Актуальність теми обумовлена тим, що становлення та поступовий розвиток не­залежної держави неможливий без розвитку системи національного права та формування державних демократичних інституцій. На шляху розбудови демократичних засад існу­вання громадянського суспільства Україна має неухильно дотримуватися загально­прийнятих світових принципів. Загальна політика європейських країн спрямована на за­безпечення національної безпеки, зміцнення демократії, забезпечення конкурентоспро­можності національних економік, високий рівень життя громадян тощо, що, як правило, закріплено в їх конституціях. У сучасному неспокійному світі перед кожною державою постає питання, як забезпечити власну наці­ональну безпеку і оборону. Тому у багатьох країнах для вирішення проблем забезпечення національної безпеки і оборони формуються спеціальні органи, які безпосередньо займа­ються питаннями забезпечення національної безпеки і оборони або координації діяльності всіх державних органів у сфері національної безпеки. Перед Україною, відразу після роз­паду Радянського Союзу, також постало це питання. Прийняття Конституції в 1996 р. стало важливим кроком, яким були закладені підвалини організації системи забезпечення національної безпеки і оборони.

На питання про створення та функціонування системи забезпечення національної безпеки України науковці звернули увагу на початку існування незалежної України. Тоді з’явилися перші статті Д. Видріна, В. Копєйчикова,    А. Колодія, О. Українчука, Г. Мурашина, Є. Кравця та ін., що стосу­валися цієї проблеми. В цих роботах вчені викладали свої погляди на стан національної безпеки України на той час, а також напрям­ки розвитку системи забезпечення націона­льної безпеки в майбутньому. В подальшому система забезпечення національної безпеки України стала предметом ґрунтовних дисертаційних досліджень вітчизняних науковців. О.С. Бодрук розглядав розвиток системи забезпечення національної безпеки і оборони в Україні протягом 1991-2012 років, О.П. Дзьобань досліджував теоретичні основи національної безпеки, основні положення концепції національної безпеки України, засоби забезпечення національної безпеки України, В.А. Ліпкан вивчав адміністративно-правові основи забезпечен­ня національної безпеки, Г.П. Ситник розглядав питання державного управління в сфері забезпечення національної безпеки України. Але в своїх роботах ці вчені приділяли мало уваги державному  управлінню національною безпекою в контексті позаблоковості України організаційно-правові аспекти

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження визначено навчальною програмою Національної академії державного управління  при  Президентові  України та виконане відповідно до вимог методичних  рекомендації  щодо  проведення  дослідження,  написання, оформлення  та  захисту  магістерських  робіт.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у комплексному аналізі державного управління національною безпекою в контексті позаблоковості України організаційно-правові аспекти.

В ході дослідження, вказана мета конкретизується у наступних завданнях:

• визначити поняття, сутність та система національної безпеки України;
• розкрити систему управління національною безпекою України;
• охарактеризувати нормативно-правове забезпечення національної безпеки в контексті позаблоковості України;
• дослідити зарубіжний досвід управління національною безпекою;
• встановити особливості збереження права людини в стратегії управління національною безпекою України;
• з’ясувати військово-технічне співробітництво в умовах позаблоковості України;
• визначити координацію діяльності органів влади, що забезпечують національну безпеку в України;
• дослідити місце та роль Ради національної безпеки і оборони України в системі органів, що забезпечують національну безпеку і оборону в Україні;
• з’ясувати питання реорганізація системи управління національною безпекою в України.

Об’єктом є правовідносини в сфері державного управління національною безпекою в контексті позаблоковості України організаційно-правові аспекти.

Предметом дослідження є проблемні питання щодо державного управління національною безпекою в контексті позаблоковості України організаційно-правові аспекти.

Методологічною основою виступає науковий аналіз правових доктрин та окремих правових норм. У ході підготовки були застосовані методи історичного, порівняльно-правового, формально-логічного, структурно-функціонального,  системного аналізу та комплексний метод.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення та висновки роботи можуть бути використані для вдосконалення національного законодавства з метою ефективного його застосування на практиці, працівниками у процесі здійснення практичної діяльності та у процесі роботи.

Роботу складають вступ, основний текст роботи, до якого входять три розділи, що включають до себе дев’ять підрозділів, висновки, список використаних джерел.

1. Поняття, сутність та система національної безпеки України

Розробка ефективної державної політики національної безпеки ускладнюється тим, що вітчизняні та іноземні дослідники, державні діячі, нормативні документи дають різні тлумачення сутності поняття “національна безпека”, вкладають в це поняття різний зміст.  В.  Ліпкан  констатує,  що  національна  безпека  на  вітчизняних  шпальтах інформаційних видань має вельми широку і подекуди необґрунтовану інтерпретацію. Такої  ж думки дотримується Г. Ситник, зазначаючи,  “що в міжнародній політиці, внутрішній та зовнішній політиці держав, у теорії та практиці державного управління, не існує поняття, яке могло б порівнятися в частоті відносно не чіткого вживання з поняттям “національна  безпека” . З  аналогічними проблеми  стикаються  також  зарубіжні дослідники, про що, зокрема, наголошують А. Кондаков і                              С. Смульський. Відсутність розуміння сутності такого явища, як національна безпека, негативно впливає на процес формування державної політики забезпечення національної безпеки. Без цього стає незрозумілим, що саме потрібно забезпечувати, яким чином потрібно підвищувати ефективність державного управління в сфері національної безпеки України [69, с. 41].

