Вступ

Актуальність теми дослідження. Дослідження політичної системи окремих країн є важливою складовою прикладної політології.

Особливо актуальними є дослідження партійних систем країн, які мають значну політичну вагу у світі. До таких держав, без сумніву, відноситься США й Канада. Канада, яка є однією з найбільших за площею та економічним потенціалом держав світу. Вона є членом багатьох впливових міжнародних організацій: ООН, НАТО, Великої вісімки, ОБСЄ та ін.

Незважаючи на це, Канада постійно знаходиться на межі революційних змін у політичній площині, що ставить під загрозу не тільки її майбутній розвиток, але й стабільність регіону і навіть існування самої держави. Попри це розвиток партійно-політичної системи Канади та й загалом системи влади відбувається еволюційним шляхом. Трансформація партійної системи відбувалася щонайменше тричі, при цьому не змінювалися ключові характеристики системи. Канадська партійна система є прикладом послідовного розвитку, з одного боку, зберігаючи зв’язок з початковою структурою, з другого – з кожним етапом еволюції набуваючи нових форм.

Ще однією особливістю Канади є те, що вона належить до небагатьох держав світу з реальним, а не суто декларативним федеративним устроєм.

Українська держава потребує вивчення досвіду багатонаціональних та полікультурних країн світу, адже має низку характерних особливостей етнополітичного та регіонального характеру, що зумовлюють специфіку її політичного розвитку. Наявність автономного утворення на теренах унітарної держави та поліетнічних регіонів, а також трансформація партійної системи в сучасній Україні вимагають особливого вивчення досвіду інших країн.

Для канадських та американських вчених більш актуальним є дослідження якогось невеликого аспекту партійно-політичної системи країни та діяльності її політичних партій. Вони схильні розглядати партійну систему Канади залежно від різноманітних регіональних чи соціальних чинників, які впливають на електоральний вибір канадцями тієї чи іншої політичної сили. Так, серед даних досліджень можна виділити праці Дж.Петроціка та А.Анга, Л.Стефенсон та Л.Бенангера, С.Райлі, Р.Карті, Дж.Оуена.

Мета роботи – дослідити політичні системи США та Канади, зробити їх порівняльну характеристику.

Визначена мета зумовила постановку наступних завдань:

• проаналізувати еволюцію політичної системи Канади та США та визначити межі сучасного етапу її розвитку;
• визначити основні причини та наслідки сучасних змін у партійній системі Канади та США;
• проаналізувати вплив законодавства та традицій на партійно-політичну систему Канади та США;
• обґрунтувати визначальний вплив політичних партій на формування системи виконавчої влади в країні;
• визначити основні спільні та відмінні риси політичних систем США та Канади;
• спрогнозувати тенденції подальшої трансформації політичних систем в Канаді та США.

Об’єктом дослідження є політична система як феномен.

Предметом дослідження є політичні системи Канади та США у вимірі компаративного аналізу.

Розділ 1. Політико-правова системи країн англосаксонського типу

1.1. Політико-адміністративні інститути США

США розташовані у Північній Америці. Країна межує з Ка-надою, Мексикою та Росією (штат Аляска). Територія США становить 9 млн 363 тис. км2, населення — близько 270 млн осіб. США — найбільш розвинена країна у світовому співтоваристві (9,1 трлн дол. ВВП). Політична система США сформувалася на основі найдавнішої із діючих у світі писаних Конституцій (прийнята 17 вересня 1787 р.).

США є ліберально-демократичною, децентралізованою державою з розвиненими політико-адміністративними інститутами, які забезпечують потужний стимул для розвитку підприємництва, надійний захист прав і свобод громадян. Завдяки розвинутим політичній і правовій системам, СЛІА є лідером світового прогресу, фактором стабільного світового порядку і захисту західних цінностей та інститутів від посягань тоталітарних режимів та різноманітних терористичних організацій.

США сформувалися в умовах боротьби за незалежність колишніх колоній проти англійської корони. 4 липня 1776 р. Другий континентальний Конгрес у Філадельфії ухвалив «Декларацію незалежності США «, яка була розроблена комісією у складі 5 осіб під головуванням Т. Джеферсона. Декларація проголосила такі фундаментальні правові принципи: США як вільні й незалежні мають право оголошувати війну, укладати мир, вступати в союзи і вести зовнішню торгівлю і чинити все те, на що має право незалежна держава; держава повинна захищати такі невід’ємні, природні права, як право на життя, свободу та прагнення до щастя; якщо державне правління стає згубним для народу, то народ має право змінити чи знищити його і встановити нове.

Після перемоги армії Дж. Вашингтона над англійською армією поблизу Йорктауна у 1781 р. США фактично здобули незалежність, а юридично цей процес був оформлений у Версалі у вигляді мирного договору між воюючими європейськими державами, за яким США визнавалися суверенною державою [5, c. 87-88].

До прийняття нової Конституції США функціонували як конфедеративне об’єднання, в межах якого кожен штат зберігав незалежність, мав свою власну конституцію, парламент і уряд. До компетенції Конгресу відносилися питання оборони, оголошення війни, карбування монет, пошти і бюджету. В період між сесіями Конгресу його функції виконував комітет штатів, до складу якого входило по 15 осіб від кожного штату.

Конституція США була прийнята конституційним Конвентом 17 вересня 1787 р., який розпочав своє засідання 14 травня того ж року. До складу Конвенту входило 55 делегатів, серед яких — 14 банкірів, 14 землевласників, 12 підприємців, 15 плантаторів-рабовласників.

