Одним із пріоритетних напрямів зовнішньої та внутрішньої політики держави є забезпечення екологічної безпеки. З метою його реалізації Україна є активним учасником міжнародно-правових відносин та співробітництва, приймаючи на себе цілу низку міжнародно-правових зобов´язань у сфері забезпечення екологічної безпеки, зокрема вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань.

Актуальність досліджуваної теми обумовлена особливостями самого процесу нормотворчої діяльності, для якого є характерним використання в межах відповідних механізмів нормотворчого інструментарію, підходів, моделей та методів нормотворчої діяльності, що використовуються в процесі досягнення мети правового регулювання — забезпечення екологічної безпеки, які базуються на визначених вище передумовах, аналізі норм чинного законодавства та існуючих доктринальних підходах. Метою даної статті є виявлення основних ознак та характеристик поняття «вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку» в контексті міжнародно-правових зобов´язань.

На науковому рівні проблеми вдосконалення, систематизації, кодифікації національного законодавства в цілому досліджувались у загальнотеоретичній правовій літературі, зокрема вітчизняними та іноземними науковцями С. С. Алексєєвим, Д.А.Керімовим, Р.Кабріяком та іншими дослідниками.

Водночас питання розвитку та вдосконалення природоохоронного законодавства як складової екологічного знайшли висвітлення в монографічному дослідженні О. С. Шестерюка «Вопросы кодификации законодательства об охране окружающей среды» [1], опублікованому в 1984 р.

Певне теоретичне підґрунтя дослідження проблем удосконалення вітчизняного законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань становлять спеціальні дослідження з питань формування та розвитку, вдосконалення правового забезпечення екологічної безпеки. Серед них можна відзначити дослідження В. І. Анд-рейцева, які висвітлені у його дисертаційних роботах, а також цілій низці наукових розробок щодо проблем правового забезпечення як національної, так і транснаціональної екологічної безпеки [2] тощо.

Окремі аспекти вдосконалення екологічного законодавства в контексті реалізації міжнародно-правових угод висвітлювалися на рівні монографічних досліджень та наукових статей (Г. І. Ба-люк, Н. Р. Малишева [3], С. М. Кравченко, Ю. С. Шемшученко та інші дослідники), оприлюднювалися в доповідях та виступах на науково-практичних конференціях, зокрема на міжнародних: «Правові проблеми доступу до інформації і правосуддя в контексті міжнародних конвенцій» (вересень 2002 р., м. Київ), «Проблеми реалізації прав людини в контексті міжнародних конвенцій» (вересень 2003 р., м. Київ) та круглому столі: «Екологічний кодекс: міфи та реальність» (травень 2005 р., м. Київ) тощо.

Вдосконалення і реформування законодавства: співвідношення понять

Реалізація міжнародно-правових зобов´язань на національному рівні є передумовою та впливає на визначення мети і пріоритетних напрямів правотворчої діяльності, тобто діяльності спеціально уповноважених органів державної влади та органів місцевого самоврядування, спрямованої на формування відповідного правового режиму об´єктів екологічної безпеки, визначення правових моделей забезпечення екологічної безпеки. Такий стан обумовлює необхідність удосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань.

Як основоположні засади нормотворчої діяльності в контексті виконання міжнародно-правових зобов´язань, на нашу думку, варто визначити основні підходи до розуміння поняття «вдосконалення законодавства», основні пріоритетні напрями відповідної діяльності. Поряд із цим існує необхідність розглянути співвідношення між поняттями «вдосконалення законодавства» та «реформування законодавства».

Сучасна правова доктрина пропонує кілька визначень поняття «вдосконалення законодавства», проте, перш ніж перейти до аналізу наукових підходів, вважаємо за необхідне визначити власне поняття «процес удосконалення законодавства».

