1. Вступ

Причина, на підставі якої міжнародні торгові арбітражі виносять постанови про свою компетенцію до завершення розгляду суті позовних вимог, полягає в тому, що у значній частині міжнародних арбітражних спорів питання про компетенцію арбітражу є попереднім і одним із основних. Часто відповідач, бачачи слабкість своєї позиції по суті пред’явлених позовних вимог, зосереджує основні зусилля на оспорюванні компетенції арбітражу. У таких випадках арбітри вирішують питання про наявність у них компетенції, і лише у разі позитивної відповіді розпочинають вирішення суті заявлених позовних вимог.

Сутність права, міжнародних торгових арбітражних органів на «компетенцію — компетенції» полягає у правомочності розглядати й утверджувати існування або неіснування арбітражної угоди і приймати постанову про свою компетенцію, на підставі якої, якщо вона має позитивний характер, арбітраж закінчує розгляд справи і виносить рішення по суті конкретного спору. При цьому рішення арбітрів з питання компетенції не вважається остаточним.

Воно підлягає перегляду з боку державного суду в процесі оскарження або приведення до виконання арбітражного рішення по суті спору. Іншими словами, право «компетенції — компетенції» міжнародного торгового арбітражу вимагає відповіді на запитання: чи має арбітражний орган, усупереч факту оспорювання його юрисдикції, право самостійно приймати рішення щодо власного повноваження вирішувати конкретне спірне правове відношення, під резервом послідовного судового контролю. Відповіді на це запитання приділяється увага як з боку національних законодавців, так і в теорії міжнародного торгового права. Універсальна позиція в цьому вимагається в широкому міжнародному плані [1].

До початку розгляду арбітражного спору арбітражний орган має право попередньо вирішити питання своєї компетенції в конкретному випадку. На практиці це не викликає серйозних труднощів, якщо не йдеться про оспорювання компетенції арбітражу. У випадку, коли це відбувається, проблема виникає не тільки у зв’язку з питанням, чи мають право арбітри стати до
виконання своїх функцій, якщо хтось із сторін, найчастіше відповідач, оспорить їх компетенцію. Якщо заперечення проти компетенції арбітражу висловлюється у твердженні про те, що угода про обраний суд є недійсною, йдеться про оспорювання існування конституційного арбітражного акта. Одночасно це означає і оспорювання права арбітражу на прийняття рішення в конкретному випадку [2]. Вважається, що арбітраж є некомпетентним органом приймати рішення, включаючи і право вирішувати питання про існування чи неіснування власної компетенції. У зв’язку з цим у практиці міжнародних торгових арбітражних органів виникали різні погляди на сам характер арбітражної угоди. З найчастіше висловлюваних думок випливає, що якщо арбітри дійдуть висновку про те, що заперечення про їх компетенцію необґрунтоване, вони самі приступають до прийняття рішення про суть предметного спору [3].

Однак дилема про дозволеність принципу «компетенції — компетенції» не звільняє нас від численних додаткових запитань, на які практика і теорія вимагають чіткої відповіді. Якщо існує передумова про уповноваження арбітрів приймати рішення про свою компетенцію, виникає запитання, чи буде воно попереднього характеру і чи підлягає самостійному оскарженню, чи ж буде міститися в остаточному рішенні по суті спору? Яку правову силу мають рішення з цього питання? Чи має сторона право на подання правозахисної вимоги державному суду у зв’язку з прийнятим рішенням про визнання компетенції або рішенням про відсутність його компетенції? Оскільки таке право існує, у якій фазі розгляду зацікавлена сторона може ними користуватися?

З огляду на те, що ця стаття розглядає лише основну дилему у зв’язку із зазначеним принципом, висунуті запитання є темою для самостійного вивчення, і вони не є предметом нашого розгляду. Як бачимо, принцип «компетенції — компетенції» тягне за собою більш складне запитання від основної дилеми: чи має арбітраж, як обраний суд, право самостійно приймати рішення про наявність повноваження для вирішення конкретного правового відношення — спору, у разі коли таке право заперечує сторона в арбітражному провадженні? Про це вже висловлені численні авторитетні думки деяких експертів, що вплинуло на процес еволюції доктрини, практики і способу нормативного регулювання важливої проблеми.

