Вступ.

Розділ І. Історія становлення ідеї правової держави.

Розділ ІІ. Основоположні принципи ідеї правової держави.

2.1. Принципи верховенства права та принцип законності.

2.2. Принцип поділу влади.

2.3. Принцип взаємної відповідальності правової держави та особи.

Розділ ІІІ. Становлення України як правової держави.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність та стан розробки теми дослідження. Розбудова Української держави, поворот суспільства до засад гуманізму і справедливості, пошук шляхів його демократичного розвитку актуалізує використання і наповнення справжнім змістом багатьох суспільствознавчих і державознавчих понять. Це стосується, у першу чергу, поняття правової держави, яким послуговується людство чимало віків і яке тривалий час визнавалось радянською наукою вигадкою буржуазної юридичної науки для обману трудящих.

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще в античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, в якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко загине.

Розвиток політичної науки на початку XVIII століття привів до формування поняття правової держави, яке набуло в працях германських та англійських філософів цілісного вигляду. В основі цього вчення – визнання природних прав людини й ідея обмеження цими правами самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав людини, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто одначе відзначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Германії чи Англії. Вже наприкінці XIX століття у більшості європейських країн дослідження питань правової держави набули великого розмаху.

Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і в дореволюційній Росії та Україні. Однак після 1917 р. вчення про правову державу зводиться нанівець, оголошується шкідливим і на його зміну приходить теорія законності.

Активізація досліджень в СРСР аспектів правової держави припадає на кінець 80–х і 90–і рр. В СРСР цей термін почав активно використовуватися після прийняття Конституції СРСР 1977 р., хоча при цьому мова йшла про соціалістичну правову державу, головна ідея якої зводилася, головним чином, до посилення ролі конституції і закону та дотримання їх вимог у реальному житті. З розвитком демократичних процесів це потягло за собою увагу до гарантування прав і свобод громадян, в першу чергу, права на вибори, свободу слова, зборів та ін.

Ідея правової держави в СРСР отримала могутній імпульс з так званою перебудовою в 1985 р. після XIX Всесоюзної партійної конференції. Однак вивчення її на новій методологічній та теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після демократизації політичного режиму.

Зі здобуттям Україною незалежності поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського конституціоналізму.Зрозуміло, що стійких традицій правової держави Україна не мала, але її ідеї в теорії держави і права та конституційному праві України мають досить глибокі корені. Саме тому вони були так швидко відроджені в українській юридичній науці на початку 90–х рр. і її термінологічно-понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить широкого використання відповідної термінології. Ідеї правової держави з великою одностайністю були сприйняті і інтерпретовані відповідно до сучасного розуміння вченими-юристами – укладачами нової Конституції України 1996 р. Нова Конституції України, яка проголосила принцип правової держави в якості фундаментальної ознаки української держави, започатковує, без сумніву, новий і важливий етап розвитку вчень про правову державу в Україні. Інтерпретація відповідних конституційних положень, наповнення їх адекватним змістом є, без сумніву, одним з важливих завдань сучасної вітчизняної науки.

Метою дослідженнявизначена розробка конституційних засад правової держави в Україні і уточнення на цій основі загальнотеоретичної концепції правової держави.

Для реалізації вказаної мети необхідно розв'язати наступнізавдання:

-грунтуючись на методологічних засадах порівняльного аналізу дослідити специфіку політологічного підходу щодо феномену правової держави;

— визначити головні ознаки правової держави;

— охарактеризувати соціальні функції правової держави та проілюструвати їх дію на вітчизняному досвіді;

— окреслити функціональну взаємодію інститутів правової держави та громадянського суспільства;

-встановити специфіку механізму легітимації як правового інструменту набуття політичної влади.

Об'єктом дослідженняє правова держава, історичні передумови її становлення та цивілізаційні засади функціонування.

Предметом дослідженнявиступає генезис, функціонування і розвиток інститутів правової держави в Україні.

Розділ І. Історія становлення ідеї правової держави

Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, що забезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнини вважали, що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільного життя людей, при якій закон обов'язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право, і одночасно обмежена їм, на думку древніх мислителів вважалася справедливою державністю. “Там, де відсутня влада закону, — писав Аристотель, — немає місця і якійсь формі державного ладу”. Цицерон говорив про державу як про “справу народу”, як про правове спілкування і “загальний правопорядок”. Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.

У період розпаду феодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальної держави, що щонайкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить.

У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок внесли прогресивні мислителі Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, П.Гольбах, Т.Джефферсон і інші[2, c. 35].

Гроций був першим видатним теоретиком школи природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власності за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.

Спіноза одним із перших дав теоретичне обгрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена законами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілість життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу й інші блага підданних.

Гоббс розробив ряд прогресивних положень про панування права в громадському житті. До них відносяться, наприклад, обгрунтування формальної рівності перед законом, непорушність договорів.

Локк також говорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права власності, індивідуальної свободи і рівності.

Монтеск'є пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. “Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни”. Таким чином, політична свобода в Монтеск'є означає встановлення законності і безпеки.

Значний внесок у розробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер, Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн і інші значні мислителі.

Кант обгрунтував і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина. Верховенство народу через верховенство Конституції, що виражає його волю, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі, що виступає як “об'єднання множини людей, підпорядкованих правовим законам”.

Філософська концепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток політико-правової думки і практику державно-правового будівництва.

Мислителі Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду минулого. Якщо відвернутися від суб'єктивних оцінок, то більшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише те державу, де законодавець також відповідальний перед законом, як і громадянин.

Після жовтневої революції ідея правової держави була замінена вимогами революційної правосвідомості, а пізніше цілком виключена з дійсності[2, c. 37].

Останнім часом у результаті реформ знову усі заговорили про правову державу. Це знайшло свій відбиток у ст. 1 Конституції, де говориться, що “Україна є демократична, правова держава… ”

Для того, щоб зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ влади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів і норм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів, — і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть держави правової — саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власність є основною умовою блиску його.

