Вступ.

1. Розвиток постструктуралізму в соціальній теорії.

2. Постструктуралізм Ж.Дерріди. Постструктуралістська концепція влади М. Фуко.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В цілому, не вказуючи на існування окремої школи, термін структуралізм часто використовується для позначення специфічного стилю соціологічної роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті соціологічні концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея того, що суспільство є первинним відносно індивідів. Однак в більш вузькому значенні структуралісти називають тих теоретиків, які вважають що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких базуються спостережувані соціальні феномени. Спеціалісти визначають структуралізм як пошук універсальних і незмінних законів людського життя на всіх його рівнях, а корені його засад вбачають у структурній лінгвістиці граматичній системі мови законах її використання.

Представники сучасного структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ч. Пірс та ін.) вивчають етнографічні, психологічні, історико-культурні, естетичні утворення як сукупності взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, суть яких визначається не їх власним змістом або зовнішніми зв'язками, але їх місцем в соціальній системі.

Найбільш відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 — 1984 рр ), представник структуралізму як Інтелектуального руху, який існує, зокрема, у Франції і охоплює антропологію, соціологію, лінгвістику і літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які називають банальними опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і зелене. Аналіз міфів, а також літературних текстів демонструє прояв бінарних протилежностей.

1. Розвиток постструктуралізму в соціальній теорії

У 70-і рр. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Деріда, Фуко, отримує назву постструктуралізму (або неоструктуралізму), який так само як і структуралізм, розглядав мову як єдинопридатний фундамент для пізнання, а також для дій та існування.

Основними положеннями постструктуралізму є:

• теоретичне знання — це дискурсивна форма, що породжує тексти;

• емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень (опитування, відеозаписи, статистичні дані тощо);

• зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних текстів вони будуть прочитані;

• вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які емпіричні дослідження;

• світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а завдячуючи відмінностям, що лежать у його підґрунті;

• завдання соціологи полягає не в пошуку єдиних принципів та законів Існування цього світу, а у вивченні його відмінностей,

• соціологи мають зосередитися на аналізі об'єктивної структури суспільства, а не на (ролі) окремих діючих осіб, які конструюють суспільство;

• головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише “внутрішня гра значимих складових” (Е Гідденс).

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів; 3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; 4) виведення із структури усіх теоретично можливих 159 наслідків та перевірка їх на практиці.

Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку. Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності французького вченого К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ. Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного структуралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом.

Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі основні принципи: 1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків; 2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення; 3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури. Кінцевим результатом дослідження є моделювання структури. Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багато мірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму.

Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Головними його представниками є: Ж.Дерріда (нар.1930), Ж.Дельоз (нар. 1926), Ж.Бодрійяр (нар. 1929), Х.Блум (нар. 1930), Ж.-Ф.Ліотар (нар. 1924) та ін.

Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, тому ознайомимося з ним через концепції деяких вчених. Сьогодні найвідомішим і найпопулярнішим філософом і літературознавцем Франції є Ж.Дерріда та його вчення про деконструктивізм. Дерріда рішуче пориває з філософською традицією. В його працях синтезуються найрізноманітніші тексти — філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають при цьому, є чимось середнім між теорією і вимислом, філософією і літературою, лінгвістикою і риторикою. Дерріда ставить питання про вичерпність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались провідними напрямками класичної і сучасної філософії.

Головними об'єктами критичного аналізу в нього стають тексти західно-європейської метафізики. Умови подолання метафізики Дерріда вбачає в деконструкції особливої стратегії відносно тексту, що включає в себе одночасно і його деструкцію, і його реконструкцію. Розпочавши деконструкцію філософії, Дерріда піддає критиці перш за все самі її основи, підвалини. Він визначає нинішню філософію як метафізику свідомості, суб'єктивності й гуманізму.

Головною її вадою, на його думку, є догматизм. У своїй деконструкції традиційної філософії Дерріда звертається до психоаналізу З.Фрейда, виявляючи цікавість до несвідомого. Але на відміну від класичного психоаналізу несвідоме у Дерріда — це явище, що не має якогось певного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається в діяльність свідомого, викликаючи в ній своєю грою сум'яття і безладдя. Концепція Ж.Дерріда була зустрінута неоднозначно у філософському і науковому світі. Багато хто оцінює її позитивно, проте є також і немало опонентів. Цим вона і викликає до себе особливу цікавість. Неоднозначно сприймається також концепція французького філософа і соціолога Ж.Бодрійяра. Він розроби в теорію історичного розвитку способу позначення. З його точки зору, ера знаків починається разом із епохою Відродження, коли коди отримують самостійність від референтів. Ця самостійність стає повною в кінці XX ст.

Цікавою видається його концепція соціальної історії витіснення смерті. За нею, слідом за мертвими із соціального простору послідовно усуваються дикуни, божевільні, діти, старі люди, неосвічені, бідняки, збоченці, жінки, інтелектуали. Смерть, на думку Бодрійяра, є "іншим" у системі, яка прагне своєї досконалості. Він виділяє три стадії соціальної історії витіснення смерті: 1) підробка соціального з її метафізикою буття та видимості (від Ренесансу до промислової революції); 2) виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха); 3) симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду. На цій останній стадії, вважає Бодрійяр, стає можливим підрив системи. У системі розгляду постструктуралізму слід також виокремити "філософію становлення" Ж.Дельоза, "теорію поезії" американського дослідника Х.Блума. В цілому постструктуралізм як соціологічна течія є суперечливим і складним для сприйняття, проте він загострює питання про шляхи, розвитку і долю соціології.

