Вступ.

Розділ І. Поняття та загальна характеристика цивільних відношень.

1.1. Поняття цивільних відносин.

1.2. Види та структура цивільних відносин.

Розділ ІІ. Загальна характеристика суб’єктів цивільних відносин.

2.1. Поняття суб’єктів цивільних відношень.

2.2. Види та правосуб’єктивність суб’єктів цивільних відношень.

Розділ ІІІ. Фізичні особи як суб’єкти цивільних відносин.

3.1. Поняття фізичних осіб.

3.2. Правоздатність та дієздатність фізичної особи.

3.3. Види дієздатності фізичних осіб.

3.4. Ім’я та місце проживання фізичної особи.

Розділ IV. Юридична особа, види та організація про форми.

4.1. Поняття юридичної особи.

4.2. Підприємство, товариства.

4.3. Інші організіційні правові форми юридичних осіб.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Для задоволення своїх потреб у суспільстві люди змушені вступати в різноманітні відносини. Переважна більшість таких суспільних відносин регулюється правовими нормами. У міру того, як суспільні відносини врегульовуються нормами права, вони переростають у правовідносини. Отже, правовідносини — це частина суспільних відносин, які врегульовані нормами права.

Норми цивільного права посідають важливе місце серед правових норм у суспільстві. Вони складають самостійну галузь права. Суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного права, називають цивільно-правовими відносинами. Цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті, бажаний результат їх функціонування. Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники, які також іменуються особами. У кожному правовідношенні беруть участь не менше двох суб'єктів. У іншому разі цивільні відносини як стосунки між особами, відсутні, а отже, не може бути і правовідношення.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси суб’єктів цивільних правовідносин.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття та загальну характеристику цивільних відношень;

· охарактеризувати види та структуру цивільних відносин;

· дослідити поняття суб’єктів цивільних відношень;

· проаналізувати фізичні особи як суб’єкти цивільних відносин;

· охарактеризувати юридичні особи, види та організація про форми.

Об’єктом дослідженняє суспільно-правові відносини у цивільному праві.

Предметом дослідженнявиступають суб’єкти цивільних правовідносин – фізичні та юридичні особи.

Розділ І. Поняття та загальна характеристика цивільних відношень

1.1. Поняття цивільних відносин

Характерними ознаками правовідносин є такі:

1) Правові відношення виникають, змінюються та припиняються лише на підставі правових норм, які безпосередньо породжують правові відношення і реалізуються через них. Між цими феномена ми існує причинний зв'язок.

2) Саме у правових відношеннях досягається мета правових норм, проявляється їх реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (не юридичними) нормами, як правило, тому що не потребують правового втручання.

3) Суб'єкти правових відносин взаємно пов'язані між собою юридичними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей зв'язок по суті і є правовим відношенням, у межах якого праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки.

4) Правове відношення — це завжди двосторонній зв'язок, тому що сама норма права має характер надання права та покладення зобов'язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов'язує.

5) Правові відношення мають вольовий характер. По-перше, тому, що через норми права у них відображується державна воля. По-друге, в силу того, що навіть за наявності правової норми правове відношення не з'являється автоматично і потім функціонувати без волевиявлення його учасників, у всякому разі хоча б одного з них, не може. Необхідний вольовий акт, який породжує це правове явище. Правові відношення, перш ніж з'явитися, проходять через свідомість та волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правового відношення.

6) Правові відношення охороняються державою. Інші суспільні відносини такого захисту не мають. Звичайно, не в усіх правових відношеннях держава зацікавлена (наприклад, у правових відношеннях, що виникають з правопорушень), але її інтерес полягає у такому разі в тому, щоб ці соціальні ексцеси належним чином розв'язувались, винні особи зазнавали покарання тощо. Тому захист право порядку та законності означає також охорону правових відносин.

7) Правовідносини відрізняються індивідуалізацією суб'єктів, персоніфікацією прав та обов'язків. Правове відношення є не безособовим абстрактним зв'язком, це — завжди конкретне відношення конкретної особи до конкретної особи. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названими, а їх дії скоординовано. Цього немає в інших суспільних відносинах, не настільки формалізованих та впорядкованих.

8) Правовідносинами можна вважати ті суспільні відносини, що передбачені гіпотезою правової норми, а, крім того, належать до сфери ідеологічних відносин[1].

З врахуванням зазначених вище ознак правове відношення може бути визначене як врегульоване нормами права вольове суспільне відношення, що виражається в конкретному зв'язку між уповноваженим та зобов'язаним суб'єктами — носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності — і забезпечується державою[2]. Можливе також визначення правовідносин як таких специфічних вольових суспільних відносин, які виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками[3].

