Історичний досвід свідчить, що пе­реважну більшість норм будь-якої правової системи становлять пра­вила, які виникли на основі багатора­зового повторення. Загальна характе­ристика права не може не враховувати і не досліджувати феномен повторю­ваності, який становить підґрунтя формування права, його дії та ре­алізації. Саме тому він має бути осно­вою праворозуміння, стати відправ­ним пунктом при з´ясуванні причин як виникнення, так і розвитку права.

Повторюваність складається при­родно і є відображенням суспільної практики, передумовою набуття ста­лого характеру закономірностями суспільного розвитку. В її основі пере­буває повторюваність дій учасників — поведінка і вчинки людей, їх груп, об´єднань і організацій. Виникаючи стихійно або усвідомлено, повторю­ваність відображає суспільні інтереси, соціальний досвід у сфері економіч­них, політичних, сімейних та інших міжособистісних відносин. Так, щодо економіки, на певному історичному етапі виникає потреба «охопити за­гальним правилом акти виробництва, розподілу й обміну продуктів, що по­вторюються кожного дня» [1, 263]. Аналогічні відносини виникають в усіх сферах суспільного життя. Вони набувають свого юридичного вира­ження у вигляді правовідносин, на ос­нові яких згодом формується судова практика, правосвідомість, договірна практика тощо.

Постійне поновлення аналогічних життєвих ситуацій призводить до на­буття повторюваними відносинами ознак нормативності та їх усвідомлен­ня суспільством як необхідних і обов´язкових. Таким чином, поступово складаються найбільш загальні норма­тивні положення.

Слід визнати, що більша частина нормативних положень у вигляді зви­чаїв, моралі, релігійних установок то­що формується, розвивається і втілюється в життя стихійно, на осно­ві саморегулювання. Вони реалізують­ся завдяки певним переконанням, че­рез звичку, моральний вплив.

Водночас щодо великої групи су­спільних відносин такі засоби утворення і реалізації норм є недостатніми. У процесі повторення таких усвідом­лених людьми природних і заснованих на взаємних правах та обов´язках відносин поступово формується по­треба підвищення їх ефективності, ви­никає необхідність більш чіткого і жорсткого регулюючого впливу на ці відносини, забезпечення їх захисту. Йдеться про ті з них, які потребують оцінки та підтримки ззовні авторите­том влади.

Такі підтримка і захист мають нада­ватися з боку держави, яка «підклю­чається» до процесу правоутворення лише на його останньому етапі. її роль у жодному разі не можна вважати вирішальною, вона обмежується санк­ціонуванням регулярно повторюваних відносин, тобто юридичним оформ­ленням їх перетворення на право. Умовно кажучи, держава виконує що­до права роль «повитухи»: через її діяльність правило, що довгий час «ви­ношувалося» суспільством, набуває характеру формальної визначеності, стає офіційним. Таким чином, держава не встановлює правових норм, а лише завершує процес їх формування.

Цей останній етап формування права — його юридичне оформлен­ня — здійснюється компетентними державними органами. Користуючись юридичним понятійним апаратом, во­ни формулюють текст, що перекладає на юридичну мову зміст довготрива­лих повторюваних суспільних відно­син. У результаті цієї роботи з´явля­ються юридичні приписи (юридичні акти), яким держава офіційно надає обов´язкового характеру. Таким чи­ном, шляхом санкціонування держава створює легальні правові форми (за­кон, прецедент, нормативний договір тощо), внаслідок чого право набуває формальної визначеності. Відповідно до кожної з цих форм правові установ­лення набувають певної юридичної сили. Одночасно держава офіційно закріплює державні гарантії (санкції) на випадок можливого порушення правил поведінки у майбутньому.

У найбільш загальному розумінні повторюваність можна охарактеризу­вати як стан розвитку правових відно­син у процесі правостворення, дії та реалізації права, що забезпечує ста­більність суспільних відносин, а також їх поступовий розвиток. Вона є засо­бом накопичення досвіду з метою підвищення ефективності правового регулювання.