Поняття “національна безпека” вперше було вжито в Посланні президента США Т.  Рузвельта  Конгресу  США  у  1904  р.,  в  якому  він  обґрунтовував  необхідність використання військової сили у зоні майбутнього Панамського каналу для забезпечення інтересів національної безпеки країн. Це поняття закріпилося в політичному лексиконі країн Заходу в першій половині ХХ ст., і використовувалося, здебільшого, як синонім воєнної оборони будь­якої держави. Але вже з кінця 40­х рр. ХХ ст. цим поняттям почали окреслювати інші, невійськові аспекти забезпечення безпеки держави. Такий перелом був зумовлений значною мірою початком “холодної війни” між США та СРСР, військово-політичними блоками капіталістичних (НАТО) та соціалістичних (Варшавський договір), а також вступом людства в ядерну епоху. В період “холодної війни” країн, в поняття національної безпеки, окрім оборонних чинників, на перший план висувалися питання економічної та інформаційної безпеки.

За часів колишнього СРСР поняття “національна безпека” ототожнювалася з поняттям “державна безпека”, яка означала, передусім, політичну безпеку, як захист існуючого комуністичного ладу і збереження панування правлячої еліти, та “міжнародну безпеку”, компонентами якої були зовнішня безпека та воєнна безпека. Це проявлялося не тільки фактично в ототожненні понять “національний інтерес” та “державний інтерес”, а й в назві відповідних органів, на які покладалися функції та повноваження, спрямовані на забезпечення національної безпеки в тогочасному її розумінні (Комітет державної безпеки). Однак такий архаїчний підхід до визначення національної безпеки дорого коштував СРСР, що сприяло поразці Радянського Союзу в “холодній війні”, падінню комуністичного ладу та розпаду СРСР. Гонка озброєнь розорила СРСР, економіка якого не витримувала такого навантаження та масштаб витрат, і не могла належним чином забезпечити потреби свого населення та держави, а поразка в інформаційній війні призвела до того, що на західні цінності переорієнтувалися частина пануючої еліти та народні маси. Ігнорування етнополітичних проблем у підсумку стало детонатором і основною причиною розпаду цієї держави [69, с. 42].

На початку 90­х рр. ХХ ст. спостерігалося зближення категоріальних апаратів суспільних наук країн Заходу і Сходу, де визначають такі види  національної безпеки:політична,  економічна,  соціальна,  воєнна,  екологічна,  науково­технологічна, інформаційна. Однак, що означає власне національна безпека, в чому полягає її особливості та суть, чому вживається саме цей термін, а не суспільна безпека чи державна безпека?

Так, наприклад, російські автори “Концепции общественной безопасности (Мертвая вода)”,  вважають  за  доцільне  вживати саме  термін  “суспільна  безпека”.  Вони переконують, що термін “національна безпека” не можна використовувати в сучасному багатонаціональному  суспільстві.  У  такому суспільстві  спроби націоналістичних  і нацистських сил забезпечити “національну безпеку” одних верств населення за рахунок інших неминуче призведуть до руйнування багатонаціонального суспільства. Окрім того, в сучасному глобалізованому світі, коли відбувається концентрація управління продуктивними  силами  людства,  термін  “національна  безпека”  стає  певним анахронізмом, оскільки тепер питання забезпечення безпеки суспільства передусім вирішується на глобальному рівні. В результаті зростання енергоозброєності, зростання засобів зв’язку і масової інформації, взаємозалежність одного суспільства від інших зростає. У таких умовах не може вже йтися про “незалежність” певної держави чи національного суспільства,  оскільки людство  на сьогодні  перетворюється в  єдине співтовариство, глобальне суспільство, що є закономірним етапом розвитку людської цивілізації в еволюційному процесі біосфери Земля. За таких умов, права особи можуть бути забезпечені тільки у тому випадку, коли забезпечена безпека суспільного розвитку в глобальному історичному процесі в ході еволюційного процесу біосфери Землі. Спроба забезпечити негайно “права особи” призводить до руйнування суспільства і біосфери, оскільки в кількісному відношенні в сучасних суспільствах, що історично склалися, переважають  особи  з  “нелюдським  устроєм  психіки”.  З  огляду  на  це,  поняття “національної безпеки” протиставляється поняттю “суспільна безпека”, яка розглядається як “безпека суспільного розвитку багатокультурного, багатонаціонального суспільства в ході глобального історичного процесу, зумовленого своєчасною реакцією як на загально природні фактори впливу, так і на породження суспільством”.

Автори зазначеної концепції ототожнюють “суспільну безпеку” відразу з кількома рівнями  безпеки (соціальний, державний, реґіональний  та  глобальний),  при цьому принижується значення безпеки людини, що створює можливість реалізації суспільної безпеки за рахунок інтересів особи, а також відкидається взагалі доцільність національної безпеки за сучасних історичних умов. Таке твердження, на нашу думку, є методологічно помилковим,  оскільки суспільну  безпеку не можна ототожнювати  з  державною  та глобальною  безпекою,  а  саме  поняття  “суспільна  безпека”  є  складовою  поняття національної  безпеки.  Принаймні  це  випливає  з  досліджень  згадуваного  терміна авторитетних вітчизняних та зарубіжних вчених. Отож, передусім потрібно проаналізуваи суть  та  зміст  поняття  “національна  безпека”,  як  воно  повинно  корелюватися  і співставлятися із поняттями “суспільна безпека”, “безпека людини”, “державна безпека”, “глобальна безпека” [69, с. 43].

