Вступ

Проблема правослухняної (законослухняної, правовиконавчої, правомірної, соціально-нормативної) і протиправної (антисоціальної, злочинної, соціально-ненормативної) поведінки, попри її різнобічне вивчення з позицій філософії, соціології, правознавстві, соціальної та юридичної психології, багато в чому ще залишається недостатньо розробленою.

Зростання кількості різних правопорушень, їхнє якісне оновлення у зв’язку з ринковими перетвореннями в українському суспільстві стають могутнім поштовхом до перегляду багатьох соціально-правових явищ, які раніше були відправною точкою у визначенні поняття правослухняної поведінки. У суспільстві відбулися настільки глибокі перетворення, що те, що раніше вважалося протиправним, сьогодні вже визначається як правомірне, а те, що було ще кілька років тому правовим — стало розглядатися як антисоціальне або навіть злочинне. Поза сумнівом, усе це не могло не позначитись і на детермінації правослухняної поведінки особистості.

Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що, з одного боку, динамічні зміни, які відбуваються в суспільній системі, торкаються інтересів кожної людини, а з іншого — відбувається фундаментальна руйнація базових цінностей з одночасним виникненням принципово нових мотиваційно-потребних систем.

Вивчення руйнації й утворення систем ціннісних орієнтацій, які є найважливішими регуляторами поведінки особистості і безпосередньо пов’язують її із соціумом, на сьогодні стає найбільш пріоритетним напрямом у психології. Водночас, різка криміналізація суспільства, зростання кількості правопорушень актуалізують проблеми боротьби зі злочинністю, необхідність перегляду старих і інтенсивної розробки якісно нових програм профілактики і попередження протиправної поведінки.

1. Поняття та дефекти правової соціалізації

Правова соціалізація — це процес включення індивіда в систему правовідносин даного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства. Вона виступає як складо­ва єдиного процесу соціалізації.

Правова соціалізація — це заміна правомірної поведінки за примусом на правомірну поведінку за особистісними особливостями. Саме цих правових соціалізацій буде досяг­нуто тоді, коли індивіди, як зазначає Е. Фромм, «досягнуть та­кого типу поведінки, за якого вони бажають діяти так, як во­ни повинні діяти як члени даного суспільства. Вони повинні бажати робити те, що необхідно для суспільства».

В зарубіжній науковій думці існує два основних підходи до проблеми правослухняної (правомірної) поведінки індивідуума. У відповідності з першим, причиною того, шо люди дотримуються правових норм, є моральні підвалини стосовно того, що слід вважати гарною поведінкою. Інший підхід полягає у тому, що саме викриття та покарання змушує більшість людей підкорятися закону [3, с. 52].

Дослідники, які поділяють перший підхід, вважають, що правослухняна поведінка людина є результатом інтерналізації норм та правових заборон. Як-що людина керується моральними зобов’язаннями дотримання норм, то це свідчить про наявність у неї певної поступливої поведінки свідомого рівня.

Так, американський вчений Н. Смелзер вказує на те, шо в основі соціальних норм завжди знаходяться культурні цінності. Саме вони визначають, що є значним у поведінці людей стосовно того соціокультурного контексту, до якого вони належать. Самі норми вченим визнаються як очікування та стандарти, шо керують інтеракцією людей [4, с.15].

Кожна особистість включена залежно від видів діяльності та спілкування в різноманітні соціальні групи, в яких вона виконує певну соціальну роль. Соціальна роль не зводиться лише до правового статусу індивіда, вона характеризується як його певними правами і обов’язками, так і комплексом нормативних вимог до поведінки. Річ у тім, що формальна і неформальна соціальна група є носієм тих чи інших соціальних цінностей, норм поведінки, а також служить джерелом примусового впливу, спрямованого на забезпечення відповідності поведінки членів групи вказаним нормам.

У навчальному, трудовому, спортивному, військовому та іншому колективі, а також у дворовій компанії чи іншій неформальній групі людей, окрім вказаних, спрацьовує такий соціально-психологічний механізм соціалізації, як конформність. За своєю суттю — конформність — це прагнення пристосувати свою поведінку до вимог решти членів колективу чи групи людей. Від інших механізмів правової соціалізації конформність відрізняється тим, що виникає конфлікт між тим, що думає людина, і тим, як поводить себе насправді, між тим, що вона говорить, і тим, як діє реально. Інакше кажучи, конформність фіксується там, де є конфлікт між власною думкою індивіда і думкою групи (колективу), до якої він належить, якщо подолання цього конфлікту здійснюється шляхом згоди з думкою групи (колективу).