Термін «удосконалення законодавства» широко вживається як у науковій, так і в законодавчій доктрині, нормотворчій та правозастосовчій діяльності, застосовується як фахівцями-правника-ми, так і спеціалістами інших галузей знань. Але чітке розуміння та визначення цього терміна відсутнє у довідковій літературі, його обходять і автори низки енциклопедичних видань.

3 онтологічної точки зору «вдосконалення» є процесом покращення вже існуючих категорій і явищ [4], тобто приведення їх до певної досконалості. Проте, як і будь-яка категорія чи явище, «вдосконалення» є певним процесом, послідовністю певних дій, що мають відповідне змістовне навантаження, залежно від якого і одержується відповідний результат.

У лінгвістичному значенні «удосконалення (вдосконалення)» розуміється у двох аспектах: 1) як зміна чого-небудь у бік поліпшення (покращення) або 2) результат такої зміни [5].

На рівні сучасних наукових правових досліджень проблема вдосконалення законодавства чи не найактуальніша. Майже кожне наукове дослідження в сфері юридичних наук містить або обґрунтування необхідності вдосконалення законодавства в тій чи іншій сфері, або, власне, пропозиції зміни, доповнення чи вдосконалення законодавства. Тобто практична спрямованість наукових досліджень у галузі права так чи інакше має кінцеву мету — вдосконалення законодавства (як зовнішньої форми виразу права як такого).

Дослідження поняття «вдосконалення законодавства про екологічну безпеку» в контексті міжнародно-правових зобов´язань, виявлення притаманних йому ознак та характеристик обумовлює необхідність комплексного підходу та звернення до наукових досліджень різного галузевого спрямування, оскільки вирішення низки питань удосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань знаходиться на перетині кількох галузей юридичної науки — загальної теорії права, міжнародного, конституційного, адміністративного, екологічного права та права екологічної безпеки тощо. Процес удосконалення законодавства про екологічну безпеку характеризується певною реформацією усталених категорій та понять. Проте визначальним у цьому аспекті, на нашу думку, є розмежування і визначення співвідношення категорій «вдосконалення» та «реформа». В енциклопедичних джерелах «реформа» (фр. reforme, від лат. reformo — перетворюю) розглядається як перетворення, зміна, перебудова будь-якої сфери суспільства, життя (порядків, інститутів, установ), не знищуючи засад (основ) існуючої соціальної структури; формально — це нововведення будь-якого змісту. Реформою називають більш або менш прогресивні перетворення. Реформа — це засіб зміни різних сфер життя [6].

Поняття «реформа» характеризується здебільшого ознаками процесу, в межахякого здійснюється система взаємоузгоджених дій спеціально уповноважених на те суб´єктів — реформаційна діяльність або реформування. Процес удосконалення, на наш погляд, являє собою певний складовий елемент реформи. Відповідні категоріальні розмежування властиві й для законодавчої діяльності.

Розглядаючи співвідношення понять «удосконалення» та «реформа» можна дійти висновку, що визначення загальної категорії «реформа» в певній частині співпадає і, в той самий час, є відмінним від поняття «удосконалення». Однак таку відмінність ми можемо визначити лише абстрагуючись, оскільки немає чітких критеріїв її визначення. Здійснення реформ, на відміну від удосконалення, передбачає здійснення більш глибоких змін (якісно відмінних). А розглядаючи реформу у системі правових зв´язків, на нашу думку, можна говорити не лише про такі глибокі зміни у системі правового регулювання, інституціях держави, а й про зміни (інколи суттєві) в системі самих правовідносин, виникнення або трансформації існуючих правовідносин.

Розглядаючи «реформу» як правову категорію, доцільно звернутися до розуміння особливої категорії «правової реформи». На науковому рівні сформувалися підходи до визначення і розуміння «правової реформи — як зміни стану суспільства та умов його життєдіяльності шляхом перетворюючої діяльності державного апарату, що по суті є державним управлінням» [7].