Конституція США вступила в дію 4 березня 1789 р. після ратифікації її конвентами 9 штатів. У 1791 р. до Конституції США було внесено 10 поправок, які дістали назву «Білля про права». Перша поправка встановлювала заборону на прийняття Конгресом законів, які обмежують свободу віросповідання, слова і друку, демонстрацій, подання петицій; друга — гарантувала право народу зберігати і носити зброю; третя — забороняла постій військових у приватних будинках, за винятком випадків, передбачених законом (наприклад, під час війни); четверта — гарантувала недоторканість особи, житла, власності від безпідставних обшуків і затримань; п’ята, захищаючи права особи у кримінальному процесі, встановлювала заборону на притягнення будь-кого до відповідальності не інакше, як за рішенням суду присяжних, примус давати свідчення проти себе, покарання двічі за один і той же самий злочин, позбавлення життя, свободи, власності без належного судового розгляду; шоста — встановила право обвинуваченого на адвокатський захист, інформацію про характер і мотиви обвинувачення, очну ставку із свідками, швидкий розгляд справ судом присяжних того ж штату і округу, де скоєно злочин; сьома — гарантувала право на суд присяжних, якщо сума позову перевищувала 20 доларів; восьма — забороняла встановлювати надмірно великі застави і стягувати великі штрафи, накладати жорстокі покарання; дев’ята — наголошувала, що перелік у Конституції названих прав не повинен тлумачитися як заперечення чи применшення інших прав; десята — залишала за штатами і народом право надавати своїм громадянам й інші права, які не передбачені федеральною Конституцією. Усі інші поправки вносилися в різні роки і стосувалися відокремлення функціонування політичних та правових інститутів. Так, одинадцята поправка (1793) обмежувала юрисдикцію федеральної судової системи розв’язувати будь-яку судову справу, якщо ця справа не була порушена проти одного із штатів громадянином іншого штату або громадянином іноземної держави; дванадцята (1804) — встановлювала порядок обрання Президента і Віце-президента; тринадцята (1865) — скасувала рабство; чотирнадцята (1868) — визначила поняття громадянства, а також кількість представників до Конгресу від кожного штату, встановила принцип несумісності посад у державному управлінні; п’ятнадцята (1870) — заборонила обмежувати виборчі права з огляду на расу чи колишнє перебування в рабстві; шістнадцята (1913) — надала Конгресу право накладати і збирати податки з прибутків незалежно від джерела їх походження; сімнадцята (1913) — встановила порядок обрання і ротації сенаторів; вісімнадцята (1919) — у разі її ратифікації законодавчими зборами штатів заборонила виробництво і продаж алкогольних напоїв; дев’ятнадцята (1920) — заборонила обмеження виборчих прав за статевою ознакою; двадцята поправка (1930) — встановила термін закінчення повноважень Президента і Віце-президента, а також сенаторів і представників й визначила процедуру заміщення Президента у випадку його смерті або необрання у встановлений термін; двадцять перша (1933) — скасувала вісімнадцяту поправку і заборонила перевезення та продаж алкогольних напоїв з порушенням чинного законодавства; двадцять друга (1951) — заборонила обирати Президента більш як на два терміни; двадцять третя (1961) — встановила принцип, згідно з яким визначається кількість виборщиків від штату для обрання Президента і Віце-президента; двадцять четверта (1964) — скасувала майновий ценз для виборців; двадцять п’ята (1967) — встановила порядок заміщення посади Президента Віце-президентом у разі усунення його в порядку імпічменту або прийняття Конгресом постанови 2/3 голосів про неспроможність Президента виконувати свої обов’язки; двадцять шоста (1971) — знизила віковий ценз для активного виборчого права до 18 років; двадцять сьома (1992) — заборонила сенаторам і представникам встановлювати для себе платню (за винятком для наступного складу Конгресу) [13, c. 144-145].

Конституція США заклала основу сучасного конституціалізму, суть якого полягає у створенні збалансованого механізму розподілу влади (законодавчу здійснює Конгрес, виконавчу — Президент, судову — Верховний суд); забезпеченні надійних гарантій захисту прав і свобод громадян; успішному функціонуванні інститутів федеральної держави.

Конституційний лад США характеризується високим рівнем стабільності, оскільки процедура внесення змін і доповнень до Конституції дуже складна. Поправки до Конституції повинні бути ухвалені 2/3 голосів депутатів кожної із палат Конгресу, а потім ратифіковані законодавчими зборами або конвентами 3/4 штатів.

Принципи і норми Конституції США поступово реалізовувалися в історичному розвитку країни через масштабні конфлікти і реформи. Перемога промислової Півночі над рабовласницьким Півднем у Громадянській війні 1861—1865 рр. забезпечила сприятливі умови для капіталістичного розвитку країни. У ході цієї війни, завдяки Президенту А. Лінкольну, були прийняті епохальні рішення: започатковано швидкий розвиток фермерства — законом про гомстеди 1862 р., і скасовано рабство в 1863 р.

Потужний імпульс цивілізаційному розвиткові США дав «Новий курс» президента Ф. Рузвельта в 30-ті рр. XX ст. Він започаткував ефективний механізм державного регулювання економіки в період «Великої депресії». Його суть зводилася до таких кроків:

—      жорсткого контролю федеральної резервної системи за грошовою масою і валютним курсом;

—      обмеження монополізму і створення умов для вільної конкуренції;

—      державного фінансування пенсій, допомоги безробітним, людям похилого віку, інвалідам та бідним;

—      зниження зарплати державним чиновникам і пенсій ветеранам;

—      започаткування практики діалогу глави держави і громадськості через ЗМІ.

У 80-х рр. XX ст. за Президента Р. Рейгана у США був здійснений перехід від соціальної до ліберальної держави й економіки, який передбачав скорочення державних податків і видатків, максимальне сприяння розвиткові підприємництва.

За часів президентства Б. Клінтона США домоглися профіцитного бюджету і щорічного зростання ВВП на 5 % [17, c. 88-89].

Консервативний курс Дж. Буша спрямований на подальше скорочення державних податків і видатків, посилення військової могутності США. Після подій 11 вересня 2001р., коли терористи-смертники зруйнували Всесвітній торговельний центр, США організували антитерористичну коаліцію і вжили безпрецедентних заходів безпеки США та їх союзників з метою знешкодження глобального тероризму. В ході військових операцій у 2001 р. знищили тоталітарний режим Талібану в Афганістані й основні сили терористичної організації «Аль-Каїда», а в 2003 р. — подібний режим С. Хусейна в Іраку, який прагнув оволодіти зброєю масового знищення і підтримував різні терористичні організації на Близькому Сході.

Ліберальний режим політичної системи США забезпечує високий динамічний розвиток американської економіки та науки і таким чином утримується лідерська позиція країни на світовій арені.

США — класична президентська республіка, для якої характерні такі ознаки: Президент є одночасно главою держави і виконавчої влади; відсутній уряд як окремий політичний інститут; глава держави не має права розпустити парламент; Президент не є суб’єктом законодавчої ініціативи.