У найбільш розвинутому буржуазно-демократичному виді концепція правової держави є соціальною цінністю всього людства, вдалим сполученням загальнолюдських і класових інтересів. У основі правової держави, по-перше, повинна лежати правова економіка, а не командно-казармена, приречена на деградацію через відсутність внутрішніх стимулів до праці. А, по-друге, основою правового ладу служить розвинуте цивільне суспільство. Цивільне суспільство — система економічних, духовних, культурних, моральних, релігійних і інших відношень індивідів, вільно й добровільно об'єднаних в спілки, асоціації, корпорації для задоволення своїх духовних і матеріальних потреб і інтересів. Воно будується на принципі самоврядності, захищено традиціями, звичаями, моральними нормами і правом втручання держави. Держава — лише форма суспільства. У антиправовій (тоталітарній, моновладній) державі особистість, суспільство і народ протипоставлені державі як політичному апарату влади, відчужені від нього. Там немає громадян, є піддані. Цивільне суспільство припускає наявність численних незалежних спілок, інститутів і організацій, що служать бар'єром проти монополізму і зазіхань державних органів. Поняття цивільного суспільства має на увазі не тільки "цівільність", відомий ступінь політичної свободи, але і "буржуазність", тобто економічну незалежність людини, можливість одержати прибуток не з рук держави[13, c. 59-60].

За роки радянської влади на зміну концепціям правової держави прийшла класова теорія держави, згідно з якою та розглядалася виключно як інститути “легітимного насилля”, що має ліквідуватися у процесі комуністичної революції. Внаслідок цього теорія правової держави радянськими вченими практично не розроблялася, а саме поняття розглядалося у контексті критики буржуазних теорій держави і права. Таке нехтування проблематикою на практиці призвело до тотального етатизму — одержавлення майже всіх форм суспільного життя, з одного боку, та відставання в теорії розробки питання, з другого. Зрештою це вилилося в апологетику тоталітарного режиму.

Лише наприкінці 80-х початку 90-х років ХХ ст. під впливом процесів перебудови, а потім кризи і розпаду радянської політичної системи, відбувається активний процес нагромадження знань про історію, завдання і функції правової держави. У авангарді розробки проблематики виявилися правознавці, фахівці з конституційного права та теорії держави і права. Власне, правознавці сформулювали нормативну модель правової держави, виходячи з історичного досвіду та напрацювань світової науки у цій сфері знань та практики державотворення. Але розвиток суспільно-політичних подій, зокрема під час підготовки нової Конституції України показав, що у створенні правової держави важливе місце належить політиці, а отже й політології як науки, що вивчає політичні явища, інститути та процеси.

Розгортання всього комплексу інститутів держави в демократичному суспільстві усуває домінування політичної влади, усуває або різко обмежує прояви її негативних сторін. Серед великого комплексу інститутів, характерних для розвинутої держави в умовах демократії, необхідно зазначити, зокрема, на такі: мандат народу на здійснення влади, насамперед шляхом формування представницьких органів, що виконують законодавчі і контрольні функції; наявність муніципального самоврядування; підпорядкованість усіх підрозділів влади закону; незалежне і сильне правосуддя; наявність державної влади в окремих блоках, включаючи виконавчу владу.

В основі правової економіки лежить принцип "від кожного по спроможностях — кожному по праці. Це соціально-правовий масштаб міри регулювання праці і споживання. Щоб відновити правові принципи в економіці, варто відродити ряд свобод: 1) відчинити простір усім видам власності; 2) замінити адміністративні накази договорами, заснованими на рівності сторін, 3) зробити чільний принцип "дозволене усе, що не заборонено", 4) забезпечити еквівалентний характер обміну, 5) затвердити рівноправність і сумлінність у виборі партнера, 6) не обмежувати ініціативу і підприємливість. Правова економіка і цивільне суспільство — перехід від розподільного суспільства до ринкового — це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави.

Правова держава — це держава, що обслуговує потреби цивільного суспільства і правової економіки, призначення якого — забезпечити свободу і добробут. Вона подконтрольна цивільному суспільству і будується на еквівалентності обмінюванних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини[4, c. 27-28].

Правова держава — це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділів законодавчої, виконавчої і судової влади.

Сучасна правова держава — це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників). Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте цивільне суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Отже, кажучи простими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Теоретико-методологічні засади дослідження поняття „правова держава” потребують синтезу як традиційних, заснованих на методах компаративістики, структурно-функціонального та історичного аналізу, так і сучасних методологічних підходів та прийомів, серед яких — методи емпіричного узагальнення фактів, прогнозування і моделювання суспільно-політичних процесів і тенденцій, сценарного аналізу, що базується на альтернативності та ймовірності розвитку тих чи тих явищ і тенденцій політичного життя суспільства.

Грунтуючись на зазначеному арсеналі методологічних засад, а також новітніх даних у сфері дослідження права, закону, державності тощо, автор пропонує власне політологічне визначення поняття правової держави. Такою державою є правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади, створеної на засадах легітимності, поділу влади і, яка вибудовує свої відносини з громадянами і суспільством, виходячи із презумпції верховенства права[3, c. 62].

Розділ ІІ. Основоположні принципи ідеї правової держави

2.1. Принципи верховенства права та принцип законності

Принцип верховенства права означає, що у правовій державі має панувати закон, а не інтереси осіб, у руках яких у певний момент перебуває влада; функції держави полягають у регулюванні відносин між усіма суб’єктами права на основі закону. Неухильне дотримання принципів верховенства права та верховенства закону покликане забезпечити права і свободи людини у всіх сферах життя, а зі сторони підвладних – повагу до законів та органів влади. За такого розуміння сила держави, на якій вона ґрунтується, законна лише в тому випадку, якщо вона застосовується у строгій відповідності із правом, якщо вона цілковито слугує йому. При цьому закон, зобов’язуючи окремого громадянина до дотримання загальноприйнятих правил поведінки, водночас чітко окреслює межі прерогатив держави стосовно індивідуальної свободи.

Отже, принцип верховенства закону вимагає, щоб діяльність усіх органів державної влади здійснювалась на правовій основі та відповідала умовам легітимності.

Легітимність – це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена у відповідності із процедурою, передбаченою законами.

Правова форма діяльності органів державної влади є діяльністю легітимною не тільки тому, що органи влади формуються у відповідності із правовими процедурами, але й тому, що забезпечує права та свободи людини. Правова держава передбачає, що підзаконність державної влади (принцип верховенства закону) доповнюється визнанням за окремою особою невід’ємних і невідчужуваних прав, які передують самій державі. Тому у правовій державі принцип верховенства закону доповнюється принципом верховенства права. Принцип верховенства права означає, що для правової держави необхідно але зовсім не достатньо, щоб усі, зокрема і сама держава, дотримувались законів. Необхідно щоб ці закони були правовими, щоб закони виражали загальну і рівну для всіх міру (норму) свободи людини.

