Вступ.

1. Особливість порядку внесення змін до конституції.

2. Винятки із загального порядку внесення змін до Конституції України.

3. Висновок Конституційного Суду України щодо можливості внесення змін до Конституції.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до неї обов'язково має бути попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. З цього числа виключаються депутати, повноваження яких припинені у встановленому законом порядку, а також депутати, що на момент його схвалення вибули зі складу Верховної Ради України з будь-якої причини.

Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін до Конституції України вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Положення Конституції України не можуть здійснюватися автоматично, самі по собі. Їх реалізація — справа часу, плідної роботи державних органів, посадових осіб, наукових установ, усіх громадян. Адже громадяни теж мають звикнути жити і працювати згідно з нормами Конституції.

Найбільше конституційна реформа стосується і залежатиме від державних органів та їх посадових осіб. Це зумовлено тим, що здійснення цієї реформи передбачає вдосконалення на основі Конституції законодавчої, виконавчої і судової влади, діяльності правоохоронних органів і органів місцевого самоврядування, запровадження ринкової економіки і побудову підвалин громадянського суспільства, створення справді плюралістичної політичної системи, вирішення проблем територіального устрою нашої держави тощо.

1. Особливість порядку внесення змін до конституції

Особливість порядку внесення змін до конституції залежить від ступеня складності відповідної процедури. Якщо співвіднести правову охорону конституції і особливий порядок внесення змін до неї, то саме особливий порядок внесення змін є елементом самоохорони конституції, оскільки форму і зміст цього порядку закріплено безпосередньо у самому Основному Законі. Однак, ступінь складності внесення змін до конституції має бути у межах розумного, оскільки від неї залежить динамічність конституції та здатність реагувати на фактичного стану речей у суспільстві.

Однією із проблем, яка виникає при внесенні змін до конституції – це конкретні історичні обставини, через які виникає необхідність змінити Основний Закон чи окремі його положення. Особливо хитким в цьому аспекті є становище держав, які здобули незалежність, у держав із слабкою економікою, соціальною інфраструктурою. Адже нерідко саме соціально-економічні чинники приводять до політичної кризи у суспільстві. Тому виникає питання, чи необхідно змінювати Основний Закон, щоб стабілізувати політичну ситуацію у суспільстві, чи власне фактор стабільності у державі і суспільстві є добрим підґрунтям для внесення зважених, обміркованих, а не спонтанних чи навіть постійних змін до Основного Закону.

Ще одним аспектом забезпечення стабільності конституції є своєчасність внесення до неї змін. Адже від моменту виправлення ситуації у суспільстві залежатиме його безпека. На наш погляд, саме своєчасність внесення змін до конституції є радше предметом політичного процесу, а оптимальне визначення відповідного часу залежить від „майстерності” політикуму. Ми вважаємо, що підставою для зміни чи перегляду конституції повинна бути дійсна реальна зміна умов розвитку суспільних відносин. Тому до будь-якої конституції рано чи пізно будуть внесені зміни, чи буде переглянуто її повністю. Деякі автори вважають, що “реалізація положень Конституції залежить не тільки від їх коректності, а значно більше від якості того соціально-політичного та економічного тла, на якому Конституція має діяти”[4, 26].

Втім, особливого значення при застосуванні цієї гарантії має своєчасність та необхідність внесення змін. Зокрема, деякі науковці зазначають, що суть не стільки у складних юридичних процедурах, а в об’єктивних умовах, що склалися у державі та у наявності політичної волі правлячих сил [5, 100].

Зрозуміло, що для розв'язання цих та інших питань недостатньо прийняття одного нормативно-правового акта, навіть якщо це — Основний Закон нашої країни. Необхідне істотне оновлення усього масиву чинного законодавства, прийняття багатьох нових конституційних, органічних і поточних законів, а також підзаконних актів.

