Право природокористування тривалий час виступало основним і найбільшим інститутом екологічного права, оскільки природні ресур­си перебували лише в державній власності й іншим суб’єктам нада — валися лише у користування. У сучасних умовах його роль, з одного боку, дещо звузилася в результаті законодавчого закріплення плюра­лізму власності на природні об’єкти, з іншого — з’явилися нові види природокористування, невідомі радянському законодавству, які мають забезпечити правовий інструментарій для оптимальної реалізації прав та економічних інтересів власників і користувачів природних об’єктів, а також раціональну і невиснажливу експлуатацію природних ресурсів.

При вивченні теми слід звернути увагу на аналіз термінології, що використовується в нормативно-правових актах, які регулюють відно­сини природокористування. Так, в екологічному законодавстві засто­совуються терміни “використання” природних ресурсів і “користуван­ня” природними ресурсами. Термін “використання” природних ресурсів за змістом ширший, ніж “користування”, він охоплює випадки експлуа­тації природних ресурсів як на праві дозвільного природокористування, оренди, обмежених речових прав (емфітевзис, суперфіцій, сервітут), так і на праві власності. Термін “користування” позначає використання природних об’єктів особами, що не є їхніми власниками.

Необхідно мати на увазі, що право природокористування розгля­дається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях. Право природоко­ристування в об’єктивному розумінні — це інститут Загальної частини екологічного права, в якому об’єднані норми, що визначають спільні положення для права користування всіма видами природних об’єктів, включаючи і норми, які регулюють їх комплексне використання. Пра­во природокористування розвивалося шляхом формування та удоско­налення права користування окремими видами природних об’єктів, а саме: права землекористування, права водокористування, права лісо­користування, права користування надрами, права користування тва­ринним світом тощо. Незважаючи на певну специфіку, ці види права природокористування мають спільні ознаки. До того ж усі природні об’єкти тісно пов’язані між собою в навколишньому природному се — редовищі і, як правило, не можуть існувати відокремлено один від од­ного, що дозволяє усі правові норми, які закріплюють загальні права користування різними видами природних об’єктів, об’єднати в право­вий інститут.

У суб’єктивному розумінні — це забезпечена законом можливість безпосередньої експлуатації природного об’єкта з метою одержання певних благ, забезпечення потреб та інтересів природокористувача. Суб’єктивне право природокористування визначає можливу поведінку суб’єктів у межах екологічного законодавства по вилученню корисних властивостей і якостей об’єкта з метою реалізації своїх екологічних інтересів.

Право природокористування виникає з приводу використання різ­них екологічних об’єктів. Ними можуть бути конкретні природні об’єкти, їх складові частини, які піддаються або не піддаються індиві­дуалізації, окремі властивості і якості цих об’єктів природи.

Чинне екологічне законодавство перебуває у стадії реформуван­ня, не всі еколого-правові нормативні акти узгоджені між собою. Слід мати на увазі, що тривалий час природні об’єкти перебували лише в державній власності, й повноваження по наданню їх у користування розподілялися між центральними та місцевими органами влади, а та­кож органами місцевого самоврядування залежно від того, до яких ре­сурсів належить відповідний об’єкт — загальнодержавного чи місцевого значення. Така класифікація збереглася в чинному законі “Про охоро­ну навколишнього природного середовища”, Водному кодексі Украї­ни та деяких інших актах, ухвалених у процесі первинної кодифікації екологічного законодавства України. Однак реформування екологі­чних відносин на засадах різноманіття власності на природні ресурси базується на принципі, згідно з яким розпоряджатися (у тому числі передавати у користування) природним об’єктом повинен його влас­ник. Отже, повноваження по наданню в користування об’єктів держа­вної власності належить державі в особі органів державної влади, кому­нальної власності — територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, приватної власності — відповідно фізичним та юри­дичним особам. Такий підхід передбачено, зокрема, ЗК 2001 року, ЛК України в редакції 2006 року. Останній, наприклад, взагалі не розме­жовує лісові ресурси на такі, що мають загальнодержавне та місцеве значення. Хоча такий розподіл і збережено в законі “Про охорону на­вколишнього природного середовища”, однак з прийняттям оновленої редакції ЛК ця класифікація лісових ресурсів не має практичного за­стосування. Студентам потрібно зрозуміти описану проблему й врахо­вувати класифікацію об’єктів природокористування на ресурси зага­льнодержавного й місцевого значень у необхідних випадках. Крім того, слід взяти до уваги належність природного об’єкта на праві власності тому чи іншому суб’єктові.

Суб’єктами права природокористування є юридичні або фізичні особи, в тому числі й іноземні, які у визначеному законом порядку на­були права користування природними об’єктами або ресурсами для відповідних цілей і мають у зв’язку з цим певні права та обов’язки. Серед зазначених прав та обов’язків виділяють загальні (стосуються всіх природокористувачів, закріплені в законі “Про охорону навколи­шнього природного середовища” та інших актах функціонального ха­рактеру) та спеціальні (передбачені для окремих суб’єктів щодо певних об’єктів або видів користування і фіксуються з більшим чи меншим ступенем деталізації в поресурсних актах і документах, які посвід­чують право природокористування). Необхідно проаналізувати зміст зазначених прав та обов’язків, а також правові заходи їх охорони і за­хисту.

Надалі при вивченні теми слід зосередитися на правових видах природокористування, розглянувши, зокрема, загальне і спеціальне при­родокористування, первинне і вторинне (похідне), класифікацію права природокористування залежно від об’єктів природи, залежно від суб’є­ктного складу та строків природокористування. Окремо виділяються види природокористування, засновані на договорі (оренда природних об’єктів, концесія), на адміністративному дозволі, а також природо­користування, що здійснюється на засадах обмежених речових прав (емфітевзис, суперфіцій, сервітут).

Важливим блоком питань теми, що розглядається, є коло підстав виникнення і припинення права природокористування, підстав зміни умов природокористування та обмеження прав природокористувачів. Особливу увагу слід звернути на процесуальний аспект виникнення права природокористування та компетенцію суб’єктів, наділених пов­новаженнями передавати природні об’єкти в користування.