Спираючись на таке розуміння сутності і загальне визначення поняття правовідносин, у найпростішому варіанті цивільні правовідносини можуть бути визначені як цивільні відносини, врегульовані нормами цивільного права.

Водночас можливе і точніше визначення. Наприклад, таке. Цивільне правовідношення — це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, які є носіями цивільних прав і обов'язків.

З'ясування властивостей і характеру цивільного правовідношення належить до найскладніших питань теорії цивільного права.

Водночас значна частина аспектів цієї проблеми (наприклад, кваліфікація правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, встановлення співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення можливості впливу права на суспільні відносини тощо) не тільки належить до сфери приватного (цивільного) права, а й має загальнотеоретичний характер.

Це дозволяє не розглядати їх детально у курсі цивільного права, та обмежитися відсиланням до спеціальних праць (О.С Йоффе, Р.Й. Халфіна) і характеристикою лише специфічних ознак та особливостей цивільних правовідносин.

Головні ознаки цивільного правовідношення можуть бути виведені вже з самого його визначення.

До них, зокрема, належать:

1) Особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного.

2) Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи.

3) Відносини сторін врегульовані на засадах ініціативи учасників, на їх вільний розсуд, що ґрунтується на уповноважувальному характері норм цивільного законодавства. Це знаходить відображення у тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їх договір, який до того ж може виступати як норма цивільного законодавства.

4) Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків.

5) Захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб’єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у спеціальному (як правило, позовному) порядку.

6) Підстави виникнення, припинення і трансформацій цивільних правовідносин. Ґрунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права і обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктів цивільних відносин, які на підґрунті загальних засад цивільного права (законодавства) породжують відповідні цивільні права і обов'язки.

Цивільне правове відношення є складною правовою категорією, що складається з трьох обов'язкових елементів: 1) суб'єктів; 2) об'єктів; 3) змісту[4].

1.2. Види та структура цивільних відносин

Будь-які, навіть найпростіші цивільно-правові відносини, є інтегральним правовим явищем, що складається з певних частин, У науці цивільного права такі складові частини називають елементами цивільних правовідносин. їх три: суб'єкти; об'єкт (об'єкти); зміст (суть)' правовідносин.

Суб'єкти будують відносини на підставі норм цивільного права, реалізують свої права і виконують обов'язки. Як уже зазначалося, у більшості цивільно-правових відносин кожний із суб'єктів має права і виконує обов'язки. Це означає, що в конкретних цивільно-правових відносинах, конкретна особа має право вчиняти певні дії, які називають суб'єктивним цивільним правом. Інша особа має відповідний до цього права конкретний обов'язок — суб'єктивний цивільний обов'язок. Зміст цивільних правовідносин складають суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне цивільне право — це засноване на цивільно-правових нормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого інтересу від зобов'язаної особи.

Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматися від певних дій) для задоволення інтересів уповноваженої особи.

Суб'єктивне право має свою структуру. Воно складається з трьох прав (повноважень): 1) право (повноваження) на власні дії; 2) право (повноваження) на чужі дії; 3) право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб.

Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти від об'єктивного (цивільного та будь-якого іншого). Об'єктивне право (право в об'єктивному розумінні) — сукупність правових норм, а суб'єктивне цивільне право (обов'язок) — це право (обов'язок), що належить конкретному суб'єктові цивільних правовідносин.

Такий поділ цивільного права цілком визначений лише щодо майнових правовідносин та відносин, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Що ж до особистих немайнових прав, то при їх поділі на об'єктивні та суб'єктивні слід враховувати, що власне особа і є носієм цих конкретних прав, які невіддільні від особи[5].

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний зв'язок: суб'єктивне право випливає з об'єктивного, засноване на ньому. Необхідно врахувати і те, що об'єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує певні відносини носіїв суб'єктивних прав і обов'язків не лише один до одного, а й до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава визначає в об'єктивному праві (в нормах права) зміст суб'єктивних прав та обов'язків, встановлює мету здійснення суб'єктивних прав і надає можливість захистити порушені права.

Цивільно-правові відносини є досить різноманітними. Вони відрізняються між собою за структурою, суб'єктним складом, колом зобов'язаних осіб і ступенем їх конкретизації, об'єктом, підставами виникнення та іншими критеріями. Тому цивільно-правові відносини поділяють на види. Поділ цивільно-правових відносин на види має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення. Це дає змогу осмислити їх сутність та значення в системі правових відносин, сприяє засвоєнню нормативних актів і в кінцевому результаті — правильному застосуванню цивільного законодавства в тому чи іншому випадку.

Залежно від того, який критерій покладено в основу поділу, виділяють такі види цивільно-правових відносин:

а) прості і складні;

б) майнові та особисті немайнові;

в) абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини;

г) активні та пасивні;

д) речові та зобов'язальні відносини.