Загалом за своєю змістовною спря­мованістю повторюваність може бути позитивною (такою, що має позитивне значення для розвитку суспільних відносин) і негативною (такою, що гальмує їх нормальний рух). В основі права перебувають саме позитивна і негативна повторюваність, залишаю­чи поза сферою правового регулюван­ня повторювані суспільні відносини, що мають нейтральний для права ха­рактер.

Аналіз процесу правоутворення дає змогу також виокремити стихійну та усвідомлену, зокрема на науковому рівні, повторюваність, постійну та тимчасову, безперервну й таку, що має перервний характер. Крім того, для дослідження процесу формування права та впливу на нього з боку держа­ви необхідним є поділ повторюваності на таку, що є можливою лише у межах певної території (як правило, тери­торії окремої держави), і здійснювану незалежно від територіальних обме­жень (зокрема, у випадку акультурації, запозичення окремими держава­ми певних правових установлень, що сформувалися в інших державах). Слід також визнати, що повторю­ваність може мати як природний ха­рактер, тобто виникати безпосередньо у суспільних відносинах без будь-яко­го зовнішнього впливу, так і штучний, коли вона виникає на основі реалізації певних пропозицій та експериментів.

Після того як сформовані в резуль­таті первісної повторюваності суспіль­ні відносини пройшли етап право-закріплення і набули статусу норми права, процес формування права не за­вершується, а передбачає подальше поглиблення його змісту, деталізацію його засад з метою охоплення усіх особливостей різних сфер суспільного життя. Для цього створюються більш конкретні за змістом правила пове­дінки. Не змінюючи засад права, вони складаються за участю держави, а в ба­гатьох випадках безпосередньо фор­мулюються законодавцем. Водночас санкціонування державою певних від­носин не заважає збереженню їх при­родного характеру, продовженню по­стійного повторення і в майбутньому. Проте характер повторюваності сут­тєво змінюється. Вона стає похідною і починає здійснюватись відповідно до офіційного, точно визначеного етало­ну в межах обов´язків або можливос­тей, що встановлені в державних актах (приписах). Джерелом повторюва­ності тут стають формально визначені й сформульовані державою загальні правила поведінки. Повторення здій­снюється окремими особами, організа­ціями або державними органами через багаторазове додержання, виконання, дотримання та застосування цих правил у сфері суспільної, юридичної, зокрема судової, практики. Відхилен­ня від них набувають статусу правопо­рушень.

Подальше поглиблення змісту пра­ва має відбуватися із забезпеченням уважного стеження за розвитком суспільних відносин. Зокрема, харак­тер вчинків, поведінки, що призводять до зменшення або навпаки посилення повторень у суспільних зв´язках, має бути сигналом для внесення відпо­відних змін до законодавства (скасу­вання окремих приписів, пом´якшення або посилення відповідальності тощо).

Отже, право існує нібито на двох рівнях. Перший рівень, який стано­вить основу права — це правовідноси­ни, що виникають безпосередньо на основі фактичних відносин, які скла­лися у суспільстві. Як юридичне вира­ження цих відносин і завдяки своїй повторюваності вони набувають ознак нормативності. На другому рівні дер­жава сама формулює правові норми, на основі яких виникають відповідні правові відносини. За своїм змістом вони збагачують деталями і сприяють втіленню в життя суспільних відно­син, що виникли на первинному рівні. При цьому пряме встановлення дер­жавою певної кількості норм, що фор­мулюють деталі правового регулюван­ня, не має приводити до висновку про існування дуалізму у праворозумінні. Воно є моністичним у тому сенсі, що норми, які закріплюють правові деталі та процедури, за змістом є прямим продовженням основ права, які міс­тять нормативи з найбільш загальних і важливих питань правового регулю­вання. Єдність тих правових поло­жень, що склалися об´єктивно і лише забезпечуються гарантіями держави, з тими, що нею прямо формулюються, зумовлюється виникненням обох ва­ріантів на спільній моральній основі, відображенням у них вимог справед­ливості, спільних правових прин­ципів.

Викладене розуміння права аж ніяк не повинно сприйматися як протистав­лення його законодавству та іншим формам права. Навпаки, йдеться про їх тісну єдність, про те, що абсолютна більшість нормативів хоча і виникає безпосередньо на основі повторюваних суспільних відносин і правовідносин, але закріплюється через законодавство або інші формально визначені прояви права. Існування певної форми у пра­вових норм має суттєве значення, бо саме воно є зовнішнім свідченням їх загальнообов´язковості.

