Поняття «страховий ринок» по­єднує в собі дві неоднозначні категорії, а саме: «ринок» та «страхування». Під ринком розу­міють, як правило, певні економічні відносини купівлі-продажу, а також систему інститутів, які організовують відносини обміну. Під страхуванням як економічною категорією розуміють певний вид економічних відносин з приводу організації страхового захис­ту за рахунок створення і використан­ня страхового фонду й інших фондів та ресурсів страховика з метою стабі­лізації економіки, розподілу ризиків, задоволення потреб страхувальників та власників, здійснення підприєм­ницької діяльності, інвестування в економіку країни тимчасово вільних коштів [1, 96-98], чи економічні відносини, в яких бере участь мінімум дві сторони, одна з яких — це страхова організація, тобто страхувальник, який приймає умови страхування, а друга — фізична або юридичні особа, тобто страховик [2, 77].

Страхуванню властиві певні специ­фічні ознаки, які характеризують його як економічну категорію: наявність страхового ризику як ймовірності та можливості настання страхового ви­падку, здатного завдати матеріального збитку; задоволення об´єктивної по­треби фізичних та юридичних осіб у покритті можливого збитку; повер­нення страхових платежів, мобілізова­них до страхового фонду, у формі страхових відшкодувань. Роль страху­вання полягає у забезпеченні безпе­рервності, безперебійності та збалан­сованості суспільного відтворення. Кінцевим результатом страхування є: забезпечення соціальної та економіч­ної стабільності в суспільстві за раху­нок повного та своєчасного відшкоду­вання збитків; залучення тимчасово вільних коштів страхового фонду до інвестиційної діяльності страхових організацій. Роль страхування в си­стемі суспільного відтворення перед­бачає наявність сфери страхових по­слуг, яка відповідає типу економічного розвитку держави.

Окремі аспекти теоретико-методологічного обґрунтування сутності страхування і страхового ринку роз­глядаються у працях таких західних фахівців, як В. Берг, А. Вагнер, Дж. Глаубер, С. Маккі, В. Нордхаус, К. Пфайффер, М. Ротшильд, У. Хаа-сен, Р. Холлі, П. Шиміковський та ін. Вагомий внесок у дослідження теоре­тичних засад страхової діяльності зро­били такі вчені України і ближнього зарубіжжя, як В. Базилевич, К. Воб-лий, Н. Грищенко, О. Заруба, О. Зу­бець, В. Корнєєв, С. Осадець, А. Руденко, К. Турбіна, Т. Федорова, В. Ша-хов, С. Янова та ін. Проте й досі немає досліджень страхового посередництва як самостійного правового інституту.

Метою цієї статті є висвітлення особливостей здійснення посеред­ницької діяльності на страховому рин­ку України.

Страховий ринок — це сфера еко­номічних (господарських) відносин, у процесі яких формується попит і про­позиція на страхові послуги та здійс­нюється їхнє надання. Іноді під цим поняттям розуміють усі форми надан­ня страхового захисту. Страховий ри­нок визначається подекуди і як сфера грошових відносин, є об´єктом купівлі-продажу, є специфічним товаром — страховою послугою. Існує також дум­ка, що під страховим ринком слід ро­зуміти сукупність його суб´єктів і страхових послуг, які є предметом на­дання (купівлі-продажу). Страховий ринок визначається і як особлива, со­ціально-економічна структура, певна сфера грошових відносин, де об´єктом купівлі-продажу є страховий захист, формуються пропозиція і попит на нього. Страховий ринок можна роз­глядати також як форму організації грошових відносин з формування та розподілу страхового фонду для забез­печення страхового захисту суспіль­ства, як сукупність страхових органі­зацій, які беруть участь у наданні від­повідних (страхових) послуг.

