Вступ

Актуальність теми. Можна з упевненістю говорити, що власність, як така, з’явилася одночасно з людським суспільством. Процес її становлення та еволюції пройшов довгий та складний шлях. Розвиваючись, вона приймала найрізноманітніші форми — від первісної до корпоративної. Наразі залишається в стані трансформації та все більше набуває рис соціалізації.

Інститут права приватної власності є важливою правовою формою, яка є головною і надійною основою забезпечення різноманітних матеріальних і духовних потреб громадян. Трансформація цього інституту в умовах переходу до ринкової економіки на основі нового Цивільного кодексу поставила ряд нових теоретичних і практичних питань, зокрема, щодо юридичних підстав виникнення права приватної власності.

Важливість наукової розробки питань щодо значення та ролі права приватної власності обумовлена процесами інтеграції нашої держави до європейського та світового співтовариства і необхідністю дослідження як розроблених наукових теорій, так і врахування позитивного зарубіжного досвіду в цих питаннях. Потреба у вивчені теорій походження права приватної власності зумовлена тим, що зазначені теоретичні напрацювання є основою для розвитку цього інституту права.

На сьогодні інститут власності в Україні потребує нових підходів щодо регулювання з боку держави, адже прослідковується слабкість та нестабільність у його становленні протягом незалежних років. В майбутньому ця ситуація може призвести до ще більшої економічної розрухи та майнового розшарування в суспільстві. Ґенезі інституту власності приділено досить широку увагу у вітчизняній та зарубіжній літературі. Серед досліджень і публікацій, на які зважає автор, можна виділити праці таких науковців: Арістотель, А. Афонов, В. Базилевич, І. Бентам, Т Веблен, М. Домашенко, Р. Оуен, Платон, П. Прудон, В. Рубаник, С. Степаненко, Ю. Ушакова, В. Фесечко, Г. Черкасов та інших. Незважаючи на досить значні доробки науковців за вказаним напрямком, залишається відкритим і потребує подальшого дослідження питання, що стосується ґенези інституту власності та роль держави в трансформації відносин власності.

Мета роботи — охарактеризувати інститут власності та визначити особливості право власності як основного речового права у сфері господарювання.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступі завдання:

— розглянути погляди науковців щодо інституту власності та відносини у сфері власності;

— охарактеризувати роль держави в трансформації відносин власності як передумови розвитку суспільства;

— дати визначення змісту права власності;

— дослідити трансформацію концепцій про зміст права власності;

— проаналізувати законні гарантії реалізації права власності фізичних осіб.

Об’єктом дослідження є правове регулювання меж та обмежень права власності й їх прояв у цивільно-правових відносинах, що складаються при здійсненні власником своїх повноважень.

Предметом дослідження є поняття та зміст права власності як правової  категорії, їх юридична природа, виявлення характеру.

Методи дослідження, що використовувалися в процесі написання дисертаційної роботи: порівняльно-правовий, за допомогою якого простежено послідовність розвитку відносин власності у сучасному українському середовищі на підставі тих теоретичних надбань і практичних механізмів, які випрацьовувалися в інші часи та в інших країнах; діалектичний, який вплинув на погляд на право власності.

Структура дослідження обумовлена метою та об’єктом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів та переліку використаних джерел, який нараховує 36 найменування. Загальний обсяг роботи становить 35 сторінки, із них основного тексту – 32.

РОЗДІЛ І. ҐЕНЕЗА ІНСТИТУТУ ВЛАСНОСТІ ТА РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ТРАНСФОРМАЦІЇ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

1.1. Погляди науковців щодо інституту власності та відносини у сфері власності

Інститути — це норми і правила поведінки, які регулюють взаємодію людей в суспільстві. Інститути з’являються у суспільстві завдяки тому, що люди у соціальних групах намагаються реалізовувати свої потреби спільно. У ході суспільної практики вони знаходять деякі прийнятні зразки, шаблони поведінки, які поступово через повторення та оцінку перетворюються в стандартизовані звичаї та звички. Протягом деякого часу ці шаблони та зразки поведінки підтримуються суспільною думкою, приймаються та узаконюються [1]. Ефективність функціонування інститутів забезпечують механізми санкціонування та примусу до виконання. Інститут власності, що визнаний найголовнішою економічною категорією, складається з двох інститутів — приватної та неприватної власності. Як зазначає Г. Черкасов, будь-яке виробництво з неминучістю ґрунтується на тій чи іншій формі власності. Вона робить вирішальний вплив на соціальний тип виробництва життєвих благ, на спосіб і обсяги їх розподілу, обміну і споживання, на структуру суспільства, політику, ідеологію і навіть моральність [2].

Розвиток відносин власності в усі часи викликав інтерес з боку мислителів. Тому доцільно буде проаналізувати, як змінювалися в історичному аспекті різноманітні концепції власності, сформульовані науковцями.

Так, давньогрецький філософ Платон (427 — 347 рр. до н. е.) виділяв храмове й державне майно, особисте й суспільне. Наголошував на тому, що влада завжди надає великі переваги. І важливо, щоб люди, які очолюють цю владу, були справедливими, адже несправедливий шлях породжує тиранію, яка то нишком, то насильно захоплює те, що їй не належить [3]. Стверджував, що в державі не повинно бути ні бідних, ні багатих. Надлишок майна породжує неприязнь і розбрат як у державі, так і в приватному житті. Багатство розбещує людей розкішшю; бідність стражданнями доводить людей до безсоромності. Тому надлишки потрібно вилучати на користь держави [4].

Арістотель (384 — 322 рр. до н. е.), розвиваючи свої помисли щодо власності, розглядав її у площині найкращого державного устрою. Тобто чи повинна власність бути загальною (державною) або не загальною (приватною)? Надавав перевагу все ж таки приватній, аргументуючи це тим, що, коли турбота над власністю того чи іншого об’єкту буде поділена між різними людьми, серед них зникнуть взаємні нарікання; навпаки, вийде велика вигода, оскільки кожен буде з ретельністю ставитися до того, що йому належить. Арістотель, так як і Платон, розглядав межі в майнових станах між бідними та багатими. Головне вбачав — не стільки зрівняти у майнових статках, скільки влаштувати так, щоб люди, від природи гідні, не бажали мати більше, а негідні не мали такої можливості [5].

Англійський філософ Дж. Локк (1632 — 1704 рр.) виводив, що кожна людина, поєднавши свої зусилля та працю з певним предметом, який природа створила і зберегла, приєднує до нього щось, що належить особисто йому (праця власного тіла) і завдяки цьому робить його своєю власністю. Адже, оскільки ця праця є незаперечною власністю працівника, жодна людина, крім нього, не може мати права на те, до чого він одного разу її приєднав. Філософ стояв на позиціях приватної власності, але з у мовою того, що людина буде раціонально використовувати природні блага. Наприклад, якщо розглядати власність на землю, то він вважав, що людина може привласнити, таку ділянку, яку зможе самостійно зорати, засіяти, удобрити та спожити вирощений продукт [6]. Але, як свідчить історія, кожна людина прагне розширювати своє майно і не завжди це розширення знаходиться в рамках моралі та закону.

