Проблеми припинення акціонерних товариств і правонаступництва внаслідок злиття, приєднання, поділу, виділення та перетворення є важливими для цивільного обороту. Новий Цивільний кодекс України (ЦК України) [1; с. 8], на відміну від ЦК УРСР (1963 р.) [2; с. 13], законів «Про підприємства в Україні»[3; с.102], «Про господарські товариства»[4; с.7], не містить терміна «реорганізація юридичних осіб» і відхиляє раніше застосовуваний у законодавстві України підхід щодо розгляду виділення як різновиду реорганізації (а тому – і припинення юридичних осіб). Це пов’язано з тим, що, як правильно зазначають Н .Кузнєцова [12; с. 117], І.Єлисєєв [7; с. 162] і А.Коровайко [9;с. 79-80], при виділенні юридична особа, в якій відбуваються ці процеси, не припиняється. В основі цього твердження лежить формальний критерій – вилучення із єдиного державного реєстру юридичних осіб. Подібні процеси відбуваються і при перетворенні, коли юридична особа не припиняється, а лише змінює свою організаційно-правову форму. Однак новий ЦК України підтримав протилежну позицію і назвав перетворення різновидом припинення юридичної особи.

Свої проблеми притаманні й правонаступництву при злитті і приєднанні акціонерних товариств, зокрема визначення виду і підстав правонаступництва, моменти переходу майна, прав та обов’язків.

На думку С. Братусь [6; с. 355-356], у випадку реорганізації діяльність юридичних осіб, що припиняються, набуває нових організаційних форм, вона продовжується у діяльності тих юридичних осіб, які виникли внаслідок злиття та поділу, або які існували і раніше (при приєднанні). Тобто мається на увазі універсальне правонаступництво, яким є перехід прав і обов’язків в цілому, в сукупності, незалежно від того, чи виявлені вони на момент злиття, поділу та приєднання. При сингулярному правонаступництві такої цілісної передачі прав та обов’язків не відбувається. Згідно з ч. 2 ст. 37 ЦК УРСР, ч. 5 ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні», ч. 3 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства», п.11.2 Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств, затвердженого рішенням ДКЦБФР України 4.03.1999 р., і ч. 1 ст. 104 ЦК України при злитті та приєднанні правонаступництво є універсальним, тобто до правонаступників переходить увесь комплекс прав, обов’язків та майна товариства, яке припиняється.

Не виникає особливих труднощів із визначенням підстав правонаступництва, оскільки більшість вчених підтримують договірну теорію. Т. Аіткулов [5; с. 12-13] зазначає той факт, що раніше в німецькій правовій доктрині припинення юридичної особи прирівнювалось до смерті фізичної особи, а тому вважалося, що правонаступництво при реорганізації настає згідно законом. При виділенні правонаступництво також є універсальним, але немає припинення юридичної особи, з якої і проходить виділення. При злитті акціонерні товариства також припиняються і виникає знов створене, а при приєднанні – припиняється товариство, що приєднується до іншого. В усіх випадках має місце правонаступництво, але процеси злиття та приєднання мають свою специфіку, оскільки вони опосередковуються договором.

Проблеми виникають із визначенням сторін договору злиття або приєднання. С. Зінченко, В. Лапач, Б. Газарьян [8; с.81], А. Коровайко [9; с.74-75] вважають, що, якщо суб’єктами є самі товариства, їх акціонери не можуть зберегти свій статус в утворюваній підприємницькій структурі. Також, як зазначають вказані автори, в результаті переходу всієї сукупності прав та обов’язків до утворюваної юридичної особи ті товариства, що зливаються чи приєднуються, втрачають правосуб’єктність і підлягають виключенню із державного реєстру. Тобто, універсальне правонаступництво означає перехід прав та обов’язків однієї особи до іншої без виникнення у суб’єкта, що їх передає, будь-яких прав щодо свого правонаступника (в цьому випадку – зобов’язальних прав засновника).

Водночас не можна визнати засновниками й акціонерів, бо акціонерні товариства є власниками свого майна. Це зумовило пропозицію визнати акціонерів власниками «абстрактного» капіталу, в той час як акціонерні товариства будуть власниками «виробничого» капіталу. Отже, таким баченням договір про злиття або приєднання прирівнюється до засновницького договору і в цьому з ними треба погодитися. І. Спасибо-Фатєєва [10; с. 6-7] вказує на те, що в процедурі злиття товариства, які укладають договір, передають своє майно новій юридичній особі і припиняють своє існування як самостійні юридичні особи. При таких умовах договір про злиття виконує роль засновницького договору. Акціонери товариств, що зливаються, стають акціонерами нового товариства, а сам договір укладається між товариствами, які реорганізуються. Подібна процедура існує і при приєднанні: спочатку укладається договір про приєднання, а потім на загальних зборах товариства, до якого приєднуються, приймається рішення про внесення змін до статуту у зв’язку із збільшенням статутного фонду і кількості акцій. Т. Аіткулов[5;с. 25] порівнює злиття і приєднання із переведенням боргу, бо між товариством і його акціонерами існують зобов’язальні правовідносини, в яких товариство є боржником, а акціонери – кредиторами.