Спираючись на зазначені поняття, сформулюємо основні підходи до ви­значення страхового ринку: 1) це сфе­ра економічних відносин, де об´єктом купівлі-продажу є страховий захист; 2) це форма організації економічних відносин у сфері грошового обігу з формування та використання страхо­вого фонду й інших фондів та ресурсів страховика за допомогою купівлі-про­дажу страхових продуктів; 3) це сукуп­ність страховиків, страхувальників, страхових посередників, що беруть участь у реалізації відповідних послуг; 4) це середовище, в якому функціону­ють страхові компанії; 5) це механізм перерозподілу фінансових ресурсів страхувальників та страховиків.

На практиці страховий ринок — це складна інтегрована система, яка охоплює різноманітні структурні лан­ки [3, 42]. Так, у структурі страхового ринку виокремлюють ринок страхови­ка, ринок страхувальника, ринок стра­хового посередництва. Це зумов­люється тим, що одним із стратегічних завдань страхового ринку є створення високоякісної мережі розповсюджен­ня страхових послуг через професій­них страхових посередників.

Страховий ринок є досить склад­ним явищем, має свою внутрішню структурну будову та зовнішнє ото­чення. Його внутрішня будова, з одно­го боку, представлена суб´єктами стра­хового ринку, з другого — страховими продуктами, що реалізуються. Зо­внішнє оточення представлено ланка­ми фінансової системи держави та сферою міжнародних фінансів, зв´язок з якими визначається за напрямками руху грошових потоків.

Внутрішня структурна будова стра­хового ринку за суб´єктами страхових відносин представлена трьома основ­ними секторами: перший сектор — уповноважений орган державного на­гляду за страховою діяльністю; другий сектор — структурні елементи страхо­вого ринку — страховики, страхуваль­ники, об´єднання страховиків; третій сектор — елементи інфраструктури — страхові та нестрахові посередники. Отже, третій сектор страхового ринку представлений елементами інфраструктури, до складу якої входять посе­редники на страховому ринку. Останні традиційно поділяються на три групи.

1.Прямі посередники — страхові агенти, що діють від імені страхової компанії; страхові брокери, що діють від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник; пере­страхові брокери, що також діють від свого імені та на підставі брокерської угоди зі страховиком, який має потре­бу у перестрахуванні як перестраху­вальник.

2.Непрямі посередники — ті, що професійно оцінюють страхові ризики (андеррайтер, сюрвеєр), та ті, що оці­нюють страхові збитки (аварійний ко­місар, аджастер, диспашер).

Андеррайтер — діє від імені страхо­вика та має право брати на страхуван­ня запропоновані ризики, визначати тарифні ставки та умови договорів страхування на основі норм страхово­го права. Визначається андеррайтер і як особа, відповідальна за укладення страхувальних (перестрахувальних) угод і формування портфеля страхо­вих зобов´язань згідно з нормами стра­хового права та економічною доціль­ністю. Призначення перестрахування полягає в тому, щоб убезпечити андер­райтера від раніше взятих ризиків.

Сюрвеєр — експерт, інспектор чи агент страховика, який здійснює огляд майна, що приймається на оцінку, за­страхованого майна (суден, вантажів тощо) і робить висновок щодо його стану, ступеня пошкодження, розміру завданих збитків унаслідок настання страхового випадку, визначає ймовір­ність реалізації страхового ризику.

Аварійний комісар — особа, яка з´ясовує та встановлює причини на­стання страхового випадку, визначає характер та розмір збитків. На підставі проведеного дослідження аварійний комісар складає аварійний сертифікат. Аварійний сертифікат — це документ, в якому зазначають обставини і причини настання страхового випадку, розмір заподіяної шкоди. У ньому зазначають достовірні дані, які підтверджують об´єктивну інформацію про обставини і причини настання страхового випадку, розмір заподіяної шкоди.

Аджастер — діє від імені страхови­ка при вирішенні та врегулюванні за­явлених претензій страхувальників.

Диспашер — спеціаліст з розрахун­ків збитків за наслідками аварій та розподілу загальних збитків від аварії між її учасниками. Диспашер — спе­ціаліст у галузі морського права, який здійснює розрахунки при загальній аварії, розподіляє збитки між судном, вантажем та фрахтом.

