Вступ

Вивчення конкісти в Латинській Америці з усією очевидністю показує, що її суспільно-історичні наслідки виявилися досить різноманітними, а подальша еволюція отримала різну спрямованість. Чому це залежало? Раніше всього від принципово різних якостей автохтонних соціально-економічних структур, сукупність яких для певного типу суспільства ми умовно називаємо «матрицею». Відповідно до рівня суспільного розвитку, характеру склалася системи виробничих відносин ці матриці по-своєму реагували на завоювання, проявляючи або велику, або меншу стійкість, або взагалі нездатність до виживання. І, мабуть, вже тут в момент зародження Латинської Америки як такої слід шукати корені багатоваріантності розвитку суспільно-економічних систем регіону.

Важлива обставина — дифузія впливу соціальних структур. Вона залежала від того, стосується ця зона до центрів колонізованих територій або до їх периферії. В останньому випадку «жорсткість» насаджуваних структур була значно меншою. У той же час існувало більше можливостей для самостійної, природної еволюції завдяки ослабленню вольової детермінації з боку метрополії.

З початком завоювання Америки (конкісти) панівне становище в суспільстві займала меншість, яка склалася виключно з європейців та їхніх нащадків, народжених в Америці. їх називали креолами. Численні метисні варіанти європейців і креолів з індіанками та негритянками опинялись у нерівноправному, пригнобленому становищі. Нові расово-етнічні утворення — метис, самбо, мулат — здобули назву «схрещених» і безліч зневажливих прізвиськ, що відображали складну етносоціальну ситуацію в Латинській Америці в колоніальний період.

1. Корінні соціально-економічні структури напередодні європейської колонізації в Латинській Америці

Звертаючись до сутності корінних соціально-економічних структур напередодні європейської колонізації, ми мусимо констатувати перш за все значний діапазон рівнів суспільного розвитку — від кочового (полювання і збирання) способу існування родових груп до ранньокласових «імперій», що ґрунтувалися на досить високій культурі землеробства. У тих зонах, де панував родоплемінної лад, примітивні громадські структури не витримали зіткнення з європейською цивілізацією і в соціальному, і у фізичному сенсі. Етноси з родовою організацією зберегли саму себе і вижили лише в рідкісних випадках — тоді, коли не входили в зону колонізації або пішли від переслідування завойовників, сховавшись у важкодоступних районах.

Для зон соціального та фізичного розпаду первіснообщинного ладу цілком справедлива теза про припинення самостійного розвитку. Трагічним для тих, хто тут оселявся  став «геноцид» і в меншій мірі насильницька асиміляція. Саме в цих районах (а через кілька століть і в країнах) відбувалася «імплантація» базисних і надбудовних структур. Оперуючи сучасними географічними поняттями, можна говорити, що саме таким чином сформувалася першооснова суспільства в острівних державах Карибського моря, в Коста-Ріці, почасти на Атлантичному узбережжі Колумбії і Венесуели, в переважній частині Бразилії, Уругваї, на більшій частині території Аргентини і в центральній зоні Чилі.

Більш складною була ситуація в районах більш щільного заселення — в зонах «високих» і близьких до них цивілізацій. А саме тут осіла основна маса конкістадорів, тут вони заснували свої колоніальні центри. Як відомо, найбільш високого цивілізаційного рівня досягли в Новому Світі кечуа і аймара (андський ареал) і майя і ацтеки (мезоамеріканскій ареал). Наступну ступінь суспільного розвитку займали чибча і муіски (Колумбія), потім — гуарані (Парагвай) і тупінамба (Північно-Схід Бразилії).

Підсумовуючи зазначимо, що існувала система п’яти основних щаблів. Яка їхня громадська суть? Нижні щаблі навряд чи можуть викликати серйозні розбіжності в оцінках. Інша річ — високі цивілізації. До цих пір в радянській латино-американські переважали розпливчасті дефініції типу «ранньокласове товариство» або малообґрунтовані фактами висновки про ранньорабовласницьке суспільство або про колективне рабство.

