Права виробників і споживачів товарів

Вступ

Кожному з вас доводиться виконувати чимало життєвих (або соціальних) ролей: ролі покупців, пасажирів, користувачів певних послуг — на пошті, у клубі чи кінотеатрі тощо. Ви купуєте певні товари в магазині, шкільному буфеті, на ринку, користуєтеся послугами громадського транспорту, їдучи в школу, додому, на заняття гуртка чи спортивної секції. Іноді ви чи ваші батьки звертаються за допомогою до майстерень чи фірм, щоб зробити ремонт у квартирі, будинку, полагодити побутову техніку чи автомашину. У всіх цих і багатьох інших випадках ви або купуєте певні товари, або ж користуєтеся послугами інших осіб, при цьому робите це для задоволення або особистих потреб, або потреб своєї сім’ї — не для отримання прибутку, не для виконання своїх обов’язків на роботі. У цьому випадку вашу роль можна назвати одним словом — споживач.

Однак бути споживачем ви можете лише тоді, коли хтось продає вам товар, виробляє (виготовляє) його, надає вам певні послуги чи виконує за вашим замовленням певну роботу.

Отже, як споживач, ви обов’язково маєте справу з підприємствами торговельної мережі чи фізичними особами. Магазин або бабуся, яка продає городину на базарі, є продавцем. При цьому важливо пам’ятати, що в магазині, супермаркеті чи буфеті, з погляду законодавства, продавцем буде не безпосередньо та людина, яка продала вам товар, а магазин, буфет тощо, від імені яких діє людина-продавець. Якщо ж ви не купуєте готовий товар, а замовляєте пошиття костюму чи виготовлення фотографій, ремонт взуття, квартири чи автомобіля, то матимете справу з виконавцем або виробником.

1. Права виробників та їх захист

В умовах ринкових відносин, росту обсягів виробництва товарів народного споживання важливе місце займають відносини між виробником, продавцем та споживачем. Виробник та продавець несуть перед споживачем не тільки відповідальність за якість товарів, але й обов’язок відшкодування збитків, завданих товарами неналежної якості, комплектності, небезпечними для життя та здоров’я людей.

Законодавство України, зокрема Закон України «Про захист прав споживачів», новий Цивільний кодекс України та низка інших нормативних актів значно більше прав надають споживачеві, аніж продавцю чи виробникові.

Закон встановлює багато засобів захисту прав споживачів в разі конфліктних ситуацій щодо питання якості проданого товару. Створено чимало громадських організацій захисту прав споживачів, які представляють їх інтереси в державних органах та суді у разі виникнення претензій до виробника чи продавця, застосовують санкції на користь споживача, незадоволеного придбаним товаром, і т.ін. Але існує і зворотна сторона проблеми. Не завжди претензії покупця є справді обґрунтованими, обумовленими недоліками товару. Дехто навіть вбачає спортивний інтерес в тому, щоби відсудити компенсацію у виробника або продавця чи придбати якісний товар зі значною знижкою.

При цьому треба пам’ятати, що крім безпосереднього відшкодування вартості недоброякісного товару виробник та продавець можуть нести і відповідальність за моральну шкоду, завдану недоброякісною продукцією через душевні страждання споживача, пов’язані з незадовільною якістю придбаного товару. Практика показує, що підприємцям доводиться сплачувати, крім штрафних санкцій, чималі суми компенсацій за нанесення моральної шкоди.

Організацій же, метою діяльності яких був би захист прав виробника від несумлінних позовів, не існує. Тому єдиним для виробника способом захисту від безпідставних чи перебільшених претензій стосовно насправді якісної продукції можуть бути лише ретельно і виважено складені документи, які визначають стосунки між продавцем та покупцем (споживачем) товару. Консультації з цього питання можуть надавати фахівці в галузі права.

Відносини між продавцем та покупцем регулюються договорами купівлі-продажу. Основними умовами, які потрібно чітко формулювати при складанні угоди, є права та обов’язки сторін, порядок розрахунку за поставлений товар, санкції до покупця за умови нанесення шкоди діловій репутації виробника або продавця товару. Зокрема, певної кількості непорозумінь можна уникнути, визначивши строк пред’явлення претензій по асортименту проданого товару, оскільки ст.672 Цивільного кодексу України визначає, що «товар, асортимент якого не відповідає умовам договору, … є прийнятим, якщо покупець у розумний строк після його одержання не повідомив продавця про свою відмову від нього». В такому випадку покупець зобов’язаний оплатити товар за погодженою ціною.