2. «Компетенція — компетенції» в теорії та у джерелах національних законодавств

Міжнародний комерційний арбітраж бере на розгляд спори за наявності письмової угоди між сторонами про передачу йому всіх або певних спорів. Спори можуть виникати між ними й у зв’язку з певними конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в основному договорі або у вигляді окремої угоди [4]. Арбітраж має договірний і судовий елементи.

Договірна сутність арбітражу містить і два питання, які, по суті, не позбавлені внутрішніх суперечностей. По-перше, чи може арбітр сам остаточно приймати рішення про свою компетенцію, оскільки думки сторін про таке його право різні. Друге питання містить дилему: чи може арбітр, коли арбітражне застереження міститься в тексті основного контракту, вирішувати питання про недійсність контракту і застереження разом, чи про правомірність застереження може бути прийнято рішення самостійно й окремо [5], ніби вона не є складовою частиною контракту? З метою вирішення цих питань наведемо спочатку окремі теоретичні думки, як і рішення, що перебувають у деяких джерелах права.

Відповідно до однієї з думок проблема «компетенції — компетенції» полягає в такому: якщо арбітри визнають, що спір підлягає їх юрисдикції, чи обов’язково вони повинні призупинити хід справи, поки питання їх компетенції не буде остаточно вирішене в судовому процесі, чи вони уповноважені, всупереч оскарженню їх компетенції, продовжувати з процедурою? Тут не йдеться про суть спору, а лише про процедуру, яка застосовується з метою його вирішення [6].

За іншою думкою, суть полягає у відповіді на запитання, чи можуть арбітри до розгляду спору прийняти рішення про дійсність арбітражної угоди, відповідно до якої вони призначені арбітрами [7]. Склад арбітражу вправі вирішувати питання про компетенцію і за своєю ініціативою, внаслідок чого традиційним є підхід, коли питання про компетенцію, навіть за відсутності розбіжностей між сторонами з цього приводу, отримує відображення у відповідному рішенні. Втім, йдеться не тільки про право, а й про стадії судового розгляду прийняття рішення і про існування чи неісну- вання підсудності конкретної справи арбітражному процесу [8].

Наголошується, що «компетенція — компетенції» представляє повноваження арбітражу, обмежене резервом подальшого судового перегляду прийнятого рішення про власну компетенцію (нім. Kompetenz-Kompetenz;

франц. Competense de competense) [9]. Договірна природа компетенції арбітражу водночас є і хорошою підставою визнання і приведення у виконання арбітражних рішень з боку державних судів [10]. При цьому обов’язково потрібно спиратися на прийняту постанову арбітрів про компетенцію арбітражу. Крім того, некомпетентність арбітражу — одна з правових основ нікчемності остаточного арбітражного рішення. Таким чином, з одного боку, арбітражному органу вже з самого початку арбітражного провадження закидають серйозні наслідки можливої «помилки» при оцінці власної компетенції, а з другого боку, надається можливість задоволення певного рівня захисту зацікавленої сторони у спорі.

Можна сказати, що в міжнародній практиці, як і в національних законодавствах, до Другої світової війни переважав майже єдиний підхід про не- дозволеність застосування принципу «компетенції — компетенції». З того випливало, що для вирішення питання юрисдикції арбітражу компетентним був державний суд. Так, у США багато рішень федеральних судів, а також і судів окремих держав, ґрунтувалися на повноваженнях державних органів приймати постанови про існування і дійсність арбітражної угоди [11].

Англійські арбітри формально вважалися некомпетентними утверджувати дійсність не тільки арбітражного застереження, а й дійсність договору, що містить таке арбітражне застереження. Вирішення питання про дійсність контракту, що містить арбітражне застереження, приймає суд, а арбітраж має право тільки висловити свою позицію у зв’язку з цим питанням [12].

В англійській літературі традиційно висловлюється негативна відповідь на запитання про право «компетенції — компетенції» [13]. Все-таки немає дилеми, що арбітр може вирішувати це питання за умови, що сторони за ним виключно визнали таке право. Водночас наголошується, що суд у процесі приведення до виконання арбітражного рішення повинен оцінити і вирішити, чи не перевищив арбітр межі повноваження сторін з компромісу (самостійного арбітражної угоди) чи компромісного застереження [13, 477].