В.А. Кузьміщев визначав інкські суспільство як ранньокласові, не вдаючись у розшифровку цього поняття, але відкидаючи рабовласницьку версію. Ю.А. Зубрицький, з одного боку, намагався обґрунтувати дефініцію рабовласницької деспотії, подібної тим, які існували на Стародавньому Сході. З іншого боку, не знаходячи фактів, що підтверджують існування численного класу рабів, він говорив про перехідне суспільство, в якому розкладався первіснообщинний і наступав рабовласницький устрій.

«Чаша терезів» в результаті схилялася на користь тих, хто заперечував серйозне значення рабства. Окремі елементи феодального способу виробництва складалися при пануванні общинних відносин і нерозвиненості рабовласницьких. Соціальний лад Тауантінсуйю був вже антагоністичним, але з нечітко вираженою класовою структурою. Основною формою експлуатації було вилучення більшої частини продукту, яке створювалося в громадах, державною владою. У рамках цієї форми розвивалися рабовласницькі і протофеодальні елементи.

Для того щоб визначитися в наших ключових елементах зразкову моделі АСП, звернімось до реалій Стародавнього Сходу.

1. Базу спільноти становить сусідська землеробська громада з колективним володінням основним засобом виробництва — землею.
2. Приватної власності на землю не існує, є лише общинне і в меншій мірі приватне користування землею. Земельна ж власність сконцентрована в національному масштабі.
3. Заняття землеробством (як найважливішим видом виробництва і життєдіяльності в цілому) поєднується в громаді з домашнім ремеслом. Це створює замкнутий господарський цикл і в основному структуру, яка сама себе забезпечує.
4. Подібна громада постійно самовідтворюється і переважно у колишніх параметрах. Розширене відтворення здійснюється шляхом утворення нових громад за традиційним стандартом на незайнятих землях.
5. Необхідність об’єднання громад задля спільного захисту від стихії і нападів ззовні а також для створення загальних умов відтворення (іригаційні споруди, які потребують кооперації масового праці) при крайній натуральності господарства і замкнутості общинних осередків обумовлює виникнення централізованої держави, що здобуває деспотичний характер.
6. Деспотія здійснює великомасштабну кооперацію праці (іригаційні, оборонні та культові споруди, транспортні шляхи).
7. Деспотична держава узурпує вище право власності на землю і водні ресурси, контролює «зовнішню торгівлю».
8. Соціальні носії верховної влади привласнюють частину створюваного у суспільстві продукту в порядку реалізації свого переважного права власності і політичного панування у формі натуральної ренти, яка збігається з податком (рента-податок).

При зіставленні цієї моделі зі структурами високих американських цивілізацій ми виявляємо збіг по більшості пунктів з певними відхиленнями, які-цілком укладаються в рамки конкретної специфіки. Не випадково в зарубіжному марксистському суспільствознавстві (латиноамериканському в тому числі) чимало прихильників концепції АСП у визначенні базису високих цивілізацій доколумбової Америки.

Необхідність господарського освоєння величезних просторів відкритих земель, запеклий опір індіанців і стрімке скорочення місцевого населення спонукали конкістадорів і колоніальні влади вдатися до масового ввезення в Америку негрів-рабів із Західного узбережжя Африки. Експедиції за «живим товаром» завдали непоправної шкоди африканським культурам, надовго затримали і навіть звернули назад розвиток ряду регіонів Африки. Нарешті, відкриття Америки дало простір початкового накопичення капіталу в Європі, пробило проломи в греблях на шляху розвитку капіталізму в Старому Світі. Потужним спонукальним стимулом при цьому послужило золото та інші дорогоцінні метали, вивезені з Америки в XVI-XVIII ст.

Європейці з самого початку прагнули будувати свої відносини з індіанцями на основі реалізації моделі «суб’єкт-об’єкт». Однак ця модель не реалізувалася і не могла реалізуватися повною мірою. З плином часу місцева культура, місцеві традиції проявляли себе все помітніше в поведінці і трудової діяльності переселенців. Йшов процес синтезу культур і націй, що призвів до утворення нових етносів, роль яких у формуванні загальнолюдської культури росла століття від століття. Латинська Америка не лише подарувала світу безцінний список оброблюваних рослин, без яких неможливо уявити раціон харчування сучасної людини, а й збагатила світову культуру найвищими досягненнями літератури та образотворчих мистецтв[1].