3. Нестрахові посередники — вико­нують роботу інших напрямів, нада­ють консультаційні, інформаційні, рекламні, кредитно-банківські, ауди­торські, нотаріальні, біржові та інші послуги. Водночас видається правиль­ним визнати дійсними посередниками на страховому ринку лише прямих по­середників (страхового (перестрахового) брокера, страхового агента), оскільки саме ця група суб´єктів гос­подарювання здійснює посередницьку діяльність як основний (а для страхо­вого брокера — виключний) вид гос­подарської діяльності, в той час як не­прямих та нестрахових посередників можна віднести до когорти посеред­ників на страховому ринку лише зі значним ступенем умовності, оскільки їхня основна господарська діяльність не є безпосереднім страховим посеред­ництвом та не перебуває у прямому зв´язку зі страховим посередництвом.

Посередницька діяльність на стра­ховому ринку є різновидом страхової діяльності, а остання, у свою чергу, — це врегульована нормами права госпо­дарська діяльність страхової організа­ції, як правило, з метою отримання прибутку, яка здійснюється на підставі обов´язкової реєстрації, проведеної уповноваженим державним органом з питань нагляду за страховою діяль­ністю (для страхових (перестрахових) брокерів) або без такої (для страхових агентів). Предметом страхової діяль­ності є страхова послуга та/або стра­ховий продукт. В економічній та юри­дичній літературі широко використо­вуються обидва ці терміни як рівно­значні, часто замінюють один одного. А це, як зазначає М. Александрова, призводить до таких негативних моментів: 1) коли мова йде про реалі­зацію страхових продуктів, то скла­дається враження про існування особ­ливого товару, хоча страхування як економіко-правова категорія нічого не створює, а виконує захисну функцію шляхом мобілізації та перерозподілу фінансових ресурсів; 2) за допомогою страхування реалізується страховий захист, не тільки мобілізований у стра­ховому фонді, айв інших фондах страховика [1, 108-109]. Тому пропо­нується, як більш коректне, викорис­тання терміна «страховий продукт» при вказівці конкретного виду страху­вання. А термін «страхова послуга», як зазначається, є дещо ширшим, містить значний спектр інших операцій, пов´язаних зі страхуванням, таких як: результати роботи професійних оці­нювачів страхового ринку та страхово­го збитку, інформацію про ймовірність настання страхового випадку та мас­штабність імовірних ризиків та збит­ків тощо. Хоча існують й інші підходи щодо визначення зазначених термінів, що фактично їх ототожнюють. На на­шу думку, страхова послуга є специ­фічним товаром, що пропонується до реалізації на страховому ринку. Як і будь-який інший товар, вона має спо­живчу і мінову вартість. Споживчою вартістю страхової послуги є забезпе­чення страхового захисту (страхового покриття). Мінова вартість — це ціна страхової послуги, яка виражається у страховому тарифі, а потім — у страхо­вому внеску. Купівля-продаж страхо­вої послуги оформлюється договором страхування. Перелік видів страхуван­ня, якими може скористатися страху­вальник, становить асортимент стра­хового ринку.

Суб´єктами страхових правовідно­син є страховик, страхувальник, за­страхована особа, вигодонабувач, страхові посередники (страхові броке­ри, перестрахові брокери, страхові агенти) та страхові об´єднання. Кожен з них виконує свою функцію, має свою специфіку та механізм реалізації еко­номічних інтересів. Розвинений стра­ховий ринок містить, як правило, такі категорії продавців страхових послуг: страховиків, що безпосередньо укла­дають договори страхування; страхо­виків, що займаються перестрахуван­ням; посередників між страхувальни­ками та страховиками; різні об´єднан­ня страховиків, які утворюються з конкретною метою.

Таким чином, страхова діяльність в Україні провадиться за участю страхо­вих посередників. Оскільки страхові послуги здебільшого реалізуються в один із таких способів: 1) прямий про­даж; 2) продаж за допомогою страхо­вих посередників, який відбувається через страхових агентів або страхових брокерів.