Таким чином, правова держава – це держава, яка функціонує на підставі та в межах правового закону. Така держава повинна виходити із принципу свободи особистості при формуванні своїх законів, проведенні їх у життя, і взагалі у процесі здійснення усіх інших своїх функцій[5, c. 68].

У відповідності з цим принципом правова держава придає державному застосуванню сили характер правового примусу. У правовій державі повноваження влади в цілому, її органів і посадових осіб можуть здійснюватись виключно у правових рамках.

Остаточна мета теорії і практики правової держави полягає в утвердженні правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов’язків) між державною владою і підвладними як суб’єктами права, у визнанні й належному гарантуванні формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

Діюча Конституція України закріпила здійснення державної влади в України на основі її розподілу на владу законодавчу, виконавчу й судову.

Розподіл влади між органами держави:

· проявляється в тім, що вся державна влада в повному обсязі не належить жодному з органів держави;

· покликано забезпечити реалізацію державної влади в інтересах народу, що є єдиним джерелом цієї влади;

· перешкоджає виникненню якої-небудь необмеженої державної влади, зосередженню всієї повноти державної влади в або одних руках, її узурпації однією особою, органом, соціальною групою;

· виражається в розмежуванні компетенції між органами держави;

· пов'язане з наявністю взаємного контролю в органів держави по відношенню друг до друга;

· є "несучою конструкцією" всієї системи стримань та противаг, спрямованої на забезпечення служіння держави загальному добру.

До елементів системи стримань і противаг, передбаченою Конституцією України, зокрема, ставляться:

· право Президента України прийнятий закон не підписати, повернути його зі своїми мотивованими й сформульованими пропозиціями у Верховну Раду України для повторного розгляду;

· можливість зсуву Президента України з поста в порядку імпічменту;

· можливість прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що тягне його відставку;

· діяльність Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини;

· формування складу Конституційного Суду України Президентом України, Верховною Радою України, з'їздом суддів України[6, c. 48-49].

Верховенство права, будучи одним із основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу, що і було доведено у ході виборчого процесу. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечив захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Отже, воістину, основними принципами Конституції України поряд із визнанням людини, її життя й здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки, найвищою соціальною цінністю є, також, принципи верховенства права та здійснення державної влади на основі розподілу її на законодавчу, виконавчу й судову, про що йтиметься далі.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Таким чином, Конституція України розділяє окремо два поняття: верховенство права та верховенство закону.

Одразу слід зазначити, що не варто ототожнювати поняття «верховенство права» та «верховенство конституції». Звідси також не випливає, що верховенство права тлумачиться як верховенство конституції. Розгляд усіх зазначених вище понять у даній статі не є доцільним, адже їх детальне вивчення не є предметом дослідження. Зупинемось лише на поняттях «верховенство права» та «верховенство закону».

Розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі, обмежувати свободу та рівність осіб. Водночас справедливість є однією з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай, справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, у рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сукупності, основні принципи права (основне вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду) закріплюються в Основному Законі України – Конституції України, і гарантують громадянам України їхні права і свободи[9, c. 115-116].

2.2. Принцип поділу влади

Ідея поділу влад в Україні вперше відтворена в історичному документі “Пакти іКонституція законів та вільностей Війська Запорізького”, написаного гетьманом Запорізького війська Пилипом Орликом 5 квітня 1710 р. [13, c. 136].

Згідно із принципом поділу влади всі три її гілки мають бути незалежними однавід одної. Зосередження влади в одному органі державної влади чи в однієї особи можепризвести до узурпації влади. Однак, по суті, можна говорити лише про відносну незалежність тільки судової влади, оскільки виконавча влада виконує політичну волю (закони), прийняту Парламентом. У Конституції України також визначено, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову [1]. В Україніпринцип поділу влади реалізується через розподіл владних повноважень. Окремо слідвідзначити роль інституту Президента в Україні. Згідно з Конституцією України постПрезидента не віднесено до жодної з гілок влади, хоча він наділений таким обсягомдержавно-владних повноважень, що важко переоцінити його вплив на кожну з гілоквлади [1]. Виходячи із цього потрібно буде проаналізувати й повноваження Президента щодо впливу на інші гілки влади.

На сучасному етапі історія поділу влади тісно пов’язана з етапами становленняполітичної системи України. Першим її етапом можна вважати період з 1990 по 1991 р.,коливідбулося юридичне закріплення державності України та формування нових органіввлади. Другим етапом формування основ політичної системи України можна вважатиперіод з грудня 1991 по липень 1994 рр., для якого характерним було значне загострення кризи влади. Навіть підписання конституційного договору не привело до політичноїстабільності. Весь цей час відбувалося “перетягування” владних повноважень між Президентом, урядом та парламентом, хоча Президент і був главою державної виконавчоївлади. Третій етап становлення політичної системи — затвердження Конституції України. У результаті багатьох компромісів між Президентом і Парламентом відбуваєтьсяутвердження принципово нової системи розподілу владних повноважень. Зприйняттям Конституції України вважали вирішеною проблему співвідношення повноважень законодавчої, виконавчої та судової влад, яка завжди залишається актуальноюдля державного управління. Але виходячи із політичної ситуації, що склалася післяприйняття Конституції, чітко простежується, що, користуючись саме законодавчою неврегульованістю та відсутністю політичної волі, проходять окремі процеси “самовстановлення” владних повноважень органами влади. І, нарешті, четвертий етап розпочнеться після набуття чинності змін до Конституції України, прийнятих 8 грудня 2004 р.

Згідно з цими змінами знову перерозподіляються повноваження між головними владно-політичними інститутами країни.

Конституція України є первинною щодо інших нормативно-правових актів. У ній,зокрема, визначено, що організація і діяльність органів виконавчої влади визначаєтьсявиключно законами України (ст. 92, п. 12), а повноваження і порядок діяльності уряду,інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією ізаконами України (ст. 120), але до цьогочасу не прийняті закони “Про Кабінет Міністрів”та “Про центральний орган виконавчої влади”.

