Вступ.

1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі

2. Поняття сервітутів та їх види.

3. Встановлення, припинення та захист сервітутів.

4. Емфітевзис і суперфіцій.

5. Заставне право.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність дослідженняПраво Стародавнього Риму — яскрава сторінка світової історії. Понад дві тисячі років тому на основі рабовласницького способу виробництва склалася і розвивалася правова система, в якій найбільших успіхів досягла розробка низки галузей, насамперед приватного (цивільного) права. Зокрема, набуло своєї завершеності формулювання багатьох правових принципів, особливо тих, що стосуються приватної власності, договірного, спадкового, сімейного та іншого права. Римські юристи вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи. Право стало класичним юридичним виразом життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує приватна власність.

Римське приватне право мало великий вплив на подальшу історію феодальних і капіталістичних держав. Увесь правовий розвиток Західної Європи та інших континентів відбувався під знаком римського права аж до наших часів. Можна без перебільшення сказати, що рівень правової культури Стародавнього Риму в багатьох відношеннях ще й сьогодні залишається неперевершеним і є взірцем для сучасного законодавства.

Римське право визначило не тільки подальшу практику, а й теорію. Багатовікове вивчення римського права формувало юридичне мислення Західної Європи і створювало сильний клас юристів, керівників та дійових помічників у будь-якій законодавчій діяльності.

Вибір теми дослідження зумовлюєтьсяй тим, що ці фактори визначали інтерес до римської цивілістики понад півтори тисячі років. Інтерес до вивчення римського права, особливо його цивільно-правових проблем, не згасав ніколи в країнах, в основі права яких лежать засади і принципи римського приватного права.

Римське приватне право стало базою, на якій віками формувалося юридичне мислення, тому його вивчають у багатьох країнах ще й тепер, зокрема теорію цивільного права як правову систему, в якій основні юридичні інститути і поняття дістали найбільш чисте, вільне від усяких випадкових та національних забарвлень вираження.

Предмет дослідження- право на чужі речі.

Об’єкт дослідження — характеристика правових відносин на чужі речі у приватному римському праві.

Мета дослідження- розкрити особливості права на чужі речі, охарактеризувати сутність цього права у приватному римському праві.

Завдання дослідження:

• розкрити сутність поняття права на чужі речі, визначивши його юридичну природу;
• розглянути розвиток права на чужі речі, визначивши наявність певних передумов.

Інформаційною базоює праці вітчизняних і закордонних фахівців, наукові дослідження у періодичних виданнях.

1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі

Ще в стародавню епоху цивільне право в галузі речових відносин не задовольнялося тільки однією власністю, і вже були відомі деякі права на чужі речі. Сутність прав на чужі речі полягала в тому, що суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали іншим особам, то, зрозуміло, особа, яка мала право на чужу річ, не могла володіти такими широкими правомочностями, як власник. Суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.

Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі. Найдавнішими з них були так звані сервітутні права, або сервітути (від лат. servitus — підпорядкованість, повинність). Сервітути поділялися на речові й особисті.

Згодом преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис (спадкове довгострокове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довгострокова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі належало також заставне право, яке на той час набуло широкого розвитку. Ці види прав на чужі речі за обсягом і змістом істотно відрізнялися, хоч і мали багато спільного, про що йтиметься далі. Теоретичні розробки прав на чужі речі пережили своїх творців і вийшли за межі Риму. Вони були сприйняті наступними правовими системами і набули дальшого розвитку. [7, c. 147]

Одним із істотних обмежень права приватної власності є права на чужі речі, сукупність яких становить ще одну групу речових прав. Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею.

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі:

а) сервітути:

б) емфітевзис і суперфіцій;

в) заставне право.

Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це вже породження пізніших часів.

Сервітути виникли в ті далекі часи, коли була общинна власність на землю. Земельні наділи, що передавалися у володіння окремій сім'ї, природно, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший — був позбавлений їх, що істотно знижувало його цінність, якість. Недоліки такого наділу компенсувалися за рахунок сусіднього: земля була спільною і володілець сусідньої ділянки зобов'язаний був надавати воду чи пасовисько володільцю земельної ділянки, позбавленого зазначених зручностей, переваг. Проте з встановленням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї ділянки за рахунок сусідньої стало значно важче, а інколи просто неможливо. Можна було домовитися з сусідом про надання можливості користуватися водою чи пасовиськом або будь-якими іншими вигодами, але договір у такому випадку не був надійним правовим засобом для задоволення потреб однієї ділянки за рахунок іншої, оскільки мав суворо особистий характер і міг зобов'язати лише осіб, які його уклали. При зміні власника сусідньої ділянки цей договір втрачав силу. Крім того, контрагент у договорі мав право в будь-який час односторонньо відмовитися від зобов'язання, від укладення договору на наступний строк.

Слід було знайти більш усталений засіб речового характеру. З цією метою римляни використовують давній досвід компенсації недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом, від лат. servire — служити. Пізніше такі права істотно поширились як засіб задоволення потреб. [14, c. 221-222]

Преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис і суперфіцій. Крім того, в цей період широкий розвиток дістало заставне право (право застави) — один з різновидів прав на чужі речі. Проте воно не є правом користування чужою річчю. Більш того, розвинуті форми застави взагалі не допускали права користування її предметом. Заставодержцю надавалося лише право певним чином розпорядитися предметом застави Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, айв праві розпорядження чужою річчю.

Права на чужі речі знаходяться в певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу Якщо суб'єкт сервітутного права має право взяти 20 відер води в сусіда або випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому ж самому обсязі При цьому сервітути користуються пріоритетом Конкуруючи з правом власності, вони виявляються сильнішими Влас ник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим право на чужу річ за обсягом не може зрівнятися л правом власності, навпаки, воно досить обмежене Проте це речове право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітуту, який не міг його припинити або відмінити

Режим права на чужі речі був неоднаковим Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного і емфітевзисом і суперфіцієм, але й істотно відрізнялися один від одного. Особисті сервітути практично були невідчужуваними, а інші речові права можна було відчужувати і передавати в спадщину Помітні були відмінності і в обсязі прав Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одному або кількох відносинах, а емфітекарій користувався земельним наділом в повному обсязі.