Прості і складні правовідносини. У більшості випадків кожна особа в цивільних правовідносинах має як права, так і обов'язки. Проте існують цивільно-правові відносини, у яких одна особа (сторона) має лише право, а інша — лише обов'язок. Тому цивільно-правові відносини поділяють на прості і складні.

Простими називають правовідносини, в яких одній особі належить лише право, а іншій — лише обов'язок. Наприклад, правовідношення, що виникає на основі укладення договору позички. Позичкодавець має право лише вимагати повернення речі, а користувач лише зобов'язаний до цього і не наділений законом будь-якими іншими правами.

Складними є правовідносини, в яких обидві сторони мають як права, так і обов'язки. Таких правовідносин більшість. Наприклад, за договором купівлі-продажу майна покупець має право вимагати передачі йому проданої речі і, водночас, зобов'язаний сплатити продавцю її вартість. Продавець, у свою чергу, зобов'язаний передати річ, і, водночас, має право вимагати сплатити вартість цієї речі. Права та обов'язки сторін взаємообумовлені та складають зміст правовідносин купівлі-продажу. Аналогічне поєднання прав і обов'язків у осіб спостерігаємо в цивільно-правових відносинах, що виникають при укладанні договорів поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, найму, лізингу та ін.

Розмежування правовідносин на прості і складні інколи є досить важливим. У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, що належать до різних зобов'язань. Наприклад, при перевезенні речей на перевізника (транспортну організацію) покладено обов'язок не лише перевезти річ, а й зберегти її (зберігання без договору). Тому, при вирішенні спірних питань в кожному конкретному випадку необхідно визначитись, простим чи складним є те чи інше правовідношення, оскільки це дасть можливість вірно застосувати до нього певну правову норму[6].

Особисті немайнові та майнові відносини. Поділ цивільних правовідносин за характером змісту заснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання. Майновими є відносини між суб'єктами з приводу майна. Передусім це правовідносини власності. Однак майнові правовідносини за своїм складом неоднорідні. Є також зобов'язальні майнові правовідносини. Інші відносини, з приводу особистих немайнових благ (честь, гідність, право на ім'я та ін.) називають особистими немайновими відносинами. Досить поширеними є відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності.

Усі вони мають такі характерні особливості:

по-перше, суб'єктивні майнові права можуть передаватися, тоді як особисті немайнові права та право авторства, за загальним правилом, не можуть бути відокремленими від їх носія. Наприклад, засвідчене право авторства неможливо передати чи подарувати іншій особі. Воно не переходить до інших осіб і після смерті автора;

по-друге, у випадках порушення майнових прав інтереси уповноваженої особи можуть бути задоволені шляхом поновлення порушених прав (наприклад, суд може зобов'язати незаконного володільця повернути річ власнику); особисті немайнові права захищаються засобами немайнового характеру;

по-третє, у випадках, передбачених законом, при порушенні цих прав допускається відшкодування моральної шкоди.

Абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступінь їх конкретизації (суб'єктний склад) у правовідносинах.

Громадяни та організації, що мають суб'єктивні права, реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо). При цьому вони безпосередньо не пов'язані з діяльністю інших суб'єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад власника щодо володіння і користування своїм майном, не залежить від поведінки оточуючих осіб. Кожен власник вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, але при цьому він зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (ст. 4 Закону України «Про власність»). Оточуючі власника особи не повинні перешкоджати здійсненню його прав. Тому діяльність власника у суспільстві проходить не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, на основі норм цивільного права, які обов'язкові до виконання кожним суб'єктом.

В абсолютних правовідносинах уповноваженій особі протистоїть необмежена кількість зобов'язаних осіб. Одна сторона (уповноважена) в таких правовідносинах визначена, а інша (зобов'язана) — невизначене коло осіб, обов'язок яких полягає в утриманні від порушення суб'єктивних прав.

Окрім права власності, до абсолютних цивільно-правових відносин належать: немайнові авторські і винахідницькі відносини, що пов'язані з майновими; відносини з приводу таких благ, як життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність особистого життя.

Загальнорегулятивними називають такі відносини, які відображають зв'язок одного з одним. Кожен у таких правовідносинах на боці уповноваженої і зобов'язаної сторони. Наприклад, цивільно-правові відносини, пов'язані із здійсненням права на здоров'я, здорове довкілля. Вони виникають між усіма особами, які потрапляють у сферу дії цивільно-правових норм про охорону здоров'я.

Відносні правовідносини характеризуються тим, що у них конкретно визначені обидві сторони. Такими є зобов'язальні правовідносини. Сторони в них цілком конкретні — кредитор і боржник. У договірних зобов'язаннях сторони (особи) мають свою назву, притаманну для конкретних зобов'язальних правовідносин, наприклад: у договорі купівлі-продажу — продавець і покупець; у договорі дарування — дарувальник і обдаровуваний; у договорі комісії — комісіонер і комітент.

