За різних історичних часів відомості передавались особами усно, «з вуст в уста»; з появою писемності найбільш значу­щі події в житті держави, суспільства або окремих громадян почали записувати на матеріальних носіях (пергаментні свитки, шкіра тварин, папірус, спеціально оброб­лена тканина, папір тощо). Тобто здатність людини сприймати, збирати, накопичувати інформацію, передавати свої знання та досвід наступним поколінням є однією з ру­шійних сил розвитку цивілізованого суспіль­ства.

Таким чином, інформація завжди була невід’ємним атрибутом людського суспіль­ства, однак їй тривалий час не приділялося належної уваги з боку мислителів та науко­вців.

Наприкінці ХХ століття у світі спосте­рігаються значні перетворення в сфері ін­форматизації та комунікацій, починається процес формування інформаційного суспі­льства. Такий глобальний процес докорінно змінює ситуацію навколо інформаційних відносин: підвищується науковий інтерес до визначення поняття та сутності інформації як об’єкта відносин, її соціальне значення в суспільстві.

Ідея концентрації та розвитку україн­ського інформаційного простору є на сьо­годні одним з пріоритетних завдань, що постають перед спеціалістами різних галу­зей. Однак, відсутність певних системо- створюючих, методологічних начал нега­тивно позначається на цьому процесі.

Критерієм визначення інформації як наукової категорії є сукупність функцій, ці­лей і завдань, виконання яких передбачене тією чи іншою наукою, а також предметом конкретного дослідження.

Термін «інформація» використову­ється в багатьох галузях знань, як в загаль­нотеоретичних, так і в прикладних сферах: філософії, політології, соціології, історії, юридичних дисциплінах. Вивчаючи окрему проблему цього багатогранного явища, практично кожен дослідник нама-гався сформулювати своє визначення по-няття «інформація».

Багато в чому така дискусійність пов’язана із специфічним характером прин­ципів та методів вивчення та використання інформації в різних галузях науки і практи­ки. В результаті чого існує кілька десятків таких визначень, які відображують окремі деталі, ознаки, характеристики інформації.

Однак сьогодні відсутнє єдине загально­прийняте визначення цього поняття.

Цій проблемі присвячували свої пра­ці такі українські та російські вчені як А.О. Антопольський, І.В. Арістова, О.М. Бан­дурка, І.Л. Бачило, В.М. Брижко, А.Н. Кол­могоров, А.Т. Комзюк, Б.А. Кормич, Л.В. Кузенко, А.І. Марущак, І.І. Саліхов, М.М. Тищенко, А.Д. Урсул та інші. Разом з тим, нагальною є необхідність узагальнення піднятої проблеми.

Метою цієї статті є порівняльно-пра­вовий аналіз категорії «інформація» за на­ціональним законодавством та законодав­ством деяких інших країн, виокремлення змістових та якісних характеристик інфор­мації, а також узагальнення результатів дослідження шляхом формулювання виз­начення.

В европейських країнах ідея легітима­ції права громадянина на інформацію, дос­туп до інформації розвивається та вдоско­налюється вже кілька століть з моменту проголошення відповідних демократично створених держав. Проте, в розряд нау­кової категорії термін «інформація» пере­йшов порівняно недавно.

Перші наукові теорії інформації з’яв­ляються в 50-х роках ХХ століття. Заснов­ником наукової категорії інформації був К. Шеннон. Однак він розглядав інформацію з точки зору її кількості, визначаючи її як не­визначеність, що скорочується, при цьому кількість інформації тим більша, чим більша невизначеність усувається за допомогою цієї інформації [1, 18-40]. На думку автора, однобічність такої дефініції значно усклад­нює процес сприйняття цього поняття, однак є корисною для визначення розмірів інформаційних потоків та розвитку нових концепцій впорядкування інформаційних процесів.

У 60-х роках цим питанням займались співробітники Всесоюзного інституту науко­вої та технічної інформації, які вперше в історії країни узагальнили світовий досвід та особисті дослідження, закріпивши їх на науковому рівні в монографії «Основы научной информации». В обґрунтування цієї концепції, правової доктрини обго­ворювалася необхідність підготовки та прийняття відповідного закону. Проте гальмування цього законотворчого процесу пояснювалось цілком об’єктивною, баналь­ною причиною — відсталістю країни у сфері інформатизації та телекомунікаційних тех­нологій, нерозуміння їх про-гресивних мож­ливостей та пов’язаних з цим соціально- економічних змін.

На теоретичному рівні ідея регулю­вання відносин, пов’язаних з правом гро­мадян на інформацію, виникла та сформу­валась в нашій країні наприкінці 70-х — на початку 80-х років минулого століття з роз­витком теорії інформаційного суспільства.