Так, О. Гончаренко, Е. Лисицин, В. Вагапов вважають, що національна безпека –категорія, яка характеризує ступінь (міру, рівень) захищеності життєво важливих інтересі, прав та свобод особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз або ступінь відсутності загроз правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суспільства та держави. Подібне трактування національної безпеки подає А. Возженіков, який національну безпеку  визначає  як  “…стан  країни,  при  якому  відсутні  або  усунуті (парирувані) реальні  внутрішні і зовнішні загрози її національним цінностям, інтересам і національному способу життя, тобто забезпечується реалізація життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави”. На думку В. Манілова, “національна безпека” це: “сукупність зв’язків і відносин, які характеризують такий стан особистості,  соціальної групи, суспільства, держави, народу, при якому забезпечується їх стійке існування, задоволення і  реалізація життєвих  потреб,  здатність  до  ефективного  парирування внутрішніх та зовнішніх загроз, саморозвитку та прогресу”. В. Ліпкан дає визначення національної безпеки як: “1) процес управління системою національної безпеки, за якого державними і  недержавними інституціями  гарантується прогресивний  розвиток українських національних  інтересів, джерел духовного та внутрішнього добробуту народу, суспільства  і держави,  а також  забезпечення ефективного  функціонування системи національної безпеки; 2) безпека її народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні” [19, с. 116].

На Заході при розгляді питань національної безпеки основний акцент робиться за забезпечення безпеки в зовнішньополітичної сфері, захисту від зовнішніх загроз. Так, колишній міністр оборони США Г. Браун зазначав, що національна безпека – це здатність зберігати фізичну цілісність й територію, підтримувати економічні відносини з іншими країнами світу, на різних рівнях захищати від зовнішнього негативного впливу свої інститути  та  систему  управління,  контролювати  свої  кордони .  Експерти Європейського Центру по вивченню питань безпеки ім. Дж. Маршалла (Німеччина) національною безпекою  вважають “загальний  термін, який  включає як  поняття національної оборони, так і відносини країни з іноземними державами. Зокрема, умови, які створюються військовою  і оборонною перевагою над будь­якою державою або групою держав, або сприятливою позицією  в міжнародних  відносинах, або рівень  бороноздатності, який надає можливість давати відсіч ворожим або підривним діям як всередині країни, так і ззовні”. Закон “Про національну безпеку” США від 26.02.1947 р., визначає національну безпеку як інтеграцію питань внутрішньої, зовнішньої та воєнної політики в  інтересах вироблення  урівноваженого підходу  до вирішення  проблеми використання США різних засобів – воєнних і невоєнних у своїй зовнішній політиці для забезпечення власної безпеки.

Відповідно до Закону України “Про основи національної безпеки України”, поняття “національна безпека”  означає захищеність  життєво важливих  інтересів  людини  і громадянина, суспільства та держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне  виявлення,  запобігання  і  нейтралізація  реальних  та потенційних  загроз національним  інтересам . Таке трактування дещо відрізняється від визначення національної безпеки в Концепції національної безпеки Російської Федерації, де це поняття трактується як “…безпека її багатонаціонального народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Російській Федерації”. А також вказане визначення дещо відрізняється від наведеного в донедавна чинній Концепції національної безпеки України, де під вказаним поняттям розумівся стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз [69, с. 44].

Отже, узагальнюючи зазначене вище, при визначенні національної безпеки України потрібно робити наголос на утвердженні і забезпеченні становища українського народу як самостійного суб’єкта політичної влади та рівноправного учасника міжнародних відносин, носія суверенітету і основного джерела влади у своїй країні, коли досягається стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави, де відсутні загрози національним інтересам, національним цінностям та національному способу життя, при якому забезпечується його стійке існування, саморозвиток та прогрес, задоволення і реалізація життєвих потреб, здатність до ефективної нейтралізації внутрішніх та зовнішніх загроз. Забезпечення національної безпеки досягається інтеграцією питань внутрішньої та  зовнішньої політики,  створення державної  та недержавної  системи забезпечення національної безпеки, вжиття різних воєнних і невоєнних засобів у своїй державній політиці для збереження суверенітету, фізичної цілісності й території, підтримки паритетних відносин з іншими країнами світу, а також необхідно на різних рівнях захищати від зовнішнього негативного впливу свої інститути та систему управління, контролювати свої кордони, своєчасно виявляти, запобігати і нейтралізувати реальні та потенційні загрози національним інтересам. Умовою забезпечення національної безпеки є формування сприятливої  позиції у  міжнародних відносинах,  створення потужного  культурного, економічного і обороноздатного потенціалу, здатного дати відсіч ворожим або підривним діям як всередині, так і ззовні країни.

Атрибутивними  рисами  національної  безпеки  є  незалежність,  стійкість  і стабільність та здатність до саморозвитку і прогресу. Незалежність характеризується здатністю держави здійснювати незалежну внутрішню і зовнішню політику відповідно до своїх національних інтересів, самостійно вирішувати питання свого державного устрою, розпоряджатися власними національними ресурсами, усувати залежності, що є загрозою державному суверенітету, встановлювати і розвивати рівноправні відносини з іншими країнами. Стійкість і стабільність національної безпеки передбачає забезпечення міцності, надійності та збалансованого функціонування усіх підсистем суспільства, створення системи  національної  безпеки,  яка  здатна  витримувати, стримувати  й нейтралізувати впливи  дестабілізуючих  внутрішніх та  зовнішніх чинників,  вчасно реагувати на  “хвороби”  суспільства,  його  дисфункціональні  стани,  виправляти  їх, підтримувати  суспільство  в стані  стійкості,  незмінності  та  динамічної  рівноваги (гемеостазу), що створює умови для оптимального протікання політичних, економічних, соціальних та культурних процесів, забезпечувати баланс інтересів особи, суспільства і держави, а також здатність підтримувати баланс інтересів між державами на міжнародній арені, захищати власні інтереси в разі необхідності. Здатність до саморозвитку і прогресу передбачає усунення перешкод динамічному розвитку держави, суспільства і особи, створення сприятливого клімату для здійснення постійної модернізації, вдосконалення та розвитку потенціалу країни відповідно до цивілізаційних змін та нових історичних умов у глобальному історичному процесі в ході еволюційного процесу біосфери Землі, підвищуючи  його  продуктивність  та  якість  життя,  реалізуючи  національні  та загальнолюдські ідеали, примножуючи духовні та матеріальні цінності [69, с. 45].