Отже, страховий посередник — це передусім страховий брокер чи стра­ховий агент, через якого укладається договір страхування і вирішуються ок­ремі питання щодо врегулювання пре­тензій. Саме страхові посередники (страхові агенти та брокери) відігра­ють ключову роль у механізмі надання страхових послуг у розвинених країнах. Без розвиненого страхового ринку, невід´ємним елементом якого є страхові посередники, неможливо забезпечити поступальний соціально-економічний розвиток держави, безпечне функціонування суб´єктів господарювання. Страхове посеред­ництво, як спосіб реалізації страхово­го продукту (страхових послуг), є традиційним для страхового бізнесу, а страхові посередники є одними з ос­новних учасників ринку страхування розвинених країн.

Відповідно до Рекомендації Комісії 92/48/ЄЕС «Щодо страхових посе­редників» від 18 грудня 1991 р., під страховим посередником слід розу­міти будь-яку особу, яка отримала до­ступ до зазначеної діяльності, здійс­нює таку діяльність як особа незалеж­на, або ж така, що працює за наймом (ст. 1). Рекомендації розроблено з ура­хуванням того, що страхові посеред­ники відіграють важливу роль у функціонуванні страхової мережі дер-жав-членів; що з утворенням внутріш­нього ринку гамма страхових про­дуктів буде постійно розширюватись через можливості вільного надання страхових послуг; що професійна ком­петентність страхових посередників є важливим складовим елементом захи­сту страхувальників і застрахованих тощо. Додатком до Рекомендації Комісії ЄЕС є Професійні вимоги до страхових посередників та їх реєст­рації, якими визначено сферу їх засто­сування, врегульовано незалежний статус посередників, професійну ком­петентність, реєстрацію.

Діють нині на теренах ЄС і поло­ження Директиви 2002/92/ЄС «Про страхових посередників» від 9 грудня 2002 р., яка визначає правила органі­зації та здійснення страхової та пере-страхової посередницької діяльності фізичними й юридичними особами, заснованими або які мають намір бути заснованими в державі — члені ЄС. Директива також містить визначення поняття «страховий посередник», що враховує специфічні характеристики ринків держав — членів ЄС і служить для встановлення умов для реєстрації посередників. Так, страховим посеред­ником визнається особа, що діє від імені та в інтересах страхової органі­зації, яка несе повну відповідальність, якій дозволено отримувати страхові платежі від страховиків, з урахуван­ням вимог до фінансових гарантій у межах страхування, затверджених цією Директивою. Однак це визначен­ня не є єдино прийнятним, і країни — члени ЄС мають право застосовувати власні тлумачення поняття «страхо­вий посередник».

У міжнародній практиці використо­вують узагальнене визначення діяль­ності страхових брокерів та страхових агентів. Так, діяльність страхових бро­керів визначена як професійна діяльність осіб, які, діючи з повною свободою вибору підприємства, зво­дять разом, з метою страхування або перестрахування, осіб, що мають потребу у страхуванні або перестраху­ванні, тоді як страхові або перестрахові підприємства виконують підготовчу роботу для укладення договорів стра­хування або перестрахування і, де це доречно, надають допомогу в застосу­ванні та виконанні таких договорів, зо­крема в разі виникнення вимог страхо­вого відшкодування. Діяльність стра­хових агентів визначена як професійна діяльність осіб, що мають інструкцію з одного чи більшої кількості контрактів або уповноважені діяти від імені та за дорученням (або лише за дорученням) одного чи більше страхових підприємств з надання, пропонування і виконання підготовчої роботи для укладання або з укладання договорів страхування чи з надання допомоги в застосуванні та виконанні таких договорів, зокрема при виникненні вимог страхового відшкодування.