Закон дає можливість передбачати в договорах, що у випадку виявлення наявних дефектів якості товару про них слід повідомляти негайно, також можна вимагати від покупця пред’явлення зауважень та претензій щодо якості зборки безпосередньо на місці продажу в момент його здійснення.

Стаття 675 ЦК України визначає вимоги до якості товару таким чином, що товар має відповідати встановленим вимогам на момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності не визначений договором купівлі-продажу. Можна порадити продавцям меблів брати у покупця підтвердження визнання якості товару або внесення зауважень на момент передачі.

При цьому слід чітко розмежувати умови угоди купівлі-продажу для випадків тільки продажу, продажу і доставки або доставки з установкою товару покупцеві. За неналежне виконання умов договору при доставці покупцеві товару (відсутність його вдома певний час, не забезпечення потрібних умов установки товару за місцем проживання покупця — наприклад, невідповідність параметрів приміщення технічній документації і т.ін.) у договорі повинні бути чітко закріплені відповідні наслідки — штрафні санкції або додаткові умови відшкодування збитків продавця або виробника продукції. В договорі купівлі-продажу слід зазначити, що покупець несе всі ризики за втрату чи пошкодження меблів після поставки. Згідно статті 668 ЦК України, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлене договором.

Що стосується меблевої продукції, трапляються випадки пошкодження товару під час транспортування та встановлення, особливо при їх здійсненні сторонніми перевізниками або силами покупця. Варто мати на увазі, що умова про перехід ризику до покупця в момент передачі першому перевізникові може на вимогу покупця бути визнана судом недійсною, якщо продавець знав або міг знати про втрату або пошкодження товару, але не повідомив про це покупця. Для запобігання такого ходу подій доцільно отримати від покупця підтвердження відповідності товару вимогам якості до початку транспортування. Якщо перехід ризику відбувається після транспортування (наприклад, якщо транспортування здійснюється продавцем у порядку сервісної послуги), бажано встановити достатньо короткий термін (приміром, одна доба) для пред’явлення претензій щодо пошкодження чи втрати товару.

Закон передбачає одночасне з товаром передання покупцеві всіх приналежностей та документів товару — технічного паспорту, сертифікату якості тощо.

Продавець зобов’язаний передати товар покупцеві в термін, передбачений договором. Оскільки існує можливість ускладнення передачі товарів у встановлений строк за договором, бажано для запобігання оплати штрафних санкцій та пені зробити в договорі посилання, за яким залишити за постачальником можливість затримати доставку товару або відстрочити її при наявності певних умов.

З досвіду відомо, що споживач може пошкодити товар або отримати травми внаслідок неправильного його використання. Тому задля уникнення претензій в цьому випадку виробникові доцільно якнайдетальніше скласти інструкцію з користування, навіть якщо деякі її пункти можуть здаватися смішними.

Закон зазначає, що в разі виявлення дефектів товару після його придбання продавець сам повинен довести, що недоліки виникли після передання покупцеві товару внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару. З метою визначення винних у виникненні дефектів товару призначається експертиза. В разі вимоги експертизи споживачем органи захисту прав споживачів проводять її безкоштовно. Але при необхідності продавець чи виробник також може замовити незалежну експертизу. Тут слід зазначити в умовах договору, що при пошкодженні товару покупцем всі збитки, пов’язані з проведенням експертизи, автоматично покладаються на покупця.

Покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару, якщо на нього встановлений гарантійний строк або строк придатності, протягом цього строку. Стаття 681 ЦК України встановлює позовну давність стосовно таких вимог протягом одного року від дня виявлення недоліків (раніше позовна давність встановлювалася терміном в три роки).

