Ключовою проблемою юриспруденції є питання про природу прав людини і громадянина та механізми їх забезпечення. У світлі цієї позиції неабияке значення має з’ясування суті права на освіту крізь призму окремих теорій праворозуміння. Слід зазначити, що у правовій науці не існує однозначного розуміння цього феномену, теоретичні засади поняття права на освіту недостатньо вивчені та потребують подальших наукових розробок. Глибшому розумінню права на освіту сприятимуть узагальнення та систематизація поглядів вчених. Вказане доводить теоретичну і практичну значимість обраної теми.

Проблемі права на освіту присвятили свої праці ряд вчених, але в розрізі нашого дослідження слід назвати наукові розвідки В. Боняк, С. Верланова, Н. Ракші, К. Романенко, В. Спаської, О. Теплякової, Д. Хромова та ін.

Сучасна теоретико-правова наука може повноцінно розвивати концепцію права людини і громадянина на освіту за наявності різних підходів науковців до цього явища. За цих умов доцільно визначити вектор розвитку вчень про право на освіту.

Метою цієї статті є з’ясування природи права на освіту в контексті окремих типів праворозуміння.

Тривалий час у радянській юриспруденції будь-яке з прав людини та громадянина розумілося однозначно, мало етатистське забарвлення, сприймалося виключно з нормативно-позитивістських підходів. Такої позиції дотримується й нині ряд вчених. Згідно з концепцією правового позитивізму держава визначає, «дарує» права людини, здійснюючи патерналістичні функції. Відповідно до цієї теорії правом слід вважати лише те, що встановлює держава, отже, людина отримує права від держави як милість. У контексті нашого дослідження саме з таких позицій висвітлює право на освіту Л. Дольникова, визначаючи його як «установлене державою в інтересах всього народу право на одержання визначеної суми знань, умінь і навичок, на підготовку і постійне вдосконалення участі громадян у сфері трудової діяльності, в управлінні справами суспільства і держави, а також комуністичного морального і духовного виховання, яке забезпечується суспільним ладом» [1, 6]. Дослідниця вважає, що право на освіту встановлює держава, тобто «дарує» його, а отже, така можливість не може бути притаманна людині як природна її властивість.

У визначенні права на освіту, яке пропонують В. Головченко та В. Ковальський, теж акцентується увага на ролі держави [2, 198]. Вчені характеризують його як «право, що полягає у забезпеченні державою доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти у державних і комунальних навчальних закладах», позбавляючи своїм визначенням особу свободи вибору альтернативної освіти, наприклад, у приватному навчальному закладі.

Попри всі інші причини, обмеженість досліджень права на освіту вказаними межами частково можна пояснити усталеним підходом поділу прав людини на «негативні» та «позитивні».

На нашу думку, така класифікація прав людини не відповідає вимогам сьогодення з таких міркувань. Згідно з цим поділом до негативних прав людини належать громадянські та політичні права, які вважають основними, абсолютними. Негативні права інтерпретуються як можливості особи вимагати захисту від будь-якого впливу, і, насамперед, від держави. Але ж виправданою має бути ідея захисту прав державою, а не ідея захисту від держави.

Вказана класифікація значною мірою «одержавлює» другу групу прав людини, яку називають позитивними правами. Суть позитивних прав зводиться до того, що вони забезпечуються державою та залежать від ступеня її розвитку. Саме до позитивних, поряд з економічними, соціальними, відносять і культурні права, отже, й право на освіту. Безумовно, для реалізації цих прав необхідні відповідні матеріальні ресурси, навіть активне втручання держави у соціально-економічну та культурну сфери життя з метою ефективного забезпечення людині певного права. Але слід погодитися з тим, що зазначені умови впливають на якісну реалізацію людиною й інших прав, наприклад, громадянських чи політичних. Якщо подумати, то всі права людини тією чи іншою мірою залежать від допомоги держави, у якої повинен існувати священний обов’язок забезпечити людині можливості реалізації нею невід’ємних прав. У цьому сенсі всі права людини можна розцінювати як позитивні. Тому на нинішньому етапі розвитку концепції прав людини є некоректним їх поділ на «негативні» та «позитивні». Влучно з цього приводу зазначає С. Шевчук: «При більш уважному ознайомленні з роллю сучасної держави у реалізації фундаментальних прав та свобод стає зрозумілим, що їх теоретичне розрізнення, яке спричинене певними протиріччями між лібералізмом та комунітаризмом, вже не відповідає вимогам сьогодення. Це пов’язано з тим, що всі фундаментальні права розглядаються як позитивні, оскільки вони залежать від дій держави щодо їх реалізації та захисту, а усі права, які юридично виконуються, стають позитивними правами. Тобто класична ліберальна ідея про те, що негативним правам кореспондує негативний обов’язок держави не заважати у їх реалізації, модифікується позитивним обов’язком держави щодо їх належної реалізації та гарантії» [3, 57].

