Вступ

Однією з визначних особливостей у розвитку філософської думки ХХ століття стала поява багатьох філософських методологій. Це, в свою чергу, дозволяє говорити і про плюралізм картин світу як якісну рису сучасної філософії. Цілком зрозуміло, що філософія ніколи не залишалася осторонь проблем, характерних для конкретної історичної епохи, в умовах якої вона розвивалася. Філософія завжди намагалася переосмислити процеси суспільного життя. Зараз вона йде шляхом  поглиблення основоположних уявлень про буття, проникнення в складну будову матерії, робить спроби осмислити людське існування, вирішуючи проблеми суспільного розвитку засобом поєднання результатів наукового аналізу і соціальної практики.

Сучасна філософія прагне дати власний варіант вирішення як традиційних, класичних, так і визрілих якісно нових проблем (йдеться насамперед про необхідність подолання кризи у всіх сферах соціального життя, породженої занепадом духовності, про наслідки науково-технічної революції, процеси глобалізації тощо). Останні змушують перемістити центр філософського дослідження в бік людини, до обґрунтування її унікальності, сенсу життя, творчої свободи тощо. А оскільки питання такого роду є надзвичайно складними, вони стали пусковим моментом для появи множини філософських систем з власними методами дослідження.

На особливу увагу заслуговує прагматизм. Актуальність його на сьогодні очевидна, адже він виступає не просто як один з сучасних філософських напрямків, а й пропонує власні, відмінні від класичних, методи, а, отже, є спробою по-новому підійти до традиційних філософських проблем, спробою поставити у центрі уваги нову філософську проблематику.

1. Виникнення філософії прагматизму

Прагматизм виник у 70-ті роки ХІХ ст. у США та існував як окремий філософський напрям до другої світової війни. Починаючи з 60-х – 70-х років ХХ ст., інтерес до філософії прагматизму знову зростає, проблематика його активно засвоюється й використовується багатьма філософськими напрямами, а також у різноманітних сферах суспільної практики. Постпрагматизмом ми називаємо ті напрями філософської думки та практичної діяльності, які найближчі до прагматизму за проблематикою, принципами та методологією. Різновидом постпрагматизму є, на нашу думку, такий практичний напрям психотерапії як нейролінгвістичне програмування.

Мета прагматизму – реконструкція філософії в тому розумінні, що вона була не розмірковуванням про перші роди буття, чому вона себе присвячувала ще з часів Арістотеля, а загальним методом розв’язання проблем, що виникають перед людиною в різних життєвих ситуаціях. Вихідним для прагматизму є поняття досвіду, який він розуміє як будь-які переживання людини: релігійні, містичні, повсякденно-практичні, а не як винятково пізнавальний досвід. Серцевиною, ядром людського досвіду представники прагматизму вважають вірування (але не обов’язково релігійні), переконання людей. Знання у вигляді понять, концепцій, теорій є не самоціллю, а служать засобом переходу від сумніву до віри, відновлення вірування, яке саме собою є імпульсом адаптивної, практичної, узгодженої з вимірами дійсності, діяльності людини.

Засновник прагматизму Ч.Пірс (1839-1914) вважав, що мислення людини є способом пристосування її до навколишнього середовища. У взаємодії із середовищем у людини виробляється певна сукупність звичок і вірувань. Ця віра не обов’язково має бути релігійною, як вважав, наприклад, ще Д.Х’юм [11], однак релігійність відіграє у житті людини неабияку роль. Якщо при здійсненні тих чи інших дій відповідно до певних звичок або вірувань у людини виникають практичні проблеми та помилки, то в неї виникають сумніви щодо тієї звички (або вірування), відповідно до якої вона діяла. Пізнання саме і потрібне людині для того, щоб подолати сумнів і відновити вірування; тоді й практична адаптивна діяльність також відновиться, і не виключено, що у більш оптимальному режимі.

2. Загальна характеристика прагматизму

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Північній Америці виникає філософський напрям прагматизм, основні положення якого стали філософською основою американського, а згодом і європейського бізнесу. Прагматизм – це та філософія, яка визначається точністю формулювань, заявляв математик Пірс. В її основі лежить логіка, яка найбільш відповідає тим людям, які прагнуть перевести вивірені теоретичні положення саме у площину практичної дії, не діють за принципом «користь понад усе» [1, с.196].

