Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Це проголошує ст. 1 Загальної декларації про права людини [1]. Стаття 2 Декларації наголошує, що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., теж проголосила людину, її життя та здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3).

Проблемі універсальності прав людини присвячено багато наукових публікацій, зокрема М. Антоновича, В. Буткевича, А. Колодія, П. Рабіновича, В. Тація та ін. Однак питання етичності, доцільності використання терміна «інвалід», зокрема «права інвалідів», не було предметом спеціального дослідження в Україні. Окремі питання в цій сфері досліджувались С. Богдановим, О. Гончаровою, О. Горовою, В. Пузирним.

Про актуальність дослідження саме питання обґрунтованості вживання терміна «інвалід» свідчить той факт, що на сьогодні відбувається постійне зростанням такої категорії осіб у загальній структурі населення. За 10 років чисельність інвалідів збільшилась з 2,1 до 2,66 млн осіб. Причому є підстави вважати, що офіційні статистичні дані не відповідають реальному стану речей. Невідповідність офіційної статистики обумовлена відсутністю достовірного моніторингу стану людей з інвалідністю, а також браком можливості або навіть небажанням людей з фізичними вадами отримати інвалідність. Це пояснюється складністю проходження медичних комісій, недостатністю поінформованості людей з інвалідністю тощо. Ще однією з вагомих причин невідповідності офіційної статистики є те, що ряд медичних діагнозів, пов´язаних з обмеженням життєдіяльності людини, не дають право на отримання статусу інваліда, як то: розумова відсталість, онкологія, ВІЛ, туберкульоз тощо. Крім того, багато людей за власним переконанням не хочуть отримувати статус інваліда, хоча така необхідність у них існує. Це пов´язано з високою «ментальною» бар´єрністю суспільства по відношенню до людей з інвалідністю [2].

Тому завданням статті є з´ясування необхідності заміни термінів, що вико-ристовуються в національному законодавстві для означення осіб зі зниженою працездатністю. Адже, як слушно зазначає О. Гончарова, люди з обмеженими фізичними можливостями є частиною нашого суспільства, а отже, мають право на його визнання. Вони не повинні розглядатися лише як об´єкт догляду, а мають сприйматися як рівноправні партнери [З, 3].

«Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?» Так починається вірш відомого українського поета В. Симоненка. На це запитання ствердно відповість більшість опитуваних, адже біологічно ми люди. Однак чи всі ми Люди?

Коли, поспішаючи, йдемо на роботу й бачимо зустрічних homo sapiens, ми знаємо: вони — люди. Адже ми наділені розумом і совістю, повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства, як це проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини. Коли повз нас проходять державні службовці чи особи, що відбували покарання в місцях позбавлення волі, ми, нічого не знаючи про цих осіб, кажемо чи думаємо, що це люди. Вже потім, коли особисто дізнаємось якусь інформацію про вказаних осіб, ми можемо підібрати інші слова для їхнього означення. Але коли бачимо людину з певними, зовні вираженими, вадами, ми, як «люди розумні», не замислюючись, знаємо: це — інвалід. Що приховувати, термін «інвалід» — універсальний у нашому лексиконі для означення як людини, так і тварини, що має зовні виражені вади. Ось таке ставлення в суспільстві до осіб зі зниженою працездатністю. І це не наслідок нашої невихованості. Така ситуація — наслідок ідеології, заснованої на інтерпретації соціальної норми як однорідної категорії, яка відображає характеристики «здорової» частини населення [4]. Тож інвалід — це людина? Звісно, що так. Але чомусь багато хто з нас так і не замислюється, що насамперед інвалід — це людина, а вже потім, що в цієї людини є певні фізичні особливості, якщо порівняти з нами, «здоровими» людьми.

Відповідно до ст. 21 Основного Закону усі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людей є невідчужуваними та непорушними. Стаття 24 Конституції України наголошує, що «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними ознаками». Отже, в Основному Законі права і свободи осіб зі зниженою працездатністю окремо не визначаються, а надаються їм поряд з усіма громадянами України, тим самим підкреслюється їх рівноправність. Варто зауважити, що хоча ідея рівних прав та надання рівних можливостей інвалідові є законодавчо закріпленою, зокрема ст. 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [5], на практиці вона не є загальноприйнятою. Так, багато інвалідів позбавлені доступу до повноцінної освіти, бракує сучасних підходів до питань соціального захисту та допомоги родинам, що мають інвалідів, на місцевому рівні дуже погано виконуються наявні закони, що гарантують соціальний захист цієї категорії [6, 8].