В цей період значна кількість дослід­ників докладає зусиль для збагачення та поглиблення його змісту, що в свою чергу сприяє становленню загальнонаукового і категоріального статусу поняття інфор­мації.

Вчені-кібернетики стверджували, що в усіх системах, які самоорганізуються, зовні­шні сигнали не приймаються в чистому ви­гляді, а проходять через перетворюючу си­лу автоматів, і тільки потім переходять у нову форму, здатну для сприйняття і вико­нання наказів [2, 39].

Таке визначення інформації знову відображує лише окремі характеристики інформації, не поглиблюючись в її зміст та сутність.

Першою спробою виокремити змісто­ву функцію інформації вважають алго­ритмічну теорію, запропоновану А.Н. Колмогоровим [3, 37]. Суть цієї концепції полягає в тому, що інформація визна­чається як мінімальна довжина програми, яка дозволяє перетворити один об’єкт на іншій, виходячи із ступеню тотожності або відмінності двох станів. Чим істотніше відрізняються між собою об’єкти, тим складнішою є програма переходу від одно­го до іншого, оскільки вона виражається в кількості команд, які необхідно при цьому виконати. Математичний підхід визначення інформації визначив інформацію як теоре­тичну основу всіх процесів, що відбу­ваються в суспільстві.

З часом з’являються та обґрунто­вуються нові теорії, послідовники яких та­кож розглядають інформацію з точки зору окремих її функцій, тобто лише в контексті завдання, що ставиться перед дослідни­ками.

Заперечувати істинність цих теорій не можна, однак слід відмітити, що сформу­льовані ними визначення не мають загальнотеоретичного значення, а носять суто прикладний характер, виходячи із значення (завдання) інформації в певній галузі діяльності.

Розглянуті вище теорії пропонують тлумачення поняття «інформація» у широ­кому розумінні як засобу комунікації між живими організмами (генетична інфор­мація), в суспільстві (соціальна інформа­ція), в кібернетичних (управлінських) систе­мах тощо. Проте, на думку автора, доціль­но детальніше зупинитися на визначенні інформації у вузькому (суто правовому) розумінні.

В юридичній науці також немає єдиного визначення інформації. Це пояс­нюється тим, що інформація є багато­гранним, багатофункціональним об’єктом з огляду на різноманітність форм її прояву в матеріальному світі як об’єкта суспільних відносин та, зокрема, правовідносин, що є їх складовою частиною. Як вже було не­одноразово відзначено, категорія «інфор­мація» використовується в багатьох галу­зях права: цивільному, інформацій-ному, господарському, комерційному праві, в інноваційній діяльності тощо.

Інформація може виступати як засіб реалізації конституційних прав і свобод, як елемент управління суспільними, держав­ними справами, прийняття управлінських рішень, як товар у процесах її створення, використання, розповсюдження, як об’єкт права власності тощо. З одного боку інформація необхідна для здійснення якісного управління в будь-якій сфері громадського життя, тому що вона є особливим ресурсом державного управлі­ння. З іншого боку, діяльність в сфері інформації, як і будь-який іншій соціальний процес, є об’єктом державного управління [4, 158].

Вперше на законодавчому рівні цей термін було закріплено в 1992 році в Законі України «Про інформацію». Під інформа­цією законодавець в цьому законі розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбу­ваються у суспільстві, державі та навко­лишньому природному середовищі [5].

Варто зауважити, що саме Україна стала першою державою на пострадянсь­кому просторі, яка на законодавчому рівні оформила поняття інформації, надавши їй такого статусу.

У російському законодавстві визна­чення інформації міститься в ст. 2 Федера­льного Закону від 20 лютого 1995 року №24-ФЗ «Про інформацію, інформатизацію та захист інформації» [6]: інформація — це відомості про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси незалежно від форми їх уявлення.

Аналогічне визначення містить стаття 1 «Угоди про правовий режим інформа­ційних ресурсів пограничних військ держав- учасниць Співдружності Незалежних Держав» від 25 листопада 1998 року [7].

Негативним елементом даного визна­чення є те, що воно (визначення), вказую­чи на розмаїття форм та видів інформації, не торкається таких її сторін, як суб’єктивність, наявність об’єктивної форми уявлення, можливість дублювання.

Найменш вдалим, на думку автора, є визначення термінології в Законі Респуб­ліки Латвія від 20 жовтня 1998 року «Про свободу інформації», де в статті 1 інформа­ція визначена як інформація або компіляція інформації в будь-якій технічно можливій формі для накопичення, зберігання чи передачі [8]. Такий висновок обгрунто­вується тим, що інформація в даному випадку розглядається не з точки зору її змістової сутності, можливості відобра­ження в свідомості суб’єктів, а лише як матеріальний, об’єктивно існуючий об’єкт. Це, в свою чергу, може потягти за собою змішування поняття інформації та інформа­ційного ресурсу, що в жодному разі є неприпустимим.