Права на чужі речі також надовго пережили своїх творців Поряд з іншими інститутами вони рецепіюються пізнішими правовими системами і дістають подальший розвиток. [18, c. 104-105]

2. Поняття сервітутів та їх види

Сервітут — це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або кількох відношеннях. Якщо суб'єкт сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб'єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це негативний сервітут. Наприклад, якщо власник надав сусідові сервітутне право пасти на своєму пасовищі стадо до 20 голів, а це пасовище більше ніж 20 голів не могло прогодувати, то переважне право користування пасовищем належить суб'єктові сервітутного права.

Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (від лат. praedium — маєток, земля). Оскільки в цей час земля в Римі була общинною власністю, то земельні ділянки надавалися окремим сім'ям на праві користування. Проте надані у користування земельні ділянки не були рівноцінними, зокрема на одних ділянках була вода, на інших її не було. Зрозуміло, що власник ділянки з водою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею.

З виникненням приватної власності на землю задовольняти потребу однієї ділянки за рахунок іншої стало важко, а іноді й неможливо. Звичайно, можна було домовитися з сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер. Якщо власник ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусідові в користуванні водою, а тому треба було знайти більш стійкі засоби речового характеру. І такі засоби були знайдені — римляни встановили право власника земельної ділянки, позбавленої води, користуватися нею на сусідській землі незалежно від волі власника. До того ж власник ділянки, яка забезпечувала водою іншу ділянку, зобов'язаний був терпіти дії суб'єкта сервітутного права, а в деяких випадках навіть сприяти йому.

Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою; земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, називалася ділянкою, що служить. Власнику ділянки, що служить, за загальним правилом, не можна пред'являти вимоги щодо збільшення доходів панівної ділянки або, навпаки, претензії, пов'язані з її збитковістю. Однак і право, і звичай вимагали від власника панівної ділянки особливо турботливого ставлення до ділянки, що служить.

Отже, з самого початку сервітути як право на чужу річ ви никли з відносин землекористування. Згодом вони поширилися на всі інші речі, а відтак почали поділятися на речові й особисті сервітути. Ця відмінність встановлювалася за суб'єктом права: особистий сервітут належав певній особі персонально; речовий сервітут також належав особі, але як власникові земельної ділянки або іншої речі. [8, c. 187-188]

Земельні сервітути. Головною особливістю земельних сервітутів є те, що їх предметом була земля. Це право користування чужою землею. Земля могла бути сільською або міською Звідси поділ земельних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.

У земельних сервітутах обов'язково передбачається два земельних наділи, безпосередньо сусідніх, з яких один обслуговує інший. Земельний сервітут повинен

а) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium dominans), бути корисним і обтяжувати обслуговуючий;

б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу Сервітут існує доти, поки досягається ця постійна мета. Якщо ж внаслідок яких-небудь змін досягнення цієї постійної мети буде неможливим, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сервітутного права не припиняла дії сервітутів, але могла призвести до поділу сервітутних прав. Наприклад, якщо пануючий земельний наділ переходив до кількох спадкоємців, то сервітутні права поділялися між ними, тобто якщо право напувати 30 голів худоби перейшло до трьох спадкоємців. то кожний з них мав право напувати лише 10 голів.

Земельні сервітути не обмежувалися ніякими строками. Вони могли переходити в спадщину, відчужуватися будь-яким способом разом із земельним наділом. Самостійним об'єктом правочинів вони не могли бути.

Основна мета земельних сервітутів — надолужувати недоліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусідньої Між тим, майже кожний земельний наділ (поряд з певними перевагами і вигодами) мав і певні недоліки. Різноманітність їх зумовила таку ж саму кількість земельних сільських і міських сервітутів. Всі сусідські взаємовідносини земельних власників, що випливали з землекористування, регулювалися сервітутами. До земельних сільських сервітутів належали вироблені багатовіковою практикою дорожні й водні сервітути Серед них найпоширенішими були найдавніші- а) право проходу пішки проїзду верхи на коні або на носилках — iter; б) право прогону худоби — actus; в) право проїзду возом з вантажем — via; г) право водопроводу — aquae-ductus. Пізніше почали розвиватися нові сільські сервітути: право брати воду — aquae haustus; право прогону худоби на водопій — pecoris ad aquam appulsus; право випасу худоби — jus pascendi. Сюди ж відносилися сервітути на право обпалювання вапна, добування піску та ін. [1, c. 30-33]

Сервітути, що випливали з землекористування міською землею, називалися міськими — jura praediorum urbanorum. Найпоширенішими серед них були: а) право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда — serviius protegendi; б) право спирати колоду на чужу стіну — servitus tigna immitendi, в) право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору — servitus oneris ferendi. Ще пізніше серед міських сервітутів одержали розвиток нові сервітути: а) право стоку дощової води — servitus stillicidii; б) право спуску води — servitus fluminis; в) право проведення каналу для нечистот — servitus cloacae, г) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати вид -servitus ne prospectui offendatur; д) право вимагати, аби не були забудовані вікна — servitus ne luminibus officiatur є) право зведення будови, не вище встановленої висоти -servitus altius поп tollendi.

Разом з названими нерідко користувалися сервітутами протилежного змісту. Той, у кого був зазначений сервітут, міг. наприклад, збудувати будинок на пануючому наділі вище встановленої висоти, звести будівлю перед вікнами сусіда.