2. «Зустріч культур» в Латинській Америці

Кінець XV ст. став переломним у відносинах різних культур. Перша зустріч культур, як відомо, відбулася у XII—XIII ст. між Заходом і Сходом. Друга — між західною та культурою Латинської Америки. Ці події в XV—XVII ст. багато в чому були пов’язані з географічними відкриттями. Епоха великих географічних відкриттів включає два етапи: перший — кінець XV — початок XVI ст., другий — із середини XVI до середини XVII ст. Лідерами на першому етапі були іспанці та португальці.

Завоювання незалежності, що знаменувало перехід Латинської Америки на шлях капіталістичного розвитку, й пов’язане з цим поступове, але неминуче залучення до суспільного життя народних мас, сприяло формуванню самобутньої національної й континентальної самосвідомості латиноамериканців. У наш час поняття «Латинська Америка», що його застосували французькі географи й політичні діячі в середині XIX століття, символізує не лише територіально-географічну сукупність, а й певну єдність у суспільно-історичному й культурному плані.

Латинська Америка з моменту свого виникнення мала культурні та інші зв’язки з Європою, Африкою, а пізніше з англосаксонською Америкою. В ході історичного розвитку ці контакти сприяли збагаченню місцевої культури, додаючи до неї все нові й нові елементи. Так латиноамериканська культура поступово здобувала особисте обличчя. Процес цей посилювався у зв’язку з розвитком засобів масової інформації й залученням до суспільного життя найширших верств населення, яке репрезентує весь расово-етнічний спектр континенту. Зберігаючи свою власну неповторність, ця культура водночас має риси численних народів і племен, які жили, боролися й творили на землях Латинської Америки. Саме тому, говорячи про єдність Латинської Америки, ми не повинні забувати про її багатоманітність, строкатість конкретних форм суспільної та етнічної свідомості. Не можна забувати також, що йдеться про далеко не завершений процес становлення цієї культури. Колись Латинська Америка та її культурні прояви взагалі розглядались як провінційні, а вірніше, колоніальні, які відтворювали лише культурні досягнення метрополій — Іспанії, Португалії, а також Франції [2].

Європа впродовж тривалого періоду розглядала заокеанські екзотичні країни крізь лорнет духовного колоніалізму. Це зверхнє ставлення до Латинської Америки відображало культурний європоцентризм. Його багато в чому підтримували й самі латиноамериканці: більшість письменників, музикантів, артистів, особливо зорієнтованих на привілейовані верстви, вважали своєю alma mater Іспанію, а духовною Меккою — Париж; їхніми вчителями справді були головним чином європейці. І в наші дні поряд із дуже поширеною тезою про цілком автономний характер духовних проявів у Латинській Америці, можна, хоч і зрідка, почути, що «Америка — це Європа».

Не погоджуючись із цим твердженням, слід, проте, уважніше подивитися на проблему з іншого боку: існує латиноамериканська культура взагалі чи національні культури країн регіону?

Про національну культуру можна говорити там, де є нація, на Латиноамериканському континенті ж нерівномірність формування націй очевидна. Вона проявляється й у нерівномірності розвитку культури окремих країн Латинської Америки. Одні держави значно просунулися по шляху створення національних культур (Мексика, Бразилія, Аргентина); інші, маючи спільність мови, території, економіки, в культурному відношенні тяжіють до більш розвинених сусідів (Уругвай); треті, хоч і розділені кордонами та економічними бар’єрами, проте об’єднані спільними рисами у сфері культури (країни Центральної Америки). Є й ще цікавіші випадки — наявність у межах однієї або декількох країн двох різних культурних традицій, які ще не встигли остаточно переплавитися в ході національного формування (Перу, Болівія, Еквадор). Інакше кажучи, сучасна політична карта Латинської Америки зовсім не збігається з її культурною географією, що відображає, з одного боку, більш сталу зумовленість окремих культурних зон, з іншого — суперечливість і незавершеність суспільних процесів на континенті. Майже всі південноамериканські нації мають політичні кордони, які не узгоджуються з їхньою етнічною конфігурацією.

