Вступ

Політична система суспільства дуже тісно пов’язана з системою правовою. Держава є правовою корпорацією, а право підтримується силою держави, тобто ці системи взаємозалежні. Форма цього взаємозв’язку значною мірою характеризує політичний режим і сутність держави.

Право — це система загальнообов’язкових соціальних норм, які встановлюють певний порядок як належний. Мета права полягає у тому, щоб зробити можливим мирне співжиття людей, що досягається встановленням обов’язкових для них меж їх зовнішньої діяльності. Право випливає з внутрішніх закономірностей існування суспільства і міжлюдського спілкування, тому в своєму визначальному вигляді не залежить від волі держави. Такі правові норми, що знаходяться у відповідності з мораллю і справедливістю, називають природним правом, тобто правом, що відповідає “природі” людини як духовно-моральної істоти. Таке право, за словами Ціцерона, виникло раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована. Але не завжди норми природного права усвідомлюються суспільством і стають його законом. Чинним є позитивне право, тобто правові норми, які встановлені правовою владою і потребують виконання. Між природним і позитивним правом завжди є розрив, який, однак, змінюється на протязі історії.

У первісних суспільствах, ще до виникнення держави та писаних законів, панує звичаєве право, тобто система норм і правил поведінки, що грунтується на звичаях, традиції. В цілому воно відповідає досить примітивному розумінню природного права – напр., принцип таліону, тобто “око за око, зуб за зуб” (від лат. talіo – відплата), кривава помста. Звичаєве право виразно проглядається у перших кодексах законів (напр., Руській правді ХІ ст.), його залишки зберігаються й зараз.

1. Виникнення й розвиток політики й права

З виникненням держави формується традиційне розуміння права, яке ототожнює право з законом, тобто повністю підкоряє природне право позитивному. Право стає волею держави (або її володаря), яка сформульована у законі. У феодальному суспільстві правові інститути виглядають як станові привилеї і обов’язки. У станових і абсолютних монархіях домінує принцип “заборонено усе, що не дозволено”, а що дозволено – регламентовано законом (владою). Це призводить до пригнічення свободи людини, повного підпорядкування підданих державі.

Втім, ще з давних-давен люди розрізняли “право” (jus) і “закон” (lex). Т.Гоббс вважав, що право – це свобода щось робити або не робити, а закон – це припис, наказ робити, або, навпаки, не робити щось. З розвитком громадянського суспільства формується нове розуміння права як системи гарантій свободи особистості. Право відокремлюється від закону і сприймається як “законодавче самообмеження держави” (В.Гумбольт). Інакше кажучи, на перший план висувається природне право, з яким повинно звірятись позитивне. Звідси можливість правових і неправових законів. Утверджується принцип “все, що не заборонено – дозволено”, і тому не може піддаватись адміністративно-поліцейському переслідуванню. Формою нового співвідношення між політикою і правом стають принципово нові законодавчі акти – конституції, які визначають засади конституційного режиму держав.

У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним з факторів формування права. Право закріплюється в законо­давстві, яке виражає державну політику. Законодавство встановлює правові форми здійснення політики і, у свою чергу, сприяє здійсненню певної політичної лінії.

У перекладі з грецької мови слово «політика» означає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін «політика» має широкий спектр значень: влаштування державної влади; мис­тецтво спільного життя; сукупність настанов та мети різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети; мистецтво досягнення можливого і необхідного; участь у справах держави для досягнення соціальної згоди і т. ін.

Іноді до широкого спектра значень терміна «політика» приєднується ще одне: політика як явище, сумнівне у моральному відношенні. Не випадково існує розхожа фраза: політика — це брудна справа [2, c. 89-90].

У найширшому значенні поняття «політика» — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, етносами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, партіями, профспілками з приводу тих чи інших соціальних подій.

Названі соціальні суб’єкти реалізують свої інтереси як у політичних, так і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов’язане з питаннями завоювання, відмежування влади і її взаємодії з державою, містить політичний зміст.

Політика — це облік і поєднання всіх інтересів, що мають місце в суспільстві. У міру того як соціальні групи усвідомлюють свої класові, національні, партійні, групові та інші інтереси, вони починають діяти відповідно до них, влада ж як центральний елемент політики потрібна для проведення тих чи інших інтересів у життя. Тобто політика підштовхує індивідів до певних політич­них дій. При цьому соціальні групи, масові рухи покладаються не тільки на розум, а й піддаються емоціям, інстинктам, жаху, впливу вірувань, міфів, тобто певному психологічному впливу.