Нормативно-позитивістський підхід до визначення права на освіту має свої переваги та недоліки. Зокрема його позитивне значення полягає в чіткому визначенні та закріпленні прав і обов’язків учасників освітніх правовідносин, однаковому застосуванні норм права, можливості формування та удосконалення системи освітнього законодавства. Суттєвим недоліком цього підходу є ігнорування природних, моральних засад у праві, абсолютизування ролі держави у визначенні права людини і громадянина на освіту.

Неважко помітити, що останнім часом вчені активно застосовують у своїх дослідженнях природно-правовий підхід (юснатуралізм) як усвідомлення загальновизнаних, властивих природі людини можливостей. На потребу активізації наукових розвідок у цьому напрямі, «в його сучасних інтерпретаціях і проявах» звертає увагу П. Рабінович [4, 9].

Значна частина науковців підтримує цю точку зору та визначає право на освіту з позиції природного праворозуміння. Так, російський учений Д. Хромов, характеризуючи право на освіту, називає його природним правом людини та обґрунтовує свою позицію: «При описі властивостей права людини на освіту слід зазначити, що надане право має загальний характер, надається будь-якій фізичній особі незалежно від наявності громадянства і є рівним для усіх незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, посади, майнового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об’єднань, а також інших обставин… Це право є невід’ємним (невідчужуваним), його не можна передати іншій особі або успадковувати, від нього не можна відмовитися. Суб’єкт цього права не може відчужувати його внаслідок того, що воно невід’ємне від особи носія, оскільки виражається у фізичній, моральній і духовній цілісності особи» [5, 11].

Аналогічної думки дотримується В. Спаська, яка вважає, що «природний характер права на освіту пояснюється тим, що людині властиво розвиватися, творити, створювати нове, накопичувати досвід, знання в тій чи іншій сфері і, звичайно, передавати накопичене і пізнане іншим поколінням, в чому, власне, і полягає суть освіти» [6].

С. Верланов, досліджуючи особливості соціальних, економічних та культурних прав людини (право на освіту найчастіше відносять до культурних, іноді до соціальних, або одночасно до тієї й іншої групи прав), називає такі права універсальними та невідчужуваними від людини. Вчений зазначає, що вони «ґрунтуються на універсальних засадах — найзагальніших, притаманних усім людям, незалежних від певної культури, заснованих на людській ідентичності (єдності, однаковості) моральних цінностях (гідність, повага до себе та до оточуючих, забезпечення добробуту та рівність)» [7, 16].

Слід прислухатися до думки вчених, що «універсальність є атрибутом прав людини, тобто їх невід’ємною властивістю. Неуніверсальних прав людини взагалі не буває, і навпаки, якщо ми шукаємо універсального виміру сучасного світу, то ми обов’язково маємо шукати його в напрямку прав людини» [8, 39].

Окремі дослідники розцінюють соціально-економічні права в контексті доктрини юснатуралізму з деякою умовністю. На думку Т. Шаповал, «визнання цих прав як природних може бути виправданим лише за умов належного забезпечення можливостей їх реалізації» [9, 54].