Видається, що за такого підходу процес реформування законодавства охоплює собою значну кількість послідовних законотворчих дій, які різняться за своєю природою. В межах правової реформи в цілому відбувається приведення права (а відповідно, і законодавства. — О. Ш.) у відповідність до назрілих інтересів і потреб розвитку суспільства [8]. В. К. Грищук зазначає, що наявний історичний досвід показує, що результати, визначені як мета правової реформи, досягаються, зокрема, за допомогою таких чинників, як: 1) законодавче врегулювання правотворчої діяльності; 2) утворення спеціальних органів управління правовою реформою; 3) планування правотворчої діяльності; 4) розробка загальної концепції правової реформи та концепцій кодифікації галузевого законодавства [9]. Проте відповідні дії, що визначаються автором як послідовні етапи правової реформи, хоча і стосуються процесів кодифікації законодавства, але відображають основні методологічні підходи до реформування законодавства в цілому.

У зазначеному контексті в межах досліджуваної проблеми в даній статті певний інтерес викликають дослідження процесів реформування видів екологічних правовідносин, зокрема земельних (як ілюстрація вищевикладеного). Зокрема на науковому рівні сформувалися підходи до визначення та розуміння земельної реформи — як врегульованих нормами права суспільних відносин процесуального характеру, що опосередковують зміну (перетворення) норм земельного права та земельних правовідносин, у яких зобов´язані державою органи та організації взаємодіють із зацікавленими суб´єктами (громадянами та їх організаціями) у економічному, екологічному, інституційно-функціональному та правотворчому напрямах з метою відновлення ефективного використання природних ресурсів України [10]. Другий підхід, пропонує розглядати земельну реформу як врегульовану спеціальним земельним законодавством систему дій різних суб´єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, землевпорядних та державно-правових заходів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних вимог розвитку суспільства і держави та забезпечення земельних потреб людини і громадянина України [11].

Розглядаючи з цих позицій поняття «вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань», на нашу думку, можна говорити саме про процес реформування правовідносин екологічної безпеки на національному рівні, оскільки, зміна норм чинного законодавства відповідно до вимог міжнародних угод є юридичним складом, який слугує підставою виникнення нових правовідносин у цій сфері.

Проте вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань має ознаки постійно триваючого процесу як складова процесу реформування правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки, який впливає на зміну та перетворення всіх елементів юридичного складу правовідносин: умови та підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин екологічної безпеки; формування об´єкта правовідносин екологічної безпеки; формування змісту правовідносин та визначення спеціальної правосуб´єктності учасників правовідносин тощо.

Проведений аналіз свідчить, що на науковому рівні термін «удосконалення законодавства» розглядається як процес, який забезпечує постійну відповідність юридичних норм реально існуючим суспільним відносинам шляхом своєчасного видання правових актів у суворо впорядкованій системі всього законодавства, що і за змістом, і за формою вираження відповідає об´єктивним потребам суспільства, котре розвивається [12]. При цьому зазначимо, що, розглядаючи процес удосконалення законодавства як видову категорію, необхідно розмежовувати сферу та характер такої діяльності, зважати на зовнішні та внутрішні чинники, передумови, мету, що є визначальними у формуванні напрямів такої діяльності щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань.

Діяльність держави у сфері забезпечення екологічної безпеки

Важливим чинником є положення Конституції України (ст. 16), яка визначає забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу обов´язком держави. Відповідно до цього забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є не просто обов´язком держави, а й одним із пріоритетів у діяльності держави, пріоритетів зовнішньої та внутрішньої екологічної політики. Зокрема ст. 3 Конституції визнає в Україні людину, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. До того ж, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (у тому числі й щодо забезпечення екологічної безпеки). Дане положення в контексті ст. 50 Основного Закону, яка закріплює право кожного на безпечне для життя та здоров´я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, дозволяє говорити про те, що держава має реалізовувати своє основне призначення, а саме, бути засобом упорядкування суспільних відносин та розв´язання соціально-економічних суперечностей, які виникають у суспільстві. Таким чином держава виконує свою основну зовнішню та внутрішню функцію в сфері забезпечення екологічної безпеки.

