Проблему розуміння права без перебільшення можна віднести до числа «вічних». Починаючи з виникнення професійної юридичної діяльності й до сьогодні не було й не­має, мабуть, жодного юриста, який би не замислювався над питанням, що та­ке право, і не намагався дати відповідь на нього.

Тим більше зросла увага до цього питання із зародженням теоретичних знань про право. Сотні й тисячі років мислителі різних народів — філософи, соціологи, правознавці — намагалися його з´ясувати. Проте проблема право­розуміння і нині залишається цент­ральною для юриспруденції.

Варто навести у зв´язку з цим слова нашого співвітчизника — визначного теоретика права і соціолога Б. Кістя-ківського, який ще на початку мину­лого століття писав: «У жодній іншій науці немає стільки суперечливих тео­рій, як в науці про право. При першо­му знайомстві з нею виникає таке вра­ження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питання про сутність і невід´ємні властивості права вирішуються різними представника-© М. Козюбра, 2010 ми науки про право зовсім по-різному. Суперечка між теоретиками права ви­никає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання — до якої сфери явищ належить право — починається непримириме розділення напрямів і шкіл у цій науці. Достатньо згадати найсуттєвіші відповіді на ос­таннє запитання, щоб відразу отрима­ти яскраве уявлення про те, в якому невизначеному стані перебуває ця сфера наукового знання» [1, 371].

Відтоді мало що змінилося (за ви­нятком радянського періоду, коли дискусії навколо розуміння права, особливо після сумнозвісної Першої Всесоюзної наради з питань науки ра­дянського права і держави 1938 р., у вітчизняному правознавстві на довгі роки припинилися взагалі). Хіба що нині такі дискусії стали коректніши­ми, толерантнішими до альтернатив­них точок зору, а нерідко завершують­ся й певними компромісами. Роз­маїття ж підходів до розуміння права з плином часу не тільки не зникло, а ще більше поглибилося. Показовим у цьому плані є експеримент, проведе­ний відомим французьким журналом ви

Droits, описаний Н. Руланом у його на­вчальному посібнику «Історичний вступ до права». Експеримент засвід­чив, що навіть серед 50-ти найбільш авторитетних представників фран­цузького правознавства якогось єди­ного підходу до визначення права не існує.

Запропоновані учасниками експе­рименту підходи до його трактування виявилися настільки різноплановими, що журналу не вдалося синтезувати їх навіть у декілька основних напрямів. Важко не погодитися у зв´язку з цим з Н. Руланом, який констатує, що «пра­во — це процес інтелектуальної кваліфікації, а не реальний природний об´єкт а ргіогі» [2, 23-24]. Звідси вип­ливає, що цей процес є нескінченним.

Право — явище, яке нерозривно пов´язане з конкретним буттям, воно функціонує в глибинах життя, ру­хається у часі й змінюється. разом з ним. І хоч у праві знаходять своє втілення «вічні» цінності — ідеали справедливості, свободи, рівності, їх зміст з плином часу також зазнає змін: з´являються нові грані, зв´язки, про­яви, виміри, які потребують поглибле­ного осмислення. Розвивається, змі­нюючись, також низка чинників, які впливають на праворозуміння — циві-лізаційних, релігійних, моральних, національних, міжнародних тощо.

Істотний вплив на множинність підходів до праворозуміння справив також бурхливий розвиток різно­манітних наук, як природничих, так і суспільних і гуманітарних. Характер­ною рисою загальнонаукового розвит­ку в цих умовах є міжнаукові інтег­раційні процеси. Все частішими у зв´язку з цим стають спроби викорис­тання здобутків одних галузей науко­вих знань для дослідження інших, зок­рема й традиційних, унаслідок чого виникають нові наукові напрями на стиках різних наук, а нерідко й нові міждисциплінарні науки.

Не оминули міжнаукові інтегра­ційні процеси і правознавства, зокре­ма його центральної проблеми — пра­ворозуміння.

Досить плідними для осмислення окремих аспектів права виявилися, зо­крема, інструментальні підходи однієї з найунікальніших філософських течій XX ст. — феноменології — вчен­ня, відповідно до якого будь-який фе­номен, включаючи право, має свою власну ідеальну основу («ейдос»), тобто особливий стан буття понять і норм, та поглибленого відгалуження цієї течії — герменевтики — вчення про принципи і методи інтерпретації текстів, у тому числі тлумачення текстів нормативних актів, поза яким право, як відомо, не може існувати [3].

