Фінансові ризики є атрибутом не всієї ринкової економіки як такої, а відносно відокремленого її сектору — фінансового ринку. Нині у всьому світі відновилася тенденція, коли фінансові ринки регулюються з усе більшою досконалістю. Давоський саміт 26-27 січня 2011 р., в якому взяли участь керівники багатьох держав і представники найбільш крупного капіталу, ще раз підтвердив курс на посилення регулюючого впливу задля недопущення глобальних зривів в економічному розвитку. У цьому ж контексті учасники Давоської зустрічі підкреслили важливість мінімізації системних ризиків у фінансовій сфері, що передбачає модернізаційну реконструкцію ринкових механізмів, певне звуження ліберальних засад у державній політиці.

Враховуючи, що Україна для побудови ринкової економіки надто поспішно запозичила саме фундаменталістсько-ліберальні погляди [1], вітчизняне фінансове законодавство містить значні недоліки і потребує кардинального поліпшення. При цьому ліберальний ухил не посприяв мінімізації системних фінансових ризиків, зате спричинив надмірну боргову залежність нашої держави і виявився у найбільшому з усіх світових держав падінні ВВП у часи нещодавньої фінансової кризи. Тепер, коли криза потроху подолана і в країні здійснюються не завжди популярні, але необхідні реформи, є пряма необхідність і водночас реальна можливість удосконалити фінансове законодавство саме у контексті державного регулювання найбільш важливих сфер суспільного розвитку.

У цьому сенсі усе більшого значення набуває фінансове право, здатне врегульовувати фінансову сферу ринкового типу, яка охоплює державний фінансовий сектор та систему недержавних фінансів. Теоретичний і практичний резон законодавчого «перезавантаження» фінансового права є нагальною потребою сьогодення. Звідси виникає реальна потреба визнання та практичного застосування розгорнутої моделі фінансового права, яке усе більшою мірою має бути комплексним регулятором публічних відносин на фінансовому ринку [2]. Така позиція уже сама по собі є принципово важливою для розгляду правових чинників, які мінімізують появу та негативний вплив фінансових ризиків, особливо тих, що становлять системну природу.

Актуальність дослідження системних ризиків на платіжно-розрахункових ринках має бути осмислена, оскільки наслідки їх недооцінки, а тим більше ігнорування, є надмірно руйнівними. Водночас зазначимо, що трактування поняття «системний ризик» різняться значним розмаїттям характеристик. На нашу думку, типовим може стати таке сприйняття цього явища. Системний ризик — це процеси, що породжують ситуацію, яка несе в собі загрози породжувати руйнацію як окремого сегмента ринку, так і відтворювати ланцюгову реакцію, що супроводжується «ефектом доміно» щодо усіх інших сегментів та сфер національних ринків і в підсумку — світової економіки. Невипадково після фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр. уряди багатьох країн (у тому числі й на Лондонському саміті G-20) заявили про наміри створювати спеціальний орган, покликаний передбачати та врегульовувати загрози системних ризиків.

Важливо мати на увазі, що проблеми, які постійно супроводжують діяльність фінансово-кредитних та банківських установ, безпосередньо провокують такий різновид системних ризиків, як фінансові ризики. Важливо при цьому мати на увазі, що мінімізація фінансових ризиків системного характеру має здійснюватися не лише через суто фінансові закони та фінансові нормативно-правові акти нижчого порядку, а і шляхом використання окремих норм цивільного, господарського, адміністративного та кримінального права.

Отже, ми керуємося тим, що не виправдано обмежувати нормативно-правову базу регулювання системних ризиків лише фінансовими законами, навіть у розумінні розширювальної концепції фінансового права. Як вказує авторитет світового рівня у фінансово-правовій науці, швейцарський учений П. Нобель, діяльність основних інститутів фінансової системи у ринково розвинених країнах врегульовується, ґрунтуючись на принципі універсальності законів і, таким чином, базуючись на фундаментальних нормах, тобто на основі предмета регулювання, а не відповідної галузі права [3].

Вітчизняні дослідники-правознавці в галузі фінансового права вже вказували на необхідність зміни методологічної парадигми фінансово-правової науки у зв’язку з неймовірним ускладненням її об’єкта. Так, П. Пацурківський критикує застарілу парадигму лінеарності, яка, на його думку, панувала у фінансовому праві, як і в інших науках, з часів І. Ньютона. Ця парадигма ґрунтувалася на «однозначності та одновекторності причинно- наслідкових зв’язків (стосовно фінансового права — тільки його економічним детермінізмом). На перший план науки все більше висувається парадигма нелінеарності. Вона переносить акцент із досліджень інваріантів та станів рівноважності жорстких консервативних систем на дослідження процесів самоогранізації, станів нестійкості, темпоральності, тобто на процеси народження, виникнення нового, перебудови дисипативних та синергетичних структур, одним із найпоширеніших різновидів яких є право в цілому та фінансове право зокрема» [4].