Розглядаючи співвідношення конформності й дотримання норм права, О. Яковлєв виділяє такі ситуації:

а) особистість схвалює правові норми і підкоряється їм, тому що внутрішньо приймає їх зміст;

б) людина не схвалює ті чи інші правові норми, але підкоряється їм;

в) індивід не схвалює (не приймає) правові норми і не підкоряється їм;

г) людина погоджується зі змістом правових норм, але не підкоряється їм60.

Якщо особистість свідомо дотримується соціальних норм, враховує їх у своїй взаємодії з іншими людьми, — наявний свідомий конформізм, який характеризує морально-правову зрілість особистості, її здатність оцінити норми права і на цій основі будувати свою поведінку.

Якщо ж особистість дотримується соціальних норм, у тому числі й норм права, під впливом групового тиску і факторів зовнішнього порядку, — це підкорений конформізм, який може стати на шлях протиправного типу. Це пояснюється тим, що, використовуючи «сприятливу» для себе ситуацію (наприклад, відсутність соціального контролю членів групи), особа з конформізмом, який підкоряється, може обрати незаконні засоби для досягнення своєї мети.

За соціальною спрямованістю групи поділяються на соціальні й антисоціальні. Можливі випадки деградації нормальної соціальної групи (наприклад, у рамках трудового колективу об’єднуються особи — розкрадачі майна, а водночас нормальна сім’я перетворюється в аморальну та ін.).

Як уже зазначалося, сім’ї належить особлива роль у правовій соціалізації. Тому дефект соціалізації в сім’ї найнебезпечніший. Порушення в засвоєнні морально-правових норм, прийнятих у суспільстві, спостерігається «з вини» сім’ї у таких випадках:

1) батьки словесно і своїми вчинками стверджують аморальні і навіть антисоціальні способи поведінки (відбувається пряме засвоєння дитиною чи підлітком норм асоціальної поведінки);

2) батьки словесно дотримуються загальноприйнятих моральних норм поведінки, але здійснюють дії і вчинки, які їм суперечать (у дітей виховується лицемірство, з’являються асоціальні установки);

3) батьки словесно і на ділі дотримуються загальноприйнятих по- ведінкових норм, але при цьому не задовольняють емоційних потреб дитини (підлітка), що значно ускладнює нормальний процес соціалізації;

4) батьки застосовують як основні методи виховання такі: насилля, примушування, приниження особистості дитини (підлітка).

Сім’ї, для яких характерні дефекти правової соціалізації, що провокують дитину (підлітка) на скоєння правопорушень і злочинів, кримінологи називають неблагополучними.

Розглянемо особливості кожного виду неблагополучної сім’ї з окремими прикладами із життя Закарпаття та інших країв і областей.

Криміногенна сім’я відрізняється тим, що її дорослі члени скоюють злочини. Злочинна поведінка батька чи старшого брата демонструє дітям (підліткам) зразки антигромадської поведінки, породжує внутрішньосімейні конфлікти і суттєво збільшує ймовірність здійснення злочину неповнолітніми.

Для аморальної сім’ї характерні пияцтво й алкоголізм її дорослих членів, систематичні конфлікти (скандали та бійки), розпусні дії батьків. Виховання в таких умовах дітей, як правило, деформоване (батьки залучають своїх дітей до випивки, застосовують до них тілесне покарання, часом навіть у жорстокій формі, та ін.). Такі сім’ї калічать дітей, формують психопатичні риси характеру, розвивають у них озлобленість і агресивність. Так формується потенційний правопорушник.

Проблемна сім’я характеризується суперництвом між батьками за головне становище в сім’ї, роз’єднаністю, ізоляцією між батьками і дітьми. Постійна атмосфера напруженості між батьками призводить до того, що дитина (підліток) прагне якомога менше перебувати вдома, втрачає емоційний контакт із батьками, виходить з-під соціального контролю дорослих. І в цьому разі створюються умови для криміногенного формування дітей (підлітків).