Проаналізувавши існуючі норма­тивно-правові визначення поняття інфор­мації та порівнявши їх, підставно відзначи­ти, що більш доцільним та прийнятним є поняття, запропоноване українськими зако- нотворцями в спеціальному законі.

Разом з тим, перед науковцями та юристами-практиками постає нова пробле­ма.

10 січня 2003 року було прийнято новий Цивільний кодекс України, згідно статті 200 якого інформацією є доку­ментовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі [9]. Хоча дане визначення принципово не відрізняється від запропонованого законом, однак в ньому робиться пряма вказівка на часову характеристику інформації, зосере­джується більша увага на її динамічній складовій порівняно з її статичною характе­ристикою.

Таким чином, на мою думку, поняття «інформація» більш повно, з максималь­ним урахуванням якісних її характеристик та принципу пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше, відображено в Цивіль­ному кодексі України, що полегшує сприй­няття його змісту та застосування в практичній діяльності.

Для правового регулювання інфор­мації важливими є змістові та якісні хара­ктеристики інформації як об’єктивованого (матеріалізованого) результату інтелектуа­льної діяльності суб’єкта, відносно якого існує інтерес окремої особи або суспіль­ства.

З огляду на це, підставно вважати, що інформація, як матеріалізований результат, може мати документарну або бездокументарну форму.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про інформацію» [5] та ст. 1 Закону Украї­ни «Про обов’язковий примірник доку­ментів» [10] документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці, оптич­ному диску або на іншому носієві.

Проте, враховуючи, що основою інформаційного суспільства є цифрові тех­нології, це дає підставу державі спрямо­вувати значні зусилля на розвиток елек­тронних інформаційних ресурсів.

Відносини, пов’язані з електронним документообігом та використанням елек­тронних документів, регулюються Конститу­цією України, Цивільним кодексом України, Законами України «Про інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про державну таємницю», «Про телекомунікації», «Про обов’язковий примірник документів», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про електронні документи та електронний документообіг», а також іншими норма­тивно-правовими актами.

Статтею 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» встановлено, що електро­нний документ — це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 6 цього Закону обов’язковими реквізитами електронного документа є електронний цифровий підпис, а також інші обов’язкові дані, без яких він не може бути підставою для його обліку і не матиме юридичної сили [11]. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і пере­творений електронним засобами у візуа­льну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засо­бами або на папері, придатний для сприйняття його змісту людиною.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» цінні папери за формою існування поділяються на документарні та бездоку- ментарні [12].

Пунктом 1 Указу Президента України «Про облік прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність» встанов­лено, що випуск цінних паперів може здійснюватися як у паперовій, так і в безпаперовій формі (у вигляді записів в електро­нних базах даних) [13].

Виходячи з викладеного, докумен­тарна форма ототожнюється з паперовою, а бездокументарна — з безпаперовою.

Згідно ч. 2 ст. 7, ч. 12 ст. 10, ч. 4 ст. 11 вказаного Закону в документарній або бездокументарній формі розміщуються облігації, казначейські зобов’язання Украї­ни, за ч. 2 ст. 13 іменні ощадні (депозитні) сертифікати розміщуються у бездокументарній формі, а на пред’явника — у докумен­тарній.

Юридична сила електронного доку­мента не може бути заперечена через те, що він має електронну форму. Допусти­мість електронного документа як доказу не може заперечуватись виключно на підставі того, що він має електронну форму [11].

Дане положення ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документоообіг» має значення для вирішення питання про належність та допустимість доказів при здійсненні цивіль­ного, господарського, кримінального судо­чинства.

Зокрема, в статтях 32, 34, 36 Господарського процесуального кодексу України [14] йдеться про письмові докази, під якими розуміються документи та матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Проте, при здійсненні судочинства з метою дотримання прав і свобод учасників, господарським судам рекомендовано керуватися Листом Вищого господарського суду України від 03.07.2003р. № 01-8/746 «Про Закон України «Про електронний цифровий підпис» [15].

В статтях 80, 83 Кримінально-проце­суального кодексу України згадується про документи як джерело доказів без конкре­тизації цього поняття [16].

Найбільш відповідає реаліям сього­дення та враховує цивільно-правові новели Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий після набрання чинності Цивіль­ним кодексом України та законами України «Про електронний цифровий підпис», «Про електронні документи та електронний доку­ментообіг». Зокрема, ЦПК в статті 65 поряд із письмовими доказами визнає речовими доказами магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають зна­чення для справи [17].