Визначаючи мету та основні завдання діяльності держави щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань, важливо, на нашу думку, конкретизувати об´єкт правового регулювання. Як відомо, право регулює ті суспільні відносини, об´єкти яких мають (про що свідчить суспільна практика) суттєве значення для держави та суспільства, і взаємодія суб´єктів з якими потребує на сучасному етапі розвитку удосконалення правової регламентації. Важливість об´єкта для держави, суспільства та людини визначає сама держава у встановлених або санкціонованих нею правилах поведінки людини (нормах права) [13]. Підтвердженням цієї тези є ціла низка положень політико-правових та законодавчих актів. Зокрема в Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. закріплено, що держава дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління; в Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 р. № 964-ІУ екологічна безпека визначається у складі національної безпеки Україні.

Це дає підстави констатувати, що кінцевою і основною метою діяльності, яку держава здійснює щодо вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань, є забезпечення екологічної безпеки та реалізації і захисту конституційного права громадян України на екологічну безпеку.

На нашу думку, серед правових підстав та умов здійснення такої діяльності держави, доцільно виокремити, як мінімум, дві основні групи: 1) міжнародно-правового (зовнішнього) характеру та2) національно-правового (внутрішнього) характеру.

Міжнародно-правові підстави та умови здійснення державою діяльності на національному рівні щодо вдосконалення законодавства в означеній сфері ґрунтуються на загальновизнаних принципах сучасного міжнародного права, положеннях Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05. 1969 р. та Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23.08. 1978 р. Норми міжнародних угод у сфері використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки містять безпосередні зобов´язання держав-учасниць вдосконалювати національне законодавство з метою реалізації положень міжнародної угоди на національному рівні. Як приклад можна навести положення п. «д» ст. 5 Конвенції Організації Об´єднаних Націй про боротьбу з опустелюванням у тих країнах, що потерпають від серйозної посухи та/або опустелювання, особливо в Африці (1994 р.), відповідно до якого держави—сторони Конвенції зобов´язуються на національному рівні забезпечити сприятливу атмосферу шляхом посилення існуючих законів, а у випадках, коли вони відсутні, шляхом прийняття нових законів та формування довготривалої політики і програми дій.

Підстави національно-правового характеру діяльності держави щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань ґрунтуються на конституційних положеннях. Відповідно до Конституції України (ст. 9) міжнародні договори, згоду на які висловила Верховна Рада України, стають частиною національного законодавства України. В розвиток конституційних положень, 3акон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906-ІУ визначає порядок ратифікації, приєднання та затвердження міжнародних договорів України, що передбачає, у разі необхідності, внесення змін та доповнень до чинного законодавства з метою реалізації міжнародного договору.

Дану діяльність здійснюють спеціально уповноважені суб´єкти, опосередковуючи її у правовідносинах щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань, підставою виникнення яких є конституційна норма. Характеризуючи дані правовідносини за змістом та умовами виникнення можна, на нашу думку, говорити про специфічний вид конституційно-екологічних правовідносин щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань як про комплексну міжгалузеву групу правовідносин.

Для означення сфери діяльності держави щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку ключове значення має виокремлення кола суспільних відносин, які підлягають врегулюванню і формують предмет правового регулювання, — правовідносини щодо забезпечення екологічної безпеки, врегульовані нормами законодавства про екологічну безпеку. Специфіка правовідносин екологічної безпеки, що обумовлена специфічними особливостями їх об´єкта, є системоутворюючою передумовою нормотворчої діяльності в цій сфері, проте процес нормотворення обумовлений прагненням законодавця врегулювати сферу суспільних відносин у такий спосіб, щоб в результаті прийняття відповідного нормативно-правового акта окреслена сфера суспільних відносин знаходила найбільш ефективне законодавче регулювання.