Антропологічний «переворот» у на­уці, який відбувся в 60-ті роки XX ст., актуалізував антропологічний підхід до праворозуміння, в якому, у свою чергу, можна умовно виокремити два аспекти — біоантропологічний або біосоціальний і етнографічний або етнологічний. Перший з них акцентує на тому, що право, як й інші соціальні інструменти, зумовлене недоско­налістю біологічної (біосоціальної) природи людини, тому заради самоз­береження соціуму і забезпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обов´язків між людьми та дотримання принципу «людина вільна в тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших осіб».

Другий аспект антропологічного підходу основну увагу зосереджує на соціо- (етно-) культурній зумовле­ності правового статусу особистості й, відповідно, права. Це, у свою чергу, сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від жорсткого «європоцент­ризму», який тривалий час домінував у теорії права. Саме завдяки такому підходу відбулася інституалізація юридичної антропології, яка нині успішно розвивається не лише на За­ході, а й на теренах колишнього Союзу PCP, зокрема в Україні [4].

Завдяки бурхливому розвитку од­ного з наймолодших міждисциплінар­них напрямів наукового досліджен­ня — синергетики — останнім часом підвищеної популярності набув си­нергетичний підхід до праворозу-міння. На відміну від класичних уяв­лень про однолінійність процесів роз­витку матерії, властивих механістич­ному світогляду недавнього минулого, відповідно до якого всі системи, зокре­ма й правові, діють на основі об´єктив­ної необхідності науково пізнаних за­конів, синергетичний підхід керується тим, що всі природні та суспільні сис­теми, включаючи й правові, розвива­ються нелінійно, тобто з великою до­лею випадковості, тому їх неможливо інтерпретувати виключно через таку наукову парадигму, як закономірність. Саме випадковість є генератором но­вого в таких системах, вона призво­дить до того, що в них панує переваж­но саморозвиток, самоорганізація, які, власне, здатні забезпечити їх упоряд­кованість.

Хоча серед правників (як, до речі, й представників інших галузей гумані­тарного знання) інколи має місце надмірне захоплення синергетикою, що завжди властиве будь-яким новим віянням у науці, не можна заперечити того, що як інтегрована доктрина си­нергетика не може не включати у свою орбіту питання нормативного регулю­вання поведінки людей і не впливати на онтологію і методологію юриспру­денції, зокрема на проблему праворозуміння [5, 14]. Синергетичний підхід сприяє виявленню принципово нових знань про право та появі якщо й не цілком нового образу права, то при­наймні його нових граней. Зрозуміло, що використанням надбань синерге­тики проблема праворозуміння не бу­де вичерпана. Адже не виключено, що в недалекому майбутньому може з´явитися постсинергетична парадиг­ма, яка відкриє нові грані права, а от­же, дасть привід для його осмислення під ще одним кутом зору або й певно­го переосмислення попередніх устано­вок щодо нього.

Тому сподівання, що колись у дис­кусіях про праворозуміння буде по­ставлена крапка і ми зможемо досягти «єдиноправильної» відповіді на пи­тання, що таке право, — це ілюзія.

Право — настільки складний, бага­тобарвний, багатогранний, багато­вимірний і багатозначний феномен, в якому так тісно переплітаються ду­ховні, культурні й етичні засади, внут­рішньодержавні та міжнародні, цивілізаційні й загальнолюдські аспекти, наукова істина та цінності добра і справедливості, досягнення правової теорії та практичний юридичний досвід, правові ідеали, інституціонально-нормативні утворення і правові . відносини, що втиснути все це у рамки . якоїсь універсальної дефініції просто не можливо. У вітчизняному ж правознавстві за попередньою традицією пошук єдиного визначення права все _г ще нерідко зводиться до фетиша. Ска­зане зовсім не означає, що багатовікова історія філософського і загальнотеоретичного осмислення права є чиvось виключно абстрактним і практично безплідним, а подальший аналіз я проблеми праворозуміння втрачає н перспективу. Така позиція спроможна м призвести до радикального релятивізму, тобто до повного заперечення о можливості пізнання права, що мало б негативні не тільки теоретичні, а й практичні наслідки. Адже проблема праворозуміння безпосередньо пов´я­зана з ціннісними орієнтирами су­спільства, правами і свободами люди­ни і громадянина, якістю законодав­ства, зрештою, з утвердженням у країні конституційного принципу вер­ховенства права, який, на жаль, ви­явився в останнє десятиліття значною мірою дискредитованим.

