом одного року. Захід впливу вважається погашеним, якщо неповнолітній, до якого він був застосований, протягом цього року не вчинив нового правопорушення. Суддя, який застосував захід впливу, може своєю постановою скасувати його до закінчення річного строку у разі зразкової поведінки неповнолітнього, відносно якого цей захід впливу було застосовано.

Передача неповнолітнього під наглядбатькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання полягає у покладенні на неповнолітнього обов’язку зазнати посиленого виховного впливу та контролю за поведінкою з боку обраних судом осіб чи колективу. На окрему особу за її згодою або на її прохання покладається обов’язок щодо нагляду за неповнолітнім правопорушником та проведення з ним виховної роботи. У свою чергу, на такого неповнолітнього покладається обов’язок сприймати виховний вплив, заходи нагляду, які щодо нього буде застосовувати особа, призначена судом. Закон не визначає вимог до особи, якій неповнолітній може бути переданий під нагляд чи для проведення з ним виховної роботи. Однак це може бути лише повнолітня особа, яка здатна справити позитивний вплив на неповнолітнього, має можливості для здійснення відповідних заходів (проживає з неповнолітнім, принаймні, в одному населеному пункті, позитивно характеризується в побуті і на роботі, може виконувати прийняті обов’язки за станом здоров’я, має для цього належні матеріальні засоби тощо). Не виключається покладення обов’язку щодо нагляду та проведення виховної роботи і на батьків неповнолітнього правопорушника. Однак, якщо батьки належно не виконували свої обов’язки раніше, що й обумовило вчинення неповнолітнім проступку, то передавати його таким батькам під нагляд та для виховання не доцільно. Так, у п.6 Постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 21 „Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру” зазначено, що „передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою” [288].

Цей захід впливу передбачає передачу неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу. Однак, слід погодитись з В.П.Махоткіним, який зазначає, що за сучасних умов, наявності аномалій морального та соціально-політичного характеру, вже неможливо, як це було прийнято раніше в порядку громадського доручення по партійній чи профспілковій лінії поставити в обов’язок працівнику функції наставника, вихователя [289, с.317-318]. Більш того, в умовах комерціалізації навчання та невиплати вчителям заробітної плати, школа втратила разом з повагою до себе і можливість контролювати поведінку учнів. А серед пересічних громадян важко знайти особу яка б погодилась використовувати свій вільний час для нагляду за чужою дитиною.

Чинність постанови судді про передачу неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання може бути в будь-який час припинена самим суддею за клопотанням цих осіб або організацій, якщо неповнолітній зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до роботи і навчання довів своє виправлення.

Підводячи підсумок цьому підрозділу вважаємо доцільним переглянути перелік заходів впливу, що застосовуються до неповнолітніх. Про необхідність перегляду передбачених ст.24-1 КпАП заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх свідчать як дані проведеного нами анкетування, так і судова статистика. Так, понад 70 % опитаних нами 34 суддів зазначили, що такі заходи впливу як зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана є неефективним засобом впливу. Крім того, такі заходи впливу як догана (сувора догана) більш характерні для дисциплінарної відповідальності, і як слід повинні бути замінені на такі заходи впливу як:

1) оприлюднення інформації щодо скоєння адміністративного проступку неповнолітнім, що є формою зовнішнього осуду протиправної діяльності неповнолітнього;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, що полягатиме у забороні відвідування певних місць, використання певних форм дозвілля, в тому числі пов’язаних з управлінням механічним транспортним засобом, обмеження перебування поза місцем проживання протягом певного часу доби, виїзду в інші місцевості без дозволу спеціалізовного державного органу, обов’язок з’являтися для реєстрації;

3) зобов’язання відвідувати навчальні програми правоохоронного спрямування із встановленням днів, тривалості та часу початку та закінчення занять, а також установ;

4) громадські роботи, що полягають у виконанні правопорушником у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Крім того, даний захід є не тільки мірою покарання, а й виконує виховну функцію, розвиває у підлітків певне ставлення до праці.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