Отже, у відносному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть конкретна зобов'язана особа, яка повинна здійснити на користь уповноваженої особи певні дії: передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповідну послугу, сплатити визначену суму грошей тощо[7].

Розділ ІІ. Загальна характеристика суб’єктів цивільних відносин

2.1. Поняття суб’єктів цивільних відношень

Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники, які також іменуються особами.

У кожному правовідношенні беруть участь не менше двох суб'єктів. У іншому разі цивільні відносини як стосунки між особами, відсутні, а отже, не може бути і правовідношення.

Учасники правовідношення можуть мати права. Тоді вони називаються уповноваженими (іноді — управомоченими) особами (у зобов'язаннях їх іменують також кредиторами). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже саме право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпоряджання, управління тощо цим майном.

Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються зобов'язаними особами (у зобов'язаннях вони іменуються "боржники" або "дебітори"). Наприклад, той, хто заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, складають право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.

У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають і як зобов'язані, і як уповноважені особи. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну. Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути одна особа або декілька осіб. Стаття 2 ЦК визначає коло суб'єктів цивільних відносин та дає їх законодавчу характеристику (аналогічної норми ЦК 1963 р. не містив).

Учасниками цивільних відносин (а, отже, і цивільних правовідносин) можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Таким чином, у ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. У зв'язку з цим варто звернути увагу на те, що на відміну від фізичних та юридичних осіб держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються особами, хоча й визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язано з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах не є для них головним призначенням, вона зумовлена лише певною ситуацією.

Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права — учасниками цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими та особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші[8].

2.2. Види та правосуб’єктивність суб’єктів цивільних відношень

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.

Цивільну правосуб'єктність зазвичай визначають як соціально-правову можливість (здатність) особи бути учасником цивільного правового відношення.

Правосуб'єктність є природним правом особи. Тому, з точки зору приватного (цивільного) права, вона є правовою можливістю. Але, з іншого боку, вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.

Отже, природною передумовою правосуб'єктності є природне право; її соціальна передумова — існування суспільства; юридична — норми цивільного права; формально-юридична — норми, закріплені в актах цивільного законодавства.

Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність особи мати цивільні права і обов'язки.

У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст.25) і юридичних (ст.91) осіб, які фактично тотожні.

Цивільна дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.

Дієздатність у ЦК визначена лише стосовно фізичних осіб. Такий підхід тут є виправданим, оскільки щодо юридичних осіб ці два поняття завжди існують нерозривно. Тому наявність правоздатності у організації означає, що вона володіє і дієздатністю. У зв'язку з цим іноді вживається термін "праводієздатність юридичної особи".

Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому в складі дієздатності фізичної особи доцільно розрізняти: 1) правочиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; 2) деліктоздатність — здатність особи нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення; 3) трансдієздатність — здатність особи бути представником і тим, кого представляють, тобто її здатність своїми діями створювати для інших суб'єктів права і обов'язки та здатність брати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб; 4) бізнесдієздатність — здатність займатися підприємницькою діяльністю; 5) тестаментоздатність — здатність особи залишати заповіт і бути спадкоємцем; 6) сімейна дієздатність — здатність виступати як самостійний учасник сімейних відносин та вчиняти у цій сфері дії з правовими наслідками[9].

Щодо юридичної особи, то оскільки її правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб'єктності (диференціацію правосуб'єктності). Щоб не вдаватися до надто складних словесних конструкцій, правосуб'єктність у таких випадках доцільно позначати скорочено — "здатність", маючи на увазі, що йдеться про здатність юридичної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин.

Відповідно можна розрізняти такі види правосуб'єктності юридичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) транс-дієздатність; 4) бізнесдієздатність. Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єктності юридичних осіб, спостерігаємо у відмінностях між ними прояв різниці між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у ст.91 ЦК. Юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Проявом таких природних властивостей людини є здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин. Стосовно суб'єктів публічного права, також недоцільно розрізняти їх правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а, отже, йдеться про цивільну правосуб'єктність вказаних суб'єктів. Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є незмінним і може змінюватися внаслідок правонаступництва.

Розділ ІІІ. Фізичні особи як суб’єкти цивільних відносин

3.1. Поняття фізичних осіб

У радянському цивільному праві термін "фізична особа" не використовувався, оскільки ця категорія вважалася суто буржуазною і піддавалася відповідній критиці. Натомість, у цивільному законодавстві колишнього СРСР та республік, що входили до його складу, використовувалося поняття "громадянин", котре розглядалося як таке, що більше відповідає сутності відносин у цій галузі у соціалістичному суспільстві'.

