Вступ

Актуальність теми. Людська життєдіяльність охоплює широкий спектр — від біологічної (фізіологічної) до соціокультурної. Біологічне і соціокультурне — це дві складові людини як цілісної системи. Співвідношення біологічного і соціального слід розуміти не як рядопокладеність, а як супідрядність, у межах якої соціальне відіграє пріоритетну, інтегративно-перетворювальну роль.

Людина створює право, воно є необхідним для нормального функціонування суспільства. Трактування права як органічно властивого й необхідного людині в добре організованому суспільстві століттями не знаходило належної підтримки з боку провідних західних філософів (від Платона — до К. Маркса), які схилялися переважно до заперечення права. Зокрема, Д. Ллойд аналізує позицію прихильників доктрини анархізму, пропонованої як відповідь на вічні проблеми особистого й суспільного буття людини. У кожному столітті, на думку вченого, народжуються окремі індивіди або групи осіб, які відчувають ворожість до всякої влади загалом і виражають це ставлення різними діями або демонстраціями, спрямованими проти чинного права й порядку, причому багато хто з цих людей цілком щиро переконані, що такі акти протесту з їх боку якимось таємничим чином допоможуть людству знайти краще й щасливіше життя [4, с. 12].

Однак досвід суспільного життя свідчить, що право природно виникає в суспільстві як ефективний (разом з державою — найефективніший) засіб цивілізованого регулювання процесу самоорганізації, саморозвитку суспільства, самозбереження життя на рівні людини, самовиживання людства.

У будь-яких суспільних явищах певною мірою задіяна духовність, яка представлена різними сторонами, видами тощо. Тому визначення місця й ролі духовного чинника у громадських явищах та процесах стає необхідним моментом пізнання закономірностей суспільного життя. Теоретична розробка проблем духовного життя суспільства і його культури передусім важлива для тих сфер практичної діяльності, в яких духовні елементи відіграють помітну, інколи вирішальну роль. Методологічне значення цих понять обумовлюється їх належністю до системи фундаментальних категорій соціальної філософії, які відображають головні явища суспільства в цілому і розкривають відносини між ними. Ця роль виявляється як при вивченні історичного процесу загалом, так і в конкретному дослідженні окремих суспільних явищ, коли треба з’ясувати співвідношення між суб’єктивною і об’єктивною сторонами.

Життя суспільства — складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ культури — це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя — економічну, соціальну, політичну, суто духовну.

Актуальність теми цієї роботи зумовлена тим, що в українській філософії вчені досі недостатньо докладали зусиль для поглиблення знань у царині філософської субдисципліни.

Тому мета нашого дослідження – розглянути потреби та інтереси людини у особистісному та цивілізаційному аспекті дослідження.

1. Сутність духовного життя суспільства та його структура

Життя суспільства — це реальний життєвий процес соціального суб’єкта (особи, соціальної групи, класу, суспільства в цілому), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу засвоєння дійсності людиною. У реальному житті суспільства поєднані й однаково необхідні як матеріальне, речове, так і ідеальне, духовне. Для характеристики духовного в сучасній літературі користуються категоріями «духовне життя суспільства», «духовне виробництво», «суспільна свідомість», «духовна культура». Ці категорії дуже близькі за змістом, але між ними існує і певна відмінність.

Духовне життя суспільства — най ширше поняття за всі вище згадані. Воно охоплює багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей, сукупність їх поглядів, почуттів, уявлень, а також процеси виробництва суспільних та індивідуальних ідей і їх засвоєння. Духовне життя — це не тільки ідеальні явища, але і його суб’єкти, у яких є певні потреби, інтереси, ідеали і які мають соціальні інститути, що займаються виробництвом, розподілом і зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо).

Духовне виробництво — це вид трудової діяльності, сутністю якої є створення предметів для духовних потреб людей. Духовне виробництво розвивається на основі матеріального виробництва і має з ним спільні риси. Проте духовному виробництву властиві специфічні риси. Основними є такі:

а) якщо результатом матеріального виробництва є матеріальні цінності, світ речей, то результат духовного виробництва — духовні цінності, світ ідей;

б) якщо матеріальне виробництво спрямоване на створення безпосередньо значущих цінностей, то виробництво духовне — це цінності, що тільки в кінцевому підсумку стають суспільно корисними;

в) якщо в матеріальному виробництві предмет використовується як речовинна форма — поглинається або додається до чогось, тобто зникає як самостійний, — то в процесі духовного виробництва відбувається інформаційне використання предмета безвідносно до його матеріальної форми, тобто предмет не тільки не зникає, а може набувати більшого обсягу.

Як важливий складник суспільного виробництва духовне виробництво постає як виробництво суспільної свідомості, в якій зосереджений основний зміст духовного життя суспільства. Це ядро, квінтесенція духовного життя [12, c. 57].

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідеальних образів, а саме: понять, ідей, поглядів, уявлень, почуттів, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб’єктом навколишнього світу, зокрема суспільної свідомості. Інакше кажучи, це розуміння дійсності відповідними соціальними групами або суспільством у цілому на даному етапі їх розвитку (Франція епохи Наполеона І; радянське суспільство 20-х років або періоду Великої Вітчизняної війни; суспільство в Україні після 1991 р.). Суспільна свідомість є самостійним духовним утворенням, що існує не емпірично, а як філософська категорія, що позначає особливість соціальних суб’єктів відображати суспільне буття як реальний процес життя людей. Суспільна свідомість і суспільне буття — найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним, таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межами їх протиставлення не має сенсу. Ідеальні, духовні компоненти невідривно вплетені, пронизують суспільне життя. Суспільна свідомість — частка суспільного буття, а саме буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість.

Суспільна свідомість має надзвичайно складну динамічну структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Аналіз цієї структури здійснюється у двох аспектах: гносеологічному (пізнавальному) і соціологічному. За гносеологічними (пізнавальними) можливостями і особливостями відображення суспільного буття вирізняють два рівні суспільної свідомості: буденний і теоретичний.

Соціологічний аспект суспільної свідомості — це момент її діяльності, що не відокремлений від тієї системи відношень, у якій ця діяльність здійснюється. У цьому аспекті суспільна свідомість диференціюється за сферами і представлена соціальною психологією і ідеологією. Крім цих елементів, виокремлюють форми суспільної свідомості, які є формами пізнання дійсності і разом з тим духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини.