Основна мета політики — маніпулювати великими групами людей, спонукати їх іти у визначеному нею напрямку. Макіавеллі вважав, що лише незначна частина народу прагне до свободи, ос­новна ж маса прагне до безпеки. Отже, щоб не допустити масових політичних рухів, держава шляхом прийняття відповідних правових рішень впливає на хід політичних подій, тобто знижує тиск політичних рухів на владу (наприклад, встановлює мінімальний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, які забезпечують рівень життя не нижчий за прожитковий мінімум).

Існування масових рухів передбачає наявність політичного лідера, вождя чи іншого керівника. Він підтримує цілісність мас, виступає як втілення ідеї нації, волі, соціальної справедливості. Однак будь-які дії мас і їх лідерів повинні базуватися на верховенстві закону, їхньої поваги до нього, поваги до прав окремої особи, контролі за проведенням політики в інтересах суспільства, що є можливим лише в умовах демократичних політичних режимів.

У сучасному суспільстві соціальні суб’єкти здійснюють свою діяльність через систему політичних об’єднань — партій, громадських рухів. Всі вони реалізують власні завдання через посередництво державних інститутів шляхом суворого дотримання вимог правових норм. У свою чергу, право впливає на політику через законодавство [5, c. 75-76].

За умовами демократичної організації суспільства учасники політичних відносин поставлені в рівні межі правового спілкування. Це дозволяє підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії. Водночас історія людства, так само як і практика сучасного державно-правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах.

У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях Азії й Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політики над правом забезпечувався від­повідно обожнюванням волі правителя, свавіллям феодальної влади, релігійно-общинними і моральними традиціями або ідео-. логічними юридичними конструкціями, вираженими в спільних актах партійних і державних органів. Політичне насильство ставало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, законодавчі акти часто набували неправового змісту.

Співвідношення між політикою і правом суттєво змінилося в період буржуазних революцій у Європі та Північній Америці, коли поряд із ідеями рівності, прав та свобод сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що приймаються парламентом, все більше набувають правового змісту, обов’язкового для виконавчої та судової гілок влади. У свою чергу,  виборці під час виборів парламенту голосують за ту чи іншу партію, а значить, визначають напрямок політики держави. Партії, які перемогли на виборах, реалізують політичні інтереси соціальних суб’єктів через механізми державної влади. Таким чином, співвідношення політики, права і законодавства залежить від ступеня розвитку громадянського суспільства, його можливості впливати на формування політичного курсу держави і здійснення прав та свобод людини.

Враховуючи викладене, можна визначити напрямки взаємодії політики і права, які виражаються у станах єдності, розбіжності, у взаємопідтримці, протиборстві, солідарності, блокуванні [8, c. 96-97].

2. Право й політика: їх взаємозв`язок і взаємовплив

У реальному житті політика існує у взаємозв’язку з іншими сферами суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний компонент. Навіть далеко не всі органи державної влади займаються політикою (діяльність податкової і митної служб, судочинство). Існує більша сфера міжособистісних відносин, яка є об’єктом тільки морального регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності законодавчих органів. Демократичний парламент — це сфера представництва різних груп, де в мирних формах виясняється співвідношення їхніх і сил, що виражається в прийнятті рішень з принципових питань внутрішнього і зовнішньополітичного життя. Характер політичних проблем, що розглядається законодавчими органами, різнобічний: від гарантій прав і свобод особистості до питань про норми власності, рівня оподаткування і соціальних витрат держави. Для того щоби показати межі поширення політики, в науці використовується поняття політична сфера. Політична сфера — це галузь політики, політичного життя суспільства, межі поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив політичних ідей.

Право «живе» в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього, але й вони відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і політика.

Політика — це система відносин між людьми та їх об’єднаннями з приводу влади, держави, демократії. Боротьба за владу та її утримання, участь у справах держави, формування і функціонування інститутів демократії — це сфера політики.