Пірс вважав, що мова прагматичної філософії повинна бути чіткою, з’ясованою, виваженою, як всяка справа, яка логічно продумана і завершена позитивним результатом. Ця мова, говорив Д’юї, співзвучна часові і є свідченням того, що нарешті є філософія, яка відповідає всім верствам суспільства.

Людина у процесі власної пізнавально-діяльнісної активності розрізняє, насамперед, почуття сумніву і почуття переконання. Наші переконання керують нашими бажаннями й визначають наші вчинки. Переконаність тією чи іншою мірою служить вказівкою на те, що в нашій природі склалася певна звичка, котра визначає наші вчинки. Сумнів ніколи не має такого ефекту [8, 100]. Сумнів є станом, що характеризується тривогою та невдоволенням. Ми прагнемо звільнитися від нього й перейти до стану переконаності, оскільки остання є станом спокою та задоволення, від якого ми не маємо бажання звільнитися або замінити його на переконання в чомусь іншому. Навпаки, ми вперто чіпляємося, і не просто за переконання, а за переконання в тому, в чому ми дійсно переконані [8, 101-102].

Ч.Пірс відзначав, що ми чіпляємося за наші переконання, ми прагнемо до наповненості нашого досвіду переконанням. Це положення Ч.Пірса знаходить продовження не тільки у В.Джеймса, а й у гуманістичній психології другої половини ХХ ст., зокрема і в НЛП. Тут справа полягає в тому, що наявність у особистості таких переконань, до яких вона прагне, які є для неї бажаними і комфортними (а не нав’язаними їй ззовні насильно або маніпулятивно), є показником інтегрованості, цілісності особистості, наповненості її діяльності життєстверджувальними смислами.

3. Філософські погляди Ч. Пірса

До ідейної спадщини  Ч. Пірса нерідко зверталися дослідники, що займаються методологічними проблемами науки і семіотичними дослідженнями (М. Р. Коен, Б. Рассел, В. Порус, Дж. Брент, Ю. Мельвиль, С. Бурмистров, В. Кирющенко, Н. Юліна, В. Петрушенко тощо).

Оцінку методології американського філософа досі не можна вважати послідовною. Ю. Мельвіль, що присвячує окреме дослідження філософській постаті Ч. Пірса, критикує його погляди за недооцінку ідеї як такої, самої по собі, адже вона береться до уваги лише у відповідності до її ефективності [7, 30]. А, отже, критик робить акцент на пропаганді філософом споживацького відношення до навколишньої реальності. З такою позицією важко погодитися, знаючи саму особистість Ч. Пірса, його негативне ставлення до пануючого в американському середовищі духу наживи. Досить неоднозначну оцінку дається й концепції істини Ч. Пірса. Так, Б. Рассел наполягає на наявності двох теорій істини у американського філософа, при чому прагматизм для нього лише метод [9, 686].

Деякі дослідники розглядають прагматизм або як окремий філософський напрямок ХХ ст., або як метод, наводячи його характеристики з роботи У. Джеймса «Прагматизм». Не зосереджується увага й на тому, що саме в прагматизмі У. Джеймс «відкрив вікно» для синтезування і філософських, і релігійних, і наукових методів. Він, таким чином, поставив важливу проблему, яку треба помітити. Безперечно, тут треба «дописати У. Джеймса», бо філософ дав більше питань, ніж відповідей. Але часто дослідники не виходять за рамки традиційного підходу до прагматизму як утилітарного, аморального, апології американського способу життя, ворожого філософським теоретизуванням і пошуку адекватного сприйняття (а, отже, й істинного) дійсності (А. Богомолов, А. Гагарін, Д. Єрмоленко, П. Копнін, М. Р. Коен, Б. Рассел, Г. Уельс, А. Рей тощо). Можливо, тоді йде мова про «іншого» У. Джеймса, «більш легшого і поверхневого для сприйняття».

Іншим недоліком у вивченні прагматизму У. Джеймса є так зване «розчленування» його філософського здобутку: метод, концепція істини, радикальний емпіризм, концепція релігійного досвіду і т. д., тобто коли простежується не її цілісність, а лише окремі аспекти (В. Асмус, А. Богомолов, М. Кіссель, Ю. Мельвіль, В. Табачковський, Н. Юліна).