Чи є «праворозуміння» виключно науковою категорією

Незважаючи на підвищену увагу до проблеми праворозуміння у вітчизня­ному (та й пострадянському загалом) правознавстві, що має у своїй основі об´єктивні підстави, чимало питань, пов´язаних із цією проблемою, зали­шаються належним чином не з´ясова­ними. Серед них передусім питання щодо самого терміна «розуміння». Що означає цей термін взагалі й стосовно права зокрема? Незважаючи на широ­ке використання зазначеного терміна в науковій і навчальній літературі, йо­го зміст здебільшого не розкривається. Поодинокі спроби здійснити це є, на мою думку, або ж однобічними, або не зовсім коректними, що не дає змоги з´ясувати його специфіку і виокреми­ти певні типи і рівні праворозуміння.

Здебільшого праворозуміння розгля­дається як категорія доктринальної пра­восвідомості, тобто наукова категорія, що пов´язується з науковим пізнанням.

Один із найвідоміших теоретиків права на пострадянському просторі С. Алексєєв, наприклад, пише, що «праворозуміння є певною, насампе­ред науковою категорією, що відобра­жає процес і результат цілеспрямова­ної розумової діяльності людини, що містить пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соціального явища» [6, 169].

Подібну позицію у цьому питанні займають також ряд інших теоретиків права пострадянського простору, зок­рема П. Оль, який присвятив спе­ціальне монографічне дослідження проблемі праворозуміння [7, 12-13].

Мало чим відрізняються від цих позицій трактовки праворозуміння і вітчизняними правознавцями, зокре­ма й тими з них, які цій проблемі при­святили окремі дослідження [8, 7; 9, 66-86].

Віддаючи належне зусиллям назва­них та інших авторів розкрити понят­тя праворозуміння як процес і резуль­тат цілеспрямованої розумової науко­вої діяльності, спрямованої на пізнан­ня, сприйняття й оцінку права, разом з тим не варто перебільшувати значен­ня науки у розумінні права. Не тільки тому, що формування категорії «пра­ворозуміння» пройшло складний шлях від індивідуально забарвленого, заснованого на особистому досвіді, ро­зуміння права до сучасного раціо­налізованого і систематизованого його вигляду, якому ми справді зобов´язані науці. І навіть не тому, що наука не всесильна, вона не може дати відповіді на всі питання, які породжує життя. А передусім з огляду на те, що право як феномен не може бути зрозумілим виключно на основі наукової парадиг­ми з її орієнтацією на такі критерії, як об´єктивність, достовірність, верифsкованість, можливість практичного відтворення результатів тощо.

Ставлення людей до права, його ос­мислення й оцінка визначаються не тільки і навіть не стільки науковими міркуваннями, скільки ціннісними ус­тановками та уявленнями. Адже ще з часів античності відомо, що право є не лише наукою, а й мистецтвом, воно ґрунтується не тільки на знанні, а й на певних цінностях — справедливості, свободі, рівності тощо.

Цінності ж — це передусім сфера світогляду, який є способом не вивчення і пояснення феномену буття, зокрема права, а його духовного ос­воєння, інтерпретації. На відміну від наукового знання, яке не має залежати від ідеалів і поглядів пізнаючого суб´єкта, світоглядне світосприйняття є тією своєрідною духовною призмою, через яку пропускається і пережи­вається оточуючий світ, а тому не мо­же претендувати на достовірність, ве-рифікованість тощо, тобто відповідати критеріям науковості.

Саме з цих позицій у філософській літературі досить часто трактується термін «розуміння» та обґрунто­вується, зокрема, відмінність філо­софії права від юридичної науки [10, 34-35]. Можна, очевидно, дискутува­ти з прихильниками подібних позицій з приводу світоглядної «стерильності» суспільних наук загалом і юридичної зокрема, проте навряд чи можна запе­речувати теоретичну і практичну плідність такого підходу до з´ясування поняття праворозуміння і його типо­логії.

Типологія праворозуміння та її критерії

Типологія, тобто розчленування системи об´єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі або тину широко використовується у різноманітних галузях знань. Не є ви­нятком у цьому відношенні також пра­вознавство, хоча у ньому, як і в деяких інших галузях знань, поряд з терміном типологія вживається термін «класи­фікація» (в юриспруденції цей термін навіть більш популярний порівняно з терміном «типологія»). Не зупиняю­чись на з´ясуванні певних відміннос­тей між названими термінами, зазначу, що етимологічно вони якщо й не повністю ідентичні, то принаймні до­сить близькі за змістом. Типологія за тлумачним словником української мо­ви є нічим іншим як класифікацією за спільними, найбільш суттєвими озна­ками [11].