Можна констатувати, що в понятті “національна безпека” є кілька рівні: “безпеку людини”, “суспільну безпеку”, “державну безпеку”. Своєю чергою, національна безпека є  складовою понять “міжнародна  регіональна безпека”  та  “міжнародна  глобальна безпека”, оскільки нація є частиною людства, і жодна нація не може протиставляти себе людству чи підміняти себе з ним, що означало би протиставлення частки себе цілому, або  ототожнення  частки з цілим.  Тому не  можна  абсолютизувати,  перебільшувати значення національної безпеки, одночасно не можна також применшувати значення і роль національної безпеки як дуже важливого складника глобальної безпеки. З’ясувавши, що національна безпека включає в себе рівень безпеки людини і громадянина,  безпеки соціальної  групи та  суспільства загалом,  а також  державної безпеки, проаналізуємо як повинні співставлятися між собою ці поняття. Основою національної безпеки повинна бути саме безпека людини і громадянина. Нація без людини існувати не може, оскільки нація – це, передусім, сукупність людей, які характеризуються певними спільними ознаками. Суспільна та державна безпека є похідними від безпеки людини і громадянина, це повинно бути аксіомою державної політики забезпечення національної безпеки [69, с. 46].

Однак не може існувати також абстрактної людини. Людина – не бог, який існує вічно на Землі, вона народжується і помирає. А народжується вона в певній сім’ї, серед певного народу (нації), в ареалі окремого типу культури. У процесі свого розвитку, проходячи соціалізацію, засвоюючи національні духовні та матеріальні цінності, людина набуває цілком конкретних ознак, що притаманно саме цій нації. У цьому розумінні ми можемо трактувати націю як велику сім’ю, родину. Тому немає якоїсь уявної абстрактної людини, а людина завжди конкретна, яка сформувалась в певному середовищі і володіє певним набором рис, які характеризують її як особу. Якщо людина народилася в сім’ї українців, виросла серед українського народу, то на її характері так чи інакше позначиться національний характер, притаманний етнопсихологічному типу української нації, що є важливою часткою її національного “я”. Якщо ж людина народися в людській сім’ї, але її формування відбулося, наприклад, в зграї вовків, то, як свідчить досвід, така людина (мауглі),  засвоївши  вовчі повадки,  не  зможе  повернутися  в  людське суспільство  і повноцінно в ньому існувати, хоча генетично вона не вовк, а людина. Отож, саме завдяки нації відбувається відтворення генетично і культурно людини як особи. А тому такий гуманізм, який заперечує національний фактор, є хибним за своєю суттю, суперечить самому собі і насправді гуманізмом не є.

Співвідношення, взаємозв’язок та взаємозалежність понять “людина” – “нація” можна осмислити через такі категорії діалектики, як одиничне і загальне, а також частка і ціле. Людина розглядається як жива духовна, соціальна та біологічна істота, яка володіє  унікальними індивідуальними характеристиками, просторовими, часовими і іншими властивостями, що відрізняють її від інших подібних до неї людей. Щодо індивіда, нація виступає тут як загальне, тобто об’єктивно існуюча подібність серед одиничних явищ (у цьому разі людей), їх однотипність у певних відношеннях, належність до однієї і тієї ж  групи індивідуальностей. За цими ознаками одна група людей може істотно відрізнятися від інших груп людей (націй). Людина як частка стає частиною нації, тобто певної спільноти людей – цілого, утворюючи при цьому більш складний соціальний організм.

Нація як ціле є сукупністю часток, що є не механічною сукупністю, а саме певною системою, між частками якої виникають стійкі системні зв’язки. І саме національні  в’язки є  найдавнішими і найміцнішими системними зв’язками,  основою  яких є кровно-генетичний та ідейно­духовний (інформаційний) чинники. Не випадково, Л. Гумільов називав химерами, тобто штучними та антиприродними утвореннями, такі людські спільноти,  які  не  побудовані  на  основі  національного,  етнополітичного  фактору. Відповідно  національна  безпека  повинна  захищати як  окремий вихідний  елемент суспільства (людину) так і зв’язки між ними, що забезпечує його цілісність (націю).

Сукупність людей,  що належать  до однієї  нації,  утворюють  суспільство,  в  якому відбувається розподіл ролей та поділ праці. В силу неоднорідності даного суспільства, можуть виникати  розбіжності інтересів  між окремими  індивідами та  соціальними групами,  до  яких  вони  належать.  Причиною  неоднорідності  цього  суспільства діалектичний матеріалізм визначає майнову нерівність та наявність приватної власності на засоби виробництва, а християнська релігія – природну гріховність та егоїзм окремої людини чи соціальної групи, які можуть свої часткові егоїстичні інтереси протиставляти інтересам інших осіб і суспільства загалом. Щоб забезпечити цілісність цього суспільства, створюється держава, тобто ієрархічно впорядкована організація політичної влади, яка заради забезпечення цілісності суспільства та збереження спільноти людей як нації в разі необхідності застосовує засоби примусу, заохочення та переконання з метою досягнення загального блага, забезпечення безпеки, реалізації спільних національних інтересів [69, с. 47].

Держава виступає керуючою підсистемою суспільства, однак є відносно автономним утворенням в рамках цього суспільства і закріпляє певний історичний тип рівня розвитку продуктивних сил та виробничих відносин.