Однак після зменшення напруженості ідеологічної боротьби ставлення до цивілістичної термінології змінилося, що зумовило повернення до категорії "фізична особа", яка вживається в усіх європейських правових системах.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що йдеться не просто про зміну терміна, а про формування нового підходу. Якщо раніше центр ваги доводився на характеристику людини як громадянина, і тим самим підкреслювалося значення його відносин з державою, то нині увага загострюється на цінності і правовому статусі людини у приватноправових (цивільно-правових) відносинах.

Згідно з ЦК фізична особа — це людина, що виступає як учасник цивільних відносин (ст.24 ЦК).

Звідси випливає, що поняття "фізична особа" і "людина" взаємопов’язані, але не тотожні.

Фізична особа — це завжди лише людина.

Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об'єкт впливу в іншій системі суспільних зв'язків.

Отже поняття "фізична особа" у цивілістичному трактуванні може не збігатися з поняттям "людина" як істота біологічна. Іноді ці поняття тотожні, а інколи поняття "фізична особа" вужче за поняття "людина"[10].

3.2. Правоздатність та дієздатність фізичної особи

Правоздатність фізичної особи може бути визначена як здатність людини мати цивільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняються залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, встановлені Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід—відповідь для громадян тих держав, які передбачили обмеження для українців.

За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

— її рівність для всіх фізичних осіб;

— невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

— неможливість обмеження її актами суб'єктів приватного чи публічного права, крім випадків, прямо встановлених законом;

— існування її як природної невід'ємної властивості фізичної особи.

Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст.25 ЦК).

За всієї, здавалося б, "прозорості" цього положення у зв'язку з визначенням початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань.

Так, потребує додаткового тлумачення положення ч.2 ст.25 ЦК про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Зокрема постає питання: чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не народилася? Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст.1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, доцільно провести розмежування понять "правоздатність" і "охорона прав фізичної особи". Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер (постума), закон передбачає лише охорону прав такої дитини.

Саме у такому сенсі й сформульоване згадане вище правило ст.25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то визнається суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст.ст.1222, 1268, 1258 ЦК та інші). Існують також суперечки щодо значення для припинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою[11].

Оскільки ст.47 ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті, постає питання: чи припиняється в цьому випадку правоздатність?

Виправданим видається виходити з того, що оголошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лише створює презумпцію смерті останньої в місці її проживання.

Такий висновок ґрунтується насамперед на трактуванні правоздатності як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб'єкта публічного права.

Такий висновок має за основу також тлумачення ст.25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи.

Отже, визнання фізичної особи померлою в місці її проживання не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасником цивільних відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться.

3.3. Види дієздатності фізичних осіб

Для того, щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні права і обов'язки, фізична особа має бути не тільки правоздатною, а й дієздатною.

У найпростішому вигляді дієздатність як правова категорія може бути визначена як здатність особи своїми діями набувати прав та обов'язків. Вона може бути визначена й інакше — як здатність особи вчиняти дії з правовими наслідками. У кожному разі наголошується, що дієздатна особа сама для себе, своїми власними діями набуває прав та обов'язків, у результаті власних дій стає учасником правовідносин.

Для того, щоб від цих загальних характеристик дієздатності перейти до її визначення на галузевому рівні, необхідно врахувати, насамперед, характер дій, які може вчиняти суб'єкт певної галузі права, та властивості прав і обов'язків, які він може створювати для себе.

Зазначені вимоги враховані, зокрема, у визначенні цивільної дієздатності фізичної особи, що міститься у ЦК.

Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст.30 ЦК).

Наведене визначення цивільної дієздатності фізичної особи достатньо повно характеризує цю правову категорію. Водночас воно має той недолік, що не містить вказівок на особливості дієздатності саме фізичної особи, не зазначає ті ознаки, які відрізняють її від трактування дієздатності особи юридичної (котра, однак, згідно із концепцією ЦК не збігається з поняттям дієздатності фізичної особи — ст.92 ЦК).

Вирішення цієї колізії можливе завдяки врахуванню елементів дієздатності, які входять до її складу в одному та іншому випадках.

Як згадувалося вище, елементами змісту дієздатності фізичної особи є:

1) можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздатність);

2) можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність);

3) можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестаментоздатність);

4) можливість обирати собі представника та самому виступати як представник (трансдієздатність);

5) можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнес-дієздатність). Доцільність виокремлення такого елементу дієздатності, як бізнесдієздатність, зумовлена тим, що цей елемент загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти правочини, а й пов'язаний з учиненням дій щодо державної реєстрації громадянина як індивідуального підприємця, з одного боку, і поширенням на фізичних осіб-підприємців правил нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб (ст.ст.50-54 ЦК)[12].