Філософська система Дж. Дьюї також піддавалася вивченню, критичній оцінці. Європейські дослідники ніяким чином не переоцінювали її теоретичне значення. Хоча, в цілому, відношення до Дж. Дьюї було більш терплячим, ніж до інших класиків прагматизму. Так, Дж. Сміт назвав його головним американським філософом першої половини ХХ ст., вчення якого здійснило найбільш виразний вплив на всі сфери соціального життя. Для У.Джонса заслуга Дж. Дьюї — у відмові від традиційної філософської проблематики, акценті на людині, її житті. Радянські дослідники прагматизму не бачать оригінальності в філософії Дж. Дьюї через значні запозичення ідей у Ч. Пірса та У. Джеймса. Але в цілому, Дж. Дьюї знають як видатного реформатора-практика в сфері філософії освіти, роблячи менший акцент на його методології.

Саме тому, метою дослідження є проаналізувати головні особливості методології прагматизму, вказавши на її перспективу.

Засновником американської філософії прагматизму вважаємо Чарльза Пірса, чиє вчення доцільно вважати логічним прагматизмом. Ідеї Пірса народилися з полеміки з раціоналізмом Р. Декарта [8, 10–13] та включають в себе принципи методологічного сумніву, інтуїції, критерію зрозумілості і чіткості ідей.

Основою прагматичної доктрини американського філософа складає теорія сумніву-віри, що, в свою чергу, опирається на концепцію пізнання та мислення, за якою мислення розглядається лише як пристосовницька діяльність організму, що заперечує його пізнавальну функцію. Цінність мислення полягає лише в ефективності як засобу досягнення успіху, вирішення життєвих завдань. Саме тому зміст знань визначається з точки зору їх практичних наслідків. Ч. Пірс трансформує дискусії про знання в проблематику віри — готовності до дії тим або іншим чином. Модель «знання — незнання» в нього замінюється схемою «сумнів — віра».

Ідеї Ч. Пірса перегукуються з ніцшеанською концепцією пізнання і мислення, за якою діяльність інтелекту розглядається як засіб зусиль волі до влади. На подібній позиції стояли А. Бергсон (мислення — це засіб оволодіння речами) та Р. Авенаріус (мислення — спосіб збереження рівноваги між організмом і середовищем). Тобто, Ч. Пірс пориває з класичним розумінням пізнавальних процесів, зводячи їх на другорядні позиції, започатковує, тим самим, традицію антиінтелектуалізму в американській філософії. Один з аспектів його системи ґрунтується на інтелектуалістичній традиції американської думки, що знайшла своє відображення в трансценденталізмі Емерсона і у відродженні гегелівських ідей в Америці. Інший полягає в тому, що Ч. Пірс виходить на площину, де всі пізнавальні атрибути думки руйнуються, де мислення на інтелектуальному рівні зводиться до нуля. [5, 109].

Сумнів у Ч. Пірса — «стан, що характеризується тривогою і незадоволеністю» [8, 101]. Він стає причиною, єдиним стимулом для боротьби за досягнення стану впевненості, «стану спокою і задоволення» [8, 101]. Ми прагнемо прийти до вірування, оскільки саме вони визначають наші дії. Цю боротьбу Ч. Пірс називає дослідженням. «З сумніву боротьба розпочинається і з припиненням сумніву закінчується» [8, 103]. Звідси випливає єдина ціль дослідження — думка, до того ж, необов’язково істинна. Як тільки, за Ч. Пірсом, ми набуваємо стійкого стану впевненості, ми повністю задоволені, не дивлячись на те, чи переконання істинне чи хибне.

Тобто, Ч. Пірса цікавить не пізнавальний процес сам по собі, а лише ті результати, до яких він веде. При цьому знімається проблема істинності суджень як таких, а, отже, і самої істини. На останню американський мислитель звертав мінімум уваги. Питання про істинність чи хибність (в їх традиційному розумінні) ідей замінюється питанням про їх здатність долати сумнів і, тим самим, надавати психологічне задоволення. Людина прагне не до істинного знання, але лише до стійкої віри. Крім того, поняття істини не стосувалося того, що найбільше цікавило американського філософа: питання про метод пізнання, його призначення. Хоча в своєму «Словнику з філософії і психології» Ч. Пірс і пише, що «істина має логічний характер і може бути визначена як згода деякого абстрактного висловлювання з ідеальною межею, до якої дослідження прямує, ніколи не досягаючи її, для того, щоб виробити наукове вірування» [11, 565], але цим самим відмовляється від претензії на об’єктивну істину. Звідси і основна теза чи максима прагматизму Ч. Пірса: істинне те, що забезпечує практичний успіх. Однак, мислитель не враховує, що практична успішність ідеї як кінцева ціль дослідження часто перекриває та витискає собою саму наукову проблему. І навпаки — проблема народжується тоді, коли ми зазнаємо практичну поразку [6, 175–176].