1.2. Розвиток політичних інститутів Канади

Канада є країною, в якій ліберальна економіка поєднується з дуже розвинутою соціальною сферою, де охорона здоров’я перебуває на державному фінансуванні, існують високі пенсії і надається пристойна соціальна допомога малозабезпеченим і безробітним.

Незважаючи на те, що в широкому розумінні Конституція Канади включає конституційні акти, правові звичаї, прецеденти, Конституційний акт 1982 р. можна вважати вагомим досягненням у довготривалому конституційному процесі Канади. Принципово новими нормами цього акту слід вважати:

—      встановлення чотирьох процедур внесення поправок до Конституції;

—      проголошення Хартії прав і свобод, яка не може бути змінена інакше, як за другою процедурою (або за третьою, якщо ці зміни стосуються однієї або декількох провінцій);

—      надання провінціям широких прав щодо використання їхніх природних ресурсів;

—      визначення правового статусу аборигенів;

—      визнання чинними англійської і французької версій писаної Конституції, починаючи від Акту 1867 р. до Акту 1982 р.

Перша процедура конституційних замін стосується поправок щодо:

—      функцій Королеви, Генерал-губернатора, лейтенант-губернаторів;

—      структури Верховного суду; власне процедури конституційних змін;

—      використання французької й англійської мов.

Вона передбачає необхідність ухвалення поправок абсолютною більшістю голосів депутатів обох палат Парламенту або тільки нижньої палати, якщо верхня палата не прийняла рішення з цього приводу протягом 180 днів, а також законодавчими зборами кожної з десятьох провінцій (конституційні поправки не поширюються на провінції, які наклали на них вето).

Друга процедура конституційних змін стосується поправок щодо:

—      скасування повноважень чи привілеїв провінційних урядів або законодавчих асамблей;

—      пропорційного представництва провінцій у нижній палаті; повноважень Сенату, кількості сенаторів від кожної провінції та свободу вибору сенаторів;

—      статусу Верховного суду;

—      розширення територій провінцій; Канадської Хартії прав і свобод.

Ця процедура може бути здійснена, коли за поправки проголосує більшість депутатів обох палат або тільки нижньої палати (при вищеназваних умовах) і законодавчі збори двох третіх провінцій, коли в них проживає половина населення Канади.

Третя процедура конституційних змін стосується поправок змін кордонів або норм використання англійської і французької мов лише в одній або у декількох провінціях. Для ухвалення цих поправок достатньо більшості голосів депутатів обох палат Парламенту або нижньої палати і законодавчих асамблей відповідних провінцій.

Четверта процедура конституційних змін, яка стосується поправок щодо певних змін в уряді або обох палатах Парламенту (крім тих, що передбачені першими двома процедурами), може бути здійснена лише на підставі ухвали Парламенту [19, c. 167-168].

За формою державного правління Канада є парламентською монархією із специфічними рисами, обумовленими історичними конституційно-правовими зв’язками з колишньою метрополією — Великою Британією.

Генерал-губернатор має такі повноваження:

—      скликає нижню палату;

—      виступає із спеціальною промовою на спільному засіданні обох палат Парламенту при відкритті сесії;

—      промульгує акти Парламенту і конституційні поправки;

—      затверджує акти Кабінету міністрів;

—      видає акти, які контрасигнуються Прем’єр-міністром або міністрами;

—      за пропозицією Кабінету міністрів може розпустити нижню палату;

—      приймає рішення разом з урядом і Парламентом з питань ратифікації міжнародних договорів, оголошення війни й укладення миру;

—      призначає Прем’єр-міністра — лідера партії, який має більшість у Парламенті, за його поданням міністрів;

—      призначає своїх заступників, членів Таємної ради, Верховного суду і всіх федеральних суддів, а також лейтенантів-губернаторів провінцій і 104 сенатори на чолі із Спікером за поданням Прем’єр-міністра.

При Генерал-губернаторові як дорадчий орган діє Таємна рада. Членів Таємної ради призначає і звільняє Генерал-губернатор за пропозицією Прем’єр-міністра. До Таємної ради належить Кабінет міністрів, колишні міністри, екс-спікери обох палат, Верховний суддя Канади та колишні верховні судді, а також можуть бути включені інші видатні громадяни. За всю історію її існування Таємна рада збиралась у повному складі лише декілька раз, тому цей орган радше виконує церемоніально-представницькі функції ніж управлінські, нормотворчі чи експертні [9, c. 72-73].

Розділ 2. Спільні та відмінні риси законодавчої та виконавчої влади в США та Канаді

2.1. Виконавча та законодавча влада США

Главою держави та виконавчої влади в США є Президент. У його безпосередньому підпорядкуванні перебуває весь державний апарат управління країною: міністри, яким Президент делегує деякі свої повноваження, а також глави численних відомств. Президент республіки та виконавчий державний апарат творять у США президентську владу.

Президент не є політично відповідальним перед Конгресом, проте несе відповідальність перед народом, від якого отримує свій мандат. Хоча повноваження Президента закріплені в достатньо широкому обсязі, однак президентська влада не може перерости в особисту диктатуру, оскільки завжди стримується сильними повноваженнями Конгресу та Верховного суду.

Як глава держави і виконавчої влади Президент виконує такі повноваження:

—      скеровує до Конгресу щорічні послання, в яких формулює основні законодавчі пропозиції;

—      відповідає за підготовку та виконання федерального бюджету;

—      видає акти, які ґрунтуються на законах і регулюють важливі питання державного управління;

—      промульгує закони;

—      упродовж 10-ти днів накладає на закон вето, яке можна подолати 2/3 голосів обох палат, а якщо Конгрес не встигає подолати вето через закінчення сесії, то процедура проходження законопроекту розпочинається заново;

—      скликає Конгрес на надзвичайні сесії;

—      як верховний головнокомандувач збройними силами та національною гвардією має право направляти війська за межі території США для «захисту американських інтересів», присвоює вищі військові відзнаки;

—     представляє США у міжнародній політиці, укладає договори, які ратифікуються 2/3 голосів Сенату або вступають у силу без такої ратифікації (так звані виконавчі угоди);

—      відтерміновує виконання вироків, і має право на помилування (крім злочинів проти США, які були доведені в процесі процедури імпічменту);

—      призначає за порадою та згодою Сенату 10 міністрів, керівників відомств, начальників об’єднаних штабів, послів, суддів Верховного суду та інших федеральних суддів, самостійно призначає до 2,5 тис. службовців федеральної служби [20, c. 378].