Підсумовуючи, доцільно зазначити, що окрема людина, яка сформувалася в ареалі певного типу національної культури як особистість, об’єднується з подібними до себе людьми, членами однієї нації, в суспільство, яке складається з різних соціальних груп, залежно від розподілу ролей та поділу праці. В умовах наявності різноманітних, інколи протилежних інтересів, заради збереження цілісності цього суспільства створюється держава. З огляду на це, національна безпека покликана забезпечити безпеку і баланс інтересів особи, суспільства та держави залежно від національних інтересів та спільного блага.

Це означає, що інтереси особи не можуть бути реалізовані за рахунок суспільства та держави, від чого залежить доля, благополуччя і реалізація інтересів інших людей. Людина тут виступає живою клітиною цілого національного організму. І якщо клітина протиставляє себе цілому організму, така клітина стає “раковою”, яка паразитує за рахунок цього організму, і її розростання може призвести до загибелі даного організму. Також інтереси суспільства не можуть бути реалізовані за рахунок інтересів людини та держави, оскільки без їх врахування суспільство перетворюється в охлократію, деспотичний натовп, що у підсумку призводить до хаосу, погромів та руїни. Також недопустиме ігнорування державою  інтересів  людини  та суспільства.  За  таких  умов відбувається  узурпація політичної влади, утвердження автократичного політичного режиму, що призводить до беззастережного панування правлячої еліти над суспільством та безправ’я людини, перетворення її в безправне коліщатко бездушної державної машини [69, с. 48].

Отже, національна безпека передбачає досягнення балансу інтересів, особи і держави, де безпека одного чинника цієї тріади не може бути забезпечена за рахунок обох інших. З огляду на необхідність захисту національних інтересів,  В. Ліпкан поділяє їх на три групи, які повинні включати в себе інтереси особи, суспільства та держави:

1) надійне  збереження  духовного  і  матеріального  потенціалу,  особиста  безпека, конституційні  права і  свободи людини  і  громадянина,  науково обґрунтований  та гарантований державою мінімум матеріальних і духовних умов існування;

2) подолання конфронтаційності в суспільстві, досягнення і підтримання злагоди з найбільш важливих питань  розвитку  країни;  розв’язання  кризо­вих  ситуацій  у  відповідних  сферах життєдіяльності; підвищення творчої активності населення; прискорення формування інститутів громадянського суспільства, чільне місце серед яких посідатимуть підсистема недержавного забезпечення національної безпеки і організації, що здійснюватимуть цивільний  контроль за  суб’єктами забезпечення  національної безпеки;  подолання економічної кризи і забезпечення поступального розвитку моделі ринкової економіки в поєднанні  з  плановою;  формування  безпекової  культури  населення;  визнаних міжнародним правом інтересів та прав українського населення в зарубіжних країнах; економічні,  інформаційні,  політичні  та  інші  умови  всебічного  розвитку  особи;

3) державний  суверенітет,  політична  незалежність,  територіальна  цілісність, недоторканність  державних  кордонів,  конституційний  лад, прогресуючий  розвиток суспільства в конкретних історичних умовах, непорушність та ефективне функціонування державної влади, розвиток життєво важливих потреб, цінностей та інтересів народу, законні права та інтереси громадянина, розвиток ефективної системи міжнародних зв’язків на  основі  партнерства  і співробітництва,  створення системи  забезпечення національної  безпеки для  ефективної реалізації  національних інтересів,  створення надійного  оборонного  і наступального  потенціалу  здатного  до  відбиття  будь­якої зовнішньої  агресії,  заснування  розвідувального  співтовариства  для  здійснення своєчасного і достовірного отримання інформації у сфері безпеки, участь у системах безпеки різного рівня”.

Ураховуючи той факт, що СНБ є багатокомпонентною, звичайно постає потреба в існуванні спеціальної підсистеми, мета функціонування якої полягала б у забезпеченні функціонування та розвитку самої СНБ, тобто у забезпеченні життєздатності системостворюючих елементів СНБ, зокрема, національних інтересів особи, суспільства, держави. Такою системою і є система забезпечення національної безпеки.

Відсутність даної системи унеможливить надійний захист основ, базису національної безпеки, і сприятиме фатальним флуктуаціям не лише для самих елементів, а й для всієї системи у цілому. Головне призначення цієї системи полягає у досягненні цілей національної безпеки, а отже основною функцією даної системи є забезпечення збалансованого існування інтересів особи, суспільства і держави через моніторинг, діагностування, виявлення та ідентифікацію, запобігання та припинення, мінімізацію та нейтралізацію дії внутрішніх і зовнішніх загроз і небезпек. Реагування на загрози має бути адекватним не лише характерові та їх масштабам, а й рівню бажаного і можливого стану забезпечення національної безпеки [56, с. 83].

Система забезпечення національної безпеки України створюється і розвивається відповідно до Конституції України та інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері управління національною безпекою.

Основу системи забезпечення національної безпеки України складають органи, сили та засоби забезпечення національної безпеки, які вживають систему теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на забезпечення процесу управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України, ефективне функціонування самої системи національної безпеки України.

У Концепції (основи державної політики) національної безпеки України поняття системи забезпечення національної безпеки визначалося, як «організована державою сукупність суб’єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об’єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України». А у нинішньому Законі України «Про основи національної безпеки України» визначення даного поняття взагалі відсутнє. Тому проаналізуємо поняття, що містилося у Концепції.