Речовий сервітутможна продемонструвати на такому прикладі. У зв'язку зі спадкуванням земельної ділянки її треба поділити між двома спадкоємцями. Один з них має доступ до своєї ділянки, оскільки вона розташована біля дороги, другий такого доступу не має. Цілком очевидно, що він не мав би змоги користуватися ділянкою, якщо б у нього не було права проходу або проїзду через першу ділянку, і таке право є речовим сервітутом. Сервітутом тому, що він дає змогу користуватися чужою земельною ділянкою у межах, необхідних для власника другої ділянки. Речовим тому, що (як би не змінювалися власники обох ділянок) у другого власника земельної ділянки у всіх випадках існуватиме певне право щодо першого.

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за рахунок іншої виникала досить часто Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло продовжуватися до першої сутички між ними, після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті сервітут на користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Тепер уже право проїзду Клавдія не залежало від свавілля Тіція. навпаки, останній змушений був терпіти утискування своїх прав і інтересів, обмеження права власності за будь-яких обставин. Земельний наділ Тіція обслуговував ділянку Клавдія наданням проїзду Земельний наділ Клавдія почали називати пануючим, оскільки його обслуговували, а земельний наділ Тіція — обслуговуючим, бо він надавав послугу — проїзд. Звідси і назва сервітуту, оскільки один земельний наділ обслуговував інший, надаючи переваги, яких не мав останній. Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським

Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тіція зберігалося і за новим власником землі. Суб'єктом сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа) Обтяжував сервітут не Тіція як такого, а власника, обслуговуючого земельний наділ, хто б ним не був.

Отже, сервітут це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому, недостатність якого відчуває пануючий земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, пасовиська, дороги, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг). [4, c. 98-99]

Проте для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зобов'язаний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in faciendo consistere non potest — сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій. Власник обслуговуючої ділянки зобов'язаний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного права, не перешкоджати здійсненню їх, а в деяких випадках навіть створювати сприятливі умови для цього.

Як вже зазначалося, спочатку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Потім, коли вони поширилися і на інші (крім земель) речі, їх почали поділяти на земельні (предіальні) та особисті.

Як уже зазначалося, сервітути в Римі поширювалися не тільки на землі, а й на всі інші речі. Залежно від цього розрізняли сервітути сільські та міські.

Відомо чотири сільські сервітути: три дорожні сервітути — право проходу через чужу ділянку; право проходу й прогону худоби; право проходу, прогону і проїзду взагалі (кожний наступний сервітут включав у себе попередній) та один сервітут води — право провести воду з чужої ділянки. Свідченням їх найдавнішої появи є та обставина, що ці чотири сервітути належать до res mancipi. Очевидно, вони виникли ще в ту епоху, коли поділ речей на res mancipi та res пес mancipi мав певне життєве значення.

З часом з'являються інші сільські сервітути. Найважливіші з них: право прогону худоби для напування, право пасти худобу на чужому вигоні, розроблено також сервітути, що надавали право брати пісок, глину тощо на чужій ділянці.

Слідом за цими чотирма сервітутами виникли сервітути міські. Вважають, що розвиток міст, будівництво багатоповерхових будинків, які тісно прилягали один до одного, покликали до життя надзвичайну різноманітність подібних сервітутів. Найпоширеніші типи права: право спирати будову або її частину на прилеглу споруду сусіда, право вставляти балку в стіну сусідського будинку, право відводити дощову воду у двір сусіда, право вимагати, щоб сусідська споруда не заступала світла і краєвиду розташованому поряд будинку. Однак зміст цих сервітутів часто залежав від різних муніципальних будівельних порядків.

Згодом, слідом за стародавніми речовими сервітутами виникають сервітути особисті, тобто право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи. Вони встановлювалися на рухоме та нерухоме майно пожиттєво для фізичних осіб і на час існування юридичної особи. Особистий сервітут можна продемонструвати на конкретному прикладі. Якщо майно заповідалося синові з покладанням на нього обов'язку надати житловий будинок або окрему кімнату в ньому в пожиттєве користування дружині спадкодавця, вона й набувала особистого сервітуту щодо об'єкта, який перейшов до сина. Порівняно з речовими особисті сервітути мали ту особливість, що прив'язувалися до певного суб'єкта і зберігалися безстроково, але не довше ніж життя уповноваженого — узуфруктарія. Вони не могли відчужуватися, переходити у спадщину до спадкоємців узуфруктарія, який повинен був користуватися ними за їх господарським призначенням.

Особисті сервітути. Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за раху нок майна іншої. Вони вийшли за межі землекористування поширившись на інші речі. Сервітути на право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної фізичної (і юридичної) особи дістали назву особистих. їх встановлювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи. Могли бути обумовлені й коротші строки. Отже, особисті сервітути обмежувалися певними строками.

Особисті сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт — власник пануючого земельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом особистого сервітуту є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи. [6, c. 114-115]

Із категорії особистих сервітутів римському праву відомі чотири види. Найважливіший з них — узуфруктус (usufructus), тобто право пожиттєвого користування річчю та її плодами, причому пожиттєвий володілець — узуфруктарій — може користуватися нею не лише особисто, а й здаючи в оренду, продаючи плоди та ін. Другий, більш обмежений вид, так званий usus — право тільки особистого користування річчю, без права на плоди. Третій вид — habitatio, тобто право жити в чужому домі, і четвертий — право особистого користування працею чужого раба або тварини. Юридична специфіка цих особистих сервітутів полягала в тому, що коли за звичайних обставин у результаті тривалого невикористання сервітут припинявся, то в даному разі цю обставину зовсім не брали до уваги.

Норми стосовно особистих сервітутів вироблялися римськими юристами в основному у зв'язку з тлумаченням заповітних розпоряджень і мали на собі сліди так званої свободи заповіту.