Президент може бути достроково позбавлений своїх повноважень шляхом процедури імпічменту у випадку державної зради або скоєння тяжкого злочину. Процедура імпічменту передбачає такі стадії: Палата представників на основі рішення правого комітету відносною більшістю голосів депутатів висуває обвинувачення главі державі; Сенат, на якому головує голова Верховного суду, 2/3 голосів виносить остаточне рішення про позбавлення Президента повноважень. Процедура імпічменту поширюється на всіх вищих посадових осіб держави.

До президентської влади належать такі структурні елементи: Віце-президент, Кабінет Міністрів, виконавчий апарат Президента, виконавчі федеральні агентства.

Віце-президент як друга особа після Президента заміщає його в разі усунення в порядку імпічменту, смерті, відставки або неспроможності виконувати свої обов’язки, є головою Сенату.

Кабінет Міністрів складається із керівників департаментів і відомств, яких називають міністрами або секретарями. Він не має конституційного статусу, а формується та діє на основі звичаю, що склався ще при Дж. Вашингтоні. Кабінет Міністрів виконує тільки консультативні функції, тому він не видає жодних актів. Усі рішення Кабінету Міністрів, якщо вони приймаються, формуються як акти Президента. Кабінет Міністрів припиняє свою діяльність тоді, коли йде у відставку Президент.

У сучасній практиці США Кабінет Міністрів складається приблизно з 13 керівників департаментів. До нього належать: державний секретар, міністри фінансів, юстиції, оборони, внутрішніх справ, торгівлі, сільського господарства, праці, охорони здоров’я і соціальних служб, житлового будівництва та міського розвитку, транспорту, освіти, енергетики.

Другою ланкою виконавчої влади є виконавчий апарат Президента, який включає: Раду національної безпеки, яка надає рекомендації Президенту з питань національної безпеки та оборони; канцелярію Білого дому, яка виконує функцію оперативного обслуговування Президента, забезпечує його зв’язок з Конгресом і Кабінетом Міністрів; бюро бюджету забезпечує розробку фінансової політики Президента; раду економічних консультантів; дорадчий комітет при Президенті з питань урядової організації.

Третя ланка виконавчої влади — це виконавчі агентства: національне управління трудових відносин, інформаційне агентство, агентство національної безпеки, національне агентство з аеронавтики та космосу, комісія з атомної енергетики, Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), Федеральна резервна система та ін. [16, c. 7]

Парламент США — Конгрес — складається з двох палат: верхньої — Сенату і нижньої — Палати представників. Остання у складі 435 депутатів обирається прямими виборами на 2 роки, а Сенат, у складі 100 сенаторів — терміном на 6 років (кожні два роки Сенат оновлюється на 1/3).

Конституція США проголосила: «Всі… повноваження законодавчої влади належать Конгресові Сполучених Штатів…» (розд. 1, ст. 1). Це означає, що Конгрес має право видавати закони, які діють і є обов’язковими на всій території США. Однак Конгрес має обмежені законодавчі повноваження. Це зумовлюється тим, що в США діють ще 50 законодавчих зборів штатів (за кількістю штатів), які здійснюють законодавчу діяльність відповідно до своїх повноважень.

Палату представників очолює Спікер, який обирається самою палатою (традиційно — її партійною більшістю). Це третя особа в державі після Президента і Віце-президента. Спікер веде засідання, скеровує законопроекти у комітети, має право голосу, підтримує зв’язок з Президентом та ін.

Віце-президент США є головою Сенату. Якщо Віце-президент у Сенаті відсутній, то із числа сенаторів обирається тимчасовий голова. Найчастіше ним стає представник партії більшості. Віце-президент уособлює зв’язок законодавчої та виконавчої влади, веде засідання, скеровує законопроекти у комітети, підписує прийняті сенатом законопроекти та ін. Він голосує тільки тоді, коли голоси сенаторів поділилися порівно.

Сенатори та члени Палати представників працюють на професійній основі і не мають права займатися підприємницькою діяльністю. Жоден із членів Конгресу не може обіймати будь-яку посаду в органах влади. У них вільний, а не імперативний мандат.

Члени Конгресу мають обмежений індемнітет. Вони не несуть жодної відповідальності за виступи в Конгресі, за ними зберігається свобода слова і голосування. Депутати Конгресу володіють імунітетом тільки під час сесій, за винятком випадків вчинення ними державної зради, тяжкого злочину і порушення миру.

Активну роль у діяльності Конгресу відіграють комітети, комісії і підкомісії. Саме вони займаються обговоренням законопроектів та розслідувальною діяльністю. Комітети поділяються на об’єднані, комітети всієї палати, спеціальні, погоджувальні та постійні.

Об’єднані комітети включають членів обох палат Конгресу, розробляють проекти законів, контролюють їхню дію у визначеній сфері. Комітет усієї палати — це засідання палати у повному складі. Така форма діяльності палат дає змогу застосовувати спрощену процедуру розгляду законопроекту. Спеціальні комітети мають тимчасовий характер. Вони створюються для розв’язання якогось конкретного питання. Погоджувальні комітети утворюються обома палатами для подолання розбіжностей між ними з певного кола питань.

Важливе значення для законодавчої діяльності Конгресу мають постійні комітети, яких у Сенаті 17, а в Палаті представників — 22. Постійні комітети утворюються відповідно до закону у всіх напрямках державного управління. Компетенція кожного комітету розкрита у регламенті кожної палати (у Палаті представників — з іноземних справ, у справах збройних сил, юридичному, з асигнувань, освіти, праці та ін.; у Сенаті — з сільського господарства, фінансів, з питань малого бізнесу, іноземних справ та ін.).

Значне місце в діяльності Конгресу відводиться партійним фракціям. Ці органи відіграють головну роль в організації роботи кожної палати. Партійні фракції діють самостійно і не підпорядковуються виконкомам своїх партій, але тісно з ними пов’язані.

Конгрес приймає закони, має право оголошувати війну, здійснює контроль за виконавчою владою і виконанням бюджету, а також проводить процедуру імпічменту. Кожна палата Конгресу наділена власними повноваженнями: Палата представників має пріоритет у прийнятті фінансових законів (про бюджет і податки), висуває обвинувачення Президентові під час процедури імпічменту, обирає Президента, якщо він не обраний колегією виборщиків; Сенат дає «згоду і пораду» на призначення вказаних Президентом посадових осіб, ратифікує міжнародні договори, позбавляє Президента повноважень у завершальній стадії процедури імпічменту, обирає Віце-президента, якщо він не обраний колегією виборщиків [10, c. 52-53].