Розглянемо ці елементи суспільної свідомості детальніше. Буденний рівень суспільної свідомості являє собою відображення дійсності в межах повсякденного життя. Часто буденну свідомість називають здоровим глуздом. Буденна свідомість формується стихійно, в процесі безпосереднього життя. Вона включає накопичені впродовж віків емпіричні знання, норми й зразки поведінки, уявлення, традиції. Це є розрізнені і несистематизовані уявлення і знання про явища, що лежать на поверхні життя і тому не потребують обґрунтування і доведення. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів. Він прагне проникнути в суть явищ об’єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку функціонування. Тільки теоретична свідомість може виявляти закономірні тенденції і складну діалектику розвитку суспільного життя у всій його складності і багатогранності. Творцем теоретичних знань є відносно незначна професійно підготовлена частина суспільства — наукова інтелігенція [8, c. 284].

Чи потрібна буденна свідомість при наявності теоретичної? Так, потрібна. Теоретична свідомість здатна видозмінювати, модифікувати, 264 окультурювати повсякденну свідомість. Але хоч як би не розвивалися знання, наука, буденна свідомість завжди буде необхідна. Проте абсолютизація буденної свідомості веде до виникнення ілюзій і помилок у суспільній свідомості. Важливо, щоб науки, зокрема суспільні, залишалися на теоретичному рівні, щоб наукові поняття не підмінювались буденними поняттями і уявленнями, оскільки в цьому разі система знань втрачає свій науковий статус.

Розглянемо тепер соціологічний аспект структури суспільної свідомості. За цим аспектом у структурі суспільної свідомості визначають дві сфери-суспільну психологію і ідеологію. Суспільна психологія — це сукупність соціальних настроїв і почуттів, звичаїв, традицій і громадської думки, які складаються стихійно, у процесі повсякденного життя суспільства. Суспільна психологія і емпіричні знання перебувають на одному рівні суспільної свідомості. Але в суспільній психології домінуючим є не саме по собі знання про дійсність, а ставлення до цього знання, оцінка дійсності. Суспільна психологія здійснює регулятивну функцію безпосереднього життя людей. У ній відбиваються психологічні риси і почуттєві стани соціальних груп і суспільства взагалі. Можна говорити про особливості національної, класової психології, психології релігійних груп тощо.

Суспільна психологія з її емоційною забарвленістю відіграє важливу роль у суспільних рухах, спонукаючи їх до різноманітного роду дій. Тому державним діячам, політичним партіям, політикам важливо вивчати настрої людей, прогнозувати їхню реакцію на ті чи інші події.

Ідеологія — це система поглядів, ідей, теорій, принципів, що відображають суспільне буття крізь призму інтересів, ідеалів, мети соціальних груп, класів, нації, суспільства. Ідеологія так само, як і суспільна психологія, спрямована на регулювання суспільних відносин. Між ними існує єдність і взаємодоповнення. Проте ці сфери суспільної свідомості мають і певні відмінності, а саме:

1) суспільна психологія є безпосереднім і стихійно сформованим виразом інтересів певного класу або соціальної спільноти, ідеологія ж створюється цілеспрямовано, певними групами людей, зайнятих у сфері духовного виробництва;

2) на відміну від суспільної психології, ідеологія є упорядкованою і теоретично оформленою системою, тобто в пізнавальному плані виступає на рівні теоретичної свідомості;

3) суспільна психологія охоплює всю сукупність поглядів людей, які мають гомогенний, тобто нерозчленований характер. Ідеологія ж розпадається на окремі види — політичні, правові, естетичні, релігійні та інші переконання людей;

4) суспільна психологія знаходить свій вияв при розв’язанні практичних завдань буденного життя, ідеологія ж направлена на рішення глобальних соціальних проблем.

Слід розрізняти ідеологію прогресивну й консервативну, реакційну і наукову, відносно істинну й ненаукову, ілюзорну Характер ідеології залежить від того, чиїм соціальним інтересам вона повинна відповідати і як співвідноситься з потребами суспільного розвитку.

Ніяка ідеологія не повинна набувати характеру державної, офіційної, примусової, мати монополістичний характер. Вона повинна виходити з ідеологічного плюралізму, суперництва різних ідеологій. Практика свідчить, що сподівання на повну «деідеологізацію» суспільства, тобто позбавлення ідеології взагалі, не виправдалися [5, c. 195].

У структурі суспільної свідомості провідне місце належить її формам. Форми суспільної свідомості — це відносно самостійні, більш або менш систематизовані за рівнем духовні утворення, що відображають певні сторони об’єктивного світу та суспільного буття. Кожна форма суспільної свідомості відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєї специфіки і свого призначення. Визначають такі форми суспільної свідомості, як: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова тощо.

Якоїсь однієї ознаки, що за нею можна було б відрізнити одні форми суспільної свідомості від інших, не існує. Дослідники, які займаються вивченням форм суспільної свідомості, виокремлюють чотири основних принципи, що в сукупності могли би бути таким критерієм. Вони вважають, що форми суспільної свідомості відрізняються:

а) за предметом відображення;

б) за формами відображення;

в) за особливостями свого походження і розвитку;

г) за виконуваними ними соціальними функціями.

Формам суспільної свідомості властиві не тільки відмінності, їм притаманні і спільні риси. Усі форми мають один об’єкт відображення — матеріальне життя суспільства, суспільне буття; всі вони виступають як окремі види єдиного духовного комплексу — суспільної свідомості; всі складаються і функціонують на обох рівнях (за винятком наукової свідомості): і буденному, і теоретичному (на теоретичному рівні вони виявляються більш виразно). Всі форми перебувають у взаємозв’язку, взаємопроникають і взаємозбагачуються.

У кожному сучасному суспільстві надзвичайно важливою формою суспільної свідомості є політична свідомість. Політична свідомість — це сукупність ідей, поглядів, вчень, політичних установок, що відображають соціально-групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є певне ставлення до влади. Саме поняття влади є ключовим для політичної свідомості. Політична свідомість включає ідеологічний та психологічний аспекти. Ідеологічний аспект пов’язаний з ідеологією як системою поглядів, ідей, що відображають корінні інтереси певних соціальних спільностей, верств, груп тощо. Психологічний аспект пов’язаний з психологією, що ґрунтується на несистематизованих поглядах, почуттях, настроях певних суб’єктів політичних відносин.

З політичною свідомістю тісно пов’язана правова свідомість. Правосвідомість — це сукупність ідей і поглядів відносно правомірності чи неправомірності дій, прав і обов’язків членів суспільства, справедливості чи несправедливості юридичних законів. Правова свідомість забезпечує громадський порядок, регулює суспільні відносини, виходячи із сформульованих і утверджених правовими установами і закладами вимог належної, з точки зору закону, поведінки. Правосвідомість на рівні індивіда є усвідомленням і відстоюванням своїх прав шляхом визначення і дотримання відповідних обов’язків [21, c. 415-416].