Ці проблеми, що виникли у зв'язку з прийняттям Конституції України, і покликаний вирішувати її розділ XV "Перехідні положення". Головне його призначення — забезпечення поетапного, поступового процесу оновлення організації та функціонування державної влади, місцевого самоврядування, реформування законодавства та поліпшення рівня правового виховання громадян.

Варто зауважити, що подібні розділи (або глави) характерні для конституцій тих країн, що переживали або переживають перехідний період. Здебільшого вони відображають перехід від тоталітарного режиму до демократичної, правової держави. Закріплені в них положення містять норми щодо порядку і строків заміни наявних конституційних інститутів та органів новими, щодо законодавства, адміністративно-територіального устрою тощо. Окремі інститути мають тимчасовий характер або спрямовані на досягнення відповідного результату чи мети, після чого вони припиняють своє існування. Інколи у таких розділах встановлюються строки приведення законодавства у відповідність до нової конституції.

Отже, внесення змін до Конституції України проходить в наступному порядку.

Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

2. Винятки із загального порядку внесення змін до Конституції України

Із загального порядку внесення змін до Конституції України є винятки, які стосуються розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України". Вони полягають у тому, що, по-перше, суб'єктами конституційної ініціативи щодо законопроекту про внесення змін до цих розділів є Президент України або не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України, по-друге, такий законопроект подається до Верховної Ради України за умови його прийняття не менш як двома третинами від її конституційного складу і затверджується всеукраїнським референдумом3 який призначається Президентом України.

Конституція України (ч. 2 ст. 156) встановлює також, що повторне подання законопроекту про внесення змін до її розділів І, III і XIII з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Зазначений особливий порядок внесення змін до розділів І, ІІІ і XIII Конституції України та підкреслює значення і необхідність забезпечення стабільності закріплених у них норм.

Аналогічне вирішення цих питань має місце й у зарубіжній конституційній практиці. Так, Конституція Російської Федерації встановлює, що положення глав І "Основи конституційного ладу", II "Права та свободи людини і громадянина", IX "Конституційні поправки і перегляд Конституції" взагалі не можуть бути переглянуті Федеральними Зборами (парламентом). Однак якщо пропозиція визначеного у Конституції Російської Федерації суб'єкта про перегляд положень глав І, II і IX конституції буде підтримана трьома п'ятими голосів від загальної кількості членів Ради Федерації і депутатів Державної Думи (палати парламенту), то відповідно до федерального конституційного закону створюються Конституційні збори. Вони або підтверджують незмінність чинної конституції, або розробляють проект нового основного закону Російської Федерації, який приймається Конституційними зборами двома третинами голосів від загальної кількості їх членів або виноситься на всенародне голосування.

Відповідно до ст. 89 Конституції Франції не підлягають перегляду положення про цілісність території та республіканську форму правління. Конституція Італії (ст. 139) встановлює, що республіканська форма правління не може бути предметом конституційного перегляду. Конституція ФРН (ст. 79) передбачає, що не підлягають перегляду положення, які стосуються поділу цієї держави на землі, принципи співробітництва земель у сфері законодавства, а також такі основоположні принципи, як захист гідності особи, недоторканність і невідчужуваність прав людини. До того ж, ст. 20 основного закону ФРН закріплює положення, які не підлягають перегляду, а саме:

1. Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною державою

2. Уся державна влада є похідною від народу. Вона здійснюється народом шляхом виборів та голосувань і за допомогою спеціальних органів законодавствування, виконавчої влади і правосуддя

Законодавство пов'язане конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя — законом і правом.

4. Якщо інший вихід неможливий, усі німці мають право на опір будь-кому, хто намагається ліквідувати цей лад".

Наслідуючи саме ці, безперечно, кращі традиції конституційної практики, Конституція України (ст. 157) проголосила, що вона не може бути змінена, якщо зміни:

1) передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина;

2) спрямовані на ліквідацію незалежності України чи на порушення територіальної цілісності нашої держави.