Неповна сім’я з дефектами в структурі часто створює певну складність у правовій соціалізації дітей і підлітків. Це пов’язано насамперед з тим, що дитина (підліток) відчуває емоційний дискомфорт, який виявляється в емоційному голоді, почутті власної неповноцінності, «ущербності».

Псевдоблагополучна сім’я відрізняється безперечним домінуванням одного з батьків, наявністю жорстоких стосунків між членами сім’ї, застосуванням насильства, фізичного покарання як основних методів виховання. Часом трапляються сім’ї, в яких виховання дітей можна назвати варварським. Часті фізичні покарання призводять, по-перше, до появи у дитини (підлітка) дратівливості, озлобленості, агресивності, по-друге, до заниженої самооцінки особистості дитини (підлітка), по-третє, до втрати чуйності і здатності співпереживати іншим людям, по-четверте, до появи ворожості стосовно батьків. У подібних сім’ях діти часто тікають із дому, вступають в якесь злочинне угруповання і скоюють правопорушення аж до злочину.

Таким чином, дефекти сімейної правової соціалізації призводять до формування в особистості викривленої структури потреб і до соціально-негативних відхилень у поведінці.

Нерідко стають правопорушниками, а потім і злочинцями так звані важкі учні через те, що для них школа перестає бути місцем, де вони задовольняють потреби в пізнаванні, спілкуванні, належності до групи. Річ у тім, що здебільшого шкільні педагоги ставляться до «важких» учнів негативно, в роботі з ними використовують лише методи покарання, повчальних бесід, уражають самолюбство дітей, виставляючи перед класом напоказ усі негативні риси цих учнів. Через невмілі дії вчителів стосунки «важких» учнів із класом порушуються, що наносить їм душевну травму і налаштовує їх проти «всіх і вся». Конфліктні стосунки з педагогами і адміністрацією школи, розрив взаємин із однокласниками, стан відкинутого штовхають дітей на розваги і розвивають у них потяг до алкоголю, наркотиків і т. п. Рано чи пізно вони поповнюють ряди правопорушників, для яких характерні зв’язки з тими особами, які мають аналогічні погляди на життя, близькі ціннісні орієнтації і поведінку.

Важливо мати на увазі, що у таких підліткових (а часом і дитячих) групах різко послаблюється соціальний контроль однієї з функцій процесу правової соціалізації — спадкоємність між поколіннями. Річ у тім, що морально-правові норми і цінності (повага до закону, працелюбс- тво, соціальна відповідальність, справедливість та ін.) можуть бути засвоєні лише у процесі спілкування з дорослими, в ході спільної діяльності з ними. В разі коли підлітки знаходяться в контакті лише зі своїми ровесниками, то зразки правослухняної поведінки, зумовленої правовими нормами і культурними традиціями, ними не засвоюються. Такі групи за несприятливих соціальних умов можуть переростати з розважальних в асоціальні, а поведінка їхніх членів — спочатку в аморальні вчинки, а потім в серйозні правопорушення.

Законослухняна поведінка індивіда формується соціальними устоями конкретного суспільства. Саме соціальне середовище створює передумови для реалізації тих чи інших правових норм. Законослухняна поведінка є результатом правової соціалізації, у ході якої відбувається засвоєння особистістю моральних і правових заборон, соціальних стереотипів поведінки. Вона визначається почуттям соціальної відповідальності, соціальної справедливості, повагою до права. При формуванні особистості в нормальних умовах соціалізації правові заборони приймаються людиною і стають звичними нормами її поведінки. У неї розвивається механізм соціального саморегулювання, під яким розуміється звична готовність чинити і діяти в конкретній обстановці певним чином.

Що ж лежить в основі правового регулювання? Воно базується на співвідношенні прав і обов’язків особистості та суспільства. Повнота і ступінь реалізації прав багато в чому залежать від соціальних установок особистості, її ціннісних орієнтацій та інших психологічних явищ.

2. Правослухняна поведінка особистості

Підхід Г. Айзенка до проблеми злочинної поведінки особистості э досить цікавим, тому зупинимося більш на ньому більш детально. Відомий психолог зазначає, шо моральна поведінка не є наслідком раціональних рішень та мало керується розсудом. Будь-хто із тих, хто будує своє життя виключно на раціональній основі, може вибрати життя злочинця, оскільки воно скоріше наблизить його до матеріального благополуччя, ніж життя праведника. На підставі цього Айзенк задається запитанням: «… чому порівняно мало людей скоюють злочини, копи винагорода очевидна та неминуема, а вірогідність покарання буває дуже невелика?» [7, с. 435].

