Вступ

У сучасному вітчизняному правознавстві окремо досліджується традиційна правова сім’я. Серед основних характеристик традиційної правової сім’ї визначають такі: провідним джерелом права виступає звичай, який є правилом поведінки, що ввійшов у звичку внаслідок багаторазового застосування протягом тривалого часу та регулював практично всі сторони життя суспільства; у формуванні норм права пріоритет належить самому суспільству; негативне ставлення до законодавства; ігнорування державних структур у процесі реалізації норм права; слабкий розвиток юридичної інфраструктури.

Південно-східне азіатське звичаєве право характеризується всіма ознаками, властивими сім’ї звичаєвого права. Важливою складовою структури правової системи ряду держав Південно-Східної Азії є система звичаєвого права, через яке взаємовідносини між населенням регулюється цими звичаями.

Крім того, у деяких державах Південно-Східної Азії прояв звичаєвого права, як і раніше, знаходить відображення в системі відправлення правосуддя.

Що стосується правової системи Китаю, то це одна з найстаріших правових систем у світі.

Порівняльна характеристика адвокатури України з Китаєм

Правова система Китаю — це одна з найстаріших правових систем у світі. Держава і право виникли в цій країні у II тисячолітті до н.е. і тривалий час розвивалися під сильним впливом філософських вчень даосизму, конфуціанства й легізму [1]. Оскільки повага до спадщини предків, їх традицій є тут однією з найвищих соціальних цінностей, без урахування впливу цих філософських вчень неможливо зрозуміти правову систему, що склалася в Китаї [2]. Наріжним каменем китайських релігійно-етичних учень є уявлення про взаємодію янь та інь (світлого і темного, успішного і невдалого, твердого і м’якого). Зважаючи на це, основним орієнтиром китайського світогляду виступає ідея злагоди, примирення, усунення соціальної конфліктності взагалі, що досить важко узгоджується з ідеєю права як формального і чіткого засобу розв’язання суперечностей між суб’єктами права, оскільки розгляд правових спорів, як правило, пов’язаний із визначенням винної і правої осіб, а не їх примиренням[3].

Для правової культури Китаю характерним є традиційна перевага норм моралі над нормами права у регулюванні будь-яких питань суспільного життя, включаючи найбільш важливі. Таке становлення до права походить з конфуціанського вчення, яке становило основу державної ідеології Китайської імперії аж до революції 1911 р. Згідно з ідеями конфуціанства на передньому плані мають перебувати виховання та переконання, а не влада та примус, а «в соціальному регулюванні пріоритет має надаватися не праву, а людським чеснотам». Внаслідок таких поглядів китайці негативно ставляться до європейської ідеї права з його суворістю та абстрактністю. Людина не повинна наполягати на своїх правах, оскільки обов’язок кожного — прагнути до згоди та забувати про себе в інтересах усіх. У будь-якому випадку конкретне рішення повинно відповідати справедливим та гуманним почуттям, а не бути втиснутим у рамки юридичної схеми. Відшкодування шкоди, на думку китайського судді, не повинно призводити сім’ю боржника до спустошення[4].

За етичним вченням конфуціанства громадянин, який вважає, що хтось відносно нього нехтує правилами «лі» (тобто правилами гармонійної, «правильної поведінки»), повинен прагнути до неупередженого вирішення конфлікту за посередництва спокійного обговорення, а не підкреслювати суперечності, що виникли, наполягаючи на своїх правах та апелюючи до судді. Згідно з конфуціанським вченням необхідно формувати внутрішній світ людини, його мораль, які сприяють тому, щоб він на себе брав зобов’язання, які визначаються його соціальним положенням та забезпечують його правильну та мудру поведінку у суспільстві. Ця обставина визначає місце людини у сім’ї, колективі, суспільстві. Таким чином, не позитивне право, а конфуціанська мораль є основою поведінки людини у суспільстві. Саме поняття суб’єктивного права до початку XX ст. у Китаї було відсутнє. Так, як зазначає О. П. Дзьобань, за Конфуцієм в управлінні державою вирішальне значення надається не законам, а моральним якостям правителів і чиновників, які мають втілювати доброзичливість, щирість, справедливість, почуття обов’язку та ін., що є прямою протилежністю західної теорії верховенства права і правової держави як правління законів, а не людей [5].

Навіть у найбільш «правовій» китайській філософській течії легізму право і закон явно розглядаються скоріше як каральний інструмент у руках правителя, ніж засіб упорядкування суспільних відносин . Ураховуючи це, в цілому справедливою є думка Р. Давіда і К.Жоффре-Спінозі, які зазначають, що через подібні погляди китайці негативно ставляться до ідеї права [6].

Століттями країни, правові системи яких входять до традиційної правової сім’ї, не знали юридичних професій — суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів та ін., бо не існувало ні навчальних закладів для їх підготовки, ні правової науки, ні юридичних шкіл, ні видатних учених — носіїв правових знань. Люди уникали звертатися до судів за захистом своїх прав. Переважна більшість спорів вирішувалася у процесі примирливих процедур за посередництва шанованих членів суспільства на основі норм звичаєвого права . Так, у Китаї тривалий час суд чинили адміністратори, які для зайняття посади складали іспити літературного характеру. Вони не знали права та керувалися порадами своїх чиновників, які належали до спадкової касти. Людей, обізнаних у праві, зневажали, хоча таємно радилися із ними. Населення Китаю до юристів ставилося з недовірою. Не існувало юридичної доктрини, в історії Китаю не виявлено жодного юриста, який би залишив свій слід у правовій науці. Вважалося, що юристи використовують абстрактні норми і таким чином створюють перепони на шляху досягнення компромісу, чим сприяють непристойній поведінці, несумісній з інтересами суспільства[7].