Адміністративні правопорушення, які вчинюються неповнолітніми можна класифікувати за такими критеріями: 1) залежно від об’єкту посягання: адміністративні правопорушення, що посягають на власність; адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку; адміністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку; адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління та ін.; 2) за наслідками: правопорушення з матеріальним складом; адміністративні правопорушення з формальним складом; 3) за способом здійснення: тривале правопорушення; продовжуване правопорушення; 4) за формою вини як психічного ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків: правопорушення вчинене з умислом; правопорушення вчинене з необережності; 5) за можливістю застосування заходів впливу чи адміністративних стягнень: правопорушення за які застосовуються лише заходи впливу передбачені ст.24-1 КпАП; правопорушення за які можуть застосовуватись або заходи впливу або адміністративні стягнення (ст.ст. 44, 51, 121-127, частинами першою і другою статті 130, статтями 173, 174, 185, 190-195 КпАП), що є правом судді; правопорушення за яке застосовується лише адміністративне стягнення (ст.185); 6) за поширеністю (розповсюдженістю) серед неповнолітніх: а) незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст.44); б) дрібне викрадення чужого майна (ст.51); в) порушення правил користування засобами автомобільного транспорту та електротранспорту (ст.119); г) порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами, водіями та іншими особами (ст.127); д) безквитковий проїзд (ст.135); е) пошкодження шляхів, залізничних переїздів, інших шляхових споруд та технічних засобів регулювання дорожнього руху, створення перешкод для руху та невжиття необхідних заходів для їх усунення (ст.139); є) пошкодження таксофонів (ст.148); ж) знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів (ст.153); з) дрібне хуліганство (ст.173); и) стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку (ст.174); і) розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п’яному вигляді (178); ї) порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо захисту населення від шкідливого впливу шуму чи правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях (ст.182); й) завідомо неправдивий виклик спеціальних служб (ст.183); к) злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця (ст.185).
Класифікація адміністративних правопорушень має як практичне, так і теоретичне значення і є необхідною для: 1) системного представлення структури протиправних діянь, які вчинюються неповнолітніми; 2) з’ясування специфіки окремих груп адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми; 3) розуміння особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх; 4) визначення можливості застосування заходів впливу чи дисциплінарних стягнень за окремі правопорушення.
Попередження адміністративних правопорушень неповнолітніх визначено як систему різноманітних видів діяльності і заходів спеціально визначених суб’єктів як державних так і громадських, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми, і як слід породжують деліктність цієї категорії осіб або сприяють їй.
Недоліком нашого суспільства є те, що в його арсеналі домінують примусові заходи, які є менш ефективними ніж заохочувальні. Вважаємо, що більшу б користь принесло заохочення тих телеканалів, які пропагують здоровий спосіб життя неповнолітніх, а не покарання тих, які демонструють продукцію псевдо еротичного спрямування, а також ту, яка пов’язана із зображенням культу насильства, жорстокості тощо.
Загалом усі можливі заходи попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми можна об’єднати у такі групи: економічні, соціальні та технічні.
Відповідно до специфіки суб’єктів попереджувальної діяльності доцільно виділити три основні рівні попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми: загально-соціальний, спеціальний та індивідуальний.
Пункт 2.1 Порядку виявлення та ведення обліку дітей службами у справах неповнолітніх в якому приведено перелік підстав взяття на облік неповнолітніх доцільно доповнити і такими як: систематичне (більше двох разів у рік) вчинення неповнолітнім адміністративного правопорушення; зловживання неповнолітніми спиртними напоями; зайняття жебракуванням; систематичне вчинення неповнолітніми насильства щодо ровесників чи інших осіб; членство неповнолітніх у расистських угрупованнях; надходження скарги чи заяви від громадян, повідомлень посадових осіб про систематичну зухвалу поведінку неповнолітнього. А таку підставу як „уживання дитиною спиртних напоїв” перейменувати на „систематичне уживання дитиною спиртних напоїв, або уживання дитиною спиртних напоїв що призвело до вчинення нею правопорушення”.
Беручи до уваги те, що вчені одні і ті ж самі явища відносять до причин або до умов вчинення правопорушень, на нашу думку, доцільним є розгляд причин та умов вчинення правопорушень неповнолітніми у комплексі, тобто не поділяючи їх окремо на причини чи умови. Такий підхід вважаємо більш доцільним, так як він унеможливлює плутанину у розумінні профілактичної діяльності як цілісної системи. Звідси більш доречним є поділ причин та умов вчинення правопорушень неповнолітніми на дві групи: 1) ті, які залежать від особистісних властивостей неповнолітнього правопорушника; 2) ті, які залежать від зовнішнього оточення.
Адміністративне провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх визначено як частину адміністративного процесу, яка являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами сукупність послідовних дій уповноважених суб’єктів, що спрямована на своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожного правопорушення яке вчинене неповнолітнім, виховання його у дусі додержання законодавчих та підзаконних нормативних актів.
Закріплення законодавцем пріоритетності у застосуванні до неповнолітніх заходів впливу, з одного боку, свідчить про гуманність вітчизняного законодавства та його відповідність міжнародним стандартам, з другого – визначає значимість виховного впливу на осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративні правопорушення.
До ознак адміністративних стягнень ми відносимо: 1) державно-примусовий характер, так як навіть їх виховний характер полягає у примусовому впливі з боку держави на правопорушників; 2) специфічне коло суб’єктів їх застосування серед яких переважають позасудові; 3) спеціальний порядок їх застосування.
У зв’язку з тим, що попередження адміністративних правопорушень охоплює собою запобігання та профілактику пропонуємо назву ст.6 КпАП „Запобігання адміністративним правопорушенням” перейменувати на „Попередження адміністративних правопорушень”.
У ст.245 словосполучення „виховання громадян у дусі додержання законів” необхідно замінити на „виховання громадян у дусі додержання законодавчих та підзаконних нормативних актів”.
Беручи до уваги те, що під час розгляду справ про правопорушення неповнолітніх з’ясовуються додаткові обставини: вік, стан загального розвитку неповнолітнього, рівень його розумової відсталості та інших зазначених вище обставин доцільним буде збільшення строку розгляду справ про адміністративні правопорушення, які вчинені неповнолітніми від 15 до 20 діб з дня одержання суддею протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи незалежно від виду правопорушення.
Доцільно було б у ст.35 КпАП, таке словосполучення як „вчинення однорідного правопорушення” замінити на „вчинення правопорушення”.
У зв’язку із декларативністю ст. 282 КпАП „Пропозиції про усунення причин та умов, що сприяли вчиненню адміністративних правопорушень”, яка була встановлена нами під час вивчення відповідної юрисдикційної практики та за допомогою проведеного анкетування пропонуємо: по-перше, у цій статті слово „пропозиція” замінити на „подання”; по-друге, цю статтю закінчити такими словами: „У разі залишення подання без розгляду, орган (посадова особа), який його виніс зобов’язаний вжити заходи щодо притягнення такої особи до відповідальності, передбаченої ст.185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення”; по-третє, назву щойно вказаної статті (185-6 КпАП) викласти у такій редакції: „Невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора, а також подання органу (посадової особи) про усунення причин та умов, що сприяли вчиненню адміністративних правопорушень”.
Вважаємо доцільним переглянути перелік заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх. Про необхідність перегляду передбачених ст.24-1 КпАП заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх свідчать як дані проведеного нами анкетування, так і судова статистика. Так, понад 70 % опитаних нами 34 суддів зазначили, що такі заходи впливу як зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана є неефективними засобами впливу. Крім того, такі заходи впливу як догана (сувора догана) більш характерні для дисциплінарної відповідальності, і як слід повинні бути замінені на такі заходи впливу як: 1) оприлюднення інформації щодо скоєння адміністративного проступку неповнолітнім, що є формою зовнішнього осуду протиправної діяльності неповнолітнього; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, що полягатиме у забороні відвідування певних місць, використання певних форм дозвілля, в тому числі пов’язаних з управлінням механічним транспортним засобом, обмеження перебування поза місцем проживання протягом певного часу доби, виїзду в інші місцевості без дозволу спеціалізовного державного органу, обов’язок з’являтися для реєстрації; 3) зобов’язання відвідувати навчальні програми правоохоронного спрямування із встановленням днів, тривалості та часу початку та закінчення занять, а також установ; 4) громадські роботи, що полягають у виконанні правопорушником у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Крім того, даний захід є не тільки мірою покарання, а й виконує виховну функцію, розвиває у підлітків певне ставлення до праці.

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у різних галузях юриспруденції, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення теоретико-правових засад адміністративної відповідальності неповнолітніх.

До основних результатів, одержаних внаслідок проведеного дослідження, віднесено:

з теоретичних питань:

Обґрунтовано, що психологічний та віковий розвиток особи неповнолітнього є тими критеріями, які, з одного боку, визначають здатність особи бути учасником певних правовідносин, в нашому випадку тих, які виникають з приводу вчинення адміністративного правопорушення, з другого – вказують на індивідуальні (особистісні) його характеристики.
Адміністративну відповідальність неповнолітніх як спеціальних суб’єктів визначено як примусове застосування суддями районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів заходів впливу, а в деяких випадках і адміністративних стягнень, які тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки як правило морального характеру і накладаються на підставах і в особливому порядку, встановлених нормами адміністративного права.
До особливих ознак адміністративної відповідальність неповнолітніх віднесено такі: 1) носить виховний та як правило нематеріальний характер; 2) за вчинення адміністративних правопорушень в окремих випадках неповнолітні віком від 16 до 18 років можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах (в разі вчинення дрібного розкрадання, порушення правил дорожнього руху, дрібного хуліганства, стрільби з вогнепальної зброї в населених пунктах, злісної непокори законній вимозі або розпорядженню працівника міліції і порушення правил поводження з вогнепальною зброєю та боєприпасами). Однак і в цих випадках не виключається застосування заходів, передбачених ст.24-1, якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи порушника до нього доцільніше застосувати саме ці заходи. Винятком із цього правила є вчинення неповнолітньою особою злісної непокори законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця (ст.185 КпАП); 3) до неповнолітніх не застосовується адміністративний арешт про що зазначено у ст.32 КпАП; 4) справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років розглядають судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, які наділені правом притягнення до адміністративної відповідальності цієї категорії суб’єктів, отже, адміністративна відповідальність неповнолітніх носить лише судовий характер; 5) вчинення правопорушення неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує відповідальність; 6) коли під час вчинення адміністративного правопорушення шкоду заподіяно неповнолітнім, який досяг шістнадцяти років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на неповнолітнього відшкодування заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її; 7) інтереси особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми або особами, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення, мають право представляти їх законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники); 8) для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, може бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра; 9) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку є обставиною, що виключає провадження в справі про адміністративне правопорушення.
Адміністративні правопорушення, які вчинюються неповнолітніми можна класифікувати за такими критеріями: 1) залежно від об’єкту посягання: адміністративні правопорушення, що посягають на власність; адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку; адміністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку; адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління та ін.; 2) за наслідками: правопорушення з матеріальним складом; адміністративні правопорушення з формальним складом; 3) за способом здійснення: тривале правопорушення; продовжуване правопорушення; 4) за формою вини як психічного ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків: правопорушення вчинене з умислом; правопорушення вчинене з необережності; 5) за можливістю застосування заходів впливу чи адміністративних стягнень: правопорушення за які застосовуються лише заходи впливу передбачені ст.24-1 КпАП; правопорушення за які можуть застосовуватись або заходи впливу або адміністративні стягнення (ст.ст. 44, 51, 121-127, частинами першою і другою статті 130, статтями 173, 174, 185, 190-195 КпАП), що є правом судді; правопорушення за яке застосовується лише адміністративне стягнення (ст.185); 6) за поширеністю (розповсюдженістю) серед неповнолітніх.
Попередження адміністративних правопорушень неповнолітніх визначено як систему різноманітних видів діяльності і заходів спеціально визначених суб’єктів як державних так і громадських, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми, і як слід породжують деліктність цієї категорії осіб або сприяють їй.
Закріплення законодавцем пріоритетності у застосуванні до неповнолітніх заходів впливу, з одного боку, свідчить про гуманність вітчизняного законодавства та його відповідність міжнародним стандартам, з другого – визначає значимість виховного впливу на осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративні правопорушення.
Адміністративне провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх визначено як частину адміністративного процесу, яка являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами сукупність послідовних дій уповноважених суб’єктів, що спрямована на своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожного правопорушення яке вчинене неповнолітнім, виховання його у дусі додержання законодавчих та підзаконних нормативних актів.