Людську працю як основу будь-якої власності обґрунтовував і французький економіст Ф. Кене (1694 — 1774 рр.). Вважав, що забезпеченість власності є основою економічного устрою суспільства. Тобто власність як на нерухомі, так і рухомі багатства повинна бути гарантована (державою) їх законним представникам. Наголошував, що лише за таких умов можливе економічне зростання [7].

Англійський утилітарист І. Бентам (1748 — 1832 рр.), в основу будь-якої власності вкладає зміст юридичного феномену. Стверджував, що власність і закон разом народжуються, разом і вмирають; поки не було законів, не було і власності; уразі зникнення законів, зникає і власність [8].

Р. Оуен (1771 — 1858 рр.), представник раннього соціалізму, відстоював правову рівність громадян, наголошував на важливості забезпечити кожного освітою, роботою тощо. Стояв на позиціях справедливого перерозподілу благ в суспільстві. Виступав проти приватної власності. Вбачав у ній джерело ворожнечі між людьми, джерело злочинності. В якості альтернативи пропонував кооперативну організацію суспільного виробництва, яка повинна була будуватися в середині старої економічної системи, не руйнуючи її [9].

Досить цікаву думку щодо власності мав французький мислитель П. Прудон (1809 — 1865 рр.). Він говорив, якщо власність є природним правом, то це право не соціальне, але антисоціальне. Власність і суспільство — дві речі безумовно непоєднувані; змусити з’єднатися двох власників так само важко, як змусити два магніти з’єднатися однаковими полюсами. Суспільство повинно загинути або знищити власність. Таким чином вчений засуджував власність як право, що суперечить природі і розуму [10].

К. Маркс (1818 — 1883 рр.) і Ф. Енгельс (1820 — 1895 рр.) своєю чергою зазначали, що у кожну історичну епоху власність розвивалася по-різному і при абсолютно різних суспільних відносинах. Прагнути дати визначення власності як незалежного відношення, як особливої категорії, як абстрактної і вічної ідеї значить впадати в метафізичну або юридичну ілюзію. Відповідно власність потрібно розглядати як таку, що утворюється завдяки суспільним відносинам або іншими словами суспільні відносини, утворюють те, що в даний час називають власністю [11]. З даного твердження можна зробити висновок, що внаслідок еволюції відносин у суспільстві (суспільний поділ праці, ступінь розвитку продуктивних сили тощо) відбувається трансформація відносин та форм власності.

Засновник американського інституціоналізму Т. Веблен (1857 — 1929 рр.) писав, що де б не з’явився інститут приватної власності, нехай навіть у слаборозвиненій формі, там процес економічного розвитку мав спрямування боротьби за володіння майном. Зазначав, що мотив, який є основою власності — суперництво; цей же мотив суперництва, на базі якого виникає інститут власності, залишається дієвим у подальшому розвитку цього інституту і в еволюції всіх тих рис соціальної структури, до яких власність має відношення. Тобто причини зародження та становлення інституту власності він не пов’язував з тим мінімумом засобів, який потрібен для підтримки життя. Вважав, що головний стимул виходив спочатку з відмінностей і заздрості, пов’язаних із рівнем добробуту [12]. Таким чином Веблен, негативно оцінював еволюцію інституту приватної власності, адже з його міркувань, вона призведе до розшарування у суспільстві та неминучого антагонізму між багатими та бідними.

Р. Коуз (1910 — 2013 рр.), А. Алчіан (1914 — 2013 рр.) та інші неоінституціоналісти поняття “власність” замінили терміном “право власності”. Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або, принаймні, частка права використання ресурсу. Права власності — це права володіння і використання, управління і відчуження, забезпечення захисту і спадщини, безстрокового володіння і відповідальності, виключення шкоди для оточуючих і використання процедур для відновлення власності, право на отримання доходу і компенсації [13]. Зазначали, що власник прийматиме найефективніші рішення лише тоді, коли чітко знатиме коло своїх повноважень та буде впевнений в захисті свого права на власність.

Російський філософ І. Ільїн (1883 — 1954 рр.) розглядав власність із духовного боку. Визнавав приватну власність як таку, що відповідає тому індивідуальному способу буття, який дано людині від природи. Вона йде назустріч інстинктивного та духовного життя людини, задовольняючи її природним правом на самодіяльність і самостійність. Але з поправкою на те, що народ повинен систематично виховуватися до вірного розуміння ідеї приватної власності (обґрунтовував ідеологічний зміст власності). Це виховання повинно зв’язати внутрішнє переживання приватної власності і зовнішнє розпорядження нею з благородними мотивами і соціальними мотивами людської душі, і відповідно розкривати і знешкоджувати погані мотиви і спонукання [14]. Науковець, вже на той час звертав увагу саме на соціальний бік приватної власності, тобто формацію, що на сьогодні зветься соціально відповідальний бізнес.

В.      Базилевич, у свій час зазначав, що без відносин володіння і власності важко уявити суспільство цілісним і дієвим. Намагання позбутися власності як показала попередня історія (період Радянського Союзу), ні до чого, крім суспільних негараздів, не призвели. Окремо взята річ, предмет, позбавлена володіння, у якої немає власника, втрачає свою значимість і попросту вмертвляється. Вона нікому не належить, нікому не слугує, оскільки втратила свою якість — бути власністю. Річ, предмет і навіть людина видається ще придатною для користування, але втрата статусу власності робить її непотрібною. Але потрібні інші речі, предмети, ідеї, люди, що й породжує нескінченну боротьбу за їх володінням. А звідси — проблема багатства і само собою власності, володіння якою є умовою одержання щастя і повноти буття. Прагнув поєднати економізм з аскетизмом, знайти певний компроміс, гуманізувати якщо не саму власність, то форму її використання, надати їй якусь очевидну загальну корисність, тобто зробити з мамони не ідола, а слугу [15].

Таким чином власність у різні часи отримувала різне змістовне наповнення, яке залежало від історичних обставин, соціальної атмосфери в суспільстві тощо. Відповідно мислителі вносили свої доробки та розглядали її то з економічного, то юридичного та навіть ідеологічного поглядів. Внаслідок цього в науковій літературі існує велика кількість поглядів щодо визначення таких понять, як відносини власності, власність, права власності тощо. Розглянемо деякі з них та визначимо найбільш близькі до нашого дослідження.