Характеризуючи дане визначення, застосовуючи методологію системного підходу, навряд чи вірним буде вживати термін узгодженість. За цього випадку система позбавляється зворотних зв’язків, а це є суттєвим моментом, за якого втрачається сам зміст системи управління. Тому більш вірно казати про взаємодію суб’єктів, за якої система прямих та зворотних зв’язків працюватиме у повному обсязі. На цю ж обставину звертає увагу і ШР. Нижник влучно зазначаючи, що «узгодженість дій не є аналогом взаємодії, бо саме остання зумовлює наявність прямих і зворотних зв’язків» [56, с. 84].

Цікавою є думка Л. Белово, який під системою забезпечення національної безпеки розуміє сукупність нормативних актів, організаційно-технічних та інших заходів, а також сил та засобів, необхідних для їх виконання.

Створення будь-якої системи є актом свідомим, а отже можна казати, що поява СНБ є наслідком вольового акту людини, результатом процесу цілепокладання. Відповідно до викладеного, СЗНБ має власні цілі, завдання, функції, принципи функціонування та розвитку, а також методи забезпечення поставлених завдань, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування даної системи, що ми назвали – механізмом.

Система забезпечення національної безпеки передбачає наявність відповідних структур і певно регламентованого процесу прийняття і реалізації управлінських рішень у сфері управління національною безпекою.

Зазначимо, що нині важко говорити про існування дійсно системи забезпечення національної безпеки України, що пов’язано з несформованістю і відсутністю регламентації функціонування недержавної підсистеми забезпечення національної безпеки.

Функціонування будь-якої системи характеризується певними параметрами, вихід за межі яких свідчить про відхилення від норми. Теж стосується і СЗНБ, для оцінки ефективності діяльності якої має бути розроблена критеріальна шкала оцінювання. На нашу думку, основними критеріями ефективності функціонування СЗНБ є її здатність забезпечувати: 1) процес управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України; 2) ефективне функціонування самої системи забезпечення національної безпеки України [56, с. 85].

Однією з характеристик даної системи є ефективність, тобто здатність системи за найменших витрат якісно забезпечити якнайбільше коло національних інтересів.

Відповідно до необхідності забезпечення збалансованого існування інтересів особи, суспільства і держави можна виділити три адекватні напрями функціонування системи забезпечення національної безпеки: забезпечення безпеки особи, забезпечення безпеки суспільства і забезпечення безпеки держави.

Ураховуючи той факт, то відповідно дост. З Конституції України найвищою соціальною цінністю є життя людини, особлива увага має приділятися побудові надійного механізму захисту конституційних прав і свобод, законних інтересів громадян, дія якого забезпечуватиметься, передусім, законодавчим закріпленням за державними і недержавними структурами обов’язків і відповідальності за захист національних інтересів.

Отже, формування СЗНБ має відбуватись за усвідомлення необхідності формування механізму балансу інтересів особи, суспільства і держави, що слугуватиме збереженню цілісності даної системи. Водночас провідну роль у даному процесі мають відігравати державні інституції, функціональним призначенням яких і є максимальне використання державно-владних повноважень і ресурсів для досягнення мети функціонування СНВ.

Саме на державні інституції мають бути покладені завдання щодо забезпечення функціонування ядра національної безпеки, яке складається із його системостворюючих компонентів, ключове місце серед яких посідають життєво важливі інтереси української нації. Окрім цього, виключно до компетенції державних органів мають бути включені такі пріоритетні напрями забезпечення національної безпеки, як захист конституційних прав і свобод громадян, конституційного ладу і територіальної цілісності держави, недоторканності її державних кордонів та деякі інші. Саме це зумовлює акцентування нами уваги на державному управлінні національною безпекою, а також формуванні органів державного управління національною безпекою.

Звичайно, прерогатива державних органів щодо ЗНБ не має всеохоплюючого характеру, через те, що згодом такий механізм може перетворити державу на монопольного суб’єкта цієї діяльності, а звідси – стати індикатором формування тоталітарної держави. Система державних органів, що забезпечують національну безпеку* має ґрунтуватися на принципі розподілу влад, проте, звичайно, особливу роль мають відігравати органи виконавчої влади [56, с. 85].

Для нейтралізації дисбалансу у СЗНБ має бути сформована система стримувань і противаг, за допомогою якої можна буде гарантувати забезпечення прав особи і громадянина. Найбільш продуктивним у цьому напрямі вважається створення системи наступних гарантій’.

— розроблення на підставі Конституції нормативно-правових актів, які регулюватимуть компетенцію суб’єктів СЗНБ, передбачивши конкретні сфери дії, права, обов’язки, принципи взаємодії та інші питання, що забезпечуватимуть ефективне функціонування збалансованої СНБ;

— формування недержавної підсистеми забезпечення національної безпеки;

— формування механізму забезпечення національних інтересів (інтереси особи, нації і держави) на локальному, національному, регіональному, міжнародному і глобальному рівнях як єдино пов’язаної системи;

— удосконалення наявних і розбудова нових інститутів безпеки;

— розроблення механізму взаємодії та нагляду за суб’єктами СЗНБ з метою недопущення порушення законності, активне впровадження демократичного цивільного контролю над суб’єктами забезпечення національної безпеки [56, с. 86].

Звичайно, що перелік гарантій можна розширяти, головне – створення надійного механізму функціонування СНБ, ефективність якого, насамперед, залежатиме від цілісності системи, яку утворюватимуть різні структурні елементи.

Багатовимірність феномену національної безпеки корелює з багатовекторністю дії системи забезпечення національної безпеки. У найбільш загальному плані пропонується виділяти три основні напрями дії даної системи: стратегічний, тактичний, оперативний відповідно до окреслених вище груп національних інтересів.