2.2. Виконавча та законодавча влада Канади

Найвищою посадовою особою Канади є Генерал-губернатор, який виконує повноваження глави держави від імені Королеви Великої Британії. Він призначається терміном на п’ять років. Королевою Великої Британії за поданням Прем’єр-міністра і може бути достроково позбавлений повноваження за аналогічною процедурою.

Виконавчу владу в Канаді, яка належить Королеві в особі Генерал-губернатора, здійснює уряд — Кабінет міністрів, по-літично відповідальний перед Парламентом. До складу Кабінету Міністрів, який налічує до ЗО осіб, входить Прем’єр-міністр, міністри — керівники окремих департаментів (фінансів, юстиції, зовнішніх справ, охорони здоров’я, соціального забезпечення) та міністри без портфеля.

Прем’єр-міністром стає за призначенням Генерал-губернатора лідер партії, який переміг на виборах, а лідер другої партії за кількістю парламентських мандатів — офіційним лідером опозиції. Прем’єр-міністр подає пропозиції про призначення і звільнення міністрів Генерал-губернатору. Міністри повинні бути депутатами Парламенту (як правило, Палати громад). Можливі випадки призначення міністрами і нечленів Парламенту, однак вони зобов’язані протягом певного терміну бути обрані до законодавчого органу. При формуванні уряду враховуються не тільки політичні чинники, але й територіальні, етнічно-культурні та мовні. Відповідно до такого підходу Кабінет Міністрів мав формуватися з представників всіх або майже всіх провінцій Канади, обох мовних груп населення, а також протестантської і католицької конфесій.

Кабінет міністрів не має конституційно визначеного терміну своїх повноважень. Початок його діяльності пов’язаний із процедурою присяги голови уряду, а завершення — поданням у відставку або смерті Прем’єр-міністра.

Прем’єр-міністр разом із Кабінетом міністрів іде у відставку в разі поразки його партії на виборах і висловлюванню йому вотуму недовіри. Якщо Прем’єр-міністр вмирає або достроково виходить у відставку, але його парламент зберігає парламентську більшість, тоді Генерал-губернатор має призначити нового Прем’єр-міністра — представника цієї партії. Якщо жодна партія не отримала парламентської більшості, тоді може функціонувати уряд меншості, якщо він отримав підтримку Палати громади. У випадку вотуму недовіри Генерал-губернатор може призначати головою уряду лідера опозиції або розпустити Парламент. У певних випадках Генерал-губернатор може відхилити пропозицію голови уряду про нові вибори, якщо в Парламенті жодна партія не отримала більшості.

Кабінет міністрів виконує такі функції:

—      є суб’єктом законодавчої ініціативи через міністрів-депутатів;

—      виконує прийняті Парламентом закони, видає нормативні акти для управлінської діяльності;

—      вносить проект бюджету в нижню палату і відповідає за виконання основного фінансового документа країни;

—      управляє державним апаратом; вносить пропозиції Генерал-губернатору про розпуск Палати громад, призначення сенаторів і Спікера Сенату [8, c. 208-209].

У Канаді існує чітке розмежування політичної і адміністративної функцій в органах державного управління. Якщо міністр, наприклад, є політичною фігурою, то його заступник — адміністративною (тобто чиновником або державним службовцем). Хоча на цю посаду призначають за пропозицією Прем’єр-міністра, вона залишається незмінною при зміні уряду (в окремих випадках за рішенням уряду заступник міністра може бути переміщений з одного посту на інший). При призначенні державних службовців враховується не політична приналежність, а їх ділові якості. Нагляд за дотриманням процедур формування адміністративного апарату здійснює Незалежний комітет у складі 3 осіб, який призначається терміном на десять років. Міністру як політичному керівнику департаменту допомагає невеликий апарат на чолі з помічником з адміністративних питань. Міністрам найважливіших департаментів допомагають парламентські секретарі, які, будучи депутатами нижньої палати, протягом однієї сесії забезпечують зв’язок міністерства із законодавчим органом. Деякі функції Кабінету міністрів виконують також незалежні державні комітети і корпорації.

Законодавча влада в Канаді належить Парламенту, до складу якого входять:

—      глава держави;

—      нижня Палата — Палата громад, яка у складі 300 осіб обирається прямими виборами терміном на п’ять років;

—      верхня Палата — Сенат, яка у складі 104 осіб призначається Генерал-губернатором за поданням Прем’єр-міністра.

Палата громад за організаційною структурою включає: партійні фракції або кокуси партії (урядової більшості і опозиції), керівні органи палати, парламентські комітети. Кожна партійна фракція має свої комітети, які спеціалізуються за напрямками законодавчої діяльності і парламентських організаторів «кнутів», які здійснюють нагляд за дотриманням фракційної дисципліни.

Канада як федеративна держава об’єднує десять провінцій і дві федеральні території. Конституція Канади розмежовує виняткову федеральну компетенцію і компетенцію суб’єктів федерації. До федеральної компетенції належать питання:

—      внесення поправок до Конституції Канади;

—      оборони;

—      зовнішньої політики;

—      грошового обігу;

—      федеральних фінансів;

—      страхування з безробіття;

—      банківської системи;

—      регулювання торгівлі;

—      поштової служби;

—      служби статистики;

—      проведення перепису населення;

—      правового статусу іноземців;

—      патентної справи;

—      регулювання відносин з аборигенами.

До компетенції провінцій належать такі питання:

—      затвердження Конституції Канади, внесення поправок до Конституції провінції;

—      організація органів влади провінції;

—      законодавче регулювання муніципальних органів влади;

—      фінанси провінцій;

—      управління природними ресурсами;

—      трудове законодавство;

—      соціальне забезпечення, освіта;

—      утримання лікарень, благодійних установ та пенітенціарних закладів [3, c. 19-20].

