Реформування аграрного сектора економіки неможливе без реформування земельних відносин у сільськогосподарському виробництві, яке зумовлене необхідністю передачі землі тим, хто її обробляє.

Право власності громадян на землю гарантується Конституцією України (ст. 14). За своїм змістом воно є найбільш повним правом на землю, яке включає право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (ст. 78 Земельного кодексу України)[1].

Реалізувати право власності на земельну ділянку громадянин може, зокрема, при вступі до сільськогосподарського кооперативу. В цьому випадку можна говорити про першу групу земельних правовідносин, які виникають між кооперативом та його членом. Другу групу складають правовідносини, що виникають при виході з членів кооперативу.

Оскільки змістом будь-яких правовідносин є права і обов´язки їх учасників, то відповідно їх теж умовно можна розподілити на дві групи: перша — пов´язана з реалізацією права власності селянина на земельну ділянку при вступі до кооперативу; друга — з набуттям права власності на земельну ділянку при виході з нього.

Розглянемо першу групу земельних прав членів сільськогосподарських кооперативів.

Законом України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» (далі — Закон) передбачено, що при вступі до кооперативу громадянин може передати до пайового фонду належну йому на праві власності земельну ділянку (ст. 1).

При внесенні земельної ділянки, як обов´язкового пайового внеску (чи складової майнового паю), до пайового фонду кооперативу, проводиться оцінка цієї ділянки та на її вартість нараховуються частки доходу на паї. Крім земельної ділянки, до пайового фонду кооперативу можна вносити і право користування нею (п. 2 ст. 20).

Однак аналіз п. 2 ст. 20 Закону свідчить, що цей процес має певні протиріччя і недоречності. Так, з одного боку, якщо розглядати право користування земельною ділянкою як пайовий внесок, то особа, яка здійснила цей внесок, повинна отримувати відповідну частку доходу на свій пай.

З іншого ж боку, Законом встановлюється, що користування ділянкою є платним (п. 2 ст. 20). На практиці це призводить до помилкового застосування норми зазначеної статті і під правом користування земельною ділянкою розуміється її оренда. Але при укладенні договору оренди землі орендодавець за плату надає земельну ділянку орендареві у володіння і користування (ст. 12 Закону від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі»). Крім того, при оренді землі особа нічого не вносить в пайовий фонд (вона взагалі може і не бути членом кооперативу) [2]. Тобто, передачу земельної ділянки в оренду не можна розглядати як пайовий внесок.

З врахуванням наведеного, вважаю за необхідне п. 2 ст. 20 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» викласти в такій редакції: «Члени кооперативу можуть передавати земельну ділянку, яка належить їм на праві власності, кооперативу в оренду, у порядку, визначеному законодавством України. За земельну ділянку, передану в оренду, справляється відповідна плата згідно з договором, у розмірах, визначених загальними зборами».

Ряд вчених вважають, що в кооперативах доцільно застосовувати передачу в пайовий фонд саме права користуван-ня[3] земельною ділянкою. Для цього, наприклад, в Російській Федерації, за згодою членів кооперативу встановлюється оцінка права користування часткою (ділянкою) в рублях; вона враховується при розрахунку пайового внеску, а частки доходу на паї виплачуються на кожен рубль суми оцінки[3, 61]. Право користування земельною часткою (ділянкою) вноситься в статутний фонд на термін не більше трьох років з можливістювнесення права користування земельною часткою (ділянкою) у подальшому. Протягом цього строку власник зберігає можливість виділення земельної ділянки в рахунок частки у натурі[4].

В науковій літературі існує точка зору, що члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок тільки право користування належною їм земельною ділян-кою[5], а не саму ділянку, як це передбачено ст. 1 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію».

Таким чином, створюється можливість подвійного тлумачення норм зазначеного Закону: у «вузькому» і «розширеному» розумінні.

Вивчення статутів кооперативів дає підстави стверджувати, що на практиці в пайовий фонд кооперативу вносяться, як земельна ділянка, так і право користування нею.

Тому, щоб запобігти «вузькому» застосуванню норм Закону, пропоную визначити «пай» як майновий внесок члену (асоційованого члену) кооперативу в пайовий фонд для створення та розвитку кооперативу, який здійснюється шляхом передачі останньому майна, в тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки та права користування нею.