Застосування природно-правового підходу дає змогу розуміти право на освіту як таке, що: невід’ємно належить людині; ґрунтується на свободі та рівності всіх людей; не залежить від волі держави, а лише визнається, гарантується, забезпечується державою; держава може обмежити його виключно на підставі закону та в інтересах суспільства. Проте недоліками природно-правового праворозуміння, в тому числі й в контексті права на освіту, є відсутність чіткого розмежування права і моралі, ігнорування суспільно-історичних умов для реалізації прав людини і громадянина.

Дослідження праць вчених дає підстави стверджувати, що нині спостерігається процес діалектичного зближення природно-правової та нормативно-позитивістської теорій праворозуміння та висвітлення права на освіту з позиції синтетичного (інтегративного) підходу. Позитивну роль у знятті протистояння між обома теоріями відіграла конституційна практика розвинених держав, шляхом закріплення основних прав і свобод людини, визнання їх невід’ємними правами та пріоритетними щодо держави.

Помітно, що синтетичний підхід активно сприйняли вчені-конституціоналісти. Науковці відмічають, що основні права, які закріплені в конституціях держав, базуються на правах людини: вони вбирають в себе вміщені в них особистісні та природноправові основи. Практика йде шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів. Як слушно зауважує Є. Лукашева, ця сприятлива тенденція усуває крайність двох доктрин — незахищеність природних прав людини через їх державне невизнання і дистанціювання позитивістського вчення від моральних, особистісних, соціальних цінностей [10, 27].

Багатоаспектно розглядає право на освіту О. Теплякова — з соціологічної точки зору (як соціальний феномен), як природне право (свобода у здобутті освіти), з позиції нормативного позитивізму (як сукупність правових норм конституційного права) [11, 13].

Вбачає виправданим синтетичний підхід для дослідження конституційного права на освіту В. Боняк. Як зазначає дослідниця, з одного боку, здатність до пізнання об’єктивної дійсності випливає з самої природи людини як істоти розумної, а з другого боку, реалізація цього права, особливо в умовах складної соціальної дійсності в Україні, значною мірою залежить від економічної ситуації в державі, а також здатності останньої організувати ефективне управління освітянською сферою. Проте В. Боняк погоджується, що право на освіту належить до позитивних прав і визначає його таким чином: «Конституційне право людини і громадянина на освіту — це передбачена Конституцією, нормами міжнародного та національного права міра можливої поведінки суб’єкта правовідносин, реалізація, охорона та захист якої гарантовані державою через діючу систему органів державної влади, місцевого самоврядування, мережу освітніх закладів різних форм власності та наукових установ і яка спрямована на здобуття теоретичних знань, практичних навичок, виховання особистості, залучення людини до національної й світової культурної спадщини з метою гармонійного та прогресивного розвитку як кожної особистості окремо, так і суспільства в цілому» [12, 70-75].

Підтримує синтетичну концепцію щодо розуміння права на освіту К. Романенко, яка вважає, що «право на освіту певною мірою синтезує соціальний та юридичний зміст цього феномену. Воно по суті містить два основні аспекти детермінації змісту та форм реалізації права на освіту. По-перше, це юридично-нормативний, який перераховує права в міжнародних документах і національних конституційних законах та дає уяву про загальний каталог прав людини. По-друге, це соціально змістовний, який дозволяє інтерпретувати право на освіту у термінах особистісного буття» [13, 36].

Імпонує поняття права на освіту, запропоноване у дослідженні Н. Ракші, як можливості людини засвоювати певні знання, необхідні для практичної діяльності та всебічного розвитку її особистості [14, 28].

Слід зазначити, що як К. Романенко, так і Н. Ракша визначають право на освіту громадянина, а не загалом людини, що, на нашу думку, дещо звужує цю можливість. Загальноприйнятим вважати, що під правами громадянина слід розуміти закріплені в конституції тієї чи іншої держави права і свободи, які належать лише громадянам. Тобто право на освіту такого носія, як громадянин, характеризує його з юридичного боку, вказуючи на постійний зв’язок із конкретною державою, що виражається у їх взаємних правах та обов’язках. Відповідно держава зобов’язана захищати зазначене право лише своїх громадян. Право на освіту людини існує незалежно від його державного визнання, тобто поза зв’язком із конкретною державою. Навіть якщо людина немає громадянства певної держави, все одно вона вважається носієм права на освіту.