Навряд чи з цією пропозицією можна погодитися, бо при переведенні боргу, як відомо, необхідною умовою є наявність згоди кредитора, якими, згідно з розсудами Т. Аіткулов, будуть акціонери. Останні ж не є стороною в договорі, а висловилися за правонаступництво, беручи участь у загальних зборах, рішення яких і послугувало підставою порушення процесів злиття та приєднання.

Найбільше ж питань виникає при визначенні моменту переходу прав, обов’язків і майна, тобто моменту правонаступництва. Відповідь на ці питання має велике практичне значення, оскільки необхідно точно визначити час виникнення у правонаступника прав та обов’язків щодо об’єкта правонаступництва, адже з цього моменту він буде мати право самостійно розпоряджатися ним. У законодавстві чіткої відповіді немає, бо в ЦК УРСР (ст. 37) моментом переходу майна (прав та обов’язків) вважається момент підписання передаточного акта, а за ч. 4 ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні» і ст. 22 Закону України «Про господарські товариства» моментом реорганізації є момент внесення до державного реєстру запису про припинення діяльності товариства. З останнього можна зробити висновок, що і моментом правонаступництва є внесення відповідного запису до державного реєстру, в протилежному випадку товариство, що реорганізується, не може існувати як юридична особа, бо, передаючи майно, воно втрачає одну з своїх необхідних ознак – наявність відокремленого майна. Враховуючи таку невизначеність, Вищий господарський суд України в Роз’ясненнях 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» від 12.09.96р. (п. 10) вказав, що відповідно до п. 4 ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні» та ст. 22 Закону України «Про господарські товариства» підприємство вважається реорганізованим з моменту виключення його з державного реєстру України (господарське товариство – з моменту внесення запису про припинення його діяльності до державного реєстру). У разі злиття, поділу, приєднання юридичних осіб момент переходу майна та відповідних прав і обов’язків до нових юридичних осіб визначається, якщо інше не передбачено законом чи постановою про реорганізацію, днем підписання передаточного або розподільного акта чи балансу і тому може не співпадати у часі з моментом здійснення реорганізації юридичної особи, тобто виключення її з державного реєстру). Таким чином, судова практика визнає моментом правонаступництва при злитті та приєднанні акціонерних товариств момент підписання передаточного акта.

Внаслідок цього складається враження, що умова про наявність відокремленого майна у юридичної особи втрачає своє значення, оскільки виникає становище, коли акціонерні товариства підписали передаточний акт, але ще не виключені (при злитті або один з них – при приєднанні) з державного реєстру. Отже, передаточний акт повинен підтверджувати виконання сторонами умов договору злиття або приєднання, які будуть вважатися повністю виконаними після ліквідації товариств, що передають своє майно, права та обов’язки. Крім того, при приєднанні ще можна говорити про перехід прав та обов’язків, оскільки вже існує правонаступник, але інша ситуація при злитті, коли правонаступник буде утворений лише після внесення відповідного запису до державного реєстру. Тобто в цьому випадку доцільно врахувати досвід російського законодавця, який встановив різні моменти правонаступництва для злиття і приєднання: для злиття – з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи, для приєднання – з моменту внесення до державного реєстру запису про припинення товариства, що реорганізується. Українське законодавство передбачає лише останній варіант, тому до ще не утвореної юридичної особи (при злитті) вже переходить комплекс прав та обов’язків. Вважаємо необхідним врахувати цю суперечність і внести необхідні зміни до ЦК України, оскільки залишення цієї норми без змін призведе до правових колізій, які не будуть мати однозначного вирішення.

Таким чином, правонаступництво при злитті та приєднанні акціонерних товариств є універсальним і його підставою є договір про злиття або приєднання. Моментом переходу прав та обов’язків при приєднанні є внесення до державного реєстру запису про припинення товариства, що реорганізується, а при злитті цим моментом повинен бути момент державної реєстрації новоутвореної юридичної особи.

Література:

1. Цивільний кодекс України (від 16 січня 2003 р.)//Голос України. – 2003. №45-46. – С. 5-48
2. Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах/ Відп. ред. П.І.Шевчук. – К., 1999. – 496 с.
3. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991// Право и практика. – 2002. – №22-23. – С.102.
4. Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991// Право и практика. – 2002. – №22-23. – С.
5. Аиткулов Т.Д. Некоторые аспекты правового регулирования слияния и присоединения акционерных обществ в праве Российской Федерации и ФРГ//Актуальные проблемы гражданского права: Сборник статей. – Вып.4 – М., 2002. – 432 с.