Разом з поділом сервітутів на речові й особисті та диференціацією окремих їх різновидів у середині кожної з названих груп римляни встановили також для сервітутів у цілому деякі правила загального порядку. По-перше, не могло бути сервітуту на власну річ, внаслідок чого при зміні ділянки панівної і ділянки, що служить, в одних руках, хоч би на короткий час, сервітут погашається. По-друге, з огляду самої природи сервітуту як обмеженого права на чужу річ він у свою чергу не міг бути обтяжений власним сервітутом. Інакше кажучи, не могло бути сервітуту на сервітут, зокрема пожиттєвого користування правом. По-третє, не могло бути сервітуту, який би зобов'язував власника до будь-яких позитивних дій: суть сервітуту полягає тільки в обов'язку терпіти будь-що (наприклад, проїзд) або в обов'язку не робити будь-що (наприклад, не заступати зведенням споруди світла і краєвиду). Такими були загальні правила, яким підкорялися в своїй дії сервітути. Разом з тим існував певний порядок їх встановлення, припинення та захисту. [7, c. 150-153]

3. Встановлення, припинення та захист сервітутів

Встановлення сервітутів. За цивільним правом, сервітути можна було встановлювати як між живими особами, так і на випадок смерті. Першим і найбільш дієвим способом встановлення сервітуту між живими особами була все та ж манципація, а ще частіше — поступка права (in jure cessio). На випадок смерті сервітут встановлювався в заповіті. Право на чужу річ могло бути встановлено судовим рішенням під час розподілу земельного наділу між двома братами, а в період ранньої республіки сервітут міг бути придбаний за давністю володіння (не менше ніж два роки). Сервітут встановлювався також за договором і за законом.

Цивільне право поширило на сервітути ті самі обмеження, що й на квіритську власність. їх не могли встановлювати на користь перегрина, стосовно неманципованих речей (наприклад, провінційної землі) за допомогою простої передачі (традиції). Оскільки сервітут — безтілесна річ, то згодом цивільне право не допускало і його набуття за давністю володіння.

Викладені правила піддавалися значним змінам з боку претора, який давав захист також сервітутам, що встановлювалися на користь перегринів або у формі традиції. Остання форма як головна закріплюється в Уложенні Юстиніана. Разом з нею в Уложенні викладено ще один спосіб, який служив цій меті: judi-cium — встановлення сервітуту судом, визнавав, що без цього нормальне користування земельною ділянкою було б неможливе.

Юстиніанівське законодавство, створивши для сервітутів ніби володіння, поширило на них набувну давність: 10 років між присутніми і 20 років між відсутніми.

Отже, сервітути встановлювалися різними способами. На початку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю — здійснення протягом двох років призводило до встановлення права на нього. Проте цей спосіб швидко був відмінений. [8, c. 189-190]

Частіше сервітути встановлювалися в заповіті спадкодавця. Право користування чужою річчю могло бути встановлено судовим рішенням при розділі, наприклад, земельного наділу між двома братами. У класичний період знову почали встановлювати сервітути за давністю, проте були обумовлені інші строки — 10 років між «присутніми» і 20 років між «відсутніми». Сервітути встановлювалися також договором і законом.

Припинення сервітутів. Сервітути припинялися такими ж самими способами, як і набувалися. Право користування чужою річчю могло припинятися в разі тривалого невикористання — шляхом погашальної давності. Суб'єкт сервітут міг сам відмовитися від свого права користування чужою річчю. Сервітут міг припинитися і в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого наділів. Особисті сервітути припинялися смертю правомочної особи або зменшенням його правоздатності.

Найпростішим способом припинення сервітуту була відмова від нього, формальним виразником якої служила, як повідомляє Гай, in jure cessio — поступка права. Особисті сервітути припинялися зі смертю узуфруктарія, втратою ним праводієздатності, із загибеллю речі внаслідок пожежі, зі знищенням речі. Речові сервітути припинялися із загибеллю предмета сервітуту, приєднанням ділянки, яка служить, до панівної (на підставі договору купівлі-продажу) тощо. Речові сервітути могли припинятися і шляхом тривалого невикористання сервітуту. У цивільному праві невикористання визнавалося тривалим, якщо воно тривало рік стосовно рухомого і два роки стосовно нерухомого майна, починаючи з класичного права ці терміни збільшувалися відповідно до трьох і десяти років.

Дещо складніше було з сервітутами міськими. Міський сервітут у ряді відносин є специфічний: він більше обтяжений, ніж сільський, перебуває у безпосередньому зв'язку зі станом будов, які вимагають постійної уваги (зокрема, ремонт), тощо. Міський сервітут вважався погашеним, якщо власник ділянки, яка служить, протягом двох років користувався нею так вільно і таким чином, що не було потреби в реальному користуванні сервітутом. Такі обставини виникали тоді, коли сервітуарій пасивно ставився до цього, фактично самоусувався.

Припинення сервітуту могла спричинити і неправомірна дія сервітуарія, коли, порушуючи договір, він дозволяв собі самоуправство, яке йшло всупереч інтересам ділянки, що служить. Сервітут припинявся не тільки внаслідок відмови від нього суб'єкта права, а й нездійснення (невикористання) протягом 10 років між присутніми і 20 років між відсутніми. [14, c. 224-226]

Захист сервітутного права. Для захисту сервітутів існував спеціальний позов, що надавався суб'єкту сервітуту проти будь-кого, хто заважає йому здійснювати сервітутні права. Цей позов протилежний негаторному позову. Позовні вимоги спрямовувалися на поновлення сервітутних прав.

Поява сервітутів зумовила необхідність нових процесуальних засобів, зокрема у таких двох напрямах.

1. Для захисту власності від претензій на сервітут: хтось стверджує, що в нього є право проїзду через чиюсь ділянку, тоді як власник цієї ділянки заперечує це право. Для заперечення та кої претензії на сервітут уже в стародавньому цивільному праві власник мав позов, який згодом дістав назву негаторного. Поряд з негаторним позовом класичному праву відомі і деякі його різновиди, зокрема позов прогібіторний. Метою негаторного і прогібіторного позовів було визнання свободи власності від претендуючого сервітуту та забезпечення від подальших посягань.