Цей висновок має резон у тому сенсі, що спирається на методологічні досягнення сучасних системних досліджень, що здійснюються на фундаменті матеріалістичного детермінізму. Фахівці у галузі системології справедливо вказують, що «прогнози за допомогою традиційних моделей, заснованих на аналізі рівноважних станів, не заслуговують довіри. Необхідно пере- ходити до моделей, спрямованих на опис нерівноважних процесів, які використовують апарат нелінійної динаміки, синергетики. За такими моделями — майбутнє» [5].

Подібні характеристики атрибутивні для всієї сучасної економіки, однак багатократно справедливі для її найбільш динамічної складової — фінансового ринку. «Нелінійна система має високий рівень невизначеності, що стосовно фінансового ринку означає можливість виникнення непередбачуваних та слабопрогнозованих ситуацій. Тобто фінансовий ринок є системою з високим ступенем ризику інвестиційних рішень, конфліктності, асиметрії інформації для її раціональних суб’єктів (особливо це стосується фінансових систем в економіці перехідного типу)» [6]. Таким чином, актуалізується проблема мінімізації системних ризиків, які є невід’ємним компонентом фінансового середовища, особливо у глобальному вимірі.

Правовий механізм регулювання фінансових ризиків має бути вбудований у чинне законодавство, чітко розрізняти статус та інтереси кожного

з суб’єктів і діяти таким чином, щоб максимально справедливо розподілити фінансові ризики між учасниками фінансових операцій відповідно до їх економічного та юридичного статусу. Специфіка фінансової діяльності така, що налагодити правове регулювання фінансових ризиків виключно силами і методами юридичної науки неможливо. Правознавчі дослідження з цієї проблематики більшою мірою, ніж з питань регулювання будь-яких інших відносин, спираються на аналіз цього питання фахівцями в економічній сфері.

На відміну від інших сфер економіки, діяльність фінансового ринку необхідно жорстко регламентувати нормативними документами, фактично кожен крок у роботі фінансових установ слід робити, звіряючись із законодавством. Надто багато ризиків несе в собі фінансова діяльність для всіх учасників, передусім — для власників коштів, з якими здійснюються операції. Невипадково довгий час фінансове право взагалі ототожнювалося з наукою про самі фінанси, їх розмежування відбулось фактично лише в ХХ ст. і було справжньою революцією у науці [7]. Як влучно висловився один з відомих правників, «наука фінансового права зобов’язана користуватися готовими економічними положеннями, які розробляються наукою про фінанси, перетворюючись на економіко-правову науку» [8].

Фінансові ризики, як правило, пов’язані з використанням грошей. Така очевидність зумовлює потребу акцентувати увагу на цій проблемі. Надто багато ризиків несе в собі фінансова діяльність для всіх учасників, передусім — для власників коштів, з якими здійснюються операції. Небезпека від фінансових ризиків у сучасному ринковому суспільстві є особливо відчутною з тієї причини, що у грошах концентрується весь результат економічної діяльності кожного члена суспільства — як простого громадянина, так і суб’єкта ринкових відносин. Набути гроші складніше, ніж виробити простий матеріальний продукт (бо його ще треба продати в умовах жорсткої конкуренції), а втратити гроші простіше хоча б з урахуванням тієї обставини, що вони у невеликому обсягу вміщують значну цінність, не мають індивідуальних ознак, а все більше і самої предметно-речової форми — виступають у вигляді інформаційних потоків у електронно-обчислювальних і комунікативних пристроях.

Тобто грошові ризики виникають у будь-якого пересічного мешканця країни. Оскільки гроші є об’єктом власності, то сучасна держава вже з цієї причини зобов’язана захищати належні громадянам і юридичним особам кошти так само, як і будь-яке інше майно. Ризик втрати грошей у цьому розумінні є простим різновидом ризику втрати майнових прав, і немає необхідності створювати спеціальні правові механізми для регулювання цих ризиків. Неможливо довести, що майнові права на гроші настільки принципово відрізняються в юридичному розумінні від прав на інші види майна. Гроші лише тому є цінністю, що уособлюють собою будь-які інші матеріальні цінності, і держава має захищати власність на гроші так само, як і право власності взагалі.