Водночас право не слід змішувати з формами його існування — законодав­ством, судовим прецедентом, санк­ціонованим звичаєм, договором, адже «право знаходиться не в законі, а в соціумі» [2, 358]. Не можна не погоди­тися з М. Марченком, що «держава монополізує законодавчу, але аж ніяк не правотворчу діяльність» [3, 32]. Щодо ролі влади, то вона — «лише підсумовуючий фактор правоутворення, який безпосередньо об´єднує та формує матерію права у правовому змісті» [4,182]. Тому з огляду на те, що йдеться про процес самоформування права, настав час відмовитися від терміна «правотворчість», замінивши його на «правоутворення» і «право-закріплення».

Право може виникати до появи офіційно визнаних форм його закріп­лення, існувати в єдності з ними і неза­лежно від них. Право може діяти до по­яви законодавства (дозаконодавче пра­во) у вигляді правовідносин на основі багаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право частіше за все закріплюється нею в нормативних ак­тах або інших джерелах і діє через них (законодавче право). Природні права, судова практика, прецедентне і зви­чаєве право, що мають нормативну при­роду, можуть діяти або діють і поза за­конодавством (позазаконодавче право).

Всупереч поширеним твердженням формальна означеність не є загальною конститутивною ознакою права, влас­тива не всім його проявам. Поза фор­мами права можуть існувати такі важ­ливі, формально не визначені його складові частини, як правовідносини, природні права, правосвідомість. Така можливість є достатньою підставою для непогодження із суто формальним розумінням права тими науковцями, які вважають, що право — це «система загальнообов´язкових норм, що прояв­ляються у законах та інших джерелах, які визнаються державою» [5, 58].

В Україні діє конституційний принцип верховенства права, в основу якого покладено пріоритет права пе­ред державою. Це з особливою силою вказує на неприпустимість спрощено­го, ще до кінця не подоланого ро­зуміння права як дарованого держа­вою, її творіння, команди суверенної державної влади. Такий суто пози­тивістський підхід, який бере початок від Т. Гоббса й аналітичної юриспру­денції І. Бентама та Дж. Остіна, досі зберігається в деяких галузевих юри­дичних науках. Характерним для ньо­го є фактичне зведення права до зако­ну, відсутність аналізу глибинного йо­го змісту, недостатнє взаємопроник­нення права і суспільних відносин, що становлять предмет правого регулю­вання. Тим часом передумовою та основою правового регулювання є не воля держави, що втілюється в законо­давстві, а характер суспільних відно­син, які об´єктивно складаються на основі взаємодії окремих осіб та їх об´єднань і підтримуються та захища­ються державою.

Саме тому основу праворозуміння має становити визнання, що джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є здебільшо­го не зовнішній вплив, не державне втручання, як це часто проголошуєть­ся, а їх постійна повторюваність.

Слід констатувати, що сучасне праворозуміння має ґрунтуватися на вико­ристанні досягнень світової науки — як сучасної, так і минулих часів. За таких умов розуміння права складається з добре забутого старого у поєднанні з новими інтерпретаціями окремих про­явів правової матерії.

Разом з тим, починаючи із Сократа, Платона й Арістотеля, всі напрями в теорії сходяться на тому, що право має бути концентрованим вираженням ідеалів справедливості, втіленням мо­ральних принципів, що панують у суспільстві. Таких поглядів додержу­ються сучасні філософи та юристи да­лекого зарубіжжя. Незважаючи на значне розмаїття підходів до пробле­ми співвідношення права і справедли­вості, всі вони пов´язують зміст права з реалізацією справедливості [6]. Цей висновок відповідає етимологічному значенню терміна «право». Саме у справедливості права, зміст якої по-різному тлумачиться дослідниками, вбачається його загальнолюдська цінність. Йдеться, безумовно, не про абстрактну, а про конкретно-історичну справедливість, уявлення про яку в різні епохи істотно змінювалося. У су­часних умовах справедливість права слід вбачати в його прогресивній спрямованості, легітимності, відповід­ності ідеалам демократії та гуманізму.

