Виявлення сутності правових явищ неможливе без встановлення того явища, яке, власне, і відображається поняттям права. Це зумовлено тим, що правоназвами позначаються різні соціальні та юридичні явища, зокрема: закон, справедливість, свобода, можливість тощо.

Дослідження питання про те, яке ж явище відображається поняттям права зобов’язує звернутися до мовного боку процесу праворозуміння – правоназивання. Більше того, з урахуванням положень герменевтичного вчення можна припустити, що не лише власне праворозуміння обумовило називання поняття про певне соціальне явище словом „право” (якщо вдаватися до слов’яномовної термінології), а й, навпаки, саме правоназивання виступає необхідною (хоча й недостатньою) детермінантою того чи іншого праворозуміння: такому називанню об’єктивно притаманна здатність змістовно скеровувати праворозуміння у певному напрямі.

З огляду на цю гіпотезу є підстави стверджувати, що неодмінною складовою дослідження означеної проблеми якраз і має бути аналіз відповідних правономінаційних процесів. У результаті дослідження означеного процесу у 30 мовах світу, запропонуємо таке його визначення: правоназивання – це процес і результат закріплення за мовним знаком певної ознаки поняття про практично-значущу властивість явища, яке є об’єктом праворозуміння. Предметом дослідження стали такі мови та правоназви: індоєвропейська мовна сім’я – індійська група (мови санскрит (слово “rjúh”), хінді (слово “xak”), іранська група (мови перська (слово “hakk”), афганська (слово “hak”), осетинська (слово “bar”); слов’янська група (слово “право”), балтійська група (литовська мова (слово “valé”); германська група (мови датська (слово “ret”), шведська (слово “ratt”), норвезька (слово “rett”), ісландська (слово “rett”), англійська (слово “right”), голландська (слово “recht”), німецька (слово “Recht”); романська група (мови латинська (слово “ius”), французька (слово “droit”), італійська (слово “diritto”); грецька група (старогрецька мова (слово “dike”) [1]; семіто-хамітська мовна сім’я (арабська мова (слово “hakk”); кавказька, тюркська та  тунгусо-манчжурська мовні сім’ї (у їх мовах функціонують запозичені правоназви); далекосхідна та китайсько-тібетська мовні сім’ї (мови китайська, японська (слово “quánlì”).

Дослідження правономінаційних процесів у різних мовних сім’ях уможливлюється лише у тому випадку, якщо вживана у них лексема (слово), що позначає поняття права, є вмотивованою. А це означає, що: а) відповідним суб’єктом усвідомлюється стрижнева основа найменування та б) є відомою та причина, з огляду на яку це значення виражене саме цим, а не іншим набором звуків, тобто саме цим словом [2].

Відповідь на питання про вмотивованість чи про невмотивованість конкретного слова, яке позначає поняття про право, слід шукати, вочевидь, саме в етимології цього слова [3]. Отже, досліджувати правоназивання можливо значною мірою шляхом вивчення етимології праворозуміння [4]. Таке дослідження покликане насамперед виявити, якими є первинні значення тих слів, що вмотивовано позначають поняття права. Тим самим може бути отримана відповідь на фундаментальне, методологічно значиме запитання про предметну (так звану денотативну) віднесеність правоназви, тобто запитання про те, яке ж явище було відображене поняттям права, позначеним відповідним словом. А відповідь на означене запитання, мабуть, і здатна слугувати, як відзначалося, досить переконливим проявом власне того праворозуміння, яке отримало об’єктивацію у даній правоназві.