Які ж фактори сприяють латиноамериканській єдності і є загальними для всього регіону? До тих, що об’єднують, слід віднести спільність території, мови й релігії, а також колоніальне минуле та економічну відсталість. Природно, що ці фактори діють у різні періоди неоднаково: вони можуть слабшати й навіть перетворюватися на свою протилежність. Так, нерівномірність економічного розвитку може призвести й призводить до поступового відставання менш розвинутих країн від більш розвинутих. Навіть у мові відбуваються зміни, виявляючи певну тенденцію до дезінтеграції, незважаючи на те, що вона виступає одним із головних факторів єдності[3].

Серед факторів, котрі об’єднують Латинську Америку, ми згадували мову як основу єдності латиноамериканського регіону. Та обставина, що, поряд з найбільш поширеною іспанською мовою, Латинська Америка говорить португальською (Бразилія) і французькою (Гаїті, Гваделупа, Мартишка, Французька Гвіана), не порушує її загальнороманської єдності. А оскільки мова — один із найважливіших інструментів передавання й поширення культури, всі її прояви, що пройшли через однорідний мовний «трансформатор», набувають споріднених рис.

Мовна єдність Латинської Америки проявляється не завжди рівномірно на території регіону: є значні зони зіткнення і взаємної дифузії романомовної та англомовної Америки. Найважливіша з них — басейн Карибського моря, де поряд із романомовними країнами розташовані й англомовні держави й залежні території (Барбадос, Гренада, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка та ін.).

З численними індіанськими мовами Латинської Америки, котрих, за деякими даними, налічується понад 1500 і якими володіють 28 млн чоловік, справи ще складніші. Життєва сила цих мов, що змогли вистояти в процесі багатовікової європеїзації Америки, зумовила, як уже зазначалося, формування самобутніх рис у національних культурах латиноамериканських країн. На відміну від англійської мови (і культури) іспанська, португальська та французька мови (і культури) виявилися в Америці більш «вразливими» і сприйнятливими до засвоєння кращої частини духовної, у тому числі мовної, спадщини Нового Світу.

Саме тому індіанський елемент у цілому в Латинській Америці, органічно переплітаючись з романським і взаємодіючи з ним, в остаточному підсумку не привів до культурної дезінтеграції регіону. Поряд із єдністю території, історичної долі й мови, об’єднуючим фактором у культурному розвиткові Латинської Америки є релігія. Значна більшість населення континенту (90 %) сповідує католицизм. З часів завоювання Америки й у колоніальну епоху, коли католицизм насаджувався «вогнем і мечем» серед місцевого населення й негрів-рабів, культура, що народжувалася, була тісно пов’язана з церквою. По суті, культура колонізаторів, яка існувала в певній відособленості від експлуатованої маси, мала релігійний і напіврелігійний характер (література, переважно у вигляді хронік, живопис, музика, архітектура, різьба по дереву тощо) і певною мірою зазнавала впливу місцевих умов. Саме до цього періоду належить поява багатьох талановитих самоуків із народу — креолів, індіанців, метисів, мулатів, — творчість яких підтримувалась і використовувалася релігійними конгрегаціями.

І в наші дні роль церкви, особливо ж католицьких навчальних і культурних закладів, у формуванні суспільної свідомості народних мас продовжує лишатися дуже значною. Новим самобутнім явищем латиноамериканського католицизму слід вважати зародження в ньому помітних антиімперіалістичних і патріотичних тенденцій, які зачепили не лише низові ланцюги церковної ієрархії, а й окремих представників єпископату. Відомі випадки, коли священнослужителі вступали в лави партизанів або підтримували їх. У сфері ідеології також відбулися суттєві зміни, на що вказує виникнення «теології визволення». Іншими словами, релігійний фактор в умовах сучасної Латинської Америки слід розглядати як чинник, що забезпечує єдність регіону.

Але в регіоні діють фактори, які сприяють появі локальних особливостей у культурі кожної окремої країни. Саме тому погляд на культуру Латинської Америки як на єдине ціле зовсім не знімає питання про її різноманітність. По-перше, це проявляється в природних умовах: переважно степові Аргентина та Уругвай із їхньою безкрайньою пампою; тропічний гігант Бразилія зі значними неосвоєними територіями; оточені андськими хребтами Перу, Болівія та Еквадор; Чилі, що простяглась уздовж тихоокеанського узбережжя; держави-перлини Карибського моря; сувора, обпалена сонцем Мексика. Континентальна єдність у природному відношенні обертається великою різноманітністю. Побут, фольклор, архітектура, музика, живопис, література не можуть так або інакше не відображати цю різноманітність. Строката мозаїка етнічних і психологічних особливостей, багатство і різноманітність Латинської Америки повсюдно впадають в очі.