Наприклад, С. Степаненко відмічає, що більш нагально проблема сутності власності та її походження постала в період первинного накопичення капіталу внаслідок розгляду приватної власності як необхідної передумови розподільної справедливості, завдяки чому виникла ідея природного права [16]. Г. Черкасов, зазначає, що власність як приналежність суспільства і тільки його повинна бути за своїм змістом сукупністю певних суспільних міжлюдських відносин. Загалом, це взаємодія між власниками і не власниками життєвих благ, а також між власниками різних їх видів [17]. З огляду на це, відносини власності виникають внаслідок відносин між людьми, групами людей, державою тощо з приводу привласнення — відчуження матеріальних або нематеріальних благ.

Інші науковці зазначають, що власність — це відношення особи (суб’єкта) до належної їй речі (об’єкта) як до своєї, котре виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, а також в усуненні втручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку поширюється влада власника [18]. Як зауважив В. Ємельянов, власність становить економічну основу життя суспільства, будучи показником його добробуту і особистого благополуччя громадян. Тому охорона відносин власності, їх чітке правове регулювання, захист прав власників від будь-якого неправомірного втручання — найважливіше завдання держави [19].

Автор солідарний з таким змістовним визначенням власності, який пропонує український економіст С. Мочерний. Він зазначає, що власність, загалом, є значно ємна категорія, яка відображає базисні і надбудовні відносини. Відповідно, власність — соціологічна категорія, яка відображає розвиток кількох підсистем суспільних відносин (виробничих, соціальних, правових, політичних, психологічних та інших), що прямо і опосередковано стосуються привласнення матеріальних і духовних благ через суспільно- економічну форму певного способу виробництва [20].

1.2. Роль держави в трансформації відносин власності як передумови розвитку суспільства

Можна виокремити дві найголовніші підсистеми власності — це економічна та юридична власність. Економічна власність — система сутнісних виробничих відносин між людьми (класами, соціальними верствами, групами, окремими індивідами тощо) з приводу привласнення різноманітних об’єктів власності (засобів виробництва, предметів споживання, послуг, робочої сили, патентів тощо) в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні). Юридична власність (право власності) — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності [21]. Таким чином юридичне закріплення прав власності означає суспільне санкціонування певних дій суб’єктів щодо об’єктів власності, що має на меті саме упорядкування відносин між людьми (легалізація відносин, що фактично склалися в суспільстві) [22].

Цивільний кодекс України право власності визначає, як право особи на річ (майно), яке вона здійснює (володіння, користування та розпоряджання своїм майном), відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб [23].

Ю. Ушакова, зазначає, що зміст прав власника на власні дії не вичерпується лише правом володіння, користування та правом розпорядження (тріада). Доводить та пропонує доповнити четвертим елементом — правом управління [24].

Таким чином можна стверджувати, що на сьогодні економічний та юридичний зміст власності тісно переплетені, доповнюють один одного та відображають сутність власності. Але все ж таки, на думку автора, первинним потрібно вважати економічну підсистему власності, а юридичну похідною. Адже в основі відносин власності є процес привласнення — відчуження, який ґрунтується на економічному інтересі (вигоді) та функціонує завдяки кредитно-грошовому механізмі. Хоча юридична власність своєю чергою забезпечує порядок (не допускає анархії) у взаємовідносинах між людьми, адже кожний знає та розділяє об’єкти власності на “моє” та “не моє”.

М. Домашенко та В. Рубаник наголошують, що право власності в економічній системі має визначальне значення для всіх форм господарської діяльності, і особливо — для індивідуального підприємництва; утвердження і неухильне дотримання правових форм і способів урегулювання відносин власності є тим фундаментом, від стану якого залежить міцність усіх інших елементів системи [25].

В кожний історичний період у суспільстві панувала певна ідеологія щодо власності. Від цих поглядів, наприклад щодо типів, форм власності, вектору, в якому повинна рухатись держава тощо, залежить майбутній або розвиток, або занепад. І не останню роль тут відіграє державна політика, яка значною мірою саме формує цю ідеологію (агітаційні, пропагандистські заходи, які поширюються в Інтернеті, друкованих матеріалах, на телебаченні, радіо, лекціях, круглих столах, різних масових заходах, зокрема зборах, мітингах, демонстраціях, конференціях тощо [26]). За період незалежності України ця тема розглядалася однобоко. Адже політична еліта постійно акцентує увагу переважно на приватній власності, а що стосується суспільної (державної), то зазначається, що вона неефективна, збиткова тощо. Відповідно продовжуються посили, щодо продажу держаних об’єктів, що на даному етапі є недопустимим [27]. Отже, пануючий (а в багатьох аспектах і формуючий) вплив на інститут власності здійснює державна політика регулювання, яка конкретизується у виконуваних нею функціях.

Наступним потрібно розглянути суб’єкти та об’єкти власності. Першими можуть бути окремі громадяни, колективи, держава тощо. До других науковці зараховують продукт, робочу силу, засоби виробництва, землю, природні ресурси, рухоме та нерухоме майно, цінні папери тощо [28]. Таким чином, підійшовши до класифікації власності, потрібно зазначити, що вона (власність) впродовж історії знаходила своє відображення в різноманітних типах, формах і видах. Що стосується сьогодення, то науковці вкладають різноманітний зміст щодо її класифікації [29 — 31]. Тому далі буде розглянута авторська типологія, основою якої є реалізація прав власності.

Отже, необхідно виокремити наступні три типи власності: суспільна, приватна та змішана. Розміщені в порядку становлення в суспільстві (все, що створене природою належить до суспільної, внаслідок поділу праці виникає приватна власність, а далі вище зазначені еволюціонують в змішаний тип). У підсумку, як зазначає А. Афонов, основною тенденцією розвитку власності є становлення соціалізованої власності (злиття відносин власності і власності як суспільних відносин). Соціалізуючим фактором і поєднувальною ланкою цього процесу буде соціокультурне поле буття людини в його цілісності з буттям виробництва [32].

Що стосується форм власності, то вони поділяються на державну, колективну, індивідуальну та змішану. Своєю чергою кожна із них вміщує певні види власності (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Структурна класифікація власності

Тип власності	Суспільна		Приватна	Змішана
Форма власності	Державна	Колективна	Індивідуальна
Вид власності	Загально державна	Партнерська (пайова) Корпоративна (акціонерна) Муніципальна (комунальна) Кооперативна	Особиста Приватна	Державно-колективна Державно-приватна Державна / колективна / приватна з участю іноземного капіталу Інша
		Інтелектуальна

З табл., 1.1 бачимо, що державна форма власності включає у себе загальнодержавні об’єкти (100 відсотків права власності належить державі). Колективна складається із таких видів власності, як партнерська (пайова), корпоративна (акціонерна), муніципальна (комунальна) та кооперативна. Індивідуальна враховує особисту та приватну власність. Що стосується інтелектуальної, то вона може належати як індивідуальній, так і колективній формі власності. Змішана форма знаходить своє відображення у таких видах, як державно-колективна, державно-приватна, а також державна/колективна/приватна з участю іноземного капіталу тощо. Запропонована структура не вичерпує себе й може бути доповнена, адже відносини власності перебувають у постійній динаміці, зазнають впливу з боку соціальних, економічних, політичних чинників тощо. 