Ця ситуація призводить до того, що регулювання діяльності уряду та центральнихорганів виконавчої влади здійснюється не законом, а підзаконними нормативно-правовими актами (наприклад, Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572 “Про систему центральних органів виконавчої влади” чи Постанова Уряду від 5 червня 2000 р.№ 915 “Про затвердження тимчасового Регламенту Кабінету Міністрів України”). Підписання першого підзаконного акту аргументувалося необхідністю впорядкування системи центральних органів виконавчої влади та відсутністю відповідного законодавчогорегулювання, а другого — взагалі не аргументувалося [5; 7].

Схожа ситуація і в парламенті — деякі непередбачені Конституцією повноваженнявизначені в Регламенті Верховної Ради, прийнятому ще до схвалення Конституції України (наприклад, ст. 6.9 визначає, що Верховна Рада здійснює тлумачення чинних законів та Конституції) [6]. Навіть після прийняття Конституційним судом Рішення від11 липня 1997 р. про визнання Постанови Верховної Ради України “Про тлумаченнястатті 98 Конституції України” такою, що прийнята з перевищенням своїх конституційних повноважень та не відповідає Конституції України, [10] зазначена норма Регламенту Верховної Ради залишається незмінною.

Регламент введений у дію Постановою Верховної Ради, а не законом, як того вимагає чинна Конституція. Водночас змінами до Конституції “узаконено” існуючий правовий статус Регламенту Верховної Ради [2].

Деякі не передбачені чинною Конституцією повноваження Верховної Ради встановлені і законами України. Так, у ст. 13 Закону України “Про охорону навколишньогоприродного середовища” визначено виключну компетенцію (повноваження) ВерховноїРади України в галузі охорони навколишнього природного середовища. Серед них є івизначення порядку організації та діяльності органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища [4].

Особливо важливо підкреслити, що Верховна Рада України, крім визначених ст. 85Конституції, “здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання” та Президент України, крім визначених ст. 106 Конституції, “здійснюєінші повноваження, визначені Конституцією України ” [1]. Лише “ … повноваження …Кабінету Міністрів України … визначаються Конституцією і законами України”.

Хоча частина друга ст. 6 Конституції України дозволяє всім органам влади здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законівУкраїни, розширення повноважень Верховної Ради та Президента підзаконними актамиі навіть законами не допускається. Відповідні підтвердження знаходимо у висновку Конституційного Суду України від 30 жовтня 2003 р. № 1-в/2003 та в рішенні від 5 жовтня2005 р. № 7-рп/2005[13, c. 212-213].

У відповідному висновку Конституційний Суд визнав, що запропонована редакціячастини другої ст. 85 Конституції України про можливість здійснення Верховною Радою повноважень, визначених законом, не передбачає скасування чи обмеження прав ісвобод людини і громадянина. “Водночас Конституційний Суд України виходить з того,що одним з головних принципів конституційного ладу демократичної, правової держави є здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. НовелізаціяКонституціїУкраїниположенням про можливістьВерховноїРадиУкраїнишляхом прийняття законів визначати власні повноваження як єдиного органу законодавчої влади не відповідала б закріпленому в частині першій ст. 6 Конституції України принципу поділу влади. Організація і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову не є самоціллю, а покликана забезпечувати права і свободилюдини і громадянина. Це, зокрема, випливає зі змісту ст. 3 Конституції України ”.

У своєму рішенні від 5 жовтня 2005 р. Конституційний Суд визнав неконституційним ряд положень Указу Президента України “Про заходи щодо підвищення ефективності управління нафтовою галуззю”, виходячи із наступної мотивації. “ Глава державиможе видавати … акти в межах своїх конституційних повноважень, не втручаючись укомпетенцію інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування… Президент України у виданих ним актах може формулювати адресовані Кабінету МіністрівУкраїни відповідні вказівки (доручення), які мають надаватися главою держави лише вмежах його конституційних повноважень. При цьому Президент України не може змінювати визначені Конституцією України функції Кабінету Міністрів України, у тому числіфункцію управління об’єктами державної власності, а також підміняти вищий орган усистемі органів виконавчої влади у здійсненні його функцій ”[9, c. 142].

Певним дисонансом на цьому тлі виглядають заяви окремих політиків та політологів про необхідність прийняття законів про Президента України та про Верховну РадуУкраїни. Із цим можна буде погодитись лише за умови, якщо у згаданих законах небудуть розширюватися повноваження, а будуть виписані лише механізми взаємодії Президента з гілками влади, громадянами, політичними партіями, громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування. На наш погляд, у законопроекті “ПроПрезидента України” доцільно було б зосередитись на врегулюванні таких питань (окрімзазначених вище):

Імпічмент. Основи усунення Президента України визначені у ст. 111 Конституції України. Водночас деякі процедурні питання (наприклад, процедура обрання абопризначення, повноважень та роботи спеціального прокурора і спеціальних слідчих чипитання порушення кримінальної справи проти Президента за вчинення державної зради або іншого злочину) не вирішені безпосередньо в Конституції;

Вето. Питання повернення Президентом закону з умотивованим і сформульованими пропозиціями до парламенту взагалі не врегульоване законодавчо. Основне поняття вмотивованості можна трактувати дуже вільно виходячи із політичної доцільності,суперечливості зіншими законами чи невідповідності Конституції. Можнабуло б розглянути можливість застосування аналогічної процедури із Закону України “Про внесеннязмін до Конституції України” стосовно призупинення дії актів уряду з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодоїх конституційності.

Консультативнітадорадчіоргани. ПравоПрезидентастворюватидляздійсненнясвоїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби закріплене у п. 28 ст. 106 Конституції України. Посади керівників та працівників цих органівпостановами уряду відносять до посад державних службовців і, відповідно, ці дорадчіоргани вже отримують статус державних органів, як це передбачено ст. 1 Закону України “Про державну службу”. Виходячи із наведеного визначення основних повноважень Секретаріату (Адміністрації) Президента, Державного управління справами таінших має здійснюватися на рівні закону, а не указів Президента.