Розділ 3. Характеристика політичних процесів США та Канади

3.1. Політичні процеси в США та Канаді на сучасному етапі

Канадсько-американські відносини є класичним прикладом двосторонніх асиметричних відносин, що визначається як у кількісних, так і якісних показниках. Так, за кількісними показниками у різних сферах вона складає співвідношення приблизно 1:10. Сучасна партійно-політична система Канади є результатом природної еволюції політичної системи країни. Остання трансформація партійної системи, що відбулася в Канаді на початку 90-х років ХХ ст., стала черговим етапом цієї еволюції. Такі трансформації відбувалися в країні неодноразово, здебільшого їх причинами ставали економічні і, як наслідок, політичні кризи. Якщо перші декілька трансформацій виражалися у банальному збільшенні кількості політичних сил у парламенті, то зміни, що відбулися на початку 90-х років, змінили саму суть системи, яка полягала у домінуванні двох традиційних політичних сил – Прогресивно-консервативної та Ліберальної партій, які змінювали одна одну при владі. Адже консерватори опинилися в глибокій кризі, а в парламент пройшли дві нові суто регіональні політичні партії – Партія реформ та Квебекський блок.

Причинами сучасної трансформації партійної системи Канади є регіоналізація канадської політики. Розпочавшись на початку 80-их років ХХ ст. із загостренням квебекської проблеми вона триває далі. Різні дослідники по-різному характеризують партійну систему Канади у 1993-2004 роках. Одні називають її багатопартійною системою з домінуванням однієї політичної партії, інші – ерою Кретьєна, треті – трансформаційним періодом. Остання назва, на нашу думку, найкраще відповідає цьому етапу, після створення нової Консервативної партії система поступово повертається до попереднього стану, коли у країні зберігається протистояння двох політичних сил – ліберальної та консервативної. Це підтверджують останні вибори – 2004, 2006, 2008 рр.

Нині партійна система Канади є багатопартійною. Загалом представлені у парламенті політичні партії, яких наразі є чотири: Ліберальна, Консервативна, Нова демократична та Квебекський блок, – мають визначальний вплив на політичну систему Канади. Проте найбільш повно такий вплив проявляється, коли партія формує уряд у країні, а її лідер стає прем’єр-міністром. Поряд з тим, що у канадських партіях завжди діє чітка дисципліна, останній одночасно контролює як роботу уряду, так і роботу парламенту. Це робить посаду лідера партії ключовою фігурою канадської політики. Саме на лідерах федеральних політичних партій зав’язане політичне життя країни [3, c. 17-18].

Визначальним є й вплив політичних партій на федерально-провінційні відносини в країні, адже вони здатні блокувати ініціативи федерального уряду й тим самим загострювати внутрішньополітичну ситуацію в країні. Особливо активно проти урядових ініціатив виступає Квебекський блок, який підтримує лише ті рішення, які є вигідними для франкомовної провінції. Однією з характерних особливостей Канади є те, що не лише федеральні, але й провінційні партії здатні чинити тиск на уряд. Це пов’язано з тим, що усі регіональні політичні партії Канади є автономними у своїй діяльності, жодна федеральна політична партія не здатна прямо впливати на політику провінційних, і навіть у випадку, якщо формально провінційна партія є частиною загальнонаціональної, їх відносини можна характеризувати виключно як співробітництво.

Як вже було зазначено, відносини між Канадою та США є класичним прикладом асиметричних міждержавних двосторонніх відносин. Асиметрія відображається як у кількісних показниках, як то розмір ВВП, кількість населення, доля у світовій торгівлі, так і у якісних – роль та місце у системі міжнародних відносин, рівень претензій держав тощо. Така відмінність у розмірі та потенціалі підсилюється в умовах сусідства цих двох країн, а також їхній відносній ізольованості від решти світу в межах північноамериканського континенту.

Історія Сполучених Штатів і Канади характеризується спільними витоками і паралельним перебігом подій. Обидва північноамериканські народи є переселенськими націями, що виникли і сформувалися переважно під впливом Британської імперії. Кожна важлива подія американської історії знаходить відлуння в паралельній події канадської. Утворення Канадської Конфедерації 1867 року значною мірою стало відповіддю на громадянську війну в США. Аграрне освоєння степових регіонів, розбудова залізничної мережі, індустріалізація у Сполучених Штатах збігаються з аналогічними процесами на канадських теренах. Розвиток США як політичної, економічної і військової надпотуги в післявоєнні роки супроводжувався паралельним зростанням канадської активності в царині міжнародних організацій, посередництва, миротворчості та світової торгівлі.

Історичні шляхи Канади і Сполучених Штатів різняться лише кількісними показниками. Динаміка канадської історії значно повільніша, ніж американської. Становлення нового ліберального суспільства у США було прискорено двома вирішальними подіями — ліберальною революцією та громадянською війною. У Канаді ж цей процес тривав від проголошення Канадської Конфедерації 1867 року до визнання канадської конституції британським парламентом 1982-го.

Обидві північноамериканські країни належать до однієї історико-культурної формації і мають спільну систему цінностей. Християнсько-ліберальні цінності, примножені протестантським нонконформізмом та послідовністю, втілювалися впродовж усієї історії двох народів.

Сполучені Штати й Канада є двома основними складовими регіонального господарського комплексу, який формується на північноамериканських теренах внаслідок конвергенції національних економік та тенденцій розвитку світового господарства [1, c. 52-54].

Різними є і позиції країн на світовій арені. США є єдиною на сьогоднішній день наддержавою, що володіє ядерною зброєю та має глобальні інтереси. Жодна країна у світі не може зрівнятися зі Сполученими Штатами за економічною чи військовою могутністю. Канада ж, як правило, визначається як середня держава. Вона не має ядерної зброї, і її інтереси, хоч і виходять за межі північноамериканського континенту, втім ніколи не носили глобального характеру. У світовій політиці Канада радше прагне займати свою особливу нішу, яка б приносила найбільші дивіденди за наявних політичних ресурсів.

Отже, асиметричність канадсько-американських відносин визначається суттєвою різницею у кількості населення, розмірі ВВП, військового потенціалу та позицією у ієрархії системи міжнародних відносин.

3.2. Основні відмінності в політичних процесах США та Канади

Серед визначальних рис двосторонніх взаємин головними є ті, що мають усталений характер. Будь-яка міждержавна взаємодія відбувається в межах певної історично сформованої системи цінностей і в сталому геополітичному середовищі. Така духовна і природна єдність у взаємодії створює рамки і форми можливих взаємин.