2. Постструктуралізм Ж.Дерріди. Постструктуралістська концепція влади М. Фуко

Постструктуралізм треба оцінювати саме за результатом трансформацій традиційного для філософії способу мислення, з точки зору того, чи можна мислити по-старому після зсувів, здійснених постструктуралізмом на проблемному полі класичної філософії. Так, ствердження Ж.Дерріда проблем мови та письма як предметів філософського мислення є відповіддю постструктуралізму на поставлену трансцендентальною філософією проблему про можливість раціональності та її історії; аналіз М.Фуко владного характеру знання є результатом інфляції концепції помилки в класичній метафізиці та неможливості вирішення в рамках філософії суб'єкту проблем несвідомого, історії думки, а також здійснення радикальної філософської критики; дельозівське конституювання трансцендентального простору без трансцендентального суб'єкту є, на наш погляд, досить успішним продовженням феноменологічних пошуків Гуссерля та критичних зусиль Хайдеггера і Ніцше.

В галузі теорії знаку Дерріда намагається зробити те ж саме, що робить Гуссерль в галузі метафізики. Дерріда відшукує семіологічний аналог "чистої свідомості" — тієї сфери, що не залежить ні від мислення суб'єкту, ні від предметного світу, яка, власне, і робить можливою зустріч мислення суб'єкту з предметами зовнішнього світу. Таким аналогом у Дерріда є сфера письма, що виступає ідеальною об'єктивністю і трактується не як засіб вираження змісту (напротивагу репрезентативній концепції), а як умова його мислення/мовлення взагалі. Звертаючись до такої роботи, як "Начала геометрії Гуссерля", Дерріда прослідковує феноменологічне обґрунтування того, що письмо, в якому конституюються ідеальні об'єктивності, є умовою будь-якої традиції — традиції історичної, традиції наукової.

У постструктуралізмі будь-які структури розуміються не як абсолютні даності, але як щось принципово відкрите й незавершене, щось без абсолютного центра, без абсолютної системи координат. Це, зокрема, пов'язане з відмовою від подання про бінарні опозиції як основі відносин між елементами системи. Постструктуралізм у соціології представлений ідеями Мішеля Фуко (1926-1984), роботи "Наглядати й карати. Народження в'язниці" (1975), "Воля до знання" (1976).

Фуко показує, що система мови й інших знакових систем, з одного боку, і система влади й соціальних інститутів, з інший, будучи тісно взаємозалежними, піддані взаємному впливу й зміні. Влада не має центра, не належить яким-небудь конкретним індивідам або групам, тому що кожний одночасно й має владу, і підкоряється влади інших. Політикові М. Фуко розглядає не як відношення соціальних груп, а як особливий культурний спосіб вироблення й поширення знання. М. Фуко воліє писати не про структуру, а про дискурс.

Дискурс — це соціально обумовлений порядок міркування, організація системи мови й дії. Пануюча в даній культурі форма дискурса тісно пов'язана з пануючою формою влади, поширюється за допомогою й в інтересах влади, лежить в основі влади. У зв'язку із цим М. Фуко вводить поняття влади-знання. Головні об'єкти влади-знання — це мова й тіло людини. Влада нав'язує певний дискурс, певне самоопис людини й суспільства, влада управляє діями людських тіл у часі й просторі. Історична зміна влади-знання позначає зміну відносини до людського тіла. М. Фуко демонструє це, аналізуючи історію появи в Європі психіатричних клінік, лікарень, фабрик, регулярних армій, шкіл, тюрьм, історію появи сучасної сексуальності як особливого відношення до тіла. Нові інститути принципово відрізняються від середньовічних, і в основі їх — виховання людських душ і дисциплінування тіла. Найбільш очевидні приклади — шкільне навчання й армійська муштра. Ідуть у минуле жорстокі показові страти й катування. Зі здобуває новий, дисциплінуючий і характер, що нормалізує, сполучається із заохоченням і постійним наглядом. З гуманітарні науки. Військові огляди й медичні комісії, іспити й атестації, нормоконтроль на виробництві, антропологічні, психологічні й соціологічні дослідження описують людей за певними правилами, уводять їх у мир документації, роблять їхнє життя матеріалом для діловодства й архіву. Кожна людина проходить через шкільне навчання, медичні процедури, службові санкції й заохочення — і тим самим дисциплінується в інтересах влади.

Висновки

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (нар. 1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та ін. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури. Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60-70-ті роки.

В даному випадку мова піде про структуралізм як філософську течію. Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Список використаної літератури

1. Бакуменко О. Соціологія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Українська інженерно- педагогічна академія. — Х. : НТМТ, 2009. — 176с.

2. Безверха Г. Соціологія: навчальний посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : НАУ-друк, 2009. — 116с.

3. Волович В. Соціологія: Підручник для вищої школи. — 5.вид., перероб. і доп. — Х. : Видавничий будинок "Фактор", 2006. — 767с.

4. Городяненко В. Соціологія: підруч. / Віктор Георгійович Городяненко (ред.). — 3-тє вид., перероб., доп. — К. : Академія, 2008. — 544с.

5. Жеребкіна І. Філософія фемінізму як напрямок постструктуралістської філософії // Філософська думка. — 2008. — № 2. — С. 98-119

6. Лукашевич М. Соціологія: Підручник для дистанц. навч., для студ. ВНЗ / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2006. — 336с.

7. Сериков А.Е.Социология: Курс лекций. Самара: Самарская гуманитарная академия, 2003. — 116 с.