Шляхом застосувння до наявних названих вище правоназв положень лінгвістики (зокрема загальної теорії номінації, мотивології, етимології) та герменевтичного вчення можемо відповісти на питання про те, яке явище відображалося поняттям права і, відповідно, було позначене правоназвою на етапі, коли відбувалися номінаційні процеси у мовах світу. Узагальнимо, що ці процеси відбуватися на тому етапі, коли в суспільстві виникло поняття права і були наявні мовні засоби для його позначення відповідним словом (знаком). Правоназивання як технічний прийом полягає у тому, що одна з ознак поняття про право лягає в основу його називання тим чи іншим словом. Вибір ознаки, покладеної в основу правоназивання, визначається праворозумінням, а саме: з наявних у суспільстві понять обирається те, яке містить певну ознаку, що є спільною для нього і для поняття права з точки зору мовця (члена суспільства). Саме така спільність ознаки, покладеної в основу правоназивання, і мотивує форму правоназви, вказує на те, чому поняття про право назвали саме цим, а не іншим словом у різних мовах світу. Таким чином, встановивши у кожній конкретній мові ту ознаку поняття права, яку було покладено в основу його номінації, можна встановити предметну віднесеність слова право, тобто вказати на певне соціальне явище, яке відображалося поняттям права на час, коли відбувалися номінаційні процеси. Більше того, предметна віднесеність правоназви (з огляду на її вмотивованість) залишається незмінною, хоча кількість значень правоназви може збільшуватися (так звана полісемія).

Нагадаємо, що завдання представленого тут дослідження є у тому, аби виявити ті ознаки поняття права, які:

1) є суттєвими для цього поняття, оскільки були покладені в основу вмотивованої правономінації у досліджених мовних групах;

2) відображали пізнані властивості певного явища соціальної дійсності, об’єктивували, а відтак „уособлювали” певний різновид (тип) праворозуміння, який утвердився за певних конкретно-історичних умов розвитку суспільства.

Результати здійсненої нами спроби розв’язати це завдання дозволяють сформулювати такі положення:

1. Правоназви у зазначених групах індоєвропейської мовної сім’ї (на час, коли у них відбувалися номінаційні процеси) мали такі денотативні віднесеності:

явище, яке має властивість (здатність) – чи то ззовні як владне джерело, чи то як внутрішній самообов’язок (сумління, віросповідання) – спрямовувати поведінку людини у суспільстві (санскрит, мови латинська, французька, італійська, китайська);

явище, атрибутом якого є свобода (мови осетинська, литовська);

явище, яке стало предметом оцінювання як „справедливе-несправедливе” й було визнане справедливим (мови старогрецька, перська, афганська, хінді);

явище, яке спрямовує людську поведінку у такому напрямку, аби вона оцінювалась як справедлива (мови слов’янські, германські, зокрема англійська, німецька, норвезька, голландська, шведська, датська, ісландська).

Окремого пояснення вимагає констатація денотативної віднесеності тих правоназв, в основу номінації яких покладено таку ознаку поняття про певне явище соціальної дійсності, як справедливість.

Як вважає П. Рабінович, справедливість сама по собі не є окремим, “автономним” явищем соціальної дійсності, а становить лише властивість тих чи інших явищ – причому таку властивість, яка “приписується” їм у результаті оцінювального пізнання їх значимості (тобто змісту їх впливу) для життєдіяльності певних суб’єктів. З огляду на це справедливість (або ж, навпаки, несправедливість) не утворює самостійну денотативну віднесеність; а в якості останньої виступає (у даному випадку) якраз те явище, якому притаманна саме така значимість (“справедлива”, тобто позитивна, корисна, або ж “несправедлива”, тобто негативна, шкідлива). Можна говорити лише про „вплетення” ознаки справедливості у структуру сигніфіката поняття про певне соціальне явище. Іншими словами, поняття справедливості неодмінно, невідворотно використовується суб¢єктами суспільного життя для оцінки явищ соціальної дійсності, що має закономірним наслідком „вростання” цього поняття у саме поняття про відповідне явище.

Отже, у поняття про певне соціальне явище включається й така ознака, як справедливість, – ознака, яку в процесі становлення розуміння даного явища і було покладено в основу його номінації саме цим, а не іншим словом – правоназвою. Таким чином, поняття справедливості є мисленнєвою категорією, яка виконує функцію критерію оцінювання різними суб¢єктами фактичного стану речей, певних явищ соціальної дійсності під зазначеним кутом зору – в аспекті їх значення для задоволення людських потреб.