Для досягнення стану вірування Ч. Пірс пропонує процедуру перевірки, називаючи при цьому чотири методи фіксації вірувань: «метод наполегливості», «метод авторитету», «апріорний метод», науковий метод. Безперечно, деякі з них важко називати методами, адже вони не співпадають з сучасним науковим розумінням методу як такого. Тому доцільно їх вживати в лапках, як свого роду метафори. Адже суть самого методу полягає в здатності його вести до конкретного результату, мети. Метод завжди стоїть між суб’єктом та об’єктом. Ч. Пірс же наводить т.зв. «метод наполегливості», який не є методом, а скоріше якісною стороною людини, тобто ніякого відношення до відносин між суб’єктом та об’єктом немає. Це ж стосується і «методу авторитету». Доцільніше говорити про фактор авторитету. Стосовно ж наукового методу та апріорності, то тут сумнівів не виникає.

Отож, суть «методу наполегливості» полягає в тому, що людина дотримується своїх переконань, відкидаючи будь-яку критику зі сторони, не звертаючи увагу на співвіднесення їх з фактами. Цей «метод», за Ч. Пірсом, дає дуже виразні та яскраві результати. Він, перш за все, сприяє інтелектуальному спокою, адже переконання часом є настільки незворушними, що їх важко спростувати якимись зовнішніми факторами. Вони долають внутрішній неспокій, перевищують всі незручності. «Людина, переконана в приготовленому їй місці в раю при умові виконання нею при житті деяких простих ритуалів, віддається душевному задоволенню, не маючи ніяких шансів переконатися в тому, якою наївною і необґрунтованою є її віра» [8, 107]. Вона йде по життю часто систематично випускаючи з уваги те, що могло б змінити її погляди, навіть, коли мова йде про раціональне обґрунтування протилежного. Але «метод наполегливості» неефективний в соціальному середовищі, адже людина рано чи пізно все ж розуміє, що знайдуться тисячі різних (часом опозиційних) життєвих позицій, відмінних від її власної. Крім того, вона вивчаючи останні, може засумніватися у своїх переконаннях. А це вже вихід на міжособистісну толерантність, коли акцент робиться вже не на переконаннях окремого індивіда, а на сукупності переконань суспільства.

В історії вищезгадана проблема часто вирішувалася шляхом звернення до авторитету. На ньому Ч. Пірс особливо не наполягає, хоча й відзначає його корисність перш за все для підтримки теологічних та політичних вчень, а, отже, ефективність для закріплення вірувань вже не для окремого індивіда, а в цілому суспільстві. «Для маси людей і не існує, можливо, кращого методу, ніж цей» [8, 111]. Хоча треба врахувати й той момент, що жодна тоталітарна організація не в стані контролювати абсолютно всі думки і переконання своїх підданих. Через це, продовжує Ч. Пірс, «думки з приводу цілого ряду важливих питань залишаються на розсуд самих людей, які й будуть формувати свої погляди, слідуючи природному порядку речей». Таким чином, Пірс хоче відзначити необхідність обґрунтування нового методу. Ним є науковий. Він переважає не лише «метод наполегливості» та «метод авторитету», але  також і апріорний метод, про який Ч. Пірс також згадує, як про існуючий, але не обов’язково ефективний. Апріорний метод претендує на згоду з розумом, має «звільнити наші думки від елементів випадковості та свавілля» [8, 116]. Але кожен з філософів, виходячи зі своїх переконань, смаків, намагається обґрунтувати істинність власних і лише власних досліджень, часом виходячи на авторитарний стиль мислення. Виходом з такої ситуації у Ч. Пірса стає науковий метод, що єдиний у своєму роді здатний зробити вірування стійкими, відповідає бажанню людини отримувати достовірні знання, а, отже, такі, що відповідають реальним подіям, фактам. У цьому аспекті Ч. Пірс недалеко відходить від арістотелівського розуміння істини як відповідності (кореспондентська теорія істини). Але позиція американського мислителя змінюється тоді, коли проблему істини розглядає в спеціально гносеологічному плані.