Загалом, стосунки між контрагентами акції купівлі-продажу мають базуватися на конкретних, взаємозрозумілих і чітко регламентованих правилах. Тому можна порадити виробникам та продавцям меблів розробити виважений договір купівлі-продажу, який би був хоч якимось гарантом по забезпеченню захисту прав виробників та продавців від недобросовісних споживачів. В першу чергу він має бути повністю узгоджений з чинним законодавством України. Такий договір певною мірою забезпечує захист як споживача, так і продавця та виробника товарів. Існує багато правових тонкощів, встановлених законодавством України.

На сторінках нашого журналу читачі зможуть отримати відповіді на питання стосовно відносин, які виникають між контрагентами, правил укладення договорів, їх основних умов та дізнатися про способи розв’язання основних конфліктних питань, які виникають у взаємних стосунках при здійсненні тих чи інших правочинів.

2. Правове регулювання захисту прав споживачів

Перелік прав споживачів, дотримання яких гарантовано Законом № 1023, визначений у ст.3 цього законодавчого акта і включає дві узагальнені групи прав, класифікованих залежно від сфери їх реалізації (рис 1).

Права споживачів, об’єднані в першу групу, включають загальні організаційні права, реалізація яких заснована на взаємодії з державними органами.

Державний захист прав споживачів є комплексом заходів щодо:

— забезпечення громадянам захисту їх прав як споживачів;

— надання можливості вільного вибору товарів (робіт, послуг);

— надання можливості набуття знань і кваліфікації, які необхідні для прийняття споживачами самостійних рішень під час придбання та використання товарів відповідно до їх потреб;

— надання гарантій придбання товарів (робіт, послуг), що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримки здоров’я і життєдіяльності.

До системи органів державної влади, що забезпечує реалізацію прав споживачів, входять: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи; Рада міністрів АР Крим; місцеві державні адміністрації; органи та установи державного санітарного нагляду України; інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також органи судової влади.

Право споживачів на гарантований рівень споживання реалізується державою:

— шляхом стимулювання виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг споживчого призначення за допомогою різних заходів як організаційно-адміністративного, так і економічного (включаючи оподаткування) характеру;

— запровадження нормованого розподілу товарів у випадку, коли з будь-яких причин відсутні гарантії вільного їх придбання кожним споживачем;

— запровадження компенсаційних виплат, різних видів допомоги та пільг громадянам.

Незважаючи на те що продавець не бере участі в цьому процесі, для нього гарантійні терміни також важливі, бо у разі виявлення недоліків протягом гарантійного періоду продавець, так само як і виробник, виступає гарантом дотримання відповідних прав споживачів. Оскільки гарантійний термін повинен зазначатися в паспорті на товар чи на його етикетці або в іншому документі, який додається до товару, в обов’язки продавця входить контроль за наявністю такої інформації.

3. Вітчизняний і зарубіжний досвід захисту прав споживачів

Законодавчою основою відносин між виробниками (виконавцями), продавцями і споживачами товарів (робіт, послуг) є Цивільний кодекс Української РСР і Закон № 1023 „Про захисти прав споживачів». Відмінність між цими двома законодавчими актами полягає в тому, що перший з них регулює майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини з приводу купівлі-продажу і поставки будь-яких товарів (робіт, послуг), а другий — тільки товарів, робіт та послуг споживчого призначення, оскільки під споживачем в ньому розуміють „громадянина, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб».

Державний захист прав споживачів є комплексом заходів щодо: забезпечення громадянам захисту їх прав як споживачів; надання можливості вільного вибору товарів (робіт, послуг); надання можливості набуття знань і кваліфікації, які необхідні для прийняття споживачами самостійних рішень під час придбання та використання товарів відповідно до їх потреб; надання гарантій придбання товарів (робіт, послуг), що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримки здоров’я і життєдіяльності[2, c. 7-9].

Право споживачів на гарантований рівень споживання реалізується державою:

— запровадження компенсаційних виплат, різних видів допомоги та пільг громадянам.

Громадські організації (об’єднання) споживачів можуть створюватися громадянами на добровільній основі з метою захисту своїх законних прав та інтересів відповідно до Закону України від 16.06,92 р. № 2460-ХП „Про об’єднання громадян».