До адвокатів Китаю ставляться жорсткі вимоги, головна серед них — «гаряче любити Китайську Народну Республіку». Характерним для адвокатської діяльності Китаю є те, що поряд із фахівцями високого рівня (вища юридична освіта, стаж роботи за юридичним фахом не менше двох років тощо) припускається можливість здійснення права на професію особами, які не мають юридичної освіти, а лише здобули спеціальну юридичну підготовку, отримали дозвіл департаменту юстиції провінції, міста, автономного району та пройшли дворічне стажування. Особливістю є те, що адвокатура Китаю має статус державної організації, а адвокати — статус державних службовців і не визнаються особами вільної професії, завдання яких — надання юридичної допомоги державним установам, підприємствам, громадським організаціям, народним комунам і громадянам з метою забезпечення точного виконання законів, охорони державних і колективних інтересів, а також прав і законних інтересів громадян. Як визначається у «Тимчасовому положенні про адвокатуру», адвокати у своїй службовій діяльності «повинні ґрунтуватися на фактах, керуватися законами, бути відданими справі соціалізму і інтересам народу» . Адвокати об’єднані в юридичні консультації, які перебувають під керівництвом органів юстиції, що здійснюють контроль за їх діяльністю.

Адвокат, що бере участь у судовому процесі, має право знайомитися з матеріалами справи, отримувати відомості від відповідних організацій і осіб. Виступаючи як захисник у кримінальній справі, адвокат має право на побачення з обвинуваченим, який перебуває під вартою, вести листування.

Для зайняття посади судді, а також для того, щоб стати прокурором або адвокатом, встановлюються суворі правила відбору. Випускники юридичних факультетів китайських університетів зобов’язані скласти іспити, які щорічно проводяться спеціальною комісією Міністерства юстиції. Вимоги, що висуваються цією комісією, є настільки високими, що іспити складають не більше 2-3 % осіб з претендентів[8].

В Україні адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом “Про адвокатуру”, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об’єднань.

Таким чином, правове регулювання адвокатури в Україні в принципі може здійснюватись як законами, так і Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, іншими підзаконними актами. Наприклад, Указ Президента України «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури», постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок реєстрації адвокатських об’єднань», затверджене Міністерством юстиції України та Міністерством фінансів України Положення про порядок оплати праці адвокатів за подання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах тощо.

Особливе місце в системі правового регулювання діяльності адвокатури посідають Правила адвокатської етики.

Висновки

Сучасна судова система КНР функціонує на основі Конституції 1982 р., а також закону про організацію народних судів 1979 р.  Судова система формується із загальних судів і складається з Верховного народного суду, місцевих народних судів (народні суди вищого ступеня, середнього ступеня та нижчі), а також спеціальних судів, наприклад військових. Завданням народних судів є «розгляд кримінальних та цивільних справ, покарання у судовому порядку злочинних елементів та вирішення цивільних спорів з метою захисту системи диктатури пролетаріату». У законодавстві закріплюється принцип незалежності судів.

При недостатній кількості судових органів, в умовах браку юридичних кадрів у забезпеченні соціального контролю, як і раніше, значну роль відіграють народні примирні комісії — своєрідні неофіційні органи «народного правосуддя». Зараз діють більше 500 тис. суспільних примирителів, об’єднаних у народні комісії з примирення. Їх основне призначення — вирішувати різні конфлікти у цивільних і незначних кримінальних порушеннях, а також із питань шлюбу, спадкування, житлових і земельних питань.

Таким чином, судова система Китаю має модернізовану структуру і успішно виконує завдання, спрямовані на відправлення правосуддя. Примирливий характер судочинства, заснований на конфуціанській концепції праворозуміння, продовжує впливати на функціонування судової системи сучасного Китаю.

Список використаної літератури

1. Бехруз Х. Сравнительное правоведение : учеб. для вузов / Х. Бехруз. — О. : Фенікс; М. : ТрансЛит, 2011.
2. Гусарєв С. Д. Юридична діяльність: методологічні та теоретичні аспекти / С. Д. Гусарєв. — К. : Знання, 2005. — С. 265
3. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози. — М. : Междунар. отношения, 1999. — С. 365
4. Дзьобань О. П. Традиції в морально-правовій філософії: китайський феномен / О. П. Дзьобань // Бюл. М-ва юстиції України. — 2006. — № 4 (42).- С. 23
5. Лукьянов Д. В. Традиционно-правовая семья: понятие, характерные черты и структура : учеб. пособие / Д. В. Лукьянов. — Х. : Штрих, 2004. — С. 20
6. Порівняльне правознавство : підручник / С. П. Погребняк, Д. В. Лук’янов та ін. ; за заг. ред. О. В. Петришина. — Х. : Право, 2012. — С. 240
7. Правовые системы стран мира: энциклопедический справочник / отв. ред А. Я. Сухарев. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : НОРМА, 2001.
8. Саидов А. Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности) : учебник / А. Х. Саидов ; под ред. В. А. Туманова. — М. : Юристъ, 2004. — С. 323