2. Для захисту сервітуту як проти власника, так і проти інших осіб уже старим цивільним правом був створений так званий позов конфесорний, який застосовувався тоді, коли порушення зазнавали ті із сервітутів, що утворилися на грунті цивільного права. У конфесорному позові могли поєднуватися вимоги, для реалізації яких стосовно права власності довелося б пред'являти віндикаційний, негаторний або прогібіторний позов. Він слугував як поверненню об'єкта сервітуту з чужого незаконного володіння (наприклад, поверненню житлового будинку за правом по-життєвого користування), так і усуненню будь-яких перешкод (навіть якщо вони виходили від власника ділянки), а також запереченню претензій на чужий сервітут (коли із сервітутним правом одного стикалися особисті права на ту саму річ іншого —і наймача).

У легісакційному процесі позов починався заявою особи, яка мала право на сервітут. У формулярному процесі конфесорний позов здійснювався за допомогою преторської формули, яка виражала претензію позивача. Власник, який заперечував проти позову, займав становище відповідача. Позивач повинен був довести, що йому належить сервітут, навести факт його порушення. Якщо суд визнавав претензію позивача обґрунтованою, відповідач присуджувався до визнання сервітуту, припинення порушень і відшкодування збитків, а також до повернення прибутку. Вироком суду можна було змусити відповідача дати гарантію щодо припинення порушень.

Якщо розглянутий позов безпосередньо базувався на нормах цивільного права і був прямим, то претор для захисту своїх сервітутів запровадив такий же за змістом позов, який називався корисним. Цей позов мав для преторських сервітутів таке саме значення, як публіціанський позов для преторської власності. Крім того, кожний із сконструйованих претором сервітутів, зокрема, захищався його інтердиктами, подібними до тих, які були спрямовані на захист володіння. [18, c. 105-107]

Зазначені розбіжності між різними сервітутами за їх юридичною основою усуваються лише в Уложенні Юстиніана. Там позов, подібний до конфесорного, набуває загального значення і поширюється на захист сервітутів будь-якого виду.

4. Емфітевзис і суперфіцій

Як уже зазначалося, у другій половині республіки та в період класичного римського права преторська практика виробила нові форми права на чужі речі, які були невідомі старому цивільному праву, а саме — емфітевзис і суперфіцій. їх виникнення зумовлено появою великих приватних землеволодінь, власники яких були неспроможні їх обробляти, що, в свою чергу, зумовило розвиток довгострокової оренди, оскільки звичайна оренда не забезпечувала належний захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб і навіть власника.

Уже в III ст. н. є. землевласники почали віддавати свої землі в обробку в спадкову оренду. Одержана в спадщину оренда називалася емфітевзисом. Водночас розвивається оренда сільських земель під забудову, яка дістала назву суперфіцію. Емфітевзис і суперфіцій подібні до сервітутів тим, що вони є правами на користування чужою річчю. Своєрідною рисою, яка відрізняє їх від сервітутів, є широкий зміст та тривалість їхньої дії. [6, c. 117]

Емфітевзис. Остаточне усталення цього інституту в римському праві було зумовлено прагненням перетворити необроблювані великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Він мав відбиток італійського і східного емфітевзису і вважався вічною орендою, яка надавала право на річ, що захищалось спеціальним позовом. Отже, емфітевзис — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення. Це право не було обмежене ніякими строками, тому його називали вічним правом. Проте в першоджерелах зустрічаються висловлювання, що емфітевзис не може бути встановлений на строк понад дві тисячі років. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами. Так, між римськими юристами йшли жваві спори про те, чи є емфітевзис договором купівлі-продажу чи найму. В імператорський період дійшли висновку, що це відносини особливого роду, які встановлювалися спеціальним договором — емфітевзисним контрактом. У класичному праві терміном емфітевзис (грец. — обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко застосовувалася у Римській державі. Така тривала спадкова оренда, добре захищена від свавілля, за порівняно невелику плату за землю приваблювала багатьох безземельних і малоземельних селян. Початок емфітевзисному володінню землею був покладений у великих імператорських маєтках, які потребували обробки. За прикладом імператорів церква, міста, а потім і приватні особи — великі землевласники почали віддавати в таку оренду свої необроблені земельні ділянки.

Від звичайної оренди, яка застосовувалася здавна, емфітевзис відрізнявся насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, щоб орендар та його спадкоємці зберегли за собою землю. Договір про встановлення емфітевзисного користування містив у собі таке зобов'язання власника: наймач не буде позбавлений держання, поки вносить плату згідно з договором.

Друга відмінність від звичайної оренди полягала в тому, що орендар наділявся правом застави і навіть відчуження емфітевзису повністю або частково, щоб тільки не постраждали інтереси власника. Право на відчуження емфітевзису обмежувалося обов'язком суб'єкта емфітевзису попередити власника землі про можливе відчуження емфітевзису, але за власником визнавалося право переважної купівлі, яким він міг скористатися протягом двох місяців. У разі відчуження емфітевзису власник мав право на одержання двох відсотків купівельної ціни. [7, c. 155-157]

Крім того, емфітевтам не заборонялося змінювати початкове призначення землі (не погіршуючи її), передавати її своїм спадкоємцям, поступатися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, але назавжди покинути ділянку вони не мали права. Плоди землі після їх відокремлення ставали власністю емфітевта.

Емфітевзис виникав внаслідок договору з власником легату, що встановлювався власником-спадкодавцем, на підставі судової постанови під час поділу спільного майна (емфітевзис не міг бути поділений на частини, а тому присуджувався одній особі).

