Ідея правової держави зародилась досить давно, ще в античні часи, хоча сам термін не вживався. На думку античних філо­софів і юристів, правова держава — це така держава, в якій правда, справедливість, право, закон традиційно вважались божествен­ними настановами, необхідними атрибутами космічних і земних порядків, антиподами насильства, свавілля і хаосу.

Сам термін “правова держава” з’явився в німецькій літературі в працях К.Т.Велькера і Р.фон Моля. Філософські основи теорії правової держави були сформульовані І.Кантом. Суть його теорії зводилася до декількох основних положень: “Кожний громадя­нин повинен бути паном сам собі”, “Чого народ не може вирі­шити відносно самого себе, того і законодавець не може вирі­шити відносно народу”. В цих положеннях мова йде, по суті, про юридичне закріплення основних прав і свобод людини.

В нашій країні ця ідея була відкинута в зв’язку з тим, що вона була несумісна з ідеєю “диктатури пролетаріату” і взагалі з різними авторитарними режимами. Правова держава — це вже не органі­зація насильства одного класу над іншим, як розуміли тоді суть держави класики марксизму. Вона повинна оптимально і зба­лансовано виражати потреби і інтереси всіх класів і соціальних груп, повинна стати соціально-демократичною державою. В ко­лишньому СРСР до 1985 року ця ідея вважалась буржуазною, тому це поняття зникло з наукової літератури.

Лише в зв’язку з так званою перебудовою постало питання про необхідність побудови соціалістичної правової держави. Цій проблемі було присвячено декілька науково-практичних конфе­ренцій, на яких були розроблені основні принципи (риси) правової держави стосовно республік колишнього Радянського Союзу. Правова держава відрізняється від звичайної держави наступ­ними характерними рисами-принципами:

1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;

2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, вико­навчу і судову;

3) верховенство громадянського суспільства і його представ­ника — Парламенту над державою і її апаратом;

4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;

5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;

6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено зако­ном, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;

7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легаль­них політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.

Багато з цих принципів закріплено в Конституції України 1996 року, зокрема в розділі І. В ст.3 говориться, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнача­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свобо­ди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

В ст.6 вказується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В ст.8 закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

В ст. 1 Конституції закріплено, що Україна є суверенна і неза­лежна, демократична, соціальна, правова держава.

Але потрібно підкреслити, що для реалізації ідеї побудови правової держави необхідно багато часу. В багатьох країнах Заходу ця ідея прого­лошена вже давно, але ще жодна держава її не побудувала. Ідею правової держави потрібно розглядати як ідеал, як соціальну мету демократичного суспільства, оскільки реалізація принципів пра­вової держави дає можливість розвивати демократію, забезпечи­ти законність і правопорядок, права і свободи людини, забезпе­чити вільний розвиток кожної людини, як умови вільного роз­витку всіх.