Права таких громадських організацій визначені Законом про захист прав споживачів і включають у себе, зокрема: вивчення споживчих властивостей продукції; проведення експертизи та випробувань товарів; надання юридичної та консультаційної допомоги споживачам;можливість звернення з позовом до суду про визнання дій продавця (виробника, виконавця) протиправними щодо невизначеного кола споживачів (а не тільки громадян — членів такої громадської організації); можливість звертатися до правоохоронних органів та органів державного управління з приводу притягнення до відповідальності осіб, винних у випуску та реалізації неякісних товарів (робіт, послуг)[6, c. 73-75].

Судовий захист прав споживачів. У разі порушення законодавчо встановлених прав споживач може звернутися до суду. При цьому позовна заява згідно зі ст. 24 Закону № 1023 може бути подана на вибір споживача за місцем його проживання або місцезнаходженням відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору. На відміну від інших способів захисту прав споживачів, при зверненні до судових органів розглядається не тільки питання про задоволення його вимог (щодо заміни неякісних товарів, гарантійного ремонту тощо), але і про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

При цьому споживачі відповідно до п. 4.10 Декрету КМУ від 21.10.93 р. № 7-93 „Про державне мито» звільняються від сплати державного мита за позовами, пов’язаними з порушенням їх прав.

Друга група прав споживачів пов’язана із взаємовідносинами між ними та суб’єктами підприємницької діяльності, які продають їм товари (роботи, послуги).

Право споживача на належну якість товарів (робіт, послуг) та обслуговування полягає в тому, що він може вимагати від продавця (виробника, виконавця) відповідності якості придбаних ним товарів (виконаних робіт, отриманих послуг) вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари (роботи, послуги).

Загальні вимоги до товарів (робіт, послуг) щодо їх безпеки для життя, здоров’я та майна споживачів, а також навколишнього природного середовища встановлюються нормативними документами або законодавчими актами — для окремих груп товарів (наприклад, для молочних виробів). Механізм цього права споживачів полягає в тому, що об’єднання споживачів можуть брати участь у розробці цих документів. Щодо імпортних товарів обов’язковою вимогою є наявність документа (сертифіката відповідності), що підтверджує їх належну якість.

Одним із елементів належної якості товарів є їх нормальна експлуатація протягом всього терміну служби. Відповідно до Закону про захист прав споживачів відповідальність за можливість використання товарів за призначенням протягом терміну їх служби, передбаченого нормативним документом або договором (а у разі відсутності — протягом 10 років), покладено не на продавця, а на виробника (виконавця)[13, c. 105-108].

Обов’язки щодо технічного обслуговування і гарантійного ремонту товарів також покладено на виробника, який, крім цього, зобов’язаний забезпечити випуск і поставку необхідних для цього запчастин протягом терміну виробництва і терміну служби товарів (за відсутності останнього — протягом 10 років після зняття з виробництва).

Гарантійні терміни на товари встановлюються виробником відповідно до вимог Закону про захист прав споживачів, виходячи з норм законодавства, а за відсутності законодавчого врегулювання цього питання — згідно з договором.

Для тих товарів, щодо яких встановлено термін придатності (харчові продукти, лікарські засоби та інші товари, споживчі властивості яких з часом можуть погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров’я, майна та навколишнього природного середовища), цей термін відповідає гарантійному періоду. Під терміном придатності розуміють термін, встановлений виробником товарів, протягом якого органолептичні, фізико-хімічні, медико-біологічні та інші показники товарів при отриманні відповідних умов зберігання повинні відповідати вимогам нормативних документів. У разі закінчення терміну придатності реалізація таких товарів заборонена навіть у тому випадку, коли вони зберегли свої споживчі властивості.

У разі пред’явлення споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару вони мають бути усунені в строк, встановлений за домовленістю сторін, але не більше ніж 14 днів.

Розірвання договору і відшкодування збитків споживачеві розглядається як крайній захід, хоча покупець може наполягти на ньому замість гарантійного ремонту заміни або зменшення ціни товару.