З урахуванням наведених застере­жень під типологією праворозуміння слід розуміти розчленування за певни­ми найбільш суттєвими ознаками та­кого цілісного, системного утворення як праворозуміння на відповідні скла­дові — типи.

Тип праворозуміння, у свою чергу, можна визначити як зумовлений світоглядною позицією пізнаючого суб´єкта образ права, що відображає найбільш суттєві, відповідно до цієї позиції, ознаки права.

Багатоманітність підходів до праворозуміння зумовлює множинність і критеріїв його типології. Вона може проводитись за найрізноманітнішими ознаками.

Так, залежно від ставлення до «основного питання філософії» — співвідношення матеріального й ідеального — можна виокремити матеріаліс­тичний та ідеалістичний типи праворозуміння. У свою чергу, в межах цих типів праворозуміння виокрмлюють такі їх види: метафізичний, механічний, економічний (матеріалістичний тип); теологічний, натуралістичний, формально-догматичний тощо (ідеалістичний тип).

Залежно від особливостей та масштабів використання надбань іншюш; галузей знань у підходах до праворокс зуміння воно, як уже зазначалось, мозм же бути розчленовано на такі типи як феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний тощо. Причому перелік типів праворозуміння за цим критерієм ніколи не буде завершеним оскільки, з одного боку, у праві, мабуть, завжди залишатимуться аспеки, сторони, сфери буття, які з тих чи інших причин перебуватимуть поза цією типологією, а з другого — з розвитком міжнаукових інтеграційних процесів виникатимуть нові наукові напрями, які впливатимуть на право­розуміння, про що згадувалося вище.

Залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших циві­лізацій виокремлюють такі типи пра­ворозуміння: європейський (христи­янський), мусульманський або іслам­ський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський [12, 73-83]. Інколи до них додають євра­зійський або навіть російський.

Очевидно, перелік типів праворо­зуміння за цим критерієм також може бути змінений (у бік скорочення чи, навпаки, розширення), залежно від ставлення того чи іншого дослідника до критеріїв виділення цивілізацій та, відповідно, їх кількості. Як свідчать останні публікації, зокрема зарубіж­них авторів, розбіжності у поглядах на ці питання зберігаються.

Залежно від розмежування чи ото­тожнення права і закону виокремлю­ють юридичний (від jus — право) і легістський (від lex — закон) [13, 32] або позитивістський і непозитивістський [14, 11] типи праворозуміння.

У літературі зустрічаються також інші критерії типології праворо­зуміння [15, 52-64]. Проте чи не най­поширенішим із цих критеріїв зали­шається «ідеологічний», тобто вихідні концептуальні ідеї, які визначають зміст праворозуміння.

Відповідно до нього виокремлю­ються природно-правовий (юснатуралістичний), юридико-позитивістський (нормативістський) і соціоло­гічний типи праворозуміння. Незва­жаючи на відсутність єдності поглядів щодо соціального значення цих типів праворозуміння, переважна більшість дослідників схиляється до того, що кожний з них ґрунтується на певних світоглядних підвалинах, які, у свою чергу, відображають реальні грані, ас­пекти права як феномену.

Саме останній момент стимулював пошук шляхів до синтезу, інтеграції здобутків зазначеної типологізації, яка була започаткована в середині XX ст. американським філософом пра­ва Дж. Холлом [16], а нині набула по­пулярності й на теренах колишнього СРСР, зокрема в Україні.

Попри те що науковий інтерес до так званої інтегративної юриспру­денції на пострадянському просторі помітно зріс, про що свідчить, зокре­ма, включення відповідних підроз­ділів до низки підручників із загальної теорії права і філософії права, запи­тання, поставлене у 2003 р. О. Мартишиним — «Чи поєднані основні типи розуміння права?» [17, 13-21], — не має однозначної відповіді й сьогодні.

Очевидно, в межах поширених по­глядів на праворозуміння як на ви­ключно наукову категорію це запитан­ня навряд чи можна вирішити.

Наблизити до його вирішення спроможне, на мою думку, більш ши­роке трактування праворозуміння як процесу і результату не лише цілес­прямованої наукової діяльності, а й як осягнення і сприйняття образу права в суспільній правосвідомості загалом.