Спочатку емфітевзис установлювався у формі «емфітевтичного продажу», за яким наймачу передавалося право користування землею. Останній сплачував помірну ціну і зобов'язувався щорічно виплачувати орендну плату грошима або натурою. Емфітевзис міг установлюватися також й іншими правочинами.

Суб'єкт емфітевзиса (емфітевта) мав досить широкі права. Формально він не був власником землі, мав тільки право користування нею. Однак фактично він здійснював усі правомочності власника (володіння, користування і розпорядження в повному обсязі) в межах повного сільськогосподарського виробництва, тобто не був обмеженим ніякими рамками. Емфітевта міг змінювати господарське призначення землі (тільки не погіршувати), встановлювати на неї заклад і сервітути. Як володілець він користувався володільницьким захистом, тобто володільницькими інтердиктами, і одночасно як правомочний власник — петиторними позовами.

Права емфітевзису переходили в спадщину як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг бути подарований будь-якій третій особі. Проте емфітевта повинен був повідомити про це власника землі, оскільки останньому належало переважне право на купівлю емфітевзису. Якщо власник землі відмовлявся від свого переважного права, то емфітевта міг продати свої правомочності будь-якій третій особі, але 2% ціни землі йому належало передати власнику її.

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, якісному обробітку землі. Він зобов'язаний був платити всі належні податки, виконувати інші державні й громадські повинності. Основний обов'язок емфітевти — виплата щорічної ренти (грошима або на-гурою), яка, як правило, була нижчою від плати за наймом.

Права емфітевта припинялися у разі придбання ним права власності на орендовану землю, внаслідок погіршення ділянки, у разі несплати податків протягом двох років, якщо власником була церква, і протягом трьох років у всіх інших передбачених випадках. Власник зберігав за собою право віндикаційного позову до наймача, коли траплялося прострочення платежу. Якщо жі орендар регулярно сплачував податки, сумлінно виконував свої] обов'язки перед власником, земля ні в нього, ні в його правонаступників не могла бути відібрана. У разі порушення його прав, j враховуючи таке тривале право наймача, претор надавав йому як посесорні інтердикти, так і речовий позов — позов, аналогічний речовій віндикації проти всіх, навіть проти власника. Внаслідок і цього таке право набуло характеру особливого права на чужу річ. [9, c. 236-237]

Суперфіцій(грец. — буквально — те, що знаходиться на поверхні землі). Якщо за емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва сільськогосподарської продукції, то за суперфіцієм землю орендували під забудову. Уже в період республіки держава та деякі міські общини нерідко здавали ділянки міської землі під забудову. Поступово до такого способу передачі земель стали вдаватися і приватні особи. Ось чому суперфіцій часто визначають як довгострокове, відчужуване, таке, що переходить у спадщину, право користування чужою землею для забудови.

За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику землі. Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі, належали власнику земельної ділянки. Однак розширення міст вимагало нового будівництва, для якого вільних земель не було. Для розв'язання цього протиріччя римляни за аналогією з емфітевзисом міські й державні, а потім і приватні землі почали передавати в довгострокову оренду для забудови. За Юстініаном, суперфіцій — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею для забудови. Право власності на споруджену будівлю належало власнику земельної ділянки за правилом superficies solo cedit — будівля слідує за землею. Суперфіціарій мав право користуватися і розпоряджатися зведеним на чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд: право продати, подарувати, обміняти, здати в найм тощо переходило в спадщину і ніякими строками не було обмежене.

Суперфіцій зобов'язаний був виплачувати власнику землі поземельну ренту, а в державну скарбницю — встановлені податки та інші платежі.

Суперфіцій припинявся так само, як і емфітевзис. Захищалось право суперфіція всіма засобами захисту прав власника. Крім того, був створений ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

Отже, суперфіцій як речове право виникає лише у результаті будівництва житлового будинку або іншої споруди на чужій землі. Юридично між землею і зведеною на ній будовою існувало таке співвідношення, як між головною і придатковою річчю. Враховуючи, що придаткова річ йде за головною, то хто б не збудував дім, його власником може бути визнаний лише той, кому належить земля.

Отже, договір передачі землі під забудову спочатку розглядався як звичайний договір оренди, внаслідок чого наймач-суперфіціонарій мав тільки зобов'язальну вимогу до власника, а не речове право. Згодом претор цілком справедливо виділив суперфіціонарія з ряду звичайних короткострокових орендарів, надавши йому певні права та особливі засоби захисту. Крім відчуження, безстроковості та переходу у спадщину ці права захищалися від усіх сторонніх осіб і від самого власника за допомогою позовів і інтердиктів, аналогічних за своїм змістом віндикаційним, негаторним і прогібіторним позовам, а також володарським інтердиктам.

І суперфіцій, і емфітевзис, в основних своїх рисах сконструйовані претором, згодом уже в очищеному від слідів юридичного дуалізму вигляді увійшли до Уложення Юстиніана.

Що перешкоджає зарахувати емфітевзис і суперфіцій до розряду сервітутів? Адже тут ми маємо справу з правом на чужу річ. Справді, суперфіцій і емфітевзис, як і сервітути, мають речовий характер, будучи обмеженими правами на чужу річ. Однак від особистих сервітутів емфітевзис і суперфіцій відрізнялися тим, що вони були відчужуваними і переходили у спадщину, а від речових — співвідношенням не між панівною ділянкою і тією, що служить, а між правами, які на один і той же об’єкт (зокрема, збудований будинок) належали різним суб'єктам — власникові і суперфіціонарію або емфітевту. Цій обставині судилося відіграти в історії цивілістичної доктрини досить помітну роль. Емфітевзис відіграв свою роль у формуванні феодальних відносин у країнах Західної Європи.[8, c. 198-200]

5. Заставне право

Вважають, що найважливішим серед преторських нововведень у галузі прав на чужі речі є створення заставного права. Проте застава не є правом користування чужою річчю. Історичні форми застави в принципі не допускали права користуватися її предметом. Заставодержателю надавалося право розпоряджатися предметом застави лише на випадок невиконання боржником свого зобов'язання. Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, а й у праві розпорядження чужою річчю.