У Франції тривалий час вважали, що опір сторін встановити компетенцію арбітрів окремо через неважливість арбітражного договору є перешкодою у прийнятті рішення самими арбітрами. Вони були зобов’язаними вимагати від державного суду преюдиціального вирішення цього питання² [14]. З приводу таких нормативних та практичних рішень, як і думок теоретичного характеру, як у Франції, так і в інших країнах, висунуті факти [3, 12; 15] проти виникнення перешкод у роботі арбітражних органів. Попередня перевірка арбітражної компетентності призводить до непотрібної втрати часу, коштів і віддалення від конструктивної концентрації сил з метою остаточного вирішення спору [10, 47; 16].

Один вид перехідного поняття висловлений у позиціях, на підставі яких арбітраж має право оцінки про існування власної компетенції, тільки якщо сторони уклали угоду з необмеженою сферою дії, якою вони домовилися, що арбітраж вирішуватиме всі їхні можливі спори. Оскільки арбітражна угода передбачає вирішення виключно окремих спорів, то заперечення про те, що арбітраж у цій частині некомпетентний, вважається обґрунтованим. У таких випадках питання про компетенцію арбітражу вирішує державний суд [17].

У національних законодавствах окремих країн траплялися, щоправда не дуже часто, виключні пункти про право арбітражу на самостійне вирішення питання про власну компетенцію та у випадках, коли її оскаржує одна із сторін. Так, ст. 1037 німецького Цивільного процесуального кодексу передбачає, що обрані суди мають право продовжити розгляд (Kompetenz Kompetenz) і прийняти рішення всупереч твердженням про недозволеність процесу, саме через примітки про відсутність договору про компетенцію або ствердження, що компетенція обраного суду [18] не стосується предмета спору.

У багатьох країнах, особливо у другій половині XX ст., законодавство рушило лінією позитивного ставлення до вирішення питання «компетенції — компетенції». Так, наприклад, у Франції після домінуючого поняття про необхідність преюдиціального рішення з боку державного суду, з питання оспорювання компетенції арбітражу [19], переважає принцип, який полягає в тому, що будь-який юрисдикційний орган (і арбітраж) у випадку сумніву чи спору у зв’язку з його компетенцією має законодавче зобов’язання про це прийняти рішення [3, 13; 20].

За законом про торговий арбітраж Еквадору (ст. 16) арбітраж інституційного типу має компетенцію сам вирішувати питання про свою компетенцію. Про компетенцію арбітражу ad hoc застосовується ЦПК, на підставі якого повноцінність контракту, який містить арбітражне застереження, вирішує державний суд [21].

У Законі про арбітраж Австрії з 2006 р. передбачається, що арбітраж сам приймає рішення про свою компетенцію. Постанова може бути винесена або в рішенні щодо суті спору, або в окремому арбітражному рішенні. В арбітражному розгляді арбітраж сам вирішує про свою компетенцію. Рішення про компетенцію підлягає державному контролю в межах процесу про скасування арбітражного рішення. Судовий процес не передбачений, і згідно з § 575 Закону — неприпустимий. Тільки якщо претензії про заперечення у зв’язку з наявністю арбітражної угоди виходять від суду, про компетенцію арбітражу може спочатку вирішувати суд (§ 592 Закону).

У праві Республіки Киргизстан початок «компетенції — компетенції» означає, що міжнародний торговий арбітраж самостійно вирішує питання про наявність чи дійсність третейської угоди та про свою компетенцію з розгляду конкретного спору. Сторона вправі до початку розгляду спору по суті заявити про обставини, які є підставою для визнання того, що третейська угода відсутня або вона недійсна. Призначення стороною арбітра або її участь у призначенні арбітра не позбавляє сторону права зробити таку заяву. Заява про те, що арбітраж перевищує межі своєї компетенції, повинна бути пред’явлена сторонами, як тільки під час розгляду буде поставлено запитання, яке, на думку сторони, виходить за ці межі. Якщо арбітраж визнає відсутність або недійсність арбітражної угоди, про це виноситься ухвала, яка надсилається сторонам разом з отриманими від відповідної сторони матеріалами [22].