Конституція України не може бути змінена також за умов воєнного або надзвичайного стану. При цьому під останнім розуміють особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово допускає обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, конституційного ладу у разі масових порушень правопорядку, що створюють загрозу їхньому життю і здоров'ю, або спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

З урахуванням цього Конституція України (ст. 158) встановлює, що законопроект про внесення до неї змін, який розглядався Верховною Радою України, однак не став законом, може бути поданий до Верховної Ради повторно не раніше як через рік від дня прийняття рішення щодо нього. А у ч. 2 цієї ж статті передбачено, що Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

3. Висновок Конституційного Суду України щодо можливості внесення змін до Конституції

Усі законопроекти щодо внесення змін до Конституції розглядаються Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України. Саме Конституційний Суд України має сформулювати мотивований висновок щодо відповідності того або іншого законопроекту певним вимогам. У висновку мають бути відповіді на такі питання:

1) чи не скасовуються або чи не обмежуються законопроектом права і свободи людини і громадянина?

2) чи не спрямований він на ліквідацію незалежності України?

3) чи не порушує законопроект територіальної цілісності України?

4) за яких умов передбачається внесення змін до Конституції України?

5) чи не буде розглядатися законопроект Верховною Радою України повторно у річний термін від дня прийняття рішення щодо аналогічного законопроекту?

6) чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України?

Висновки

У розділі XIII Конституції України врегульовано порядок внесення змін до неї. Він покликаний забезпечити стабільність конституційного устрою і водночас динаміку його розвитку з урахуванням удосконалення суспільних відносин. Статтею 154 Конституції визначено коло суб'єктів конституційної ініціативи, яким надано право порушувати питання про зміну положень Основного Закону. До них належать Президент України та не менш як третина народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Лише вони можуть подавати законопроект Верховній Раді України щодо внесення змін до Конституції.

Законопроект подається, як це передбачено регламентом Верховної Ради України, у письмовій формі, з супровідною запискою із обґрунтовуванням необхідності розробки та прийняття закону, а також, за необхідності, з пояснювальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов'язані з прийняттям і впровадженням закону, іншими матеріалами і додатками. Якщо ці вимоги не виконані або форма поданого законопроекту не відповідає встановленим нормам, він може бути повернутий Верховною Радою України його ініціаторові.

Конституція України значною мірою завершила нові засади життя українського суспільства і держави. Вона спрямована у майбутнє в тому розумінні, що має за мету побудову в Україні якісно нового громадянського суспільства і суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. А тому надзвичайно важливим є забезпечення поступовості і послідовності здійснення конституційної реформи. Необхідно, щоб Основний Закон революційно входив до законодавчої системи, щоб українське державотворення, забезпечення прав і свобод громадян, зміцнення громадянської злагоди і безпеки, задекларовані Конституцією, не спричинили хаосу у правовій системі в цілому та в її законодавчій підсистемі.

Список використаних джерел

1. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих юридичних закладів і факультетів/ Акад. правових наук України, Українська правнича фундація; За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики, Авт.передм. В. Я. Тацій, В. Ф. Погорілко. — К.: Український центр правничих студій, 1999. – 372 с.

2. Конституційне право України : Академічний курс: У 2 т.: Підручник/ Відп. ред. Віктор Погорілко; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.: ТОВ "Вид. "Юридична думка". – 2006 — Т. 1. — 2006. — 543 с

3. Кравченко В. Конституційне право України: Навчальний посібник/ Віктор Кравченко,; Ін-т економіки та права "Крок" . — 2-е вид., доп.. — К.: Атіка, 2006. — 567 с

4. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, НАН України, Київський ун-т права. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. — 338 с.

5. Фрицький О. Конституційне право України: Підручник/ О.Ф.Фрицький,; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002 2003. — 535 с

6. Шмеріга В. І. Конституційне право України: Інтерактивний курс/ В. І. Шмеріга, Н. М. Крестовська. — Харків: Одіссей, 2004. — 238 с.