РОЗДІЛ ІІ. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.1. Визначення змісту права власності

Економічні відносини власності для їх стабільності та непорушності закріплюються правом як всезагальним нормативним регулятором суспільних відносин і таким чином правова форма відносин власності визначається їх економічним змістом [8, с. 477].

У економічному змісті власність з однієї сторони — це благо, яке виражається в тому, що присвоєна річ здатна задовольняти власні потреби суб’єкта; обмінюватися та задовольняти потреби інших, що супроводжується позитивним економічним змістом для власника; застосовуватися у виробництві і присвоєнні нових матеріальних та нематеріальних благ. Але водночас володіння покладає на власника і тягар утримання майна, який виражається в необхідності постійного підтримання належного стану об’єктів власності, їх охорони та ремонту, необхідності відповідати за боргами, якими обтяжене майно, сплачувати податки та збори, і врешті решт — не посягати на майно інших власників та своїм володінням не заважати здійснювати ними права власності.

Отже, відповідно до матеріалістичної теорії власність — це відносини між людьми щодо панування певними матеріальними благами, які знаходять своє вираження у ставленні особи до належних їй благ як до своїх, їх відчуженості від інших, що дає власнику можливість панувати над приналежним майном та поєднується з необхідністю несення тягаря власності.

До матеріалістичної теорії певною мірою подібна соціально-аксіологічна теорія власності, яка була розроблена М. М. Алексєєвим. Ця теорія спирається на думку, що “собственность есть социальным явлением … в том глубоком смысле, что понятие собственности логически включает предположение определенной социальной связи, без которой о собственности нельзя мыслить вообще” [3, с. 360]. М. М. Алексеев зробив припущення про те, що об’єктами власності можуть бути не всі речі, а лише ті з них, які в природі є обмеженими.

У підтвердження цього висновку автор наводить первинні способи набуття власності — окупація (захоплення) предмета та обробка (затрачена людська праця). Окупація, як боротьба за речі, можлива у випадку їх дефіцитності, і така рідкість становить основу інтересу до власності. До здобутої речі одразу застосовується праця, і саме захоплення та праця, на думку М. М. Алексеева, у праві народу були першими титулами власності [3, с. 353].

Однак особа, яка заволоділа річчю, не є відокремленою від суспільства, а знаходиться з його членами в певних взаємодії (взаємовідносинах), і саме такими є всезагальні (абсолютні) відносини, які являють собою суспільні зв’язки, що об’єднують всіх взагалі і передбачають суспільне ціле [3, с. 358]. Саме як типовий приклад всезагальних правовідносин автор визначає власність як соціальні відносини всезагальної природи, — обставину, яка входить в сутність власності, але далеко не завжди досягає свідомості людей.

Таким чином, М. М. Алексеев зазначає: “собственность есть такое отношение между людьми, при котором праву собственности на господство и распоряжение над встречающимися в ограниченности и не принадлежащим к высшим ценностям предметам соответствует обязанность других людей терпеть власть собственника в ее определенных проявлениях” [3, с. 361].

Отже, теорії походження права власності мали важливе значення для розвитку цього інституту права, встановили його особливості та призначення, визначили його зміст. Різноманітність таких теорії вказує лише на одне, що це складне та неординарне явище, яке має надзвичайно важливе значення для нормального функціонування будь- якого суспільства.

Зміст права власності, розкритий у розглянутих теоріях, визначає його як сукупність прав та обов’язків щодо здійснення цього суб’єктивного права. Тому історично склалося, що у правовій думці ХІХ-ХХ ст. зміст права власності в основному зводився до повноважень щодо володіння, користування та розпоряджання майном.

Ця тріада з моменту відображення її у 1832 р. в Зводі законів Російської Імперії та розробки її теоретичного обґрунтування М. М. Сперанським вважається класичною. Але зрозуміло, що такою тріадою зміст права власності не вичерпується, адже ще древні римляни в jus civile розрізняли п’ять повноважень власника, до яких відносили право володіння (jus posessioni), право користування (jus utendi), право розпоряджання річчю (jus obutendi), право отримання плодів та доходів від її використання (jus fruendi) та право захисту (jus vindicandi).

Але, незважаючи на це, переважна більшість науковців України у визначенні власності та права власності зупиняються на “золотій тріаді” у розумінні цього права як єдиного, неподільного, а не структурованого права володіння, користування та розпоряджання власністю. Окрім цього, на охороні цих тверджень стоїть ст. 317 ЦК України, яка чітко зазначає, що власникові належить право володіння, користування та розпоряджанням своїм майном.

2.2. Трансформація концепцій про зміст права власності

Сучасний етап розвитку інституту власності характеризується суттєвими змінами в структурі цієї правової категорії, в розширенні змісту повноважень власника, розвивається процес зближення речових і зобов’язальних концепцій права власності, з’являються нові види «нематеріального» майна, які мають характеристики товару (інформація, ноу-хау та ін.).

Стосовно основних концепцій сутності права власності, які були висловлені в національній доктрині, треба відзначити наступні.

Здійснюючи певну ідеалізацію приватної власності, Я.М. Шевченко пропонує розглядати її сутність як засіб здійснення підприємницької діяльності. Зокрема, авторитетний правознавець зауважує, що: «право власності перестало бути самоціллю, а все більше набуває рис засобу, який використовується людиною для організації своєї самореалізації. З огляду на це здатність скористатися правом власності націлюється на організацію підприємницької діяльності, в якій людина створює себе сама і саме для якої набуває таких рис, як освіченість, працьовитість, набуття високої кваліфікації» [17, с.22].

Таким чином, можна стверджувати про формування Я.М. Шевченко теорії підприємницької сутності права приватної власності.

Передумовою формування наступної теорії права власності став новий підхід до класифікації цього інституту в чинному ЦК України. Як відомо, в попередньому ЦК 1963 р. в основі такої класифікації використовувався поділ власності на форми (державну, комунальну, приватну). Зазначимо, що в чинному ЦК 2003 р. термін «форма власності» не використовується взагалі. Це привело до того, що серед вітчизняних правників з’явилася група науковців, яка почала відстоювати необхідність доктринальної відмови від самого поняття «форма власності». Наприклад, Я.М. Шевченко, коментуючи положення Основного закону щодо власності, зазначила, що чинна Конституція не містить положень про поділ власності на певні форми, як це було в Конституції УРСР 1978 р. та в Законі України «Про власність». Пояснює таку тенденцію науковець тим, що право власності, по суті, є єдиним для всіх суб’єктів права власності і незалежно від того, хто є суб’єктом права власності — громадянин, юридична особа чи держава, воно завжди характеризує стан належності речі, отже, поділ на форми власності втрачає будь-який сенс» [18, с. 170-174].