Політика з’явилася разом із державою. Інші суб’єкти політичної системи (партії, громадські об’єднання тощо) формувалися поступово, набуваючи навички впливу на розробку і здійснення політики. Політика може проводитися в різних територіальних рамках — держави, регіону, області, міста, району тощо. Ми розглядаємо політику держави, яка (політика) може бути визначена як стратегічний курс держави (має три види діяльності: виробітку курсу політики, вибір цього курсу, реалізація вибраного курсу). Вироблення курсу політики, як правило, — прерогатива політичних партій. Виборці, що голосують на виборах за програму тієї чи іншої партії, вибирають курс політики держави. Реалізація вибраного курсу політики здійснюється через механізм держави урядом, сформованим партією (або блоком партій), яка перемогла на виборах. Держава відповідальна за реалізацію політичного курсу, який повинен відповідати інтересам суспільства [11, c. 35-36].

Політика і право тісно взаємозалежні. Процес прийняття закону (законодавчий процес) також є політичним за своїм характером. Принципи справедливості та свободи, закладені в праві, здійснюються соціальними групами, класами, народами (націями), а процес їх реалізації в будь-якому випадку набуває політичного характеру. Наприклад, політичний характер має рішення населення Криму про самовизначення у формі Автономної Республіки в складі України або прийняття нової Конституції Автономної Республіки Крим у 1998 р. Якщо принципи справедливості та свободи вірно відбиваються в політиці і згодом одержують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика спотворює принципи справедливості та свободи, то відповідною праву вона не стає й існує у формі довільного законодавства. Актуально звучать нині слова Іммануїла Канта: «… усій політиці слід преклонити коліна перед правом…».

Право залежить від політики:

• будь-які інтереси людей перед тим, як стати правом, мають бути опосередковані державною політикою (діяльністю законодавчих та інших правотворчих органів держави);
• політика в праві формується у вигляді формально закріплених прав та обов’язків. Політичні вимоги стають правом лише в тій мірі, у якій вони закріплені в системі загальнообов’язкових норм, що охороняються державою.

Політика залежить від права, яке є засобом вираження політики, її реалізації, гарантом пропаганди на користь визначеної політики.

Право впливає на політику:

— конституційно закріплює політичний лад суспільства, механізм дії політичної системи (поділ влади, політичний плюралізм, статус партій, виборче право та ін.), політичні права та свободи громадян;

— робить легітимними політичні рішення і органи державної влади, що забезпечує їм підтримку населення (у тому числі не допускає протидії владі у разі прийняття непопулярних рішень), визначає межі та можливості діяльності як опозиції, так і правлячих структур;

—  гарантує (охороняє і захищає) політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх реалізації.

Право виступає як своєрідний індикатор зрілості політики того чи іншого класу, народу (нації), держави.

У демократичній державі легітимація офіційної політики передбачає її відповідність праву, а легалізація — закріплення в правовому законі.

Право і політика передусім мають єдине джерело розвитку і функціонування — суспільні відносини, і, насамперед, відносини власності, на підставі яких виникають політико-правові зв’язки.

Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників громадських відносин, включаючи політичні відносини між соціальними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об’єктивно впродовж розвитку суспільних відносин [1, c. 73].

Право і політика мають нормативну природу. Вони формуються у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди мають ознаку формальної визначеності і можуть бути закладеними в політичних поглядах, ідеях, уявленнях політичних діячів, засобах підтримки, нейтралізму, насильства, які використовує державна влада. Крім того, в політичних нормах відсутня ієрархічна структура — всі політичні норми, ідеї, програми перебувають у співвідношенні конку­ренції, їхня різноманітність обмежується правом. У системі права, навпаки, існують норми, які мають вищу юридичну силу.

Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування і ціннісні орієнтації, що відбивають інтереси і потреби соціальних суб’єктів. Ця обставина робить законодавство формою вираження, здійснення захисту, переконання на користь певної політики. Шляхом прийняття нормативних актів реалізується міжнародна, національна, культурна, екологічна, економічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певної світової політики.

Отже, взаємозв’язок політики з іншими суспільними сферами проявляється в двох аспектах. З одного боку, політика детермінована економічними, духовними факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема статусними характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування суспільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого — сама політика здатна впливати на ці сфери, проникати в них.

Це пов’язано з такими сутнісними проявами політики:

— політика покликана забезпечити умови, при яких створення і присвоєння суспільних цінностей, вироблених у матеріальній і духовній сферах, відповідало б інтересам тих чи інших соціальних груп; ця особливість політики відображена в широко виражених визначеннях влади як інструменту розподілення цінностей у суспільстві;

— політика присутня у всіх суспільних сферах через властиві їй регулюючі функції. На раціоналізацію відносин між людьми в цих сферах, а також більш раціональне використання суспільних цінностей направлені такі види державної політики, як економічна, воєнна, науково-технічна, соціальна, культурна, екологічна тощо [4, c. 59-60].