Статтею 64 ЦПК передбачено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи [17].

Письмові докази подаються в оригі­налі або в належним чином засвідченій ко­пії.

На будь-які письмові документи поши­рюються загальні вимоги чинного законо­давства щодо форми правочину. Так, відповідно до ст. 207 ЦК правочин вва­жається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо:

• його зміст зафіксовано в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сто­рони;
• воля сторін виражена за допомо­гою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’яз­ку;
• він підписаний його стороною (сто­ронами). Правочин, що вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіре­ністю, законом та скріплюється печаткою [9].

Отже, абзац 2 ч. 1 ст. 207 ЦК фактично прирівнює (ототожнює) письмову та електронну форму документу, що з огляду на вищевикладене, є неприпусти­мим. На думку автора, враховуючи про­аналізовані вище положення чинного зако­нодавства України, підставно вважати, що в даній нормі йдеться не про сам електро­нний документ, а про його візуальну форму (копію).

Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник доку­мента з обов’язковими реквізитами, у тому числі з електронним цифровим підписом автора. Якщо автором створюються іден­тичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та доку­мент на папері, кожен із документів є оригі­налом і має однакову юридичну силу [11]. Оригінал електронного документа повинен давати змогу довести його цілісність та справжність у порядку, визначеному зако­нодавством; у визначених законодавством випадках може бути пред’явлений у ві­зуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії.

При засвідченні копій документів державні та приватні нотаріуси, відповідно до п. 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, окрім засвідчення правильності копій (фо­токопій) документів, справжності підпису на документах, засвідчують також справжність електронного цифрового підпису на документах.

Підсумовуючи проведене дослідже­ння низки тлумачень поняття «інформація», можна дійти висновку, що з розвитком пізнання, під впливом різних історичних, політичних та інших обставин обсяг та зміст цього поняття значно розширювався та поглиблювався. Разом з тим, більша части­на існуючих теорій виділяє такі основні характерні риси, властивості інформації:

• інформація — це відображення об’єктив­но існуючої реальності у свідомості людини;
• інформація — це продукт інтелектуаль­ної діяльності суб’єкта;
• інформація — це відомості про певний об’єкт (змістовий опис предмета або явища);
• це відомості про події, що відбувались або відбуваються (динамічна складова);
• інформація — це також повідомлення про подію, явище тощо, тобто процес інформування, передачі в просторі і часі, оскільки однією з ознак інформації є її відтворюваність, здатність до ко­піювання;
• інформація — це відомості, які існують в матеріальній формі, що дає можливість їх сприйняття людиною або автома­тизованими системами;
• відомості, щодо яких суспільство або окремі особи проявляють інтерес.

Зазначений перелік властивостей не є вичерпним.

Таким чином, з моєї точки зору, під інформацією доцільно розуміти відомості про особу, події, явища, факти, процеси тощо, які організовані в документарній (паперові документи, в тому числі текстові, нотні, картографічні, образотворчі, архіви, відео-, аудіо-, фільмо- фонди, фотографії, видання, аудіопродукція та інші документи для сліпих тощо) або бездокументарній формі (електронні документи, бездоку- ментарні (електронні) реєстри (бази даних), Інтернет-сайти тощо), придатній для збері­гання, використання, передачі та сприйня­ття іншими особами.

Також слід відмітити, що у зв’язку із стрімкою динамікою розвитку інформацій­них відносин, розмаїттям форм та способів акумулювання, збереження, передання інформації існуюче визначення періодично потребує вдосконалення, отже науковий інтерес до цього поняття не повинен згасати.

Література

1. Шеннон. К. Работы по теории информатики и кибернетики //Иностранная литература.- М.,1963.-324с.
2. Винер Н. Кибернетика и общество.-М.,1958.-346с.
3. Колмогоров А.Н. Проблемы передачи информации.-М.,1969.-165с.
4. Марущак А.І. Інформаційне право. Доступ до інформації: навч. посібник. — К.: КНТ, 2007. — 532с.
5. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650
6. Собрание законодательства Российской Федерации, 1995, №8, ст. 609
7. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № 40-44, ст.356
8. Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, №22-23, ст.199
9. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № 36, ст.275
10. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2006, № 31, ст. 268
11. Указ від 05.1994р. № 247/94 в редакції Указу Президента № 160/96 від 02.03.1996р.// http://zakon1.rada.gov.ua
12. Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, № 6, ст.56
13. http://zakon1.rada.gov.ua
14. Відомості Верховної Ради (ВВР), 1961, № 2, ст.15
15. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, № 40-41, 42, ст. 492