з удосконалення правового регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні:

У зв’язку з тим, що попередження адміністративних правопорушень охоплює собою запобігання та профілактику пропонуємо назву ст.6 КпАП „Запобігання адміністративним правопорушенням” перейменувати на „Попередження адміністративних правопорушень”.
Беручи до уваги те, що Кодекс України про адміністративні правопорушення не містить визначення терміна „неповнолітній”, хоча він широко вживається у ньому, пропонуємо у ст.13 КпАП передбачити, що „неповнолітньою вважається особа, яка під час вчинення правопорушення досягла 16-річного віку, але не досягла 18-річного віку”.
Незважаючи на те, що у п.22 ст.92 Конституції України зазначено, що діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, відповідальність за адміністративні правопорушення передбачається і цілою низкою підзаконних актів. Крім того, про встановлення адміністративної відповідальності лише законами України говориться в ст.9 КпАП. Звідси необхідним є закріплення положень підзаконних нормативних актів, які передбачають адміністративну відповідальність відповідними законами (законодавчими актами), або поміщення їх до особливої частини КпАП.
Вважаємо доцільним в КпАП передбачити окрему статтю під назвою „Обставини, що підлягають з’ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення вчинене неповнолітнім” такого змісту: „При розгляді справи про адміністративне правопорушення вчинене неповнолітнім, крім обставин, зазначених у статті 280 КпАП цього Кодексу, необхідно також з’ясувати: а) стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього; б) характеристику особи неповнолітнього; в) умови життя та виховання неповнолітнього; г) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього”. Вважаємо, що таке положення буде відповідати і міжнародним актам у галузі охорони прав неповнолітніх, зокрема п.16.1 Пекінських правил.
На думку дисертанта, словосполучення „за винятком дрібних правопорушень” доцільно виключити із п.16.1 „Пекінських правил”, так як вивчення оточення неповнолітнього (соціального, сімейного, навчання в школі і т. ін.), умов в яких живе неповнолітній та обставини при яких було вчинене правопорушення повинні з’ясовуватись у кожному випадку незалежно від виду вчиненого правопорушення.
Вважаємо недоцільним приведення у ст.178 КпАП „Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п’яному вигляді” переліку деяких із видів громадських місць, доцільніше було б обмежитись таким реченням: „Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях, крім тих в яких продаж спиртних напоїв дозволений”.
У зв’язку із декларативністю ст. 282 КпАП „Пропозиції про усунення причин та умов, що сприяли вчиненню адміністративних правопорушень”, яка була встановлена нами під час вивчення відповідної юрисдикційної практики та за допомогою проведеного анкетування пропонуємо: по-перше, у цій статті слово „пропозиція” замінити на „подання”; по-друге, цю статтю закінчити такими словами: „У разі залишення подання без розгляду, орган (посадова особа), який його виніс зобов’язаний вжити заходи щодо притягнення такої особи до відповідальності, передбаченої ст.185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення”; по-третє, назву щойно вказаної статті (185-6 КпАП) викласти у такій редакції: „Невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора, а також подання органу (посадової особи) про усунення причин та умов, що сприяли вчиненню адміністративних правопорушень”.
Беручи до уваги те, що переважна більшість із загальних суб’єктів та деякі із спеціальних суб’єктів попереджувальної діяльності не визначені у Законі України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” вважаємо доцільним у ньому передбачити окремий розділ під назвою „Суб’єкти попередження правопорушень, які вчинюються неповнолітніми”, який містив би дві статті: 1) „Загальні суб’єкти попередження правопорушень неповнолітніх”; 2) „Спеціальні суб’єкти попередження правопорушень неповнолітніх” в яких був би приведений їх вичерпний перелік та повноваження. За основу цих статей пропонуємо взяти вище приведену нами класифікацію суб’єктів попередження адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми.
Пункт 2.1 Порядку виявлення та ведення обліку дітей службами у справах неповнолітніх в якому приведено перелік підстав взяття на облік неповнолітніх доцільно доповнити і такими як: систематичне (більше двох разів у рік) вчинення неповнолітнім адміністративного правопорушення; зловживання неповнолітніми спиртними напоями; зайняття жебракуванням; систематичне вчинення неповнолітніми насильства щодо ровесників чи інших осіб; членство неповнолітніх у расистських угрупованнях; надходження скарги чи заяви від громадян, повідомлень посадових осіб про систематичну зухвалу поведінку неповнолітнього. А таку підставу як „уживання дитиною спиртних напоїв” необхідно перейменувати на „систематичне уживання дитиною спиртних напоїв, або уживання дитиною спиртних напоїв що призвело до вчинення нею правопорушення”.
Беручи до уваги те, що під час розгляду справ про правопорушення неповнолітніх з’ясовуються додаткові обставини: вік, стан загального розвитку неповнолітнього, рівень його розумової відсталості та інших зазначених вище обставин доцільним буде збільшення строку розгляду справ про адміністративні правопорушення, які вчинені неповнолітніми від 15 до 20 діб з дня одержання суддею протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи незалежно від виду правопорушення.
Доцільно було б у ст.35 КпАП, таке словосполучення як „вчинення однорідного правопорушення” замінити на „вчинення правопорушення”.
Вважаємо доцільним переглянути перелік заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх. Про необхідність перегляду передбачених ст.24-1 КпАП заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх свідчать як дані проведеного нами анкетування, так і судова статистика. Так, понад 70 % опитаних нами 34 суддів зазначили, що такі заходи впливу як зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана є неефективними засобами впливу. Крім того, такі заходи впливу як догана (сувора догана) більш характерні для дисциплінарної відповідальності, і як слід повинні бути замінені на такі заходи впливу як: 1) оприлюднення інформації щодо вчинення адміністративного проступку неповнолітнім, що є формою зовнішнього осуду протиправної діяльності неповнолітнього; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, що полягатиме у забороні відвідування певних місць, використання певних форм дозвілля, в тому числі пов’язаних з управлінням механічним транспортним засобом, обмеження перебування поза місцем проживання протягом певного часу доби, виїзду в інші місцевості без дозволу спеціалізованого державного органу, обов’язок з’являтися для реєстрації; 3) зобов’язання відвідувати навчальні програми правоохоронного спрямування із встановленням днів, тривалості та часу початку та закінчення занять, а також установ; 4) громадські роботи, що полягають у виконанні правопорушником у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Крім того, даний захід є не тільки мірою покарання, а й виконує виховну функцію, розвиває у підлітків позитивне ставлення до праці.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.
Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ України у 2005 році. Аналітично–статистичний збірник: законність, статистика, практика. — К.: МВС, 2006. – 54 с.
Карпюк Г. Кожен десятий злочин – за підлітками: // Іменем Закону. — № 45. – С.8-11.
Про схвалення Концепції Державної програми подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки: Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2005 р. № 503 // Урядовий кур’єр. – 2005. – 11 грудня.
Додин Є.В. Административная деликтология – Одесса.: АО БАХВА, 1997. –112 с.
Фрейеров О. Возрастной критерий уголовной ответственности // Социалистическая законность. – 1968. – № 12. – С. 38–42.
Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. — М.: Изд-во Ленинградского университета, 1968. – 339 с.
Кодекс України про адміністративні правопорушення// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.
Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст.131.
Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні: Закон України від 5 лютого 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №16. – Ст.168.
Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №30. – Ст.142.
Тлумачний словник української мови. / Укладачі Ковальова Т.В., Коврига Л.П. – Харків: Синтекс, 2005. – 672 с.
Герасименко Є. Суб’єкт адміністративного проступку // Право України. – 1999. – № 4. – С. 41-44.
Лавріненко О.В. Правовий та соціальний захист жінок як суб’єктів службово-трудових правовідносин // Дотримання прав жінок та завдання правоохоронних органів України.: Збірник наук. статей. Харків-Київ: Ла Страда-Україна, 1999. — С. 157-168.
Лук’янець Д.М. Підстави адміністративної відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності: Автореф: дис.. канд. юр. наук: 12.00.07 / НАН України, Ін-т держави і права ім. Корецького, К. – 2000. – 19 с.
Рущенко І.П. Соціологія: курс лекцій. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1996. – 210 с.
Социальная профилактика правонарушений: советы, рекомендации. Практическое пособие /Отв. Ред. Д.А. Керимов/, М.: Юр. лит. – 1989. – 254 с.
Социология преступности (Современные буржуазные теории): Сборник статей /Под ред. Проф. Б.С. Никифорова. – М.: Прогресс, 1966. – 368 с.
Політологія: Навч. посіб. для вуз. / Упоряд. та ред. М. Сазонова. – Харків: Фоліо, 1998. – 735 с.
Гаєвський Б.А. Українська політологія (концептуальні засади): Навч. посібник. — К.: МАУП, 1994. — 144 с.
Політологія: наука про політику / Під заг. ред. проф. В.Г.Кременя, проф. М.І.Горлача. — Вид-ня третє, виправлене і доповнене. — Київ-Харків.- „Едінорог”, 2001. – 640 с.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
Общая теория права: Учебник для юридических вузов / Ю.А. Дмитриев, И.Ф. Казьмин, В.В. Лазарев и др.; Под общ. ред. А.С. Пиголкина. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1996. — 384 с.
Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.
Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. — М.: Новый Юрист, 1999. — 240 с.
Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2001. – 520 с.
Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.
РабіновичП.М. Основи загальної теорії права і держави. – Навч. посібн., вид. 3-є, зі змінами і доп. – К.: ІСДО, 1995. – 172 с.
Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.
Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії та поняття): Посібник. – Ірпінь, 1998. – 110 с.
Козлов Ю.М. Административные правоотношения. – М.: Юрид. лит., 1976. – 184 с.
Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 544 с.
Курінний Є.В. Предмет і об’єкт адміністративного права України: характеристика категорій в умовах системного реформування: Автореф. дис…д-ра. юрид. наук: 12.00.07. – К., Національна академія внутрішніх справ України, 2004. – 38 с.
Бахрах Д.Н. Индивидульные субъекты административного права // Гос. и право. — 1994. — № 3. — С.15-24.
Адміністративна відповідальність в Україні: Навчальний посібник / За заг. ред. доц. А.Т.Комзюка. 2-е вид., перероб. і доп. – Харків: Ун-т внутр. справ, 2000. – 99 с.
Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг. ред. доктора юридичних наук, професора І.П. Голосніченка. — К.: КІВС, 2003. -112 с.
Колпаков В.К. Адміністративно-деліктна законотворчість: поняття і функції // Право України. – 2002. – № 6. – С. 25-31.
Остапенко О.І. Адміністративна деліктологія: Автроф. дис. … д-ра юрид. наук. – К.: Нац. акад. внут. справ України,1997. – 43 с.
Подлінєв С.Д. Адміністративна деліктологія: Навчально-методичний посібник і навчальна програма. – Одеса: Юридична література, 1999. – 60 с.
Касьянов В.В. Нечипуренко В.Н. Социология права. – Ростов/н/Д.: Феникс, 2002. – 480 с.
Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх: Навчально-методичний посібник. – Київ, 1996. – 352 с.
Матеріали Міжнародної науково практичної конференції „Девіантна поведінка неповнолітніх і молоді: можливість впливу”. — Харків, 1994. – С.19-21.
Андреева Г.М. Социальная психология: Учебник. — 2-е изд., доп. и перераб. — М.: МГУ, 1988. – 480 с.
Висковатова Т.П. Задержка психического развития, обусловленная неблагоприятным влиянием природных и антропогенных факторов. — Одесса: ЮУПУ, 1996. -264 с.
Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. — Л.: Медицина, 1983. — 256 с.
Ганнушкин П.Б. Клиника психопатий. Их статика, динамика, систематика // Избр.труды. — М., 1964. — С.116-252.
Еникеев М.И. Юридическая психология: Учебник для вузов. – М.: Норма: Изд. группа “Норма Инфра”, — М.: 2000. – 502 с.
Селецкий А.И., Тарарухин С.А. Несовершеннолетние с отклоняющимся поведением. — К.: Вища школа, 1981. – 238 с.
Зелинский А.Ф. Криминология: Курс лекций. — Х.: Прапор, 1996. — 260 с.
Шиханцов Г.Г. Юридическая психология: Учебник для вузов / Отв. ред. В.А. Томсилов. – М.: Зерцало, 2000. – 344с.
Лейкина Н.С. Криминология о преступнике. — Л.: Знание, 1978. – 125 с.
Шестаков Д.А. Криминогенная семья и формирование агрессивности // Виктимологические проблемы борьбы с преступностью. Сборник научных трудов. — Иркутск: Иркутский гос. университет, 1988. — С.63-64.
Антонян Ю. М. Психология убийства. — М.: Юрист, 1997. — 304 с.
Антонян Ю. М. Психология убийства. — М.: Юрист, 1997. — 304 с.
Антонян Ю.М. Изучение личности преступника: Учебное пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1982. – 79 с.
Антонян Ю. М., Гульдан В. В. Криминальная патопсихология.—М.:

Наука, 1991. – 243 с.