Перед Зовнішньоторговельним арбітражем при Господарській палаті Сербії, яка існує понад 70 років, принцип «компетенції — компетенції» традиційно і регулярно застосовувався в його роботі [23]. Арбітраж самостійно вирішує питання про свою компетенцію й у випадку, коли вона є оспо- рюваною [21, 66]. Арбітраж протягом арбітражного провадження офіційно дотримується своєї компетенції та вирішує питання про свою компетенцію. У разі якщо позивач оскаржує існування арбітражного договору або не відповів на позов, відповідь на запитання, чи існує такий договір у наданих документах арбітражу, чи ні, дається Президією арбітражу у вузькому складі. Коли Президія (голова, заступник голови та секретар арбітражу) підтвердить, що в документах, які позивач подав, є угода про компетенцію арбітражу, провадження продовжиться, якщо друга сторона відмовиться брати участь у ньому. Значить, йдеться про утвердження лише факту існування арбітражної угоди у поданих документах. Обставина самого існування компетенції, якщо сторона її оскаржує, утверджує склад арбітражного суду разом з його головою і заступником голови (ст. 18 Регламенту).

Зазначені вище принципи і практика про позитивне ставлення до проблеми «компетенції — компетенції» характерні й багатьом іншим системам арбітражного способу вирішення спорів. У деяких системах арбітражні рішення підлягають або судовому, або іншого виду контролю. Так, в окремих регламентах арбітражних органів наводиться, що проти арбітражного рішення можна подати клопотання про скасування. Орган контролю може скасувати арбітражне рішення у разі, якщо воно винесено щодо спору, який не передбачено арбітражною угодою або не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, включаючи і постанову про власну компетенцію арбітражу [21]. У багатьох країнах світу останнім часом прийняті й спеціальні закони¹ [24] про інституційні зовнішньоторговельні арбітражі при національних спеціально-професійних співтовариствах, найчастіше в господарських палатах, які ґрунтуються на Типовому законі ЮНСІТРАЛ. Таким чином, здійснюється уніфікація положень щодо проблеми «компетенції — компетенції». У цьому аспекті характеризується і практика окремих країн СНД, яка була напрацьована після припинення існування СРСР. Так, у практиці й нормативному регулюванні у праві Російської Федерації принцип «компетенції — компетенції» тлумачиться не як право, а як обов’язок арбітрів, які не тільки можуть, а вже й зобов’язані самі вирішувати питання, що належать до їх компетенції. Цікавим є положення арбітражної практики у зв’язку із заявою сторони про просту відмову компетенції арбітражу у випадку існування угоди про це. Так, на одному прикладі, за позовом позивача, арбітраж став на позицію, що вимога відповідача про відмову компетенції є особливим видом порушення прийнятого обов’язку за контрактом [25]. У будь-якому випадку, очевидно, що арбітри, коли згодні, що оспорювання компетенції залишається без підстави, розпочнуть вирішувати судову справу по суті спору [26; 3, 123] з можливістю послідовного контролю державного суду. Це недвозначне положення, прийняте в довгорічній практиці, знаходиться в розділах першого Закону Російської Федерації після розвалу Радянського Союзу — «Про міжнародний комерційний арбітраж»³ [27], в основі якого лежить текст ст. 16 Модельного закону ЮНСІТРАЛ і яким наголошується, що обраний суд може сам вирішувати питання про свою компетенцію. На території СНД однакові рішення прийняло й законодавство України [28], Латвії та низки інших країн.

Як бачимо, незважаючи на специфіку підходів до питання компетенції, можна вважати, що в національній літературі, у законодавстві [29] і в практиці широко приймається принцип «компетенції — компетенції», який повністю відображає природу арбітражу як форму договірної юрисдикції [30]. Але, всупереч цьому, слід зазначити, що в деяких країнах принцип «компетенції — компетенції» взагалі не знайшов визнання. Наприклад, у правилах Китайської міжнародної торгово-економічної арбітражної комісії встановлено, що саме Комісія, тобто арбітражний інститут, а не склад арбітражу, має повноваження щодо вирішення питання про наявність компетенції [31]. Китайський Закон про арбітраж йде ще далі та встановлює, що у випадку, якщо одна зі сторін оспорює юрисдикцію арбітражу в державному суді Китаю, такий суд матиме виняткову компетенцію щодо вирішення цього питання [32]. Очевидно, що це правило суперечить принципу «компетенції — компетенції».