У цілому не заперечуючи значної ролі держави для реалізації будь-якого права, вважаємо, що в умовах глобалізації доцільно висвітлювати право на освіту не лише в аспекті наявності такої можливості у громадян тієї чи іншої держави, але й людини з тим, щоб будь-хто, незалежно від будь-яких ознак, мав право вимагати захисту цього права. Як зазначає британський філософ права Дж. Раз, «важливість прав людини полягає в утвердженні цінності людини і перерозподілу влади від впливових суб’єктів до кожної людини і будь-якої групи й асоціації, що прагне захищати інтереси звичайних людей. Визнання прав людини означає визнання їх моральної гідності» [8, 38].

Попри неоднозначну оцінку вченими синтетичного (інтегративного) підходу до праворозуміння, право на освіту в світлі цієї теорії розглядається комплексно, що дає змогу поєднати формальні та змістовні аспекти права крізь призму свободи, справедливості, рівності, вивчати та враховувати різні його визначення, синтезувати їх у межах єдиного поняття, забезпечивши рівновагу інтересів окремої особи та держави.

Отже, в сучасній правовій науці існують різні підходи щодо визначення права людини та громадянина на освіту. Найчастіше право на освіту розглядається вченими в контексті нормативно-позитивістської, природно-правової та синтетичної концепцій праворозуміння. Вважаємо виправданим відхід від однобокого трактування права людини і громадянина на освіту. Доцільно й актуально проводити його дослідження з позиції синтетичної (інтегративної) юриспруденції, яка дає змогу багатогранно розкрити природу права на освіту.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Дольникова Л. А. Конституционное право на образование советских граждан : автореф. дис. . канд. юрид. наук : спец. 12.00.02. — Саратов, 1984. — С. 15.
2. Головченко В. В. Юридична термінологія : довід. / В. В. Головченко, В. С. Ковальський. — К., 1998. — 219 с.
3. Шевчук С. Концепція позитивних обов’язків держави у практиці Європейського суду з прав людини // Право України. — 2010. — № 2. — С. 55-64.
4. Інтерв’ю доктора юридичних наук, професора, академіка НАПрН України Петра Рабіновича — головному редакторові журналу «Право України», доктору юридичних наук, професору, академіку НАПрН України Олександру Святоцькому // Право України. — 2010. — № 4. — С. 4-9.
5. Хромов Д. В. Конституционное право граждан на профессиональное образование и особенности его реализации военнослужащими : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02. — М., 2007. — С. 19.
6. Спасская В. В. Образовательные правоотношения : вопросы теории
7. Верланов С. Особливості соціальних, економічних та культурних прав людини : до сучасних дискусій // Юридична Україна. — 2005. — № 9. — С. 11-17.
8. Максимов С. Права людини : універсальність і культурна різноманітність // Право України. — 2010. — № 2. — С. 36-43.
9. Шаповал Т. Основні права і свободи в механізмі конституційного регулювання // Юридична Україна. — 2010. — № 10. — С. 53-57.
10. Права человека : учеб. для вузов / отв. ред. член-корр. РАН, д-р юрид. наук Е. А. Лукашева. — М., 2000. — 573 с.
11. Теплякова О. А. Конституционное право на образование и его обеспечение в деятельности органов государственной власти субъектов Российской Федерации и органов местного самоуправления : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02. — Тюмень, 2005. — С. 25.
12. Боняк В. О. Конституційне право людини і громадянина на освіту та його забезпечення в Україні : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02. — К., 2005. — 205 с.
13. Романенко К. М. Конституційне право громадянина на освіту в Україні : стан і тенденції розвитку : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02. — Запоріжжя, 2008. — 196 с.
14. Ракша Н. С. Адміністративно-правове забезпечення права громадян на освіту : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07. — Донецьк, 2006. — 202 с.