З геополітичної точки зору США й Канада відзначаються материковою замкненістю й океанічною відкритістю, що зумовлює їх обопільне прагнення, підтримуючи континентальне сусідство, зміцнювати трансокеанічні зв’язки. Це — приклад геополітичної моделі, що ставить соціальну взаємодію в жорсткі геополітичні рамки. Північна Америка є монолітним геополітичним утворенням, дві третини території якого займають Сполучені Штати й Канада. Від інших центрів геополітичної взаємодії їх відокремлюють два океани. Відтак, незмінна геополітична структура зводить до мінімуму варіанти їх соціальної взаємодії.

Наступна рамкова характеристика канадсько-американських відносин має культурно-історичний характер. Історія визначила певний тип канадсько-американських стосунків і причетність обох народів до спільної історико-культурної формації, що зумовлює відданість цих націй єдиній системі цінностей.

У політичному сенсі стосунки Сполучених Штатів і Канади характеризуються поступовим формуванням єдиної політичної спільноти поруч із регіональним господарським комплексом. Оборона є первинною і основною функцією політичної системи. Тому тісне військове співробітництво США й Канади є запорукою подальшого політичного об’єднання. На теренах Північної Америки склався спільний канадсько-американський оборонний комплекс, який характеризується такими рисами.

По-перше, обидві держави мають однакові військові інтереси та уявлення, що передбачає спільність у царині ідентифікації загроз. Так, головне положення канадської військово-політичної доктрини наголошує на тому, що двома стратегічними імперативами Канади є захист національного суверенітету та Північної Америки. Обидві нації усвідомлюють, що спільний захист континенту від зовнішніх загроз відповідає їх інтересам. Підтвердженням служить наявність такого інституту, як Північноамериканська організація аерокосмічної оборони (NORAD).

По-друге, склався спільний канадсько-американський ВПК, підвалини якого було закладено Огаденберзькою (1940) і Гайд-Парківською (1941) угодами. На початок 1990-х років діяло близько 200 угод, покликаних регулювати військово-політичну кооперацію, що набула сталих інституційних форм.

По-третє, оборонне співробітництво між Сполученими Штатами й Канадою сягнуло найвищого рівня — створення спільних інституцій. Канадська і американська політичні системи фактично єдині стосовно первинної і основної функції — оборони, що цілком забезпечує подальше формування регіональної політичної спільноти [9, c. 75].

Важливою особливістю канадсько-американських взаємин є спільність поглядів на ключові проблеми міжнародних стосунків. Крім того, обидва національні актори діють у єдиному «оперативному полі», що зумовлює подібність зовнішньополітичних дій, реакцій, оцінок. Означене поле послідовно включає Північну Америку, Атлантичну та Тихоокеанську спільноти та, зрештою, кризонебезпечні регіони посткомуністичного і третього світу. Наявність зовнішньополітичного консенсусу певною мірою пояснює відсутністю спільних канадсько-американських інституцій узгодження позицій та прийняття рішень.

Мають місце й певні політико-ідеологічні відмінності. Суспільна ідеологія Канади перебуває під впливом британського торизму, що зумовлює відданість багатьох канадців принципу корпоративізму — на противагу індивідуалізму американців. Гуманістично-етатистські погляди Нової демократичної і, почасти, Ліберальної партій також набувають поширення. На прикладі канадсько-американських міждержавних взаємин виникла специфічна ідеологічна модель, коли одна глобальна ідеологія розгортається в межах певної історико-культурної формації, вирізняючи закладені в ній екстреми, які водночас доповнюють і протистоять одна одній. Корпоративістський лібералізм Канади та індивідуалістський лібералізм Сполучених Штатів окреслюють спектр можливих концепцій лібералізму в межах єдиної ліберальної доктрини, привнесеної з Британії разом із християнсько-ліберальною системою цінностей [4, c. 35].

Отже, можна зробити висновок, що успішне використання Канадою ситуації комплексної взаємозалежності зі Сполученими Штатами сприяє мінімізації асиметрії у відносинах та переговорному процесі між цими двома країнами. В той же час, існує також і ряд інших факторів, за рахунок яких пом’якшується нерівність у взаєминах між Оттавою та Вашингтоном.

І, нарешті, варто згадати, що найбільшою запорукою стабільності добросусідських канадсько-американських відносин є зацікавленість обох держав у збереженні і підтриманні дружніх відносин. Цей фактор не можна виміряти чи детально описати, проте, він чітко прослідковується у ході дослідження взаємин між Оттавою та  Вашингтоном. Так, деякі дії держав не можливо пояснити з точки зору політичного реалізму чи теорії взаємозалежності, проте їх можна зрозуміти беручи до уваги успішну історію партнерських стосунків між цими найбільшими північноамериканськими державами.

Таким чином, канадсько-американські відносини є типовим прикладом асиметричних міждержавних двосторонніх відносин: США значно переважають Канаду за демографічними та військовими показниками, розміром ВВП, а також місцем у ієрархії міждержавних відносин. Втім, асиметрія канадсько-американських відносин характеризується зрілістю і взаємозалежністю. В таких умовах обидві держави дружньо співіснують отримуючи свої переваги від стосунків, а асиметрія вихідних позицій не завжди призводить до асиметрії кінцевих результатів. Цьому сприяють ряд факторів, як наприклад, вдале використання Канадою ситуації взаємозалежності; спільна участь у міжнародних організаціях, що виконують своєрідну роль буфера між державами; стратегічне розташування Канади та володіння нею важливими природними ресурсами; „м’яка сила” та репутація країни у світовій політиці, а також більша увага канадців до проблем канадсько-американських відносин та згуртованість нації. Застосування Оттавою певних стратегій, як наприклад лобіювання своїх інтересів у Сполучених Штатах, робота із американською громадськістю, представниками політичних та ділових кіл також сприяє значному зміцненню канадської переговорної позиції по відношенню до південного сусіда. Усі вищезгадані фактори, підсилені взаємною зацікавленістю Канади та США у збереженні дружніх партнерських стосунків, є основою успішних двосторонніх асиметричних відносин між цими державами.

Висновки

Підводячи підсумки, можна сказати, що зрілий характер асиметрії  канадсько-американських відносин може слугувати прикладом для багатьох інших пар міждержавних асиметричних відносин.

Ліберально-демократичний режим політичної системи, який передбачає найбільш обмежене втручання держави в економіку і соціальну сферу та невеликий державний сектор, забезпечує високий динамічний розвиток економіки та науки і, таким чином, утриманню позиції лідера на міжнародній арені.