3. Розвиток політики й права на сучасному етапі

Коло суб’єктів сучасної світової політики значно розширилося. З другої половини XX століття на політику почали помітно впливати так звані нетрадиційні фактори — транснаціональні корпорації (ТНК), неурядові організації та рухи, засоби масової інформації і т. ін. Отже, якщо предметом міжнародних відносин є суто міждержавні відносини, правове регулювання взаємодії між державами, то світова політика включає більш широкий спектр проблем, що пов’язані з діяльністю нових, недержавних суб’єктів. Водночас у сучасному світі існує глобальний взаємозв’язок — політичний, економічний, соціальний, ідейно-психологічний. Внутрішні процеси в одних країнах впливають на відносини в інших країнах, і навпаки, фактори зовнішньої політики роблять значний вплив на внутрішньополітичні події. Це досить легко простежити. Вирішення суто внутрішньої проблеми з боку держави — встановлення плати за комунальні послуги (воду, опалення, газ) для населення, обмежило надання Україні зовнішніх кредитів, а позиція Ради Європи стала основою Для припинення виконання вироків у вигляді смертної кари або її відміни в більшості країн СНД. Водночас, незважаючи на давні демократичні традиції, Сполучені Штати Америки вважають застосування смертної кари внутрішньополітичною справою своєї держави. У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні права і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, — в нормативних актах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: конституціях або конституційних (органічних) законах.

Вимоги правових норм є обов’язковими не тільки для громадян, але й для депутатів, керівників держави, державних службовців, які здійснюють політичну владу, і це є важливою складовою правової політики держави.

Сучасне життя суспільства з його складною змістовою насиченістю й різноманітністю соціальних інтересів потребує використання адекватних комплексних систем засобів і заходів для реалізації їх.

Спільними завданнями політики і права є регулювання суспільних відносин, створення стабільних і сприятливих умов життєдіяльності суспільства і людини [8, c. 114-115].

Політика і право мають глибокі й нерозривні взаємозв´язки, вони тісно пов´язані з функціонуванням держави, яка визначає зміст політики, її пріоритетність і засоби реалізації, формує правову політику, забезпечує відповідну міру свободи своїх громадян і сферу їхньої непідвладності. Держава встановлює і санкціонує право, використовуючи для цього широкий арсенал відповідних засобів, включаючи і засоби державного примусу.

Особливість взаємозв´язку політики і права полягає в тому, що вони покликані забезпечити раціональні, науково обґрунтовані й стабільні принципи взаємовідносин громадян у суспільстві, гарантувати їм реальне здійснення прав і свободу. Одна сфера активної взаємодії політики і права цим не вичерпується, оскільки і політика, і право є самодостатніми соціальними явищами зі своїми власними сферами реалізації.

У визначенні взаємовідносин політики і права більшість дослідників надають пріоритет політиці. Політика — складний соціальний феномен, основний зміст якого пов´язаний з питаннями досягнення, утримання й реалізації влади суб´єктами політики для забезпечення своїх інтересів і потреб.

Політика формується під впливом різних чинників, справляючи в свою чергу зворотний вплив на всі сфери суспільного життя. Політика виконує низку важливих функцій, серед яких — всеосяжна організація суспільного життя; регулятивно-контрольний вплив на життєдіяльність громадян та їхніх асоціацій, починаючи від невеликих соціальних груп і верств аж до великих соціальних класів, народів і націй; забезпечення цілісного розвитку суспільства завдяки інтеграції різних соціальних груп і верств навколо спільних суспільних інтересів та інші значущі функції. Універсальність політики, її здатність впливати практично на всі відносини суспільства визначають її особливий соціальний статус. Однак реалізація політики потребує відповідного законодавчого забезпечення, прийняття правових актів, за допомогою яких політика держави стає нормою суспільного життя.

Право також виступає інтегративною основою суспільства, воно об´єднує і підпорядковує громадян вимогам права, формуючи відповідні правові відносини суспільства. Загальноправові норми визначають систему суспільних зв´язків [7, c. 104].

Отже, взаємозв´язок політики і права виявляється таким чином, що політика і право виконують спільні функції та свої окремі особливі, специфічні завдання. Так, право є своєрідним інструментом здійснення політики, який унормовує суспільне життя, використовуючи для цього примусову силу держави.