Варто звернути увагу на те, що в Україні ні у правовому полі, ні в соціальній сфері немає єдиної термінології, яка б використовувалася для означення осіб, які мають фізичні чи психічні особливості. Питанню доцільності використання термінів «інвалід», «особа з обмеженими фізичними і розумовими можливостями», «громадяни з особливими потребами» була присвячена окрема праця [7]. Тому знову досліджувати вказані терміни не будемо. Звернемо лише увагу на те, що в сучасній юридичній і соціальній сфері за кордоном все частіше використовується саме термін «особи з обмеженою працездатністю». Це пояснюється тим, що таке поняття дає змогу розглядати цю категорію осіб саме як таких, що потребують різного роду соціальної допомоги, юридичного захисту і таких, що водночас є визначеною мірою працездатними і рівноправними членами соціуму. Із вказаним обґрунтуванням погоджуємось, а ось із терміном, що обґрунтовується, — ні. Ми наголошуємо, що потрібно вживати термін «особи зі зниженою працездатністю», а не «особи з обмеженою працездатністю», адже зниження працездатності вказує на її відхилення від норми порівняно з тією, яка повинна існувати у працездатної людини. А термін «знижувати» вказує на «зменшувати, ослабляти рівень, ступінь тощо» [8, 378]. Обмеження працездатності — поняття недосконале, розмите і не вказує на відмінність чи особливість такої працездатності порівняно з іншими особами. Вважаємо, що термін «інвалід» слід замінити на термін «особи зі зниженою працездатністю». Адже, як правильно сказав К. Салліван, віце-президент банку Merrill Lynch, інвалід від народження: «Вся сутність полягає в руйнації негативного сприйняття». Окрім цього він вказує ще й на те, що «в людині потрібно бачити особистість, а не інваліда. Це потребує глобальної зміни сприйняття кожного із нас» [9, 83]. Думки цієї людини ще раз підтверджують, що за кордоном люди зі зниженою працездатністю сприймають себе по-іншому.

Повертаючись до терміна «особи із зниженою працездатністю», у когось справедливо може виникнути запитання: чому саме ми використовуємо термін «особи», а не «люди»? Тому, що людина — це категорія, яка вказує на біологічну належність істоти, а особа — не тільки на біологічну, а й соціальну. У свою чергу людина все-таки — істота соціальна, існувати і розвиватися може лише в соціумі. У Великому енциклопедичному юридичному словнику термін «особа» тлумачиться як людина, що є учасником відносин [10, 585]. Тому доречніше вживати термін «особа». Людина за своєю сутністю не може нормально функціювати, не вступаючи у різного роду відносини з іншими людьми. І сам термін «людина» вживається у значенні особи, що працює у якій-небудь галузі виробництва [8, 499]. Тобто це ще раз доводить, що поняття «людина» і «особа» дуже пов´язані, але коли ми говоримо про людину, яка вступає у різного роду відносини, доцільніше вживати термін «особа».

Стосовно іншої частини вислову «особи зі зниженою працездатністю», чому саме використовується термін «працездатність» для характеристики досліджуваної категорії осіб, зауважимо: через те, що працездатність — це соціально-правова категорія, що І відбиває здатність людини до праці, яка визначається рівнем його фізичного та духовного розвитку, а також І станом здоров´я, професійними знаннями, умінням і досвідом [11]. Працездатність — здатність людини працювати, бути активним учасником трудових процесів. Працездатний — має здатність працювати. Людина, здатна працювати [8, 919].

Звісно, може виникнути доречне запитання: чи можливо назвати «дитину-інваліда» «дитиною зі зниженою працездатністю»? Можемо відповісти, що ніхто й ніколи об´єктивно чи суб´єктивно не роз´єднав людину і відокремив від неї її працездатність. Людина і така її властивість, як здатність до праці — нероздільні [12, 81]. Тому цілком прийнятним є використання терміна «дитина зі зниженою працездатністю».

Слід додати, що з приводу наявності чи відсутності в «інвалідів» працездатності в радянський період домінували такі точки зору: одні вважали непрацездатними інвалідів усіх без винятку, а інші — тільки інвалідів І і II груп, а інвалідів III групи — обмежено працездатними [13, 113]. При цьому В. Караваєв пропонує розрізняти працездатність інвалідів як неповну і умовну. Неповна працездатність визначається ним як здатність до праці в полегшених умовах, що рекомендуються МСЕК і ЛКК, а умовна — здатність до виконання роботи інвалідами І та II групи, які можуть у разі наявності визначених умов (спец-цехах, на дому) і відповідно до рекомендацій МСЕК продовжувати трудову діяльність. На думку ж М. Флястера, право на працю в спеццехах, а тим більше на дому при визначених обставинах може бути надане й інвалідам III групи [13, 7].