Заразвважається, щовУкраїнііснуєпрезидентсько-парламентськаформаправління,а після запровадження конституційних змін буде парламентсько-президентська. Фактично, у Законі України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р.№ 2222-IV (далі — закон 2222) перерозподілено ряд повноважень (функцій) з державноо управління між Президентом, парламентом та урядом, а саме:утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем’єр-міністра України центральних органів виконавчої влади (далі — ЦОВВ). У законі 2222 ця функція переходитьдо уряду (ст. 116, п. 9-1). Це право уряду без прийняття законів “Про Кабінет МіністрівУкраїни” та “Про центральний орган виконавчої влади”, в яких буде чітко виписанакількість міністерств та інших ЦОВВ, може призвести до безконтрольного “саморозростання” центральних органів виконавчої влади;

призначення за поданням Прем’єра членів уряду. Призначення на посади в КабінетіМіністріввідбуваєтьсязаподаннямПрем’єр-міністраУкраїнишляхомвиданняуказівПрезидентом України. У законі 2222 ця функція переходить до Парламенту (ст. 85, п. 12)[11, c. 65-66].

Парламент здійснює призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністраУкраїни, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначенняза поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України. Фактично, запроваджуєтьсянерівністьсередміністрів, якабудеспричинятиконфліктніситуації в урядовій команді. Окремо слід зазначити, що в законі 2222 скасовано норму чинноїКонституції про трьох віце-прем’єр-міністрів (ч.1 ст.114). Тепер їх кількість, як іншихчленів уряду, буде визначати Прем’єр-міністр. Це, на нашу думку, не сприятиме покращенню роботи уряду. Введення необмеженої кількості посад віце-прем’єр-міністрів занапрямками, які фактично будуть дублювати міністрів, знизить відповідальність і, якнаслідок, — якість роботи міністрів;

призначення Президентом за поданням Прем’єр-міністра керівників центральних органів виконавчої влади. У законі 2222 ця функція частково переходить до уряду(ст. 116, п. 9-2). Кабмін призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників ЦОВВ, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;

скасування актівКабінету Міністрів України, РадиміністрівАвтономноїРеспубліки Крим та рішень голів місцевих державних адміністрацій. У законі 2222 ця функціядещо деталізована(ст.106, п.15,16). Так, Президент зупиняє дію актів Кабінету МіністрівУкраїни з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. Водночас Президенту залишене правоскасовувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим без будь-якої мотивації.

З формально-юридичної точки зору зазначенні зміни не торкаються шостої статтіКонституції, де проголошено принцип поділу влади, але торкаються значної частиниповноважень законодавчої та виконавчої гілок влади (конституційні зміни в остаточнійредакції не торкнулися лише судової гілки).

Аналізуючи запровадження в Україні принципу поділу влади, зробимо такі висновки:

· поділ влади здійснюється лише за формальною ознакою, а реально – відбуваєтьсяперерозподіл владних повноважень між гілками влади;

· Президент унаслідок наділених владних повноважень виконує багато функцій(повноважень), притаманних виконавчій гілці влади (зокрема, п. 1, 3, 17 частини першоїстатті 106 Конституції України);

· неврегульованість на рівні закону питань, пов’язаних із організацією, повноваженнями й порядком діяльності уряду, спричиняє ситуацію зовнішньої регуляції та саморегуляції його діяльності.

Вирішити зазначені проблемитадосягти стабільної роботитаких політичних інститутів, як парламент, Президент та уряд, можна лише за умови їх спільної зацікавленостів побудові спрвді демократичної, правової держави. Необхідно прийняти закони “ПроПрезидента України”, “Про Кабінет Міністрів” та “Про центральний орган виконавчоївлади”, в яких будуть визначені механізми взаємодії між Президентом, органами влади,громадянами, політичними партіями, громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування, що зумовлює перспективи подальших досліджень[12, c. 79-80].

2.3. Принцип взаємної відповідальності правової держави та особи

Відповідальність державної влади з самого початку утверджувалась у двох вимірах – як відповідальність перед міжнародним співтовариством, насамперед на основі міжнародних договорів та інших норм міжнародного права, та як відповідальність перед громадянами. Міжнародна відповідальність означає обов'язок держави не тільки ліквідувати шкоду, заподіяну порушенням, але і право потерпілої сторони на задоволення своїх порушених інтересів (відновлення кордону, вимога публічного вибачення і т.д.).У своєму політичному вимірі вона полягає у встановленні таких обмежень, які б запобігали у подальшому скоєнню державою тих чи інших нелегітимних дій. Так, політична відповідальність за геноцид реалізується у вигляді обмежень державного суверенітету, позбавлення держави права керувати народом, який став жертвою геноциду, та відшкодування цьому народові тієї шкоди, яку він зазнав під час геноциду, в тому числі у вигляді певних територіальних преференцій.

Іншим аспектом відповідальності держави є її відповідальність перед народом. У сфері суспільних відносин вона є чільною, вищою формою відповідальності в силу особливої ролі державної влади в їх регулюванні та підтриманні суспільної інтеграції. У підрозділі показано, що ідея відповідальності державної влади перед громадянами розвивалася в нерозривному зв'язку з розвитком ідеї невід'ємних прав людини. Добре відомо, що безвідповідальність влади приводить до катастрофічних наслідків, тягне за собою великомасштабні соціальні потрясіння, тому держава в особі своїх органів і посадових осіб покликана відповідати за забезпечення конституційної законності в країні як запоруки суспільної стабільності. Реалізація цієї відповідальності забезпечується демократичними механізмами, притаманними сучасній правовій державі. Лише за умов демократичних принципів функціонування політичної системи можливо забезпечення дійсної політичної відповідальності державної влади перед громадянами держави[15, c. 119].