У цьому випадку гроші, сплачені за товар, повинні бути повернені споживачеві у день розірвання договору, а у разі неможливості — в строк, визначений за угодою сторін, але не пізніше сьомого дня після розірвання договору. Отже, так само, як і при встановленні максимальної тривалості гарантійного ремонту, в Законі № 1023 терміни встановлено у днях без зазначення, про які саме дні, календарні чи робочі, йдеться. Цілком зрозуміло, що встановлення таких термінів у робочих днях прийнятніше для продавця або виробника, а в календарних — для споживача.

Крім відшкодування шкоди, заподіяної споживачеві внаслідок порушення його прав, продавці та виробники товарів несуть відповідальність у вигляді фінансових санкцій.

Систему штрафних санкцій за порушення законодавства про захист прав споживачів встановлено Законам про захист прав споживачів, яка була викладена у новій редакції Законом України від 10.01.2002 р. № 2949 — 111, а механізм накладення відповідних штрафів — Положенням № 1177[9, c. 100-102].

Принциповою відмінністю системи штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів від фінансових санкцій за інші порушення є те, що здебільшого передбачено спеціальні розміри штрафів для тих суб’єктів підприємницької діяльності, яких звільнено від обов’язкового обліку доходів та витрат, тобто для платників фіксованого прибуткового податку. Щодо суб’єктів малого підприємництва, які застосовують спрощену систему обліку та звітності, то на них поширюються загальні розміри санкцій, оскільки ними все-таки ведеться облік доходів та витрат, хоча і за спрощеною системою.

Друга особливість фінансових санкцій за порушення законодавства про захист прав споживачів полягає в тому, що багато хто з них дублює відповідні санкції за порушення у сфері дотримання стандартів, норм і правил, установлених Декретом.

Порівняння розмірів штрафів, встановлених двома проаналізованими актами, показує, що санкції, передбачені Декретом, — менш суворі. Разом з тим одночасне застосування двох штрафів за одне й те саме порушення суперечить ст. 61 Конституції України, тому на практиці дуже вірогідним є застосування штрафів, передбачених Законом про захист прав споживачів.

Обов’язковою умовою застосування штрафних санкцій за порушення прав споживачів є розгляд питання про відповідальність суб’єкта підприємницької діяльності тільки у присутності його представника. Винятком з цього правила є ситуація, коли представник був повідомлений про місце та час розгляду справи, але не клопотався про перенесення такого розгляду.

Один примірник постанови про штраф вручається під розписку представникові суб’єкта підприємницької діяльності або надсилається йому поштою у триденний термін після прийняття. Термін сплати штрафу — 15 календарних днів після отримання постанови, а про факт сплати суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний повідомити орган Держстандарту в триденний термін. Якщо протягом цього терміну штраф не сплачений, він стягується „у встановленому законодавством порядку», причому будь-якої згадки про безперечне стягнення суми штрафу у нормативних документах немає, тому стягуватися він повинен через суд.

Щороку в управліннях у справах захисту споживачів проводиться робота з контролю за виконанням:

— Закону України «Про захист прав споживачів» (із змінами і доповненнями, внесеними у Закон України від 15 грудня 1993 року № 3682-Х11, від 2 березня 1995 року № 82/95-ВР, від 20 червня 1995 року № 230/95-ВР, від 30 червня 1999 року № 783-X1V, від 24 травня 2001 року № 2438-111, від 10 січня 2002 року № 2949-111);

— Закону України від 19.12.95р. № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами;

Про внесення змін до Закону України від 21.12.00р. № 2156-ІП «Про застосування реєстрів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»;

Закону України від 23.12.1997р. № 771/97-ВР «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини»;

Указу Президента України від 18.06.94р. № 318/94 «Про невідкладні заходи щодо додержання вимог законодавства у сфері торгівлі та посилення боротьби зі спекуляцією», інших Указів Президента України, постанов, розпоряджень і доручень Уряду, та розпоряджень і доручень облдержадміністрації, хід виконання яких знаходиться на постійному контролі[10, c. 112-114].

В Законі України «Про захист прав споживачів» та інших законодавчих актах у сфері захисту прав споживачів можна виділити певні визначальні принципи, характерні для побудови їх правових норм, зокрема:

— встановлення державних обов’язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування населення;

— пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовниками);

— встановлення додаткових обов’язків для продавців (виробників) та привілеєвих прав для споживачів-покупців (замовників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства;

— встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об’єднаннями споживачів, а також спрощеного судового захисту.

Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх споживачів товарів і послуг в сучасних умовах бурхливого розвитку науково-технічного прогресу та підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних товарів, в тому числі небезпечних для життя і здоров’я людей. Саме наявність цих принципів в правових нормах дає підстави стверджувати про формування в Україні комплексного правового інституту споживчого права.

Формування в Україні цивілізованої ринкової економіки зумовлює нагальну потребу узагальнення та максимального використання нагромадження позитивного світового досвіду стосовно гармонізації відносин, що виникають між суб’єктами ринку. Вирішення цього питання передбачає передусім використання досвіду щодо налагодження ефективної дії механізмів консюмеризму, спрямованих на розв’язання суперечностей та подолання конфліктів, що виникають у стосунках між виробниками, посередниками й кінцевими споживачами, особливо між продавцями і покупцями.

Розробляючи наукове забезпечення процесів суспільної трансформації, більшість вітчизняних фахівців акцентують увагу лише на висвітленні питань розвитку сучасного «маркетингу». При цьому, на жаль, дослідженням широкого кола питань, пов’язаних з таким поширеним у розвинених ринкових країнах явищем, як «консюмеризм», вітчизняна наука досі майже не приділяла уваги. Останнє відчутно впливає на стан забезпечення захисту прав споживачів, який неминуче позначається на відповідних характеристиках і параметрах якості кінцевого споживання. Останнє втілює задоволення потреб життєдіяльності і в остаточному підсумку визначає зростання якості життя населення України та можливості забезпечити високий світовий рейтинг за індикаторами людського розвитку.

На перший погляд, досить парадоксальний той факт, що у країнах з розвинутою ринковою економікою розвиток консюмеризму, підвищення його економічної ваги та посилення впливу як суспільної сили відбувалося на тлі бурхливого розвитку маркетингу, який фактично був оголошений діловими колами Заходу найвищою формою реалізації турботи виробників про задоволення потреб та інтересів споживачів.

Цю думку поділяють і представники певних кіл економічної науки Заходу, що виступають із позицій апологетики інтересів підприємців. Вони вважають маркетинг своєрідною універсальною панацеєю від усіх проявів зловживань, які можливі у стосунках між суб’єктами ринкових відносин у процесі виробництва й реалізації товарів та послуг. На їхню думку, маркетинг — це система, що цілком підпорядковує виробництво інтересам споживачів[8, c. 32-34].

Авторська позиція полягає в тому, що на сьогодні «маркетинг» як ефективна ринкова система прогнозування, управління і задоволення попиту споживачів на товари та послуги необхідного асортименту й відповідної якості значно сприяє поліпшенню якості споживання населенням життєвих благ і послуг у країнах, які досягли цивілізованого рівня ринкових відносин. Останнє пов’язане, насамперед, з тим, що спеціалісти, які працюють у сфері маркетингу: по-перше, досить результативно стимулюють фірми-виробники до випуску безпечніших для споживача товарів; по-друге, розробляють звернення до громадськості з таких питань, як економія енергії, лікування хвороб, безпека дорожнього руху, попередження зловживання алкоголем тощо; по-третє, сприяють поширенню і визнанню нових товарів, ідей, послуг, які спроможні задовольнити потреби споживачів на більш високому якісному рівні.

Водночас практика розвитку ринкових відносин засвідчує, що не слід ідеалізувати реальні потенційні можливості маркетингової діяльності, навіть якщо вона і є вагомою складовою сучасного підприємництва. Адже основною мотиваційною рисою приватного підприємництва є і надалі залишатиметься прагнення до максимізації прибутку, що отримується на авансований капітал. При цьому не тільки вітчизняна, а й світова практика засвідчують, що реалізація підприємцями прагнення отримати вищі прибутки не завжди відбувається на легітимній основі і досить часто може суперечити і навіть завдавати шкоди інтересам і потребам споживачів. Саме тому такі види соціально-економічної діяльності, якими є ринково-виробнича та ринково-посередницька діяльність, вимагають від суспільства створення постійно діючих та ефективних систем обліку та контролю, а також забезпечення формування й налагодження функціонування відповідних механізмів підтримки зворотного економічного та правового зв’язку між суб’єктами ринкових відносин. Тобто таких механізмів, дія яких спрямована на забезпечення відчутного впливу широкого загалу споживачів на мотиваційну поведінку підприємців-виробників для забезпечення належної якості реалізованих товарів та послуг.