Право не може регулювати всі без винятку суспільні відносини, воно регулює лише найважливіші, з точки зору держави, стосунки. Решта суспільних відносин регулюється мораллю (а також звичками, традиціями, ритуалами, громадською думкою, які частково входять у мораль). Моральна свідомість є сумою правил суспільно схваленої поведінки індивідів. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм — вимог, яких повинна дотримуватися людина згідно із суспільством і власним уявленням добра і зла. Вимоги моралі не мають підтвердження в певних установах чи закладах. Вони підтримуються громадською думкою, владою звичаїв, установленими нормами, оцінками суспільства і соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства — це ті вимоги, які приписуються індивіду і які він повинен виконувати в силу соціального обов’язку. Таким чином, суспільна мораль є способом адаптування до суспільного середовища, сферою суспільної необхідності.

2. Потреби та інтереси людей як мотивації матеріального і духовного виробництва

Потреби людей у сприйнятті і створенні досконалого, піднесеного, що давало б їм духовну насолоду, викликали до життя мистецтво і естетичну свідомість. Вони виникли, як і інші відносини та форми свідомості, що їм відповідають, на основі суспільно-історичної, передусім виробничої практики людей. Специфіка естетичної свідомості визначається її предметом, художньо-образним способом відображення дійсності і функціями. Естетична свідомість включає смаки, уявлення, думки, ідеали, погляди і теорії, які відображають естетичну цінність предметів і явищ об’єктивної дійсності, а також предметів і явищ, створених самою людиною. Відображення дійсності в естетичній свідомості здійснюється через поняття прекрасного і потворного, піднесеного і підлого, комічного і трагічного. Це відображення здійснюється на ідеологічному і буденно-психологічному рівнях.

Людина має низку потреб. “Існування без потреб, — писав Л. Фейєрбах, — є марним існуванням. Те, що взагалі не має потреб, не має потреби в існуванні” [12, с. 57]. Потреби можна розуміти, по-перше, як стимули людської діяльності, по-друге, як суспільні відносини, у тому розумінні, що вони не існують поза суб’єктом, який має соціальну природу.

Основною з них слід вважати потребу в самому житті. Ідеться про існування всього суспільства в єдності з життям кожної окремої людини. Їх неможливо розділити: життя суспільства — це життя його членів, а індивід може одержати можливості для життя лише завдяки суспільству, саме суспільство робить людину людиною [4, с. 85].

Для життя людина потребує власного місця в цьому світі (насамперед соціальному), причому воно має бути гідним. І. Кант уважав гідність вродженою рисою людини. Він стверджував, що людину “необхідно цінувати не просто як засіб для досягнення цілей інших і власних цілей, а як мету саму по собі, тобто вона має певну гідність (певну абсолютну внутрішню цінність), завдяки якій вона примушує всі інші розумні істоти на світі поважати її” [13, с. 373]. Гідність є мірою утвердження в людині особистісного начала, це самодостатність, незалежність, вимогливість до себе та до інших тощо. Поняття гідності людини пов’язано переважно з цінністю людини та оцінкою її значення й місця в суспільстві та державі. В. В. Рибалка виокремлює в понятті гідності усвідомлення людиною цінності власної особистості [23, с. 29].

Гідний індивід піклується не лише про себе, а й про інших. “Гідність людини, зазначають П. М. Рабінович й О. В. Грищук, — це внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка ґрунтується на об’єктивно наявній цінності цієї людини для інших суб’єктів”.

Важливу роль у духовному житті суспільства відіграє релігія і релігійна свідомість. Вона охоплює релігійну ідеологію і релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна ідеологія, як правило, розробляється і розвивається теологами. Релігійна психологія, складаючись головним чином стихійно, безпосередньо в процесі відображення повсякденних умов життя людей, включає несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані головним чином з вірою в надприродне. Суттєве місце в побутовій релігійній свідомості посідає процес релігійного поклоніння або культ, що являє собою найбільш консервативний елемент будь-якої релігії. У ході здійснення такого поклоніння людина зазнає значного і різнобічного духовно-емоційного, психологічного впливу.

Між релігійною і філософською свідомістю є дещо спільне. І релігія, і філософія спрямовані на усвідомлення граничних смислів людського буття, на пошук глибинної єдності і зв’язку людини із світовим універсумом. Але це усвідомлення здійснюється різними способами, різними шляхами. Так, філософія — це теоретичні, поняттєві роздуми над проблемами сенсу людського існування. Це наближує її до науки. Але, на відміну від науки, філософія служить не тільки цілям теоретичного пізнання, а й цілям, і передусім, людського самовизначення у світі, цілям злагоди між людиною і світом її буття. Тому вищою цінністю філософського пізнання є мудрість, як переживання і усвідомлення істини, як особисте осягнення смислів і знань усього, що існує, шляхів творчого саморозвитку людини. Релігія, спираючись не на знання, а на релігійну віру, вказує на духовно-практичний шлях осягнення сенсу життя. Вона дає людині духовні орієнтири для досягнення безсмертя, маючи специфічні форми усвідомлення єдності людини і світу.

Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення об’єктивних закономірностей і зв’язків природного і соціального світу. Вона систематизує об’єктивні знання про дійсність інтелектуально-понятійним (раціональним) способом. Результатом і основною її цінністю є істина. Наука має теоретичний і емпіричний (експериментально-дослідний) рівні дослідження і організації знання, спирається на спеціально розроблену систему наукових методів пізнання і доведення знань для людей. Як соціальний інститут наука оформилася у XVII-XVIII ст. За своїми видами наука поділяється на гуманітарні, технічні науки і природознавство [11, c. 299].

Важливе місце у структурі суспільної свідомості належить її носіям: масовій, колективній та індивідуальній свідомості. Масова свідомість — це рівень суспільної свідомості, суб’єктами якої виступають великі людські спільноти, що становлять більшість населення. Масова свідомість виникає на ґрунті єдності соціально-економічних, ідейно-політичних і культурно-етнічних умов життя багатьох людей і включає найпоширеніші, типові уявлення, погляди, прагнення, ідеали, настрої та емоції, звичаї і традиції, що формуються в процесі духовно-практичного освоєння світу і безпосередньо вплетені в повсякденну практичну діяльність. Масова свідомість є інтегруючим виявом взаємодії індивідуального і групового рівнів суспільної свідомості. Вона формується під впливом науково-теоретичної і буденної свідомості, ідеології й соціальної психології. Масова свідомість виступає безпосередньо спонукальною силою соціальних дій мас, їхньої соціально перетворюючої діяльності.

Індивідуальна свідомість — це духовний світ кожної особистості.