Важливим моментом має стати закладання в дану систему наступного керівного принципу: Україна має сформувати таку систему забезпечення національної безпеки, яка дозволить гарантовано забезпечити завдання шкоди будь-якій державі або коаліції держав за будь-яких умов, якщо буде існувати реальна загроза (небезпека) національній безпеці держави [56, с. 87].

Знаковим є те, що переважна більшість дослідників і авторів ототожнюють поняття «система національної безпеки» і «система забезпечення національної безпеки». І це, на мою думку, відбувається через ту обставину, що чітко не є визначеними самі поняття. Дана хиба була закладена також і у Концепції (основи державної політики) національної безпеки України, в якій взагалі не містилося визначення поняття «система національної безпеки». Не усунув цей недолік і прийнятий 19 червня 2003 року Закон України «Про основи національної безпеки України». Водночас, слід чітко відмежовувати дані поняття. При чому дане питання лежить в площині не тільки теоретичній. Підтвердженням тому є думка М. Левицької, яка стверджує, що на сучасному етапі розвитку суспільства життєво важливим національним інтересом будь-якої держави є становлення та закріплення системи забезпечення міжнародної безпеки. Отже, визначення даного поняття має не лише суто теоретичний, а й практичний інтерес, пов’язаний із необхідністю формування системи органів державного управління національною безпекою.

Як завжди виділимо декілька підходів до визначення поняття «система забезпечення національної безпеки»

1. Представники першого підходу визначають дане поняття крізь формулу адекватності загроз і засобів, які мають вживатися. Прикладом, на думку М.Б. Левицької, для своєчасного виявлення та об’єктивної оцінки загроз національним інтересам, вибору та вжиття адекватних засобів їх локалізації, зменшення чи нейтралізації створюється система забезпечення національної безпеки.
2. Представники другого підходу визначають дане поняття крізь формулу гарантій та механізмів. Так, Є. Кравець та М. Мельник вважають, що з точки зору системно-функціонального аналізу система забезпечення національної безпеки України становить сукупність суспільних, державних і особистих гарантій, а також економічних, політичних, правових та інших механізмів, які гарантують належний рівень захищеності особи, суспільства та держави від загроз національним інтересам України.
3. Також окремо можна виділити підхід, за якого аналізоване поняття виражається через здатність. Приміром, О.С, Бодрук вважає, що система забезпечення національної безпеки – це здатність держави захищати свої інтереси та реалізовувати свої цілі у сфері безпеки як всередині держави, так і за її межами.
4. Цікавим, і ми відстоюємо дану позицію, є підхід, за якого поняття, що розглядається, має визначатися не лише крізь призму гарантій, заходів і загроз, а й ураховувати напрям забезпечення власного розвитку. Дану позицію репрезентує Н. Косолапов, який зазначає, що практична, оцінювана в історичній перспективі життєздатність соціального організму повинна розглядатись і враховуватись як важливий фактор національної безпеки, і відповідно, система забезпечення національної безпеки повинна бути орієнтована не тільки на охорону самого суб’єкта і його поточної життєздатності, але й на розвиток останньої [56, с. 87].

На наш погляд, у широкому значенні під системою забезпечення національної безпеки можна розуміти комплекс організаційно-управлінських, правових, спеціальних, соціально-психологічних, режимних, інженерно-технічних, учбово-методичних та інших заходів, спрямованих на якісну реалізацію національних інтересів і забезпечення ефективного функціонування самої системи.

Варто зазначити, то поняття системи забезпечення національної безпеки є складним для визначення також і через ту обставину, що дослідники не дійшли згоди щодо назви самого процесу. Питання визначення поняття «забезпечення національної безпеки» порушувались нами у попередньому розділі, водночас вважаємо за доцільне проаналізувати ще один аспект даної проблеми.

Зокрема, хотіли б акцентувати увагу на тій обставині, що деякі дослідники вживають словосполучення «діяльність із забезпечення національної безпеки». Прикладом, М.Б. Левицька визначає діяльність із забезпечення національної безпеки в якості «способу здійснення життєдіяльності суб’єкта (системи), яка полягає в своєчасному й адекватному реагуванні на різноманітні загрози життєво важливим національним інтересам шляхом внутрішньої саморегуляції і здійснення відповідного впливу на джерело загрози». Розглянемо дане визначення більш детально.

По-перше, у даному визначенні йдеться лише про загрози життєво важливим інтересам, у той час як поза увагою лишаються такі категорії національних інтересів, як: важливі національні інтереси та інші національні інтереси. Таким чином, за даного визначення система забезпечення національної безпеки призначена для забезпечення лише життєво важливих інтересів, що не відповідає меті її створення, через те, що вона має просувати забезпечені недоторканістю національні інтереси в усьому їх розмаїтті.

По-друге, усе розмаїття безпекогенних чинників, дана дослідниця зводить лише до загроз, оминаючи небезпеки. При цьому, і за текстом самої дисертації автор нечітко визначає власну позицію щодо класифікації безпекогенних чинників, що і знаходить свої відображення в усіх подальших визначеннях ключових понять. Отже, забезпечення національної безпеки не обмежується реагуванням лите на загрози, а включає, як мінімум і реагування на небезпеки.

Потрете, і це майже чи не найголовніше. У визначенні даного поняття автор робить логічний наголос на реагування на загрози. Це означає, що діяльність із забезпечення національної безпеки практично зводиться до захисту від загроз і небезпек. На наше переконання, відповідно до власного бачення і пропонованого управлінського підходу до розв’язання зазначеного питання, зміст діяльності по забезпеченню національної безпеки полягає в здійсненні свідомого, цілеспрямованого впливу на об’єкт з метою його стійкого розвитку. Отже, за такого випадку забезпечення національної безпеки визначається нами, передусім як активний процес, який полягає в здійсненні управління. Дана позиція і була нами відображена при визначенні поняття «забезпечення національної безпеки» [56, с. 88].