Критично ставиться до використання в цивілістиці поняття «форма власності» й І.В. Спасибо-Фатєєва, яка зауважує, що хоча в цивілістиці ще трапляються вирази на взірець: «організації різних форм власності», «майно, що належить до різних форм власності», сутність цих та подібних виразів полягає в означенні того, що відмінності між різними власниками відсутні, вони всі рівні. Такий підхід закріплено й у Конституції України, в якій наголошується на рівності всіх власників. У свою чергу, це прокладає шлях до розуміння права власності як єдиного інституту, безвідносно до правосуб’єктносгі його носіїв. Тому вживання терміну «форми власності», з точки зору науковця, у законодавстві є недоцільним [19, с. 145].

Оскільки ні Я.М. Шевченко, ні І.В. Спасибо-Фатєєва не запропонували власної назви, яка б індивідуалізувала їхнє бачення системи права власності, візьмемо на себе сміливість об’єднати висловлені точки зору в моністичну (від грецького «monos» — один) концепцію права власності.

Необхідно зазначити, що в сучасній російській цивільній доктрині схожу позицію займає Є.О. Суханов, який розглядає форми власності як економічне поняття, яким неможливо пояснити відмінності у змісті права власності, отже, на його думку, така категорія є юридично незначущою. На думку російського правознавця, ніяких «форм власності» немає, а є лише одне єдине право власності зі стандартним, єдиним набором правомочностей, у якого можуть бути різні суб’єкти — громадяни, юридичні особи, держава та інші публічно-правові утворення [20, с.772].

Ще однією актуальною проблемою, вирішення якої є пріоритетним завданням вітчизняної доктрини, є питання про припустимість довірчої власності в українському законодавстві як речово-правового способу реалізації ідеї управління власністю в інтересах визначеної третьої особи. Одна з основних проблем, яка пов’язана з довірчою власністю, полягає в тому, що зазначений інститут передбачає певне «розщеплення» права власності: а) право власності на предмет майнових операцій належить одній особі (засновнику трасту); б) право володіння, розпорядження — другій особі (довірчому власнику); в) право на отримання і використання доходів від майна, взагалі може належати третій особі (бенефіціарію) [21, с.56]. Іншими словами, якщо для континентальної правової системи характерна концепція, відповідно до якої право власності розглядається як абсолютне, неподільне і безумовне («справжній» власник може бути тільки один), англосаксонському праву (з якого і була запозичена довірча власність), навпаки, невідоме поняття повного права власності, що знаходиться виключно в руках однієї особи [22, с.100].

Над теоретичним поясненням вказаної проблеми плідно працює Р.А. Майданик, який за-пропонував концепцію «цільового» права власності як одного зі способів управління власністю. У цільовій власності, зазначає науковець, одна особа є власником майна, а інша — має на те саме майно не право власності, а похідне право на чужу річ. Правова природа цільового права власності полягає в самообмеженні абсолютного права власності на певний час з можливістю його відновлення у повному обсязі після досягнення мети або з інших підстав, визначених законом чи договором [23, с.39].

Таким чином, нами був здійснений короткий аналіз генезису уявлень про сутність права власності. Для зручності подальших досліджень, пов’язаних з вивченням сутності права власності, пропонуємо виділяти три основні періоди, впродовж яких відбувалися відповідні наукові дискусії: 1) дореволюційний період (19 ст.); 2) радянський період (1917-1991 р.р.); 3) новітній (національний) період розвитку інституту права власності (1991 р. — по теперішній час).

Крім цього, не бажаючи залишатися обабіч наукової дискусії щодо сутності права власності, вважаємо, що його сучасне бачення можна трактувати як концепцію «соціального лібералізму», що знаходить свій прояв: 1) у багатоманітності проявів (видів, типів, форм) права власності; 2) в утвердженні принципу рівноправності всіх власників; 3) у розумінні приватної власності як природного права людини, яке, поза волею свого носія може відчужуватися лише у випадках, які прямо передбачені законом; 4) у поступовому переході від абсолютного до обмеженого характеру права власності у зв’язку з зростанням соціальної функції власності (власність зобов’язує — ч.З ст.13 Конституції України). 

РОЗДІЛ ІІІ. ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3.1. Законні гарантії реалізації права власності фізичних осіб

Безумовно, право власності є непорушним. Між тим, засадничою умовою успішного функціонування цивільних правовідносин є наявність відповідного законодавства та закріплення законних гарантій щодо прав власності. Отже, звернення до проблематики юридичних гарантій прав приватної власності, які забезпечуються за допомогою законних (державних) гарантій, є важливою складовою науки цивільного права.

У літературі зазначено, що право приватної власності розглядається через призму об’єктивного та суб’єктивного права. Право приватної власності з об’єктивної точки зору варто розглядати в якості системи легалізованих у державі спеціально-правових норм, які регулюють відносини власності, встановлюють форми та процедури набуття й оформлення прав, а також порядок відновлення та захист їхніх прав і законних інтересів в установлених процедурах та організаційно-правових формах. Звичайно, такий масив правового регулювання утворює центральний інститут права власності та займає головне місце у науці цивільного права.

Сутність суб’єктивного права власності фізичних осіб полягає у реалізації власниками свого права, здійсненні наданих законодавством можливостей щодо набуття права власності на об’єкти у формі володіння, користування, розпорядження ними та захисті наданих чи набутих за законом або договором прав на ці об’єкти.

За сучасних умов розвитку світового співтовариства відбувається значне розширення кола об’єктів права власності: поряд з речовими об’єктами з’являється значна кількість неречових (безтілесних) об’єктів, які розуміються як права, що мають вартість та грошову оцінку, але являють собою «ідеальний» майновий об’єкт неречового характеру. До таких об’єктів відносять об’єкти промислової, фінансової і комерційної власності. Серед нових об’єктів права власності в юридичній доктрині виділяються органи і тканини людини, які можуть бути предметом трансплантації. Неречові (безтілесні) об’єкти права власності також підлягають правовому захисту.

Право приватної власності є окремим елементом, який належить до механізму правового регулювання та не може реалізовуватись поза правовим регулюванням. Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях постійно розвиває положення права власності, закріплені у ст. 1 Протоколу № 1, і встановлює основні стандарти правового регулювання права власності, свого роду «правову оболонку суб’єктивного права власності».

Враховуючи ст. 1 Протоколу № 14 на державу покладається зобов’язання належним чином організовувати відносини власності, застосовувати необхідні заходи для того, щоб суб’єктивне право власності було ефективним. Отже, законні гарантії права власності, враховуючи базові міжнародні стандарти, базуються на трьох основоположних принципах права: верховенстві права; балансу приватних і публічних інтересів; судовому захисті.