Людина як суспільна істота бачить світ крізь призму певного соціуму — суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються й існують у соціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивідів, вона завжди знаходить свій вияв у суспільній формі. В одному випадку людина відображає світ і усвідомлює своє буття у формі міфологічної свідомості, у другому — філософської, наукової свідомості, у третьому — художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої, незалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є існуванням свідомості в суспільній формі у вигляді певного сукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, надбань суспільства.

Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона, пронизуючи індивідуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об’єктивної, незалежно від індивідів їх свідомості, форми існування. Вона втілюється в різноманітних об’єктивних формах духовної культури людства — у мові, науці, філософії, мистецтві, політиці і праві, моралі, релігії і міфах, у народній мудрості, в соціальних нормах та уявленнях соціальних груп, націй, людства в цілому. Всі ці елементи існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, є відносно самостійними, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються від покоління до покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.

Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійною системою, вона не є абсолютно визначеною лише суспільною свідомістю. Духовний світ людини має індивідуально-неповторну форму. Індивідуальні риси свідомості індивіда пов’язані не тільки з конкретними особливостями його життєдіяльності. Вони залежать від його нейрофізіологічних структур, особливостей психіки, генетичної організації, від рівня його власних сил і здібностей.

У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних надбань минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.

Прагнення до задоволення духовних потреб призводить до вироблення та споживання духовних цінностей. Духовні цінності — ще один необхідний компонент духовної сфери. Поняття цінності виражає людське соціальне та культурне значення певних предметів, процесів, явищ дійсності. Цінності не об’єктивні і не суб’єктивні, належать суб’єкту, створюються ним, але у відповідь на властиві людині об’єктивні потреби, матеріальні та духовні, з урахуванням об’єктивних властивостей самих предметів, їх здатності задовольняти відповідні людські вимоги.

Отже, духовна сфера — це духовне життя людей, яке цілеспрямовано організується суспільством. Духовна сфера має певну структуру та включає такі компоненти: духовне виробництво, духовні потреби, духовне споживання, духовні цінності, суб’єкти духовного життя і соціальні інститути, що забезпечують його протікання.

Потреби в гідності та власності зумовлюють потребу у свободі. Гідність — це можливість самовизначення, вона виражається у свободі, а право власності передбачає вільне розпорядження своїм майном. Утративши можливість самовизначення, людина перестає бути людиною. Свобода як вибір передбачає відповідальність. Це продуманість, виваженість, обґрунтованість рішень, урахування всіх обставин і можливих наслідків; це також готовність відповідати за власні вчинки. Якщо дії людини не детерміновані обставинами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір [4, с. 89].

Потреба у свободі зумовлює потребу в рівності. У суспільстві для його виживання необхідна певна рівність, урівноваженість домагань на свободу. Право забезпечує лише формальну рівність. Визнання різних індивідів формально рівними — це визнання їх рівної правоздатності, можливості набути певні права на відповідні блага, конкретні об’єкти тощо, однак це не означає рівності вже набутих конкретних прав на індивідуально-конкретні речі, блага тощо. Формальне право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути, відповідно до загального масштабу та рівної міри правової регуляції, індивідуальне право на певний об’єкт.

Для нормального розвитку суспільство потребує не самої лише формальної рівності, а реальної. Необхідним є такий розподіл благ у суспільстві, який сприяв би його консолідації, а не призводив до руйнівних процесів. Формальну рівність слід доповнювати врахуванням внеску особистості в суспільне благо, соціальними пільгами тим, хто не здатний захистити свої права (бідним, інвалідам, дітям та ін.).

Мірою реальної рівності у правах і свободах, коригування формальної рівності цими чинниками, мірою соціальної гармонії є справедливість. Її можна розуміти як реальну рівність у суспільстві. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити з позицій належного, і фіксує в узагальненому вигляді принципи відносин особи та суспільства, класів, соціальних груп, ґрунтовно характеризує людську діяльність.

Індустріальна цивілізація зумовила не лише механізацію виробничих процесів, а й якісно новий крок вперед у розвитку суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. Вона розірвала натуральну структуру господарювання, що існувала протягом тисячоліть, і зробила панівною товарну форму виробництва та обігу.

Отже, товарне виробництво і ринок, економічна демократія і плюралізм власності притаманні не лише, як це вважалося до останнього часу, певному устрою суспільства, вона є невід’ємними прерогативами індустріальної цивілізації. Багато з того, що до недавнього часу економічна теорія відносила лише до цінностей окремої суспільної формації, тепер оцінюється як загальноцивілізаційне надбання [16, c. 247].

Водночас забезпечивши небачені до цього можливості розвитку виробничих сил і матеріального багатства суспільства, індустріальна цивілізація створила й економічні кордони власного розвитку. Такою лімітуючою межею її подальшого прогресу є розвиток людської особистості. За умов розвитку індустріальної цивілізації вперше в історії людства основним засобом виробництва стала машина. Відповідно до цього втілена у ній минула (уречевлена) праця зайняла панівне положення над живою працею людини. Це призвело до того, що виробник перетворився на придаток до машини, частку виробничого процесу. Відповідно обмежувалися і обмежуються й так звані соціальні інвестиції — безпосередні вкладення капіталу в розвиток людини.

Сформувалася об’єктивна суперечність між загальною логікою історичного прогресу, що потребує підпорядкування виробничого процесу розвиткові людини, її потребам і здібностям, та цілями індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності стало зародження й нагромадження починаючи з середини XX ст. в межах індустріальної цивілізації нових якісних елементів постіндустріального розвитку. Особливий імпульс цьому процесу надав сучасний етап науково-технічної революції, який розпочався в кінці 70-х — на початку 80-х років. Цей період має ознаки нової технологічної революції й кваліфікується як перехідний: зберігаючи виробничі структури індустріальної цивілізації, він водночас знаменує собою вступ людського суспільства у принципово нову постіндустріальну цивілізацію.

Щодо постіндустріальної цивілізації, то нині йдеться, з одного боку, про виробничі структури найбільш розвинених у економічному відношенні країн, а з іншого — про формування тільки початкових форм постіндустріального суспільства, яке лише зароджується.

Отже, розглянуті людські потреби становлять систему. Головну роль у ній відіграє життя, прагнення до нього виражається в гідності та власності, похідною від них є свобода, що обмежується свободою інших. Тому в суспільстві потрібна рівність, але не лише формальна, а й реальна, що враховує внесок кожного в суспільне благо й пільги для тих членів суспільства, які не здатні захистити власні права. Цю реальну рівність можна розуміти як справедливість [9, с. 51].