3. «Компетенція — компетенції» в міжнародних джерелах арбітражного права

Можливість арбітражу вирішувати питання про власну компетенцію передбачена низкою міжнародних актів. Так, Європейська конвенція про міжнародний торговий арбітраж з 1961 р. передбачає: «Арбітражний суд, проти якого заявлений відвід про непідсудність, не повинен відмовлятися від розгляду справи і має право сам винести рішення з питання про свою компетенцію або про наявність чи дійсність арбітражної угоди або угоди, складовою частиною якої ця угода є, з тим, однак, що зазначене рішення арбітражного суду могло бути згодом оскаржене в компетентному державному суді відповідно до закону суду». Як бачимо, Конвенція³ чітко приймає принцип «компетенції — компетенції»⁴ [33]. На підставі її норм, хоча з резервом будь-якого судового контролю, передбаченого за lex fori, арбітр, чия компетенція оспорюється, має право продовжити з розглядом справи і може самостійно прийняти постанову про свою компетенцію, вирішуючи питання існування чинного арбітражного застереження або основного контракту, чиєю частиною воно є. Слід зазначити, що, по суті, однакову норму містить Арбітражний регламент Європейської економічної комісії ООН 1966 р.

У вашингтонській Конвенції про вирішення інвестиційних спорів між державами та громадянами інших країн з 1965 р. передбачено, що арбітраж може сам прийняти рішення про свою компетенцію (п. 1 ст. 32). Заперечення однією зі сторін про відсутність компетенції Центру (арбітражу) з урегулювання інвестиційних спорів для вирішення в конкретній судовій справі вирішують самі арбітри. Арбітраж, отже, має право вирішити це питання або як попереднє, або під час розгляду та рішення по суті спору (п. 2 ст. 32 Конвенції) [21, 67-68].

Правила міжнародного комерційного арбітражу та принципи примирення Економічної комісії ООН для Азії та Далекого Сходу (ЕКАДС) передбачають права арбітрів вирішувати питання про наявність і чинність арбітражної угоди, визначати свою компетенцію та юрисдикцію, а також і тлумачити Правила.

Типовий (модельний) закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж має великий вплив на уніфікацію норм міжнародного арбітражного права⁴ і сам передбачає право арбітрів на винесення постанови про свою компетенцію. Заява про відсутність у арбітражного суду компетенції може бути зроблена не пізніше надання заперечення щодо позову. Призначення стороною арбітра або її участь у призначенні арбітра не позбавляє сторону права зробити таку заяву. Заява про те, що арбітраж перевищує межі своєї компетенції, повинна бути зроблена, як тільки питання, яке, на думку сторони, виходить за ці межі, буде поставлено під час арбітражного розгляду. Арбітраж може в будь-якому з цих випадків прийняти заяву, яка зроблена пізніше, якщо він вважатиме затримку виправданою.

Арбітраж може винести постанову щодо заяви сторін про відсутність компетенції або щодо питання попереднього характеру, або в рішенні щодо суті спору. У першому випадку він має компетенцію, будь-яка сторона може протягом 30 днів після отримання повідомлення про цю постанову просити суд чи інший орган прийняти рішення з цього питання. Таке рішення не підлягає будь-якому оскарженню. Поки таке прохання чекає на своє вирішення, арбітраж може продовжити арбітражний розгляд і винести арбітражне рішення.

Що стосується самого права на подання заперечення про непідсудність, Закон передбачає суворе правило про переклюзію такого повноваження сторін, пов’язуючи його з моментом надання відповіді на пред’явлений позов (п. 2 ст. 16 Закону). Велике значення має і правило про самостійне арбітражне застереження у співвідношенні з текстом головного контракту, в який воно внесено. Арбітражне застереження, що є частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення арбітражним судом рішення про недійсність договору не тягне за собою ipso jure недійсність арбітражного застереження (див. п. 1 ст. 16).

Арбітражна угода та подання позову щодо суті спору в суді є предметом нормування Модельного закону. Суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, направити сторони до арбітражу, якщо не встановить, що ця угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Незважаючи на пред’явлення позову державному суду, арбітражний розгляд може бути, однак, розпочато або продовжено й арбітражне рішення винесено, поки сперечання про підсудність чекають вирішення в суді [34]. У цьому сенсі й Закон про арбітраж Сербії [35] у ст. 14 зобов’язує державний суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, проголосити власну некомпетентність на підставі заяви сторони про відсутність його компетенції. При цьому сторона повинна заявити таке заперечення до її участі в розгляді справи. У Законі про громадянський процесуальний кодекс Республіки Сербії [36] передбачено (ст. 16), що якщо під час арбітражного провадження державний суд затвердить власну некомпетентність, він повинен відмовитися від розгляду справи. Також за правом Сербії угоду про арбітраж можна укласти і після подання існуючого спору державному суду (ст. 11 Закону про арбітраж).