Найвища цінність права полягає в його характеристиці як знаряддя соціального прогресу, гарантованості ним усезагальної свободи та рівності. Останні теж не мають абсолютного ха­рактеру і підлягають нормуванню за­ради задоволення інтересів кожної особи і суспільства загалом. Права всіх суб´єктів не можуть не бути пев­ною мірою обмежені заради забезпе­чення свободи всіх і кожного. За допо­могою відповідних дозволів і заборон визначається міра свободи поведінки громадян, держави та її органів, служ­бових осіб, інших суб´єктів госпо­дарської та політичної діяльності.

Зміст права і водночас його мету становить поєднання свободи кожно­го зі свободою всіх. Характер цього поєднання залежить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, притаманних тому чи іншому суспільству. Право висту­пає як відповідна характеру цих відно­син міра свободи. Ця міра має бути легітимована, тобто відображати інте­реси і волю суб´єктів суспільних відносин.

Суспільно необхідні взаємні обме­ження свободи є однією з передумов досягнення всезагальної юридичної рівності. На відміну від фактичної рівності, вона полягає у закріпленні рівності всіх перед законом. В її межах передбачаються різні права та обов´яз­ки у різних за правовим статусом груп суб´єктів права, тобто встановлення певної міри рівності. Міра рівності встановлюється і заради уникнення зловживань цим принципом. Так, на­приклад, рівні економічні можливості та рівне правоутворення друкованих органів обмежується забороною економічної та інформаційної монопо­лізації.

Погляди про відображення у праві міри свободи і рівності, витоки яких спостерігаємо ще в І. Канта, сприйняті юридичною наукою й активно нею ви­користовуються. На теренах колиш­нього СРСР такий підхід до з´ясуван­ня природи права започаткували В. Нерсесянц [7] у Росії та М. Козюбра [8] в Україні. Серед досліджень вітчизняних учених, що сприяють його подальшому поглибленню, слід назвати працю С. Погребняка [9].

Поряд із цим помилковим слід виз­нати погляд на право як міру також і справедливості, бо справедливість як правовий принцип не підлягає норму­ванню (виміру) і не може бути, хоча б частково, відчуженою.

На основі дослідження фундамен­тальних властивостей права виникає питання його визначення. Зміст праворозуміння охоплює значно більше, ніж визначення права. Воно, як і будь-які інші визначення, має обмежене значення і здатне дати лише загальне уявлення про право. Багатогранність права зумовлює можливість його всебічної характеристики лише через декілька визначень, кожне з яких відо­бражало б певну грань (аспект) його існування. Щодо формально логічно­го загального визначення права в його повному обсязі, то, якби спробувати його сформулювати, воно буде настіль­ки громіздким, що втратить наукову цінність. І все ж бажано, щоб визна­чення права мало інтегративний ха­рактер, тобто із загальних позицій містило найголовніші його ознаки і відображало загальнофілософський підхід до цього явища.

Розуміючи право як один із най­важливіших факторів сприяння соціальному прогресу, його слід роз­глядати як міру свободи і рівності, що відображає панівні уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, основи яких складаються у процесі повторюваних суспільних відносин, що визнаються, схвалюють­ся та охороняються державою.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.Маркс К. Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс. — 2-е вид. — Т. 18.

2.Еержель Ж.-Л. Общая теория права. — М., 2000.

3.Марченко М. М. Проблемы общей теории государства и права : учеб. — М., 2007. — Т. 2.

4.Максимов С. И. Правовая реальность : опыт философского осмысления. — Харьков, 2002.

5.Алексеев С. С. Право. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.

6.Роулс Джон. Теория справедливости. — Новосибирск, 1995; Харт X. А. Концепція права. — К., 1998. — С. 156—180; Хаєк Ф. А. Право, законодавство та свобода. — К., 1999. — Т. 2; Фуллер Л. Л. Мораль права. — К., 1999 (розділ 2—3); Дворкін Р. Серйозний погляд на права. — К., 2000. — С. 220-263.

7.Нерсесянц В. С. Право и закон : их различие и соотношение. — М., 1983.

8.Козюбра Н. И. Социальное право и общественное сознание. — К., 1979.

9.Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика) : моногр. — X., 2008.