Підсумовуючи аналіз визначення даного поняття, зазначимо, що воно не є повним і не відображає сутності процесу забезпечення національної безпеки.

Таким чином, це є ще одним аргументом на користь того, що для означення процесів забезпечення національної безпеки більш коректним вважається вживати термін «забезпечення національної безпеки».

Отже, під системою забезпечення національної безпеки нами розуміється система теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, оперативно-розшукових, контррозвідувальних, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на забезпечення процесу управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України, ефективне функціонування самої системи забезпечення національної безпеки України.

Безперечно, можна довго дискутувати з приводу того чи іншого терміну, можна пропонувати численні варіанти, водночас змістовними вони будуть лише тоді, коли буде визначена мета створення і організації управління даною системою, що і буде зроблено нами нижче [19, с. 117].

Актуальним в контексті розглядуваних проблем вбачається проаналізувати зміст та призначення системи забезпечення національної безпеки України.

Забезпечення національної безпеки досягається у процесі свідомої цілеспрямованої діяльності суб’єкта управління, спрямованої на запобігання можливого порушення його нормального функціонування в результаті дії загроз та небезпек.

Метою забезпечення національної безпеки є створення підґрунтя для реалізації національних інтересів за умов дії загроз та небезпек, а також проведення моніторингу стану національної безпеки для розроблення оптимальної моделі функціонування системи забезпечення національної безпеки. На дану обставину також посилаються і інші дослідники.

Вживаючи термін «система», і ми свідомо акцентуємо увагу на цьому, нами робиться логічний наголос на утворенні нової якості, яку складають загрози та небезпеки, національні інтереси, цінності та потреби, державні і недержавні суб’єкти забезпечення національної безпеки. Саме тому структурна зв’язаність елементів системи забезпечення національної безпеки є істотною її якісною характеристикою і розрив зв’язків між цими елементами може призвести до зникнення самої системи, а отже актуалізується питання забезпечення структурної єдності даної системи. Причому зауважимо, що у даному дослідженні будемо вважати тотожними поняття системи управління національною безпекою і системи національної безпеки, через те, що вони обидва включають як суб’єктів управління національною безпекою (органи управління, органи забезпечення, сили, засоби тощо), так і об’єкти (національні інтереси, цінності та потреби української нації, суспільні відносини у сфері національної безпеки тощо), прямі та зворотні зв’язки, вплив внутрішнього та зовнішнього середовища.

При взаємодії об’єктів і суб’єктів системи забезпечення національної безпеки суттєвим є те, що на державу в особі її органів виконавчої, законодавчої та судової влади покладається обов’язок щодо захисту національних інтересів, а громадському об’єднанню та окремій особі надаються права щодо захисту своїх інтересів. Таким чином, суб’єкти системи забезпечення національної безпеки України тісно взаємодіють між собою, але кожний з них спеціалізується на вирішенні конкретних завдань відповідно до своєї предметної компетенції. У результаті такої взаємодії зазначені суб’єкти доповнюють один одного, внаслідок чого утворюють струнку організаційно-функціональну систему, яка виступає ядром забезпечення реалізації національних інтересів України [56, с. 89].

Отже, об’єктами системи забезпечення національної безпеки України є:

— національні інтереси, цінності та потреби української нації;

— їх носії (юридичні та фізичні особи) і відносини між ними (суспільні відносини у сфері національної безпеки);

— власне система забезпечення національної безпеки України.

Таким чином, слід відмітити, що суть та особливість національної безпеки полягає в утвердженні і забезпеченні становища народу  як  самостійного  суб’єкта  політичної влади  та  рівноправного учасника міжнародних відносин, носія суверенітету й основного джерела влади у своїй країні,  коли досягається  стан захищеності  життєво важливих  інтересів  людини  і громадянина, суспільства та держави, де відсутні загрози національним інтересам, національним цінностям та національному способу життя, при якому забезпечується його стійке стабільне існування, саморозвиток та прогрес, задоволення і реалізація життєвих потреб, здатність до ефективної нейтралізації внутрішніх та зовнішніх загроз. Забезпечення національної безпеки досягається інтеграцією питань внутрішньої та зовнішньої політики, вжиття різних воєнних і невоєнних засобів у своїй державній політиці для збереження суверенітету, фізичної цілісності й території, підтримки паритетних відносин із іншими країнами світу, захищати на різних рівнях від зовнішнього негативного впливу свої інститути та систему управління, контролювати свої кордони, своєчасно виявляти, запобігати і нейтралізувати реальні  та  потенційні загрози  національним інтересам. Умовою забезпечення національної безпеки є формування сприятливої позиції у  міжнародних  відносинах,  створення  потужного  культурного,  економічного  і обороноздатного  потенціалу, здатного  дати відсіч  ворожим або  підривним діям  як всередині,  так  і  ззовні  країни.  Атрибутивними  рисами  національної  безпеки  є незалежність, стійкість і стабільність та здатність до саморозвитку і прогресу.

З іншого боку, неприпустимо вирішувати глобальні інтереси за рахунок національних інтересів окремих країн,  що свідчитиме  про підміну загальнолюдських  інтересів егоїстичними національними інтересами провідних країн чи окремих соціальних груп. Такі спроби повинні присікатися, якщо вони становитимуть потенційну чи реальну загрозу національним інтересам країни. Отож, не можна абсолютизувати значення національної безпеки,  одночасно не можна  також  применшувати значення  і  роль національної безпеки як  дуже важливого складника  міжнародної  регіональної та глобальної безпеки.