Реалізація політичної відповідальності за неналежну поведінку політичного (державного) діяча, лідера, керівника органа влади (управління), що перебуває на виборній посаді, стосовно електорату, політичної організації, що представляється ім., забезпечується за допомогою звільнення з посади (або самої можливості його), або застосуванням інших санкцій, передбачених нормами сфери політичних, владно-управлінських відносин. Одним із проявів політичної відповідальності є відмова виборців у підтримці на наступних виборах, що перебувають у влади президента, партії, глави муніципалітету й т.д. Іншими засобами реалізації політичної відповідальності вважаються публічне визнання лідера про свою політичну неспроможність, зсув його з поста рішенням колегіального органа партії або суспільно-політичного руху, створення навколо лідера політичної нетерпимості, організація показових процесів та ін. Також у парламентарних країнах при відхиленні уряду від “курсу партії”, парламентська більшість може винести вотум недовіри уряду й глава держави (монарх, президент) може відправити уряд у відставку або розпустити нижню палату парламенту. Реальні підстави вираження вотуму недовіри уряду, як і остаточного рішення глави держави можуть бути різноманітними, але найчастіше вони лежать сугубо в площині “політичної гри”. Відповідальність може бути реалізована й відкликанням виборцями депутата та проведенням дострокових виборів Найдійовішим заходом реалізації політичної відповідальності посадових осіб вважається дострокове припинення повноважень міністрів, глав адміністрацій тощо. Конституції або закони деяких держав установлюють навіть можливість відкликання президента виборцями або парламентом, що його обрав. Очевидно, що в таких випадках підстави для прийняття таких серйозних рішень лежать переважно в сфері політики, а значить це політична відповідальність, убрана в нормативно-правову форму у вигляді положень конституцій і законів[15, c. 120].

Конституційна політична відповідальність є специфічним різновидом політичної відповідальності, яку можна також розглядати як організаційну й процедурну сторону політичної відповідальності, сукупність процесуальних, а не матеріальних норм. У цьому сенсі конституційна політична відповідальність стає досить рухливою категорією, регулюючі відносини припинення повноважень політично відповідальної посадової особи й передачі влади, у тому числі без юридичних на те підстав. На відміну від неї, конституційно-правова відповідальність може бути визнана існуючою за наявності двох елементів її змісту: матеріального (“деліктна” підстава) і процесуального (участь судового органу), які тісно взаємозалежні. Звідси припустимою є лише та підстава конституційно-правової відповідальності, якщо її можливо встановити або підтвердити в суді.

В українському законодавстві відсутня належна регламентація притягнення до відповідальності вищої категорії посадових осіб. Особливо наголошується на необхідності розробки і прийняття конституційного закону “Про конституційну відповідальність”, в якому було б встановлено відповідальність держави в цілому; відповідальність вищих органів державної влади України; відповідальність інших органів державної влади України; відповідальність Автономної Республіки Крим, областей, міст Київ і Севастополь; відповідальність органів місцевого самоврядування; відповідальність посадових осіб; механізми реалізації конституційної відповідальності[15, c. 121].

Також належний матеріал для використання у сфері вдосконалення державного механізму саме з точки зору підвищення відповідальності влади перед громадянами може дати сучасний досвід у сфері успішного менеджменту. У багатьох вимірах управлінської діяльності корпоративні моделі й методи управління виявились більш ефективними і відповідальними, ніж традиційні державні, тому різні дослідники та практичні політики давно пропонують більш активно переймати позитивний досвід корпоративного менеджменту. В якості новітньої моделі, що висувається з метою забезпечення більш ефективної відповідальності влади та більш оптимальної організації її взаємодії з громадянським суспільством, виступає модель корпоративної держави. Запропонована модель корпоративної держави як нової соціальної організації дозволить трансформувати державу з інституту влади, який стоїть над суспільством, в систему, підпорядковану суспільству, а її владно-політичні повноваження — в обов’язки по забезпеченню соціально-економічних прав її колективних хазяїв — громадян.

Загалом персональну відповідальність можна визначити як несприятливі наслідки неналежної, засуджуваної мораллю або правом поведінки винної особи Останнім часом намітилося прагнення розуміти відповідальність широко — як усвідомлення суб'єктом своєї поведінки, її наслідків, соціальної значимості. Мова йде про відповідальність, пов'язану з активною, ініціативною, свідомою правомірною та легітимною діяльністю суб'єктів. Відповідальність є умовою справжньої свободи. Дійсно вільна людина з метою досягнення своєї свободи повинна постійно погоджувати свою поведінку із суспільними вимогами, тобто діяти відповідально. Свобода, таким чином, стає усвідомленою й відповідальною діяльністю, заснованою на пізнанні необхідності й вільному виборі. Вільний вибір мети й засобів її досягнення, вільно ухвалене рішення діяти передбачають відповідальність відповідних суб'єктів. Необмежена свобода, свобода без відповідальності, перетворюється у свою протилежність — у свавілля[13, c. 205].

Суверенітет особистості є найважливішою передумовою її політичної відповідальності як громадянина, що володіє певними невідчужуваними правами та обов’язками. Він значною мірою визначається її правовим статусом, тими вдачами й обов'язками, що вона має. Юридично закріплене положення особистості в суспільстві, законодавчо окреслені межі її діяльності — це і є офіційне визнання її суверенітету в даній державі. Суверенітет особистості — це об'єктивно обумовлена міра її незалежності від держави і суспільства, а також характер і форми її взаємодії з ними. Зміст цього суверенітету містить у собі такі компоненти, як володіння особистістю визначеним комплексом прав та обов'язків; можливість їхнього здійснення; безперешкодне вираження своїх думок, поглядів, переконань; підтримка кореляційних зв'язків з навколишнім світом, співгромадянами; відповідальність за свої дії і вчинки. Мова йде про реально досягнуту ступень автономії, самостійності, обсяг прерогатив індивіда, сфери прояву його інтересів — соціальну, економічну, політичну, культурну, їхню реалізацію і захист. У тоталітарній державі, в якій не забезпечено суверенітет особистості, не може йти мови про будь-яку політичну відповідальність, тим більше про її взаємний характер у відносинах між державною владою і громадянами.

Дії, що породжують відповідальність, укорінені в загальному політичному порядку, ним визначаються. Окрема людина не може цілком відокремитися від нього, оскільки вона (свідомо, або несвідомо) є його ланкою. Державно-організований народ, що є присутнім у цьому світі тут і зараз, відповідальний насамперед за сьогодення. Але він є причетним до політичної відповідальності за своє минуле; він прямо відповідає також за своє майбутнє. Колективна відповідальність народу не є кругова порука, густа мережа якої зрівнює винних і невинних, не дозволяючи до того ж установити у відношенні винуватих точну міру їхньої особистої відповідальності. Тим більше не можна бачити у відповідальності організованого в державу народу якусь індульгенцію правопорушникам. Як відповідальність держави перед світовим співтовариством, так і відповідальність держави перед своїм громадянином підлягає всякий раз доведенню до юридично логічного завершення, без чого обов'язкового завершення колективної відповідальності державно-організованого народу перед своїм громадянином немає[15, c. 122].