Посередники на страховому ринку України існують з моменту його ви­никнення наприкінці 80-х років. Вони були представлені тільки страховими агентами. Професійні страхові посе­редники почали з´являтись на страхо­вому ринку в середині 90-х років в особі страхових брокерів. У вересні 1997 р. дев´ять професійних страхових посередників заснували Асоціацію професійних страхових посередників України (АПСПУ). Таким чином, в Україні інститут страхового посеред­ництва є новим та недостатньо розви­неним. Насамперед це пояснюється тим, що фактично не врегульовано на законодавчому рівні діяльність стра­хових агентів і дуже обмежено роль страхових брокерів. На це звертає ува­гу В. Фурман, доводячи необхідність заміни сучасної (значною мірою — перерозподільної) моделі функціону­вання вітчизняного страхового ринку, яка вважає пріоритетом страховика, орієнтована на масове споживання стандартизованих страхових продук­тів, власне, ігнорує діяльність страхо­вих посередників (брокерів і консуль­тантів) на нову, ефективнішу (клієнтоорієнтовану), що відповідатиме потре­бам розвитку реального страхування і ґрунтуватиметься на динамічно зрос­таючому попиті клієнтів, передбачати­ме розвиток страхового посеред­ництва, формування професійної ін­фраструктури страхового ринку (зок­рема інституту страхових посеред­ників) [4, 135-136]. Значним гальмом у розвитку страхової справи є нероз­виненість інфраструктури страхового ринку, до основних елементів якої належить правове і нормативне забез­печення, інформаційна мережа, кре­дитно-фінансова система, підготовка кадрів (сюрвеєрів, андеррайтерів, страхових комісарів), наукове обслу­говування. Саме розвиток інфраструк­тури забезпечує можливості реалізації економічних інтересів страховиків і страхувальників, страхових посеред­ників, сприяє координації дій суб´єк­тів страхового ринку. Потреба у стра­хових послугах та її задоволення ви­магають обґрунтування науково-мето­дичних засад щодо розвитку вітчизня­ного страхування та практичних за­ходів для взаємодії суб´єктів страхової діяльності на основі взаємовигідних господарських відносин. Нині в Україні страховий ринок перебуває лише у стадії становлення, а його роз­виток супроводжується численними проблемами економічного, норматив­но-правового характеру. Так, основни­ми вадами вітчизняного страхового законодавства є відсутність чітко вре­гульованих питань створення техніч­них резервів, недосконалість системи перестрахування та діяльності страхо­вих посередників.

Відповідно до ст. 15 Закону Украї­ни «Про страхування» від 7 березня 1996 р. страхові компанії мають право здійснювати страхову діяльність як безпосередньо, так і через страхових посередників — страхових агентів, страхових та перестрахових брокерів. З огляду на зміст зазначеної норми, у теорії та практиці ведення страхового бізнесу розрізняють три основних ви­ди страхових посередників: 1) стра­хові брокери; 2) перестрахові брокери; 3) страхові агенти.

ЦК України, ГК України, Закон України «Про страхування» та Поло­ження про порядок провадження діяльності страховими посередника­ми, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня

1996 р., закріпили основні положення страхової посередницької діяльності та види посередницьких послуг. Пе­ревірка діяльності страховиків та страхових посередників з метою здійс­нення державного нагляду за діяльніс­тю страховиків та інших професійних учасників страхового ринку (страхо­вих посередників) щодо дотримання вимог законодавства України про страхування здійснюється відповідно до Типової програми перевірок стра­ховиків та страхових посередників, затвердженої розпорядженням Дер­жавної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 21 серпня 2003 р.

Отже, підсумовуючи викладене, зазначимо таке.