3. Особистісний та цивілізаційний підходи до співвідношення понять «інтерес» і «потреба»

Інтерес — дуже складна категорія для наукового пізнання. З одного боку, він не є одноплановими суспільними відносинами людей, цілком доступними для емпіричного дослідження, а з другого, — складність полягає в тому, що існує стійке (побутове) розуміння інтересу. Проте наукове пізнання цієї категорії вимагає від нас певного методологічного підходу.

Для з’ясування природи інтересу необхідно дослідити його ознаки, не можна оминути увагою суб’єктивну та об’єктивну сторони інтересу, проаналізувати його форми прояву в різноманітних сферах: філософії, соціології, психології, економіці, юриспруденції як спеціальної, в даному випадку прикладної науки. І перше, з чим стикається дослідницький пошук, — це тісний взаємозв’язок понять «інтерес» і «потреба».

Потреби відіграють значну роль у визначенні інтересу. Уявлення про потребу як про єдину причину цілей людини виникло ще за часів Античності. У початковому, дуже незавершеному вигляді ідея зв’язку інтересів та потреб була озвучена Демокритом. Значного поширення думка щодо ролі потреб та інтересів набула за часів епохи Відродження, пізніше — у соціологічних теоріях просвітників. Гоббс, Локк, Гассенді, Гельвецій у боротьбі проти релігійного фанатизму часто застосовували потребу для тлумачення вчинків людей. Для вчених XX ст. також було характерним визнавати за потребами роль найбільш істотних та типових для цілей людини причин. Це простежується у працях Б. Сніннера, М. Чукаса, Ж. Елюля, Т. Роззака, Ю. Хабермаса, Р. Хейлбрюнера та ін. Розвиток цих думок пояснюється перш за все тим, що потреби, дійсно, так чи інакше беруть участь у детермінації діяльності і надають емпіричне уявлення щодо необхідності задоволення «зовнішніх» стосовно діяльності потреб, без яких неможливе людське життя. Такий підхід є зрозумілим, якщо будь-яку людську діяльність, починаючи із задоволення фізіологічних потреб і закінчуючи суспільно-політичною діяльністю, називають безпосередньою функцією потреб. Як вказує О. Ханіпов, «виділення потреб суб’єкта визначною причиною акта результативної діяльності було б достатнім і цілком виправданим, якби об’єкти потреб людини були б надані йому в готовому вигляді, а вплив зовнішніх умов взагалі був би постійним та несуттєвим порівняно з дією внутрішніх суб’єктивних чинників».

Щодо співвідношення понять «благо — потреба — інтерес» слід зазначити таке. Сучасна наука трактує благо як вихідний, підтверджений життєвим досвідом факт задоволення споконвічних потреб, очікувань та бажань людини за умови поєднання їх устремлінь та зусиль. Благо — це перша і єдина загальна підстава, щодо якої зберігається актуальність і завжди розуміється різнорідність соціальних і особистих інтересів, соціокультурних орієнтацій індивідів й істотно мінливий характер їх ментальності. Це предмет або явище, які задовольняють певну потребу і відповідають інтересам, цілям і устремлінням людей. Блага можуть бути природними — результат стихійних природних процесів та суспільними — продукти діяльності людини. Залежно від потреб розрізняють матеріальні й духовні інтереси. Потреба — це нужда або недостатність будь-чого, необхідна для підтримання життєдіяльності й розвитку організму, людської особистості, соціальної групи, суспільства; своєрідний соціальний збудник активності [6, c. 129].

У філософії інтерес так чи інакше пов’язується з практичною діяльністю і розглядається як чинник, що бере свій початок більшою мірою в необхідності, нужді, ніж у бажаннях, почуттях, емоціях. Звідси і часте ототожнення інтересу і потреби. І. Кант розділив потребу й інтерес, довівши, що інтерес може мати лише розумна істота, лише людина. В. Бернацький, як і О. Ханіпов [30], розмірковує про те, що інтерес у своїй ґенезі пов’язаний з потребою і відносинами, а не з психікою і свідомістю. У нього інтерес є особливим проявом потреби, що виявляється лише в умовах виникнення суспільних відносин носія потреби з її предметом. Поза потреби і відносин інтерес не може існувати. Але в той же час, його не можна зводити ані до першого, ані до другого, тим більше ототожнювати з ними [9,c. 9]. І в цьому В. Бернацький пішов далі від О. Ханіпова [30]. Він вивів формулу: «інтерес є проявом потреби за наявності суспільних відносин між носієм та предметом потреби як суспільним продуктом», проте далі зазначив, що «інтерес — не суспільні відносини, йому нема що виразити, крім потреби».

Проте залишається стійкою думка щодо того, що «інтерес» і «потреба» є тотожними поняттями. О. Айзикович звертає увагу на те, що інтереси суть різновид потреб, а «видова специфіка інтересів» полягає в тому, що «інтереси — це соціально детерміновані потреби» . Така ж точка зору знайшла своє відображення і в працях В. Сіренка . В. Приписнов називає інтереси суб’єктивним відбиттям об’єктивно існуючих потреб. Головним змістом інтересів є потреби і у С. Солодкової, яка підкреслює, що «відтворені потреби виступають основою інтересів» .

В. Сіренко навіть визначає структуру інтересу через потреби. До неї входять: а) необхідність задоволення потреби, що передбачає наявність самої потреби; б) можливість задоволення потреби, що передбачає наявність умов та засобів для її задоволення; в) усвідомлення необхідності задоволення потреби і можливості її задоволення.

Спільне між потребою й інтересом ще більше підкреслює їх відмінні ознаки. Якщо потреби обумовлюються матеріальними та духовними продуктами, то інтереси визначаються місцем соціального суб’єкта в системі економічних відносин. Це породжує і відмінність їх функцій. Потреби виступають як джерело активності та внутрішньої спонукальної сили діяльності. Функція інтересів полягає у визначеності напряму та характеру зміни об’єктивного світу. Функція потреб — у цілеспрямованості інтересів. Потреби характеризують людину з точки зору її нужди, а інтереси становлять зміст її волі.

Таким чином, можна погодитися з думкою, що інтереси містять у собі не лише потреби, а й шляхи їх задоволення.

Якщо основою активності живого організму виступають потреби, точніше, ступінь їх невдоволеності, то соціальна активність обумовлюється інтересом. Саме наявність або відсутність інтересу визначає наявність або відсутність у діях окремих індивідів соціальної активності. Поза інтересами не існує і соціальної активності .