4.Висновки

На основі проведеного аналізу теоретичних понять, арбітражної практики, законодавчих та інших нормативних актах у порівняльному та міжнародному автономному праві можна дійти висновку, що принцип «компетенції — компетенції», хронологічно розглянутий, спершу означав оспорювання, потім умовне визнання, а сьогодні передбачає обов’язок арбітрів, які не тільки можуть, а й зобов’язані самі вирішити питання, що стосується їх компетенції. Арбітраж є суддею власної юрисдикції, володіючи «компетенцією — компетенції».

Це можна вважати умовною незалежністю, маючи на увазі факт, що таке повноваження і право арбітражу знаходиться під резервом послідовного судового контролю державного суду. Таким чином, відбувається уніфікація положень про дозволеність і обов’язковість застосування принципу «компетенції — компетенції». Ця провідна ідея міжнародного арбітражного права, очевидно, отримує відповідні позиції універсального права громадянства. Загальні відмінності, які існують у національних законодавствах, як і у всіх правових системах, — європейських, англосаксонських та інших, — є результатом історичної спадщини і, зрештою, існування певних інтересів. Досягнуті результати уніфікації правил про «компетенцію — компетенцію» не можуть вважатися одностороннім впливом або домінуванням окремих правових систем, а також не можна сказати, що вони є взаємним негативним компромісом. Йдеться про принцип арбітражного права, яке силою власних рішень має перевагу їх застосування у практиці, стикаючись, щоправда, з певними викликами, із широкими схваленнями національних законодавств, юриспруденції та прийняттям на міжнародному автономному нормативному рівні. Цей принцип, не загрожуючи нічиїм інтересам, має функцію захищати самостійну і незалежну позицію міжнародних комерційних арбітражних органів і забезпечує перевагу арбітражного способу вирішення — господарських спорів у співвідношенні з їх рішеннями перед державними судовими інституціями.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Schmitthoff С. М. The Jurisdiction of the Arbitrator’s in the Art of Arbitration. — 1982. — P. 28.
2. Triva S. Про arbitrazi, njenoj pravnoj prirodi i про arhitraznom ugovoru // Arbitrazno re?avanje sporo- va. — Str. 36, 37; Hunter M., Redfern A. Law and practice of international commercial arbitration. London : Sweet & Maxwell, 1999. — P. 266.
3. Лебедев С. Н. Международный коммерческий арбитраж : компетенция арбитров и соглашение сторон / Торгово-промышленная палата. — М., 1988. — С. 123.
4. Регламент МКАС при Торгово-промышленной палате Украины (ст. 1.2) // Международный коммерческий арбитраж в Украине : законодательство и практика / под общ. ред. И. Г. Побир- ченко. — К., 2000. — С. 152; Міжнародний комерцшний арбитраж в Україш, теорш та законодавство / за ред. I. Г. Побірченка, Т. Г. Захарченко, О. Д. Святоцького. — К., 2007.
5. Article 9. Р. 6. of The Rules of the Permanent Court of Arbitration attached to the Chamber of Commerce and Industry of Slovenia (April, 2001).
6. David R. L’arbitrage commercial international en droit compare, Cours de droit compare, Paris, 1968-1970.
7. Hollo A. Travaux du Congres international de L’arbitrage, Revue de L’arbitrage. — 1961. — № 2. — P. 69.
8. Mezger E. Competence des arbitre et independence de la convention arbitrale dans la Conven tion dite Europeene sur L’arbitrage Commercial International, Arbitrage Commercial Eugenio Minoli). — Milan. — 1974. — P. 316; Комаров А. С., Лебедев С. Н., Мусин В. А. Международный коммерческий арбитраж. Комментарий законодательства. — СПб., 2007. — С. 73.
9. Goldstajn A., Triva S. Medunarodna trgovacka arbitraza. — Zagreb, 1987. — Str. 504.
10. Големинов ^.Международный търговский арбитраж. Международно тръговско право. — София, 1992. — С. 475, 476.