Селянин може реалізувати своє право власності на земельну ділянку і шляхом передачі її в оренду кооперативу. Передача земельних ділянок в оренду доцільна для пенсіонерів та працівників соціальної сфери, якщо вони не бажають стати членами кооперативу та брати трудову участь в його діяльності. Ці категорії громадян можуть стати також асоційованими членами кооперативу. В такому випадку вони можуть передати свої земельні частки в рахунок пайового внеску.

Передача кооперативу в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і кооперативом, що регулюється Земельним кодексом України та Законом «Про оренду землі».

Важливим положенням договору є термін оренди. Це питання сторони узгоджують між собою. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше п´яти років та довгостроковою — не більше 50 років (п. З ст. 93 ЗК).

Договір оренди укладають в письмовій формі, нотаріально посвідчують за місцем знаходження земельної ділянки (на строк — до п´яти років — за бажанням однієї із сторін; більше п´яти років — в обов´язковому порядку) та реєструють у виконкомах відповідних рад.

Законом «Про оренду землі» передбачено грошову, натуральну та відробіткову форми орендної плати. Сторони можуть поєднати зазначені форми чи визначити інші форми оплати (ст. 20).

Розмір, форму і термін внесення орендної плати сторони вказують у договорі. За оренду можна сплатити наперед, але не більше ніж за рік. У тому разі, якщо договір оренди земельної ділянки буде визнано недійсним, внесеної плати за фактичний час оренди землі орендареві не повертають (пп. 2—4 ст. 19 Закону «Про оренду землі»).

Якщо порівняти юридичні наслідки, які виникають при передачі земельної ділянки в оренду і передачі її вартості у пайовий фонд кооперативу, то можна виділити ряд суттєвих відмінностей.

Так, в першому випадку розмір нагороди орендодавця визначається за згодою сторін і не залежить від прибутків орендатора. При передачі в пайовий фонд нарахування відсотків на паї буде залежати від прибутків, отриманих орендатором. Крім того, при передачі земельної ділянки в оренду власники зберігають можливість по завершенню терміну оренди, розпоряджатися нею за своїм вибором відповідно до чинного законодавства.

В процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств в сільськогосподарські кооперативи переважна більшість таких кооперативів використовують земельні ділянки сільськогосподарського призначення на підставі договорів оренди земельних часток (паїв). Даний вид договорів є новим для земельного законодавства і з´явився саме в результаті реструктуризації недержавних сільськогосподарських підприємств, коли були створені юридичні особи, які не набули права власності на землю, але продовжували використовувати земельний масив колишнього колективного сільськогосподарського підприємства без належних правових підстав.

Можливість укладення договорів оренди земельної частки (паю) з власникамиземельних сертифікатів вперше була передбачена Указом Президента України від 15 грудня 1998 р. № 1353 «Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)».

Крім того, запровадження обов´язкового укладення підприємствами, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю) було введено Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування в аграрному секторі економіки» (абз.а) п. 1).

Ряд науковців звернуло увагу на те, що деякі вжиті в указах терміни «не визначаються чіткістю та юридичною коректністю, що може викликати їх невірне тлумачення в процесі застосування» [6]. І це насамперед стосується термінів «оренда земельної частки (паю)» та «оренда майнового паю», які, на їх думку «мають тлумачитися як «оренда земельної ділянки» та «о-ренда майна»[6, 29].

З цією точкою зору можна було б погодитися. Адже ж укладення договорів оренди земельної частки (паю) суперечить Земельному кодексу (п. З ст. 125), Закону «Про оренду землі» (ст. 4), Цивільному кодексу УРСР (Гл. 25) та іншим нормативно-правовим актам, якими передбачена передача в оренду лише земельних ділянок та конкретного майна, а не умовних часток землі, місцезнаходження та межі яких на місцевості не встановлені.

Але подальший розвиток законодавства свідчить про інше. Так, приймається ряд підзаконних нормативно-правових актів, які врегульовують відносини, пов´язані з орендою саме земельної частки (паю)[7].

Характерно, що реєстрація цих договорів здійснюється у спрощеному порядку виконкомами відповідних рад за місцем розташування земельної частки (паю). Відомості про реєстрацію зазначених договорів заносяться до Книги записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв). Крім того, вони не потребують нотаріального посвідчення.