Встановлення денотативної віднесеності правоназви у германській та слов’янській мовних групах вимагає, як виявилося, вже інтегрованого врахування двох первинних лексем спрямовуваності та справедливості поведінки внаслідок бісемії опорного значення залежно від наголосу (слов’янські мови (прáвий, правúй) або ж від наявності двох опорних значень (германські мови).

Денотативна віднесеність правоназви у латинській мові є, як виняток, зміненою внаслідок вторинної номінації, проте зі збереженням семантичної закономірності, яка проявляється у невипадковості номінації.

2. У процесі історичного розвитку суспільства, розширення соціального досвіду відбувалося семантичне збагачення сигніфікативного значення правоназв з огляду на пізнання нових властивостей того соціального явища, для відображення якого використовувалося поняття права. Позначення правоназвою понять також і про інші соціальні явища відкрило новий етап у розвитку правоназивання – термінологізацію правоназви.
3. Саме полісемія правоназви в індоєвропейських мовах якраз і створює об’єктивну передумову неоднозначної інтерпретації позначуваних нею понять, а відтак – і плюралізму праворозуміння у різноманітних актах комунікації (усної чи письмової) як на професійно-практичному– нормотворчому, нормотлумачному, нормозастосовному, нормореалізаційному, так і на доктринальному рівнях. При цьому, попри полісемію правоназв, їх денотативна віднесеність у зазначених мовах залишається незмінною.
4. Таким чином, у правоназиванні в межах індоєвропейської мовної сім’ї відбулася об’єктивація праворозуміння, яке існувало у мовній спільноті за тих конкретно-історичних умов, коли мали місце відповідні правономінаційні процеси. Більше того, можна констатувати, що у правоназиванні в цій мовній сім’ї простежуються, віддзеркалюються принаймні два основні типи (різновиди) праворозуміння: „позитивістський” (у мовах санскрит, латинській, французькій, італійській) і „природний” (у мовах старогрецькій, перській, афганській, хінді). До природного праворозуміння, мабуть, тяжіють і такі правоназви, які позначають поняття про свободу (в осетинській та литовській мовах). У правоназвах деяких мов можна побачити начеби певні модифікації („комбінації”) основних типів праворозуміння. Так, як відзначалось, у германських та слов’янських мовах правоназви позначають поняття про такі явища, які здатні ззовні спрямовувати поведінку саме у бік справедливості (правди).
5. Отже, сформульована на початку цієї статті гіпотеза про невипадковість залежності між праворозумінням і правоназвами (правоназиванням) знайшла певне підтвердження у нашому дослідженні. Виявлено щонайменше два різновиди правоназв, кожен із яких прямо корелює з відповідним основним типом праворозуміння – „позитивістським” або ж „природним”. Тим самим виявляється, окрім іншого, історична першопочатковість саме таких типів праворозуміння.

І чи не є весь подальший розвиток правової думки (та й, можливо, державно-регулятивної практики) підтвердженням згаданої кореляції?

Література

1. Детальніше про правоназивання у цій мовній сім’ї див.: Дудаш Т. Правономінаційні закономірності як чинник праворозуміння (слов’яномовний аспект) // Юридична Україна. – 2004. – №7. – С. 9–12; Рабінович П., Дудаш Т. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння (за матеріалами дослідження індоєвропейської мовної сім’ї) // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – №4. – С. 12–22.
2. Див. напр.: Канделаки Т.Л. Семантика и мотивированность терминов. – М., 1977; Курапова М.Н. Источниковедческий аспект мотивологии: На материале этимологических словарей: Дис. … канд. филол. наук: 10.02.01. – Томск, 2002.
3. Див.: Варбот Ж.Ж. Этимология // Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990; Севорртян Э.В. Этимологический словарь тюркских языков: Общетюркские и межтюркские основы на гласные. – М.: Наука, 1974.
4. Дудаш Т. До питання про етимологію праворозуміння // Проблеми філософії права. – 2003. – Т. 1. – С. 163–166.