На особливу увагу заслуговує питання правового забезпечення прав споживачів та посилення відповідальності за їх порушення у сфері громадського харчування, а саме: 1) дотримання прав споживачів у ресторанах, кафе, барах, підприємствах громадського харчування, що розташовані на вокзалах, аеропортах, місцях масового відпочинку, митницях тощо; 2) підвищення якості обслуговування споживачів на підприємствах громадського харчування, розташованих на базах відпочинку, пансіонатах, санаторіях, дитячих літніх таборах, а також на підприємствах, що обслуговують іноземних туристів; 3) організація необхідного харчування літніх людей та інвалідів, які мешкають у будинках-інтернатах, територіальних центрах, та дотримання належного стану торговельного обслуговування самотніх, малозабезпечених громадян похилого віку; 4) організація якісного харчування учнів шкіл, професійно-технічних училищ, технікумів та студентів вищих навчальних закладів тощо.

У подальшому слід здійснити кодифікацію законодавства щодо регулювання всього комплексу питань консюмеризму[12, c. 3-6].

Висновки

Перехід України до ринкової економіки визначив нові умови для діяльності вітчизняних фірм, підприємств і організацій як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку. Право підприємств на самостійність не означає вседозволеність, а вимагає знати і виконувати на практиці «правила гри». У нових економічних умовах змінилась роль держави в управлінні економікою, у тому числі торгівлею і сферою послуг, значно знизилось і змінило свій економічний і правовий статус безпосередньо адміністративне управління.

Споживачі, які перебувають на території України під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб згідно зі статтею 3 Закону «Про захист прав споживачів» мають право:

— на державний захист своїх прав;

— гарантований рівень споживання;

— належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування;

— безпеку товарів (робіт, послуг);

— необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари (роботи, послуги);

— відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством;

— звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;

— об’єднання в громадські організації споживачів (об’єднання споживачів).

Список використаної літератури

Голошубова Н.О., Гончаренко Н.І. Організація торгівлі на ринках: Конспект лекції. — К.: КНТЕУ, 2001. — 44 с.
Дашков Л.П., Памбухчиянц В.К. Коммерция и технология торговли: Учебник. — М, Изд.-книготорг. центр «Маркетинг», 2001. — 596 с.
Джоббер Д. Принципи и практика маркетинга: Пер. с англ.: Уч. пос. — М.: Изд. дом «Вильямс», — 2000. — 688 с.
Ланкастер Д, Джоббер Д. Организация сбыта: Пер. с англ. — Мн: Амалфея, 2003. — 384 с.
Ортинська В.В., Мельниковим О.М. Маркетингові дослідження: Підручник. — Ч. І. — К.: КНТЕУ, 2002. — 161 с.
Правила торгівлі на ринках // Бізнес. — 2002. — 27 квіт.
Про стан виконання програми захисту прав споживачів у м. Києві на 2007-2010 рр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.kmv.gov.ua/divisions.asp?Id=2919 – Назва з екрану
Ткаченко Н.Б. Маркетингова товарна політика: Навч. посібн. — К.: КДТЕУ, 2000. — 149 с.
Фесюк В.А., Данілова Л.Л. Тенденції розвитку роздрібної торговельної мережі в країнах з розвиненою ринковою економікою: Текст лекції. — К.: КДТЕУ, 2000. — 149 с.
Фесюк В.А., Гончаренко Н.І., Кириченко М.Р. Товаропостачання торговельних підприємств: Навч. посібн. — К.: КНТЕУ, 2003. — 159 с.
Фурса С.Я., Кармаза О.О. Основи споживчих знань. Захист прав споживачів: судова та адвокатська практика: Науково-практичний посібник, КНТ, 2009. – 704 с. (Серія «Цивілістика»)

referat-ok.com.ua