Категорія потреби посідає дуже важливе місце у філософській антропології. Адже, відповідно до своїх потреб, людство змінює навколишній світ. Слушно зауважував Х. Ортега-і-Гассет, що “існування дано людині як абстрактна можливість, але реальність її людині доводиться завойовувати самій” [19, с. 44]. Для цього вона створила техносферу, без якої неможливо зрозуміти сучасну філософську антропологію. Технологія, на думку сучасного японського філософа Т. Імамічі, уже перетворилася з найефективнішого засобу організації людського середовища на нове середовище існування суспільства. Насамперед це стосується природознавства, яке уможливило оперування силами, здатними змінити фізичну природу Землі. У першій половині 80-х років минулого століття науково-технічна революція перейшла у чергову, якісно нову фазу — фазу технологічного вибуху, технологічного перевороту.

На сучасному етапі розвитку суспільства йдеться про інформаційні технології, оскільки значна частина людства живе у світі інформації. Суспільство нашої доби називають інформаційним. Головна відмінність нового суспільства полягає в тому, що воно ґрунтується на мікроелектронних технологіях пошуку, опрацювання та поширення інформації. Особливе місце в ньому посідає Інтернет. Ця система дедалі впевненіше еволюціонує в бік “планетарного мозку”, що свідчить про формування електронно-цифрового суспільства. “Інтерактивне поліморфне інформаційне середовище і так звана інформаційна магістраль — Інтернет — створюють можливості побудови нового суспільства, що ґрунтується на об’єднанні в мережу людського інтелекту. В цьому електронно-цифровому суспільстві окремі особи та підприємства створюють матеріальні блага шляхом застосування знань за допомогою зосередженого в мережі інтелекту, а також праці в промисловому виробництві, сільському господарстві та сфері послуг” [12, с.17].

Категорія потреби відіграє істотну роль і в правовій антропології. П. М. Рабінович уважає, що ця категорія є підґрунтям особливого підходу до права — потребового підходу. “Таким підходом, — стверджує дослідник, — є аксіоматична ідея про те, що соціальна природа, соціальна сутність явищ — це їх здатність слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства. Отже, що розкрити сутність соціального явища можна, встановивши: а) потреби яких суб’єктів (тобто чиї потреби) задовольняє досліджуваний феномен: потреби окремих індивідів (фізичних осіб), їх спільнот, об’єднань, суспільства загалом; б) які саме види таких потреб воно задовольняє. Ідея, настанова, парадигма, що спрямовує дослідження на виявлення зазначених соціальних фактів, утілює, уособлює такий дослідницький підхід, який названо потребовим” [28, с. 271].

П. М. Рабінович уважає, що, не вдаючись до потребового підходу, взагалі навряд чи можливо встановити соціальну сутність явищ. Тому потребовий підхід — це єдино можливий інструмент з’ясування соціальної сутності будь-яких явищ соціуму (зокрема явищ правових). Зазначеним, на думку вченого, зумовлені місце та роль цього підходу в усій системі дослідницьких підходів до вивчення соціальних явищ. З одного боку, він не може абсолютизуватися, фетишизуватися, оскільки, як і будь-який інший підхід, має об’єктивні межі своєї застосовуваності, а тому не підміняє й не витісняє інші дослідницькі підходи. Проте, з другого боку, останні втрачають свою евристичність, наукову ефективність, корисність, якщо залишається невідомою (або ж спотвореною) сутність тих явищ, які становлять їх об’єкт, тобто якщо застосування інших підходів не спирається на осягнення цієї сутності [28, с. 272].

Для використання потребового підходу в дослідженні сутності правових явищ необхідно забезпечувати принаймні дві передумови. По-перше, слід осягнути загальне розуміння потреб суб’єктів (що вимагає, зокрема, з’ясування співвідношення цих потреб з такими спорідненими явищами, як інтерес, мотив, цілі суб’єктів), а також виокремити основні різновиди таких потреб, здійснюючи їх класифікацію. По-друге, потрібні змістовні знання загальносоціальних, групових та індивідуальних потреб у тому суспільстві, де сформувався, функціонує та розвивається досліджуваний правовий феномен. За реалізації зазначених передумов можна з’ясувати, чи здатне досліджуване правове явище бути засобом задоволення певних чи то індивідуальних, чи то групових, чи то загальносоціальних потреб (і якщо здатне, то якою мірою). Зокрема, з’ясувати, чи є воно єдиним таким явищем (у разі ствердної відповіді на це питання відповідні потреби можна буде вважати правовими), чи є лише одним з таких засобів [28, с. 273-274].

Потреби тісно пов’язані з інтересами. Виникнення потреби є початковим етапом формування інтересу. Інтерес можна розглядати як об’єктивно зумовлений мотив діяльності суб’єкта (окремої людини, соціальної спільноти), що складається з усвідомлення ним власної потреби та з’ясування умов і засобів її задоволення. Водночас слід ураховувати й відмінності між ними, що можна трактувати по-різному. На наш погляд, доцільно віддати перевагу такому критерію відмінностей, як їх спрямованість. Для потреби об’єктом слугує, насамперед, предмет її задоволення як такий, тимчасом як для інтересу — соціальні відносини, установи, інститути, що відіграють визначальну роль у життєдіяльності цієї соціальної спільноти.

Основними предметами інтересу для людини є життя, гідність, власність, свобода, відповідальність, рівність, справедливість. Ці інтереси слід розуміти як відповідні усвідомлені потреби. Останні мають тісні зв’язки і становлять систему. Можна стверджувати, що й зазначені інтереси теж утворюють систему.

Похідними від людських інтересів є цінності. Це вища, порівняно з потребами й інтересами, категорія. Синтетичний погляд на філософське тлумачення цінностей пропонує А. Г. Здравомислов. “Цінності, — на думку вченого, — це інтереси, що відокремилися під час історичного розвитку завдяки поділу праці у сфері духовного виробництва. Предметами цих інтересів… є певний духовний зміст, який полягає в особливій концентрації почуттів і думок, що втілився в зразках прекрасного, істинного, доброго, шляхетного” [10, с. 160]. З цього погляду світ цінностей — це, насамперед, світ культури, сфера духовної діяльності, моральної свідомості людини.

Загалом цінність є феноменом, що виникає в об’єктно-суб’єктному просторі, є “значенням об’єкта для суб’єкта”. Цінності виявляються внаслідок узагальнення соціального досвіду, утілюють у собі суспільні ідеали, тому є еталонами належного.

Головну роль у ній відведено людському життю; прагнення до нього виражається в гідності та власності, що утворюють діалектичну єдність; похідною від неї є свобода, що обмежується свободою інших. Тому в суспільстві потрібна рівність, але не тільки формальна, а й реальна, що враховує внесок кожного до суспільного блага та пільги для тих членів суспільства, що не здатні захистити власні права. Цю реальну рівність можна розуміти як справедливість [9, с. 51].