Відповідь вчений пропонує шукати у площині поняття «сумління», яке треба сприймати не як релігійний механізм, вбудований у людину Богом, а скоріш як умовний рефлекс, сформований шляхом довгого вироблення та закріплення. У відповідності з теорією І. Павлова, умовний стимул після кількох підкріплень зобов’язаний почати зв’язуватися з безумовною реакцією. Так, якщо дитина погано себе поводить, то її карають батьки, або ті хто знаходиться поруч. Таке покарання є болючим та неприємним. Саме в цьому спостерігається зв’язок між умовним стимулом та безумовною реакцією. Звідси припустимо, що через деякий час така девіантна поведінка буде асоціюватися в свідомості дитини з занепокоєнням, викликаним покаранням. Це занепокоєння, яке виникає у зв’язку з наміром скоїти яку-небудь антисоціальну дію, Айзенк і називає «сумлінням», шо ефективно утримує більшість людей від скоєння злочинних дій, навіть тоді, коли вони матимуть велику винагороду, а вірогідність покарання буде дуже малою.

У відповідності з теорією рис Г. Айзенка, у інтровертів умовні рефлекси формуються швидше, ніж у екстравертів. Тому люди, яких відрізняють товариськість, імпульсивність, легковажність та нестриманість у своїй поведінці, складніше піддаються моральному вихованню.

Айзенк посилається на досвід з моргальним рефлексом – реакцію повік на струмінь повітря, який спрямовувався на рогівку. Випробовуваним надівали захистні окуляри, в яких був зроблений отвір, поєднаний за допомогою гумового шланга з зовнішнім джерелом повітря. Через нього на рогівку спрямовувався струмінь повітря. Умовним стимулом був тон, який змінювався у навушниках, а експеримент полягав у вимірюванні мигання у відповідь на тон. Через кілька проб випробувані поступово почали реагувати опусканням віка. Було констатовано, шо інтроверти помітно швидше навчаються мигати, ніж екстраверти. Іншими словами, у перших помітно швидше формувався умовний рефлекс. На підставі цього робиться висновок про те, що екстраверти важче піддаються навчанню і в інших відносинах, а тому за інших подібних обставин, вони у більшому ступені схильні до антисоціальної поведінки [7, с. 443-444].

Іншою рисою особистості, яка характерна для людей, схильних до антисоціальної поведінки, Айзенк вважає сильну емоційність, або надчутливісь лімбічної системи, яка контролює вираження емоцій. При цьому вчений зазначає, шо такі особливості не є культурно залежними, а вони універсальні та поширені повсюдно [7, с. 444].

Інший, відомий зарубіжний дослідник Л. Берковіц. який займався вивченням агресії, стверджує, що просоціальна або антисоціальна поведінка значно залежить від постійних та сильних несприятливих зовнішніх впливів [4]. Він вважає, що патерни схильного до насилля індивіда не завжди фіксуються на початку життя. Багато хто може під час дорослішання змінювати форми своєї поведінки. Він посилається на дитячого психолога С. Скар, яка зробила висновок про те, що «людський організм дивовижно еластичний у відношенні до шкідливих впливів… Тільки найбільш глибокі та постійно діючі негативні переживання чинять стійкий негативний вплив на розвиток» [4, с. 199]. Вчений робить висновок і про те, що на просоціальні, нормативні та антисоціальні, анормативні диспозиції індивіда впливають родина, винагорода, покарання та цілий ряд непрямих впливів, таких як конфлікти між батьками, поведінка однолітків, підкорення авторитету і т. ін. [5, є. 200-234].