Розділ ІІІ. Становлення України як правової держави

Формування та існування правової держави в будь-якій країні передбачає встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу на суспільні відносини.

Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим, перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

Важливим критерієм якості теоретичного підґрунтя реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати” дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє, в основному, визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження, треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі, національні чи регіональні, моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду [9, с. 244].

Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятором між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку, не в останню чергу, при створенні правової держави в Україні, має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “Сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями” історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії” [9, с. 245]. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіофілософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних” [9, с. 246].

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених “будівничими нового суспільства”, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“ [9, с. 248].

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися, щонайменше, двох важливих засад:

— визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація — мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

— узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо, також, правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії на непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження “згори“.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що “теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб” [9, с. 250]. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Зрозуміло, було б спрощенням вважати, що в умовах правової або будь-якої іншої держави можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів. Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться в них.

Дійсно, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних законів або підзаконний актів в процесі реалізації конституційного права на працю, на відпочинок, на охорону здоров'я, на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності або ж в процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Бо виникаючі при цьому суспільні відносини настільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об'єктивно вимагають не один, навіть самий авторитетний, фундаментальний акт, який є конституційним, а систему взаємопов'язаних з ним вимог і розпоряджень.

Отже, в умовах правової держави мова йде не про те, повинні чи не повинні існувати нарівні із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Воно зумовлене самою природою і характером регульованих ними суспільних відносин.

Мова йде лише про те, щоб ці акти не домінували в кількісному і якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів. А головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в законах, підзаконні акти не спотворювали суті і змісту самих законів.

В Україні та інших країнах, що ставлять своєю метою формування правової держави, питому вагу підзаконних, відомчих актів цілком можливо і треба змінити. В іншому випадку, призови і установки про створення правової держави, неминуче залишаться нереалізованими призовами і установками,

Серед інших рис і особливостей правової держави потрібно указати на такі, як повна гарантованість і непорушність в умовах його існування прав і свобод громадян, а також встановлення і підтримка принципу взаємної відповідальності громадянина і держави. Як громадяни несуть відповідальність перед державою, так і державна влада повинна нести відповідальність перед громадянами.

Однак, чи завжди це мало місце в нашій країні? Чи гарантувалися раніше і чи гарантовані в повній мірі зараз права і свободи громадян України? У значній мірі — так. Гарантовані політично, юридично і частково економічно. Хоч і не відносно всіх громадян.

Разом з тим, певні гарантії зберігалися і зберігаються відносно прав і свобод інших, “пересічних” громадян. У колишньому СРСР і в сучасній Україні не завжди формальною декларацією були і є конституційні положення, що закріпляють рівність громадян перед законом, також їх соціально-політичні і особисті права і свободи. Це стає особливо очевидним тоді, коли мова йде про гарантії права на працю, на відпочинок, на отримання освіти, медичне обслуговування, користування досягненнями культури та ін. Дані права в значній мірі гарантувалися в СРСР. У певній мірі вони гарантуються для всіх громадян і в сучасній Україні[16, c. 152-153].

У той же час очевидним є і те, що внаслідок економічних соціальних причин, зростання цін та інфляції, посилення бюрократизму і корупції в управлінському апараті гарантії прав і свобод громадян в значній мірі ослабляються. Як раніше, так і тепер пересічний громадянин нерідко вимушений виступати в ролі ходока по “коридорах влади” і бути прохачем навіть в тих випадках, коли мова йде про задоволення його законних прав і інтересів.

Зрозуміло, при такому положенні справи, коли у держави в особі його різних органів і безлічі чиновників переважаючими є привілеї і права, а у пересічних громадян — переважно обов'язки, не може бути і мови про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина. Протягом всієї історії розвитку України спочатку піддані, потім громадяни несли і несуть всілякі повинності і відповідальність перед державою. Однак, ні держава загалом, ні його окремі органи або чиновники за свої діяння, включаючи самі катастрофічні по своїх наслідках, фактично ніякої відповідальності ні перед суспільством, ні перед окремими громадянами не несуть.

У сфері теорії держави і права відбулася досить значна зміна політичних і ідеологічних орієнтирів. Однак в практичному політико-правовому житті, що стосується правової держави і принципу розділення влади, за останні роки не сталося яких-небудь істотних змін. Наявність їх без сумніву свідчила б про рух держави і суспільства по шляху не декларованої, а реальної для всіх громадян України демократії.

У числі найважливіших ознак і рис правової держави виступає не тільки створення, але і підтримка в суспільстві режиму демократії, законності і конституційності, запобігання спробам узурпації влади, зосередження її в одних або декількох руках.

Нарівні з цим в правовій державі (як одна з головних ознак його існування) повинно бути досягнуте реальне забезпечення прав і свобод пересічних громадян. Повинен бути створений механізм їх повної гарантованості і всебічної захищеності; послідовно провестися в життя принципу оптимального поєднання прав і свобод громадян з їх конституційними обов'язками.

Крім названих, є і інші ознаки і риси, які характеризують правову державу, що принципово відрізняє її від не правової держави. Їх досить багато і вони вельми різноманітні. У своїй сукупності вони дають загальне уявлення про те, що є правова держава і що не є така, зміст, основні цілі її створення і призначення. Нарешті, які умови її формування і функціонування[12, c. 139].

Останнє є принципово важливим, особливо для сучасної України, рівно як і для інших країн, що ставлять перед собою задачу формування на базі існуючих державних структур правової держави. Бо якщо в країні немає реальних — об'єктивних і суб'єктивних умов для створення, а потім — нормального функціонування правової держави, то не може бути і мови про успішне розв'язання даної проблеми.

Що ж собою являють ці умови або передумови? З чим вони пов'язані? Передусім, вони асоціюються з необхідністю досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей, з виробленням у них необхідної для активної участі в політичному і суспільному житті загальнолюдської культури.

Принципово важливими передумовами створення правової держави в нашій країні є також:

— вироблення у широких шарів трудящої маси навичок, потреби і досить високого рівня компетентності для свідомої участі їх в управлінні державними і суспільними справами: наявність в суспільстві міцного правопорядку, непорушної законності і конституційності;

— затвердження принципу плюралізму думок і думок у всіх сферах життя суспільства і держави;

— розвиток системи самоврядування народу в центрі і на місцях;

— послідовне розширення і поглиблення в сфері економіки, політики, культури, науки, в соціальній сфері життя суспільства принципів реальної демократії [10, с. 89].