На перший погляд, виокремлення деяких елементів дієздатності не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій. Проте це хибне враження.

ЦК, даючи у ст.30 загальне визначення цивільної дієздатності, водночас у подальших нормах диференційовано підходить до виникнення окремих елементів дієздатності. Так, якщо правочиноздатність виникає у особи, яка досягла 14 років (за умови, що батьки, усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочину — ст.ст.32, 221, 222), то виникнення деліктоздатності ЦК пов'язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з наявністю майна, достатнього для відшкодування — ст.33). Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років (ст.31), то трансдієздатність, як випливає зі ст.242 ЦК, настає лише з досягненням повноліття. Хоча заповіт є одностороннім правочином, але право на нього (тестаментоздатність) виникає лише в осіб з повною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів) не може здійснюватися через представника (ст. 1234 ЦК).Така сама вимога повної дієздатності, як загальне правило, висунута ст.50 ЦК щодо фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з цього правила встановлений ст.35 ЦК, але й тут існує особливість — віковою межею є "нетиповий" для норм ЦК вік — 16 років. Тому слід визнати, що розрізняти вказані елементи дієздатності доцільно також і з практичної точки зору, оскільки це дає можливість диференційовано підходити (що робить ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду (елементу) дієздатності.

3.4. Ім’я та місце проживання фізичної особи

При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктивних прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона набуває прав та обов'язків та здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи. Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, оголошенні її померлою, визначенні місця розгляду позову тощо.

Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Водночас при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і об'єктів суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про права дитини остання одержує право на ім'я з моменту народження.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин[13].

Згідно зі ст. 145-148 Сімейного кодексу (СК) України ім'я дитини обирається за згодою батьків, по батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не ґрунтується на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а якщо вони мають різні прізвища — за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішуються органами опіки та піклування або судом.

Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, то ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові — за іменем особи, записаної у Свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище — за прізвищем матері.

Прізвище, ім'я та по батькові реєструються в органах РАЦС (ст.49 ЦК).

Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюбу, розірванні шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства (ст.ст.35, 45, 46, 113, 231 СК).

Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це за згодою батьків або того з них, з ким вона проживає, чи піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України визначається Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. №23 "Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові" і Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. №233.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки та піклування за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тощо. Після досягнення дитиною семирічного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. Якщо батьки проживають окремо, той з них, із ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини та з її згоди, якщо вона досягла семирічного віку.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, набуті фізичною особою під попереднім ім'ям, зберігають чинність. Водночас про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом, а відтак спричиняти наслідки, встановлені ст.ст.13, 15-23 ЦК[14].

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (п.5 ч.І ст.532), місця відкриття спадщини (ст.1221), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст.ст.43, 46 ЦК).

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК ґрунтується на положенні ст.33 Конституції, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання.

Варто звернути увагу на те, що ст.33 Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи — це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

Місце проживання фізичної особи — місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством; у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно в якомусь одному місці, але може мати кілька місць проживання (ч.б ст.29 ЦК). У такому разі правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виникла суперечка.

З метою забезпечення умов стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо інших суб'єктів права встановлена їх реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо остання ґрунтується на так званій дозвільній системі і має за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації — фіксувати перебування фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування.

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи. Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, встановлених законом (ч.2 ст.29 ЦК). Тут варто звернути увагу на певні розбіжності в підходах до ви-рішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості проживання неповнолітніх окремо від їх батьків, усиновлювачів, опікунів. Проте перевагу мають норми ЦК як основного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи (ч.І ст.29 ЦК).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) чи організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, які проживають окремо, визначають, з ким з них проживатиме дитина, шляхом угоди між ними. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідного органу, який виконує щодо неї функції опікуна[15].

Розділ IV. Юридична особа, види та організація про форми.

4.1. Поняття юридичної особи

ЦК не дає визначення поняття "юридична особа". Натомість, ст.80 ЦК, яка має назву "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи — таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття "юридична особа" повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права.

Зупинімося на наведених ознаках детальніше.

1) Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення — організації.

Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога організаційної єдності[16].

Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст.143, 151, 154 ЦК).

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їх внутрішньої структури та порядку функціонування їх органів управління.

Наприклад, ст.97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють органи останнього, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління товариством. Перший — це вищий орган управління і другий — виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління ним незалежно від виду цього товариства.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й із тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначає засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить винятків із цього правила. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть те, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати майнові і немайнові права останнього як учасника товариства.

2) Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом "Про власність" це право містить можливість володіння, користування і розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству вчинення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, які не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління. Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається у праві власності. Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими об'єктами, а полягати ще й у наявності зобов'язальних майнових прав. Крім цього, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їх майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення — знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

3) Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені[17].