Хоча правосвідомість є формою ос­воєння і відображення правової дійс­ності, вираженою в системі ідей, по­глядів, теорій, емоцій та настроїв, пра­ворозуміння, як слушно зазначає М. Вопленко, завжди виступає систtмостворюючим стрижнем правосвідо­мості [18]. У цьому відношенні запро­поноване П. Рабіновичем визначення праворозуміння як відображення у людській свідомості того явища, яке позначається терміном «право», є ко­ректнішим, незважаючи на те, що в автора це визначення стосується пере­важно термінологічного аспекту праворозуміння [19, 207].

Рівні праворозуміння

За джерелами формування та гли­биною відображення правової дійс­ності у загальнотеоретичній правовій літературі, як відомо, традиційно вио­кремлюються три рівні правосвідо­мості: буденний (повсякденний, побу­товий), професійний (практичний) і науковий (теоретичний). За аналогією з цими рівнями можна, очевидно, вио­кремити відповідні рівні розуміння права.

Буденний (буденно-емпіричний) рівень праворозуміння — це образ пра­ва, який відображається в буденній суспільній правосвідомості та харак­теризує ставлення суспільства до пра­ва, його правобачення і правовідчуття. Він формується переважно під впли­вом почуттєво-наочного сприйняття права і, як правило, не завершується виробленням більш-менш чіткого по­няття про нього. Цей рівень праворо­зуміння притаманний здебільшого людям, які не мають спеціальних юри­дичних знань, проте у своєму повсяк­денному житті як самі стикаються з правом, так і спостерігають за право­вими діями (актами), що здійснюють­ся іншими людьми. Це так зване неюридичне сприйняття права, яке часто не має чіткої віддиференційованості від моральних устоїв суспільства. Во­но засноване на набутому досвіді й уявленнях про правове відповідно до ціннісних координат певного суспіль­ства і відповідної епохи. Саме на бу­денному рівні праворозуміння най­більш чітко проявляються його національні та цивілізаційні особли­вості, належність до певної культурно-історичної спільноти. Свій зовнішній вияв буденний рівень праворозуміння знаходить у ставленні до права і пра­вових явищ, визначенні їх місця в ієрархії цінностей, повазі чи навпаки неповазі до права, у певних традиціях, відповідних сюжетах національної міфології, народних приказках і при­слів´ях, нарешті, в особливостях національного правового менталітету, зокрема правового мислення.

Дослідження останнього як феномену здебільшого обмежується нині розглядом його формально-логічних аспектів. До того ж основна увага найчастіше зосереджується на одному (хай навіть визначальному) рівні правового мислення — професійно-доктринальному. Тим часом не менш, якщо не більш, важливими є ментально-антропологічні, цивілізаційно-культурологічні аспекти правового мислення.
Адже воно — це завжди продукт певної культури, певної цивілізації. Правове мислення є, можна сказати, найбільш раціоналізованим і консервативним компонентом правового менталітету. Якщо певні нормативні приписи можна «підгледіти» і запозичити у розвинутих країнах, а положення відповідних міжнародних документів про права людини навіть прямо скопіювати, то правове мислення цьому не підвладне. Як слушно зазначав свого часу Р. Давид, законодавець може змінити або скасувати будь-якe норму діючого права. Однак він майже не владний змінити основи правового мислення [20, 33]. Воно зберігає свою специфіку і практично в недоторканному вигляді передається з поколінні в покоління доти, поки не буде зруйнований адекватний йому цивілізаційний механізм.  

На жаль, особливості національного менталітету, як і буденний рівень праворозуміння загалом, незважаючі на надзвичайну актуальність цих питань, особливо у світлі того антиправового безкраю, який відбувається нині в Україні, залишаються майже недослідженими у вітчизняному пра­вознавстві. Саме тому, очевидно, у нашій літературі досить часто оперу­ють ознаками, притаманними право-розумінню інших народів, зокрема російського, де ця проблематика роз­робляється порівняно давно.

Професійному рівню праворозумін­ня притаманні не лише почуттєво-на­очне сприйняття права та інших пра­вових явищ, а й апеляція до понять і категорій, за допомогою яких форму­ються систематизовані знання про право.

Професійне праворозуміння ще з часів І. Канта і Г. Гегеля досить часто іменують практично-прикладним, на відміну від теоретичного. По суті ж практичний підхід до розуміння права відомий ще за часів античності. Він розроблявся, зокрема, римськими юристами.