Л. Берковіц, посилаючись на цілий ряд досліджень, стверджує, шо родинні обставини у немалому ступені визначають, з якою готовністю діти та підлітки можуть поводити себе агресивно та вчиняти насильницькі дії. Він наводить дані дослідження Дж. Макорд, у яких пов’язані методи виховання дітей у родинах з кримінальними діями в наступні 30 років. Складний статистичний аналіз засвідчив, що такий зв’язок себе виявляє  майже у 75% випадків [4, с. 201]. На підставі цього робиться висновок, що саме виховання дитини спроможне справляти «тривалий вплив» на розвиток як антисоціальних, так і просоціальних схильностей. Іншим фактором, який може сприяти як просоціальній, так і антисоціальній поведінці індивіда, за Берковіцем, є чинник ризику. Це може бути так звана метеринська депрівація, коли мати впливає на свою дитину незрозуміло та непослідовно, або просте відторгнення дитини. Дж. Макорд констатувала, що половина з тих, хто у дитинстві був відторгненим нелюблячими батьками, дорослішаючи, були засуджені за тяжкі злочини, іноді і тоді, коли їх не піддавали фізичному покаранню. Як паління є фактором ризику у розвитку рака легенів та хвороб сердця, так і жорстоке поводження батьків з дітьми може бути чинником, який підвищує вірогідність формування антисоціальних схильностей [4, с. 203]. Проте Берковіц зазначає, що батьківська байдужість не завжди обумовлює розвиток антисоціальних тенденцій. Якщо байдужі, але послідовні матері чітко визначають свої вимоги до синів, а вони добре засвоюють ці вимоги та норми поведінки, то остання може мати і просоціальну спрямованість. Необхідно щоб батьківська байдужість поєднувалась з іншими чинниками негативного впливу. До них учений відніс жорстоке поводження та непослідовність у застосуванні виховних заходів.

Конфлікти у родині як чинник непрямого впливу є досить важливим джерелом виникнення антисоціальних тенденцій. Родинна дисгармонія, антагонізм між батьками істотно впливають на антисоціальні диспозиції підлітків та юнаків. Сильні негативні переживання продукують стан дістресу та агресивні реакції. Проте, як відмічають дослідники, емоційні деформації особистості підлітка можуть бути незначними, коли батьки не переходять до відкритих «бойових дій», або розлучаються дружелюбно. Коли батьки спокійно та з миром розходяться, це не створює постійної напруги, і підліток може самостійно побороти свої негативні враження [34, с. 231].

Таким чином, узагальнюючи зарубіжні підходи та концепції щодо правослухняної поведінки особистості, ми можемо зробити такі висновки.

По-перше, на думку певного числа дослідників, правослухняна (просоціальна) поведінка особистості залежить як від моральних підвалин, що існують у суспільстві та істотно визначають, що є просоціальною та доброю поведінкою, так і від можливостей суспільної системи викривати та карати злочинців, що змушує більшість людей підкорятися закону.

Схематично таку детермінацію соціально-правової поведінки особистості можна зобразити у виді наступної схеми.

По-друге, просоціальна поведінка особистості має своїми визначальними критеріями так звані норми соціальної відповідальності, взаємності та соціальної справедливості. У процесі соціалізації люди засвоюють вказані соціальні норми та починають себе поводити у відповідності з ними. Проте не завжди люди відтворюють у своїй поведінці зазначений формат, оскільки вони змушені диференціювати свої відносини з оточуючими.

По-третє, моральне становлення особистості має певні стадії, перехід між якими відбувається через удосконалення когнітивних навичок та здібностей до співпереживання або емпатії. Оскільки нас особливо цікавлять стадії, що стосуються студентського періоду життя людини, то вірогідність усвідомлення можливих суперечностей між різними моральними переконаннями, спроможність робити узагальнення та формувати власну думку про те, що «добре», а що «зле», становить ті підвалини, на яких і будується правослухняна поведінка особистості.

По-четверте, певні риси характеру: екстравертованість; сильна емоційність; психотизм мають пряму кореляцію з антисоціальною поведінкою, і тому особистість, яка виявляє такі риси, має певні труднощі у просоціальній адаптації.

По-п’яте, правослухняна поведінка особистості залежить від постійних та сильнодіючих зовнішніх впливів. Ці впливи можуть бути як прямої дії (батьки, родина, близьке оточення), так і непрямої (конфлікти в родині, поведінка однолітків, підліткові та юнацькі ідеали).

Розглядаючи иравослухняну поведінку особистості, вітчизняні дослідники відмічають, шо вона формується на підставі закономірностей вольової регуляції діяльності, в єдності та взаємодії інтелектуальних, моторно-виконавчих та емоційно-оцінюваних процесів. Так, визначаючи правомірну поведінку як правовиконавчу, О.М. Бандурка та інші розглядають її як різновид вольового процесу, для якого характерно є властивість саморегуляції, яка полягає у постійному поетапному зіставленні наслідків виконаних дій та вчинків із збереженими у свідомості еталонами права та уявленнями бажаного кінцевого результату.