Земельним кодексом України передбачено, що сільськогосподарські підприємства, які уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть, за бажанням власників цих часток (паїв), замовити землевпорядній організації виконання землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі та видачі їх власникам державних актів на право власності не землю (п. 8 Перехідних положень ЗК).

Фактично договори оренди земельної частки (паю) визнані законодавством. Але, зважаючи на вищезазначене, необхідно зауважити, що оренда земельної частки (паю) повинна носити тимчасовий характер і є «формальним етапом запровадження оренди» [8].

Для того щоб уникнути розпорошення земельного масиву, Проектом приватизації землі та реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств було запропоновано запровадити договори ренти земельних часток (паїв) (договори про рентні платежі).

Зміст цього виду договорів полягає в тому, що власник права на земельну частку (пай) надає її для формування земельної ділянки підприємства і зобов´язується утримуватися на певний час від виділення такої частки в натурі, а підприємство за це зобов´язується сплачувати йому платежі, розмір, форма та порядок яких визначаються договором [9].

Усі власники земельних сертифікатів, які вирішили тимчасово відмовитися від виділення земельної частки в натурі, отримують рентні платежі за одну частку одного розміру. Цей розмір визначається загальними зборами, а вид платежів обумовлюється сторонами, що відображається в договорі. Рентні платежі можуть виплачуватися як в грошово-натуральній формі, так і/або у вигляді послуг (робіт)^, 262].

В разі укладення такого договору за власником права на земельну частку зберігаються всі інші права по розпорядженню останньою, які належать йому відповідно до чинного законодавства: право на відчуження належної власникові земельної частки шляхом укладення угод з купівлі-продажу, дарування (заборона ЗК до 1 січня 2005 p.), міни; право обтяжити земельну частку шляхом укладення договору застави; право передавати у спадщину цю земельну частку шляхом складання заповіту або за законом[10, 58].

За домовленістю сторін договір може бути розірваний. Однак його не може бути розірвано чи змінено в односторонньому порядку.

Але необхідно зазначити, що укладення договорів про рентні платежі у такому вигляді порушує право власності на землю громадян, яке вони набувають на підставі виділення в натурі ( на місцевості) належної їм земельної частки (паю) (пп. г) п. 1 ст. 81 ЗК) з видачею державних актів на право власності на землю (п. 16 Перехідних положень).

Таким чином, в договорі про рентні платежі не може бути передбачено утримання на певний час від виділення земельної частки в натурі, тобто фактично тимчасова відмова від належного громадянинові права власності на землю.

Крім того, проблема застосування договорів ренти полягає ще і в тому, що названі договори українським законодавством практично не врегульовані, не визначено ні порядок їх укладання, ні механізм нарахування платежів, ні гарантії сто-рін[10, 59].

З розвитком земельних відносин в Україні доцільно запровадити інститут ренти як обмеженого речового права, що вже передбачений проектом Цивільного кодексу України, та діє, зокрема, в Російській Федерації. Так, за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти зобов´язується в обмін на одержане майно періодично сплачувати одержувачі ренту в формі певної грошової суми або іншого подання (ст. 803 (784) Гл. 55)[11]. Тобто «йдеться про перехід права власності, а рента при цьому розглядається як обтяження земельної ділянки, переданої під її виплату»[10, 59].

Ці договори мають спрямовуватися на захист слабкої сторони, в якості якої виступає отримувач ренти, шляхом встановлення для неї особливих умов участі в договорі ренти: пільгового порядку зміни та розірвання договору, надання отримувачу ренти додаткових прав та покладення на її платника додаткових обов´язків, посилення відповідальності сильної сторони за невиконання своїх обов´язків[12].

Враховуючи, що утворення сільськогосподарських кооперативів при реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств має ряд особливостей, вважаю за доцільне доповнити Закон «Про сільськогосподарську кооперацію» окремим розділом (статтею), в якій ці особливості знайшли б своє відображення.

Розглянемо другу групу земельних прав членів кооперативів. Вона пов´язана з набуттям ними права власності на земельну ділянку.