Носіями цього рівня праворозумін­ня і нині є особи, котрі професійно займаються юридичною практикою, тобто практикуючі юристи.

Образ права в інтерпретації суб´єк­тів цього рівня праворозуміння, безпе­речно, повніший, ніж його образ на рівні буденного уявлення про право. У ньому більше раціоналізму, тобто тих спеціальних знань, які вони здобу­ли під час навчання в юридичних на­вчальних закладах. Проте й на цьому рівні у сприйнятті права превалює особистісний досвід. Значний вплив на праворозуміння (створення образу права) у цьому випадку здійснює без­посередня юридична практика су­б´єкта. Звичайно, праворозуміння, приміром, суддів, особливо вищих су­дових інстанцій, з огляду на саму спе­цифіку їх юридичної діяльності, істот­но розширює бачення права (образ права) порівняно з іншими суб´єктами практичної юридичної діяльності. Проте й їх праворозуміння, як прави­ло, не може претендувати на всесторонність, системність, достовірність.

Незважаючи на тривалу історію формування професійного праворо­зуміння, національні та цивілізаційні відмінності у сприйнятті права в різних правових сім´ях зберігаються й донині. Це помітно навіть на євро­пейському правовому просторі: так, у країнах «загального права» і конти­нентальної правової сім´ї одні й ті самі акти прийняття судових і адміністра­тивних рішень психологічно сприйма­ються по-різному Якщо в країнах ро-мано-германської (континентальної) правової сім´ї ці акти розглядаються як застосування права, як «прикла­дання» сформульованої в законі за­гальної норми до конкретного випад­ку, то в країнах англо-американської правової сім´ї («загального права») вважається, що суддя, вирішуючи справу, незважаючи на його зв´я­заність законами і прецедентами, кож­ного разу створює право для конкрет­ного випадку. І хоча в умовах інтег­раційних і глобалізаційних процесів, які бурхливо розвиваються, помітне певне зближення позицій між правни-ками названих правових сімей щодо ролі суддів у процесі правотворення, проте відмінності у правовому мис­ленні практикуючих юристів, які представляють ці правові сім´ї, збе­рігатимуться, очевидно, й надалі.

А втім, відмінності у правовому мисленні та у сприйнятті права зага­лом (вони ще істотніше проявляються у правових сім´ях позаєвропейської цивілізації) зовсім не перешкоджають формуванню більш-менш єдиної юри­дичної практики з низки питань. Як слушно зазначають К. Цвайгерт і X. Кетц, у різних правових системах, незважаючи на всі відмінності в їх історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилях мислення, вирішу­ють одні й ті ж юридичні проблеми, аж до найдрібніших деталей, однаково, або ж значною мірою схоже. Це дає змогу у певному сенсі говорити про «презумпцію ідентичності» як інструмент для прийняття практичних рішень.

Виняток у приватному праві ста­новлять суто суб´єктивні й етично зу­мовлені питання — переважно сімей­ного і спадкового права, які знаходять­ся під сильним впливом національно забарвлених моральних і етичних цінностей, що своїм корінням сягають релігійних уявлень та історичних тра­дицій розвитку культури, характеру нації тощо [21, 58-59].

Це свідчить про те, що значення са­мого терміна «право» у практичній юридичній діяльності не слід пере­більшувати. За всього розмаїття його значень сучасні практикуючі юристи, можна сказати, досягли певного кон­сенсусу в його сприйнятті, хоча, оче­видно, і не завжди належно усвідомле­ного. Це досягається, передусім, за­вдяки зближенню позицій у розумінні правових цінностей, нагромаджених за багатовікову історію розвитку права, практичному досвіду, здоровому глуз­ду та відчуттю права (як тут не згадати про «інтуїтивне право» Л. Петражицького?). До теоретичного осмислення права у всій його багатогранності й розмаїтті, зокрема й термінологічного, вони, як правило, не доходять, проте ступінь його осягнення як цілісного, системного явища на цьому рівні праворозуміння є досить високим.

З´ясування наукового або теоре­тичного рівня праворозуміння, до яко­го, як зазначалося, переважно зво­диться проблема розуміння права у пострадянському правознавстві, вик­ликає чи не найбільше складнощів.

Від буденного і навіть професійно­го рівня праворозуміння він відріз­няється тим, що на цьому рівні відбу­вається пізнання найсуттєвіших сторін, якостей, зв´язків права у формі теорій, тобто певної системи понять, категорій і законів науки.