Закалюк А.П., Коротенко А.И., Москалюк Л.Н. Допреступное поведение и механизм совершения преступления при нарушениях психіки пограничного характера. // Проблемы изучения личности правонарушителя. (Сборник научных трудов). — М.: ВНИИ МВД СССР, 1984. — С.143-156.
Антонян Ю.М. Бородин С.В. Преступность и психические аномалии / Отв. редактор Кудрявцев В.Н. — М.: Наука, 1987. – 208 с.
Луняк М.О. Кримінологічна характеристика психології злочинця та профілактика насильницьких злочинів. Навчальний посібник. — Ніжин: Видавництво НДПУ ім. Миколи Гоголя, 2004. — 91 с.
Дубинин Н.К., Карпец И.И. Кудрявцев В.Н. Генетика. Поведение, ответственность: о природе антиобщественных проступков и путях их предупреждения. – М.: Политиздат. – 1982. – 304 с.
Орлов В.С. Подросток и преступление: Основные пути предупреждения преступлений несовершеннолетних. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1969. – 202 с.
Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте: Психологические исследования. – М.: Просвещение, 1968. – 464 с.
Теоретические основы предупреждения преступности / Отв. ред. В.К.Звирбуль, В.В.Клочков, Г.М.Миньковский.- М.: Юрид. лит., 1977. – 255 с.
Кудлай Т.П. Специализированные субъекты профилактики правонарушений несовершеннолетних: Учебное пособие для студ. спец. «Правоведение». – К.: УМК ВО, 1991. – 116 с.
Клюшниченко А.П. Административная и общественная ответственность несовершеннолетних. Киев. :ВШ МВД СССР, 1980. – 88 с.
Коченов М.М. Теоретические основы судебно-психологической экспертизы: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1991. – 35 с.
Михеев Р.И. Проблемы вменяемости, вины и уголовной ответственности: (Теория и практика): Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1993. – 36 с.
Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / Отв. ред.: В.Н. Кудрявцев, С.Г. Келина. – М.: Наука, 1987. — 278 с.
Боровых Л.В. Проблема возраста в механизме уголовно-правовой ответственности: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 1993. – 18 с.
Ситковская О.Д. Психология уголовной ответственности. — М.: Издательство НОРМА, 1998.- 285 с.
Застосування кримінальних заходів до неповнолітніх правопорушників / Від. Ред. О.Я. Свєтлов. — К.: Наукова думка, 1974. — 78 с.
Ольга П. Зубец. Возраст: особенности нравственной жизни.- М.: Знание, 1987.- 64 с.
Международные акты о правах человека. Сборник документов. — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999. — 784 с.
Человек и общество: Сб. ст. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1967. – Вып. 2. – 301 с.
Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник. – К.: Академія, 2001. – 575 с.
Петрунек В.П., Таран Л.Н. Возраст тревог (заметки врачей-психоневрологов). – М.: Знание, 1973. – 96 с.
Алемаскин М.А. О психологической характеристике трудновоспитуемых подростков // О некоторых вопросах нравственного воспитания детей и подростков / Под ред. Благонадежной. – М.: Просвещение, 1970. – С. 41-52.
Тарарухин С.А. Преступное поведение. Социальные и психологические черты. – М.: Юрид.лит., 1974. – 221 с.
Крутецкий В.А., Лукин Н.С. Очерки психологии старшего школьника. – М.: Учпедгиз, 1963. – 198 с.
Мороз В.Ф. Делінквентність дітей до чотирнадцятирічного віку (кримінологічні проблеми): Дис. … канд. юрид. наук. – 12.00.08. – Харків: Університет внутрішніх справ України, 1999. – 197 с.
Борьба с групповыми правонарушениями несовершеннолетних / Лановенко И.П., Светлов А.Я., Рощин А.И. и др. — К.: Наукова думка, 1982. — 201 с.
Вітенко І.С. Загальна та медична психологія. – К.: Здоров’я, 1994. – 295 с.
Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М., 1955. – Т. 2. – 777 с.
Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю.Шведовой. – М.: Мысль, 1984. – 950 с.
Шемшученко Ю.С. Юридична енциклопедія: В 6 т. — К.: Видавництво „Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана, 1998. — Т. 1. — С.45-46.
Етимологічний словник української мови: В 7 т. – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 1: А – Г. – 631 с.
Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник / В.П.Андрущенко, М.І.Горнач (загал. ред.). – К.: Рубікон, 1997. – 400 с.
Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2 т. Свердловск, 1972. Т.1. – Основные вопросы общей теории социалистического права. – 371 с.
Теория государства и права: Учебник для вузов. – 2-е изд., изм. и доп. / Под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова.: Издат. группа НОРМА –ИНФРА М, 2000. – 435 с.
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Юрінком, 1994. – 236 с.
Сурилов А. В. Теория государства и права. – Киев – Одесса: Вища школа, 1989. – 439 с.
Стависский П.Р. Проблемы материальной ответственности в советском трудовом праве. – Киев–Одесса: Вища школа, 1982. – 183 с.
Самощенко М.С., Фарукшин М.С. Ответственность по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971. – 240 с.
Агеева Е.А. Юридическая ответственность в государственном управлении // Правоведение. – 1986. – № 5. – С.67 – 72.
Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1982. – 97 с.
Бачило И.Л., Щекочихин П.Г., Катричев С.В. Ответственность в управлении / отв. ред. А.Е. Лунёв, Б.М. Лазарев. – М.: Наука, 1985. – 303 с.
Дорогих Н.М. Административно-правовые меры по преодолению пьянства и алкоголизма. — К.: Вища школа, 1988. — 256 с.
ЮсуповВ.А. Теория административного права. – М.: Юрид. лит., 1985. – 160с.
Ойгензихт В.А. Мораль й право. – Душанбе: Дошши, 1987. – 121 с.
Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид. лит., 1985. – 192 с.
Теория государства и права. Учебник, / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1998. – 559 с.
Галаган И.А. Административная ответственность в СССР (государственное и материальноправовое исследование). – Воронеж: Изд–во Воронежского университета, 1970. – 252 с.
Лук'янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. 2001. — 220 с.
Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України. Навч. пос. – К., 1995. – 78 с.
Лилак Д. Адміністративна і цивільно-правова відповідальність юридичних осіб у сфері економічних відносин (колізії теорії і проблеми практики) // Право України. — 2000.- № 1. — С. 24-31.
Лук’янець Д. Про вину юридичних осіб у сфері адміністративної відповідальності // Право України. — 1999.- № 11. — С. 117-122.
Стефанюк В., Голосніченко І., Михеєнко М. Інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб : проблеми теорії та практики // Право України. — 1999.- № 9. — С. 6-9.
Демський Е.Ф., Ковальський В.С., Демський С.Е. До питання про відповідальність юридичних осіб // Вісник господарського судочинства. – 2002. — № 4. – С. 168-176.
Колпаков В.К. Деліктний феномен в адміністративному праві України: Автореф: дис.. д-ра. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2005. – 39 с.
Вельский К.С. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура // Государство и право. – 1999. — № 12. — С. 20-25.
Кодекс України про адміністративні проступки (проект) – К.,- 2004. – 120с.
Проект Концепції реформи адміністративного права України / В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, І.П. Голосніченко та ін. – К. – 1998. – 58 с.
Овсянко Д.М. Административное право: Учеб. пособие для юрид. фак. и ин-тов. – М.Юристъ, 1996. – 303 с.
Куян І. Адміністративна відповідальність як інструмент правової держави // Право України. – 1998. — № 5. – С.67-71.
Алёхин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Учебник. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1997. – 672 с.
Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
Коваль Л.В. Адміністративне право України. – К.: Основи, 1994. – 154 с.
Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан в СССР. –Свердловск: Урал. ун-т‚ 1989. – 204 с.
Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие / Под ред. Г.А.Туманова. – М.: Юрист, 1997. – 448 с.
Студеникина М.С. Что такое административная ответственность? – М.: Сов. Россия, 1990. – 125 с.
Рябов Ю.С. Административная ответственность граждан и должностных лиц. – Пермь: Кн. изд-во, 1984. – 114 с.
Ківалов С.В., Біла Л.P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. — Вид. друге, перероб. і доп. — Одеса: Юридична література, 2002. — 312 с.
Советское административное право: Учебник / Отв. ред. П.Т.Василенков. – М.: Юрид. лит., 1990. – 574 с.
Колпаков В.К. Деліктний феномен в адміністративному праві України: Дис.. д-ра. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2005. – 590 с.
Бельський К.С. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура. // Государство и право. – 1999. – № 12. – С.12–20.
Трубецкой С.Н. Собр. Соч.: в 6 т. — М., 1906. — Т. 4: Учение о Логосе в его истории. Философско-историческое исследование. – 459 с.
Административная ответственность: Учебник / Агапов А.Б. – М.: Статут, 2000. – 250 с.
Памятники римского права: Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. — М.: Зерцало, 1997. — 608 с.
Леонтович Ф.И. Русская правда и Литовский Статут. – Б.м., б.г. – 92 с.
Статут Великого князівства Литовського 1529 р. / За ред.: С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юрид. літ-ра, 2002. – 462 с.
Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т.- М.: Юрид. л-ра, 1985.- Т.3.- 511 с.
Таганцев. Н.С. Русское уголовное право: Лекции: В 2 т. – 2-е изд. – СП.б.: Б.и., 1902. – Т.1: Часть общая. – 815 с.
Викторский С.И. Русский уголовный процесс: Учебное пособие. – М.: Юридическое бюро „Городец”, 1997. – 448 с.
Собрание малороссийских прав 1807 года / Под ред. Б.М. Бабий, А.Н. Мироненко.- Киев: Наукова думка, 1993.- 368 с.
Свод законов Российской империи: В 15 т. – СП.б., 1857. – Т.15. – 960 с.
Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями. – СП.б.: Б.и., 1885. – 36 с.
Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. — К.: Видавничий Дім „Ін-Юре”, 2002. — 668с.
Титов Ю.П. Хрестоматия по истории государства и права России: Учебное пособие. — М.: Проспект, 1998. – 470 с.
Чехович В.А. Мировий суд. // Юридична енциклопедія: В 6 т. — К: Видавництво „Українська енциклопедія” імені М.П.Бажана, 2001. — Т. 3. — С. 628.
Закон 2-го июня 1897 г. Об ответственности малолетних и несовершеннолетних / Сост. Н. Мартынов. – СП.б.: Тип. Н. Мартынова, 1897. – 35 с.
Уголовное уложение, Высочайше утвержденное 22 марта 1903 года. – Сп.б.: Гос. канц., 1903. – 192 с.
Николюк В.В. Суды для несовершеннолетних: история и опыт их организации // Советское государство и право, 1991. — № 5. – С.77-83.
Хомяков Г.А. Административный суд в Российской Федерации: Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.14. — М., 2001. — 397 с.
Честнов И.Л. Институт административных правонарушений в системе права: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.02. — СПб, 1994. — 159 с.
Тарасов И.Т. Лекции по полицейскому (административному) праву. Т. 2: Общая часть. — М.: печатня Снегиревой, 1910. — 266 с.
Гессен В.М. Из лекций по полицейскому праву, читаных в 1901 — 1902 учебном году в Александровской военно-юридической академии. — СПб: типо-лит. М. Гинсбурга, 1902. – 354 с.
Статистика детской преступности // Известия. – Киев, 4 апреля 1919. – № 12.
Лунев А.Е. Из истории развития законодательства и теории об административной ответственности в советском государстве. // Правовые основы ответственности в управлении в СССР и ГДР: Сб. статей. — М.: ИГП АН СССР, 1981. — 150 с.
Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1925гг. Под ред. И.Т.Голякова. — М.: Госюриздат, 1953. — 463 с.
Макаренко А.С. О коммунистическом воспитании // Избр. пед. произв. Изд. 2-е. – М.: Гос. уч.-пед. изд-во Мин-ва просвещения РСФСР, 1956. – 579 с.
Про відповідальність неповнолітніх : Декрет ВУЦВК від 12 червня 1920р. // ЗЗ УРСР. – 1920. – № 15. – Ст. 281.
Об итогах пересмотра комиссиями для несовершеннолетних дел, которые были заведены на несовершеннолетних // ЦДАВОВУ. – Ф. 166. – Оп. 1. – Спр. 981. – Арк. 5–8.
Положение СНК РСФСР “О детской социальной инспекции” от 23.09.1921 г. // Собрание узаконений РСФСР. – 1921. — № 66. – Ст. 506.
Уголовный кодекс УССР в редакции 1922 г. – Харьков: Юрид. изд. Наркомюста УССР, 1925. – 104 с.
Уголовный кодекс УССР в редакции 1927 г.. – 3-е офиц. изд. – Харьков: Юрид. изд., 1928. – 120 с.
Шаргородский М., Козак Л. Новый уголовный кодекс УССР / Под ред. С.А. Пригова. — Харьков: Юридическое изд-во Наркомюста УССР, 1927. — 131 с.
История государства и права Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1976. — 760 с.
Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1927. — № 39. — Ст.177.
Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1927. — № 63-65. — Ст. 239, 240.
Вениосов А.В. Из истории разработки проекта административного кодекса РСФСР. // Историко-юридические исследования правовых институтов и государственных учреждений СССР: Межвузовский сборник научных трудов. — Свердловск: СЮИ, 1986. — 161 с.
ЗЗ СРСР. — 1936. — № 18. — Ст.149.
Про доповнення та зміну розділу VІ, глави 4 частини ІІ-ої (книги другої) Кодексу законів про народну освіту УРСР : Постанова ВУЦВК та РНК України (1928 р.) // ЗУ УРСР. – 1928. – № 5. – Ст. 60.
Звернення Всеукраїнської комісії для неповнолітніх до всіх комісій для неповнолітніх республіки від 21 березня 1931 р. // ЦДАВОВУ. – Ф. 166. – Оп. 10. – Спр. 411. – Арк. 19.
Гернет Н.М. Социально-правовая охрана детства за границей и в России. — М.: Право и жизнь, 1924. — 68 с.
Куфаев В.И. Педагогические меры борьбы с правонарушениями несовершеннолетних. — М.: Работник просвещения, 1927. — 167 с.
Познышев С.В. Основы пенитенциарной науки. — М.: Право и жизнь, 1923. — 303 с.
Елистратов А.И. Основные начала административного права. — 2-е изд., доп. — М.: Г.А. Леманъ и С. И. Сахаров, 1917. — 294 с.
Загряцков М.Д. Административная юстиция и право жалобы в теории и законодательстве. (Развитие идеи и принципов административной юстиции. Административный процесс и право жалобы в советском законодательстве. Административно-финансовое распоряжение и финансовая жалоба). — 2-е изд., переработанное и значительно дополненное. — М.: Право и жизнь, 1925. — 244 с.
Гришаков Н.П. Детская преступность и борьба с ней путем воспитания. — Орел: Госиздат Орловское отд., 1923. — 74 с.
Набок М. О проекте новой инструкции комиссиям по делам несовершеннолетних // Вестник советской юстиции. — 1926. — № 10. — С. 391-394.
Глейзер М. Реорганізація комісій в справах неповнолітніх // Вісник радянської юстиції. — 1930. — № 23-24. — С. 667.
Викторов А. О комиссиях по делам несовершеннолетних // Вестник советской юстиции. — 1924. — № 7. — С. 271-272.
Перель Я. Борьба с беспризорностью и правонарушениями несовершеннолетних // Советская юстиция. — 1930. — № 7-8. — С. 18-21.
Веккер Е. Дети и Советское право (Изложение детского права УСРР). — Х.: Изд-во "Труд", 1925. — 110 с.
Люблинский П.И. Охрана детства и борьба с беспризорностью за 10 лет // Право и жизнь. — 1927. — № 8. — С. 27-36.
Скрыпник Н.А. Уголовная политика Советской власти. — Х.: Юридическое издательство НКЮ УССР, 1924. — 72 с.
Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Часть общая и особенная. — Изд. 2-е изм. и доп. — Одесса, 1926. — 363 с.
Волков Г.І. Кримінальне право. Популярний підручник. — 2 вид. Пер. з рос. Т. Польської. — Х.: Юридичне вид-во НКЮ УСРР, 1928. — 151 с.
Матвієвський М. Опікунство над сиротами та права сиріт. — 2 випр. вид. — Х.: Юридич. вид-во НКЮ УСРР, 1930. — 38 с.