Вважаємо, що розвиток законодавства України про екологічну безпеку має передбачати створення такої системи законодавства, яка б відповідала сучасним потребам розвитку суспільства та забезпечувала захищеність суспільства, особи та держави від зовнішніх та внутрішніх екологічних загроз і характеризувалася такими показниками, як узгодженість, точність, визначеність, стабільність, динамізм, оглядовість тощо.

Висновки

Виходячи з вищевикладеного доходимо висновку про те, що, розглядаючи поняття «вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань», можна говорити про процес реформування правовідносин екологічної безпеки на національному рівні, оскільки зміна норм чинного законодавства відповідно до вимог міжнародних угод є юридичнимскладом, який слугує підставою виникнення нових правовідносин у цій сфері.

Удосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань має ознаки постійно триваючого процесу як складова процесу реформування правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки, який впливає на зміну та перетворення всіх елементів юридичного складу правовідносин: умови та підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин екологічної безпеки; формування об´єкта правовідносин екологічної безпеки; формування змісту правовідносин та визначення спеціальної правосуб´єктності учасників правовідносин тощо.

Серед правових підстав та умов здійснення державою діяльності щодо вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародноправових зобов´язань доцільно виокремити, як мінімум, дві основні групи: 1) міжнародно-правового (зовнішнього) характеру та 2) національно-правового (внутрішнього) характеру.

На підставі норм Конституції України (ст. 9) виникають правовідносини щодо вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань. Дані правовідносини, за змістом та умовами виникнення, на нашу думку, можна віднести до специфічного виду конституційно-екологічних правовідносин і розглядати їх як комплексну міжгалузеву групу правовідносин щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань.

Подальше дослідження означених питань буде покладено в основу наступних наукових публікацій.

ПРИМІТКИ

1. Шестерюк А. С. Вопросы кодификации законодательства об охране окружающей среды /A. С. Шестерюк. — Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1984.— 120 с.

2. Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки : навч. та наук.-практ. посіб. / В. I. Андрей-цев. — К. : Знання—Прес, 2002. — 332 с.

3. Балюк Г. І. Міжнародно-правові засади співробітництва України у сфері нерозповсю-дження ядерної зброї / Г. І. Балюк // Вісник КНУ. Юридичні науки. — 2001. — № 41. — С. 23—27; Малышева Н. Р. Гармонизация экологического права в Европе / Н. Р. Малышева.—К.,1996.—232с.

4.Советскийэнциклопедическийсловарь/подред.А.М.Прохорова.—М.,1979.—С. 1403.

5. Словникукраїнської мови. — К.:Наукова думка, 1979. — Т. 10. — С.397;ОжеговС.И.Словарь русского языка: Ок. 57000 слов / под ред. Н. Ю. Шведовой. — 15-е изд., стереотип. —М., 1984. — С. 747.

6. Советский энциклопедический словарь / под. ред. А. М. Прохорова. — М., 1987. —С. 1123.

7. Ющик А. И. Правовая реформа как способ преобразования (организации) институтов государства : дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : 12.00.01 / А. И. Ющик. — К.,1996. — С. 15.

8. Грищук В. К. Методологічні проблеми правової реформи / В. К. Грищук // Концепціярозвитку законодавства України : матер. наук.-практ. конф. — К., 1996. — С. 52—53.

9. Там само. — С. 53.

10. Заєць О.І. Правові аспекти земельної реформи в Україні : монографія / О. І. Заєць. — К. : Видавничо-поліграф. центр «Київський університет», 2006. — С. 28.

11. Андрейцев В. І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні : навч.-практ. посіб. / В. І. Андрейцев. — К. : Істина, 1999. — С. 16.

12. Семенков В. И. Совершенствование законодательства СССР и союзных республик /B. И. Семенков,В.Г.Тихоня, С. Г. Дробязко. — Минск, 1990. — С. 34.

13. Дудин А. П. Объект правоотношения (вопросы теории) / А. П. Дудин. — Саратов :Изд-во Саратов. ун-та. — 1980. — С. 63—64.