Політична карта регіону також не збігається з його культурною картою: остання менш подрібнена. Тим-то культурно-історичні зони, або субрегіони, ширші й старіші в часі. Зональний принцип при вивченні культури так само властивий Латинській Америці, як і Європі, де ми виділяємо слов’янський, романський, германський, скандинавський регіони. Щоправда, в Європі один із головних диференційних принципів — мова, в той час як у Латинській Америці особливого значення набувають етнічний (індіанський, європейський, негритянський) склад тієї або іншої національної спільноти й природні умови її існування, хоч і мова також відіграє свою роль.

Етнічний фактор є більш складним. Необхідно враховувати різні для окремих регіонів етнічні, а отже, і культурні субстрати й суперстрати. Якщо в Мексиці, Центральній Америці, андських країнах, деякою мірою в Колумбії іспанська культура в ході колонізації накладалася на значне надбання високорозвинених індіанських цивілізацій, взаємодіючи з ними і створюючи синтетичні форми, навіть сплави, то на півдні, в країнах Ла-Плати, у центральних районах Чилі й у Бразилії культурний процес проходив в умовах практичної відсутності субстрату й значно більшої віддаленості від метрополії (не забуваймо, що прямі контакти, навіть із метрополією, здійснювалися через колоніальні центри, розташовані в Карибському басейні)[4].

Висновки

Те, що сьогодні називається Латинською Америкою, явище історично порівняно молоде. Дата її зародження — 1492 рік, коли в ході великих географічних відкриттів на землю Америки вперше ступили європейці, поява яких поклала початок формуванню нових етнічних груп, що виникли в результаті метисації і змішування культур. Це було не відкриття й навіть не зустріч, а зіткнення трьох не схожих один з одним світів.

Корінними предками сучасних латиноамериканців передусім слід вважати індіанців. Крім того, попередниками тих, хто живе там сьогодні, стали європейці й африканці. Європейці прибули як завойовники й колонізатори, африканців же завезли туди, де, як правило, не лишилось індіанців, котрі були знищені загарбниками або втекли від гноблення.

Латинська Америка з моменту свого виникнення мала культурні та інші зв’язки з Європою, Африкою, а пізніше з англосаксонською Америкою. В ході історичного розвитку ці контакти сприяли збагаченню місцевої культури, додаючи до неї все нові й нові елементи. Так латиноамериканська культура поступово здобувала особисте обличчя. Процес цей посилювався у зв’язку з розвитком засобів масової інформації й залученням до суспільного життя найширших верств населення, яке репрезентує весь расово-етнічний спектр континенту. Зберігаючи свою власну неповторність, ця культура водночас має риси численних народів і племен, які жили, боролися й творили на землях Латинської Америки. Саме тому, говорячи про єдність Латинської Америки, ми не повинні забувати про її багатоманітність, строкатість конкретних форм суспільної та етнічної свідомості. Не можна забувати також, що йдеться про далеко не завершений процес становлення цієї культури. Колись Латинська Америка та її культурні прояви взагалі розглядались як провінційні, а вірніше, колоніальні, які відтворювали лише культурні досягнення метрополій — Іспанії, Португалії, а також Франції.

Список використаної літератури

1. Альперович М. С., Слёзкин Л. Ю. История Латинской Америки с древнейших времен до начала XX в. – М., 1991.
2. Королев Н.В. Страны Латинской Америки в международных отношениях (1898–1962). – Кишинев, 1962.
3. Нации в Латинской Америке. Формирование и развитие // под ред. А.Е. Ефимова. – М., 1964.
4. Этнические процессы в странах Карибского моря. – М., 1982.
5. Этнические процессы в странах Южной Америки. Сборник статей. – М., 1981.
6. Історія світової культури: Навч. посіб. / Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 400 с.