Страховий ринок за своєю приро­дою є регульованою системою економіко-правових відносин між страхови­ками, страхувальниками, застрахова­ними особами, вигодонабувачами, страховими посередниками та стра­ховими об´єднаннями, які матеріалізу­ються у страхових, перестрахувальних, посередницьких і супутніх послугах, що підлягають правовому регулюван­ню. За напрямами стратегічного роз­витку страхового ринку нині фактично ігноруються страхові посередники, їм відводиться другорядна роль так зва­ної інфраструктури чи каналів прода­жу стандартизованих страхових про­дуктів. Це потребує докорінних змін, насамперед нормативно-правового ха­рактеру, наслідком яких для нашої країни буде розвиток ринкового меха­нізму страхового посередництва. Як цілком слушно зазначено у фаховій літературі, недостатнє усвідомлення фінансово-економічних проблем роз­витку дистриб´юції (просування на ринку) страхових продуктів та недо­сконале страхове, валютне, податкове законодавство призводить до того, що роль та місце страхових посередників у системі продажу страхових продуктів (страхових послуг) в Україні викорис­товується не в повному обсязі, тоді як в економічно розвинених країнах світу страхові посередники виконують роль рушійної сили розвитку страхування загалом [5,18]. В Україні нині фактично не врегульовано на законодавчому рівні діяльність страхових агентів і дуже об­межено роль страхових брокерів. Тобто є недостатньою і такою, що не відпо­відає сучасним вимогам, законодавча база з урегулювання посередницької діяльності; державою не створено спри­ятливих умов для кількісного росту і розвитку страхового посередництва як важливого елемента в системі страхо­вих послуг; відсутні законодавчі вимоги щодо реєстрації та сертифікації такої категорії страхових посередників, як страхові агенти (суб´єкти підприєм­ницької діяльності), які, як і страхові брокери, пропонують страхові послуги на страховому ринку України.

Визначальними чинниками рефор­мування ринку посередницьких послуг у сфері страхування є: 1) законодавчі засади, що регламентують функціону­вання фінансового та страхового ринків України; 2) стратегія інтеграції України до ЄС та Світової організації торгівлі, прийняті Україною міжна­родні зобов´язання, що визначають напрями та умови гармонізованого роз­витку страхового ринку в Україні; 3) прийнятні для України світові ана­логи гармонізованого розвитку страхо­вого посередництва, що сприяють по­зитивному вирішенню проблем у цій сфері; 4) власний досвід розвитку і функціонування страхового посеред­ництва.

Водночас формування стабільної нормативно-правової бази — найголо­вніша передумова ефективного роз­витку страхового посередництва. За­конодавство у цій сфері має становити єдину правову систему як за взаємною узгодженістю норм, так і за цілісністю нормативного регулювання діяльності у сфері страхування. Це можливо у разі реалізації заходів, метою яких є спрямування дій центральних, регіо­нальних і місцевих органів державної виконавчої влади, а також учасників страхового ринку та створення режи­му найбільшого сприяння розвитку страхового посередництва в Україні.

Страхові посередники — головна продуктивна сила страхового ринку. Саме від них залежить якість обслуго­вування страхувальників (застрахова­них осіб, вигодонабувачів), надання страхових послуг їх безпосереднім споживачам. Тому одним із першочер­гових завдань є створення належних умов для розвитку страхового посе­редництва. Також серед основних завдань розвитку страхового посеред­ництва нині традиційно виокремлю­ють: 1) удосконалення системи захис­ту інтересів споживачів страхових по­слуг, а також забезпечення споживачів масовими страховими послугами; 2) посилення державного нагляду та регулювання діяльності страхових по­середників; 3) удосконалення механіз­му професійної відповідальності стра­хових посередників перед споживача­ми страхових послуг та страховими (перестраховими) організаціями; 4) при­ведення вітчизняного страхового ринку у відповідність до світових стандартів та рекомендацій ЄС; 5) інформаційно-аналітичне забезпечення страхового посередництва.

Страхове посередництво — це вре­гульована нормами права господарсь­ка діяльність страхового посередника (страхового (перестрахового) брокера, страхового агента), що здійснюється на професійній основі з метою отри­мання винагороди (прибутку), тобто є підприємницькою.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.Александрова М. М. Страхування : навч.-метод, посіб. — К., 2002. — 208 с.

2.Румянцев А. П. Світовий ринок послуг : навч. посіб. / А. П. Румянцев, Ю. О. Коваленко. — К., 2006. — 456 с.

3.Плиса В. Й. Страхування : навч. посіб. — К., 2006. — 392 с.

4.Фурман В. М. Страховий ринок України : стан, проблеми розвитку та шляхи їх розв´язання // Фінанси України. — 2004. — № 12. — С. 131-140.

5.Страхове посередництво : теорія і практика : навч. посіб. / В. Бірюков, Ю. Єфімов, О. Залєтов, М. Петер та ін. ; за ред. О. М. Залєтова. — К., 2004. — 416 с.