Окреслена система цінностей ґрунтується на відповідній системі інтересів, що має своїм підґрунтям розглянуту вище систему людських потреб.

Інтерес відрізняється від решти прояву потреб істотною умовою: необхідністю існування відносин між суспільним формуванням на шляху до оволодіння предметом потреби . Ціль також має зв’язок із потребою, але зовсім інший. Ціль безпосередньо відображає предмет у вигляді уявлення про нього. Тобто діяльність активізується, спонукається потребою, але спрямовується ціллю — уявленням про предмет цієї потреби. Ціль в цьому аспекті не пов’язана із наявністю або відсутністю інтересу. Наявність потреби та її предмета, по своїй суті, лише обумовлює діяльність та ціль, але не інтерес. І при цьому потреба не стане єдиною і достатньою причиною цілі.

Інтерес не можна назвати потребою, хоча генетично він з нею пов’язаний. Відмінності між ними настільки глибинні, що неможливо кваліфікувати їх саме як різні сторони, властивості суспільства. Якщо для потреби діяльність служить умовою і можливістю її задоволення, то для інтересу діяльність — це засіб його здійснення, реалізації, тому що поза діяльністю інтересу просто не існує . Інтереси пов’язані з відносинами з приводу заволодіння предметом потреби. Осягнення діяльності суб’єкта як процесу здійснення його інтересів, а інтересів — як істотного виду суспільних відносин оголює ті нерозривні зв’язки, які об’єктивно існують між діяльністю людей, з одного боку, і суспільними відносинами — з другого.

Таким чином, не можна не враховувати те, що інтерес являє собою соціально детерміновану потребу. Проте відмінність інтересу і потреби полягає у властивості бути суб’єктивним відбиттям назрілих об’єктивних тенденцій суспільного розвитку. Потреби, інтереси, цілі є внутрішніми рушійними силами діяльності суб’єкта, і в цьому полягає їх спільність. Проте між ними є і різниця. Потреба порівняно з інтересом є більш широким поняттям. Потреба — це категорія, яка є загальною для двох форм руху матерії — біологічної і соціальної, інтерес — лише для соціального життя. Потреба — більш глибокий стимул, ближчий до необхідності. Інтерес — є устремлінням до задоволення потреби. Ціль — це усвідомлений інтерес . Отже, зв’язок потреби й інтересу відображається у ланцюгу «об’єктивні умови — потреби — інтереси — цілі — діяльність особи». Й інтереси в ньому є активним чинником, що закладає основу суспільного розвитку. В цьому полягає філософський підхід до розмежування потреб та інтересів.

Ототожнення інтересів та потреб призводить до психологізації категорії інтересу. В психологічному розумінні потреба — це «стан організму, в якому виражається його зайнятість від умов існування. У психологічному плані потреби є внутрішніми спонуканнями до діяльності, тобто мотивами. Кожна вища потреба задовольняється лише після задоволення нижчих» . А інтерес — форма прояву пізнавальної потреби, яка спрямовує особу на усвідомлення цілей діяльності і приводить до кращого відображення дійсності та буває безпосередньою викликаною привабливістю об’єкта й опосередкованою — спрямованою на об’єкт як засіб досягнення цілей діяльності [4, c. 98].

У соціологічному аспекті проблема обумовленості інтересів набуває абсолютно іншого, фундаментального звучання, якщо враховувати їх більшу широту, ніж ототожнення з потребами та віднесення до вторинних суспільних відносин. У цьому випадку постає необхідність не просто у підтвердженні зв’язку між економічним становищем суб’єкта та його інтересами, а у змістовному дослідженні процесу детермінації інтересів в її різноманітних формах . На поверхні соціального життя потреби виступають як складова частина, як внутрішній «нерв» різноманітних інтересів людини. В інтересах міститься дуже мінливий та рухомий згусток суспільних відносин, своєрідного «оформлення» потреб, що здатні до емпіричного спостереження.

Що стосується економічного аспекту, то в цьому плані червоною ниткою проходить позиція: де не існує потреби, там немає життя. У широкому розумінні, потреба — це необхідність привласнення суб’єктом засобів свого існування для збереження життя . Економічна потреба ще не означає дії, вона її лише передбачає . Змістом потреби є збудник суб’єкта до привласнення об’єкта. Економічна потреба тим сильніша, чим є більш розвиненою. А розвивається вона у процесі задоволення. І. Пастухов під потребами розумів «всі притягання людини, які сприяють її становленню як продукту природи, праці і суспільних відносин» [20, c. 78]. А під інтересами — «усвідомлене відбиття потреб і запитів, які є специфічною властивістю людини» .

Економічні інтереси, за домінуючою думкою вчених — це проміжна ланка між економічними потребами і конкретними видами діяльності людей . Економічна потреба породжує економічний інтерес. Дія економічних інтересів забезпечує доцільну діяльність господарюючих суб’єктів для себе і для суспільства. З іншого боку, інтерес не може обмежуватися лише потребами, оскільки інтерес — це самі економічні відносини. Економічні інтереси без потреб втрачають всякий сенс та практичну значущість, але не можна зміст економічних інтересів зводити лише до потреб, як не можна зводити власність суто до речей, наголошують інші вчені-економісти . Якщо інтереси тотожні потребам, то спрямовувати інтереси господарюючих суб’єктів означало б спрямовувати їх потреби в одному напрямі, а це позбавлене всякого сенсу. Потреби не існують самі по собі. Існують конкретні потреби, які обумовлені конкретними виробничими відносинами та рівнем розвитку економіки, тобто потреби, що мають специфічну економічну форму відносин споживання. Отже, автори доходять висновку, що «інтерес як економічну категорію слід виводити не безпосередньо з потреби, а із системи економічних відносин» .

Юриспруденція як «слуга» економіки і «дитина» філософії має свій досвід у підходах до понять «інтерес» і «потреба». Так, в офіційному тлумаченні терміна «охоронюваний законом інтерес» (надане Конституційним Судом України у справі щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 1.12.2004 р. [24, c. 8]) інтерес і потреби чітко розмежовуються: інтересом є прагнення до користування конкретним матеріальним та/ або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного права і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таке розмежування, на жаль, не можна прослідкувати в доктринальних позиціях. О. Скакун вважає, що інтерес є позаправовою або доправовою категорією і відбивається в потребах особи, які виражаються в «діяльності з усвідомлення та реалізації цілей у суспільних відносинах» [26, c. 379]. В. Ключевський називає інтересом певні потреби, які викликають спілкування між людьми і мають дієвий творчий характер.