Шабалов С. Об Опеке и попечительстве // Еженедельник советской юстиции. — 1925. — № 9. — С. 214-215.
Рыдзюнский Г. Вопросы действующего семейного права // Еженедельник Советской юстиции. — 1922. — № 13. — С. 5-6.
Об устройстве детей, оставшихся без родителей: Постановление СНК СССР от 23 января 1942 г. // СП СРСР. – 1942. – № 2. – Ст. 26.
Положение о комиссиях по устройству детей, оставшихся без родителей: Постановление СНК СССР (1943 р.) // СП СССР. – 1943. – № 3. – Ст. 25.
Положення про державний пожежний нагляд і про міську пожежну охорону: Затверджене Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1936 р. // ЗП ЦВК і РНК СРСР. – 1936. — № 7. – Ст.234.
Про посилення використання порожніх пробігів вантажного автотранспорту: Постанова Ради Міністрів УРСР від 16 липня 1946 р. // ЗП УРСР. — 1946. — № 13-14. — Ст.107.
Положення про прокурорський нагляд в СРСР: Затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. // Ведомости ВС СССР. — 1955. — № 9. — Ст. 222.
Про посилення адміністративної відповідальності за порушення правил риболовства й охорони рибних запасів у водоймищах СРСР: Указ Президії ВР СРСР від 27 березня 1964 р. // Ведомости ВС СССР. — 1964. — № 3. — Ст. 124.
Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж: Постанова Ради Міністрів УРСР від 10 жовтня 1969 р. // ЗП РМУРСР. – 1969. – Ст.345.
Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 13 жовтня 1976 р. // Ведомости ВС СССР. – 1976. — № 12. – Ст.563.
Про адміністративну відповідальність за порушення порядку заняття кустарно-ремісничими промислами і за заняття забороненими промислами: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 16 лютого 1978 р. // Відомості ВР УРСР. – 1978. — № 2. – Ст. 784.
Положення про громадських вихователів неповнолітніх: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 серпня 1967 р. // Відомості ВР УРСР. – 1967. — № 8. – Ст.564.
Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР: Постанова Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня 1966 р. // Ведомости ВС СССР. — 1966. — № 30. — Ст.596.
Положення про комісії в справах неповнолітніх Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1967. — № 34. — Ст. 242.
Положення про адміністративні комісії Української РСР: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 9 березня 1988 р. // Відомості ВР УРСР. – 1988. — № 12. – Ст.457.
Сборник международных стандартов и норм ООН в области правосудия в отношении несовершеннолетних. – М.: ЮНИСЕФ. – 1998. – С. 23-50.
Інформаційний бюлетень міліції громадської безпеки. – К.: МВС, 2005. – 34 с.
Остапенко О. І. Адміністративна деліктологія. — Львів: Львівський ін-т внутр. справ при Укр. акад. внутр. справ, 1995. — 312 с.
Севрюгин В.Е. Понятие правонарушения (проступка) по административному законодательству: Учеб. пособие. – М.: Акад. МВД СССР, 1988. – 52 с.
Печеницин В.А. Состав административного проступка и его значение в юрисдикционной деятельности органов внутренних дел. – Хабаровск: Хабаровск. высш. шк. МВД СССР, 1988. – 58 с.
Тихомиров Ю.А. Теория закона. – М.: Наука, 1982. – 257 с.
Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. – К.: „Вища школа”, 1979. – 230 с.
Якуба О.М. Административная ответственность. – М.: Юрид. лит., 1972. – 152 с.
Миколенко А.И. Административный процесс и административная ответственность в Украине. Учебное пособие. — X.: „Одиссей”, 2004. — 272 с.
Іменем Закону. – 1999. — № 51. – С.3.
Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів: Закон України від 25 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 10. – Ст. 60.
Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 26 квітня 2002 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів: Постанова Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. №770 // Офіційний вісник України. — № 19. — 2000. – 112 с.
Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 27 березня 1987 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
Про затвердження Правил дорожнього руху: Постанова Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 41. – Ст. 1852.
Про затвердження Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони: Постанова Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 р. № 198 // Урядовий кур’єр. – 1994. – 4 квітня.
Правил користування місцевим телефонним зв’язком: Затверджені Постановою Кабінету Міністрів України № 385 від 22 квітня 1997 р. // Урядовий кур’єр. – 1997. – 26 квітня.
Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина: Підручник / Під заг. ред. І.П. Голосніченка, Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. – 177с.
Комзюк А.Т. Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції України: Дис…доктора юрид. наук: 12.00.07. – Х., 2002. – 408 с.
ДедковЛ.Л. Советское административное законодательство на страже общественного порядка. – Минск, 1971. – 105 с.
КучерГ.И. Хулиганству – бой. – М.: Юрид. лит, 1986. – 49 с.
БахрахД.Н. Административно-правовые меры борьбы с пьянством. – М.: Юрид. лит, 1986. – 170 с.
ПриходьмоК.М. Рассмотрение материалов о мелком хулиганстве несовершеннолетних//Советская юстиция, 1971.– №18.– С.7-15.
ДаньшинИ.Н. Ответственность за хулиганство по советскому уголовному праву.– Х., 1971. – 79с.
КлюшниченкоА.П. Производство по делам о мелком хулиганстве.–К.: НИ и РИО КВШ. МВД СССР, 1976. –328с.
Гришанин П., Хабибулин Т. Мелкое хулиганство и его отличие от уголовно наказуемого хулиганства // Соц. законность. — 1986. — № 10. — С. 14 — 15.
Халдеев Л. Ответственность за хулиганство // Российская юстиция. – 1997. — №5. – С. 39 — 41.
Коваль Л.В. Дрібне хуліганство — різновид порушень громадського порядку // Вісник Київського університету. — К., 1986. — С. 58-62.
Піщенко Г. Кваліфікуючі ознаки хуліганства: проблеми та їх вирішення // Право України. — 1997.- № 7.- С. 53 — 55.
Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич Є.Є. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини). Навчальний посібник. – К.: Оріяни, 2001. – 236 с.
Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів: затверджена Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 622 від 21 серпня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 42. – Ст. 1574.
Кодекс Украины об административных правонарушениях (научно-практический комментарий) / Под общ. ред. А.С. Васильева. – Х.: ООО «Одиссей», 2000. – 1008 с.
ПоповЛ.Л., РозинЛ.М. Общественность в борьбе с пьянством // Правовые меры борьбы с пьянством. – М., 1987. – 328с.
Про хід виконання судами України вимог законодавства, спрямованого на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння, а також керівних постанов Пленуму Верховного Суду України з цього питання: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 24 червня 1988 р. // Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – Х.: Одіссей, 2000. – 448 с.
Наркобізнес, СНІД, алкоголізм. Загальна проблема. // Іменем Закону. — № 25. – С.12
Голосніченко І.П. Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права. — К.: Вища школа, 1991. — 207 с.
Попередження і розкриття злочинів підрозділами карного розшуку. Підручник / під. Ред. Ю. Кравченка. – К.: РВВ МВС України, 2000. – 423 с.
Голоднюк М.Н. Предупреждение преступности: Учебное пособие. – М.: Изд-во МГУ. – 1990. – 112с.
Лихолоб В.П. Правовое и нравственное предупреждение преступности ОВД: Учебное пособие. — К.: Академия МВД Украины. – 1992. – 119с.
Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: кримінологічно-правове дослідження. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 280 с.
Додин Є.В. Административная деликтология –О.: АО БАХВА, 1997. –112 с.