Так, у разі виходу з кооперативу фізична особа має право на отримання земельної ділянки в натурі (на місцевості) (ст. 25 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію». Гарантування цього права робить кооперативну форму виробництва найбільш зручною та прибутковою в порівнянні з іншими видами комерційних організацій на селі[3, 61], адже не позбавляє селянина можливості самому господарювати на землі.

При внесенні до пайового фонду кооперативу земельних ділянок, постає питання: чи повинні їх власники отримувати саме «свої» ділянки при виході з кооперативу?

Земельний кодекс України закріпив приватну, державну та комунальну форми власності на землю (ст. 78), визначивши юридичних осіб суб´єктами права приватної власності (ст. 80).

Однією з підстав набуття права приватної власності на землю було визначено внесення до статутного фонду сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельних ділянок їх засновниками (статті 28, 82 ЗК).

Таким чином, в Земельному кодексі залишилось неврегульованим питання стосовно набуття права власності на землю сільськогосподарськими кооперативами. Адже вони складають «окрему категорію суб´єктів підприємницької діяльності»[5, 247] та не мають статутного фонду. Крім того, як зазначалось вище, на відміну від господарських товариств, земельні ділянки, передані до пайового фонду кооперативу, повертаються власникам при виході з його членів.

Оскільки ЗК не містить окремих положень щодо кооперативів, то можна припустити, що дія зазначених статей розповсюджується і на них. Крім того, Законом «Про сільськогосподарську кооперацію» не встановлено, що при виході з кооперативу особі надається саме та ділянка, яку вона передала в кооператив при вступі до нього.

Тобто, право власності на земельні ділянки, передані до пайового фонду, отримує кооператив як юридична особа, а його член має право розпоряджатися частиною майна (паєм) лише після припинення членства. Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що у разі припинення членства, кооператив має право вибрати ділянку на свій розсуд, але у відповідності з розміром паю особи, яка виходить з нього.

Зважаючи на особливу роль землі, як основного засобу виробництва на селі, вважаю, необхідно ввести в Закон «Про сільськогосподарську кооперацію» статтю, яка б регулювала порядок виходу з кооперативу його члена із належною йому земельною ділянкою.

Захистити права селян, у тому числі земельні, неможливо без їх належного врегулювання чинним законодавством, яке, на жаль, практично ігнорує права членів сільськогосподарських підприємств недержавної форми власності.

Використана література:

1. Земельний кодекс України//Урядовий кур´єр. — 2001. — № 211—212. — 15 листоп.

2. М и н и н а Е.Л. Права граждан на земельные доли в сельскохозяйственных организациях (размеры, процедуры, купля-продажа, дарение, наследование, аренда и другое) / Земля и право: Пособие для российских землевладельцев. — М., 1997. — С. 65.

3. Комментарий к Закону о сельхозкооперации. — М., 1997. — С. 61.Минина Е.Л. Вказ. праця. — С. 64—66.

4. Беляева З.С. Правовое регулирование приватизации земель сельскохозяйственных предприятий / Право собственности на землю в сельском хозяйстве Российской Федерации. — М., 1996. — С. 15.

5. В і н н и к О. Господарські товариства і виробничі кооперативи. Правове становище. — К., 1998. — С. 249.

6. КулиничП. Правові аспекти прискорення реформування аграрного сектора економіки // Право України — 2000. — № 4; Земельне право / За ред. Семчика В.1., Кулинича П.Ф. — К., 2001. — С. 155.

7. Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 672 // Офіційний вісник України. — 1999. — № 17; Порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. № 119 // Офіційний вісник України. —2000. — № 4. — Ст. 113.; наказ Держкомзему України від 17 січня 2000 р. № 5 «Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)», зареєстрований в Мін´юсті України 23 лютого 2000 р. № 101/4322 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 8 та ін.

8. Гайдуцький П. Власність на селі // Урядовий кур´єр. — 2002. — № 59. — 28 берез.

9. Приватизація землі та реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств в Україні: Посіб. — К., 1998. — С. 62.

10. Н і к і т ю к Г. Правове регулювання інституту земельної ренти в Україні // Право України. — 1999. — № 6. — С. 58.

11. Цивільний кодекс України / www. Zakon. gov. ua.

12. Гражданское право / За ред. Калпина А.Г. — Ч. 2. — 2000. — С. 89—90.