Ч. Пірс по-новому поставив питання про метод наукового пізнання, справжній метод отримання знання, повернувшись до деяких принципів Ф. Бекона. Як відомо, саме від останнього йде в європейській філософії лінія емпіризму. Але ж у методології Ф. Бекона часто не бачать раціоналістичного елементу, недооцінюючи роль експерименту, який для філософа був необхідною умовою дослідження природи. Адже експеримент поєднує в собі чуттєвий та раціональний моменти, (а, отже, і відчуття та поняття), знімає антиномію індукції та дедукції. Ч. Пірс також пропонує новий метод для зняття дилеми індукції та дедукції. Це — абдукція. Якщо дедукція — спосіб отримання істинного висновку з істинних посилок, це знання нового, індукція — це міркування, коли із знання властивостей деяких елементів класу робиться висновок про те, що дані властивості належать всім елементам цього класу, то абдукція дозволяє переходити від фактів до їх причин. Ч.Пірс пропонує наступну схему:

1.Спостерігається незвичайний факт С.

2. Якщо А істинне, то С природне.
3. Є, таким чином, підстава передбачати, що А істинно.

Тут С — емпіричний факт, А — поняття, як і зв’язок між А і С.

Ч. Пірс має на увазі, що в цілях пояснення проблематичного факту потрібно знайти якусь гіпотезу, і з неї потім дедуктивно можна отримати наслідки, щоб піддати останні експериментальній перевірці. Таким чином, за допомогою методу абдукції Ч.Пірс поєднує індукцію з дедукцією, факт з поняттям, де поняття має значення і підтверджує свою істинність лише через практичний результат. Крім того, мислитель показує «реальність» як таку, що має бути відкрита нескінченному процесові наукового дослідження. Тут ми виходимо на т.зв. «принцип фаллібізму» в американського філософа, за яким наше знання про реальність носить лише частковий характер, тобто процес пошуку істини не закінчується якимись науковими висновками, а триває постійно.

Висновки

Таким чином, прагматистська методологія є реальною альтернативою методологічному догматизму. Іншими словами, її поява свідчить про падіння останнього. На арену виходить вже не один метод, що вважався єдино істинним, і на якому будувалася філософська система, якій в обов’язковому порядку опозиціонувала інша система з власним методом як детермінантою у вирішенні класичної проблематики. Прагматизм говорить про конгломерат методів як можливість вийти за рамки вузькості класичної гносеології. Ці методи набувають онтологічної забарвленості, адже для представників прагматизму єдиною проблемою заради якої варто шукати методи є людина.

Метод, ніби, гуманізується, адже має доцільність і виправдовує свою істинність лише тоді, коли сприяє індивідуальному успіхові, самореалізації, досягненню нових цілей, розширенню досвіду. Це ж стосується, навіть, наукового методу (що бачимо у Ч. Пірса та Дж. Дьюї). Він важливий лише в дотичності до людини. В. У. Джеймса в розмитості його філософської системи треба бачити важливий момент, на якому до нього ніхто на зосереджував свою увагу. Йде мова про синтез і наукових, і релігійних, і філософських методологій як ключ до нової гносеології, а, отже, й про прорив до нового світосприйняття.

В цілому Ч.Пірс високо оцінював значення наукового дослідження і вважав, що філософія, з точки зору методу, має наслідувати науки природничо-математичного циклу, які засновані на дослідних першоосновах і можуть бути піддані ретельному дослідженню. Єдиним виправданням висновків, що побудовані із знаків, є пояснення конкретного факту, здобутого за допомогою цих висновків. Ч.Пірс великого значення надавав логічним засадам наукового мислення. Власне, він започаткував розвиток такого розділу сучасної логіки, як семантика.

Список використаної літератури

1. Буржуазная философия ХХ века. — М.: Политиздат, 1974. — 335 с.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Джеймс В. Прагматизм / Вільям Джеймс. — К.: Альтернативи, 2000. — 144 с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
6. Мареев С. Н. Философия ХХ века (стоки и итоги): учебное пособие / С.Н. Мареев, Е.В. Мареев, В.Г. Арсланов. — М.: Академический Проект, 2001. — 464 с.
7. Мельвиль Ю. К. Прагматизм / Ю. К. Мельвиль // Буржуазная философия ХХ века. — М.: Политиздат, 1974. — С. 72 — 107.
8. Пирс Ч. Начала прагматизма / Ч. Пирс; [пер. с англ. В.В. Кирющенко, М.В. Колопотина]. — СПб.: Алетейя, 2000. — 318 с.
9. Рассел Б. Історія західної філософії / Б. Рассел; [пер. з англ. Ю. Лісняк, І. Таращук]. — К.: Основи, 1995. — 759 с.