І все ж виникнення заставного права є насамперед прагненням гарантувати виконання зобов'язання боржником, Докладніше питання про заставне право розглядається у наступній главі.

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутність застави залишалась постійною — забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались.

Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв.

Виникнення заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Наприклад, Тіцій звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму грошей. Клавдій, не відмовляючи в проханні, все ж ставив умову, аби Тіцій гарантував (забезпечив) повернення грошей за спливом строку договору позики. Форми такої гарантії були різні. Одна з них — застава. Сторони при укладанні основного договору (позики) одночасно укладали додатковий (акцесорний) договір, яким встановлювалося право кредитора на певну річ боржника в разі невиконання ним зобов'язання. [10, c. 28-29]

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Тіцієм, одночасно домовлявся про заставу. Тіцій визначав певну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія. В разі неповернення грошей в обумовлений договором строк Клавдій одержував право продати заставну річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов'язання, який встановлює речове право заставодержця на предмет застави. Речове право заставодержця полягало не в користуванні чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону. Право розпорядження заставодержця було обмежене лише правом продажу. При деяких формах застави кредитору належало право володіння предметом застави, інколи право на присудження власності, користування й одержання прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержцю. Зміст цього права мав такі правомочності.

1. У разі невиконання боржником в установлений договором строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей. Якщо виручка від продажу була більшою від суми боргу, кредитор зобов'язаний був повернути різницю боржнику, а якщо менше, то він мав право звернути стягнення в розмірі непогашеної частини боргу на інше майно боржника на загальних умовах. У деяких обумовлених випадках кредитор мав право вимагати присудження йому права власності на заставлену річ.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів по дві тисячі динарій. Проте тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав як заставу землю вартістю три тисячі динарій. При настанні строку платежу боржник ні одному з кредиторів боргу не сплатив.

У кожного з них виникло право вимагати відшкодування боргу за рахунок майна боржника, яке складалося лише з заставленого земельного наділу вартістю три тисячі динарій.

У цьому випадку передусім і в повному обсязі задовольнялася вимога, забезпечена заставою, тобто третій кредитор одержував свої дві тисячі динарій від продажу землі, а тисяча, що залишилась від виручки, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів в установленому порядку.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невиконання боржником зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги. [6, c. 118-119]

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого розвитку. Відомі три форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека (мал. 2).

Фідуціарна угода — fiducia cum creditore — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу в строк обов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сумління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

Умови зазначеної форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання зобов'язання різницю також одержував кредитор. Пізніше претори почали надавати позов проти кредитора, якщо той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище боржника.

Кабальні умови застави не сприяли її розвитку. Преторська практика вишукує шляхи удосконалення застави. Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад — pignus. Він швидко поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі власником застави лишався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридично був зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто боржнику. Заставодержець для захисту своїх інтересів мав володільницький інтердикт. Заставодержець за загальним правилом позбавлявся можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він був зобов'язаний тримати її в схоронності, хоча в деяких випадках користування допускалось на засадах прекарія або найму.

Ручний заклад більше відповідав вимогам цивільного обороту, проте й він міг повністю задовольнити його. Становище заставодержця, як володільця застави не було усталеним. При втраті застави він не завжди міг захистити свої інтереси. Становище ж боржника (заставодавця) було значно вигіднішим, ніж при фідуціарній угоді, але також належно не забезпечувало охорону його економічних інтересів. Наприклад, якщо предметом застави була земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодержцю боржник позбавлявся можливості обробляти її, вилучати з неї доходи, щоб розрахуватися з боргами. Він взагалі міг бути викинутий зі свого володіння. Ручний заклад також швидко перестав застосовуватися.

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлення правила, за яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Ульпіан писав: «У власному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння». Так виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне становище. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не відбивалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав можливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг одночасно або послідовно закласти декільком кредиторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ можна було одержати значно більший кредит, ніж за старими формами застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне становище боржника, не обтяжуючи його господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник зобов'язаний був попередити покупця про це, оскільки застава переносилась на нового власника.

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поширенню і витіснили старі форми застави.

Основним для заставодержця за іпотекою було право продати річ в разі невиконання зобов'язання боржником. Договір закладу міг мати й інші побічні умови.

Вважалися недійсними угоди, за якими заставодержцю не дозволявся продаж застави або передбачався її перехід у власність кредитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його проханням суд), але він не мав змоги сам її купити. При відсутності вигідного покупця, після триразового попередження заставодавця про обов'язок сплатити борг кредитор міг просити імператора присудити йому право власності на заставну річ.

Як відзначалося раніше, одна і та сама річ могла бути заставлена кільком кредиторам. У цьому разі можлива була колізія заставних прав. Колізії не було у випадку, коли кожному із кредиторів надавалася застава лише на певну частину заставної речі. Проте, якщо одна і та сама річ повністю йшла в заставу кільком кредиторам одночасно, перевагу мав заставодержець, який попередив інших про існування заставного права. Якщо ж застава на одну і ту саму річ встановлювалась кільком кредиторам послідовно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинства — qui prior tem-роге, potior est jure — хто перший в часі, той сильніший в праві, тобто право продажу мав перший кредитор. Виручка використовувалась насамперед на задоволення вимог першого кредитора, а сума, що залишалась, йшла на погашення боргів наступних кредиторів у порядку черги. Другий, третій і наступні кредитори-могли викупити в першого кредитора право продажу застави з тим, щоб продати її в найсприятливіший момент і в такий спосіб по можливості максимально задовольнити свої вимоги.