США є класичною президентською державою, для якої характерні такі ознаки: Президент є одночасно главою держави і виконавчої влади; відсутній уряд як окремий політичний інститут; глава держави не має права розпустити парламент; Президент не є суб’єктом законодавчої ініціативи. Президент має такі повноваження: скеровує до Конгресу щорічні послання, в яких формулює основні законодавчі пропозиції; видає акти, які регулюють важливі питання державного управління, має право вето на законодавчі акти Конгресу; призначає за згодою Сенату 10 міністрів, керівників відомств, начальників об’єднаних штабів, судів Верховного суду та інших федеральних суддів і самостійно призначає до 2,5 тис. федеральних службовців. Він може бути достроково позбавлений своїх повноважень шляхом процедури імпічменту, яка передбачає висунення обвинувачення відносною більшістю голосів депутатів нижньої палати і прийняття остаточного рішення 2/3 голосів депутатів верхньої палати.

За формою правління Канада є парламентською монархією, де функції глави держави виконує Королева Великої Британії в особі Генерал-губернатора. Генерал-губернатор призначається і звільняється Королевою за поданням Прем’єр-міністра. Генерал-губернатор здійснює такі повноваження: скликає нижню палату; виступає з «тронною» промовою на спільному засіданні обох палат Парламенту, промульгує акти Парламенту і конституційні поправки; затверджує акти Кабінету міністрів; призначає Прем’єр-міністра як лідера партії парламентської більшості та за його поданням міністрів, членів таємної ради, Спікера та 104 сенаторів, а також федеральних суддів і лейтенант-губернаторів провінції (без подання Прем’єр-міністра).

Виконавчу владу в Канаді здійснює уряд — Кабінет міністрів на чолі з Прем’єр-міністром, який несе політичну відповідальність перед Парламентом. Кабінет міністрів виконує такі функції: є суб’єктом законодавчої ініціативи, видає нормативні акти для управлінської діяльності, вносить проект бюджету в нижню палату і відповідає за його виконання, вносить пропозиції главі держави про розпуск нижньої палати і призначення сенаторів.

Кабінет міністрів не має конституційно визначеного терміну своїх повноважень, він подає у відставку разом із Прем’єр-міністром, коли йому нижня палата висловила вотум недовіри або урядова партія зазнала поразки на виборах.

Законодавча влада в Канаді належить Парламенту, складовими якого є: глава держави; нижня палата — Палата громад, яка у складі 300 осіб обирається прямими виборами терміном на п’ять років; верхня палата — Сенат, яка у складі 104 осіб призначається Генерал-губернатором за поданням Прем’єр-міністра.

Обрані палати мають подібну організаційну структуру, до якої входить Спікер, партійні кокуси, партійні та спеціальні тимчасові комітети. Палати є рівними у законодавчому процесі. Суб’єктами законодавчої ініціативи є уряд в особі депутатів-міністрів, депутати і сенатори. Законопроект обговорюється в трьох частинах на пленарному засіданні палати і розглядається в постійних комітетах. Законопроект, ухвалений однією палатою, має отримати підтримку в другій палаті. Якщо палатам не вдається досягти згоди щодо законопроекту, він вибуває із законодавчого процесу.

Список використаної літератури

1. Аверкієва Ю.П., КарповЛ.Н., Бромлей Ю.В.. Лебедев М.І. Країни та народи Америки. -Б.м., б.р.
2. Арбатов Г.А., Брутепц КН.. Іванян Е.А., Петровський В.Ф. Сучасні США. — Б.м., б.р.
3. Базовкін Є. Канада: єдність в різноманітності [Текст] / Є.Базовкін // Зовнішня торгівля. — 1999. — № 1-2. —  С. 14-21
4. Баталов Э.Я. Политическая система США сегодня: взгляд из Москвы/ Э.Я.Баталов //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2001. — № 7. — C. 3-36
5. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ С. К. Бостан, С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, Запорізький юридичний ін-т МВС України, Київський юридичний ін-т МВС України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 503 с.
6. Георгіца А. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник/ Аурел Георгіца,; М-во освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. — Тернопіль: Астон, 2003. — 431 с.
7. Гладкий Ю.М., Лавров С.Б. Економічна та соціальна географія світу. — М.: Просвещение, 1991.
8. Запаранюк В. Основні політичні партії Канади на початку ХХІ ст. / Віталій Запаранюк // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2008. – Т. 17-18. – С. 207-213
9. Запаранюк В. Реформування політичної системи Канади в 90-ті рр. ХХ ст. / Віталій Запаранюк // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених, присвяченої 90-річчю Української революції 1917-1920 рр. – Вип.V: У 3-х част. – Ч.3 Історія / За заг. ред. проф. В.Ф. Колесника. – К., 2007. – С. 72-75
10. Иванян Э.А. Двухпартийная система как основа политического процесса в США/ Э.А.Иванян //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 11. — C. 48-61
11. Конституции зарубежных государств: Соедин. Штаты Америки. Великобритания. Франция. Германия. Италия. Япония. Канада : [Офиц. тексты : Перевод/ Сост В. В. Маклаков],. — М.: Бек, 1996. — 432 с.
12. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посібник/ Віктор Бесчастний, Олександр Філонов, Владислав Субботін, Сергій Пашков,; За ред. В. М. Бесчастного,. — К.: Знання, 2007. — 467 с.
13. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 543 с.
14. Лапка О. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: у схемах/ Оксана Лапка, Тетяна Пікуля; Київський нац. лінгвістичний ун-т, Економіко-правовий ін-т. — К.: Атіка, 2008. — 214 с.
15. Лапшина И.К. Феномен разделенного правления в США/ И.К. Лапшина //Новая и новейшая история. — 2006. — № 4. — C. 62-78
16. Сполучені Штати Америки //Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2006. — № 45-48. — C. 5-13
17. Уилсон Дж. Американская политическая система/ Дж.Уилсон //США. Канада: экономика, политика, культура. — 1997. — № 2. — C. 88-100
18. Хмелько І. Проблеми стосунків між гілками влади на різних рівнях //Вісник Програми сприяння Парламента України. — 1999. — 3 листопада. — C. 12-13
19. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн : Академічний курс: підручник/ Володимир Шаповал; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 476 с.
20. Шевченко Т.А. Політична система США //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 3. — C. 377-380.