Зауважимо, що вказані науковці не розрізняли здатність до праці і здатність до роботи. Ми ж вказані терміни розрізняємо [14]. Тому говорити про правильність думок цих науковців не будемо. При цьому цікавим видається, що у випадках встановлення І групи інвалідності по зору у висновках МСЕК вказується, що такі громадяни — непрацездатні. Зокрема, у висновках МСЕК працівників — осіб зі зниженою працездатністю з І групою інвалідності Головного підприємства Чернівецького Учбово-виробничого об´єднання Українського товариства сліпих (УВО УТОС), вказано, що вони — непрацездатні та можуть працювати в УТОСі. З огляду на це, доречним буде запитання: як непрацездатна людина за висновком МСЕК може працювати в УТОСі? Гадаємо, що МСЕК треба остаточно визначатися, що вказані особи — працездатні й можуть працювати при визначених умовах праці.

Слід додати, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» дискримінація щодо інвалідів забороняється і переслідується Законом. Саме поняття «дискримінація щодо осіб з інвалідністю» не визначене жодним законодавчим актом. Термін «дискримінація за ознакою інвалідності» розкривається у ст. 2 Конвенції «Про права інвалідів» [14], до якої 24 вересня 2008 р. приєдналась і Україна. Так, дискримінація за ознакою інвалідності означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причин інвалідності, метою чи результатом якого є применшення чи відмова визнання, реалізації чи здійснення нарівні з іншими усіх прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадянській чи будь-якій іншій сфері. Поки що вказана Конвенція не ратифікована Верховною Радою України. Тому вважаємо за доцільне внести зміни до ст. 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» і доповнити її положенням такого змісту: «Дискримінація за ознакою зниження працездатності означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причин інвалідності, метою чи результатом якого є применшення чи відмова визнання, реалізації чи здійснення нарівні з іншими усіх прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадянській чи будь-якій іншій сфері».

У цивілізованому суспільстві практикою є політика «позитивної дискримінації» щодо людини, яка представляє окрему групу, яка через певні обставини є більш уразливою за інших. В Україні політика «позитивної дискримінації» стосовно людей з інвалідністю підміняється існуванням певного набору пільг, процес отримання яких стає дуже принизливою процедурою. А постійне встановлення прожиткового мінімуму для непрацездатного меншого, ніж для працездатного, суперечить концепції «позитивної дискримінації» [2].

Відповідно до ст. 29 Загальної декларації про права людини при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Хіба присвоєння Людині статусу «інваліда» не буде порушенням вказаної статті Декларації? Вважаємо, що відповідь на це запитання є зрозумілою для всіх.

Отже, з викладеного випливає, що особа зі зниженою працездатністю насамперед — людина, тому присвоєння їй статусу «інваліда» зазіхає на її гідність. Адже термін, який використовується для означення цієї категорії осіб, повинен вказувати, що перед нами — людина, особа, особистість. На жаль, не будучи знайомим із законодавством, одразу сказати, що інвалід — людина, неможливо. Тому виникає необхідність переглянути законодавство України і замість терміна «інвалід» використовувати термін «особа зі зниженою працездатністю».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.      Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015

2.      Права людей з інвалідністю // http:// www.helsinki.org.ua

3.      Гончарова О. Інваліди на узбіччі життя // Права людини. — 2006. — № 25 (425). — С. 2—4.

4.      Егорова С. В. Социальное конструирование в структуре современных представлений об инвалидности // Социология. — 2002. — № 3 // http://vestnik.ssu.samara.ru/gum/2002web3/soci/200230702.html

5.      Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні : Закон УРСР від 21 березня 1991 р. № І 875-Х1І // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 21. — Ст. 252.

6.      Богданов С. Соціальний захист інвалідів : український та польський досвід, 2002. — 92 с.

7.      Козуб І. Г. Доцільність використання терміна «інвалід» та аналогічних термінів, що використо-вуються в національному законодавстві, для означення осіб із зниженою працездатністю// Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. пр. — Чернівці, 2008. — Вип. 435: Правознавство. — С. 48—52.

8.      Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К. ; Ірпінь, 2004. — 1140 с.

9.      Государственная политика в отношении трудовой занятости людей с инвалидностью : международный опыт и российская практика / сост. М. Л. Новиков / под ред. М. Ю. Веселова. — М, 2008. — 140 с.

10.    Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. акад. HAH України Ю. С. Шемчученка. — К., 2007. — 992 с.

11.    Додаток до Правил проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи, затверджений наказом Міністерства охорони здоров´я від 17 січня 1995 р.№ 6 // http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0256-95

12.    Процевський О. Про предмет трудового права України // Право України. — 2001. — № 12,-С. 81-86.

13.    Флястер М. И. Трудовые права инвалидов. — М., 1968. — 216 с.

14.    Козуб І. Працездатність і здатність до роботи : розмежування понять // Юридична Україна. – 2009. — № 9. — С. 70-73.

15.    Про права інвалідів : Конвенція ООН від 13 грудня 2006 р. // http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-lbin/laws/main.cgi?nreg=995_g71