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити основні ознаки організації — є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст.90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане лише за згодою його носія.

Юридична особа може мати, крім повного, скорочене найменування.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

4) Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи, а також окремі її обмеження містяться й у гл.8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості. Зокрема, він не поширюється на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідно до ст.96 ЦК відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть його засновники. Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має правову силу.

Відповідальність юридичної особи публічного права (наприклад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови нестачі останніх до субсидіарної відповідальності притягується власник установи (п.3 ст.39 Закону "Про власність").

5) Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її бути позивачем або відповідачем у суді.

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість — можливість бути самостійним учасником цивільного обігу[18]. Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки у цьому разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цивільних прав останньої. Власне, така позиція відображена і у ст.80 ЦК.

Розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна — матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність — необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності полягає практичне значення взяття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак — конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені[19], інші — вважають, що нею є наявність відокремленого майна, треті — вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи3.

Однак слід визнати, що ці суперечки мають головним чином теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. Цю точку зору поділяє й сучасна українська цивілістика[20].

Інша справа, що при законодавчому визначенні юридичної особи головне значення надавалося організаційній єдності соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалася саме організація як така (або відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це за необхідне.

Слід зазначити, що такий підхід (вольове визначення того, що є юридичною особою) має місце і нині, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариства з повною відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені лише дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових спорів як позивач і відповідач. Фактично законодавець, виходячи з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об'єднання фізичних осіб положення про осіб юридичних.

Такий підхід свідчить, що наявність або відсутність сукупності ознак юридичної особи не завжди є вирішальним чинником при визначенні можливості кваліфікації соціального утворення як юридичної особи.

Тому для того, щоб встановити причини і наслідки порушення загальних вимог до соціального утворення, яке може вважатися юридичною особою, необхідно встановити сутність правової природи цієї категорії.

4.2. Підприємство, товариства

особливості методу цивільно-правового регулювання, про які йшлося у перших главах цієї книги, це положення ст.83 ЦК, очевидно, слід трактувати у тому сенсі, що йдеться не тільки про форми юридичних осіб, прямо передбачені законом, а й узагалі про будь-яку форму юридичної особи, що прямо не заборонена законом.

а) Товариство — це організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.

За своєю сутністю товариства є корпоративними утвореннями. Корпоративний устрій полягає в обов'язковому об'єднанні майна і майнових прав учасників товариства й наявності його статутного фонду, поділеного на частки учасників пропорційно до їх внесків.

Водночас товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника.

Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не за тією ознакою, чи є воно об'єднанням осіб, а характером статутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але фактично усі частки належатимуть одній особі.

б) Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом. Найбільш поширеною формою товариств є господарські товариства. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Підприємницькі товариства — це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст.84 ЦК).

Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).

ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств:

1) акціонерне товариство;

2) товариство з додатковою відповідальністю;

3) товариство з обмеженою відповідальністю;

4) повне товариство (товариство з повною відповідальністю);

5) командитне товариство.

Акціонерне товариство — це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. До акціонерних товариств належать відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розподілятися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство — акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом, підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства у межах їх внесків.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, що визначаються установчими документами. Його учасники відповідають за боргами товариства своїми внесками у статутний фонд, а якщо цих сум недостатньо — також своїм майном в однаковому для всіх розмірі, що є кратним внеску.

Повне товариство — такий вид господарського товариства, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Форма участі у справах товариства, розмір майнового внеску учасника визначаються установчим договором.

Командитне товариство — це товариство, у складі поряд з одним або кількома учасниками, які відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повновкладники), є також один або кілька учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства. Таким чином, у командитному товаристві розрізняють учасників з повною відповідальністю (вони мають право управляти товариством) і дестинаторів (осіб, які не беруть участі в управлінні товариством і тому відповідають за результати його діяльності лише своїм вкладом).

Детально питання створення та діяльності зазначених товариств регулюються гл.8 ЦК (ст.ст. 113-162)[21].

4.3. Інші організіційні правові форми юридичних осіб

Крім господарських товариств, до підприємницьких товариств належать також виробничі кооперативи.

Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених його статутом та законом. Види та правовий статус виробничих кооперативів визначаються нормами спеціального законодавства. Непідприємницькі товариства — це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Некомерційні товариства можуть створюватися в організаційно-правових формах, передбачених ЦК або іншими законами.

Крім того, чинне законодавство передбачає створення некомерційних організацій у інших (крім товариств) формах.

Наприклад, непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Створення і діяльність таких некомерційних юридичних осіб регулюються Законом України від 23 квітня 1991 р. "Про свободу совісті та релігійні організації".