Вчені вважають, шо найбільш раціональним шляхом формування правовиконавчої поведінки підлітка є: засвоєння змісту та соціальної ролі морально-правових норм; сприйняття прикладів правовиконавчої поведінки; практичне виконання правових дій — вчинків; свідомий самоконтроль; вправи з удосконалення прововиконавчих дій — вчинків та їх переклад у навички, що дозволяє автоматизувати (невільно), здійснювати правильні дії у відповідних життєвих ситуаціях; переклад правильних моральних та правових навичок у звички морально-правової поведінки, завдяки чому правовиконавча поведінка стає потребою особистості [6, с. 117]. 

Висновки

Отже, як зазначалося, розвиток правосвідомості завжди зумовлений навколишнім соціальним середовищем. На його формування впливають численні фактори макросередовища (політика, економіка, ідеологія, культура та ін.) і мікросередовища, які переломлюються через конкретні умови життєдіяльності особистості. Регулятивна сторона правосвідомості пов’язана з інтересами і потребами особистості, а також із волею. Схильність людини дотримуватися в своїй поведінці загальноприйнятих у суспільстві норм, її готовність дати звіт за свої дії та вчинки пов’язана з соціальною відповідальністю. Її суть — зіставлення вчинків людей з тим, як вони повинні поступати за цих обставин. Особливо виділимо правову відповідальність як визначену законом міру обов’язкових вимог, які ставляться державою до кожного члена суспільства. Правова відповідальність — це примусовий спосіб впливу на поведінку тих осіб, які ухиляються від виконання основних вимог суспільства.

Детермінація поведінки особистості у її правовому вимірі може бути як відповідною до тих змін, які відбуваються у суспільстві (є співвіднесення норм та цінностей), так і опозиційною (норми не співвідносяться з цінностями).

Для того, щоб була забезпечена ефективність дії правової норми, ряд вітчизняних дослідників вважають необхідним виконання таких вимог. По-перше, особистість зобов’язана визнавати соціальні цінності, які закріпляють та охороняють правові норми. Хоча, зміни соціальних пріоритетів обумовлюють виникнення нових соціальних цінностей-норм, яким необхідний час для відповідної інтерналізації. По-друге, правова норма зобов’язана розвиватися та змінюватися с урахуванням трансформацій, які відбуваються у суспільній правосвідомості. Однак в реальному житті саме розвиток правосвідомості особистості може не поспівати за тими соціальними трансформаціями, які відбуваються. По-третє, норми права зобов’язані йти за розвитком суспільних потреб, матеріальних та духовних інтересів суспільства. Але саме йти, а не випереджати або значно відставати, оскільки вони зобов’язані сприйматися особистістю як підстави для її правомірних дій. 

Список використаної літератури

1. Балакірсва О.M. Трансформація ціннісних орієнтацій в українському суспільстві // Український соціум. Соціологічні дослідження та моніторинг соціальної політики. — 2002. — № 1. — С. 32-38.
2. Балл Г Категорії значення і смислу в аналізі соціальної поведінки // Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні / За ред. Максименка С.Д., Циби В.Т., Шайгородського Ю.Ж. та ін. — K.: Укр.центр політ. Менеджменту, 2003. — С. 61-67.
3. Бедь В. В.. Юридична психологія: Навч. посіб. — 2-ге вид., доп. і переробл. — К.: МАУП,. — 436 с.: іл. — Бібліогр.: с., 2003
4. Бедь В. В., Козубовська І. В., Сагарда В. В. Покарання і розвиток особи­стості // Сучасна психологія в ціннісному вимірі: Матеріали третіх Кос-тюківських читань, 20-22 груд. 1994 р. — Т.1 / Т-во психологів Украї­ни; Ін-т психології Акад. пед. наук України. — К., 1994.
5. Васильев В.М. Юридическая психология: Учебник для вузов. – 5-е изд., доп.,перераб. – СПб.: Питер, 2005г. – 655с.
6. Коновалова В. О., Шепітько В. Ю. Юридична психологія: Підручник. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Х.: Право, 2008. — 240 с.
7. Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология. Учебное пособие. — М.: Право и Закон, 1997. — 320 с.