Аналізуючи межі держави, що обмежують правомочність у сфері права приватної власності, встановлювані міжнародним співтовариством, слід виділити наступне:

—         право власності гарантується, а її зміст і обмеження встановлюється законом;

—         власність зобов’язує, її використання повинне слугувати суспільному благу;

—         експропріація допустима тільки заради загального блага на підставі закону, який регулює міру від-шкодування. Відшкодування повинне встановлюватися шляхом справедливого визначення інтересів суспільства і заінтересованих осіб.

Конституція, Цивільний кодекс України містять законну гарантію вільного використання кожним своєї власності, кожен має право мати майно і ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як за рішенням суду і з дотриманням відповідних правил. Держава гарантує заборону неправомірних і необґрунтованих вилучень об’єктів власності у законних власників (конфіскація, реквізиція, вилучення). Зазвичай йдеться про нерухоме та рухоме майно права власності, які повинні однаковою мірою бути гарантовані з боку держави.

Держава гарантує права фізичних осіб на землю шляхом встановлення норм захисту у Конституції України та в інших нормативно-правових актах, а також діяльності всіх гілок державної влади, у тому числі правоохоронних органів, однією з функцій яких є належний захист прав на земельні ділянки.

Конституція України у ст. 13 встановлює, що земля, її, надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Основний Закон гарантує право власності на землю. Це право набувається та реалізується громадянами, юридичними особа-ми та державою виключно до закону (ст. 14). Крім того, кожний громадянин має право користуватися при-родними об’єктами права власності народу. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, а всі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 3 ЦК України закріплює загальні засади цивільного законодавства, серед яких мають місце певні юридичні гарантії щодо будь-яких цивільних правовідносин. До них можна віднести: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом; свобода договору; реєстрація права власності; судовий захист цивільного права; справедливість, добросовісність та розумність.

Однак, окрім захисту права на мирне володіння нерухомим майном, завданням держави полягає у забезпечені права власності й на рухоме майно, зокрема, і на транспортні засоби. Між тим на практиці непоодинокими є випадки, що свідчать про незахищеність прав власника та нехтування з боку держави основними постулатами права власності. Як приклад можна навести ситуацію з евакуацією автомобілів у Києві та Одесі у 2008-2009 роках. Державна влада пояснювала необхідність «примусової евакуації» великою кількістю неправильно «припаркованих» автомобілів, посилаючись на «Правила благоустрою території, паркування транспортних засобів, тиші в громадських місцях, торгівлі на ринках у місті Києві»6 (далі — Правила), прийнятих Київською міською державною адміністрацією 26 вересня 2002 року. Відповідно до цих Правил евакуація автомобілів, які порушують правила стоянки, можлива, але лише в тих випадках, коли машина «.. .створює загрозу безпеці дорожнього руху, руху транспорту і пішоходів, а також заважає виконанню робіт з утримання доріг, зелених насаджень, будинків і споруд, розташованих біля дороги».

Відповідний акт органу місцевого самоврядування був неправомірним у зв’язку з тим, що не враховував засадничого принципу недоторканності власності — як нерухомої, так і рухомої. Обмеження права власності, що полягало в евакуюванні рухомого майна, грубо нехтувало та порушувало приписи ст. 92 Конституції України. Незаконність рішення Київської міської державної адміністрації 2002 р. була підтверджена рішеннями судових інстанцій. Примусову евакуацію кваліфіковано правниками не інакше як «незаконне заволодіння транспортним засобом незалежно від мети, здійснене організованою групою».

Певні питання виникають при реалізації гарантій прав власності, пов’язанних з приватизаційними процесами, з вилучення майна з метою забезпечення суспільних інтересів, проблеми щодо одностороннього невиконання органами державної влади укладених угод тощо.

Так, можливість примусового вилучення майна власника може бути здійснена тільки для державних потреб, а примусове відчуження обмежене обов’язком попереднього і рівноцінного відшкодування. Така категорична форма викликає певні сумніви, адже ми відстоюємо думку про те, що юридичні гарантії суб’єктивних прав не повинні бути декларативними. Теза щодо рівноцінного відшкодування для власника є лише словами, які не забезпечені державою та містять проблеми, пов’язані з відсутністю законодавчого механізму такого відшкодування.

Очевидно, що необхідність вилучення чужого майна для державних потреб може бути викликана якою- небудь оперативною необхідністю: введенням надзвичайного або військового стану, ліквідацією наслідків аварії, катастрофи, іншими подіями, що не дають державі змоги в найкоротші терміни сконцентрувати матеріальні ресурси для виконання необхідних дій. У такій ситуації державний орган або посадовець скоріш за все не матимуть у розпорядженні необхідних коштів і, як наслідок, можливості для попереднього відшкодування відчужуваного майна. Тим більше в рівноцінній формі.

Г. Шершеневич вказував, що функція оцінки розміру винагороди повинна покладатися на оцінювальну комісію, яка робить її або виходячи з прибутковості майна, на підставі відомостей, наданих власником і визнаних комісією достовірними, або за місцевими цінами і особливими умовами, в яких майно знаходиться. В. Гребенніков вважав, що такий порядок, застосовний в звичайних умовах при вилучені земельної ділянки, об’єкта нерухомості та іншого цінного майна, навряд чи прийнятний в екстремальних умовах, при дефіциті часу й матеріальних ресурсів. Більше того, в Конституції навряд чи можна передбачити усі можливі умови, за наявності яких на практиці виникає необхідність примусового відчуження майна для державних потреб. У ній важливо встановити принцип, який забезпечив би при обмеженні прав власника дієвий захист його законних інтересів.

Відповідно до ст. 356 ЦК України однією із підстав для припинення права власності є реквізиція. Термін «реквізиція» не є новелою для законодавства, це традиційний інститут права, відомий ще з дореволюційних часів. У дореволюційному законодавстві під реквізицією розглядалося примусове придбання місцевих засобів, необхідних для задоволення споживчих потреб армії, з провадженням сплати або з видачею квитанції після затвердження тарифів і встановлених цін. Водночас, слід зазначити, що дореволюційна наука називала цей інститут експропріацією. Історичний аналіз нормативних актів часів Жовтневої революції 1917 р., норм Цивільного кодексу УСРР 1922 р., Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. свідчить, що у всіх випадках реквізиція здійснювалася безоплатно, з істотними порушеннями закону і свавіллям влади.

Закон про власність в СРСР 1990 р. уперше закріпив ознаку надзвичайності реквізиції: «У випадках стихійних лих, аварій, епідемій, епізоотії і при інших обставинах, що носять надзвичайний характер, майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучене у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами Союзу РСР, союзних і автономних республік, з виплатою йому вартості майна (реквізиція)».