Як зазначає П. Оль, «теоретичне праворозуміння має на увазі виявлен­ня об´єктивних законів, тих найваж­ливіших зв´язків, які об´єднують і підпорядковують собі всі елементи права як специфічної системи» [7, 23]. Наукове праворозуміння має відпо­відати також усім іншим критеріям, притаманним науковості, зокрема, обґрунтованості, інтерсуб´єктивній перевірюваності тощо [22, 32-35].

Чи можливе виконання цих вимог науковості щодо права як явища над­звичайно багатоманітного і значною мірою індивідуалізованого (для кож­ної країни і тим паче цивілізації)? Як­що до цього додати труднощі, пов´язані з неможливістю досліджен­ня правових явищ у чистому, повністю елімінованому від «суб´єктивації» ви­гляді, про що вже доводилося писати [23, 32-44], з перевіркою отриманих результатів (верифікацією) тощо, то вічна суперечка між позитивістами та їх противниками про те, чи є право­знавство наукою, а якщо є, то в яких межах, — виявиться не такою вже й надуманою. Для вирішення цієї супе­речки доцільно, очевидно, розрізняти науково-теоретичний і філософський рівні праворозуміння. У пострадян­ській літературі вони, як правило, не розрізняються. Науково-теоретичний рівень праворозуміння часто іме­нується філософським (на противагу практичному) [24, 3], або ж навпаки. У тих же випадках, коли філософське розуміння права виділяється як відносно самостійний тип (саме тип, а не рівень) праворозуміння, воно роз­глядається або як наукова абстракція, яка не має реального буття і яка протиставляється іншій ідеальній конст­рукції права — природно-правовій до­ктрині [17, 20], або ж зводиться до інтегративної юриспруденції [25, 12].

На мою думку, відмінності між на­уково-теоретичним і філософським розумінням права слід розглядати в дещо іншому ракурсі — співвідношен­ня гносеологічних і аксіологічних ас­пектів, істини й цінностей, науки і світоглядної позиції.

Науково-теоретичний рівень пе­редбачає таке дослідження права, при якому увага зосереджується на пошу­ку його об´єктивних закономірностей і детермінантів. На цьому рівні право виступає не стільки як духовний феномен, який містить ідеальний еле­мент, сферу духу, скільки як безпосе­редня реальність, об´єктивована щодо свідомості. Тут відкриваються широкі можливості для різного роду узагаль­нень, систематизацій, класифікацій, типологій тощо.

Оскільки правознавство як наука передусім практична за своєю приро­дою вимагає визначеності, то на цьому рівні не тільки можливі, а й необхідні короткі операціональні визначення права, які, не претендуючи на універ­сальність, служили б певним орієнти­ром для практичної юридичної діяль­ності.

Одне з основних завдань цього рівня праворозуміння — перекинути своєрідний місток між формально су­ворим, основаним на об´єктивній пра­вовій реальності, визначенням права до його загальної світоглядної харак­теристики, де основним стає питання не відкриття законів руху права, не описування фактів, які піддаються ве­рифікації, не досягнення істини, а осягнення його суті, призначення і смислу, тобто філософське бачення права. Основна увага на цьому рівні зосереджується на духовній стороні права, іманентною характеристикою якої виступають не наукові знання, а цінності.

Повертаючись у зв´язку з цим до пи­тання про можливість поєднання ос­новних типів праворозуміння і форму­вання на їх основі єдиного інтегратив­ного (або як його інколи іменують у вітчизняній літературі — багатоаспект-ного) розуміння права, зазначимо, що із світоглядно-ціннісних методоло­гічних позицій, на яких ґрунтуються природно-правовий, юридико-пози-тивістський і соціологічний типи пра­ворозуміння, це зробити неможливо. Ці позиції настільки різні, навіть анта­гоністичні, що будь-які спроби здолати розбіжності між ними приречені. Навіть між юридико-позитивістським і соціологічним типами праворозуміння, хоча вони, здавалося б, ґрунтуються на спільному фундаменті — філософсько­му позитивізмі, змістовно-ціннісні відмінності в інтерпретації сутності та смислу права настільки суттєві, що об´єднувати їх в єдиному пози­тивістському, а тим більше легістсько-му типі праворозуміння, як це інколи можна спостерегти в пострадянській літературі, навряд чи коректно.

Проте, якщо абстрагуватись від світоглядних установок, на яких базу­ються відповідні концепції, й зосере­дитись на формах буття права, на яких фокусується увага цих концепцій, то його розуміння як феномену, що існує в різних проявах, формах та іпостасях, безперечно, збагатиться. І в цьому відношенні синтез здобутків зазначе­них концепцій не тільки можливий, а й необхідний.