Керівні принципи запобігання злочинності серед неповнолітніх Організації Об'єднаних Націй (Ер-Ріядські керівні принципи): Прийняті і проголошені резолюцією 45/112 Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1990 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.

Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності: Прийнятий ООН 15 листопада 2000 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
Конвенція про боротьбу з небезпекою, спричинюваною канцерогенними речовинами й агентами у виробничих умовах, та заходи профілактики № 139 від 24 червня 1974 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
Про попередження насильства в сім’ї: Закон України від 15 листопада 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. — № 10. — Ст.70.
Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз: Закон України від 5 липня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 49. — Ст.258.
Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх: Закон України від 24 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 6. – Ст. 35.
Положення про функціональну підсистему Мінпаливенерго України Єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру: Наказ Міністерства палива та енергетики України від 9 листопада 2004 р. № 698.
Інструкція про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення): Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 14 квітня 1995 р. № 67.
Саркисов Г.С. Социальная система предупреждення преступности. -Ереван: Айастан, 1975. – 158 с.
Жалинский А.Э., Костицкий М.В. Эффективность профилактики преступлений и криминологическая информация. — Львов: Вища школа, 1980. — 212с.
Аванесов Г.А., Романов Г.А. Конституционно-правовые основы профилактической деятельности органов внутренних дел. – Труды Академии МВД СССР, 1982. — С.103-108.
Криминология / Лихолоб В.Г., Филонов В.П., Коваленко О.И., Михайлов А.Е. – К.: Юрінком, 1997. – 328с.
Голіна В.В. Попередження злочинності в Україні на сучасному етапі //Проблеми законності.: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. — Вип. 40. – С.164-171.
Миренский Б.А. О социальной профилактике правонарушений // Общественные науки в Узбекистане. – 1983. – № 12. – С.22-23.
Тихомиров Д.Е. Профилактика правонарушений — дело общественное. — К.: Вища школа, 1983. – 189 с.
Бурлаков В.Н., Орехов В.В. Индивидуальное предупреждение преступлений. Вопросы теории и практики. — Л.: Издательство ЛГУ, 1988. – 237 с.
Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / О.М.Джужа, П.П.Михайленко, О.Г.Кулик та ін.; За заг. редакцією О.М.Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.
Кримінологія: Загальна та Особлива частини: [Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів] / І.М.Даньшин, В.В.Голіна, О.Г.Кальман, О.В.Лисодєд; За ред. проф. І.М.Даньшина. – Харьків: Право, 2003. –352 с.
Асеев В.Г. Мотивация поведения и формирование личности. – М.: Мысль, 1976. – 158 с.
Криминальная мотивация / Под. Ред. В.Н. Кудрявцева. — М.: Наука, 1986. — 304 с.
Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. — К.: Атіка, 2002. — 144 с.
Про затвердження Порядку виявлення та ведення обліку дітей службами у справах неповнолітніх: Наказ Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 14 квітня 2004 р. № 15.
Блувштейн Ю.Д., Зырин М.И., Романов В.В. Профилактика преступлений: Учеб. пособие. – Мн.: Изд-во “Университетское”, 1986. – 287 с.
Про створення кримінальної міліції у справах неповнолітніх: Постанова Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. № 502.
Философская энциклопедия. Т.4 / Ф.В. Константинов. – М: Советская энциклопедия, 1967. – 592 с.
Кудрявцев В.Н. Причины правонарушений / АН СССР, Ин-т государства и права. — М.: Наука. – 1976. – 380 с.
Криминология: Учебник / Под ред. д-ра юрид. наук В.Н.Бурлакова, д-ра юрид. наук Н.М.Корпачева. – СПб.: Санкт-Петербургский государственный університет, 2002. – 432 с.
Бандурка А.М., Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Харьков: Основа, 2003. – 368 с.
Новіков В.В. Адміністративно-правові основи профілактики порушень правил дорожнього руху: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.07 / НАВС України. – К., 1997. – 24 с.
Джужа О.М. Кримінологія. Альбом схем (загальна і особлива частини) навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 107 с.
Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации / Под ред. В.Н. Кудрявцева. –М.: Изд. Моск. ун-та, 1984. – 204 с.
Бандурка А.М., Зелинский А.Ф. Вандализм. – Харьков: Ун-т внутр. дел, 1996. – 198 с.
Аванесов Г.А. Криминология. -М.; Академия МВД СССР, 1984. – 498 с.
Даньшин И.Н. Преступность: понятие и общая характеристика, причины и условия: Учеб. пособие. – К.: УМК ВО, 1988. – 88 с.
Административная деятельность органов внутренних дел. Часть Общая. Учебник. Издание третье / Под ред. А.П. Коренева. – М.: Московская академия МВД России, Изд-во «Щит-М», 2000. – 304с.
Хаманева Н.Ю. Защита прав граждан в сфере исполнительной власти. –М.: Ин-т государства и права РАН, 1997. – 214 с.
Якимов А.Ю. Административно-юрисдикционный процесс и административно-юрисдикционное производство // Государство и право. – 1999. – № 3. – С.5-10.
Адміністративне право України: Підручник /Авер’янов В.Б., Додін Є.В., Пахомов І.М. та ін. / За заг. ред. С.В.Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 896 с.
Бандурка А.М., Тищенко Н.М. Административный процесс: Учебник. – Харьков: Изд-во НУВД, 2001. – 352 с.
Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9. – Ст. 62.
Резник Г.М., Славин М.М. Право на защиту. – М.: Московский рабочий, 1976. – 120 с.
Цубин А.И. Особенности ведения защиты по делам несовершеннолетних // Правоведение, 1978. — № 2. – С.131-133.
Голосніченко І., Стахурський М., Золотарьова Н. Попереднє адміністративне розслідування як стадія провадження в справах про адміністративні проступки // Право України. – 2002. – № 2. – С. 26-30.
Люблинский П.И. Особые суды для юношества в Северной Америке и Западной Европе. – СПб.: Сенатская типография, 1908. – 84 с.
Джемига І.В., Шляпников Є.В. Довідник з позитивного досвіду країн членів Інтерполу для працівників підрозділів МВС, що ведуть боротьбу із злочинністю серед неповнолітніх. – К.: Головне слідче управління МВС України, 1998. – 83 с.
Хорощак Н.В. Адміністративні стягнення за законодавством України: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2004. – 172с.
Россинский Б.В. Административное право. Вопросы и ответы: Учебное пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. – 416с.
Коломоєць Т.О. Штрафи за законодавством України про адміністративні правопорушення. – Запоріжжя: „ВЕРЖЕ”, 2000. – 241 с.
Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / За заг. ред. проф. О.М.Бандурки. – Харків: Вид-во Нац.ун-ту внутр.справ, 2002. – 336с.
Бахрах Д.Н. Административное право. Учебник для вузов. – М.: Изд-во БЕК, 1997. – 368с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б.Авер’янов (голова). – К.: Видавництво „Юридична думка”, 2004. – 584с.
Кравченко Ю.Ф. Пріоритет у роботі – довіра населення // Міліція України. – 2000. — № 1. – 31 с.
Коментар судової практики в кримінальних та адміністративних справах. Постанови пленуму верховного суду України (1995-1997) / Відповідальний редактор В.Т.Маляренко. — К.: Юрінком інтер, 1998. — 288 с.
Махоткин В.П. Преступления, не представляющие большой общественной опасности (уголовно-правовое и криминологическое исследование): Дисс… канд. Юрид. наук: 12.00.08. — М., 1992. — 473 с.