Там, де гроші слугують мірою вартості, засобом платежу й інструментом заощадження, вони як власність з юридичного боку нічим не відрізняються від будь-якого іншого майна, і ризик втрати грошей має регулюватися тими ж нормативно-правовими методами, які існують у цій державі відносно ризику втрати будь-якого іншого активу. При кваліфікації тяжкості правопорушення у кримінальному праві крадіжка чи пограбування взагалі не зосереджуються на матеріально-речовій формі об’єкта злочину. Не дуже важливо, чи вкрадено невелику дорогоцінну річ, чи величезний обсяг будівельних матеріалів — більш важливою є загальна вартість незаконно привласненого та обставини скоєння злочину. Саме вони мають найбільшу вагомість при визначенні ступеня вини зловмисника та міри покарання. Відповідно, ризик втрати грошей як простого майна у правовій науці не має принципово відрізнятися від ризику втрати будь-якої іншої власності.

Отже, існують ризики грошові та ризики фінансові. Не будь-який ризик втрати грошей є фінансовим ризиком — останній виникає тоді, коли гроші функціонують не як засіб платежу, а входять в економічний обіг як товар, нехай особливого роду, однак саме як товар — тобто стають об’єктом купівлі-продажу. У розвинутому ринковому суспільстві оборот грошей як товару за своїми обсягами на порядок переважає обсяги торгівлі усіма іншими товарами, разом узятими, і відбувається в особливій суспільній сфері — на фінансовому ринку.

Автори одного з найбільш поширених у світі підручників з теорії грошей і фінансів Е. Долан, К. Кемпбелл і Р. Кемпбелл використовують терміни «фінансовий ринок» і «ринок грошей» як синоніми у тому розумінні, що на ньому гроші продаються [9]. Дещо по-іншому звучить визначення автора іншого, не менш відомого посібникаС. Мишкіна: «Ринок грошей — це фінансовий ринок, на якому купуються і продаються короткострокові боргові інструменти» [10]. У більш розгорнутому формулюванні фінансовий ринок — це «сукупність усіх грошових ресурсів країни, причому ресурсів, що перебувають у постійному русі, розподілі чи перерозподілі, що змінюються під впливом співвідношення попиту та пропозиції на ці ресурси з боку різних суб’єктів економіки» [11].

Вказування на безперервний рух складових фінансового ринку є надзвичайно важливою його характеристикою, однак це визначення надмірно широке — фінансовий ринок є рухом не просто грошей і взагалі не всіх грошей у країні, а грошей як товару, «фінансовий ринок — це особливий механізм взаємодії продавців та покупців, де об’єктом купівлі-продажу є, власне, гроші» [12]. Значна кількість грошових ресурсів суспільства не функціонує на фінансовому ринку, виконує свою первісну й основну функцію — бути посередником у взаємообміні товарів, послуг та інших предметів обміну в ринковій економіці. Лише потрапляючи на фінансовий ринок, гроші стають фінансовим капіталом, і в його русі виникають фінансові ризики як предмет цього дослідження.

Деякі фахівці з фінансового права формулюють таке розмежування між просто грошима і грошима як фінансовим капіталом: «Фінанси приватних та підприємницьких структур є фінансовим капіталом лише за однієї умови — якщо не пускаються на поточне споживання, предмети розкоші, сімейний (туристичний) відпочинок тощо, а знаходяться в режимі перманентного продуктивного примноження… Фінансовим капіталом є також позичкові гроші або кредити, які за своєю суттю виступають засобом подолання обмежень (які встановлюються кількістю наявних грошей) щодо збільшення грошових ресурсів» [13]. У цьому визначенні є надзвичайно важливий аспект — ті гроші, які людина має витрачати на особисте споживання, не мають потрапляти на фінансовий ринок. Для цього дослідження це надзвичайно важливе застереження, бо ризик втрати коштів, необхідних для придбання життєво важливих споживчих товарів, і ризик втрати нехай більшої грошової суми, але призначеної для задоволення другорядних проблем, та ще й у майбутньому, — це ризики принципово неоднакового порядку.

На фінансовий ринок надходять ті гроші, які на цей момент у певного суб’єкта не є необхідними для поточної життєдіяльності. Для правового дослідження не так уже важливо, яким чином гроші виявляються відносно вільними — це питання досконало досліджено економічною наукою, виявлено величезну кількість моментів у безперервному русі грошових потоків, коли гроші на певний для кожного випадку час вивільняються і можуть на цей самий час надійти у тимчасове використання іншим суб’єктам, у котрих виникла тимчасова потреба у грошах.

Фінансова система кожної країни має у своєму розпорядженні достатньо ресурсів, щоб при першій потребі профінансувати будь-який суспільно необхідний інвестиційний проект, а у разі виникнення дефіциту коштів на допомогу завжди прийде світовий фінансовий ринок. Той з учасників ринкового процесу, який має тимчасово вільні кошти і ризикує пускати їх у ринковий оборот, має право вимагати певну плату за таке користування. Само собою зрозуміло, що ця плата має надаватися додатково до повернення основної суми позичених коштів у суворо визначений час. Саме цим вимірюється факт мінімізації фінансового ризику у конкретній операції. Таким чином, суб’єкти фінансово-правових відносин, як і має відбуватися у ринковому суспільстві, скеровуються не емоціями і духовними мотивами, а виключно прагматичними розрахунками: в основі ринкових відносин лежать «раціональний образ мислення, раціоналізація способу життя, раціональна етика» [14].