Природно-правовий тип праворо­зуміння акцентує на праві як духовно­му феномені, на ідеалах справедли­вості, індивідуальної свободи, рівності, суспільної злагоди та інших цінностях, без яких право просто немислиме.

Юридико-позитивістський тип праворозуміння, за всіх його недоліків, зо­середжує увагу на нормативно-інституціональних аспектах права, без яких такі його вимоги, як визначеність, передбачуваність, упорядкованість, стабільність тощо — недосяжні.

Нарешті, прихильники соціоло­гічного типу праворозуміння перено­сять акцент з абстрактних ідеалів і нор­мативно-правових текстів у площину конкретного, динамічного функціону­вання права, його дії в реальному житті, насамперед у правовідносинах та юри­дичних рішеннях, без чого ідеали та юридичні тексти перетворюються на декларації й перестають бути правом.

Науковий і філософський рівні праворозуміння відповідно до своїх можливостей відображають різні ас­пекти багатогранного феномену права, тому між ними не існує якоїсь ки­тайської стіни. Межі між цими рівня­ми праворозуміння є досить рухливи­ми і відносними. Проте саме їх розрізнення дає змогу, як на мене, як­що й не повністю зняти, то принаймні згладити згадувані тривалі супереч­ності між прихильниками пози­тивізму і їх противниками та глибше осмислити надзвичайну складність права як феномену, його значення і роль у житті людей.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Кістяківський Б. О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка». Серія «Українські мислителі». — К., 1996. — С. 371.

2. Рулан Норбер. Историческое введение в право : учеб. пособие для вузов. — М., 2005. — С. 23-24,

3. Крижанівський А. Ф. Феноменологія правопорядку. — Одеса, 2006.

4. Антропологія права. Філософський та юридичний виміри. — Т. I—IV. — Львів, 2004, 2005, 2006, 2007.

5. Честное И. Л. Правопонимание в эпоху постмодернизма // Правоведение. — 2002. — № 2.

6. Алексеев С. С. Теория права. — М., 1994.

7. Оль П. А. Правопонимание : от плюрализма к двуединству. — СПб., 2006.

8. Алаіс С. I. Проблема праворозуміння в основних школах права : автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2003. — С. 7.

9. Цвік М. В. Проблема сучасного праворозуміння / Правова система України : історія, стан та пер­спективи. — X., 2008. — Т. 1. Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і роз­витку правової системи України. — С. 66—86.

10. Малахов В. П. Философия права. — М. 2002. — С. 34—35.

11. Сучасний тлумачний словник української мови. — X., 2006.

12. Честное Л. И. Типы правопонимания. Проблемы теории права и государства / под ред.

B. П. Сальникова. — СПб., 1999.

13. Нерсесянц В. С. Философия права : учеб. для вузов. — М., 2001. — С. 32.

14. Четверти В. А. Понятие права и государства. Введение в курс теории права и государства. — М., 1997.-С. 11.

15. Оль П. А. Правопонимание. От плюрализма к двуединству. — СПб., 2005. — С. 52—64.

16. Hall G. Studies in jurisprudence and Criminal Theory. — New York, 1958.

17. MapmuutUH О. В. Совместимы ли основные типы понимания права? // Государство и право. — 2003. -№ 6. -С. 13-21.

18. Вопленко Н. Н. Правосознание юриста и правопонимание. См.: Ветюшиев Ю. Ю., Шири-ков А. С. Юрист XXI века (задачи, тенденции, перспективы). Обзор научно-практической кон­ференции. — Волгоград, 2001.

19. Рабінович П. М. Сутність праворозуміння і причини його плюралізму (соціально-антропо­логічний аспект) / Антропологія права : філософський та юридичний виміри. — Львів, 2007. — C. 207.

20. Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — С. 33.

21. Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. — М., 2000. — ТІ — С. 58-59.

22. Кезин А. В. Научность, эталоны, идеалы, критерии : критический анализ методологического редукционизма и плюрализма. — М., 1985. — С. 32—35.

23. Козюбра М. І. Загальнотеоретичне правознавство : стан та перспективи // Право України. — 2010. -№ 1.-С. 32-44.

24. Алексеев С. С. Теория права. — М., 1993. — С. 3.

25. Основные концепции права и государства в современной России // Государство и право. — 2003.-№5.-С. 12.