Функціональна роль права полягає в тому, що воно виражає загальнолюдські інтереси, певні соціальні прагнення, волю більшості громадян суспільства чи його домінуючої частини, визначає права, свободи й обов´язки громадян.

Внутрішня організаційна цілісність і дієздатність правових норм забезпечується засобами державного санкціонування (силою державного примусу). Набуття правовими нормами юридичної чинності здійснюється завдяки встановленню їх державою, офіційним оприлюдненням, визначенням часу їхнього вступу в законну силу і зазначеної території, на якій вони будуть діяти, та осіб, на яких поширюється їхня дія.

У реалізації правових відносин суспільства винятково важливу роль відіграє виконання правових обов´язків громадянами, оскільки стан невиконання обов´язків руйнує всю систему громадянських прав. У юридичних обов´язках вбачають ядро правової політики, їм відводять головну роль у співвідношенні між правами й обов´язками.

Реалізація правової політики є важливою передумовою формування і розвитку правової держави. Правова політика є складником державної політики, спрямованої на забезпечення прав і свобод громадян, законності та правопорядку в суспільстві. Правова політика є сферою взаємовідносин різних соціальних інститутів, суб´єктів політики з найважливіших питань законотворчої діяльності для реалізації суспільних інтересів і потреб [10, c. 63-64].

Правова політика включає в себе правотворчість, застосування права, розвиток правосвідомості і правової культури громадян. Серед основних завдань правової політики виокремлюють такі:

• визначення видів суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню;
• визначення і впровадження методів правового регулювання відповідних видів суспільних відносин;
• планування й забезпечення реалізації основних напрямів законотворчої діяльності на поточну й довготермінову перспективу;
• розроблення оптимальних систем організації правотворчої й правозастосувальної діяльності державних органів;
• визначення основних форм і методів правового виховання громадян, формування їхньої правової культури.

У сучасному українському суспільстві відбуваються складні і суперечливі процеси реформування всієї правової системи, приведення у відповідність до нових соціальних реалій практично всіх галузей законодавства, кодифікації та систематизації його.

Визнаючи принцип верховенства права, нинішня національна правова система України зберігає занорматизований характер з домінуванням підзаконних нормативно-правових актів над законами. Так, у нас діє близько 30 тис. нормативно-правових актів, з яких лише 4,6 % мають силу закону. Залишаються незбалансованими сфери правового регулювання між окремими галузями права.

З проголошенням нашим парламентом Декларації про державний суверенітет, прийняттям Акту про незалежність і Конституції України закладено основи демократії молодої суверенної держави, визначено пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики. Нагальними завданнями сучасного державотворення є беззастережне втілення в життя Конституції та інших законодавчих актів України.

Автономність політики і права є відносною. Право має політичний зміст. Воно використовується як для оформлення загальнозначущих політичних відносин, інститутів і цінностей, так і для закріплення планування певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність певною мірою [12, c. 209].

Висновки

Отже, в буденній свідомості політику і право інколи ототожнюють. Хоч і вони взаємообумовлені, але все ж є різними формами регуляції.

Вони відрізняються:

• за своїм змістом: зміст права обмежений правовими нормами, політика може виходити за межі діючих законів;
• за критеріями оцінки поведінки і законно чи незаконно — в праві, користь чи шкода — в політиці;
• механізмом забезпечення: право підтримується силою юридичних санкцій держави, політика може спиратися на силу як закону, так і переконання, навіювання, стимулювання, на здатність інститутів влади і лідерів забезпечувати собі безпосередню підтримку населення;
• за критерієм відкритості: право публічне, політика ж поряд з публічними, відкритими формами регулювання суспільних відносин може бути і «тіньовою», що не афішує себе;
• динамікою змін: право порівняно з політикою більш консервативне, тому що вимагає певних законодавчих процедур для закріплення нових норм;
• за нормою вираження: формами вираження права є нормативно-правові акти, прецеденти, правові звичаї, договори. Частіше за все право фіксується у письмовій формі. Форми вираження політики більш різноманітні і можуть не фіксуватися письмово: політико-юридичні документи, програми і статути партій та рухів, ідеологічні концепції, заяви політичних лідерів, політичні дії.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.
2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ «Академія», 2006. — 568с.
3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр «Академія», 2004. — 366с.
4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.
5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.
11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.
12. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.
13. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма «ИНКОС»: Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.