Право власності на природні ресурси розглядається в об’єктивному (широкому) і суб’єктивному (вузькому) значеннях. В об’єктивному зна — ченні — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відно­сини з приводу належності об’єктів природи одним особам і відчуже­ності таких об’єктів від інших осіб. Право власності на природні ресурси в суб’єктивному значенні — це право конкретного суб’єкта володіти, користуватися і в дозволених законом рамках розпоряджатися певни­ми частинами природних об’єктів.

При розгляді змісту права власності на природні ресурси зверніть увагу на сутність і характер права володіння природними ресурсами, права користування та обмежений характер права розпорядження природними ресурсами. Право володіння означає фактичне володіння річчю, яке має юридичне значення. Щодо природних ресурсів, то во­лодіння, як правило, виражається у віднесенні природного об’єкта до відання власника, закріпленні його за власником (наприклад, земельної ділянки з визначеними межами за фермерським господарством). Право володіння належить будь-якому власнику, якщо, звичайно, об’єкт не передано у користування чи оренду іншим особам. Право користуван­ня об’єктом природи — це право здійснювати його безпосередню гос­подарську експлуатацію з метою вилучення його корисних властивостей і якостей, отримання інших благ. Право користування також зберігаєть­ся у власника в тому разі, коли об’єкт не передано в оренду чи в кори­стування іншим суб’єктам.

Право розпорядження є основним повноваженням власника, яке і відрізняє його від користувачів. Якщо відбувається передача цього права, то змінюється і власник об’єкта. Право розпорядження природ­ним об’єктом — це право визначати його юридичну долю, вчиняти дії, спрямовані на зміну його юридичного статусу. У найбільш повному обсязі це право належить державі, яка може передавати природні ре­сурси у власність іншим суб’єктам, надавати їх у користування та ви­лучати у користувачів, видавати нормативно-правові акти, які визнача­ють режим тих чи інших природних об’єктів. Певні обмеження права власності на природні ресурси встановлені для приватних і комунальних власників. Законодавство обмежує перелік угод, які можуть бути вчине­ні з природними об’єктами. Крім того, приватні власники не мають пра­ва самостійно змінювати цільове призначення природного об’єкта, погіршувати його якість, знищувати тощо. Ці обмеження пов’язані зі специфікою природних ресурсів як об’єктів власності, що, незважаючи на приналежність конкретним суб’єктам, продовжують лишатися не­від’ємними елементами навколишнього природного середовища, збе­рігати екологічні взаємозв’язки з іншими природними компонентами.

Особливості права розпорядження щодо окремих суб’єктів мають бути окреслені стосовно держави, територіальних громад, фізичних та юридичних осіб, а також іноземних суб’єктів.

Об’єкти права власності на природні ресурси істотно відрізня­ються від традиційних об’єктів цивільно-правових відносин власності, тому слід урахувати їхні відмінні риси, які значною мірою визначають сутність права власності на природні ресурси. Студентам потрібно мати на увазі, що не всі природні ресурси можуть бути привласнені, а лише ті, які піддаються індивідуалізації. Такі ж природні ресурси, як наприклад енергія вітру чи сонячна радіація, хоча й активно використовуються людством, але привласнені бути не можуть. Крім того, на право власно­сті на природні ресурси впливають як екологічні (пов’язаність із навко­лишнім середовищем, включення в систему екологічних взаємозв’язків, природне походження тощо), так і економічні (визнання природних ресурсів національним багатством, відсутність вартості в розумінні витрат людської праці на створення, особливості оцінки тощо) чинни­ки, що зумовлюють особливий режим його здійснення.

Установивши спільні характеристики природних ресурсів як об’єк­тів права власності, слід окремо розглянути землю, водні об’єкти, надра, тваринний і рослинний світ, природно-заповідний фонд як об’єкти права власності. Питання щодо можливості існування права власності на атмосферне повітря залишається дискусійним, тому треба мати з цього приводу власну позицію, врахувавши чинні нормативні положення та їх відповідність природним характеристикам атмосферного повітря й повітряного простору в межах території України.

Суб’єктами права власності на природні ресурси виступають дер­жава (державна власність), територіальні громади (комунальна вла­сність), юридичні і фізичні особи. Реформування законодавства про власність на природні ресурси в Україні дало можливість іноземним суб’єктам (іноземним державам, фізичним особам, що не є громадя­нами України, іноземним юридичним особам) бути власниками окре­мих природних об’єктів в Україні за умов, визначених в законі. Тому необхідно розглянути ці питання та з’ясувати сутність проблем у реа­лізації іноземними суб’єктами права власності на природні ресурси в Україні.

Наступним важливим блоком у темі є коло підстав і порядок ви­никнення права власності на природні ресурси й припинення цього права. При вивченні цього блоку варто детально вивчити класифіка­цію підстав виникнення (припинення) права власності на природні ре­сурси, а також звернути особливу увагу на момент виникнення права власності і характер документів, які це право посвідчують.

Завершувати вивчення теоретичних питань права власності на природні ресурси доцільно аналізом видів порушень права власності на природні ресурси, форм охорони цього права і гарантій його здійс­нення.