Важливими умовами і передумовами формування правової держави в Україні є також створення внутрішньо єдиного, несуперечливого законодавства. Існуючі нині протиріччя в правовій системі, виникаюча час від часу боротьба законів і законодавчих актів, що видаються на місцях, не тільки не наближають країну до правової держави, але, навпаки, ще більше віддаляють.

Ця боротьба руйнівно позначається на економіці, суспільстві і самій державі. Зневажливе відношення до законів автоматично породжують таке ж відношення і до місцевих актів, веде до трагічних наслідків для багатьох мільйонів людей.

Сучасне життя дає тему безліч вельми сумних прикладів. У тому числі прикладів, пов'язаних з руйнуванням єдиного державного простору СРСР, з виникненням міжнаціональних і регіональних конфліктів, територіальних, майнових і інших суперечок, з незліченними стражданнями і загибеллю невинних людей.

Аксіоматичним, що не підлягає ніякому сумніву є той факт, що закони, поки вони діють в інтересах всіх шарів і класів суспільства, життєво важливо дотримувати, а не порушувати. Домагатися у разі їх застарівання, явного або уявного консерватизму і відсталості від життя, їх негайного скасування конституційним шляхом, а не переступати їх межі і не руйнувати, тим самим, регульовані ними господарські, соціальні, культурні, політичні та інші зв'язки між різними інститутами і людьми.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування правової держави потрібно назвати наявність в країні громадянського суспільства. “Ідея правової держави є ідея взаємокерування громадянського суспільства і держави, що передбачає руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною співвідношення свободи держави і суспільства на користь останнього і окремої особи” [10, с. 94].

У цей час українська дійсність характеризується невисоким рівнем політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабкістю демократичних традицій і навичок. Якщо і можна для України визнати концепцію правової держави, то, зрозуміло, з цілим рядом обмовок, враховуючи відношення українців до права як соціального інструмента, історичну прихильність до сильної держави, низьку “природну” правову активність та ініціативу[1, c. 127].

Висновки

Отже, підводячи підсумки, можна сказати:

— історія вчень про правову державу охоплює систему ідей, думок і концепцій (закордонних і власних авторів) без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави;

— без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи в Україні;

— важливе значення у створенні нормативної бази на основі нової Конституції України має досвід закріплення конституційно-правовими актами основних принципів правової держави, що юридичне зафіксовані в законодавстві інших країн;

— використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні й негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

Правова держава — багатомірне явище, що розвивається. У ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. Нешвидкоплинним загальним початком будь-якої правової держави є його зв'язаність правом. Правова держава — це така форма організації і діяльність державної влади, яка будується у взаємовідносинах з індивідами і їх різними об'єднаннями на основі норм права. При цьому право грає пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо чинні закони реально служать інтересам народу і держави, а їх реалізація є втіленням справедливості. Громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнювальні системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

Оскільки складовою існування правового режиму влади є наявність ефективних механізмів, що гарантують баланс гілок влади та політичних сил, то з метою його впровадження необхідно здійснити конституційну реформу, яка б чіткіше легітимізувала поділ влади за функціональною ознакою. У цьому відношенні ініціатива щодо реформування системи влади об’єктивно назріла необхідність, яка сприятиме подоланню конфліктів як у системі державного управління, так і політичних відносин у цілому;

Будь-яка система влади демократичного типу – парламентська чи президентська – передбачає наявність інституту опозиції, що спирається на відповідну політико-правову базу. У цьому відношенні Україна як держава, що проголосила своєю метою стати правовою ще перебуває на стадії формування такого інституту і насамперед у його правовому відношенні, оскільки де-факто на сьогодні є підстави говорити про різні прояви та форми як парламентської, так і позапарламентської опозиційності;

Держава є правовою, якщо поряд із суспільними верствами та політичними структурами правову захищеність мають такі громади як етнічні спільноти, що належать до категорії національних (етнічних) меншин. Оскільки Україна є поліетнічною країною, то для неї правовий захист етноменшин є одним із критеріїв того, наскільки її політична система, а відтак і держава є правовою. На сьогодні можна констатувати, що в нашій країні створено сучасне правове поле щодо захисту прав та інтересів меншин, проте в суспільстві все ще тривають гострі дискусії щодо мовного питання, утворення адміністративних одиниць в місцях компактного проживання меншин, ухвалення закону про національно-культурну автономію тощо. Все це вказує на те, що для зміцнення правового режиму етнополітики необхідно удосконалювати та розширювати правову базу її регулювання, зокрема на державному рівні необхідно ухвалити Концепцію етнонаціонального розвитку країни, яка б сприяла гармонізації етнонаціональних відносин;

Список використаних джерел

1. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — Офіційне видання Верховної Ради. — К.: Преса України, 1997. — 77, с.

2. Венгеров А.Б. Теорія держави і права. Ч.1. Теорія держави – М.: Юристъ, 1995

3. Загальна теорія держави і права. Підручник /Під ред. Лазарєва В.В. – М.: Юристъ, 1996

4. Комаров С.А. Загальна теорія держави і права. Підручник – М.: Юрайт, 1997

5. Копєйчиков В.В. "Загальна теорія держави і права" , К. Юрінком, 1997. – 317 с.

6. Котюк О.В. "Основи держави і права", К., ВЕНТУРІ, 1996. – 207 с.

7. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000. – 611 с.

8. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. – Видавництво „Книга”, 2004 . — 374 с.

9. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2004 р. – 656 с.

10. Фаткуллін Ф.Н. Основні вчення про право і державу. Навчальний посібник – Казань: КФЕІ, 1997

11. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.

12. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.

13. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.

14. Коментар до Конституції України / Ін-т законодавства Верховної Ради України. — К., 1996.

15. Торяник В.М. Право на опір в контексті взаємної політичної відповідальності громадянина і держави // Грані. – 2005. — №3. – С..119-122.

16. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку: Навч. посіб. / За ред. Ф.М.Рудича. — К., 2002.

17. Ребкало В.А., Шкляр Л.Є. Політичні інститути в процесі реформування системи влади. — К.: Вид-во НАДУ. — Міленіум, 2003. — 172 с.