3.2. Захист права власності

На даний час в Україні в ст. 353 ЦК України реквізиція визначається як вилучення майна власника в інтересах суспільства у випадках стихійних лих, аварій, епідемій, епізоотій і при інших обставинах, що носять надзвичайний характер, за рішенням державних органів в порядку і на умовах, встановлених законом, з виплатою йому вартості майна. Можливість застосування реквізиції передбачена також Господарським кодексом України стосовно іноземних інвестицій (ч. 4 ст. 397). Закони України «Про право-вий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. та «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р., якими визначено обставини, що можуть бути кваліфіковані як надзвичайні, не регулюють питань реквізиції. Отже, необхідність спеціального закону про реквізицію випливає з конституційних приписів (ч. 5 ст. 41 Конституції України) і законодавчих підходів щодо регулювання цих питань.

Про застосування реквізиції для оптимального поєднання ідеї загального блага зі справедливим ставленням до суб’єктів права приватної власності говорить Л. Щеннікова. Вона також звертає увагу на необхідності врегулювання питань реквізиції спеціальним законом.

За прийняття спеціального закону про порядок та умови реквізиції висловлюються й інші вчені, наголошуючи на тому, що такий закон, з одного боку, має забезпечити можливість ефективного вилучення майна в екстремальних умовах, а з іншого, — максимальною мірою гарантувати права й інтереси власників, виключаючи ухвалення необґрунтованих рішень про реквізицію органами державної влади.

У своїх роботах О. Клименко зазначає про необхідність надання переваги спеціальному закону про реквізицію, яким були б комплексно врегульовані питання примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, з метою запобігання виникненню особливих (надзвичайних) обставин чи ліквідації їх негативних наслідків. Такий закон забезпечив би також законодавче оформлення інституту реквізиції в Україні.

Між тим, слід констатувати, що в Україні закон, яким би визначалися умови та порядок реквізиції до всіх об’єктів та незалежно від форми власності, не прийнято. Як наслідок, держава не сприяє розвитку гарантій прав власника у відносинах з приводу реквізиції у системі загальних засад цивільного права щодо захисту права власності.

Для належного гарантування прав власності у разі вилучення майна для державних потреб та досягнення забезпечувальної функцій гарантій необхідно у ЦК України встановити вичерпний перелік тих під-став, які надають право проводити вилучення та реквізицію, оскільки зворотне може привести до ситуації, коли орган, що приймає рішення про реквізицію, трактуватиме поняття «за інших надзвичайних обставин», на власний розсуд, що у свою чергу може призвести до зловживання правом і несумлінного ставлення до власника.

Механізм здійснення, способи і термін відшкодування вартості реквізованого майна, вилученого майна для державних потреб повинен мати чітку правову регламентацію, адже відсутність такого механізму ставить власника у вкрай невигідні умови та не гарантує йому очікуваного відшкодування.

Для дієвості, реальності юридичних гарантій права власності фізична особа повинна мати визначений лише законом механізм відселення, відчуження рухомого та нерухомого майна; порядок надання попередньої компенсації (площі та кількості кімнат, що надаються як компенсація; стану, в якому надається нерухомість; місця розташування цієї нерухомості або порядок визначення та сплати фінансової компенсації). Процедурна гарантія повинна спочатку передбачати визначення та надання компенсації фізичній особі і лише потім підходити до питання вилучення майна. Гарантія буде відповідати змістовному навантаженню лише у разі отримання грошової компенсації за ринковими цінами, враховуючи питання оподаткування та у разі контролю з боку держави за здійсненням процедур компенсації.

Більшість правників вважають, що належною гарантією прав власників при інвестуванні та фінансуванні нерухомого майна є реєстрація у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обмеження. Між тим, цього буде недостатньо. Адже на даний час відсутні гарантії фізичних осіб у разі незакінчення об’єкта будівництва забудовником, так звані законсервовані або «закинуті» об’єкти будівництва. Науковцями зазначається, що дана проблема не вирішена ані містобудівним, ані господарським законодавством. На жаль, не вирішується вона й цивільним законодавством. Щоб говорити про дієвий механізм безпосередньої реалізації прав, держава повинна забезпечити як якісне правове регулювання будівельної діяльності та відносин, які її опосередковують, так і встановити реальні юридичні гарантії прав інвесторів (фізичних осіб, суб’єктів господарювання) на завершення об’єктів будівництва та в подальшому — отримання прав власності на нього.

Отже, аналізуючи зміст загальних положень щодо недійсності правочинів, доходимо висновку, що встановлений даними приписами правовий механізм не може бути використаний як гарантія для особи, що вважає себе власником майна, шляхом задоволення позову до добросовісного набувача. На нашу думку, інше означало б, що власник має можливість удатися до такого способу захисту, як визнання усіх здійснених правочинів з відчуження його майна недійсними, тобто вимагати повернення отриманого в натурі не лише тоді, коли йдеться про один (перший) правочин, здійснений з порушенням закону, але й коли спірне майно було придбане добросовісним набувачем на підставі подальших (другого, третього, четвертого і так далі) право- чинів, чим порушувались би встановлені законодавцем гарантії захисту прав і законних інтересів добросовісних набувачів. Таким чином, захист прав особи власником майна шляхом повернення цього майна від добросовісного набувача можлива лише на основі віндикаційного позову, і лише за наявності передбачених ст. 388 ЦК України підстав для витребування майна у добросовісного набувача, — у разі вибуття майна з володіння власника або особи, якій майно було передане власником у володіння, не з їхньої волі (при втраті, крадіжці, іншим шляхом), а також у разі безвідплатного придбання майна добросовісним набувачем. Звичайно, таке застосування потребує певного закріплення або в цивільному законодавстві, або на рівні конституційного тлумачення. 

Висновки

Проаналізувавши погляди науковців щодо ґенези інституту власності, необхідно зазначити, що вони змінювалися протягом відповідних трансформацій суспільства. Адже в кожну епоху панували певні норми і правила поведінки, які мали домінуюче спрямування у взаємовідносинах між людьми, що позначилося на ставленні до власності як такої. Відповідно одні світила науки робили наголос на приватній (Арістотель, Дж. Локк, Ф. Кене, І. Ільїн та інші), інші на суспільній власності (Р. Оуен, К, Маркс, Т. Веблен та інші). Та все ж таки кожен із них вніс вклад у спільну формацію, яка визначається впливом (головним, стержневим, формуючим, правовим тощо) держави на інститут власності. Переносячи вищесказане в площину сьогодення, потрібно зазначити, що лише завдяки державній регуляторній політиці, державі як економічному гравцю, можна забезпечити розвиток суспільства.