Втрата грошей громадянами і суб’єктами підприємництва від фінансової злочинності не є проявом фінансового ризику в тому розумінні, яке вкладається в це поняття в економічній і юридичній науці, вона є збитком від злочинної діяльності як такої. Фахівці-криміналісти цілком обґрунтовано відносять фінансову злочинність до категорії особливо тяжких: «Злочини, що скоюються в банківській системі або з її використанням, можна віднести до одних із найбільш небезпечних економічних злочинів, оскільки їх негативний вплив відображається не тільки на самому банку, але і на багатьох інших суб’єктах економічної діяльності і фінансовій системі держави в цілому» [15].

Однак у нашому суспільстві цю принципову відмінність не завжди розуміють на всіх рівнях, втрати від злочинних діянь розглядаються як прояв фінансових ризиків, а їх негативні наслідки пропонується ліквідувати через механізми, створені для регулювання саме фінансових ризиків. Зокрема, замість пошуків винних у розкраданні ресурсів збанкрутілих банків висловлюється невдоволення діяльністю Фонду гарантування вкладів, який мав би негайно відшкодувати вкладникам фактично вкрадені у них кошти. Подібні факти не мають бути предметом розгляду фінансово-правової науки як привід для застосування механізмів регулювання ризиків — тут має діяти кримінальне, адміністративне і цивільне право на предмет виявлення злочинів щодо власності вкладників, пошуку винних у злочинних діяннях і відновлення порядку. Вчення про фінансові ризики взагалі мало стосується протиправних діянь — воно вивчає можливості виникнення ризику у тих випадках, коли всі учасники діють у повній відповідності до закону.

Запропоновані в цій статті узагальнення приводять до надзвичайно важливого з точки зору предмета цього дослідження висновку: участь у діяльності фінансового ринку завжди є ризиковою підприємницькою діяльністю. Принаймні так слід її кваліфікувати з юридичної точки зору.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Гальчинський Анатолій. Економічна методологія. Логіка оновлення : курс лекцій. — К., 2010. — 572 с.
2. Ковальчук А. Т. Финансовое право : «ревматизм» старой эпохи или комплексный регулятор публичных отношений? // Государство и право. — 2010. — № 1. — С. 35—44.
3. Нобель П. Швейцарское финансовое право и международные стандарты / пер. с англ. — М.,2006. — 1095 с. — С. 27.
4. Пацурківський П. Світоглядні проблеми науки фінансового права // Право України. — 2010. — № 1. — С. 53.
5. Малков С. Ю. Нелинейная динамика нелинейного мира
6. Вітлінський В., Верченко П., Шатарська І. Ентропійний підхід до аналізу фондового ринку // Ринок цінних паперів України. — 2004. — № 11—12. — С. 3.
7. Вишновецький В. М. Система фінансового права України в умовах переходу до ринкової економіки : автореф. … дис. канд. юрид. наук. — К., 2001. — 21 с.
8. Цыпкин С. Д. Финансово-правовые институты, их роль в совершенствовании финансовой деятельности советского государства. — М., 1983. — С. 5.
9. Долан Э. Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика / Э. Дж. Долан, К. Д. Кемпбелл, Р. Дж. Кемпбелл ; пер., под общ. ред. В. Лукашевича. — М., 1998. — 496 с. —С. 14.
10. Мишкин Ф. Экономическая теория денег, банковского дела и финансовых рынков : учеб. пособие / пер. с англ. — М., 1999. — С. 79.
11. Рынок ценных бумаг и его финансовые институты : учеб. пособие для студ. экон. ВУЗов и коммерческих школ / В. С. Торкановский и др. ; Санкт-Петербургский ун-т экономики и финансов. — СПб., 1994. — 422 с. — С. 7.
12. Задоя А. О. Структура та функції сучасного фінансового ринку / А. О. Задоя, І. П. Ткаченко // Фінанси України. — 1999. — № 5. — С. 4.
13. Ковальчук А. Т. Фінансове право : проблеми розвитку та застосування : моногр. / А. Т. Ковальчук, А. В. Матіос ; за заг. ред. Л. К. Воронівної. — К., 2010. — 480 с. — С. 16.
14. Вебер М. История хозяйства. Биржа и ее значение. — М., 2007. — 432 с. — С. 320.
15. Поливанюк В. Д. Криміналістична характеристика злочинів, вчинених у банківській системі