11. Interocean Shipping Co, National Shipping and Trade Co; Минаков А. И. Арбитражные соглашения и практика рассмотрения внешнеэкономических споров. — М., 1985. — С. 60—61.
12. Yearbook of Commercial Arbitration, The Hague. — V. II. — 1977. — P. 96.
13. Schmitthoffs Export trade. The law and practice of international trade. — London, 1990; Shmitthoff K. Eksport: Право и практика международной торговли. — М., 1993. — С. 343.
14. Journal clu Droit International. — 1972. — P. 62; Revue Critique deDroit International Prive. — 1972. — P. 124.
15. Klein F.Rapport. Revue de L Arbitrage. — 1961. — № 2. — P. 56; PH. Fouchard. L’Arbitrage commercial international. — Vl. II. — Dalloz. — Paris, 1965. — P. 135.
16. СталевЖ. Закон за межхдународния търговски арбитраж. — София, 1991. — С. 75.
17. Domke M. The Law and Practice of Commercial Arbitration. — Illinois, 1968. — P. 56—57.
18. Glossner O. Commercial Arbitration in the Federal Republic of Germany. — Deventer, 1984. —P. 18.
19. Klein F. Rapport. Revue de L Arbitrage. — 1961. — № 2. — P. 56.
20. Revue de L’arbitrage. — 1972. — P. 58.
21. Минаков А. И. Арбитражные соглашения и практика рассмотрения внешнеэкономических споров. — М., 1985.
22. Чирич А. Международна привредна арбитража, стане и перспективе, Белград, 1997. — С. 198; Kalodera M. Arbitration as a Method of Setting of the Disputes arrising from Commercial Agrements according to Jugoslav Law / Jugoslovenska revija za medunarodno pravo. — 1968. — Str. 199.
23. Стаття 15 Регламенту зовнішньоторговельного арбітражу при Господарської палаті Сербії «Службені гласнік PC», 74/04.
24. L’Arbitrage commercial international en Bulgarie, Chambre de commerce et d’industrie de Bulgarie, Lois et Reglements. — Sofia, 1989.
25. Арбитражная практика. Часть II / Торгово-промышленная палата СССР. — М., 1972. — С. 35.
26. TRADE/WP1/13, od 2. X, 1956.
27. Российская газета Но-156-1993; Поздняков В. С. Международный коммерческий арбитраж в Российской Федерации. Закон. Регламент. Комментарий. — М., 1966; Карабельников Б. Р. Признание и приведение в исполнение иностранных арбитражных решений. — М., 2001; Исполнение решений международных коммерческих арбитражей российскими судами : проблемы и перспективы
28. Побирченко И. Г. Международный коммерческий арбитраж. Законы Украины. Международные конвенции. — К., 1995. — С. 3.
29. A. Ryssdal Anne Marie Holtedahi : The new Norvegian Arbitration Act, Wiersholm, Melibye & Bech, Oslo, Norway, 2006.
30. Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж. — Харьков, 1995. — С. 48—50; CezarAragao P. Brazilian view of the Kompetenz-Kompetenz principle, 18th ICCA Congress, Montreal (International Arbitrration 2006 : Back to Basics); Fouchard, Gaillard, Goldman on International Commercial Arbitration, Kluwer Law International, The Hague, 1999. — P. 396.
31. China International Economic and Trade Arbitration Commission CIETAC (Art. 6 (2)) // Д. Дмитрий Борисович, Ж. А. Сергеевич. Особенности установления компетенции в международном коммерческом арбитраже // Вестник международного коммерческого арбитража. (2) июль — декабрь 2010
32. Д. Дмитрий Борисович, Ж. А. Сергеевич, Особенности установления компетенции в международном коммерческом арбитраже // Вестник международного коммерческого арбитража. (2) июль — декабрь 2010 // http://www.magisters.com/publication.php?ru/1294/articles
33. Unatid Nations, New York, 1985, Multilateral Treaties deposited with the Secretary — General — Status as at 31 December, 1985. — Р. 744, XXII; PH. Fouchard, L’Arbitrage commercial international, V, II. Dalloz. — Paris, 1965. — Р. 151.
34. Dispute settlement, The Arbitration Agreement, United Nations Conference on Trade and Development. — New York and Geneva, 2005. — P. 7—10.
35. «SL. Glasnik», Rеpublike Srbije, br. 46/2006.
36. «SL. Glasnik» Republike Srbije, br. 125/2004.