Також сформовано понятійний апарат, що характеризує відносини у сфері власності та впливу на них з боку держави. Встановлено, що відносини власності виникають внаслідок відносин між людьми, групами людей, державою тощо з приводу привласнення — відчуження матеріальних або нематеріальних благ. Визначено, що первинним потрібно вважати економічну підсистему власності, а юридичну — похідною. Наголошено на важливості впровадження державою ідеологічної політики щодо формування та розвитку інституту власності, від якої значною мірою залежить майбутнє процвітання або занепад держави.

Розроблено структурну класифікацію власності, яку поділено на типи (суспільна, приватна, змішана), форми (державна, колективна, індивідуальна, змішана) та види власності (загальнодержавна, партнерська, корпоративна, муніципальна, кооперативна, особиста, приватна, інтелектуальна, державно-колективна, державно-приватна, державна/колективна/приватна з участю іноземного капіталу, інша). Потрібно зазначити, що для стабільності соціально-економічної сфери, в суспільстві повинні бути присутні всі типи, види та форми власності. А от, що стосується оптимального їх співвідношення в структурі господарства країни, то це питання потребує додаткового дослідження.

Можливість захисту права власності є однією із гарантій його недоторканності. Захист права власності — це реакція на правопорушення з боку самого потерпілого (самозахист) або уповноваженого на це державного органу, яка привела до реституції, тобто відновлення попереднього юридичного і фактичного стану речей. 

Список використаної літератури

1. Мельник А. Ф. Національна економіка. URL : http://westudents.com.ua/glavy/22n2-26-bazisn-ekonomchn-nstituti-funktsonuvannya-natsonalno-ekonomki.html.
2. Черкасов Г. И. Общая теория собственности : [учеб. пособ. для экон. вузов и специальностей]. 2-е изд., перераб. и доп. М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2003. С. 3.
3. Платон. Государство. URL : http://www.gyusin.ru/library/book/Platon_state.pdf.
4. Законы платона о собственности. URL : http://www.memorial.krsk.ru/Articles/ 503A7.htm.
5. Аристотель. Политика. URL : https://www.civisbook.ru/files/File/ Aristotel_Politika.pdf.
6. Локк Дж. Сочинения : в 3 т. М. : Мысль, 1988. С. 277—279.
7. Кенэ Ф. Избранные экономические произведения. М. : Соцэкгис, 1960. С. 433.
8. Бентам И. Основные начала гражданского кодекса. URL : http://econlibrary.ru/ books/98/93/bentham_prmciples%20of%20the%20civil%20code%20_ptLШML#xgl8.
9. Оуэн Р. Избранные сочинения. М. : Москва ; Ленинград : Издательство Академии Наук СССР, 1950. С. 58 ; 352—354. (Предшественники научного социализма).
10. Прудон П. Ж. Что такое собственность? или Исследование о принципе права и власти; Бедность как экономический принцип; Порнократия, или Женщины в настоящее время. М. : Республика, 1998. С. 41; 157.
11. Маркс К. Нищета философии. Ответ на “Философию нищеты” г-На Прудона. М. : Политиздат, 1987. С. 110; 151.
12. Веблен Т Теория праздного класса. URL : http://library.fa.ru/files/Veblen.pdf.
13. Неоінституціоналізм. URL : http://studopedia.com.ua/1_67594_neoinstitutsionalizm.html.
14. Ильин И. А. О частной собственности. URL : http://www.economicus.ru/cgi-ise/ gallery/frame_rightn.pl?img=briefgif%0A&lmks=./m/ilym/works/ilym_wLtxt&name =ilyin&type=ru.
15. Базилевич В. Д., Ільїн В. В. Інтелектуальна власність: креативи метафізичного пошуку. URL : http://pidruchniki.com/15660212/ekonomi-ka/vlasnist_intelekt _konteksti_smis-lu_zhittya.
16. Степаненко С. В., Яковенко Л. І. Трансформація відносин власності в умовах формування постіндустріальної економіки. Полтава : Скайтек, 2009. С. 76.
17. Черкасов Г. И. Общая теория собственности … С. 15.
18. Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності : нариси з історії, філос., теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. Х. : Факт, 2002. С. 64.
19. Емельянов В. П. Защита права собственности уголовным законодательством. Х. : Рубикон, 1996. С. 3.
20. Мочерний С. В. Економічна теорія. URL : http://libfree.com/136765072_ekonomikaekonomichna_vlasnist_virobnichi_vidnosini.html.
21. Пацурківський Ю. П. Основні підходи до визначенім поняття та природи власності в цивільних правовідносинах / Пацурківсь- кий Ю. П. // Науковий вісник Чернівецьк. унту. — 2013. — Вип. 682 (Правознавство). — С. 59-64.
22. Степаненко С. В. Трансформація відносин власності в умовах формування постіндустріальної економіки. С. 87.
23. Цивільний кодекс України. Книга третя право власності та інші речові права. URL : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/435-15/page6.
24. Ушакова Ю. А. Поняття, зміст та форми права власності : автореферат дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 ; Н.-д. ін-т приват. права і підприємництва, Акад. прав. наук України. К., 2011. С. 9.
25. Домашенко М. В. Власність і право власності. С. 88.
26. Черкасов Г И. Общая теория собственности. С. 192.
27. Зюзь Д. В. Вдосконалення системи управління державними підприємствами України // Теорія та практика державного управління : зб. наук. пр. Вип. 2 (53). Х. : Вид- во ХарРІ НАГУ “Магістр”, 2016. С. 111—118.
28. Фесечко В. В. Собственность: сущность, форма, содержание, структура. Донецк : ДонГУЭТ, 2003. С. 127—130.
29. Степаненко С. В. Трансформація відносин власності в умовах формування постіндустріальної економіки. — С. 88, 89.
30. Фесечко В. В. Собственность: сущность, форма, содержание, структура. С. 30, 31.
31. Черкасов Г И. Общая теория собственности… С. 37, 38.
32. Афонов А. П. Власність як соціально-філософська категорія // Мультиверсум : філос. альм. N° 30 / [редкол. : В. В. Лях (голов. ред.) та ін.] ; Ін-т філософії ім. Г С. Сковороди НАН України. К. : Укр. центр духовн. культури. 2002. С. 192.
33. Мандрика Л. М. Теорії права власності / Мандрика Л. М. // Право і безпека. — 2009. — №2.-С. 91-94.
34. Клименко О. Наукові роздуми у розвиток правової теорії власності / Клименко О. // Наукові записки Ін-ту законодавства Верховної Ради України. — 2013. — № 4. — С. 55-60.
35. Шимон С. І. Майнові права в контексті сучасних концепцій права власності в цивілістиці / Шимон С. І. // Часопис Київськ. ун-ту права.-2012.-№ 2.-С. 192-195.
36. Дзера О. В. Інститут права власності за новим цивільним законодавством і європейські стандарти з охорони права власності / Дзера О. В. // Університетські наукові записки. — 2005. — № 1-2. — С. 69-75.