Діяльність недержавних організацій, головною метою яких є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб передбачена Законом від "Про благодійництво та благодійні організації". Діяльність таких організацій є безкорисливою, такою, що не передбачає одержання прибутків від неї. Благодійними, за змістом зазначеного Закону, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

У їх власності згідно з ст. 18 цього ж Закону можуть перебувати рухоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні активи, кошти, інше майно. Благодійна організація має право здійснювати щодо майна та коштів, які є у її власності, будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України.

Джерелом формування майна і коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків. Відповідно до Закону "Про благодійництво та благодійні організації" (ст.19) джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Майно і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави.

Різновидом непідприємницьких організацій є торгово-промислові палати. Вони створюються на підставі Закону України від 2 грудня 1997 р. "Про торгово-промислові палати в Україні". Відповідно до цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, що об'єднує юридичних осіб, які створені й діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання. Законом передбачено, що торгово-промислові палати мають право створювати за ініціативою учасників спору третейські суди, галузеві або територіальні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівців-консультантів, виконувати інші повноваження.

Некомерційною, непідприємницькою організацією є також профспілки. Закон України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" визначає основні принципи, статус і завдання профспілок.

Оскільки це розмаїття некомерційних організацій поки що неповною мірою узгоджене з положеннями ЦК щодо юридичних осіб, це питання має бути вирішене у процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємництвом, тобто здійснювати діяльність, спрямовану на систематичне отримання прибутку.

Але така діяльність допускається за двох умов: 1) якщо вона не заборонена законом для даної юридичної особи або для даного виду юридичних осіб; 2) якщо ця діяльність відповідає меті, для якої була створена юридична особа, та сприяє її досягненню (ст.86 ЦК).

Наприклад, об'єднання громадян вправі здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій, які мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність відповідно до цілей і завдань, передбачених їх статутами (ст.24 Закону "Про об'єднання громадян"). Відповідно до ст.13 Закону "Про благодійництво та благодійні організації" благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші об'єднання, що сприяють виконанню статутних завдань, а також бути засновниками засобів масової інформації, підприємств і організацій[22].

Висновки

Норми цивільного права (як і інші правові норми) регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. При цьому суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими.

Отже, цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.

Учасники цивільно-правових відносин мають суб’єктивні права та обов’язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб’єктивних прав та виконання суб’єктивних обов’язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.

Таким чином, цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майново відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Список використаної літератури

1.Бірюков І. Цивільне право України : Загальна частина: Посібник для юрид. спец. вузів/ Іван Бірюков, Юрій Заїка, Віктор Співак. -К.: Наук. думка, 2000. -304 с.

2. Завальна Ж. Об'єкт цивільних правовідносин/ Ж. Завальна // Юридична Україна. -2006. -№ 7. — С. 36-39

3. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України : В 4 т./ А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань; Академия суддів України. -К. : А.С.К.. -2004. -(Сер. "Нормативні документи та коментарі") Том 1. -2004. -927 с.

4. Основи правознавства : Навчальний посібник/ В. П. Пастухов, В. Ф. Пеньківський, Л. М. Подкоритова; За ред. В. П. Пастухова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. -К.: Алерта, 2005. -377 с.

5. Панченко М. Цивільне право України : Навчальний посібник/ Микола Панченко,. -К.: Знання , 2005. -583 с.

6. Погрібний С. Цивільні відносини як об’єкт правового регулювання// Вісник Академії правових наук України. -2004. -№ 4. — С. 97-107.

7. Силенко Л. Цивільне право України : Навчальний посібник/ Людмила Михайлівна Силенко. -К. : Алерта. -2004 — Ч. 1. -2004. -327 с

8.Харитонов Є.Цивільне право України : Підручник/ Євген Хари-тонов, Ніна Саніахметова,. -К.: Істина, 2003,2005. -773 с.

9. Цивільне право України : Навчальний посібник/ Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука; М-во освіти і науки України. -К.: Прецедент, 2005. -448 с.

10. Цивільне право України. Загальна частина : Підручник/ Віктор Співак,; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. -К.: КНТ, 2006. -477 с.

11. Цивільне право України : Підручник: У 2 кн./ За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; М-во освіти і науки України, КНУ ім. Тараса Шевченка. -2-е вид. доп. і перероб.. -К. : Юрінком Інтер. -2004 — Кн.1. -2004. -735 с.

12. Цивільне право України : Підручник: У 2 кн./ За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; М-во освіти і науки України; КНУ ім. .Шевченка. -2-е вид., доп. і перероб. . -К. : Юрінком Інтер. -2004 — Кн.2. -2004. -639 с.

13. Цивільне процесуальне право України : Навчальний посібник/ І. О. Безлюдько, С. С. Бичкова, В. І. Бобрик,; За заг. ред. С. С. Бичкової. -К.: Атіка, 2006. -383 с.