Договором закладу могли бути встановлені й інші принципи розрахунків у разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням або на підставі закону

Заставне право припинялося:

а) загибеллю предмета застави;

б) поєднанням в одній особі заставодержця і заставодавця;

в) припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу. [7, c. 158-160]

Висновки

Бурхливий процес переходу до ринкової економіки викликав підвищений інтерес суспільства до чинного цивільного законодавства України, сучасного цивільного права і науки цивільного права, оскільки всі суспільні відносини, пов'язані з володінням і розпорядженням майном та його використанням, ґрунтуються на цивільно-правових засадах, регулюються саме цивільним правом.

Тому проголошення свободи підприємництва, рівність усіх форм власності зумовили розвиток підприємницької діяльності, що, в свою чергу, визначило потяг до вивчення цивільного законодавства і цивільного права. Цивільне право, або як зараз вживається більш узагальнююче поняття «цивілістика», справді, визначає правові засади організації громадянського суспільства, які вироблені й вивірені багатовіковим досвідом. Саме цивільно-правові організації суспільства, тобто цивілістика, дали життя таким поняттям, як «цивілізоване суспільство», «цивілізація», розв'язання проблем «цивілізованими засобами» тощо. Отже, цивілізованість, цивілізація походить саме від цивілістики, тобто цивільного права, вік якого без перебільшення становить не менше двох з половиною тисячоліть. Цивілізованість, цивілізація прийшли в Європу саме з третім завоюванням її країн римським правом.

Інтерес до сучасної цивілістики визначається багатьма факторами, в тому числі й чисто політичними.

Якщо римське приватне право повсюдно є основою юридичної освіти, то в Україні для цього є ще більше причин. Волею історичної долі Україна тривалий час була відрізана від Західної Європи, відчужена від її здобутків і тому українці виявилися дещо позаду загальноєвропейського руху, зокрема і в галузі права. Після проголошення незалежності Україна стала на шлях ринкової економіки. Вона проголосила свободу підприємництва, рівність усіх форм власності, що зумовило розвиток підприємницької діяльності і в свою чергу визначило потяг до вивчення цивільного законодавства, цивільного права, оскільки всі суспільні відносини, пов'язані з набуттям, користуванням і розпорядженням майном, регулюються саме цивільним правом. Римська цивілістика залишається неперевершеною школою не лише для сучасного правотворення, наукового аналізу та узагальнень, а й практичного застосування цивільного законодавства.

Список використаних джерел

1. Алєксеева С. Виды земельных сервитутов и их классификация // Підприємництво, господарство і право. -2005. -№ 5. — С. 30-33.
2. Бартошек М. Римское право : Понятия, термины, определения. -М.: Юрид. лит., 1989. -447 с.
3. Боголепов Н. История римского права : Пособие к лекциям/ Н. Боголепов. -М.: Университет. тип., 1990. -644 с.
4. Дождев Д. Основание защиты владения в римском праве/ Дмитрий Дождев,; Ин-т государства и права Рос. акад. наук. -М.: ИГПАН, 1996. -238 с.
5. Косарев А. Римское право/ Андрей Косарев,. -М.: Юрид. лит., 1986. -157 с.
6. Макарчук В. Основи римського приватного права : Навчальний посібник/ Володимир Макарчук,; Львівський ін-т внутрішніх справ при Нац. академії внутрішніх справ України, Міжнар. асоціація істориків права. -2-е вид. доп.. -К.: Атіка, 2003. -254 с.
7. Орач Є. Основи римського приватного права : Курс лекцій/ Євген Орач, Борис Тищик; Львівський національний університет ім. І.Франка. -К.: Юрінком Інтер, 2000. -269 с.
8. Підопригора О. Основи римського приватного права : Підручник для студ. юридичних вузів і фак./ Опанас Підопригора,. -К.: Вентурі, 1997. -335 с.
9. Підопригора О. Римське право : Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -511 с.
10. Підопригора О. Захист володіння за римським приватним правом// Право України. -1999. -№ 7. — С. 28-35
11. Підопригора О. Римське право як підґрунтя юридичної освіти// Право України. -2000. -№ 1. — С. 117-120
12. Подопригора А. Основы римского гражданского права : Учеб. пособ. для студ. вуз./ Афанасий Подопригора,; Отв. ред. Ю.В.Ежова. -2-е изд.,перераб.. -К.: Вентури, 1995. -286 с.
13. Покровский И. История римского права/ Иосиф Алексеевич Покровский,; Иосиф Покровский; Вступ. ст., пер. с лат., ред. и коммент. А.Д.Рудокваса. -СПб.: Летний сад: Журнал "Нева", 1999. -531с.
14. Римское частное право : Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. -М.: Юриспруденция, 1999. -508 с.
15. Римське право : Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. -3-е вид., виправлене. -Харків: Одіссей, 2003. -287 с.
16. Сіненко В. Основи римського приватного права : Хрестоматія :(Навчальний посібник з семінарських занять)/ Василь Олександрович Сіненко,; Василь Сіненко; Кіровоград. держ. тех. ун-т. -Кіровоград: Імекс-ЛТД, 1999. -42 с.
17. Салогубова Е. Римский гражданский процесс/ Елена Сало-губова,; Ред. М. К. Треушников; МГУ им. М.В.Ломоносова. -2-е изд.. -М.: Городец-издат, 2002. -155 с.
18. Харитонов Е. Рецепція римського приватного права як підгрунтя сучасної цивілістики/ Е.Харитонов // Вісник Академії правових наук Україні. -1998. -№ 2. — С. 104-111
19. Хвостов А. Система римского права : Конспект лекцій / Хвостов, Б.м., 1997. -163 с.
20. Чиларж К. Ф. Учебник институций римского права/ К. Ф. Чиларж; Ред. В. А. Юшкевич. -Изд. 2-е, перераб. и согл. с 7 нем. изд.. -М.: Печатня А.И.Снегиревой, 1996. -498 с.