1. Сіренко зазначає, що інтерес є об’єктивною субстанцією, продуктом об’єктивних потреб, необхідність задоволення яких примушує особу саме через інтереси вступати у певні суспільні відносини. А. Мережко відносить інтерес до суто суб’єктивного відображення в індивідуальній свідомості об’єктивних потреб індивіда, яке не може регулюватися правом . О. Малько і В. Субочев інтересом вважають єдність відбиття індивідуальності людини і об’єктивного світу, що вказує на її соціальний статус й відображена в необхідності задоволення потреб в межах існуючих суспільних відносин . С. Михайлов про інтерес говорить як про категорію, «що відбиває необхідність задоволення потреб, які виникли і продовжують розвиватися в рамках певних економічних відносин». Р. Гукосян називає інтерес «соціальною потребою» [17, c. 25].

Таким чином, можна дослідити таку тенденцію. Загальнонауковий методологічний підхід до визначення поняття «охоронюваний законом інтерес» вимагає того, щоб категорія «потреби» не змішувалася з категорією «інтерес», не ототожнювалася і не набувала основного сенсового навантаження в тлумаченні терміну. В цивільних правовідносинах провідну роль відіграє інтерес як передумова їх виникнення. Саме він, у межах чинного законодавства, спонукає суб’єктів будувати свої правові зв’язки. Крім того, інтерес певною мірою визначає предмет цивільного права, відбиваючи майнові й особисті немайнові правовідносини через зв’язок особи і її потреб у певних благах. Безперечно, будь-які інтереси поряд із мотивацією та потребами є рушійною силою діяльності людей. Але, якщо мотивація — це збірне поняття, яке визначає процес свідомого вибору людиною того або іншого типу поведінки, що визначається комплексним впливом зовнішніх (стимули) та внутрішніх (мотиви) факторів, а потреба визначається як ставлення суб’єкта та іншого носія дії до об’єкта, від якого він залежить та на що спрямована його дія, то інтерес завжди виражає юридичний намір суб’єкта досягнути певних благ і є усвідомленою суб’єктом права необхідністю в отриманні певного матеріального або нематеріального блага або зміни правового статусу, що спонукають суб’єктів права вчинювати конкретні дії чи, навпаки, утримуватися від них, які знаходяться у правовому полі і не заборонені державою [6, c. 137].

Висновки

Отже, у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства.

Духовне життя суспільства — це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв’язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб’єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його складовими.

Духовне життя суспільства має і другий аспект. Духовне життя суспільства виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так виникла духовна сфера суспільного життя — один з рівнів духовного життя суспільства, що зв’язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання духовних цінностей.

Список використаної літератури

1. Анкудинов Ю. А. Экономические интересы — движущая сила экономического развития : учеб. пособие / Ю. А. Анкудинов. — Днепропетровск : Изд-во ДГУ 1992. — С. 23.
2. Атаманенко Н. С. Проблема интересов в курсе политической экономии социализма : учеб.-метод. пособие / Н. С. Атаманенко, Н. В. Климин. — Л. : Ленингр. политех. ин-т им. М. И. Калинина, 1972. — С. 7.
3. Бандура О. О. Правознавство у системі наукового знання: Аксіологічно-гносеологічний підхід : [моногр.] / Бандура О. О. — К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. — 272 с.
4. Бандура О. О. Система цінностей права та її природні підвалини (основні риси) / О. О. Бандура // Антропологія права: філософський та юридичний виміри : ст. учасників міжнар. круглого столу (м. Львів, 3-5 груд. 2010 р.). — Л. : Галиц. друкар, 2010.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Венедіктова, І. Методологічні підходи до співвідношення понять «інтерес» і «потреба» при визначенні юридичної категорії «охоронюваний законом інтерес» / І. Венедіктова // Вісник Академії правових наук України . – 07/2011 . – N3 . – С. 129-137.
7. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
8. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
9. Гукосян Р. Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве / Р. Е. Гукосян. — Саратов : Приволжское книж. изд-во, 1970. — С. 9.
10. Здравомыслов А. Г. Потребности. Интересы. Ценности / Здравомыслов А. Г. — М. : Политиздат, 1986. — 221 с.
11. Івашев Є. В. Антропологія як підґрунтя аксіології права: людські потреби — інтереси — цінності / Є. В. Івашев // Актуальні проблеми держави і права . — 2011. — Вип. 61. — С. 298-305.
12. Івашев Є. В. Людські потреби, інтереси, цінності як підґрунтя аксіології права / Є. В. Івашев // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ . — 2012. — № 1(3). — С. 57-64.
13. Кант И. Метафизика нравов : в 2 ч. / И. Кант // Сочинения : в 6 т. — Т. 4. — Ч. 2. — М. : Мысль, 1965. — С. 107453.
14. Кушаков Ю. В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу / Кушаков Ю. В. — К. : Центр навч. л-ри, 2006. — 572 с.
15. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
16. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
17. Малько А. В. Законные интересы как правовая категория / А. В. Малько, В. Субочев. — СПб. : Изд-во Р. Асланова «Юрид. центр Пресс», 2004. — С. 25.
18. Михайлов С. В. Категория интереса в российском гражданском праве / В. Михайлов. — М. : Статут, 2002. — С. 12.
19. Ортега-и-Гассет Х. Размышления о технике / Х. Ортега-и-Гассет // Вопросы философии. — 1993. — № 10.
20. Пастухов И. С. Экономические интересы, производство и обмен при социализме / И. С. Пастухов. — Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та, 1985. — С.
21. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
22. Психологічна енциклопедія / Авт.-упоряд. О. М. Степанов. — К. : Академвидав, 2006. — С. 260.
23. Рибалка В. В. Честь і гідність особистості як предмет діяльності практичного психолога / Рибалка В. В. — К. : Шкіл. світ, 2010. — 128 с.
24. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу Укра-їни від 1.12.2004 р. // Уряд. кур’єр. — 2004. — № 239. — Дод. «Документи». — С. 7-12.
25. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
26. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун. — 2-ге вид. : пер. з рос. — Х. : Консум, 2005. — С. 379.
27. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
28. Філософія права: проблеми та підходи : навч. посіб. / [Рабінович П. М., Добрянський С. П., Гудима Д. А. та ін. ; за заг. ред. П. М. Рабіновича. — Л. : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2005. — 332 с.
29. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
30. Ханипов А. Т. Интересы как форма общественных отношений / А. Т. Ханипов ; отв. ред. А. К. Черненко, А. А. Чегулин ; АН СССР, СО Ин-т истории, филологии и философии. — Новосибирск : Наука. Сиб. Отд., 1987. — С. 163.
31. Шапар В. Сучасний тлумачний психологічний словник / В. Шапар. — Х. : Прапор, 2005. — С. 183.
32. Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.